Економічна ситуація в 70-90-ті роки.
У 70-х роках від комуністичних експериментів довелось відмовитись. Куба перетворилась у звичайну тоталітарну соціалістичну країну. Зберігалась традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але вже не у США, а в СРСР і країни Східної Європи. СРСР став головним кредитором Куби. Наприкінці 80-х років, як тільки СРСР зіткнувся з економічними труднощами і скоротив допомогу кубинській економіці, Куба потрапила в стан перманентної кризи.
Розпад СРСР позбавив Кубу зовнішньої підтримки. Керівництво Куби намагається врятувати становище: економіка працює у надзвичайному режимі, скорочуються соціальні програми, створюються умови для розвитку туризму, робляться перші кроки у модернізації економіки. У 90-ті роки з Куби здійснюється масова нелегальна еміграція у США. Сполучені Штати виявились нездатними прийняти велику масу біженців і частина їх була відправлена назад, на Кубу.
У Чилі спробу побудувати соціалізм у 1970-1973 pp. здійснив уряд президента Сальвадора Альенде, який складався з комуністів і лівих соціалістів. Побудова соціалізму відбувалась у межах конституційної законності. Радикальні перетворення, які включали і націоналізацію мідної промисловості, провідної галузі економіки, викликали у країні справжній хаос і масові невдоволення.
Скориставшись цим, генерал Аугусто Піночет, за згодою США, здійснив державний переворот і встановив у країні диктаторський режим. Президент Альенде загинув під час штурму президентського палацу.
У Нікарагуа в результаті тривалої партизанської війни в 1979 р. до влади прийшов фронт національного визволення ім. Сандіно. Сандіністи скинули найбільш одіозний режим у Латинській Америці - режим Сомоси, який правив країною протягом понад 30 років.. Події у Нікарагуа розгортались за кубинським зразком і з такими ж результатами Проти соціалістичних експериментів сандіністів у країні виник повстанський рух, який об'єднував, як колишніх сомосовців, так і представників демократичних рухів. В ньому брали участь також загони самооборони індіанських племен з віддалених районів країни. Цей партизанський рух значною мірою був організований і озброєний США.
Опинившись перед вибором: йти до кінця у побудові соціалізму і до перемоги у громадянській війні, чи піти на громадянський мир, сандіністи обрали останнє. На вільних виборах 1990 р. вони, як і очікувалось, потерпіли поразку, але залишились впливовою політичною силою.
Для деяких країн Латинської Америки нова стратегія починалась з констатації факту неможливості і навіть згубності повної незалежності і зводилась до прискорення інтеграції країн Латинської Америки у світову економіку. Для реалізації цієї стратегії передбачалось ліквідувати всі бар'єри у розвитку торгівлі і відкрити доступ іноземному капіталу.
Такий шлях розвитку не користувався підтримкою і проводився диктаторськими режимами (військовими хунтами). Такі режими були встановлені в Аргентині - 1962 p., Гватемалі, Гондурасі, Еквадорі - 1963 p., Болівії, Бразилії - 1964 p., Чилі - 1973 р. Військові хунти вели безпощадну боротьбу з лівими силами, обмежували політичні свободи. У результаті цього нерідко гинули невинні люди. Досягнута таким шляхом відносна внутрішня стабільність і створення пільгових умов для іноземного капіталу призвели до притоку іноземних інвестицій і прискорення розвитку цих країн. Зміцнювався і національний капітал.
Бразилія на початку 80-х років обігнала за обсягом валового національного продукту Італію і наблизилась до Англії. Вона зайняла 7-ме місце у світі по виробництву сталі, 8-ме - по виробництву телевізорів, 10-те - по виробництву легкових автомобілів. Зворотнім результатом цього курсу стало зростання зовнішнього боргу й інфляція. Так поступово формувалась соціально-політична криза військових режимів.
Вагомим фактором розвитку латиноамериканських держав був і лишається масовий партизанський рух. Він мав різний характер: антиамериканський, проти воєнних диктатур, за проведення соціальних реформ, прокомуністичний, антикомуністичний, національно-визвольний, екстремістський і т.д.
В історії цього процесу після Другої світової війни можна виділити кілька етапів.
Перший етап, пов'язаний з кубинською революцією 1959 p., мав антиамериканський, загальнодемократичний характер.
Другий етап (60-ті - початок 70-х років) проходив під безпосереднім впливом кубинської революції. У період 1960-1967 pp. в Латинській Америці нараховувалось 12 вогнищ партизанської боротьби. Не дивлячись на те, що всі вони були придушені, вони сприяли процесу демократизації у цих країнах.
Третій етап (кінець 70-х - 80-ті років) пов'язаний головним чином з боротьбою в країнах Центральної Америки, насамперед сандіністів у Нікарагуа. їхня перемога надихнула партизанський рух у Сальвадорі, Гватемалі, Гондурасі лівого спрямування, викликала антисандіністський рух "контрас" у Нікарагуа.
Четвертий етап (80-ті - 90-ті роки) - активізація діяльності воєнно-політичних організацій у Перу і Колумбії, тісно пов'язаних з наркомафією. У 90-ті роки спалахнула партизанська боротьба на півдні Мексики. Місцеві індіанці підняли повстання проти нестерпних умов життя. Збройні антиурядові виступи у країнах Латинської Америки обумовлюються переважно внутрішніми соціально-економічними і політичними проблемами цього регіону.
Соціальна напруга 50-60-х років, перемога Ф.Кастро на Кубі змусили США змінити політику у регіоні. У 1961 р. президент США Кеннеді проголосив новий курс у відносинах з країнами Латинської Америки - "Союз заради прогресу". Щоб уникнути кубинського варіанту, США пропонували допомогу у подоланні відсталості, акцентуючи увагу на соціальних реформах. Одночасно США приступили до організації у Латинській Америці спеціальних антиповстанських збройних сил.
Прагнучи надати своїм відносинам з країнами Латинської Америки партнерського характеру, вони нерідко зривались на традиційну інтервенціоністську політику.
У 1965 р. американські війська висадились у Домініканській республіці, а в 1973 р. підготували в Чилі скинення президента Сальвадора Альенде. Така політика США породила широкі антиамериканські настрої у Латинській Америці, які у 70-ті роки досягли апогею.
Радикальна зміна ситуації відбулася, коли президентом США став Джіммі Картер, який в основу зовнішньої політики поклав тезу про неприпустимість порушення прав людини. Картер, зокрема, після тривалих і складних переговорів підписав 7 вересня 1977 р. з Панамою угоду про передачу їй каналу до 31 грудня 1999 р., який до цього був у власності США. Це був крок, який усунув одне із головних джерел невдоволення латиноамериканською політикою США. Завдяки такій політиці США диктаторські режими втратили підтримку і їхнє падіння стало справою часу. Першим впав диктаторський режим Сомоси в Нікарагуа.
У 80-ті роки в країнах Латинської Америки утверджуються демократичні режими. 1980 р.- Перу, 1982 р.- Болівії, 1983 р.-Аргентині, 1985 р.- Бразилії, Гватемалі, Гондурасі, Уругваї, 1989 р. - Сальвадорі і Парагваї, 1990 р. - Чилі, а до 1992 р. у всіх інших, крім Куби.
У 1994 р. на багнетах американських військ була принесена західна демократія на Гаїті. На останній сесії Генеральної Асамблеї ОАД було закріплено положення про застосування санкцій у разі рецидивів відновлення авторитарного правління.