першої половини ХХ століття
У ХХ століття український народ вступив без власної держави і війська, розділений між двома імперіями – Російською та Австро-Угорською. В останній українці мали порівняно більше прав і можливостей для національного розвитку. Тому не дивно, що західноукраїнські землі стали осередком виникнення перших у ХХ ст. національних військових формувань і, відповідно, нових концепцій військового виховання. Ще з самого початку століття засновували спортивні товариства “Січ” і “Сокіл”.
Назва “Січ” мала засвідчувати спадкоємність від славетного Запоріжжя, продовження козацьких традицій. Ідеологічною основою січового руху стала мазепинська ідея – ідея створення незалежної соборної України. Хоча за самостійницький дух “Січ” зазнавала переслідувань з боку влади, кількість її осередків невпинно зростала. У грудні 1912 р. у Львові створився Український Січовий Союз на чолі з К.Трильовським.
Ідея створення української військової організації зародилася восени 1911 р. у середовищі таємних гуртків учнів середніх шкіл. Члени цих організацій займалися самоосвітою з української літератури, історії, культури – всього того, що не могло викладатися в імперських навчальних закладах. Ініціатором виступив студент філософського факультету Львівського університету І.Чмола. Кілька школярів і студентів утворили таємний військовий гурток “Пласт”, завданням якого було військове виховання і вишкіл української молоді для майбутньої збройної боротьби за самостійність України. Хоча “Пласт” проіснував лише до осені 1912 р., його діяльність мала велике значення як спроба вперше залучити молодь до військової справи. 15 грудня 1912 р., збори “Українського Студентського Союзу” ухвалили почати військове навчання серед молоді, а 16 грудня Міжпартійний комітет подав на затвердження статут “Українського Стрілецького Товариства”. Одночасно Український Січовий Союз домагався затвердження статуту “Товариства Українських Стрільців”. Коли ж обидва статути було відхилено австрійською владою, в кінці 1912 р. К.Трильовський за сприяння намісника Галичини почав домагатися затвердження статуту суто військового товариства. Слід зазначити, що такі товариства (Стжелєц, Звйонзек Стжелєцкі) вже заснували поляки за допомогою австрійської влади. Зрештою 18 березня 1913 р. таке товариство під назвою “Січові Стрільці”на чолі з В.Старосольським було засновано у Львові. 25 січня 1914 р. було створено товариство“Січові Стрільці II” на чолі з Р.Дашкевичем. Окрім того восени 1913 р. у Львові створив “Стрілецькій курінь” при спортивному товаристві “Сокіл” [23, с. 226-227].
Програма діяльності цих товариств передбачала такі основні напрями роботи:
1. Ідеологічний – виховання молоді під гаслом боротьби за самостійну соборну Україну, формування мотивів боротьби за її незалежність. З цією метою з 1913 р. видавав журнал “Відгуки”.
2. Військовий – всебічна підготовка молоді до військової справи, зокрема, вивчення статутів, тренування з виконання військових вправ, вивчення матеріальної частини стрілецької зброї, стрільби та ін.
Виходили перші військові підручники українською мовою – “Правильник піхотинця” і “Польова служба”, розробляла українська військова термінологія [29, с. 48-51].
Основою військового виховання були традиції Запорізької Січі. Членів товариств виховували в дусі патріотизму, відчуття єдності українського народу, готовності жертвувати особистими інтересами заради справи.
Початок Першої світової війни прискорив появу новітнього українського війська. 2 серпня 1914 р. всі українські політичні партії об’єднали у “Головну Українську Раду”, яка створила “Українську Бойову Управу” на чолі з К.Трильовським. Ця Управа звернулася до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати Легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Особливого ентузіазму в уряді та командуванні збройних сил ця ідея не викликала. Згоду було дано відразу, але на підставі імператорського указу від 1851 р. про формування добровільних військових товариств під час війни. Згідно до указу, ці товариства не могли розраховувати на забезпечення за рахунок військового відомства, їх членам не присвоювалися військові звання. Українські добровольці отримували спочатку лише тисячу важких однозарядних гвинтівок системи Верндля, які були зняті з озброєння ще у 1888 р. Хоча до легіону УСС виявили бажання вступити 28 тисяч чоловік, уряд обмежив його чисельність двома тисячами і зажадав присяги на вірність Австро-угорській імперії. За задумом командування, легіон відразу мали відправити на фронт, що було рівнозначно його загибелі. Лише тверда позиція тимчасового командира Т.Рожанковського, який відмовився виконати наказ, врятувала січовиків. З вересня 1914 р. після прийняття присяги легіон УСС (2 з половиною тисячі чоловік) відбув на доукомплектування та вишкіл у Закарпаття. 27 вересня 1914 р. стрільці прийняли бойове хрещення в бою з російськими козачими частинами в районі Верецького та Ужгородського перевалів. У жовтні 1914 р. у складі 55-ї дивізії легіон перейшов у контрнаступ, метою якого було недопущення прориву росіян на Берлін. Але, ввівши в дію резерви, російське командування змусило австрійські війська відійти до Карпат. Взимку 1914-1915 рр. січові стрільці несли сторожову службу в Карпатах, брали участь у переможному зимовому наступі у січні 1915 р. На початку березня 1915 р. легіон УСС займав позиції на схилах гори Маківки. Галицьке й угорське ополчення, на які було покладено оборону гори, не витримали натиску росіян і почали безладно відступати. Тоді 28 квітня 1915 р. в район бойових дій прибули кілька сотень легіону УСС. У ніч на 29 квітня 1915 р. противник атакував позиції січовиків. Особливо напруженими були бої 1-2 травня 1915 р. Українські стрільці і старшини виявили зразок мужності, стійкості і патріотизму. Після запеклих боїв ворога було відкинуто. Наприкінці серпня 1915 р. січові стрільці брали участь у боях в районі між річками Серетом і Стрипою. Але у вересні ініціатива знов перейшла до рук російського командування.
Взимку 1915-16 рр. легіон УСС, переформований у полк, перебував у тилу, займаючись військовою підготовкою і культурно-освітньою роботою. В ході Брусилівського прориву влітку 1916 р. полк УСС прикривав найважливішу ділянку фронту. Бій на горі Лисоні 3-4 вересня 1916 р. завдяки геройській самопожертві українських вояків завершився перемогою. Але в строю залишилося лише 16 старшин і 150 стрільців. Рештки полку було відведено в тил, звідки він повернувся у лютому 1917 р. У березні-жовтні 1918 р., після підписання Берестейського миру, січові стрільці у складі австро-німецьких військ здійснили похід у Наддніпрянську Україну. У жовтні 1918 р. полк було передислоковано на Буковину, а у листопаді 1918 р. – на Галичину, де після проголошення Західно-Української Народної республіки стає ядром Української Галицької Армії [9, с. 36-37].
Бойові заслуги українських січових стрільців були високо оцінені німецькими і австрійськими військовими. Наказ № 122/2 командира 55 дивізії генерала Фляйшмана, виданий після боїв на Маківці, містив такі слова: “Українські стрільці двічі рішили бій у нашу користь. Вони можуть гордо глядіти на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих діл та золотий лавровий листок в історії їхнього народу”. У бойовому повідомленні німецького командування до штабу Південної австрійської армії у жовтні 1915 р. говорилося: “З нами йшли до наступу українські добровольці. Це, мабуть, найкращий відділ з усієї австро-угорської армії”. Навіть противник визнавав високу боєздатність і незламну стійкість українських вояків. У секретній директиві російського командування говорилося що це “відбірні війська, що називають себе українцями і мріють про відновлення самостійної Малоросії” [23, с. 226-227].
Таким чином, основи військового виховання були закладені у середовищі січового стрілецтва, які передбачали формування свідомого воїна-патріота, дисциплінованого, стійкого перед будь-якими труднощами, довели свою правильність і прогресивність. Вони справили великий вплив на військове виховання в армії УНР і, особливо, в Українській Галицькій Армії.
1917 р. приніс українському народові реальну перспективу створення своєї держави. Послаблена Росія фактично програла війну. У солдатській масі наростало невдоволення, все частіше лунали заклики про укладення миру. Після Лютневої революції народи Російської імперії відкрито висловлювали своє прагнення якщо не до повної незалежності, то принаймні до автономії. В Україні виразником цього прагнення стала Українська Центральна Рада, створена на початку березня 1917 р. Вже 16 березня 1917 р. на нараді військовослужбовців київського гарнізону було створено першу військову організацію – Український Військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка – й ухвалено розпочати створення власної армії [20, с. 29]. У травні було сформовано Перший Український козачий імені гетьмана Богдана Хмельницького полк. Того ж місяця на першому Всеукраїнському військовому з’їзді для загального керівництва українським військовим рухом було створено Український Генеральний Військовий Комітет на чолі з Симоном Петлюрою. Незважаючи на опір російського командування, у діючій армії розгортав рух за “українізацію”, тобто виділення вояків української національності в окремі частини і з’єднання. В цілому ж українське військо формувалося трьома шляхами і мало три типи частин і з’єднань:
українізовані формування діючої армії (наприклад, Перший Український корпус);
частини, сформовані в тилу, як правило, самочинно (наприклад, полк імені гетьмана Б. Хмельницького);
добровольчі частини (курінь Січових Стрільців та інші).
На жаль, тогочасне українське керівництво в особах М.С.Грушевського і В.К.Винниченка не виявило належного розуміння необхідності створення регулярної армії. С.В.Петлюру, який обстоював цю ідею, стараннями Винниченка у середині грудня 1917 р. було усунуто від керівництва Генеральним Секретаріатом Військових Справ (так з 30 жовтня 1917 р. став називатися Український Генеральний Військовий Комітет). Все це призвело до поразки українських військ у січні 1918 р.
Оскільки українська армія того часу формувалася значною мірою стихійно, якихось єдиних принципів і форм військового виховання, на жаль, вироблено не було. Справа військового виховання розвивала по окремих частинах і мала у кожній з них свої особливості, тому ми будемо розглядати військове виховання окремо для кожної частини.
Найкраще військове виховання було поставлено у добровольчих частинах. Прикладом може служити Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців (згодом – Перший курінь Січових Стрільців). Днем заснування куреня вважається 19 листопада 1917 р., коли до полку імені Петра Дорошенка, при якому мав формуватися курінь, прибули перші 22 вояки – галичани – колишні військовополонені з австрійської армії. Кістяк склали вояки з легіону УСС. Обставини, за яких проходило створення цього формування (безладдя, революційний хаос) були вкрай несприятливі. Окремі стрільці під впливом революційної демагогії почали агітувати за утворення рад у підрозділах і право вибору командирів. Ситуація змінилась у січні 1918 року, коли до Києва прибуло ще кілька старшин і підстаршин на чолі з Є. Коновальцем. На нараді у “Стрілецькій Раді”, яка керувала куренем, було вирішено провести реорганізацію. Як згадував один із старшин Д. Герчанівський, “...всі одностайно стали проти “виборного начала” і проти “рад” у курені... Військову дисципліну вирішили, щоправда, утримувати не під загрозою кар, а як сувору самодисципліну... Організуючи формації січових стрільців, треба було триматися засади “якість перед кількістю”, бо не байдужий, “дресований” на зразок чужих нам займанницьких армій, а свідомий труднощів, невигод, потреб батьківщини і своїх обов’язків громадянин-вояк потрібен Україні під сучасну пору і на майбутнє” [8, с. 12-13]. На зборах вояків куреня 19 січня 1918 р. було ухвалено відмовитися від рад і виборності командного складу і встановлено організаційні правила, які містили й принципи військового виховання. Наведемо деякі з них:
“…2. Дисципліни в революційній армії не можуть творити ні мертві приписи, ні кари, лише: віра в одну ідею, особистий вплив старшини на його підлеглих, як розумної і владної одиниці, військові зайняття, внутрішній лад, точно означений наказами, та культурно освітня праця.
3. Основною ідеєю Січового Стрілецтва є: “Самостійна Українська Народна Республіка...”. В цій ідеї повинні виховувати Січового Стрільця його старшини, щоб він завжди знав, за що повинен збройно боротися.
4. Від стрілецького старшини вимагається... особистим прикладом скріплювати витривалість рядовика...
6. Ніяких провин, зокрема, провин проти дисципліни, не можна лишати безкарно. Найменшою карою є докір старшини, найбільшою – виключення з рядів Січового Стрілецтва. Тілесних і принизливих кар Стрілецтво не знає ніяких.
7. Виховання Січового Стрільця повинно викликати в нього в першу чергу почуття особистої честі, в другу – почуття гордощів за Січове Стрілецтво... інтенсивною культурно-освітньою працею слід поширити світогляд... стрільця, бо чим вояк більш освічений, тим кращий” [21].
Вищезазначені положення сприяли тому, що курінь Січових Стрільців став грізною силою в українсько-більшовицькій війні, своєрідною “національною гвардією” УНР.
29 квітня 1918 р. до влади прийшов гетьман П.П.Скоропадський. Нове військове керівництво намагалося втілити в життя план організації української армії з восьми корпусів, вироблений ще за часів Центральної Ради. В основу формування корпусів було покладено територіальний принцип. Армія мала нараховувати у мирний час 175 генералів, 14930 старшин, 291221 підстаршину і козака. Але створення армії проходило повільно через протидію німців. Будучи бойовим генералом, Гетьман пам’ятав, які були настрої у війську під час Першої світової війни, коли солдати віддавали життя за незрозумілі їм інтереси. У випадку комплектування частин і з’єднань за територіальним принципом та їх дислокація в районі проживання в разі війні дало б солдатам розуміння захисту власної родини, господарства, домівки. Звичайно, таке комплектування мало певні недоліки, оскільки солдати, звільнивши власну територію, не бажали б іти далі. Цей недолік слід було виправити патріотичним вихованням солдатів, що вимагало необхідної фахової підготовки офіцерського складу. Гетьман віддав наказ про відновлення кадетських корпусів та передачу їх у відання до Військового міністерства (за Тимчасового уряду кадетські корпуси були передані міністерству народної освіти). Було також відкрито військові юнацькі школи – чотири загальновійськові (Київ, Одеса, Чугуїв), Єлисаветградську кінну, Одеську гарматну та Київську інженерну.
Виховання в цих школах мало виконувати такі основні завдання:
1) готувати фізично загартованих юнаків;
2) формувати у юнаків морально-бойові якості, необхідні у бою: стійкість, мужність, відвагу, витривалість;
3) прищеплювати високу дисциплінованість, вірність присязі;
4) виховувати почуття любові до Батьківщини та рідного народу.
Гетьманське військове міністерство приділяло велику увагу деполітизації армії. Військовий міністр Рогоза у наказі № 58 від 16 травня 1918 р. зазначав: “Усіх, що в Армії й Флоті, рівно, як і у всіх Управліннях й Установах Військової Офіції ніякої політики бути не повинно” [28, с. 59].
За часів Директорії система військового виховання, на жаль, не набула цілісного, всеохоплюючого характеру. Великою проблемою було політико-ідеологічне виховання українського вояцтва. Принцип деполітизованості армії, закладений ще законом від 25 березня 1918 р., прийнятим Центральною Радою, в тих умовах був шкідливий. Державна влада не мала чіткої ідеологічної бази і політичної платформи. Натомість Червона Армія була сильна ідеологічним вихованням і пропагандистською обробкою своїх вояків. Політичні комісари мали велику владу і повноваження. Контрпропаганда великого успіху не мала. Для контролю лояльності було впроваджено інститут державних інспекторів “мужів довір’я” з представників українських політичних партій, які мали дбати про політичну обізнаність військовослужбовців. Проте це нововведення дуже нагадувало інститут політичних комісарів Червоної Армії і сприймалося генералітетом як вияв недовіри. Та й той факт, що “мужі довір’я” належали до різних політичних партій, не сприяв досягненню очікуваного результату. Військове виховання мало свої особливості у кожній частині та з’єднанні.
Дуже добре військове виховання було поставлено у Першій козацько-стрілецькій дивізії (сірожупанників), сформованій ще у 1918 р. на Волині з військовополонених української національності. Дивізія складалася з 4-х піхотних полків, гарматного дивізіону, технічного куреня. У вересні 1918 р. за наказом Гетьмана її було скорочено до розмірів кадрової, але під час антигетьманського повстання вона знов поповнювалась і існувала до 1920 р.
Висока національна свідомість вояків дивізії була зумовлена тим, що серед полонених у німецьких і австрійських таборах провадив свою роботу “Союз Визволення України” на чолі з Д.Донцовим. Цей “Союз” домігся того, що українці були переведені до окремих таборів, де згодом почалося формування двох дивізій, які за кольором одностроїв звалися “сірожупанники” та “синєжупанники”.
У січні 1919 р. при штабі дивізії було створено Інформбюро, яке спочатку було малоефективною структурою, а інструктори культурно-освітньої праці – “інформатори” – часто не відповідали за своїми якостями цим посадам. Ситуація змінилася у квітні 1919 р., коли на чолі Інформбюро став хорунжий Букшований. У полках постали добровільні культурно-освітні комітети. Вони не набирали якоїсь офіційної форми і складалися з осіб, які дійсно бажали безкорисливо працювати на ниві освіти й виховання. У цій справі комітети дуже допомагали командуванню, працюючи у контакті з ним. Ефективною була також взаємодія з Інформбюро. Від нього комітети отримували необхідну літературу і методичні рекомендації.
Особлива увага приділялася вихованню козаків (рядових) у дусі дисциплінованості, поваги до командирів, високої свідомості. Загальна культура, чемність і скромність козаків-сірожупанників у стосунках з цивільним населенням часто призводила до того, що їх приймали за старшин. Завдяки добре налагодженому вихованню старшини дивізії відрізнялися ширшим світоглядом порівняно з офіцерами царської армії, не підлещувались до начальства. Важливим елементом було виховання військової ввічливості. Козаки та старшини не сідали обідати, поки цього не зробить командир частини; жоден старшина не міг дозволити собі палити чи сидіти без дозволу старшого за званням. У приватне життя старшин начальство не втручалося. За словами колишнього старшини дивізії В.Проходи, “...На службі точний виконавець наказів, в свойому персональному житті сірожупанник залишався громадянином-військовим, що не потребував, щоб за кожним кроком його хтось пильнував” [22, с. 116].
Окремо слід розповісти про військове виховання в Українській Галицькій Армії (УГА). На відміну від Наддніпрянської, УГА відразу створювалась як регулярне військо. Її організація багато в чому наслідувала австрійські зразки та досвід полку УСС, який став основою Галицької Армії. Формування армії почалось у листопаді 1918 р. Відомо, що 1 листопада 1918 р. українським військам удалося захопити владу у місті Львові, 13 листопада 1918 р. було проголошено Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Проте полякам, які становили більшість населення міста, вдалося витіснити українські частини з галицької столиці. Після виходу зі Львова, неподалік від міста, утворилися групи “Схід” та “Старе село”, пізніше кількість груп зросла. У січні 1919 року УГА було реорганізовано. Всі військові формування було зведено у три корпуси, які складалися з бригад, що включали в себе 3-5 піхотних куренів, артполк, кінну сотню, спецчастини. Великими проблемами в організації армії були нестача старшин з вищою військовою освітою, втома населення від війни [36, с. 87].
У вихованні вояків УГА відчувається значний австрійський вплив. Начальник оперативного управління Генштабу Армії УНР генерал М.О.Капустянський у своїй книзі “Похід українських армій на Київ-Одесу” зазначав: “Галицьку Армію скомплектовано майже виключно з тих елементів, з яких складалася Австрійська Армія, тому цілком зрозуміло, що Галицька Армія мусила заховати деякі риси, аналогічні з австрійською. Ось ці риси: організованість, нахил до муштри і карність навіть у дрібницях, акуратність, упертість і витривалість у боях суцільним фронтом з забезпеченими крилами, порив в атаці, однак без належного завзяття і настирливості довести її до кінця за всяку ціну... Ще помічалася у них відсутність широкої ініціативи і чекання на детальні розпорядження й накази зверху. Але разом з тим Галицька Армія витворила деякі нові позитивні якості, а головне: одноманітний, національно вихований, з палкою любов’ю до свого краю елемент... Вояки багато не вимагали й радо слухали своїх старшин та були м’яким воском у їх руках” [30, с. 100-101]. Військове виховання в УГА базувалося на ідеї соборності українських земель та єдності української нації. Було здійснено спробу поставити справу військового виховання і морально-психологічного забезпечення на професійний рівень. У серпні 1919 р. після відходу за Збруч було створено “Відділ для освіти при команді Етапу УГА”. Його завданням було розширення світогляду стрільців, підтримання бойового духу у військах. Створювалися курси для навчання неписьменних вояків грамоті, проводилися лекції з української історії та літератури. Основну роль у цій справі відігравали старшини, які отримували з відділу необхідну літературу та матеріали. Пізніше було створено “Пресову Кватиру Начальної Команди УГА”, яка ділилася на сім відділів:
1) організаційний – організація освітньої та виховної роботи;
2) видавничий;
3) вічевий – агітаційна робота серед місцевого населення;
4) історичний;
5) інформаційний;
6) бібліотечний;
7) театральний.
Пресовій Кватирі підпорядковувались “бюро пропаганди” у корпусах. Проте культурно-освітня праця не змогла набути належного розвитку через ряд несприятливих обставин.
Важливим чинником військового виховання на той час було військове духовенство, або капеланство. Походження останнього терміну таке. Св. Мартин Турський, воїн IV ст. однієї холодної ночі зустрів змерзлого жебрака, і віддав йому половину свого плаща. Під час сну він побачив Христа, вдягненого в цю половину. Вражений вояк прийняв хрещення і присвятив своє життя церкві. А плащ (capella – лат.) св. Мартина почали брати з собою в бій як прапор. Коли плащ став реліквією церкви, при ньому постійно перебував священик – capellanus, який також обслуговував духовні потреби короля [37, с. 2].
У часи війни за державність (1917-1921) військові капелани відігравали велику роль у моральному вихованні українських вояків. Заходи щодо оформлення інституту військового духовенства почались ще за часів гетьмана П.П.Скоропадського. За Директорії було створено Головну Управу Військового духовенства Армії УНР, якою керував митрат протопресвітер о. П.Г.Пащевський – активний діяч за українізацію церкви, учасник Першого Зимового Походу [14, с. 211]. Велика увага приділялася духовній опіці вояків і в УГА. Військове духовенство було організовано на австрійський зразок. Правове становище та обов’язки капеланів регулювалися низкою наказів Державного Секретаріату Військових Справ, виданих у лютому-квітні 1919 р. Цікаво, що для військового духовенства було запроваджено окремий однострій та звання. Планувалося також встановити спеціальну нагороду – Хрест за особливі заслуги (два класи). Військове духовенство стало важливим фактором у військовому вихованні українських вояків. У жорстокий воєнний час людині не важко було розгубити свої моральні якості. Тож задачею капеланів було не допустити спустошення духовного світу бійців, дати їм моральну підтримку. Роль духовенства взагалі і військових капеланів зокрема влучно охарактеризував начільний духівник УГА о. Василь Лаба: “Духовенство вело український народ на змінних історичних шляхах його слави і скорботи та вивело його у повновартий народ” [16, с. 310-311].
Війна за державність 1917-1921 рр. не принесла українському народові омріяної волі. Україна була захоплена й розділена між радянською Росією та Польщею. Проте з початком Другої світової війни з’явився новий шанс відродити незалежність України. Характерною особливістю українського війська у той період було те, що вони являли собою партизанські формування. Військове виховання в цих загонах неминуче повинно було мати специфічні особливості.
Принципи військового виховання в “Поліській Січі” УПА було викладено у “Законі Українського Партизана” (березень 1942 р.). Наведемо деякі його положення:
“…2. Український партизан провадить боротьбу не з-за бажання анархії або жадоби наживи, а для святих національних ідей та високих політичних цілей…
4. Український партизан буде всіма силами та засобами боротися з кожним окупантом України так довго, доки не виборе своєї абсолютно ні від кого незалежної держави – самостійної України…
7. Український партизан не знає, що таке страх, зрада таємниці, пияцтво, розпуста та якійсь інший вчинок, що соромив би його самого, його армію, його рід, його націю та ім’я його славних предків-лицарів…
10. Український партизан як вояк в іррегулярних умовах підлягає на свободі ще більшій моральній та фізичній дисципліні, ніж регулярний вояк за мурами казарм…
12. Український партизан ніколи не допустить, щоб у рядах його славної підземної армії поширювалось хоч би й найменшою мірою несумлінне виконання своїх обов’язків”.
Цей закон партизани мали знати напам’ять. За його порушення спочатку передбачалася лише моральна кара у формі різних дисциплінарних заходів, а потім і фізична. Проте, підтримання суворої дисципліни було важкою справою через партизанський характер цього формування [1, с. 117-118]. Тому основна увага зверталась на моральну свідомість вояків. В Поліській Січі існував також інститут військового духовенства. М.Д.Боровець у своїх спогадах згадує о. Дем’яна, колишнього сотника Армії УНР, кавалера ордена Залізного Хреста.
Бандерівська УПА вела свій початок від збройних загонів ОУН(б), що утворились на Поліссі у 1942 р. Офіційною датою створення УПА вважається 14 жовтня 1942 р. Першим командиром УПА став полковник Р.Клячківський, а начальником штабу – полковник Л.Ступницький. Після реорганізації у листопаді 1943 р. було утворено Головний Військовий Штаб, введено посаду Головного Командира УПА.
Бійців УПА виховували в дусі прагнення до відродження незалежності України; формували в них такі якості, як мужність, відвага, нещадність до ворогів, дисциплінованість. Характерною особливістю військового виховання була партійна пропаганда.
Отже, військове виховання в Збройних силах України має глибокі історичні традиції. Такі його засади, як патріотизм, висока свідомість, дисципліна не втратили актуальності й сьогодні.
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ "Історія та традиції військового виховання в Україні"
1. Вивчити В. Ягупов «Військова психологія» теми 10-11, стор. 256-301, 611-618.
2. Лідерство сержанта та офіцера (психолого-педагогічний аспект): Навчальний посібник. – ЛІСВ, 2009. – С. 63-100.
3. Д. Карнеги Как завоевывать друзей и оказывать влияние на людей.
4. А. Пиз Язык телодвижений.
2. Законспектувати матеріал семінару.
3. Переглянути фільм «Обмани меня» («Теория лжи»).
________________ _____________________________________________ ______
Розробив:
Інженер навчальної лабораторії кафедри МПЗ діяльності військ
ст. лейтенант А. Підлісний
“____”______________20_____ року