ЛЕКЦІЯ 2. ПРОБЛЕМИ ОХОРОНИ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ 2 страница

В умовах ринкових відносин зростає «наступ» на історичні цен­три міст Києва, Львова, Чернігова та ін. В результаті цього «насту­пу» змінюється їхній архітектурний образ, що формувався століття­ми, спотворюється культурне середовище. Значна кількість пам’яток руйнується від невблаганного часу, природної стихії, а також і від ді­яльності людей, що загрожує стану культурного розвитку суспільства. О.П. Довженко пророче писав: «Одне слово, двадцятий вік помстився, погуляв по слідах і дев’ятнадцятого, і сімнадцятого, і одинадцятого. Зоставив - биту цеглу, кам’яні коробочки, на які противно дивитися, і покарбовану землю. Відсутність смаку, одірваність од природи і мо­ральний занепад, і душевна сліпота - разючі і незрівнянні ні з чим. Ме­ні здається, що в наступних часах нашу героїчну епоху будуть вважати епохою занепаду у багатьох смислах»¹¹. Враховуючи актуальність ска­заного великим діячем культури, а також те, що і нині продовжують руйнуватися унікальні пам’ятки, будемо покладати надію на високий рівень освіченості як фахівців з гуманітарних дисциплін, так і всього загалу, що унеможливить нсцивілізоване ставлення до минувшини.

Проблеми охорони культурної спадщини людства постала у всій своїй складності у XX ст. Ідея створення організованої охорони куль­турних цінностей у всесвітньому масштабі належала М.К. Реріху (1874-1947). Розглядаючи культуру як найбільшу духовну цінність людства, він виступив за те, щоб поставити на правову основу спра­ву охорони історичних пам’яток (Пакт Реріха). Ця ідея знайшла під­тримку у прогресивних колах світової громадськості - Рабіндраната Тагора, Бернарда Шоу, Томаса Манна, Альберта Ейнштейна, Герберта Усльса та багатьох інших діячів науки і культури. В 1931 р. у Брюгге був організований Міжнародний Союз Пакту Реріха. До 1933 р. від­бувалися міжнародні конференції представників різних країн, які під­готували рекомендації урядам про прийняття Пакту. 15 квітня 1935 р. у Вашингтоні Пакт Реріха було підписано СІІІД і країнами Латинської Америки («Про захист художніх і наукових за кладів та історичних пам’яток»). Цей договір заклав основу міжна­родно-правової охорони культурних цінностей народів - як під час збройних конфліктів так і в мирний час (СРСР деякий час залишався поза цією угодою).

У 1954 р. в Гаазі на основі Пакту Реріха було підписано заключний акт Міжнародної конвенції про захист культурних цінностей у випад­ку збройного конфлікту. Ця конвенція була ратифікована 39 країнами, у тому числі і СРСР, а потім до неї приєдналися ще 70 країн світу. Ії значення полягає у тому, що проблеми культури стали приналежніс­тю міжнародних відносин, а у юридичний обіг було введено поняття «культурна спадщина людства». Згідно з положеннями Гаазької кон­венції та спеціальними актами, прийнятими державами антигітлерів­ської коаліції, всі історико-художні цінності, насильно вивезені за часів другої світової війни, підлягають поверненню законним власникам.

У 1954 р. Генеральною асамблеєю було прийнято Статут ЮНЕС- КО, в якому ставилися завдання «співпраці народів у царині освіти, науки і культури...» Генеральна конференція ЮНЕСКО (1966 р.) про­голосила Декларацію принципів міжнародного культурного співро­бітництва, а саме: кожній культурі властиві достоїнства і цінності, які належить поважати і зберігати; розвиток власної культури є правом і обов’язком кожного народу; у їхній великій різноманітності і вза­ємному впливі всі культури є частиною загальної спадщини людства; культурне співробітництво є правом і обов’язком усіх країн, тому во­ни мають обмінюватися один з одним знаннями і досвідом; культурне співробітництво має виявляти ідеї і цінності, що сприяють створенню обстановки дружби і миру...¹² «Така запропонована ЮНЕСКО прог­рама ідей у культурній сфері визначила на тривалий період система­тизацію міжнародно-правових норм.

Розвиткові міжнародно-правових норм щодо збереження культур­ної спадщини відчутно посприяла Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, прийнята ЮНЕСКО у 1972 р. (Пре­зидія Верховної Ради УРСР ратифікувала її у 1988 р.).

26 липня - 6 серпня 1982 р. Всесвітня конференція у Мехіко ухвали­ла Декларацію - важливий документ, щодо політики у галузі культури. У ній наголошувалося, що «міжнародна спільнота вважає своїм обов’яз­ком зберігати і захищати культурну спадщину кожного народу».

Проблеми охорони культурних надбань були в центрі уваги Кра­ківського симпозіуму держав-учасниць ОБСЄ (1991 р.), у документі якого йшлося про важливість забезпечення найширшого доступу до культурної спадщини.

Але на жаль, норми міжнародних документів на практиці не ви­конуються, зазначає відомий вчений В.1. Акуленко. «Під час збройних конфліктів у Кореї, В’єтнамі, Афганістані, Югославії, Чечні та Іраку, незважаючи на серйозні руйнування історико-архітектурних пам’яток, ушкодження культурної спадщини народів цих країн, жодних санкцій до винних у злочинах проти культури не застосовано¹³».

У 2001 р. Генеральна конференція ЮНЕСКО на своїй 31 сесії у Па­рижі ухвалила Загальну декларацію про культурну різноманітність. Вперше міжнародна спільнота прийняла такий документ, піднісши культурну різноманітність до рангу «спільної спадщини людства... яка так само потрібна людству, як біорізноманітність живій природі.» Вперше в історії жодна культура не вважається надто віддаленою чи надто «примітивною», щоб не звернути на себе уваїу істориків.

Багатий міжнародний досвід щодо вивчення і збереження культур­ної спадщини має позитивно вплинути на процес духовного відрод­ження в Україні.

ПРИМІТКИ

¹²² Федорова Е.В. Императорский Рим в лицах. - М., 1979. - С. 252-253.

¹²³ Цит. за Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні. 1917-1990. - К., 1991.-С. 13.

¹²⁴ Горбик В.О., Денисенко Г.Г. Проблеми дослідження і збереження пам’я­ток історії та культури в Україні \\ Український історичний журнал. - 2003. -№3.-С. 143-144.

¹²⁵ Заремба С.З. Українське нам’ятникознавство... С. 83, 86.

¹²⁶ Там само. - С. 94.

¹²⁷ Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні... — С. 71.

¹²⁸ Історико-культурна спадщина України: Проблеми дослідження та збережен­ня....-С. 33-34.

¹²⁹ Там само... - С. 38, 39-40.

¹³⁰ Горбик В.О., Денисенко Г.Г. Проблеми дослідження і збереження пам’яток історії та культури в Україні \\ УІЖ. - 2004. - № 2. - С. 133.

¹³¹ Заремба С.З. Українське пам’ятникознавство... - С. 431-432.

¹³² Цит. за Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні... - С. 201.

¹³³ Акуленко В.І. Культурні права людини, громадянина, народу\\ Пам’ятки України: Історія та культура. - 2003. - С. 3.

Там само... - С. 4.

ЛІТЕРАТУРА

Акуленко В.І. Охорона пам’яток культури в Україні. 1917-1990. - К., 1991.

Алексеев Ю.М., Кравченко Н.М. Пам’ятки історії і культури в сучас йому суспільстві: проблеми охорони, збереження, вивчення і вико­ристання \\ Теоретичні проблеми вітчизняної історії, історіографії та джерелознавства.-К., 1993.

Богуславский М.М. Международная охрана культурных ценностей. -М., 1979.

Геврик Т. Втрачені архітектурні пам’ятки Киева. - Нью-Йорк, 1987. Горбик В.О., Денисенко Г.Г. Проблеми дослідження і збереження пам’яток історії та культури в Україні \\ Український історичний жур­нал. -2003. -№ 3.

Заремба С.З. Українське пам’ятникознавегво. Історія, теорія, сучас­ність. -К., 1995.

Історико-культурна спадщина України: Проблеми дослідження та збе­реження. -К., 1998.

Курило Т. Правова охорона культурної спадщини України. - Львів,

2005.

Мельничук О. Концепція нематеріальної культурної спадщини. Фор­мування у міжнародному праві \\ Пам’ятки України: Історія та куль­тура. - 2003.-№ 3.

Охрана памятников истории и культуры: Сб. документов. - М., 1973. Памятник и современность. Вопросы освоения историко-культурного наследия. - М., 1987.

Тронько П.Т., Войналовська В.А. Увічнена історія України. - К., 1992. Тронько П.Т. Краєзнавство у відродженні духовності та культури. - К, 1994

 

ЛЕКЦІЯ 3. МУЗЕЇ, БІБЛІОТЕКИ, АРХІВИ - ІНСТИТУТИ СУСПІЛЬНОЇ ПАМ'ЯТІ (УСТАНОВИ ІСТОРИЧНОГО ПРОФІЛЮ В УКРАЇНІ)

Музейні зібрання - джерельна база для вивчення пам’яток історії та культури. Музеї історичного профілю. Краєзнавчі музеї. Музеї ху­дожні, літературно-меморіальні та інших профілів. Бібліотеки: ЦНБ ім. В. Вернадського, Парламентська, Історична, Львівська бібліотека ім. В. Стефаника. Бібліотеки Харкова, Одеси, Дніпропетровська. Ар­хіви. Одержання інформації через Інтернет.

«...В музеї, в бібліотеці...

наукова думка стала вільною...»

(Акад. В.І. Вернадський)

Суттєву частину національної спадщини кожної країни становить культурно-історична інформація, що зберігається в музеях, бібліо­теках, архівах, які виконують спільну місію - є охоронцями різних проявів і видів суспільної пам’яті, що зафіксована в матеріальній формі.

У галузі освіти, науки, культури, виховання велика роль належить музейним установам, що вирішують специфічні завдання, які ставить перед ними суспільство. Вони призначені для наукового документу­вання явищ, процесів; охорони історико-культурних цінностей в ін­тересах національної і світової культури; є специфічними центрами наукових досліджень, а також проводять велику освітньо-виховну ро­боту.

Одним із основних завдань музеїв є збір і збереження рухомих пам’яток історії та культури. Музейні предмети - основа діяльності музею. Важливе значення має саме поняття «музей», його походжен­ня. Термін «Музей» (храм Муз) належить до європейсько-середзем­номорської культурно-історичної традиції, але у широкому розумін­ні «музей» як зібрання предметів, як скарбниця накопиченого світу речей є одним із найдавніших у світі утворень, характерних для всіх культур і цивілізацій. (Проте музейні установи могли позначатися різ­ними термінами. Наприклад, в’єтнамські музеї позначаються термі­ном «бао та», де «бао» - реліквія, а «та» - скарбниця, що теж передає сутність музею).

Створення музеїв пов’язане із колекціонуванням. Витоки і еле­менти колекціонування сягають дуже давніх часів. Адже предмет­ний світ речей має тенденцію до динамічного зростання, що і ство­рює об’єктивну і необхідну основу музеєфікації цього світу. З іншо­го боку, у процесі розвитку людина накопичує досвід і запас знань, пізнаючи оточуючий світ, вона класифікує явища і предмети. Однак музей як установа, як соціальний інститут міг виникнути лише у міській цивілізації. Історія великих міських цивілізацій Близького Сходу, Середземномор’я, Китаю та Індії вражає кількістю і роз­маїттям бібліотек, архівів, музеїв. Причому колекціонування по­ширювалося не лише на писемні тексти (наприклад, у Ниневії бу­ла знайдена колекція із 200 відбитків з єгипетських, ассирійських, вавилонських, гем¹ і т. ін.). І все ж, як вважає російський вчений 1.1. Ілізаров, музей виник у античній культурно-історичній традиції. Храм Муз став науковим музеєм у Лікєї - афінській школі Аристо- теля² і знаходився біля храму Аполлона Лікейського. Саме у Лікеї «цілеспрямовано і систематично стали збирати колекції речей, що були предметом природознавчого пізнання чи допоміжним засобом пізнання.» Досвід і традиції Лікея послужили основою і зразком для культурних і наукових центрів елліністичного світу. Перший музей з такою назвою (Мусейон) з’явився в Олександрії (Єгипет) у III ст. до н.е. як зібрання пам’яток мистецтва і старовини у спеціальній споруді, присвяченій Музам. Згодом Мусейони виникають і в ін­ших великих містах. Наприклад, у місті Пергамі, яке було головним суперником Олександрії, колекціонувалися і копіювалися видатні твори мистецтва.

Римська держава стала «спадкоємицею» культурних надбань Се­редземномор’я. Але у самому Римі не виникло нічого подібного до Мусейону. В римській культурі існувала традиція накопичення музей­них колекцій і зібрань, створювалися умови іа основи музею кунстка- мерного типу. Повідомлення Светонія (70-122 рр.) про те, що Август свої вілли прикрашав не статуями і картинами, а терасами і садами, і «збирав там давні і рідкісні речі: наприклад - обладунок героїв і величезні кістки викопних звірів і чудовиськ, які вважають кістками гігантів», схоже на характеристику кунсткамери. А вілла імператора Адріана (76-138 рр.), де були зібрані численні колекції, мала музейний характер³. Зібрання антиків багатьох сучасних музеїв беруть початок саме з неї. Отже, давні цивілізації, східні, а потім і античність, знали достатньо розвинуті колекції музейного типу: колекції Ура (держава шумерів), античні музейони. У часи Середньовіччя прамузейні колекції з’являлися у монас­тирях, замках, храмах. З доби Відродження музейні зібрання все більше починають розглядатися як першоджерела науки, предметні історичні докази, що використовувалися для освіти і задоволення естетичних потреб. Виникнення сучасних музеїв Європи як спеці­альних установ відноситься до XVI -XVII ст. Зокрема, наймену­вання «музей» присвоїв своєму зібранню старовинних рукописів, давніх предметів та шедеврів мистецтва ще у ХУ ст. знаменитий флорентієць Лоренцо Пишний (1449-1492), звідки воно поширило­ся по всьому світу. Першим містом у Європі, де з’явився музей для загального огляду, став Рим. За ініціативою папи Сікста IV (1471- 1484) було засновано Капітолійський музей, зібрання якого у мо­мент його заснування включало знамениту етруську «Вовчицю», бюст Доміціана, статую Геркулеса (всі твори були виконані у брон­зі) та ін. Сікст IV великодушно подарував місту папську колекцію, яку виставили для публічного огляду у палаці на Капітолійському пагорбі. Згодом папа Юлій II (1503-1513) заснував інший музей - у Бельведері. За час понтифікату цього папи було знайдено багато ан­тичних статуй («Лакоон», «Венера» та ін.), що викликало заздрість у римських аристократів, які теж виявили бажання збирати колек­ції. Наприклад, родина Фарнезе володіла трьома колекціями творів мистецтва давнини: одна зберігалася у їхньому величезному палаці на лівому березі Тібра, інша - у палаці на правому березі, третя - у саду на Палатинському пагорбі⁴.

Колекції давніх творів мистецтва в Римі, хоч і залишалися приват­ними і не були відкриті для широкої публіки, все ж таки були доступ­ні для верхів суспільства. Розширення приватних колекцій зумовило необхідність складання каталогів, які б допомогли зорієнтувати від­відувачів.

У наступні століття поступово формується розуміння значення му­зейних зібрань для предметної фіксації історичного досвіду, що пе­редається від покоління до покоління, а м у з е ю як хранителя цього досвіду, установи, що скорочує шлях і розширяє межі пізнання.

Влучно визначив художнє значення музею видатний французький художник XVIII ст. Жак Луї Давид: «Музей - це зовсім не просте зі­брання предметів розкошу і суєтності, що лише задовольняє ціка­вість. Необхідно, щоб музей став школою великого значення: викла­дачі приведуть туди своїх юних учнів, батько приведе туди сина. Мо­лода людина споглядаючи твори генія відчує, до якого виду мистецтва чи науки кличе його природа». У міру зростання наукових і суспільних потреб формувалися різ ні колекції - «раритетів», «натураліїв», колекції окремих учених та інші, що відбивали різні історичні аспекти. З часом у систематизації цих колекцій все більше виявлялися елементи історичного підходу. Одночасно почалося формування зібрань історичних та культурних цінностей: колекцій військових трофеїв при арсеналах, яким надава­лося документального значення, колекцій творів мистецтва, що від­бивали розвиток культури. Так, Петро І, який захоплювався військо­вою справою, розпочав з колекціонування зброї різних часів і народів. Потім він став купувати під час закордонних подорожей анатомічні препарати, станки, прилади, інструменти, а також раритети - карти­ни, гравюри і інші твори мистецтва. Накази царя передбачали також збирання і копіювання давніх руських літописів, стародруків, «кур­йозних листів», рукописних актів. Особисті зібрання царя, а також ко­лекції з анатомії і зоології, що зберігалися у Аптекарському приказі, стали основою майбутньої Кунсткамери. Саме Кунсткамера (1719 р.) стала першим російським природничим і історичним музеєм, який із приватного зібрання перетворився на музей для широкої публіки. До нього надходили археологічні та етнографічні колекції тощо. На Кун­сткамеру цар дивився не лише як на зібрання раритетів, а як на уста­нову, «від якої буде користь державі в майбутньому». Розпорядження Петра І про те, щоб «кожного бажаючого безплатно пускали, водили і пояснювали речі» доповнилося положенням про «обов’язкове час­тування відвідувачів» (на це із казни з 1724 року щорічно виділялося 400 крб.). Згодом Кунсткамера стала одним із найбільших музейних зібрань світу.

Варто зазначити, що (саме на основі колекцій) ще у 1560 р. була за­снована Кунсткамера в Дрезденському замку курфюрстом Августом І, яка упродовж XVII ст. найчастіше поповнювалася зібраннями картин, а в середині XVIII ст. стала найбільшою скарбницею європейського живопису (Дрезденська картинна галерея, 1772 р.). Приватні наукові колекції стали основою одного із найстаріших і найбагатших музе­їв світу — знаменитого Британського музею, створеного за рішенням парламенту у 1753 р., а також численних музеїв Ватикану, Ермітажу (1764 р.), Лувру (1793 р.) та ін.

Наступний важливий крок у формуванні музеїв було зроблено у другій половині XVIII сх, коли їх діяльність стала набувати наукового характеру. Музейні колекції дали новий імпульс науковим досліджен­ням і стали розглядатися як скарбниці технічного досвіду, наукових цінностей, культурно-історичної спадщини. Аж до XIX сг. вивчення сторії не лише класичної античності, але і раннього середньовіччя було зосереджено в основному в музеях, тому що саме там знаходи­лася значна частина необхідних для цього джерел.

Варто підкреслити, що музейні предмети виступають і першодже­релом знань, і культурно-історичними цінностями. Предметно пред­ставляючи певне середовище, вони є водночас специфічним засобом прямої комунікації і звідси - засобом освітнього, у тому числі емо­ційного, естетичного впливу. Речові пам’ятки у експозиціях музеїв слугували і слугують не лише найбільш різнобічним, але і доказовим джерелом інформації. Відомий чеський педагог Ян Амос Коменський (1592-1670) зазначав: «Якщо ти хочеш укорінити в учнях повну віру у те чи інше твердження, то залучи таких свідків, яких не можна по­ставити під сумнів. Перш за все і, головним чином, залучити, якщо можливо, саму річ (пам’ятку), представивши її почуттям учнів⁵».

У XIX ст. зростає і ускладнюється мережа музеїв історичного про­філю, з’являються спеціалізовані археологічні музеї, що відображали інтерес до античної археології (у Феодосії - у 1811 р., в Одесі - у 1825 р., в Керчі - у 1826 р. та ін. Із зарубіжних музеїв варто згада­ти Музей класичної давнини (Тарту, 1803 р.), Датський національний музей давнини у Копенгагені (1819 р.), а також знамениті ватиканські музеї Етруський (1837), Єгипетський (1839 р.) та ін. Продовжують розвиватися військово-морські музеї, основи яких були закладені ще у XVIII ст. (Морський музей - в 1805 р., Інтендантський музей - в 1811 р. в Санкт-Петербурзі та ін.).

Уже на початку XIX ст. з’являється необхідність створення і від­критої музеїв широкого історичного профілю та художніх музеїв для широкої публіки. Так у постанові про відкриття музею Прадо в Мад­риді (1819 р.) було сказано: «Мета музею - давати знання, виховува­ти художній смак як в учнів, так і в професорів художніх академій, а також і в іноземців, щоб створити Іспанії славу, на яку вона заслуго­вує». Разом з тим, засновники нових музеїв у різних країнах виявляли турботу і про освітні та наукові функції цих закладів. У декларації іні­ціаторів заснування Музею Метрополітен у Нью-Йорку (1870 р.) ого­лошувалося: «Музей повинен включати не лише колекції живопису і скульптури, але і малюнків, гравюр, фотографій, архітектурних моде­лей, портретів історичних осіб, а також зразки прикладного мистецтва і ремесел». Ще чіткіше були поставлені завдання Історичному музею, що відкривася в Москві (1883 р.,), а саме: «...Збирати і зберігати в ори­гіналах, моделях, зліпках, малюнках, фотографіях різнорідні пам’ят­ники давнини і старовини, які у своїй сукупності представили б наочну картину і по можливості у всіх деталях повну картину минулого життя як російського народу, так і народів, що коли-небудь проживали в межах Російської імперії». А в кінці XIX - на поч. XX ст. з’являють ся музеї, що стали не лише скарбницею національних багатств, а були орієнтовані на поширення знань наукового і технічного характеру: По­літехнічний музей у Москві (1872 р.), Мюнхенський музей природо знавства і техніки (1903 р.) та ін. Так, унікальність Мюнхенського му зею полягає в тому, що у ньому послідовно простежується увесь той шлях, який довелося пройти людству, щоб створити технічні пристрої, засоби пересування (всі вони у музеї діючі), хімічні технології тощо. В таких музеях зберігаються майже всі основні види пам’яток історії виробництва, науки та техніки, знайомство з якими має пробуджувати потяг до пізнання, до знайомства з першоджерелами, як і в інших му­зеях, про які йшлося вище.

Таким чином, музей можна визначити як наукову установу, що здійснює комплектування, зберігання, вивчення, експонування та популяризацію пам’яток матеріальної і духовної культури людства. Більш точне і повне визначення поняття «музей» є таким: «Музей - історично зумовлений багатофункціональний інститут соціальної інформації, що має зберігати культурно-історичні і природничо-на­укові цінності, накопичувати і поширювати інформацію засобами музейних предметів. Документуючи процеси і явища природи і сус­пільства, музей комплектує, зберігає, досліджує колекції музейних предметів, а також використовує їх у навчальних, освітньо-виховних цілях⁶».

На початку розвитку музейної справи, як вище зазначалося, чіткої класифікації музеїв не існувало. Музеї зберігали здебільшого неве­ликі різнорідні колекції і мали загальну назву, наприклад «музей ста- рожитностей». Згодом, ці заклади спеціалізуються - виникають істо­ричні, художні, природничо-наукові та музеї інших профілів. Під про­філем мається на увазі належність музею до профільної дисципліни чи комплексу наук, виду мистецтва, галузі суспільного виробництва. Профілем визначається основний зміст роботи музею. Тип музею ви­значається його суспільним призначенням. Виділяють три типи му­зеїв: науково-дослідницькі, освітні (масові); науково-дослідні, акаде­мічні (мають вузькоспеціалізований характер); навчальні - призначе­ні для учнів та студентів.

¹³⁴ Профільна класифікація поділяє музеї на групи, кожна з яких ви­рішує свої завдання. Можна виділити такі основні профільні групи музеїв: Історичні музеї - всі музеї, що базуються на системі історичних наук: широкого історичного профілю, археологічні, етнографічні, ну­мізматичні, історико-революційні, воєнно-історичні, історико-еконо- мічні, історії освіти, спеціальні історичні (наприклад, історії спорту та ін.).

¹³⁵ Художні музеї - всі музеї, що характеризуються приналежніс­тю до історії мистецтв і мистецтвознавства. Наприклад, музеї обра­зотворчого мистецтва, картинні галереї, музеї скульптури, музеї при­кладного мистецтва, художніх ремесел, граверні кабінети, а також му­зеї театральні, музичні, музеї кіномистецтва та ін.

¹³⁶ Природничо-історичні музеї - музеї, що спираються у своїй ді­яльності на природничі науки. До цього профілю відносяться музеї біологічні, ботанічні, зоологічні, геологічні, мінералогічні, палеонто­логічні, антропологічні, екологічні та ін.

¹³⁷ Технічні музеї - музеї, пов’язані з технічними науками, виробни­цтвом: політехнічні, технічні, авіації, автотранспорту, зв’язку, судно­будування, гірничої справи, залізничного транспорту, музеї окремих підприємств, пам’ятники техніки та ін.

¹³⁸ Літературні музеї - всі музеї, присвячені розвитку літератури, життя і діяльності письменників.

¹³⁹ Музеї комплексні - музеї, що поєднують у собі два чи більше основних профілі, що відображається на їхніх фондах і змісті діяль­ності, організаційній структурі: історико-художні, історико-архітек- турні та ін. Найбільш поширений комплексний профіль - краєзнавчий музей, що включає історичну і природничо-наукову спеціалізацію.

Музеї кожного із цих профілів можуть мати ще вужчу спеціаліза­цію. Всі вони - важливі центри збереження історичної пам’яті і дже­рело інформації про культурну спадщину.

Роль історичних музеїв як науково-дослідницьких і освітньо-ви­ховних установ визначається перш за все їх нерозривним зв’язком з історичною наукою, а їх діяльність невіддільна від загальних завдань і наукових результатів історичних дисциплін. Перші наукові музеї цього профілю (як зазначалося вище) були засновані в Україні на по­чатку XIX ст. і пов’язані вони із відкриттям археологами античних міст у Північному Причорномор’ї (Ольвії, Херсонесу, Пантікапею). На основі колекції знахідок античних пам’яток було засновано пер­ший науковий музей у Миколаєві (1806 р.). Згодом були засновані му­зеї старожитностей у м. Феодосії (1811 р.), Одесі (1825 р.). У ство­ренні Одеського музею брали участь відомі археологи І. Бларамберг, П. Дюбрюкс, І. Стемпковський. На кінець XIX ст. Одеський музей старожитностей мав 8 відділів: доісторичний, єгипетський, еллін­ський (давньогрецький), римський, візантійський, генуезький, мон- голо-татарський, російський та запорозький. У музеї були багаті ко­лекції античного посуду, скульптури античних міст-колоній, пам’ятки трипільської культури, нумізматичні зібрання і т. ін.⁷

На базі приватної збірки одного з перших дослідників Криму П. Дюбрюкса, а також зібрання І. Стемиковського, у 1826 р. було за­сновано Керченський музей старожитностей. Основу музею стано­вила колекція пам’яток Пантікапею - столиці Боспорського царства, який існував на місці Керчі 2500 років тому, а також знахідки з кур­ганів боспорських царів. В музеї зберігалися цінні збірки античного посуду, мармурової і вапнякової скульптури, зокрема цікаві рельєфи із зображенням Геракла, архітектурні деталі стародавніх храмів тощо.

З початком діяльності університетів в Україні у першій половині XIX ст. при них виникають університетські музеї. В 1807 р. при Хар­ківському університеті відкрито - Археологічний, Зоологічний, Мі­нералогічний музеї, Музей образотворчих мистецтв; при Київському університеті в період 1834-1837 рр. - Археологічний, Музей старо­житностей, Нумізматичний музей, Музей образотворчих мистецтв, Зоологічний музей. Варто зазначити, що дуже багаті колекції мав Нумізматичний музей (у його збірках налічувалося понад 34 тисячі давніх монет і медалей). З 1872 до 1906 рр. його очолював відомий історик В.Б. Антонович, який завідував також Археологічним музе­єм Київського університету і був деканом історико-філософського фа­культету. Музей старожитностей зберігав унікальні пам’ятки періоду Київської Русі - мечі, списи, побутові речі, фрагменти фресок і мо­заїк, виявлених під час розкопок Десятинної церкви, Золотих воріт, території Михайлівського і Кирилівського монастирів. Особливістю університетських музеїв був професіональний відбір пам’яток і ство­рення надійної джерельної бази досліджень. Над їх колекціями пра­цювали вчені Києва, Москви, Санкт-Петербурга, а також багатьох за­рубіжних країн.

Серед музеїв широкого історичного профілю важливе місце нале­жить Дніпропетровському історичному музею (музей старожитнос­тей у Катеринославі було відкрито ще у 1849 р.). Протягом 1906-1912 рр. новоутвореному закладу було передано колекції приватного музею О. Поля (античні пам’ятки Північного Причорномор’я, нумізматика, етнографічні збірки, давні рукописи тощо - близько 5 тисяч пред­метів). У 1940 р. закладу присвоєно ім’я академіка Д.І. Яворницько- го, його засновника і незмінного директора впродовж 1902-1933 рр. У Дніпропетровському історичному музеї (одному з найбагатших в Україні) зберігаються унікальні колекції з історії запорозького коза­цтва (75 тисяч одиниць), стародруки ХУІ-ХУІІ ст., значні геральдичні і нумізматичні збірки, побутові речі, зброя та ін. Дуже цінні різпома пітні писемні матеріали - грамоти, накази, донесення, ордери, рапор ти, розпорядження, атестати, чолобитні, реєстри, спогади, щоденнії ки, приватне та ділове листування, карти, плани та ін., що походят ь з офіційних установ царської адміністрації, полкових і сотенних кан­целярій Коша Запорізької Січі, фамільних архівів нащадків відомих козацьких родин. В їх числі - оригінали автографів та інші документи гетьманів І. Мазепи, І. Скоропадського, Д. Апостола, К. Розумовсько- го, полковників В. Кочубея та ін., відомих діячів церкви.

Чимало оригінальних писемних документів зберігається у Черні­гівському історичному музеї (в основу зібрання Чернігівського му­зею українських старожитностей було покладено колекцію В.В. Тар- новського-молодгаого). У 1896 р. було відкрито музей Чернігівської архівної комісії, що була власником цінних колекцій писемних пам’яток, ікон, картин, гравюр тощо, а у 1902 р. - музей старожит­ностей. У 1909 р. обидва музеї були об’єднані в один - історичний. Надзвичайну наукову та джерелознавчу цінність мають, зокрема, до­кументи, пов’язані із гетьманством Б. Хмельницького, І. Брюховець- кого, Д. Многогрішного, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, І. Скоропадського, П. Полуботка, Д. Апостола, К. Розумовського та діяльністю малоросійської колегії; окремих установ, а також відо­мих на Чернігівщині родин, що ведуть свій початок з козацької доби; ряду вчених, композиторів, художників, письменників. Не випадко­во у заповіті В.В. Тарновського зазначалося: «...Коллекцию мою ма­лороссийских древностей, состоящую из оригинальных портретов и копий, древних картин, оружия, старопечатных книг, относящих­ся к Малороссии, и прочих старинных вещей, а также собрание ве­щей, бумаг и всего, касающегося памяти поэта Т.Г. Шевченко, я заве­щаю в собственность Черниговскому губернскому земству без права отчуждения и перемещения из города Чернигова, с тем, чтобы музей назывался моим именем».