VI. МІСТИКА МОГИЛ КОЗАЦЬКИХ 4 страница

По розп'яттю Ісуса, "земля затряслася і камні відвернулися, і могили отворилися і многі тіла покійників святих воскресли, і вийшовши з могил, по воскресенню Христа, з'явилися многим"... ⁶²) Знаємо, що один з "Гонт" Шевченкових, як "світоч правди й волі" — запалив вогонь над могилами мертвих і "трупи встали і очі розкрили." Це був той вогонь, що повіяв з Холодного Яру на "живих трупів" і цю ж "правду й волю" мав розпустити по Україні воскреслий Іван Гонта, на якого клич встане поховане козацтво в душах віруючих, опалених "іскрою вогню великого", схованого в тих могилах. Знали це і піднебесні "ворони московські", і земні. Ось чому і вони — як передбачав Шевченко — будуть розривати ті могили, або церкви, щоби видерти з них все, обдароване магічною силою воскрешати мертві серця. Так суздальський Андрій зруйнував київські церкви і вкрав Вишгородську ікону чудотворну; так "петрові собаки" шукали по всій Молдавії за кістками Мазепи... Так "собаки" Сталіна, Леніна чи Хрущова вкрали кістки Ярослава Мудрого з Києва, так вони зруйнували храм протектора Києва св. Михаїла, затопили могилу Святослава... Так — візіонував Шевченко — будуть в переддень "страшного судища" розривати московські "нові кати" могили і льохи України (і як одну таку сцену дав у своїй містерії), щоб знищити або вкрасти предмети давнини славної, від стику з якими спалахне пожар в душах нащадків колишнього лицарства. Шевченко передбачав наш час — пролог Армагеддону, час дикого, несамовитого, натхненого переполохом, руйнування України та всіх пам'яток її величі й слави; щоб до тих святих місць — "люди не ходили", не набиралися їх духа, щоб "забули невольники, чиї вони діти".

Дивну подібність з тим, що роблять москалі та їх попихачі на Україні, знаходимо в одній різдвяній легенді нашій: як почули жиди про новонародженого Христа, почали "лани жати, Христа в них шукати... Пішли жиди ліс рубати, усі ліси до пня стинати"... І як московське "начальство" у "Великім Льоху", "Ірод засмутився, що цар Христос народився", а тоді "Ірод траву стинає, ліси рубає, море спускає, свої слуги розсилає, Христа шукає"...⁶³) Як це нагадує страшні думи замучених козаків над Невою, — що цар - кат "болота засипає благородними кістками" козацькими, здвигнувши на "їх трупах катованих" столицю свого диявольського царства; що "Москва розкопала високі могили"; що "може Москва і Дніпро спустила в синє море" ("Сон")... Як це нагадує нинішнє засипування, розкопування й затоплювання москалями місць колишньої слави козацької, вирубання лісів карпатських і волинських, де прокидається знову козацький дух.

Руїну — яку передбачав Шевченко — і це ганьблення пам'яти наших святих і героїв, було конче потрібне Москві та її чортовим силам, під яких протекцію вдалася вона, бо знала вона, що несло з собою козацтво, знов вставши з могил. Так як — в драмі "Володимир" Т. Прокоповича, рішає Люципер отруїти духом розпусти, а потім убити "князя апостола", бо він хотів "охрестити Київ", так ті самі темні сили схочуть зробити й з новим "апостолом Правди", якого виглядала Україна і якого в пророчій уяві бачив Шевченко в новім Гонті; убити не лише його, але й віру в його воскресення і новий прихід у людей на Україні. Тут знову бачимо аналогію в містерії Шевченка з містерією містерій Євангелії. Один проповідник королівський у Франції — кілька літ по мазепинщині — говорив: "розп'явши Галілеянина, юдеї пам'ятали, що його вірні вірили, що Він воскресне, а тоді вони зрозуміли, що даремне допровадили вони Його до смерти, коли думка про воскресення оволодіє людьми". Отже щоб не допустити до цього, вони зажадали від Пилата сторожі коло могили (як це робили москалі коло козацьких могил і коло могили Шевченка), щоби "замкнути стежки до неї і не допустити тих, що вірили в Нього", як царські большевики засадили дорогу до Холодного Яру, а комісарські "засадили" парком масову могилу замордованих у Вінниці, і як висланець Москви з Чигирина коло Великого Льоху наказав "поставить караули, щоб нікого туди не пускати"... Слуги Москви, так як колись юдеї — "гадали, що поховавши в могилах провозвісника Правди, вони — запхали в могилу разом з Ним саму правду і справедливість, що вони вже не з'являться на землі знову", не воскреснуть в душах віруючих, та що сили зла будуть "панувати і тріумфувати". ⁶⁴) Але все було намарне! Шевченко вірив і знав, — кажучи словами того проповідника — що похована правда навіть у многих байдужих у певну годину — "воскресне в їх душах, коли того захоче Бог, спалахне вогнем"... Це буде тоді, коли "земля затрясеться" (як під час народження нового чи воскресення старого Гонти) і Правда встане, переображена, в новій постаті, але та ж сама, і з'явиться на землі, в зримім фізичнім світі.

Як вже бачили, в цім фізичнім плані завдання козацтва буде — "катів катувати", "нових катів", тих що замінили польських, але які в стократ ("лютіша сила") страшніші ніж перші. Дальше — "розпустить правду й волю по всій Україні". Ці два моменти все йдуть у парі в "Кобзарі": "преподобнії во славі... хвалять ім'я Боже, і мечі в руках їх добрі… на отмщеніє неправди", щоби судити злих "судом своїм правим". Так "страшно впасти у кайдани, умирать в неволі", але ще страшніше — "спати на волі". В такі години, коли не дають "серцем жити і людей любити" встають месники, щоб "проклинать і світ запалити", світ, що "у злі лежить".

День цього "страшного судища", який прозирав наперед Шевченко, він бачив так, як його бачили пророки перед кінцем якогось "віку", себто доби; не як уявляли незрячі "прогресисти", не як незаслужену кару бідній і чеснотливій "чайці-небозі", а як кару небесну за гріхи окремих людей, верств і поколінь нації. Він ніколи не ставляв питання чому впала та кара, а за що. І на це питання "за що" дає він безліч відповідей: за гріхи попередніх поколінь, за гріхи сучасників, і то не лише провідної верстви ("панів''), але й "плебеїв-гречкосіїв", за сліпоту політичну, за рабство серця, за скалічену волю, за те, що відцуралися героїчних традицій великої нації, за зплебеєння раси велетнів колишніх, за відвернення від Правди, принесеної на Дніпро апостолом Андрієм, за байдужість до неї, за охлялість сили духовної, за терпляче несення ярма захланного чужинця, за кадіння чужим ідолам мамони та ідилії, за розніжненість і привату, за зрадництво і перекинчицтво, за те, що "чужим богам пожерли жертви, омерзились". Коли за такі гріхи посилається кара, то думкою Шевченка було що "праведно Господь великий" це робить. Коли думав про ці гріхи його сучасного світу, йому виривалися страшні слова незнаної нам пророчої сили: він "хотів тоді б всю кулю земську вхопити рукою і кинуть в пекло з усіми гадами", що повзали по ній в людській подобі. ⁶⁵) За ці гріхи Бог ворогам проклятим віддав нас, "покинув нас на сміх людям, в наругу сусідам"; за ці гріхи — грозив, — що "погибне, згине Україна, не стане й знаку на землі", що вона "сама розіпнеться, самі сини її уб'ють" і сповняться міста й поля "матерним плачем", плачем отчизни сповниться "розтлінна земля"; що сини України — "пропадуть лихі", бо "їх безчестіє і зрада і криводушіє" зведуть хаос і смерть на країну. І що таки встануть месники за правду... Візія того, що нині від десятків літ відбувається на Україні.

В своїй містерії він показав, що надходяча година смертельного змагу України з її катами буде явищем світової міри, першим актом світового конфлікту нової раси Прометеїв з силами диявола, який змагатиметься не лиш "весь світ полонити" земний, але й душу людини, "світ Божий в пута закувати", зробити її рабом слуг Нечистого на землі і його царства з столицею в Москві. Змаг з дияволом в світі незримім душі і з його слугами на землі. На це вказує скаженина "духів злоби" — ворон при народженні (чи воскресенні) Гонти, який "розпустить Правду", якої не зносить чортова сила. Говорить про це ж легенда про лицаря Михайлика, який забрав з собою по зруйнуванню Києва нехристами (татарами) Золоті Ворота, і знов поставить їх на старе місце, коли нові варвари "знівечать ще раз церкви Божі", коли "в думці" нащадків ці Ворота "заблищать і запроменіють мов сонце", на знак, що небесний охоронець і патрон Києва архистратиг Михаїл знову стане (як та "сторожа з того світу" в "Гайдамаках") над Києвом, охороняючи його від напастей диявола — раз в образі чужинецької влади, раз символічного змія, що зачне свій змаг з богатирем, що вийде з могили на клич "трубного гласу", заповідаючи час "страшного судища". ⁶⁶)

Що не місцеве тільки, і не земське, а універсальне і духовне значіння має день "страшного судища" на Україні, що його пророкував Шевченко, — свідчить як він часто і систематично підкреслював власне таке, а не інакше його значіння, підкреслює, що за знехтування своєї Правди, за ідолослуження чужим брехням, каратиметься Україна, за "побієніє пророків", за знехтування святих слів, які згадує в своїх поезіях, де мова про — "небесну кару", Апокаліпс, про Неофітів, Діву Марію, псалми, Євангелію, "єретиків", Прометея, борців за духовне переродження людини і нації, про боротьбу України з (московською) силою, яка не лиш нашу землю, а й "весь світ" хоче загарбати.

Нехай, навіть вже пошевченкові, жреці "прогресу" сміялися, як з "ризикованого маячення", з віри в примат духовного чинника, і навіть з віри в виключну місію України, — але він вірив у свою країну, в "свою правду і силу"; знав, що другої "нема на світі України, немає другого Дніпра", глузував з "чужої правди", вірив і в силу козацького меча і "меча духовного". Вірив в силу Слова, яке прийшло зганьбленій землі "любов і правду возвістить" (сhaleur i lumiere християнської езотерики); що це слово може "в серце глибоко" запасти вибранцям Долі, "вогнем пекти холодні душі"; що "огненні язики святого Слова" зможуть "дух святий в їх душі убогії" принести, своїм "незримим світом" ті душі "просвітити й оживити", а потім... А потім — поможе їм "воспрянути", і "встать на ката знову". Зробити так, що перед ними "поникнуть гордії владики", щезне розтрощене царство зла, в той страшний день розплати. В його надлюдській уяві вже ревів і вогнем палахкотів цей хаос, і лише його непохитна віра в генія нації не дала йому впасти в розпач і зневіру. Він вірив, що в лучших синах тої нації ще не згасла "іскра вогню великого" в серці і не заснула думка, готова прийняти з усією його творчою силою — Слово, що принесе на землю "Господа святую правду". Що те слово, як колись, "розв'яже нетвердії руки" своїх післанців, щоб розпалити іскру в пожежу, іскру в серцях велетнів з "смілим орлім оком, смілим серцем", з "руками твердими та смілими", з "чистою, святою, козацькою кров'ю", з "орлиними крилами" за плечима", дожидала "синів сонця правди", що їх слово "криком пронесеться" над ганьбленою нашою землею, "люд окрадений спасе", і "мертвим встати повелить". Це "повстання мертвих", цю з'яву "козацького меча" відкриває він нам в поезії, написаній три місяці перед своєю смертю. Ніби реасумуючи свою творчість, представляє він Україну, як вона, по "войнах і військових сварах", по занепаді касти козацького панства, по Галаганах, Киселях, по Кочубеях-Ногаях, опинилася мов дуб, якого "гризуть, жеруть і тлять "рідні" шашелі, яких рядами довгими вивів він на показ перед читачами заздалегідь. Здавалося, це вже розклад, гниття, смерть? — оті "дядьки отечества чужого", що хиляються перед своїм ідолом на троні? Але якраз в таку годину — пророкує він — станеться чудо! Покинута, знехтувана всіма, — видасть нація нове покоління, яке непомітно росте, ростуть онуки, в яких вселився дух прадідів великих... Ростуть і — його сталий рефрен — і "виростуть", а тоді зненацька, невідомо звідки

Аж зареве та загуде,

Козак безверхий упаде,

Розтрощить трон, порве порфіру,

Роздавить вашого кумира,

Людськії шашелі! Няньки,

Дядьки отечества чужого!

Не стане ідола святого

І вас не стане. Будяки

Та кропива, а більш нічого

Не виросте над вашим трупом

І стане купою на купі

Смердячий гній, і все те, все

Потроху вітер рознесе...

І тоді — коли цього доконає меч козацький, встане Україна предковічна, де будуть не ідолам чужої правди, а "Богові молитися".

Що це візія не лише упадку режиму, царату, а іншого ідола, Москви взагалі, — видно із слів, якими прозиває тих "людських шашелів", — не рабами царя, а "отечества чужого", "общей родіни" — в нинішнім жаргоні, рабами і лакеями Москви і народу московського. Але ця передсмертна поезія, про знищення потворної імперії мечем козацьким, має глибший зміст. Вона пророкує, як пророк Даниїл, — смерть цілої доби, якої репрезентативною постаттю була імперія.

І це ствердимо, коли порівняємо цю поезію з пророцтвом Даниїла про загибіль царств земних і толкованням ним сна Навуходоносора. Символізовані вони в ідолі, що мав золоту голову, срібні груди і руки, бедра і черево мідяні, ноги залізні, а пальці на них з заліза і гончарської глини (подібний образ є в Гезіода про різні віки). Коментатори пояснюють це, як зміну різних імперій — вавилонської, мідяно-перської, грецької Олександра, римської і останньої, які всі впадуть через відпад від Божого закону. У сні бачив цар, як впаде п'ята імперія: "камінь відірвався від гори без помочі рук, вдарив ідола в залізні та глиняні ноги його і розбив їх. Тоді все разом подробилось: залізо, мідь, срібло і золото стали ніби порох на токах у літі і вітер розвіяв їх, так що й сліду з них не зісталося". А останнє те царство, що його зруйнує той камінь що впаде — залізне й глиняне — буде почасти міцне, почасти крихке і не вдержиться... Мабуть цей образ пророка надихнув тут уяву Шевченка. У халдейського пророка — "камінь з гори", у Шевченка — "аж зареве та загуде" (в горі?), "козак... упаде" (з гори?)... Там — вдарив ідола в ноги, у Шевченка — впаде на ідола... Там — розбив ідола, у Шевченка — "роздавить кумира"... Там "все разом подробилось" у боввана, у Шевченка — "не стане ідола"... Там — все з боввана обернулося в порох і вітер то все розвіяв, у Шевченка — все з ідола розбитого обернулося в "смердячий гній і все те потроху вітер рознесе"... Вражаюча подібність задуму, вислову і образів, щоби то все було випадкове! А інспірація тим біблійним образом тим більш правдоподібна, що знаємо, як був наскрізь у своїх думках і світогляді перейнятий Шевченко Святим Письмом. Там камінь на боввана впав згори — підкреслено! — не людською рукою, і у Шевченка — невідомо звідкіля і як "козак упаде" на ідола, як знаряддя Божого провидіння. Образ Даниїла тим більше міг промовляти до імагінації поета, що — вже за його часів — імперію московську називали на Заході "колосом на глиняних ногах". Такою лишилася вона й донині. І як халдейський пророк говорить про упадки світових імперій, так і московська — бачив Шевченко — в недалекі часи "світ увесь схоче загарбати"... А по поваленню цього ідола, — коли він побачить, що наступить нова доба в історії людськости, не лиш України; коли остання покине "дрібненьких богів" матеріалізму, і навернеться до свого Вседержителя, то й це у нього не фраза, а щось більше. В його "Молитвах" — бринить той самий рефрен — він звертається до Божої Сили, як до джерела ("Боже, великая Сило"!) і просить: нам "свою Ти силу низпошли". Молиться не про хліб, а про уділення нам частини "Божої сили", від якої залежить наша сила — сила думки, духа, почуття, душі, характеру, волі, сила протиставитися всім слабостям і всім дияволам на землі, і в нашій душі. Від тої сили, і від нової раси велетнів (козаків), які тою силою небесною переймуться, — і чекає він чуда — чуда воскресення України. Він вже бачить в пророчій уяві як встають ті велетні, як ростуть і як виростають. Щоб звалити чужого ідола, щоб відбути переможний бій з тим староукраїнським легендарним Змієм, — Люципером... Те, що ми спостерігаємо в наш вік, всі ті нові "гайдамаки", "лицарі святії", що повстали на Україні від 1917 року, покоління за поколінням, на полях Базару, Крутів, в горах Галичини, в лісах Волині, в степах колишніх земель запорозьких, у московських концентратах - мордовнях, де катувалися нові "єретики", "юродиві", "воїни христові", — те все було початком того воскреслого лицарства, про яке він мріяв, і яке бачив в пророчій уяві. Як чини Наливайка, Остряниці, Павлюка були інтродукцією, якої завершенням стала Хмельниччина, так оті нові модерні їх нащадки духовні і тілесні — будуть вступом до нової козаччини, в війні проти "нових катів".

Це було його пророче видиво. Хлопцем ще цікавився він героями і малював їх зі старих олеографій, і богами, яких зрисовував, закинутий в північну столицю з античних статуй в Літньому Саді; читав Сковороду, і це почасти від нього навчився розуміти що наше незриме Я, та божеська іскра, що горить в нашій душі, наше серце — є нашою силою, спокревненою з вічністю і з свободою; що воно дає змогу літати думкою "у височінь, у глибінь, в широчінь без меж, коли не заважають ні гори, ні ріки, ні моря, ні пустині" (знаємо, як літала душа Шевченка, з поеми "Сон" та інших), коли така людина — "може провидіти віддалене, прозирати укрите, заглядає в минуле, проникає в майбутнє". У тій глухій добі, в якій він жив, бачив Шевченко, що виведе Україну зі стану омертвіння, рабства тільки повстання — старого духа козацького і нової козаччини, насиченої містикою нашої давнини. Так і назвав він свою поезію — "містерією". Такий був реальний сенс його клича, на який в 1917 році почала відгукуватися його країна. Не зважаючи на старання сліпих і кривих "лірників", осліплених і скалічених блудними "современними вогнями" лжепророків XIX віку.

Але Шевченко "провидів" ще щось більше! В наведенім вірші про останній бій з ідолом, з "ідолищем поганим" нашої давнини, — згадуються "людськії шашелі", і без них грандіозна картина "страшного судища" була б неповна. В цій драмі є володар пекла, духи зла та їх слуги на землі, є приспана Україна з своїми сентиментальними лірниками замість вождів, є й вже народжений "козак безверхий" з безверхої хати "матері України", без того, хто всім "верховодив", якого прихід заповіджений зорею, що простяглась понад "захряслим жидовою" Чигирином, — але є ще й "дядьки отечества чужого". їх репрезентує один з Іванів, братів близнят, які народяться в ту ніч на Україні, а з яких один, як той Гонта, буде "катів катувати", а другий — ,,катам помагати". І цей другий — як віщують ворони, висланці нечистої сили — "той вже наш", той вже буде творити волю Люципера на воскресаючій Україні. І без боротьби на життя і смерть межи тими двома Іванами — не уявляє собі Шевченко ту страшну добу, коли прийде новий Гонта щоби скінчити з "срамотною годиною" на Україні, щоб оживити її колишню славу.

В наступнім розділі затримаюся над цим надзвичайно цікавим і повним глибокого укритого змісту фактом, який Шевченко вбрав у символіку боротьби двох Іванів, що їх та сама породила мати Україна.

 

IX. ДВА ІВАНИ

Чи думаєте, — Я прийшов дати мир землі? Ні, кажу вам, а розділення. П'ятеро в однім домі стануть розділятися, троє проти двох і двоє проти трьох (Луки XII). І віддасть брат брата на смерть, і батько — сина, і будете зненавиджені всіма за ім'я Моє. Хто ж витриває до кінця, той спасеться.

(Матв. X)

Одцурається брат брата і дитини мати.

Шевченко

 

Коли в 66 році римські легіони під проводом сина Веспасіана Тита взяли Єрусалим, то — каже Боссюе, — "переможець не хотів приймати гратуляцій сусідніх народів, ні корон, присланих йому, щоб вшанувати перемогу. Бо дивні обставини (які супроводили здобуття міста і зруйнування храму), Божий гнів, так наявно об'явлений, Його рука, яку бачив цісар усюди приявною в тих подіях, до того степеня його здивували і збентежили, що на його думку не він був тут переможцем, був лише слабим знаряддям Божої відплати".

Під подібним аспектом розглядає Шевченко візіоновану ним годину розвалу московської імперії. В цю годину, коли наближатиметься вона, будуть, в уяві пророка, знаки на небі ("мітла"!), і на землі ("земля затряслася"!), неясні передчуття у приспаної юрби, засліпленість провідників нації, мобілізація сил диявола, і — народження післанця Вищої сили, повстання мертвих з могил (воскресення козацтва, його духа в душах нащадків), і період страшних війн і катаклізмів. Але цей образ був би не повний, коли б поет не вказав нам на ще одне явище цієї доби обрахунку з силами зла — на ото "розділеніє", про яке говориться в євангелістів і яке згадує поет тими самими словами, — як щось неминуче в той день, коли почне Україна кінчати "срамотню годину" своєї історії.

В цю ніч ознаймує перша ворона своїм посестрам, що вона "начитала" в творах чорної магії: "буде два дива творитися: цю ніч будуть в Україні родитись близнята. Один буде, як той Гонта, катів катувати, другий буде (оцей вже наш!) катам помагати, він вже в череві кусає"! А коли виросте той Гонта — "все наше пропало, усе добре поплюндрує й брата не покине"... Давній старокиївський мотив: в українських легендах богатир взагалі (яким буде й новий Гонта) повнить сторожу на кордоні, охороняючи Україну від злого Змія. Одночасно з богатирем родиться і ворожа сила — Змій. Як богатир підросте, то їде на яку-небудь могилу, де на нього вже чекає Змій. Б'ються вони обов'язково на могилі і богатир перемагає Змія. Таких богатирів знає старе українське письменство і перекази багато, знає й історія — були це символи вічної боротьби України з ордами кочівників і з силами пекла в обороні нашого вічного міста, освяченого апостолом Андрієм. Подібна легенда про лицаря Михайлика, якого за "дурною радою" киян, хотіли видати татарам, що облягали місто, і який взяв, відходячи геть аж до Царгороду, з собою Золоті Ворота, відбираючи невдячному містові силу його патрона арх. Михаїла. Є теж в легенді, що поверне лицар Михайлик до Києва і Золоті Ворота на місце давне поставить, і приверне йому ласку й опіку св. Михаїла — в страшний час, коли нові кочівники облягатимуть Київ. А буде це, як про подібне є і в Євангелії, і як це заповідав Шевченко — в страшний час "розділення", останнього бою, як "син батька не шануватиме, а батько сина", як тільки повстання нового лицарства врятує країну... Про значіння цього, певно, як та ворона, "начитали" в своїх книгах чорні маги СССР, коли один з них, Хатаєвич, з брутальним цинізмом, властивим тій расі, судячи, як прокуратор, нових лицарів з СВУ в 1930 р., — прибрав собі псевдо "Михайлик".)

Завдання тих легендарних лицарів України було таке саме, як і Шевченкового Гонти — "катів катувати" та перемагати їх невидимого патрона, який разом з своїми висланцями — воронами, з'являється і в "містерії" Шевченка. Але є в містерії цій ще інший, більш універсальний і багатомовний момент — боротьби богатиря з рідним братом: "і брата не покине" в своїй геркулесовій праці очищення рідної землі від всякої погані. А коли народилися близнята, — "сміється і плаче уся Україна"... Сміється? Бо народження одного Івана звістує воскресення нашої старої Правди, коли "усміхнеться заплакана мати" Україна. Ридає? — бо ця мати все ввижається йому "заплаканою", ридаючою, що зрадили її сини, що "катам помагають"...

Ця довголітня боротьба між членами тої самої малої родини — "братами", або більшої — отчизни; боротьба, яка загострюється, як це пророчить Євангелія в кінцевих добах, — завше "серце роздирала" Шевченкові, бо бачив її неминучість. До цієї теми звертається він в своїй повісті "Близнюки", де один з братів — "образив благородну природу людини, наругався над усім найсвятішим на землі". Цей самий конфлікт в одній родині — в "Катерині". Як глибоко був він свідомий неминучости того "розділення" по духу між близькими по крові, в переломові години історії світу або нації, — видно з драматичного конфлікту Гонти з його дітьми ("Гайдамаки"). Видно це з поетичного привіту поета М. Гоголеві, де він недвозначно покликується на конфлікт — знов в одній родині — між: Андрієм, що зрадив батька, Україну — і Тарасом, який карає його "за честь, славу, за волю країни". Видно з тої поезії, оскільки свідомий був поет трагічної неминучости такого конфлікту, трагічної дилеми: коли не скарати сина - зрадника, як це зробив старий Бульба, то — "віддати в різницю москалеві", щоб проливав свою кров "не за Україну, а за її ката". Шевченко передбачав страшну годину, коли втомиться "мати" Україна, "гріхи синові несучи", коли батьки — "прокленуться своїми синами", коли Україну — "самі сини її уб'ють". Гоголь, до якого звертався Шевченко зі своїми думами, що "плакали і серце роздирали", теж вглиблявся в проблематику двох Іванів. Або як в "Страшній Помсті" двох побратимів, які в походах — "і здобич, і горе порівну ділили". Але раз, коли побратими вертали з походу, — "війшов диявол в серце Петра і скинув він в пропасть свого побратима. І той виблагав у Бога собі страшну помсту: над берегом тої пропасти з'явився він як грізний вершник-привид і останнього нащадка "Юди-Петра", відьмака — теж скинув у діл, де мерці з могил вилізли гризти його. В тій же повісті — смертельна ворожнеча того чаклуна зі своєю донькою і з зятем, паном Данилом... Подібний конфлікт знаходимо в нашій історії, коли отаман Сірко тих із забраних з Криму бранців, що вже "побусурманилися" і не хотіли занехати свого "непремінного в Крим устремлінія" і лишитися на Україні, — поклав трупом, просячи, як Гонта в синів — щоб "простили козаків брати", щоб "спали аж до страшного суду Господнього" замість в Криму "між бусурманами розмножатися на наші християнські молодецькі голови". Як у Шевченка — "замість бути проданими в різницю москалеві"... Глибоко закорінилася вся психіка Шевченка в нашій героїчній давнині!

Нарешті подібний — більш імпозантний — конфлікт дає нам легенда про Богдана Хмельницького. Коротко перед повстанням майбутнього гетьмана виринає конфлікт хоч не між братами, але між кумами, між Богданом і Барабашем, першим, який був післаний "катів катувати", і другим — що звик "катам помагати". Перший — мав "за віру християнську одностайно стати", другий — волів з займанцем — "з упокоєм хліб-сіль по вік-вічний уживати". Один — визволяти, другий — уживати, вічний конфлікт двох українських Іванів. І та правда козацька в легенді, у формі королівського привілею, який "вольности козацькі утверждав" "і всьому народові українському був корисний", та правда помогла підняти козацтво на боротьбу за волю, — вона, як і у Шевченка — була схована в землі Барабашем; її Хмельницький здобуває, уникає арешту Барабашем, "козаків пробуджає", а Барабашеві, другому Іванові, своєму кумові, — "з пліч головку як галку здіймає". І найважніша паралель — у "Великім Льоху" Гонта ширитиме не лиш волю, але й правду, а в легенді про двох кумів — збирається Хмельницький не лиш волю країні здобувати шаблею, але й нові "козацькі порядки" Україні давати і "віри християнської у поругу не дати".

Це все те, що наступить в переломову годину боротьби сили Добра з силою Зла, коли так, як за часів земного життя Ісуса — буде "распря із за Нього в народі", поміж членами тої самої "сем'ї великої" — нації. Багато знайдете в Святім Письмі про фатальну ворожнечу двох братів або кревних тої самої родини, вужчої або ширшої, починаючи від Каїна та Авеля, Есава й Якова. Серед апостолів були — Петро, що видобув меч, боронячи Ісуса при арешті, і другий — Юда, що його зрадив; були два Юди — один Іскаріот, проклятий на віки, і другий Юда — святий, що рятує в безнадійних випадках. Був і є Христос, і є ті, що прийдуть по нім під Його ім'ям і "казатимуть — я Христос", антихристи. Св. Павло оповідає, що найбільше перетерпів від "лжебратів".⁶⁷) Два Івани у "Великім Льоху", яких гамір боротьби почують в день історичного обрахунку на Україні, — боротьби козацтва під протекцією св. Михаїла і "шашелів" під протекцією свого ідола і його патрона диявола, це не поетична "фантазія" поета! Це видиво пророка, який знав, що вічно в переломовій добі України — приходило до смертельного змагу між Тарасом і Андрієм, між Данилом і його тестем, між Гонтою і його дітьми, між двома побратимами в "Страшній Помсті", між лицарями Сірка і побусурманеними "тумами", між кумами Богданом і Барабашем, між Мазепою і Кочубеєм, і — в майбутнім — між мазепинцями і людськими "шашелями", які вже нині починають "гризти" свою матір і "в череві кусати", а потім помагатимуть "катам катувати" і "Господа зневажати", нарешті — як у нашій давнині — між Добринею і Змієм, лютим смоком Шараканем і св. Юрієм, між лицарем Михайликом і його зрадливими земляками, і т. п. Знав Шевченко, які явища товаришують великим переломовим добам історії, особливо його України. З його творів видко, як добре він знав це! Ростуть разом на однім полі кукіль і пшениця — до часу жнив. А тоді — при "кінці віку", кінці доби, — приходять жнива, — з пшениці роблять хліб, а кукіль — спалюють... Або при полові риб — добру відбирається, кепську відкидається. ⁶⁸)