Судова палата у господарських справах
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
| 5 жовтня 2016 року | м. Київ |
Судова палата у господарських справах
Верховного Суду України у складі:
головуючого Берднік І.С.,
суддів: Ємця А.А., Жайворонок Т.Є.,
за участю представників:
товариства з обмеженою відповідальністю
"Аверс Строй" – Березнякової І.В.,
Генеральної прокуратури України – Рудак О.В., –
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою товариства з обмеженою відповідальністю "Аверс Строй" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2016 року у справі № 916/2129/15 за позовом заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю "Аверс Строй" про витребування майна,
в с т а н о в и л а:
У травні 2015 року заступник прокурора Одеської області звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю "Аверс Строй" (далі – ТОВ "Аверс Строй") про витребування у відповідача на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради нежилих приміщень № 503, загальною площею 246,3 кв. м, розташованих по вул. Ланжеронівській (вул. Ласточкіна), 8 у місті Одесі.
Позовні вимоги обґрунтовано фактом визнання недійсним судовим рішенням у господарській справі № 916/2545/13 договору купівлі-продажу спірного майна (об’єктів комунальної власності територіальної громади міста Одеси), укладеного 12 серпня 2010 року між Одеською міською радою та товариством з обмеженою відповідальністю "АРТ" (далі – ТОВ "АРТ"), і пункту 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V "Про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради" (далі – рішення Одеської міської ради № 5649-V), на підставі якого було укладено зазначений договір купівлі-продажу, що, на думку прокурора, є підставою для витребування майна на користь власника (територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради) у ТОВ "Аверс Строй", який є його останнім власником на підставі договору купівлі-продажу від 29 жовтня 2010 року.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 30 вересня 2015 року в позові відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що воля власника майна (Одеської міської ради) на вибуття спірного майна з комунальної власності була виражена при прийнятті рішення № 5649-V і при укладенні договору купівлі-продажу від 12 серпня 2010 року, а тому законних передумов для повернення спірного майна в порядку статей 387, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) у позивача немає.
Крім того, суд керувався приписами статей 257, 267 ЦК та виходив із того, що позовні вимоги у цій справі подані з пропуском позовної давності, що є підставою для відмови у позові.
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 22 грудня 2015 року рішення Господарського суду Одеської області від 30 вересня 2015 року залишено без змін. Одночасно виключено з його мотивувальної частини посилання на строк позовної давності.
Стягнуто з прокуратури Одеської області до спеціального фонду Державного бюджету України 58 213,98 грн витрат зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність передбачених статтею 388 ЦК підстав для витребування спірного майна у ТОВ "Аверс Строй". Вважав, що порушення органом місцевого самоврядування порядку відчуження майна, яке перебуває у комунальній власності, встановленого Законом України "Про приватизацію державного майна", не створює умов для витребування спірного майна у ТОВ "Аверс Строй" у зв'язку з наявністю волі Одеської міської ради на вчинення відповідної дії, вираженої у пункті 13 рішення Одеської міської ради № 5649-V, у подальшому скасованому Вищим господарським судом України.
Одночасно суд апеляційної інстанції виключив із мотивувальної частини рішення суду першої інстанції обґрунтування відмови у позові за спливом позовної давності як таке, що суперечить вимогам статті
267 ЦК.
Вищий господарський суд України постановою від 26 квітня 2016 року скасував постанову Одеського апеляційного господарського суду від 22 грудня 2015 року і рішення Господарського суду Одеської області від 30 вересня 2015 року. Прийняв нове рішення про задоволення позову.
Витребував у ТОВ "Аверс Строй" на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради нежитлові приміщення № 503, загальною площею 246,3 кв. м, що розташовані по вул. Ланжеронівській (вул. Ласточкіна), 8 у місті Одесі.
Стягнув з ТОВ "Аверс Строй" на користь прокуратури Одеської області 84 674,88 грн витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.
Стягнув з ТОВ "Аверс Строй" в дохід Державного бюджету України 58 213,98 грн витрат зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги.
При цьому Вищий господарський суд України вважав, що оскільки постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року у справі № 916/2545/13 встановлено недійсність договору купівлі-продажу спірного майна (об’єктів комунальної власності територіальної громади міста Одеси), укладеного 12 серпня 2010 року між Одеською міською радою та ТОВ "АРТ", і незаконність дій Одеської міської ради при прийнятті пункту 13 рішення Одеської міської ради № 5649-V, на підставі якого було укладено цей договір купівлі-продажу, то дії Одеської міської ради при прийнятті зазначеного рішення і при укладенні зазначеного договору купівлі-продажу не можуть бути оцінені як вираження волі територіальної громади міста Одеси як власника спірного об’єкта нерухомості на вибуття майна із його (власника) володіння, а заявлені позовні вимоги про витребування цього майна у добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК підлягають задоволенню.
Одночасно Вищий господарський суд України вважав, що положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК не застосовуються.
У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2016 року з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 3 статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), ТОВ "Аверс Строй", посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 388 ЦК, статті 111-7 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК), Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), внаслідок чого, на думку заявника, ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, та посилаючись на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 26 квітня 2016 року та залишити в силі постанову Одеського апеляційного господарського суду від 22 грудня 2015 року.
На обґрунтування своїх доводів ТОВ "Аверс Строй" долучило до поданої заяви копії постанов Вищого господарського суду України від 11 травня 2016 року у справі № 916/2144/15, від 22 лютого 2012 року у справі № 5002-22/2999-2011, від 11 квітня 2012 року у справі № 5002-16/2989-2011, від 25 жовтня 2011 року у справі № 14/5007/6/11, від 22 липня 2013 року у справі № 51/227 та копію постанови Верховного Суду України від 14 березня 2007 року у справі № 21-8во07.
Так, у справі № 5002-22/2999-2011 Вищий господарський суд України, залишивши постановою від 22 лютого 2012 року без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у позові заступника військового прокурора Військово-Морських Сил України про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, виходив із встановлених судами попередніх інстанцій обставин наявності у діях власника волі на передачу майна іншій особі, що виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.
У постанові від 11 квітня 2012 року у справі № 5002-16/2989-2011 Вищий господарський суд України погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що порушення порядку відчуження майна Збройних Сил України не є беззаперечним доказом факту вибуття цього майна з володіння власника та особи, якій це майно було передано, не з їх волі, а тому не є підставою для задоволення позову про витребування цього майна із чужого незаконного володіння у разі встановлення судом такої волі на відчуження майна.
При винесенні постанови від 25 жовтня 2011 року у справі № 14/5007/6/11 і постанови від 22 липня 2013 року у справі № 51/227 Вищий господарський суд України, керуючись статтею 111-7 ЦПК, залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог прокурора про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння та виходив з обставин відсутності волі власника на його відчуження у формі рішення селищної ради, що було встановлено судами попередніх інстанцій.
Отже, зі змісту зазначених рішень суду касаційної інстанції, копії яких додано до поданої заяви, не вбачається різного застосування Вищим господарським судом України норм матеріального і процесуального права, що є підставами, передбаченими пунктами 1, 2 статті 11116 ГПК, для перегляду судових рішень господарських судів.
Постанова Верховного Суду України від 14 березня 2007 року в адміністративній справі № 21-8во07 за позовом Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Фонду Державного майна України та ПФК "Придніпров'я" про визнання недійсними актів та договорів, яку долучено до поданої заяви ТОВ "Аверс Строй" на підтвердження пункту 3 статті 11116 ГПК, не є таким доказом, оскільки зазначена постанова Верховного Суду України прийнята не в порядку глави 3 Кодексу адміністративного судочинства України (перегляд судових рішень Верховним Судом України).
Разом із тим у постанові від 11 травня 2016 року у справі № 916/2144/15 Вищий господарський суд України, залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції, погодився із його висновком в аналогічній правовій ситуації (вибуття з комунальної власності об’єктів нерухомості на підставі пункту 13 рішення Одеської міської ради № 5649-V) про відмову у задоволенні позову про витребування нерухомого майна та про те, що неправомірність рішення органу місцевого самоврядування і визнання недійсними договорів, укладених на підставі цього рішення, не свідчать про відсутність волі власника, виключно з наявністю якої закон пов’язує можливість витребування майна від добросовісного набувача. При цьому суд касаційної інстанції виходив із того, що до спірних правовідносин щодо витребування нерухомого майна із володіння добросовісного набувача та повернення його у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції, а згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у цій сфері (зокрема, зважаючи на рішення ЄСПЛ "Стретч проти Сполученого Королівства") майно не може бути витребувано у добросовісного набувача з тих підстав, що порушення закону було допущено державним органом.
Таким чином, має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 388 ЦК у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у справах з подібних правовідносин.
Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, про які йдеться у заяві, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого.
У справі, яка розглядається, судами встановлено, що 14 квітня 2010 року Одеською міською радою було прийнято рішення № 5649-V, пунктом 13 якого доручено Представництву по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради здійснити певні дії, а саме:
– укласти договір дарування з метою прийняття у дар об’єкта права приватної власності ТОВ "АРТ" – адміністративної будівлі літ. "А", загальною площею 6 756, 7 кв. м, розташованої за адресою: місто Одеса,
вул. Верстатобудівна, 12;
– укласти договір купівлі-продажу з метою продажу ТОВ "АРТ" об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Одеси, у тому числі нежитлових приміщень першого поверху № 503, загальною площею 246,3 кв. м, розташованих по вул. Ланжеронівській (вул. Ласточкіна), 8 у місті Одесі.
На виконання зазначеного рішення Одеської міської ради № 5649-V 12 серпня 2010 року між територіальною громадою міста Одеси в особі Одеської міської ради та TOB "АРТ" було укладено відповідні договори – договір дарування, за яким дарувальник (ТОВ "АРТ") передав у власність обдарованого (Одеської міської ради) об’єкт права приватної власності, і договір купівлі-продажу, за яким продавець (територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради) передав у власність (продав), а покупець (ТОВ "АРТ") прийняв у власність (купив) індивідуально визначене майно комунальної власності, зазначене у вищезгаданому рішенні Одеської міської ради (23 об'єкти), зокрема, нежитлові приміщення першого поверху № 503, загальною площею 246,3 кв. м, розташовані по вул. Ланжеронівській (вул. Ласточкіна), 8 у місті Одесі.
У подальшому TOB "АРТ" за договором купівлі-продажу від 29 жовтня 2010 року, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу та зареєстрованим в реєстрі за № 430, здійснило продаж спірного майна ТОВ "Аверс Строй".
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 13 лютого 2015 року № 33566711 вбачається, що відповідач зареєстрував за собою право власності на спірне нерухоме майно на підставі зазначеного вище договору купівлі-продажу від 29 жовтня 2010 року.
Таким чином, ТОВ "Аверс Строй" і є власником спірних нежитлових приміщень на час розгляду цієї справи.
Постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року у справі № 916/2545/13 визнано недійсними: пункт 13 рішення Одеської міської ради № 5649-V, а також договір міни, укладений між Одеською міською радою та ТОВ "АРТ" шляхом підписання удаваних правочинів: договору дарування об'єкта власності ТОВ "АРТ" – адміністративної будівлі літ. "А", загальною площею 6 756,7 кв. м по вул. Верстатобудівній, 12 у місті Одесі, і договору купівлі-продажу 23 об'єктів комунальної власності територіальної громади міста Одеси (у тому числі договору купівлі-продажу спірного приміщення) від 12 серпня 2010 року.
При цьому Вищий господарський суд України врахував вартість подарованого майна, факт укладення договору купівлі-продажу без перерахування Одеській міській раді повної вартості об’єктів нерухомого майна, а лише перерахування ТОВ "АРТ" різниці у вартостях майна, і дійшов висновку, що укладені договори (дарування і купівлі-продажу) є недійсними як такі, що вчинені з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили, а саме договору міни з доплатою, який також є недійсним, оскільки суперечить вимогам частини 4 статті 293 Господарського кодексу України.
Власник має право витребувати своє майно в усіх випадках від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави (стаття 387 ЦК) та від особи, яка набула його безвідплатно в особи, яка не мала право його відчужувати (частина 3 статті 388 ЦК).
Якщо майно відчужено за відплатним договором, то відповідно до частини 1 статті 388 ЦК власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею (було загублене, викрадене, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом).
У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, від добросовісного набувача на підставі частини 1 статті 388 ЦК.
У такому випадку діюче законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу договорів договором, яким у даній справі є договір купівлі-продажу від 29 жовтня 2010 року, права відчужувати це майно.
Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна –відчужувача за першим договором у ланцюгу договорів.
Таким чином, наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.
Відповідно до приписів частини 5 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Частиною 5 статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.
Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Одеська міська рада.
При цьому статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Територіальна громада міста Одеси, як власник спірного об’єкта нерухомості, делегує Одеській міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.
Тобто воля територіальної громади як власника, може виражатися лише в таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.
У постанові Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року у справі № 916/2545/13 колегія визнала укладені між сторонами договір дарування і купівлі-продажу удаваним договором і визнала його недійсним. Водночас, суд встановив вихід Одеської міської ради за межі визначених законом повноважень, з огляду на що скасував пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року.
Таким чином, здійснення Одеською міською радою права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може оцінюватись вираженням волі територіальної громади.
З огляду на те, що спірний об’єкт нерухомості вибув із володіння територіальної громади поза її волею, Вищий господарський суд України у справі, яка розглядається, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову про витребування майна на підставі статті 388 ЦК.
При цьому Вищий господарський суд України правомірно виходив із того, що положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК не застосовуються.
Одночасно Вищий господарський суд України дійшов правильного висновку про відсутність порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.
Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи власності на майно шляхом його витребування на користь держави.
Перший протокол Конвенції ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і з огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-ІV “Про міжнародні договори України" застосовується національними судами України як частина національного законодавства.
При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу Конвенції, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-ІV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.
У практиці ЄСПЛ напрацьовані три критерії, що їх слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям.
У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності втручання держави у право власності ТОВ "Аверс Строй" критеріям правомірного втручання у право на мирне володіння майном.
Витребування спірного майна на користь територіальної громади з володіння ТОВ "Аверс Строй" відповідає критерію законності: витребування із його власності спірного майна здійснюється на підставі норми статті 388 ЦК, яка відповідає вимогам доступності, чіткості передбачуваності, офіційний текст якої є публічним та загальнодоступним. Сумніви суб’єктів звернення у правильності тлумачення та застосування цієї норми судами не можуть свідчити про незаконність втручання у право власності.
Прийняття рішення про передачу у приватну власність окремому суб’єкту господарювання об’єкта комунальної власності фактично позбавляє територіальну громаду можливості володіти, користуватися та розпоряджатися об’єктом комунальної власності, який відповідно до наказу Міністерства культури і туризму України від 20 червня 2008 року № 728/0/16-08 віднесений до об’єктів культурної спадщини.
Отже, правовідносини, пов’язані з вибуттям об’єкта із комунальної власності, становлять суспільний публічний інтерес, а незаконність рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого об’єкт вибув із комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.
У справі № 916/2129/15, яка розглядається, "суспільним", "публічним" інтересом звернення прокурора до суду з вимогою витребування комунального майна із володіння ТОВ "Аверс Строй" є задоволення суспільної потреби у відновленні законності та становища, яке існувало до порушення права комунальної власності, захист такого права шляхом повернення до комунальної власності об’єктів комунальної власності, які були передані ТОВ "Аверс Строй" із порушенням чинного законодавства.
Таким чином, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності втручання держави у право власності ТОВ "Аверс Строй" критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном.
Крім того, застосовуючи принцип "справедливого балансу" між "суспільними" та "приватними" інтересами, суд дійшов висновку про порушення у відповідних правовідносинах.
Зазначаючи у заяві про необхідність застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу Конвенції, заявник не вказує на порушення принципу "пропорційності" й на те, що він несе "індивідуальний і надмірний тягар" у зв’язку із витребуванням об’єкта комунального майна на користь територіальної громади міста Одеси.
Одним із елементів дотримання принципу пропорційності при втручанні у право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації.
У справі, яка розглядається, судом встановлено, що ТОВ "Аверс Строй" набуло право власності на спірне майно згідно з договором купівлі-продажу від 29 жовтня 2010 року, укладеним між ним та ТОВ "АРТ". Суд ухвалив рішення про витребування спірного майна із володіння ТОВ "Аверс Строй" на користь територіальної громади міста Одеси, яка не була стороною цього договору, при цьому питання про компенсацію ТОВ "Аверс Строй" не порушувало і суд такого питання не вирішував.
Той факт, що в межах провадження у справі, яка розглядається, суд не вирішив питання про надання ТОВ "Аверс Строй" компенсації у зв’язку із витребуванням об’єкта комунальної власності, не свідчить про порушення принципу пропорційності при задоволенні позову прокурора про повернення у комунальну власність цього об’єкта комунального майна, який вибув із такої власності незаконно, оскільки добросовісний власник, із власності якого майно витребовується, не позбавлений можливості відновити своє право на підставі статті 661 ЦК, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.
За таких обставин результат розгляду судами позову прокурора по суті у справі № 916/2129/15 не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного позбавлення майна, закладеним у статті 1 Першого протоколу Конвенції.
При цьому Вищий господарський суд України при вирішені справи № 916/2129/15 обґрунтовано не застосував рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року "Стретч проти Сполученого Королівства".
У цій справі ЄСПЛ дійшов висновку, що мало місце "непропорційне" втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулося порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції, оскільки не встановлено, що місцевий орган влади діяв усупереч суспільним інтересам, коли у зазначений спосіб розпоряджався майном, або що реалізація договірної умови про продовження строку оренди могла б завдати шкоди інтересам тієї чи іншої особи.
Тобто обставини справи, розглянутої ЄСПЛ, і справи № 916/2129/15 суттєво відрізняються.
А висновок про задоволення заяви Стретч не повинен бути для суду безумовно обов’язковим "керівництвом до дії" без урахування конкретних обставин справи.
На думку Верховного Суду України, висновок Вищого господарського суду України у справі, що розглядається, ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.
За таких обставин заява ТОВ "Аверс Строй" не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 11116, 11123, 11124, 11126 ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Відмовити у задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю "Аверс Строй" про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2016 року у справі № 916/2129/15.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 4 статті 11116 ГПК.
Головуючий І.С. Берднік
Судді: А.А. Ємець
Т.Є. Жайворонок