Та антифеодальна і національно-визвольна боротьба

(2 год.)

1. Утворення держави Київська Русь та її еволюція (кінець IX – початок 70-х років X ст.).

2. Найвище піднесення держави Київська Русь за доби великих князів Володимира Святославовича та Ярослава Володимировича (Мудрого).

3. Давньоруські землі в період феодальної роздробленості. Галицько-Волинська держава – спадкоємиця Київської Русі.

Реферат:

1. Культура Давньої Русі (IX – X ст.)

Література:

4 (с. 23-80); 5 (с. 45-86); 9 (с. 23-133); 15 (т. 1-2); 17; 22; 24; 27(т. 1- с. 40-94); 28(с. 51-84); 29; 31 (с. 3-132); 32 (т. 1, кн.1-а. – с. 233-421); 33; 40; 41; 43; 47 (с. 25-87); 54; 58; 59 (т. 1); 62 (4.1); 68 (с.29-68); 71; 72; 84 (с. 21-77).

Методичні поради:

1. При підготовці відповіді на питання № 1 даної теми, слід підкреслити, що заснована новгородським князем Олегом, Київська держава (882 р.) стала логічним підсумком тривалої еволюції східнослов’янської цивілізації в економічному, політичному і культурному відношенні. Її прямими посередниками були могутні міжплемінні об'єднання східних слов'ян, що виникли упродовж V – VI ст. ( Славія, Куявія, Артанія, Дулібський і Антський союзи племен та інші) в межах майбутньої Київської держави. При цьому необхідно дати аргументовану критику заснованої у XVIII ст. німецькими істориками Міллером, Шлєцером і Брауном так званої “норманської” теорії походження Давньоруської держави. Остання мала на меті не тільки обґрунтувати закономірність перебування німців на провідних ролях в управлінні Російською імперією, але і довести природну нездатність східних слов'ян , як другорядних народів, створити і мати власну державність. Слід також підкреслити видатну роль багатьох поколінь східнослов'янських учених (росіян, українців, білорусів) у доведенні антинаукової сутності “норманської” теорії. Розглядаючи еволюцію держави Київська Русь у язичницький період (період панування не Русі “варварської” з точки зору провідних тогочасних європейських держав і перш за все – Візантії, язичницької релігії) доречно дати коротку характеристику діяльності кожного із Київських великих князів (Олега (882-912), Ігоря (912-945), Ольги (945-959), Святослава (959-972), вказати на особливості та спільні риси їхньої державницької діяльності. Слід підкреслити головні напрямки діяльності великих князів київських у галузі внутрішньої (формування території, зміцнення центральної влади) та зовнішньої (боротьба з кочівниками, підкорення східних земель і народів, домагання бути визнаними передовими державами Європи) політики. Важливо також відзначити, що, незважаючи на зрослу військово-політичну могутність Київської Русі, головною перешкодою на шляху до її загальноєвропейського визнання продовжувало залишатися панування язичництва.

2. Відповідаючи на друге питання, доречно почати з визначення хронологічних рамок, які б окреслювали період найвищого піднесення могутності Київської Русі. Вони охоплюють приблизно час великокняжіння Володимира (980-1015) та його сина Ярослава (1019-1054). Отже хронологічно даний період охоплює кінець X – середину XI століть. Далі слід розкрити головні чинники, які сприяли піднесенню Київської держави. Вони, ці чинники, випливають з характеру діяльності великих князів Володимира і Ярослава. Розповідаючи про діяльність Володимира, доречно коротко зупинитись на його складній біографії (напівкнязь-напівраб), та тій непростій обстановці міжусобної боротьби на Русі, яка передувала його приходу на князівський трон. Потім, підкресливши, що Володимиру випала честь завершити багаторічну державотворчу діяльність його попередників, бажано дати перелік основних досягнень великого князя:

· Завершення об’єднання східнослов’янських земель у єдиній державі.

· Остаточне припинення набігів кочових племен печенігів на Русь.

· Подальше зміцнення влади великого князя і Києва на Русі

· Зміцнення міжнародного становища Русі та її визнання передовими країнами Європи.

При цьому слід підкреслити, що досягти цього Володимиру вдалося лише після хрещення Русі, - події, яка стала епохальною в історії східнослов’янської цивілізації. Насаджене “вогнем і мечем”, всупереч волі народних мас, християнство тим не менше сприяло надшвидкому піднесенню Русі. В чому це проявлялось найяскравіше?:

· Русь дістала загальноєвропейське визнання, як одна з наймогутніших країн Європи, а отже швидко і успішно інтегрувала у Європейську цивілізацію.

· Однобожне християнство сприяло зміцненню феодальних відносин на Русі (один Бог на небі – один князь на землі), прискоривши перехід від ранньофеодальних відносин до етапу зрілого феодалізму і ставши своєрідним ідеологічним обґрунтуванням останнього.

· Хрещення Русі сприяло інтенсивному розвитку давньоруської культури (писемність, освіта, церковна архітектура, образотворче мистецтво і т.д.)

Діяльність Володимира по зміцненню могутності держави продовжив його син Ярослав (Мудрий) (1019 - 1054). Розповідаючи про період його княжіння, доречно нагадати, що почалось воно також після кількарічної міжусобної боротьби між синами Володимира, яка до того ж супроводжувалася братовбивством (за наказом Святополка Володимировича були вбиті його брати Борис і Гліб). Аналізуючи діяльність Ярослава, слід підкреслити його важливий внесок у дальший розвиток грамотності, освіти на Русі; у поширення нових форм міжнародних відносин Київської Русі (використання для цього династичних шлюбів своїх дітей) тощо. Ярославу належить першість у створенні першого на Русі кодексу законів – Руської правди (1036), зміст якої бажано коротко охарактеризувати. Однак після смерті Ярослава єдність Київської Русі почали швидко слабнути. Державу роздирали спустошливі міжусобні війни. Певне відновлення центральної влади Києва мало місце за часів Володимира Мономаха (1113-1125) та його сина Мстислава (1125-1132). Однак після смерті останнього процес розпаду централізованої держави з центром у Києві став незворотнім. Київська Русь перестала існувати.

3. При відповіді на третє питання слід чітко окреслити причини і суть феодальної роздробленості на Русі, яка почалась із середини VII ст. і тривала упродовж кількох наступних століть. Головною причиною загибелі централізованої, але поліетнічної (тобто, об'єднаної “зверху”, силою зброї) держави Київська Русь стало інтенсивне піднесення (економічне, політичне, культурне, військове) периферійних земель. Зміцнілі місцеві князі, дістали можливість втілити свої давні бажання (не коритися центральній владі) в життя. Як наслідок - швидко збідніла київська казна, що відразу позначилося на військовій могутності Києва. Відтак у межах колись могутньої централізованої держави Київська Русь виникли окремі самостійні князівства. Найвідоміші із них були:

При цьому слід підкреслити, що з початком періоду феодальної роздробленості сама ідея відновлення централізованої держави не зникла. Її активними носіями стали великі князі Володимиро-Суздальського та Галицько-Волинського князівств. Але якщо князі першого більше прагнули до відновлення поліетнічної держави, то великі князі галицько-волинські стали на інший шлях – утворення етнічної держави (української) шляхом об'єднання земель Південно-Західної Русі навколо свого князівства. Далі слід дати коротку історію утворення ГВК: більш детально охарактеризувати державницьку діяльність його найвідомішого князя – Данила Романовича (Галицького) (1202-1264), який княжив з 1238 по 1264 рік.

Дати для запам'ятовування:

ТЕМА 2.Українські землі в умовах іноземної колонізації

(середина XІV - перша половина XVII) ( 4 год.)

1. Українські землі у складі ВКЛ.

2. Виникнення українського козацтва.

3. Люблінська унія 1569 року і початок польського панування в Україні.

4. Початок національно-визвольної боротьби українського народу. Козацько-селянські повстання кінця XVI-початку XVII ст.

Реферати:

1. Запорізька Січ-християнсько-козацька республіка.

2. Брестська церковна унія 1596 р.

3. Культура України XVI- першої половини XVII.

Література:

2;4 (с.61-125); 5 (с.87-178); 10; 15; 16 (Т.4); 22; 24; 25; 27 (с.113-151); 28 (с.85-112); 29; 31 (с.133-180); 32 (Т.1.- книга друга); 33; 41; 42; 43; 47 (с.93-159); 48; 59; 62; 68 (с.69-96); 83 (Т.1-2), 84 (с.78-176).

Методичні поради:

1. Розкриваючи перше питання, слід підкреслити, що ослаблені монголо–татарською навалою, а ще більше - міжусобною боротьбою князів українські землі впродовж XIV ст. стали досить легкою здобиччю для сусідніх феодальних держав: Польщі, Литви, Угорщини, Молдавії. Більша частина українських земель опинилася в цей час у складі Великого князівства Литовського (ВКЛ), до якого увійшли: Правобережжя (без західного Поділля), Полтавщина і Чернігівщина. Це дало змогу ряду істориків ужити термін “литовська доба в Україні”. Далі слід проаналізувати становище українських земель у складі ВКЛ. Воно не було однозначним. З одного боку литовські феодали принесли в Україну тяжкий соціально-економічний гніт, який важким тягарем ліг на плечі українського трудового народу. Посилилась панщина, з’явились елементи закріпачення селян, затверджені головними документами ВКЛ – Литовськими статутами. Проте, з іншого боку ВКЛ перебувало на нижчому за Україну рівні цивілізації, а тому об’єктивно потрапляло під вплив більш високо розвинутої української матеріальної та духовної культури, мови, соціальних відносин. Являючись християнами, литовські феодали зберегли в Україні християнську православну віру, звичаї, обряди. До того ж українців і литовців об’єднувала спільна мета щодо звільнення як від експансії рицарів - хрестоносців з Лівонського ордену, так і з-під влади Золотої Орди. Перше було успішно вирішене в ході відомої Грюнвальдської битви (1410 р.), друге фактично у 20-х роках XV ст. Однак, із зростанням могутності ВКЛ зростав і вплив литовських феодалів на завойованих українських землях. Це викликало невдоволення як серед української знаті, так і серед рядових українців. Як наслідок проти загарбників часто виникали народні повстання, найвідомішими з яких були: повстання під проводом Мирона Мухи (1490-1492) та Д.Дожа (1510-1513) стислу інформацію про які можна взяти у рекомендованій літературі. (33. – Т.1. – книга друга)

2. Розкриваючи зміст другого питання, доречно зупинитись на причинах появи козацтва в Україні, головною з яких було посилення панщини. Офіційною датою появи козацтва в Україні сьогодні вважається 1489 рік, тобто рік першої офіційної згадки про козаків у історичних документах – польських “Хроніках” (літописах). Після цього слід коротко схарактеризувати життя і побут козаків, їхні основні заняття. Зробити це доречно, використавши матеріал, який міститься у першому томі фундаментальної праці знаного козакознавця Д.Яворницького (82.), а також у працях О.Апанович (2.), В.Голобуцького (10.) та в іншій літературі. В кінці слід підкреслити, що українське козацтво, особливо в період існування Запорізької Січі, було головною силою українців у боротьбі проти турецьких і татарських набігів, проти іноземного, феодального та релігійно-католицького гніту в Україні.

3. Відповідаючи на третє питання, слід підкреслити, що боротьба за право володіти українськими землями тривала між Європейськими державами й у XVI ст. Саме тоді до цієї боротьби прилучилася і зміцніла Московська держава. Ще на початку 16 ст. в ході московсько-литовських воєн (1501-1503, 1507-1508, 1512-1521) вона приєднала до своїх володінь Чернігово-Сіверщину. В середині XVI ст. московський цар Іван IV (Грозний) розпочав тривалу війну (“Лівонська війна” 1558-1583рр.) проти країн Балтії (Польща, ВКЛ, Лівонія, Данія, Швеція ) за право володіти Балтійським узбережжям. В ході війни виникла реальна загроза ліквідації державної самостійності Польщі та Литви. Тому, за пропозицією першої з них 1 липня 1569 року в польському місті Любліні відбувся спільний польсько-литовський сейм. На ньому було схвалено унію (угоду) про об’єднання на антимосковській основі Польщі та ВКЛ у єдину польсько-литовську державу Річ Посполиту. За взаємним погодження обидві держави зберігали власну державну автономію, але при цьому всі українські володіння Литви переходили під владу Польщі. Тим самим в Україні закінчувалась литовська і починалась польська доба.

4. Розкриваючи четверте питання слід підкреслити, що прихід поляків в Україну супроводжувався різким погіршенням становища українського народу, особливо селян. Панщина стає більш жорстокою, ставлення до українців – зверхнім і принизливим. До того ж насильницьке запровадження католицизму стало відвертим наступом на духовні основи українського життя, на православні віру і звичаї українців. Не дивно, що в таких умовах цілком логічним наслідком польської експансії стало наростання масового антипольського, антифеодального і антикатолицького руху в Україні. Далі рекомендується дати коротку характеристику низки селянсько-козацьких повстань кінця XVI – початку XVII ст. (Косинського, Наливайка, Жмайла та ін.), підкресливши при цьому, що вони знаменували собою початок національно-визвольної боротьби українського народу і стали генеральною репетицією національно-визвольної революції середини XVII ст.

ТЕМА 3. Національно-визвольна революція українського народу середини XVII століття.

(4 год.)

1. Причини, характер, рушійні сили української національно-визвольної революції.

2. Основні етапи національно-визвольної революції. Ліквідація польсько-шляхетського режиму і становлення Української національної держави.

3. Українсько-московський договір 1654 року та оцінка його наслідків у історичній літературі. Березневі статті Б. Хмельницького.

 

Реферати:

1. Б.Хмельницький - політичний портрет.

2. Порівняльний аналіз наслідків Зборівської та Білоцерківської угод.

3. Березневі статті Б.Хмельницького: критичний аналіз.

 

Література:

4 (с.126-152); 5 (с.179-209); 10 (с.250-297); 16 (Т.8-9); 18 (с.53-94); 22; 24; 25; 27 (Т.1-с.152-218); 28 (с.113-123); 29; 31 (с.199-219); 32 (Т.2-с.13-75); 41; 47 (с.160-181); 50; 51; 59; 62; 66; 67; 68 (с.115-127); 81; 83; 84 (с.177-208).

 

Методичні рекомендації:

1.

Відповідати на перше питання плану доцільно за такою схемою:

 

В кінці підкреслити, що козацтво було найбільш свідомою й найреальнішою рушійною силою національної революції, об’єднуючи навколо себе усі верстви населення.

2. Друге питання є ключовим у ході всього семінару. Відповідаючи на нього, бажано спочатку підкреслити, що сьогодні серед вчених йде процес переосмислення подій середини XVII ст. Багато з них, в тому числі і хронологічні рамки визвольної боротьби, висвітлюються по-новому. Зазнала змін і сама назва подій. Замість традиційного “визвольна війна” сьогодні вживається термін “національно-визвольна революція”. Він значно об'ємніший за попередній, оскільки сама війна 1648-1654рр. є важливою , але все ж лише частиною національно-визвольної революції. Врешті і традиційна хронологія охоплювала перш за все етапи визвольної війни:

I. – 1648 рік (визволення більшості українських земель з-під польського ярма; початок розбудови козацької держави)

II. – 1649-1651 рр. (консолідація сил та перехід стратегічної ініціативи до рук поляків)

III. – 1652-1653 рр. (перехід стратегічної ініціативи в ході війни до українців і успішне її завершення за активної підтримки Москви)

Сьогодні дослідники проблеми справедливо вказують на те, що війна 1648-1654 рр. звільнила від польського гніту лише частину українських земель, а отже продовжують національно-визвольну революцію до 1676 р. (4. – с.546), 1660 р. (5. – с.575) тощо. Отже, характеризуючи етапи національно-визвольної революції, студенти мають визначити, якої хронологічної концепції вони дотримуються і обґрунтувати, чому саме. А далі вже висвітлювати характерні риси і найважливіші події та наслідки кожного із названих етапів. Характеризуючи війну 1648-1654 рр. слід ґрунтовно проаналізувати наслідки Зборівської (1649 р.) та Білоцерківської(1657 р.) угод, вказати які зміни, що відбувалися в ході війни, вони відображали.

3. Розкриття змісту третього питання знову ж таки доречно починати з характеристики та оцінок договору 1654 року представниками різних історичних шкіл і напрямків. Для цього доречно скористатися як рекомендованою (2, 4, 5, 10, 15, 16, 18, 22, 24, 27, 28, 39, 41, 42, 47, 59, 62, 66, 67, 68, 81, 83, 84) так і іншою літературою і врешті визначитися для себе, який акт знаменував собою договір 1654 р. у Переяславі: приєднання України до Росії, об’єднання двох держав чи возз'єднання двох народів? Березневі статті слід розглянути у нерозривному зв’язку із подіями у Переяславі, як юридичне оформлення переяславського договору.

 

Тема 4: Політичне і культурне життя в Україні

(кінець XVII–XVIII ст.)

(4год.)

1. Зміцнення української державності за часів гетьманування І.Мазепи. Бендерська конституція П.Орлика.

2. Наступ російського царизму на українську політичну автономію. Малоросійська колегія.

3. Остаточна ліквідація політичної автономії України (друга половина XVIII ст.).

 

 

Реферати:

1. Культура України у ІІ половині XVII–XVIII ст.

2. Антифеодальна боротьба народних мас України у XVIII ст.

 

Література:

4 (с.153-183); 5 (с.224-366); 6; 10; 15; 22; 24; 25; 26; 27 (т.1 с.219-262); 28 (с.123-164); 29; 31 (с.220-239); 32 (т.2); 33; 35; 39; 41; 43; 47 (с.182-256); 50; 51; 56; 57; 59 (т.1); 66 (с.25-37); 68 (с.128-182); 81; 82; 83 (т.2-3); 84 (с.209-296).

 

Методичні рекомендації:

1. Відповідаючи на перше питання, доречно почати з короткої характеристики етапу, що передував приходу до гетьманської влади І. Мазепи(1687-1708). Цей період, що хронологічно охоплює 1657-1686 роки, в історичній літературі іменується, як “Руїна”. Названий так відомим істориком М. Костомаровим, він супроводжувався внутрішньополітичною боротьбою старшинських угруповань за владу, яку плідно використовували у своїх інтересах Росія та Польща, що вели водночас боротьбу між собою за право володіти Україною. Апогею Руїна сягнула в середині 60-х років XVII ст. після Андрусівської угоди (1667 р.) між Польщею та Росією і появи ліво- та правобережного гетьманів. Все це зводило нанівець завоювання 1648-1654 років і ставило під загрозу саме існування козацької державності. Саме в такий непростий час на політичному небосхилі з’являється неординарна постать Івана Мазепи. Характеризуючи його як гетьмана доречно проаналізувати риси характеру цієї людини, як позитивні, так і негативні(на ваш погляд), визначити, які фактори чи людські риси найбільше сприяли переходу гетьманської булави до рук І.Мазепи. Далі слід охарактеризувати головні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики гетьмана, визначити ті соціальні сили, на які спирався він у своїй діяльності. Особливо важливо проаналізувати причини, які спонукали І.Мазепу перейти на бік шведського короля Карла XII, а також головні фактори, що спричинили його політичну поразку, визначити його головні заслуги перед Україною.

Відзначаючи І. Мазепу, як неординарного державного діяча, доречно підкреслити, що його державницькі ідеї знайшли логічне продовження у діяльності гетьмана-емігранта, послідовника Мазепи – Пилипа Орлика (1670-1742). Обраний 5 квітня 1710 р. на Козацькій Раді під Бендерами гетьман Пилип Орлик тоді ж оприлюднив свою програму державотворчої діяльності на благо України, відому на сьогодні як Бендерська конституція (див.: 66.- с.25-37). Даючи характеристику цього документа, слід звернути увагу на його інноваційний характер, визначити, в чому була його прогресивність, а також чому П. Орлику не вдалося втілити свої задуми в життя. В кінці відповіді доречно підкреслити, що рубіж XVII-XVIII ст. став часом найвищого піднесення української державної автономії у складі Російської імперії.

2. Відповідь на друге питання доречно почати з короткої характеристики тих репресивних заходів щодо України, до яких вдався російський уряд Петра І у відповідь на перехід Мазепи на бік Карла XII (розгром Січі, знищення Батурина і т.д.). Та все ж головною метою царизму на цей час стає його курс на усіляке обмеження, а потім і знищення української автономії. Тут слід зазначити, що сама ідея знищення української державності була присутня у політиці вже з 1654 року. А перехід Мазепи на бік шведів став лише приводом для того, щоб зробити цю ідею магістральною лінією політики щодо України. Це добре помітно на прикладі всіляких обмежень у діях нового (призначеного фактично Петром І) гетьмана Івана Скоропадського (1708-1722), і особливо на прикладі заснування і діяльності Малоросійської колегії (1722-1727), яка фактично виконувала обов’язки гетьмана. Характеризуючи період, пов’язаний з діяльністю Малоросійської колегії, слід підкреслити, що в цей час в Україні знайшлися сили, які стали на захист власної державності. Яскравим прикладом цього стала діяльність і трагічна загибель наказного (тобто – виконуючого обов’язки) гетьмана Павла Леонтійовича Полуботка (1722-1724). Коли після смерті І.Скоропадського Петро І взагалі заборонив обирати гетьмана, стурбована цим рішенням козацька старшина надіслала йому прохання відновити гетьманство. А поки це питання мало вирішуватись, обрала козацьким гетьманом Чернігівського полковника П.Полуботка. Створивши альтернативну Малоросійській колегії військову канцелярію, Полуботок спробував повернути українській старшині право управляти Гетьманщиною. Однак дуже швидко був викликаний імператором до Москви і там знищений у підземеллях кремля. Таким чином уряд Петра І вже у першій чверті XVIII ст., скориставшись переходом І.Мазепи на бік шведів, вдався до стійкої і жорсткої політики ліквідації української державної автономії у складі Росії. Ця політика дещо послабла у зв’язку з кончиною Петра І у 1725р. Зокрема було скасовано Малоросійську колегію і відновлено, хоча й ненадовго, гетьманство. Однак стратегічна лінія політики російського уряду щодо України не змінилась, набравши небаченої сили в часи імператриці Катерини ІІ.

3. Вирішальний етап наступу російського царизму на українську політичну автономію припадає на час правління імператриці Катерини ІІ (1762-1796). Розкриваючи це питання, слід звернути увагу на послідовність, з якою уряд Катерини ІІ втілював свої задуми в життя. Спочатку було остаточно скасоване гетьманство у 1764 р. (за відмову від нього останній гетьман Кирило Розумовський отримав “подяку” у вигляді міста Гадяча з околицями та довічної пенсії розміром 50 тисяч золотих крб. щорічно). Далі було ліквідовано запорізьке (1775), Лівобережне і Слобідське (1880-1881), Правобережне (1795) козацтво. Водночас ліквідовувались адміністративна, фінансова, освітня системи в Україні. На їх місце запроваджувались загальноросійські порядки. У 1783 р. на українських селян було поширене російське кріпосне право, а у 1785 р. жалуваною грамотою дворянству українська козацька старшина була включена до складу російського дворянства. Таким чином, після характеристики згаданих вище заходів, можна говорити про те, що українська козацька держава Гетьманщина, створена в середині XVII ст. Б.Хмельницьким, припинила своє існування.

 

 

Дати для запам'ятовування:

1657 – 1686 1687 – 1708 1710 – 05,06,1710 1722 – 1727 1722 – 1723

Руїна. Гетьманування І.Мазепи. Обрання під Бендерами гетьманом Пилипа Орлика. Діяльність Малоросійської колегії. Діяльність П.Полуботка на посаді наказного гетьмана.

 

 

Тема 5: Культура України у XIX ст.

(2 год.)

1. Наука і освіта.

2. Література і мистецтво.

3. Музика і театр.

 

Реферат:

Видатний діяч української культури XIX ст.(на вибір).

 

Література:

4 (с.238-247); 5 (с.387-415; 529-551); 8; 22; 24; 30; 32 (т.3. – с.193-244; 497-573); 33 (с.162-184, 282-424; 538-592; 596-602; 604-614; 636-638); 34; 37; 41; 43; 44; 47 (с.314-335); 62 (част.2. – с.131-153; 270-196); 78, 79, 80, 82.

Методичні поради:

Готуючись до даного семінарського заняття, необхідно чітко уявити собі яку важливу роль відігравала культура в житті українського народу впродовж усього XIX століття. Адже це був час бурхливого розвитку процесу національного відродження: формування української нації, відновлення національної самосвідомості українців, боротьби за демократизацію суспільного життя і повернення автономії. В умовах територіального і економічного роз’єднання України в межах Росії та Австрії, пріоритет у консолідації української нації та формуванні національної самосвідомості українців до XIX ст. належав саме діячам української науки та культури: Т. Шевченку та І. Франку (література); М. Костомарову і Д. Яворницькому (наука); М. Пирогову і С. Русовій (освіта); М. Лисенку і С. Гулаку-Артемовському (музика); І. Котляревському, М. Старицькому, М. Кропивницькому, братам Тобілевичам, М. Заньковецькій (театр і драматичне мистецтво) та багатьом іншим. Своїми творами і образами вони змушували український народ задумуватися над своєю долею, усвідомлювати себе як самостійний народ, рівний серед інших слов’янських народів.

Другим важливим моментом у розвитку культури XIX ст. є те, що під дією об’єктивних і суб’єктивних законів суспільного розвитку вона остаточно позбавляється схоластичного впливу середньовіччя і твердо стає на шлях реалістичного відтворення суспільного буття. Образи художника Т. Шевченка, літераторів І. Нечуя–Левицького, М. Коцюбинського, драматургів І. Карпенка–Карого, П. Саксаганського, сценічні образи М. Садовського і М. Заньковецької – це живі люди, які жили поряд з тогочасними художниками, драматургами, музикантами тощо.

Нарешті, третій, надзвичайно важливий момент у розвитку української культури XIX ст. - це те, що маючи глибоку національну основу, вона розвивалася у тісному взаємозв’язку з культурами інших слов’янських народів. Скажімо, у творчості західноукраїнських письменників, драматургів дуже часто звучали елементи польської, мадярської, румунської та інших культур. Навпаки у російського композитора М. Мусоргського було багато творів (хор “Дніпро”, “Гопак” та ін.) на українську і зокрема шевченківську тематику. Нарешті, класичним прикладом творчої взаємодії української та російської культури є безсмертне полотно І. Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”. Адже росіянин Ілля Юхимович Рєпін писав її за консультаціями українського історика, письменника, етнографа і фольклориста Дмитра Івановича Яворницького.

Всі ці особливості доречно покласти в основу розкриття всіх трьох питань даного семінарського заняття, продемонструвавши їх конкретними прикладами в галузі науки, освіти, літератури, мистецтва, музики та театру.

 

 

Тема 6. Українські національно-визвольні змагання 1917-1921 років.

(2 год.)

1. Центральна Рада та її універсали.

2. Гетьманська держава П. Скоропадського.

3. Директорія.

Реферати:

1. Західно-Українська народна республіка (ЗУНР).

2. С.В. Петлюра (політичний портрет).

Література:

4 (с.280-324); 9; 14 (с.102-165); 18 (с.5-38); 19 (с.79-155); 22; 27 (т.2.-с.3-143); 28 (с.213-251); 30; 31; 41; 47 (с.385-435); 52 (с.5-60); 53; 55 (с.64-403); 59 (т.2.-с.457-544); 61; 63; 65; 66; 68; (с.310-331); 74; 75; 77.