VI. МІСТИКА МОГИЛ КОЗАЦЬКИХ 5 страница

Те саме роблять — тільки навпаки — ті, що "катам помагають": читаємо в Шевченка — як Іродові доносять, що на його полі "зіновать, кукіль і будяк росте в пшениці" — в Іродовій "пшениці"; що цар рішає йому не миле "кляте плем'я", "стяти поки не піднялось", поки не піднялась сила, ворожа Іродові. Так поступали і московські іроди від 1917 року на Україні, потім в Польщі, на Угорщині, в Німеччині, в Іспанії... І так з синами Іродовими робитимуть і з "дядьками отечества чужого" — пророкує Шевченко — ті, які "підростуть", нащадки духовні хмельничан і мазепинців. Ця ідея останніх "жнив" — близька була поетові. Тих, що "правдою торгують", перестерігав: "побачите, які будуть жнива!"

Легенда про двох Іванів — є універсальна і повна глибокого сенсу, а тому стрічаємо її також в античній міфології. Єгипетський бог сонця Озіріс ворогує з своїм братом Тифоном, представником злої сили, який вбиває бога, розшматовує його тіло, яке потім збирають і ховають по різних могилах, але який знов воскресає в подобі його сина Горуса, "другого Озіріса", як у Шевченка — є другий Гонта. Подібна легенда про Прометея, який зліпив людину і вдихнув у неї вогонь небесний, і Епіметея, його брата, який міг ліпити лише мавп, що — жили мавпуючи людей. Подібна легенда про ворожнечу брата-потвори Мінотавра і його сестри — Аріадни, що помагає Тезеєві вбити потвору. Знає міфологія рівно ж двох Зороастрів — один цар перський, винахідник природної магії, і другий — цар Бактрії, що винайшов чорну магію й ворогував з першим.

Але проблема двох Іванів має у Шевченка (як і в житті взагалі) ще глибший, містичний зміст. Він знав, що є два Івани, один, що ставляє себе під протекцію Божої сили, і другий, про якого злі духи ("ворони") кажуть, що "це наш", — вони існують нераз не лиш у видимім світі як брати, кревні, люди одного племени, але й вже в утробі матері. Більше! — вони співіснують не раз в душі тої самої людини. Сам же Шевченко писав, що в людській душі існують "Бог і чорт", тобто два первні — божеський і чортівський, або — один пнеться до гори, другий — гнеться до долу, дух і матерія. Такий є отой "попихач жидівський"; один у нім "хилився, нагинався" перед всяким "поганцем", а другого незримі крила рвали до лету, "неба дістати". Дві людини були в нім — Ярема — "хамів син", і козак Галайда, який остаточно перемагає першого. В другій поемі боряться в одній душі людській два типи психічні — "гусь" і "орел", з людей, що "гелгали" як гуси — зробилися орли. В інших знов наступає друга метаморфоза — перш "жили лютими звіри, а в свині перейшли". Наявність такого стану уняв Гете у фразі: "Zwei Seelen leben, ach! in meiner Brust"!

Пильно займався цією проблемою Іван Франко. В кількох поезіях звертається він безнастанно до проблеми розщепленого Я людини, яка у нього є проблемою двох Миронів (Мирон — один з його псевдонімів), які разом — поборюючи один другого (два Івани) — співжиють у його власній душі, роздирані потягом до різних, ворожих собі, ідей. Обсервуючи подібні роздвоєні душі, він бачить, що хоч вони не раз "бились мов орли", "в душі своїй були і темні й підлі, такі ж раби, як і вперед були"; що хоч мріють про волю, але мають рабську кров і рабський мозок; що бунт в їх душі проти зла — це "лиш злоба низька і сердитість рабська". Тоді у Франка — з серця спадало "щось, мов листя, мов краса, а щось влилося темне і студене — це віра в чорта"...

А іноді — в таких роздвоєних душах відбувається наглий злам (як у Яреми) і на поклик якогось Йогошуї (у Франка, Гонти — у Шевченка) — "до походу! до зброї! над німою юрбою", — "прокинуться всі з остовпіння тупого", і той клич — "гирл сто тисяч повторить, і з номадів лінивих ця мить люд героїв сотворить"... Як з шевченківських Ярем — нове лицарство. Та сама проблема двох Я в людській душі — в знаній новелі "Доктор Джекіл і пан Гайдт", що може основана була на знанім — у вікторіанські часи в Англії судовім випадку одного доктора, що одночасно, як Jаск the Rірреr, мордував жінок.

Типове це співжиття двох Іванів в одній душі для скаліченого зміновіховського покоління 1920-30 рр. на Україні. Такий Сосюра пише про себе, що в нім є "два Володьки" (як два Івани чи два Мирони); що хотів сам себе поставити "під стінку"; що "взявши маузера в руки, був із собою в борні"; що "рвали душу мою два Володьки в бою", "комунар і націоналіст" — попросту москаль і українець. У Хвильового це саме явище роздвоєної душі виявляється (в новелі) в конфлікті сина з матір'ю, яку той вбиває. Так як Сосюра — "наліво йти не хоче, направо — страшно йти", так Семенко, — "я повторяю чужі слова, і кажу, що це мої, що це з душі". Косяченко через перехід до москалів уважає себе блудним сином і Каїном, — братовбивцею. Головко думає розрубати цей комплекс двох Іванів в душі — тим, що хоче "пірвати струну" свою власну, щоб грати лише на чужій і ворожій; Антоненко-Давидович теж маячить, що з тим комплексом "розстрілює вчорашнього себе самого", в нім (в його душі) "збіглися дві сили і стали віч-на-віч".

До цеї галерії дводушників можна було б додати і героя "Вія" Гоголя, де роздираний в душі "філософ" Хома Брут впав жертвою диявольської сили, коли, читаючи Святе Письмо в церкві, не міг не зиркнути на вродливицю - відьму, панну сотниківну, в труні.

Всі ті приклади легендарні, історичні, життєві і літературні, свої й чужі, вже натякають на істоту конфлікту й боротьби, не раз на смерть, між двома Іванами (Миронами, Володьками) — в постаті рідних братів чи кревних, або різних комплексів у власній душі одної особи. А саме — виразно підкреслюється всюди, що один Іван є представник доброї сили, а другий — злої. Це підкреслено у "Великім Льоху", в "Страшній Помсті", у "Вію" Гоголя, в пісні про Хмельницького, в біблійних оповіданнях (Каїн - Авель) в єгипетській і грецькій міфології, в згадці про чорта у Франка, про Каїна в Косяченка, в постаті відьмака батька пані Катерини (Гоголь), або в постатях "ворон" протектором другого Івана. І цей момент виразно підкреслюється в Євангелії: коли натура нижчої сили хоч би хвилево перемагає в апостолах, Євангелія підкреслює, що це вплив Нечистого, як наприклад коли оповідається, як "в Юду ввійшов диявол", так само докоряв Ісус св. Петрові, який хотів відвести Його від його Божеської місії, що говорять в нім сатанічні впливи. Хоч і з любови до Христа, але св. Петро тоді "думав не про те, що Боже, а про те, що людське". В інших місцях Євангелії виразно і недвозначно розв'язується ця страшна загадка, цей конфлікт двох Іванів, як конфлікт двох закладених в нашій душі первнів — Божеського і людського, духовного і плотського, вищого і нижчого, вічний конфлікт, який нарушує гармонію тих первнів і головно їх ієрархію, конфлікт, який особливо загострюється в переломових закрутах історії роду людського.

"Плоть бажає противного духу, а дух — противного плоті, один одному противляться" — так учив св. Павло, що визнає "Божий закон у внутрішній людині, але інший — у членах моїх і вони у вічній боротьбі межи собою". "Ми маємо (читаємо в "Наслідуванні Христа") в нас два протилежні закони: закон плоті, який віддає нас в рабство гріха, і закон духа, який утримує нас в порядку... Розділені між цими двома законами, "між тілом і духом, які безугавно один другого поборюють" (до Галатів, 5), ми тут на землі хитаємося між добром і злом, між Богом і світом, кидані до одного природою, притягувані другим ласкою Божою".⁶⁹)

З вірою в високе призначення своєї України здвигнути зганьблену Правду на землі, Шевченко уймав цей конфлікт двох Я в нашій душі або в суспільстві як боротьбу двох видів сил: Божеського первня з чортівським, і національного з ренегатським, з тим огидним національним гермафродитством, яке потім прийняло вигляд ще огиднішого націонал-комунізму. Шевченко знав цей закон життя земної людини, і знав, що коли нижчий, плотський, матеріальний первень в душі одиниці чи суспільства починає переважати, коли в трагічні століття якоїсь історичної доби ця ієрархія нарушується до повного нехтування божественним первнем, — тим, який "всюди є, все сповняє і є подателем життя", — тоді суспільству чи нації грозить страшна відплата згори. Перше наступає оте роздвоєння і двоєдушіє, а потім — як то відчували Гоголь і Шевченко та інші, — душу людську в суспільстві і в його лжепророках опановує диявол. Тоді здорові сили — переслідувані, ганьблені, витереблювані, — мусять єднатися, єднатися люди одного духа, щоб протиставитися лжехристам, лжепророкам, і лжебратам, і протиставитися силам розкладу видимим і невидимим у власнім серці. Мусить тоді повстати нова когорта відданих своїй правді, людей не з сукроватою, гнилою кров'ю двоєдушників, а з "чистою, святою козацькою тою кров'ю", під старим гаслом української шевалєрії — ,,на диявола хрест, на неприятеля шабля". Нова когорта не створених Епіметеєм мавп у людській подобі, а дійсних людей, на подобу Творця, з іскрою Його вогню у серці. Така була думка Шевченка, яка надихнула його наслідування Осії, "Неофітів", "Марію", "Чигирин", "Великий Льох", "Суботів", "Гайдамаків", його страшну з'яву "козака безверхого", про "страшне судище", "Заповіт"... Бо ніхто інший, тільки він сам писав, що "застарілі недуги лікуються лише героїчними засобами" — расою героїв. Не расою роздвоєних Іванів, Володьків чи Миронів, засуджених на імпотенцію і духовну смерть. Так, як за Христа наступила в народах "распря із-за Нього", так у переломові години якоїсь доби мусить наступити розділення, "распря" між людьми, коли, як в нашу добу, що її бачив наперед Шевченко, диявол майже без маски сходить на землю.

Про це знаходимо глибокі думки в Іоана Золотоуста: "буває розділення спасенне і слушне. Ось чому сказав Ісус Христос — "не прийшов Я принести мир на землю, але меч". І дійсно, є поганий мир і війна добра і корисна. Наприклад, Адамові діти, що будували вежу Вавилонську (як роблять це й тепер. — Д. Д.), об'єдналися між собою на свою погибель, і вони були розділені, проти їх волі, для їх же ж добра і користи. І Юда теж поступив дуже зле, домовившись з жидами. Може отже бути добра війна і злий мир".⁷⁰)

Цей меч, як вже сказано, уявляв собі Шевченко і як меч духовний, щоб як ножем оператора вицідив з нашого серця гнилу кров (духовна революція!), і як меч козацький, що під протекцією "воїнства небесного", мав звернутися проти "владодержців тьми віку цього" на землі. Щоб "катів катувати" і тих, що "катам помагають" у власній нації. Ці останні — це — думав поет — будуть одверто визнавати в релігії, в моралі, в політиці — добро за зло, і зло за добро в добі, де всі цінності будуть перевернені догори дном. Від наївних догм "вселюдського братерства" та соціального епікурейства (матеріального добробуту й миру) — "без віри основ" — піде народолюбна інтелігенція, що відвернеться від традицій нації, осліплена блудними вогнями "віку цього", на шлях у провалля, в ренегатство, в націонал-комунізм, в службу "чужим богам", яких ідоли принесуть на Україну лжевчителі "з чужого поля", з поля фінсько-суздальсько-московської покручі і нової євразійської імперії, насліддя Батия і Тамерлана.

Якраз проти тих лжевчителів чужої правди, вже серед нас самих, проти "людських шашелів" найбільше гриміла громова муза Шевченка.

 

X. ЛЖЕВЧИТЕЛІ "СОВРЕМЕННИХ ВОГНІВ"

 

Були лжепророки в народі, і у нас будуть лжевчителі.

І многі підуть за їх погубною наукою.

(II Петра, 2)

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слів велику силу,

Та й більш нічого...

Т. Шевченко

 

Перед смертю Шевченко зовсім ясно усвідомлював собі, що найстрашніша болячка, яка зжирала Україну, це були ті "шашелі", які тліли і роз'їдали націю зсередини. Вони були різні, але завершенням їх, перестерігав він, мають бути оті другі Івани, активні перевертні і слуги катів. А їх інспіраторами будуть ті темні сили, що назвуть добро — злом, а зло добром, і які злітатимуть на землю з пекла і вертатимуться до нього по нові накази: "как хвачу да памчу, в самий ад полечу стрелою"! — кракає московська ворона в Шевченковій "Містерії". В день суду кінця доби боротьба нового лицарства йтиме за найвищу, останню ставку. Сили, що напосядуться на Україну, хотітимуть "скувати душу живу", "світ Божий в пута закувати", випити "живущу кров" людини, "серце розбити", "понести (наругатися) славу Великого Бога" — здійняти проти Нього бунт; таке зробити, щоб саме "пекло перелякалося", щоб "Мати Божа заридала". Всі демони з пекла будуть спущені з ланцюгів, щоб — руками Москви — та її попихачів — завдати останній удар Україні, якій (— це ворони теж "начитали" в книгах чорної магії —) Доля призначила стояти передовим загоном проти диявольських сил. Що знаряддям сатанічних сил виступить проти України і світу майбутня тиранія Москви, це передбачити наперед помогла Шевченкові його геніальна інтуїція мистця і пророка, наскрізь пересяклого мудрістю стародавньої культури України.

Народився Шевченко тільки десять літ після приборкання так званої "великої французької революції" 1789 р. Від неї почався тріумфальний похід наук Вольтера і Руссо, — по всій Європі, з їх головною ідеєю заперечення існування Бога. Здетронізувавши Його в душах "передової" інтелігенції Європи, чорні маги поставили натомість свого божка — людину з його плотським розумом, твориво замість Творця. Тероїна де Мерікур — була та, що її в урочистій церемонії інтронізувала паризька вулична юрба в криваві дні революції як "богиню розуму", хоч була вона звичайною повією. І хоч скінчила свою кар'єру ця "богиня розуму" в 1817 р. в однім з паризьких домів для божевільних, але її "вірним" удалося, в наші дні, обернути майже всю Європу в дім божевільних.

Рознісши свої ідеї по всіх столицях Європи, революційна Франція спричинилася почасти до революції в московському цараті. Але жовтнева революція 1917 року мала вже інших лжевчителів: один був франкфуртський жид Карл Маркс, другий — москаль В. Ленін... Що марксистів тягнуло до Росії, а ленінців до Маркса, це пояснюється ідейною близькістю їх лженауки і психічною подібністю євразійських, чи просто азійських рас, з яких вони вийшли. Науку тих лжепророків, через їх адептів, що вийшли з містечок "окраїн" царської імперії, з Литви, Польщі, України, почали вже від першої війни просякати в усе духовне і політичне життя Заходу. Їх мета — це було захоплення влади над світом, ступнево, з щабля на щабель, від нації до нації. А передумовою до цього було знищення чужої їм цивілізації Окциденту і християнської релігії. Замість культу Христа, чужого їм, прийшли вони будувати культ своїх ідолів, поставивши замість правди — брехню, замість добра — зло, скалічивши наш розум і душу; а на місце героїчної, лицарської волі, натхненої ідеєю правди і добра, поставили волю до зла, апофеоз обману, підлот, насильства і розбою. Принесли адорацію матерії і всього матеріалістичного, мамони, гроша, "добробуту" й "миру" за всяку ціну, апелювали до найнижчих інстинктів плоті (шлунку і сексу) і душі (глупоти, продажности і страху), які спихають людину до ролі тварини. Дальше — культ людського розуму, культ найдивачніших доктрин — як соціалізм, інтернаціоналізм, атеїзм, комунізм, фройдизм, марксизм, теорії "вибраних народів", новітніх і "біблійних", теорії "старшого брата", який — без жодних даних на те — претендує провадити народами культурнішими і вищими морально за нього. Прийшла диявольська спроба сплюгавити все високе й шляхетне, що видала наша християнська культура в мистецтві, філософії, літературі, в релігії, в архітектурі, в політиці, в соціальнім житті; спроба всім тим великим вартостям причепити ганьблячу етикетку. Вірність традиціям ганьбилося як "реакціонерство" і "відсталість", любов до своєї нації, патріотизм — як "шовінізм", відпір усякому поганцеві, що вдирався в середину чужої йому нації, щоб загнуздати її, — як "ксенофобію", вірність до смерти своїй Землі — як "хижацтво" або "мілітаризм" чи "вузький націоналізм" і т. п. І навпаки, свої облудні, напасничі цілі супроти народів — маскували вони привабливими, пишними словами — як "добро людськости", "народний добробут", "пацифізм", "загальний мир", "прогрес", "толеранція", "гуманність", "братерство народів", "справжня демократія", "рівноправність рас" і т. п. Все це була брехня, а оперуючи — і в першім, і в другім випадку — обманом і брехнею, вони зраджували, яка нечиста сила крилася за тими махінаціями — сила супротивника Христа. Недавно кардинал Вишинський в Варшаві прилюдно заявив, що в тім місті — з благословення Москви — існує до двадцяти товариств, де управляється культ Сатани. Це логічно, бунт Маркса і Леніна проти Христа мусить привести неминуче до сатанізму, що ми і бачимо в тій консеквентній заїлості, з якою послідовники тих лжевчителів всюди, передусім в душах нових поколінь, підкопують і нищать релігію.

Хто піддавався гіпнозу тих лжепророків, той спільно з ними нищив усі формуючі вищі ідеї в суспільстві: ідеї Вищої Божественної сили, всякого високого ідеалу, отчизни, чести, героїзму, посвяти, відваги, щоби вони перестали бути центром, ідейно організуючим і підпорядковуючим собі сили відосередні, особисті, егоїстичні, матеріальні. Наша доба стала добою розпаношення всіх сил відосередніх (центрифугальних). Наступає атомізація суспільности, розбитої на безліч порошинок, чужих і ворожих одна одній, без порядкуючого центру; наступає духовна і моральна анархія, де богом стає власне "я", і його примітивні потреби і приємності. З тою різницею, що на Заході засобом для здобуття ласки мамони і впливів став гріш, а на Сході — гасло "грабь награбленноє", а під "награблєнним" розумілося все "не моє".

Двом згаданим вгорі силам, Москві і комунізмові, удалося захопити владу в своїй країні і в країнах завойованих, а на Заході, — ті сили і ще сприяюча їм "демократична" тайна мафія, стремлять до цеї влади (до свого "світового уряду") наразі пенетрацією різних націй підступом і обманом чи грошем, загарбуючи в них ключові становища і чим раз ясніше схиляючись до порозуміння й союзу з силами диявола в Москві, до поділу з ним світу.

А маси, отруті духом мамони і гроша, стративши уміння розрізняти добро від зла, нездібні до великого ентузіазму в обороні своєї спільноти, дають себе обдурити, або налякати махерам Москви та інших орієнталів.

Шевченко передбачав останній зудар з тою антихристиянською, в своїй суті, силою, яка схоче науці своїх лжеучителів підбити "весь світ" і обернути людину в бездушну худобу. Передбачав теж, що перша, як звичайно в історії, перешкода тим силам в їх диявольських задумах — стане Україна. Робота темних сил, спущених з ланцюга жовтневою революцією 1917 року, почалася властиво вже в перших роках XIX віку в Московщині, звідки ідеї французької революції і мартинізму, перемелені в дусі московської ментальности, дісталися й на Україну. Вже М. Гоголь бачив, як "диявол без маски з'явився в світ", вже він за проповідь боротьби з тими ідеями, стягнув на себе брутальні напади того самого божка "прогресивної Росії" (і патріота імперської Росії), В. Бєлінського, який накинувся і на Шевченка. Останньому доля призначила виступити першим на Україні з палким протестом проти науки "современних вогнів" матеріалізму, лібералізму і атеїзму, в яких він побачив перші блиски того пекельного вогню, яким мала запалити і його Україну "нова Росія". "Вірую" цеї Росії, якої пророків — А. Пушкіна, Нєкрасова, Бєлінського — Шевченко відкидав і не зносив, — це "вірую" й знайшло своїх прихильників в новій, що приходила на зміну козацької, еліті України. Це ж "вірую" й запалило своїм чортівським вогнем тих других Іванів, які — бачив автор "Кобзаря" — підуть за "современними вогнями" з чужини на згубу свою і країни своєї.

Це була та, що тоді народжувалася — "народницька" еліта країни, якої члени (як і деякі "братчики" — П. Куліш наприклад) вже за життя поета поверталися до "чужих богів", а кілька десять літ по його смерті одні злочинно, другі в щирім, але повнім запамороченню, "присипляли" Україну гарно замаскованою наукою "современних вогнів", щоб збудити її потім "в огні, окрадену" з своїх найкращих національних цінностей та ідеалів і героїчного духа. Цим людям проголосив Шевченко невблаганну війну, кличучи одних схаменутися (покаятися), грозячи другим небесним гнівом, викликаючи на їх місце до проводу нації нову силу — воскресле козацтво нової доби.

Це була його боротьба з духовним "плебейством", як він окреслив це явище. Ще перед арештом, він різко протиставився тій "мудрості", що на Україну деякі земляки "принесли з чужого поля". Ця "мудрість" була в його пророчих очах — лише "великих слів велика сила, та й більш нічого". Були це початки науки тих чорних магів соціалізму, що за їх нехтування пізніше докоряв "невченому" пророкові "учений" туподум Драгоманов... Жорстоко глузував Шевченко з модерних жреців "прогресу", з їх фальшиво-фарисейських гасел "волі й братерства братнього", з тих, що "перлися сонця правди" шукати в чужих землях, з "недолюдків", як звав їх. Жорстоко картав тих словоблудів, що прагнули Україну "повести за віком" атеїстичного матеріалізму, "просвітити современними вогнями", в яких бачив вогні сатани; знав, що перша заповідь визнавців тогочасної матеріалістичної мудрости була — "немає пекла ані раю, немає Бога, тільки я,... а більш нічого"; що "розумні слова" тих магів, детронізуючих Бога своїм убогим розумом — є "брехнею підбиті". Глузував з їх "розумного маяку", що горить "у нашій кістяній коморі"; знав, що у зданій на цей лише "маяк" людини, при першому іспиті згасне він, а "в тую кістяну комору налізуть свині із надвору"...

Проти яких доктрин "прогресивного" віку виступав тут Шевченко, видно з того, що ідентично його вирази стрічаємо в автора "Книги Битія", Костомарова, який писав: "філософія почала кричати, що то кепство вірувати в Сина Божія, що немає ні пекла, ані раю, і щоб усі поклонялися егоїзмові або інтересові". От що (бачив він) крилося за тою наукою "прогресу" — егоїзм і культ мамони!⁷⁰)

Всупереч "прогресистам" він називав "пребезумним" того, хто "в серці каже, що Бога немає". Навпаки, твердив, що "од Бога все, а сам нічого дурний не вдіє чоловік", "нічого не вдіє убогою головою". Це не були фрази, в тім лежала його основна думка, спільна всім містикам. Бо, деінде твердить він, що без уділення Божої сили — нічого не вдіє "душа убога". Засаднича ідея всіх апостольських посланій — що без живої незгаслої іскри Божої в людській душі і розумі, в почутті і в інтелекті, — людина перестає бути людиною. Іронізував з тих, які хвалилися, що на місце Бога: "возвеличимо на диво і розум наш і наш язик", знав бо, що без надлюдської Сили згори — "пониче неначе стоптана трава і думка їх і їх слова". В розкиданих його поезіях і виразах дає він геніальну формулу звиродніння, без тої Вищої сили, духовної потенції людини. Тоді людський розум, почуття і воля — все, мертвіє. Хто ту силу відкидає — той спідлюється: "в беззаконії мерзіє". Хто хвалиться, що може стати паном над землею "по волі розуму" свого, в того розум обертається в "калюжу" — пристановище "свиней", в які й обертається сама людина. А ті, які "не зрять Бога над собою", ті "не знають, що діють", "там бояться, лякаються, де страху не буде", ті, що не хочуть "пізнати Господа глаголи", тим "не розбити тьму неволі". Туманіє мозок, спідлюється серце, хитається воля, стає стерильною! Така геніально укрита суть за тими, ніби "випадковими" словами його "незримих скрижалів".

Те все сталося, обсервує він, з новою провідною верствою, інтелігенцією народницькою, що приходила за його часів на зміну здегенерованому дворянству; з верствою, яка назбиравши "на чужині" мудрости соціалізму (входив у моду тоді), принесла й на Україну "розумне слово, брехнею підбите", щоб земляків "просвітити" й "повести за віком" матеріалізму. Цих, тоді лише провісників чужої мудрости, що пишним чортополохом розрослася під командою большевиків нині, уважав він за "плебеїв", протиставляючи їм національну мудрість старої козацької України; відкидаючи мудрість "з чужого поля", яка скалічила на думку Шевченка — розум нової інтелігенції, її характер та її волю, віддавши її в службу ідолам егоїзму та інтересу.

Як останній щабель у діл тої інтелігенції, намалював нам Шевченко страшний образ дияволового слуги — другого Івана і його "шашелів". Але перші щаблі тих "вольнодумців" були інші. Стративши віру в Вищу Силу, віддані виключно своєму плотському розумові, ті інтелігенти народники й соціалісти, стратили всякий компас. Почали — за Драгомановим — прислухатися до всього, що їм "німець скаже" — той чи інший, який вибрався їх "повести за віком". Такими їх бачив Шевченко, й глузував з них, що приймуть наївно і сліпо всяку доктрину "з чужого поля": скажуть їм нині, що вони "слов'яни", — з захопленням приймуть це. Завтра скажуть, що вони "моголи" — із тим погодяться, з таким же захопленням. Чи не блимає в цих глузуваннях поета — портрет нащадків народолюбців, які захоплювалися перше видуманим московським "німцем" слов'янофільством, а — по 1917 році — своєрідним євразійством большевицьким? Коли то "щирі демократи" й слов'янські "федералісти" перемальовувалися в охоронний колір "соціалістів-федералістів", а другі з соціалістів — в комуністів? Або портрет деяких діячів останньої еміграції, коли "націоналісти" перефарбувалися в "демократів" "сучасної України", або в "рідномовних" патріотів "общей родіни", як інтернаціонального старшо-братнього цілого з столицею в Москві, а навіть в Тель-Авіві. Як докладно стоїть у Шевченка: "що ж ти таке? — я не знаю, нехай німець скаже"! І нині так само як за Шевченка, навіть коли бачила, що з України чужинець "кров як воду точить" — вся та народолюбна "братія мовчить собі, витріщивши очі, як ягнята: "нехай! — каже, — може так і треба"? Бо іншої, крім "сучасної" України — "не може ж бути"... Без віри, без інтуїції, здані на свій "хлопський", "плотський" розум, не вміючи розрізняти правди від брехні, без власної непохитної ідеї, ставала ця "братія" за виразом Шевченка — "дядьками отечества чужого", а Україну "любили" як провінцію.

В парі з розхитаним інтелектом, — розхлябане почуття. Емотивні потяги, — потягнули їх не в гору, а в діл. Без високих ідеалів — їх душевною тонацією став в найкращім випадку, перечулений і плиткий сентименталізм, в гіршім — епікурейство. Чужа їм була минула історична велич рідної Землі, їм земелька "аби була добра для городу", байдуже під яким деспотом. Великі легенди і постаті славного минулого їх не зворушували — жито собі сіють, або панам служать. Їх галас про "патріотизм", любов до "братів убогих", про "братерство братнє" народів, "слов'янофільство" — це було фарисейство, на думку поета. Виїмки — виїмками (князь Рєпнін, княжна Варвара, граф Капніст, Де Бальмен та ін.), але поза ними уявляв він тодішню Україну, як "руїну Трої" козацької, де все спало — як те панство по своїх маєтках, або як ті "мільйони полян, дулібів і древлян", що "сиділи нишком, слава Богу"...

Думка, спантеличена мудрістю "з чужого поля", розхлябані, спрямовані в матерію почування, брак великих задумів та ідеалів, ось що спостерігав Шевченко на "руїнах Трої" козацької, а це мусило привести до паралічу волі. Де бракувало великої віри, ідеї і горіння до неї, там мусила нидіти й воля. Вона, він бачив це, — заломлювалася або через те, що її тероризували, або через обдурення й спантеличення думки, яка не знала, де право, де ліво, або через скорумповання характерів. Скільки прикладів одного, другого й третього дає він в своїм "Кобзарі"!

Чому люди мовчки дивляться на спричинників зла? Чому на них "не плюють? Чому не топчуть"? Тому, що "люди за шмат гнилої ковбаси" готові продати навіть матір, свою країну... Або тому, що замість чину, "дивились та мовчали та мовчки чухали чуби", тому що душею були — "німії підлії раби". Чому не "ставали за правду пресвятую і за свободу"? Тому, що за "мережану ліврею" ставали "донощиками і фарисеями"... Тому, що були "лакеями в золотій оздобі", "рабами з кокардою на лобі". Тому, що на "мільйони свинопасів" знаходився лише один козак... Тому, що є маса серед нас "грязі Москви", "перевертнів", які помагають москалеві "з матері (України) латану сорочку здирати". Тому, що стільки "землячків", аби їх "одягнути й обути", дають себе "в кайдани закути". Чому гордо здіймаються пишні будови палат деспотів чужих? Тому, що "похилилися раби"; що "здрібніли люди на землі". Чому панує зло? Тому, що наплодилось багато "блюдолизів, золотом облитих", "тупорилих віршомазів", що деспота славлять, а за "пів дулі" стають "ніби без'язикі", готові для нього на все; тому, що навіть "стогнучи", за свого пана "Господа благали". Тому, що на кожний мужній жест протесту, "юродивого" чи "єретика", — "люд мовчав і дивувався: що він діє? На кого руки підійма?" Тому, що "люди, род лукавий, Господнюю святую славу розтліли й чужим богам пожерли жертви, омерзились", побиваючи своїх пророків... Стали люди "сліпі і малі душею", філістрами, які замолоду може "повірують ще трохи в волю, а потім жити почнуть між людьми як люди"... Жити? Зі зламаною волею, заснутою думкою, з холодною душею.