волюція світової валютної системи. Паризька валютна система. Генуезька валютна система. Бреттон-Вудська валютна система. Ямайська валютна система. Європейська валютна система.

вітова валютно-фінансова система як форма організації міжнародних валютно-фінансових відносин. Поняття валютних відносин та валютної системи.

иди валютних систем та їх елементи. Валюта та валютні цінності. Класифікація валют. Валютний курс та його види. Чинники, що впливають на валютний курс. Класифі­кація режимів валютного курсу.

алютна інтеграція і оптимальні валютні зони. Валютна зона, її сутність та критерії оптимальності. Політичні та інституційні аспекти оптимальності валютної зони. Переваги і недоліки участі у валютній зоні. Глобальна перспектива валютної інтеграції.

волюція світової валютної системи. Паризька валютна система. Генуезька валютна система. Бреттон-Вудська валютна система. Ямайська валютна система. Європейська валютна система.

4.1. Світова валютно-фінансова система як форма організації міжнародних валютно-фінансових відносин

Валюта і гроші часом уявляють як ідентичні поняття, хоча всередині країни частіше використовується термін "гроші", а термін "валюта" — за її межами. При вживанні поняття грошей питання про їх "націо­нальність" практично не виникає, але в міжнародних трансак­ціях національна приналежність валюти відіграє першочерго­ву роль.

Випуск грошей тісно пов’язаний з національним сувереніте­том і символізує владу держави, що виражається в її здатності примусити своїх громадян приймати видруковані державою гроші. Але держава не може нав’язувати свої гроші за межами своїх кордонів. Тому використання національних грошей у міжнародних розрахунках передбачає домовленість сторін і пов’язане з необхідністю обміну валют.

Перетворюючись у валюту, гроші беруть на себе додаткову функцію — стають товаром, продаються і купуються, мають ціну в грошових одиницях іншої країни. Звідси випливає, що валюта як грошовий товар повинна мати не тільки внутрішнє, а й міжнародне визнання. У світовому співтоваристві має існу­вати довіра до валюти того чи іншого учасника міжнародних зв’язків, тобто переконаність у тому, що її можна обміняти на інші валюти. На практиці валюти вільно перетинають кордони і повертаються назад.

По суті, йдеться про здатність національних платіжних за­собів бути обміняними на іноземні гроші, яка гарантується, як правило, центральним банком країни походження грошей.

З одного боку, якщо залишатися в рамках внутрішніх про­блем, то виявляється, що операції з валютою є складовою гро­шово-кредитної сфери, активно впливаючи на стан державного бюджету і економічного зростання.

З іншого, оскільки ізольованих національних економік не існує, а національні господарства пов’язані між собою ланцю­гом взаємних зобов’язань, то в цьому плані валютні відносини постають як ключова форма міжнародних економічних зв’яз­ків. Товарообіг і рух факторів виробництва, науково-технічне і гуманітарне співробітництво, культурний обмін і туризм об­слуговуються через валютні операції.

Найбільш простим визначенням валюти є визнання як такої банкнот, чеків, монет іноземних держав, між тим як вітчиз­няні гроші можуть стати валютою на зовнішніх ринках.

Валюта, в широкому розумінні цього поняття, озна­чає грошову одиницю будь-якої країни (долар, фунт стерлінгів, марка, франк тощо).

Поняття валюта використовується в таких значеннях:

Ø національна валюта — грошова одиниця певної країни або той чи інший її тип (золота, срібна, паперова);

Ø іноземна валюта – грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, які виражені в іноземних грошових одиницях і які використовуються в міжнародних розра­хунках;

Ø міжнародна (регіональна) валюта — міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця, засіб платежу: СПЗ (спеціальні права запозичення), ЕКЮ, євро.

СПЗ — міжнародні платіжні засо­би, які використовуються Міжнародним валютним фондом для
безготівкових міжнародних розрахунків шляхом записів на спеціальних рахунках та як розрахункова одиниця МВФ.

ЕКЮ — регіональна міжнародна розрахункова одиниця, яка була введена в 1979 р. у межах Європей­
ської валютної системи і пізніше стала розрахунковою одиницею Європейського валютного союзу (сьогодні це євро).

Різні форми світогосподарських зв’язків — торгівля товара­ми та послугами, виробниче та науково-технічне співробітни­цтво, міграція робочої сили та розвиток світового туризму, рух позичкового капіталу та інвестицій формують міжнародний попит і відповідні пропозиції відносно тієї чи іншої національ­ної валюти.

Міжнародні валютні відносини — це сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв’язків у світогоспо-дарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну ре­зультатами діяльності національних господарств.

Міжнародні валютні відносини складаються і розвиваються на основі експорту товарів, капіталів, робочої сили та новітньої технології, спільного підприємництва. Основною цільовою фун­кцією цих відносин зрештою є забезпечення необхідних умов для процесу відтворення у межах світового господарства та обслуговування світогосподарських зв’язків. Сам процес міжна­родних валютних розрахунків належить до сфери розподілу та обміну, але разом з тим тісно пов’язаний з процесом відтворен­ня у сфері матеріального виробництва. Причому між процесом відтворення і валютними відносинами існує як прямий, так і зворотний зв’язок. З одного боку, розвиток процесу відтворення виступає об’єктивною основою валютних відносин, оскільки породжує експорт капіталу, міжнародний обмін това­рами та послугами, передачу технології і т. ін. та відповідно визначає весь комплекс валютних відносин, що пов’язані з міжнародним оборотом останніх. З іншого боку, хоча валютна сфера – вторинна щодо сфери матеріального виробництва, вона не лише пасивно відбиває хід виробничих процесів, а й активно на них впливає.

Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система. Розрізняють національну та світову валютні систе­ми. Остання розвивається на регіональному та глобально-світо­вому рівнях. У свою чергу регіональні, світові та національні валютні системи активно взаємодіють між собою, утворюючи єдину цілісну систему міжнародних валютних відносин.

Валютні відносини тісно пов’язані з внутрішніми грошови­ми відносинами. Тому еволюція міжнародних валютних відно­син у специфічному вигляді повторює розвиток внутрішнього грошового обігу країн. Разом з тим ва­лютні відносини не виключають національного характеру гро­шового механізму окремих країн. У процесі поглиблення міжнародного поділу праці та розвитку економічних зв’язків відбувається інтеграція систем національних грошових відно­син та світових валютних відносин і функціональні відмінності між ними практично нівелюються.

Валютне регулювання — одна з форм державного регулю­вання міжнародних економічних відносин, спрямована на ре­гулювання міжнародних розрахунків і порядку здійснення операцій з валютою та валютними цінностями з метою урівно­важення платіжних балансів, зміни структури імпорту або його обмеження, скорочення платежів за кордон, концентрації ва­лютних ресурсів у руках держави.

Валютне законодавство розвинутих країн визначає коло ва­лютних операцій, які можуть підлягати валютному регулюван­ню. У більшості випадків вони поділяються на операції, пов’я­зані з міжнародним рухом капіталів, зовнішньою торгівлею, міжнародними борговими відносинами, операціями з золотом та іншими валютними цінностями, та операції, пов’язані з роз­витком таких сфер міжнародних відносин, як туризм, інші форми спеціальних міждержавних виплат.

Валютне регулювання забезпечується спеціальною системою правових норм і засобів. Деякі спеціалісти-правники розгляда­ють цю систему як самостійний інститут права (у зарубіжній літературі його називають "валютним правом").

У розвинутих країнах ринкової економіки валютне регулюван­ня здійснюється або міністерствами фінансів (у більшості країн), або центральними емісійними банками (Великобританія, Данія), або спеціальними урядовими установами (Франція, Італія).

4.2. Види валютних систем та їх елементи

Історично спочатку виникли національні валютні системи, які були закріплені національним законодавством з урахуван­ням норм міжнародного права. Національна валютна система є складовою грошової системи країни, хоч і відносно само­стійною, оскільки виходить за національні рамки. Її особли­вості визначаються ступенем розвитку і станом економіки та зовнішньоекономічних зв’язків країни.

Національна валютна система — це форма організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюють­ся міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави. Основні елементи національної валют­ної системи визначаються національним законодавством.

Її структурними елементами є:

Ø національна валюта — грошова одиниця держави;

Ø валютний паритет як основа валютного курсу;

Ø режим курсу національної валюти;

Ø організація валютного ринку;

Ø національні органи, що обслуговують та регулюють ва­лютні відносини країни;

Ø мови обміну національної валюти на золото та інші валю­ти – конвертованість валюти.

Національна валютна система є органічною частиною систе­ми грошових відносин окремих держав. її функціонування ре­гулюється національним законодавством кожної країни. На основі такого законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, рейтингу та регулювання валютних курсів, формування та ви­користання міжнародної ліквідності, золотовалютного запасу, кредитних ресурсів та ін. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктурні ланки — банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи ва­лютного контролю, інші державні та приватні інститути.

Світова валютна система — це форма організації міжна­родних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність спо­собів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у рам­ках світового господарства.

Світова валютна система включає ряд конструктивних еле­ментів: світовий грошовий товар, валютний курс, валютні рин­ки та міжнародні валютно-фінансові організації.

Світовий грошовий товар виступає носієм міжнародних ва­лютно-грошових відносин і приймається кожною країною як еквівалент вивезеного з неї багатства. Історично першим міжна­родним грошовим товаром було золото, пізніше в міжнародних розрахунках стали використовувати кредитні гроші (векселі, бан­кноти, чеки та депозити). У 70-х роках з’являються спеціальні міжнародні та регіональні платіжні одиниці — СПЗ, ЕКЮ та євро. Сукупність всіх платіжних інструментів, які можуть бути використані в міжнародних розрахунках, називають міжнародною ліквідністю. Це золото, вільнооборотні валютні запаси держав та міжнародні гроші.

Другим елементом світової валютної системи є валютний курс. Це мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн. Валютні курси можуть бути фіксованими (твердими) і плаваючими (гнучки­ми). В основі фіксованого валютного курсу лежить монетний паритет (ваговий вміст золота в національних грошових одини­цях), плаваючі валютні курси не зв’язані з монетними парите­тами, а визначаються шляхом зіставлення паритетів купівель­ної сили валют, тобто оцінки в національних грошах вартості однойменного "кошика" товарів.

Третім елементом світової валютної системи є валютні рин­ки. Першим таким ринком був ринок золота як грошового то­вару, де золото спочатку продавалось за ринковими цінами, згодом на основі офіційної ціни, що була закріплена міжнарод­ним договором. Нині ціна на золото складається під впливом по­питу і пропозиції, а ринок золота функціонує як звичайний товарний ринок.

Розширення кредитних відносин привело до необхідності формування власне валютних ринків, які існують на основі розгалуженої системи банківських взаємозв’язків провідних країн з розвинутою ринковою економікою та міжнародних і регіональних валютно-фінансових установ. У функціях продав­ця та покупця іноземної валюти, з одного боку, та органів, які здійснюють розрахунки із закордонними контрагентами, з іншого, банки та інші валютно-фінансові установи в своїй су­купності складають міжнародний валютний ринок. Поряд з ним функціонує євровалютний ринок, який виник на основі транс-націоналізації спеціальних рахунків приватних банків про­відних країн світу.

Четвертий елемент світової валютної системи — це міжна­родні валютно-фінансові організації: Міжнародний валютний фонд (МВф), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який разом зі своїми філіалами — Міжнародною фінан­совою корпорацією (МФК), Міжнародною асоціацією розвитку (МАР), Багатостороннім агентством з гарантій інвестицій (БАТІ) та Міжнародним центром із врегулювання інвестиційних супе­речок (МЦВІС) — утворює групу Світового банку, Банк міжна­родних розрахунків у Базелі, регіональні банки розвитку та ін.

Світова валютна система базується на функціональних фор­мах світових грошей. Світовими називаються гроші, які об­слуговують міжнародні економічні, політичні та культурні відносини, а грошова операція, завдяки якій у певній країні можна придбати платіжні засоби, що є дійсними і можуть бути використані за кордоном, є вже операцією валютною.

Головне завдання світової валютної системи полягає в ефек­тивному опосередкуванні платежів за експорт та імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міждержавної господарської діяльності, створенні сприятливих умов для розвитку вироб­ництва та міжнародного поділу праці; забезпеченні безперебій­ного функціонування економічної системи вільного підприєм­ництва. Через світову валютну систему здійснюється перелив економічних ресурсів з однієї країни в іншу, або ж цей процес блокується, розширюється чи звужується ступінь національ­ної самостійності країни, а також переміщуються економічні труднощі (інфляція, безробіття) з одних країн до інших.

Отже, світова валютна система виступає однією з головних рушійних сил, які можуть або сприяти розширенню міжнарод­них економічних відносин, або навпаки — обмежувати їх інтен­сивність. Тому розвиток міжнародних економічних відносин значною мірою залежить від характеру світової валютної сис­теми і дієвості функціонування її інститутів.

У системі державного регулювання економічного життя кож­ної країни виділяють сукупність заходів, які проводяться цен­тральними банками у сфері грошового обігу і валютних відно­син з метою виливу на купівельну спроможність грошей, ва­лютні курси та на економіку загалом, що становить сутність певної валютної політики держави. Ця політика здійснюється переважно у двох формах: обліковій (дисконтній) та девізній. Облікова (дисконтна) політика означає зміну облікової ставки центрального банку з метою регулювання валютного курсу шляхом впливу на рух короткострокових капіталів. В умовах пасивного платіжного балансу центральний банк підви­щує облікову ставку і цим самим стимулює приплив іноземно­го капіталу з країн, де цей рівень нижчий. Цей приплив корот­кострокових капіталів поліпшує стан платіжного балансу, ство­рює додатковий попит на національну валюту, таким чином сприяючи підвищенню її курсу.

При значному активному сальдо платіжного балансу, що буває досить рідко, центральні банки відповідних країн вда­ються до протилежних дій. Вони знижують облікову ставку і тим самим стимулюють відплив іноземного і національного капіталу з метою зменшення активного платіжного сальдо. За цих умов зростає попит на іноземну валюту, її курс зростає, а курс національної валюти відповідно падає.

Облікова політика — це традиційний метод регулювання валютного курсу. Але в сучасних умовах ефективність цього методу значно зменшилася за рахунок інтенсивних процесів інтернаціоналізації господарського життя і негативного впли­ву дорогих кредитів на розвиток національних економік.

Девізна політика спрямована на регулювання валютного курсу шляхом купівлі та продажу іноземної валюти (девіз). У сучасних умовах девізна валютна політика часто набирає фор­ми валютної інтервенції — прямого втручання центрального банку в операції з іноземною валютою на валютних ринках при одночасному введенні обмежень у сфері валютних операцій на внутрішньому ринку.

При використанні девізної валютної політики у разі падіння курсу національної валюти центральний банк країни продає на валютних ринках, як правило, значні суми іноземної валюти, що приводить до зростання курсу національної валюти щодо іноземної, та навпаки, скуповування іноземної валюти веде до падіння курсу національної.

Девізна валютна політика справляє тимчасовий і обмеже­ний вплив на рівень валютного курсу, якщо немає докорінних порушень платіжного балансу. За наявності таких порушень активне використання девізної політики може призвести до швидкого виснаження валютних резервів країни, не запобігши при цьому процесу знецінення національної валюти. Тому ва­лютна інтервенція передбачає наявність у центральних емісій­них банках країн, що її проводять, значних валютних резервів і можлива тоді, коли неврівноваженість платіжного балансу незначна й характеризується періодичною зміною пасивного сальдо на активне. У протилежному разі проведення валютних інтервенцій загрожує не тільки повним виснаженням валют­них резервів, як уже зазначалося, а й розладнанням грошового обігу всередині країни.

Часто валютна інтервенція використовується для підтриман­ня курсу валюти на заниженому рівні шляхом валютного дем­пінгу — знецінювання національної валюти, з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові.

Валютний демпінг використовується для експорту товарів шляхом застосування спеціальних занижених валютних курсів, які відображають зовнішнє знецінення валюти у розмірах, що перевищують знецінення грошей на внутрішньому ринку краї­ни, яка експортує товари та послуги. При валютному демпінгу експортер, навіть при високому рівні затрат виробництва, реалізуючи свої товари на зовнішніх ринках за цінами, які нижчі від світових, може одержати досить вигідний прибуток у ва­люті тієї країни, куди експортується товар. Найчастіше валют­ний демпінг здійснюється в умовах множинності валютних курсів при використанні так званих вільних курсів та інших спеціальних занижених курсів для певного виду товарів, по­слуг та операцій.

Валютний демпінг безпосередньо впливає на торговельно-економічні відносини відповідних країн. Так, занижений ва­лютний курс підвищує конкурентоспроможність фірм певної країни на світових ринках та сприяє розширенню експорту товарів і послуг. Однак заниження валютного курсу призво­дить до зростання внутрішніх цін, країна вивозить більше то­варів і послуг на відповідну одиницю імпорту, що порушує еквівалентність міжнародного обміну на шкоду цій країні.

Штучно завищений валютний курс спричиняє зворотний економічний ефект, коли на одиницю вивезеного за кордон товару країна, за рахунок імпорту одержує більшу кількість товарів і послуг. Цим також порушується еквівалентність міжнародного обміну, але вже на користь цій країні.

Традиційними методами валютного регулювання є деваль­вація і ревальвація, які хоч і меншою мірою, ніж це було за часів дії золотомонетного стандарту, але все одно застосовують­ся у практиці сучасних грошово-валютних відносин. Сутність дії цих двох протилежних явищ полягає у відповідному зни­женні або підвищенні валютного курсу.

До скасування офіційного вмісту золота у валютах девальва­ція означала зменшення в законодавчому порядку металічного вмісту національної грошової одиниці або зниження офіційно­го курсу валюти певної країни щодо золота чи срібла, а після скасування — зниження курсу національної валюти щодо іно­земних валют.

Нині девальвація часто офіційно закріплює фактичне зне­цінення національної валюти в умовах інфляції або ж виступає вихідним пунктом майбутньої інфляції. Часто девальвація не забезпечує стабілізації валюти, а лише служить проміжним етапом інфляційних процесів.

Ревальвація — офіційне підвищення вартості валюти, що виражається у зростанні її золотого вмісту (система золотомо­нетного стандарту), або в підвищенні її курсу щодо інших ва­лют. За механізмом впливу на економічні процеси ревальвація протилежна девальвації.

На відміну від девальвації ревальвація порівняно рідкісне явище у валютно-фінансовому світі. Це пояснюється тим, що країна, яка здійснює ревальвацію своєї валюти, ставить себе в менш вигідне становище у сфері зовнішньої торгівлі, припливу іноземного капіталу і розвитку міжнародного туризму порівня­но з іншими країнами. Адже підвищуючи курс своєї валюти щодо валют інших країн, держава, яка здійснює ревальвацію, викли­кає підвищення цін експортованих товарів у іноземній валюті, чим знижує власну конкурентоспроможність на світовому рин­ку, стримує експорт своїх товарів. Паралельно відбувається про­цес зниження цін, виражених у національній валюті, на товари, що імпортуються до країни. Отже, ревальвація призводить до зростання попиту на імпортовані товари та послуги і реально збільшує обсяги імпортованої продукції. Ревальвація робить невигідним вкладення капіталу в певну країну для іноземних інвесторів, оскільки вони при обміні валют одержують меншу суму в місцевій валюті. Для країни, яка ревальвувала свою ва­люту, стає вигідним експорт капіталу, адже виникає можливість купівлі більш дешевої іноземної валюти.

Традиційно ревальвація використовується для боротьби з інфляційними процесами, оскільки, стримуючи зростання грошової маси в обігу, дещо затримує зростання внутрішніх цін.

Ревальвація також здійснюється з метою стримування зро­стання активності сальдо торговельного балансу. Оскільки вона сама по собі ставить країну, що вдається до ревальвації, в менш вигідне становище на світовому ринку, то часто здійснюється під тиском інших країн, які мають найактивніші зовнішньо­економічні зв’язки з цією країною.

У сучасних умовах механізм ревальвації значно модифіку­вався, особливо після введення системи плаваючих валютних курсів. За цих умов ревальвація може здійснюватися у формі підвищення валютного паритету не до всіх валют, а лише щодо валют тих країн, з якими ця валюта має спільний режим пла­вання. Ревальвація може бути здійснена і у формі відмови цен­трального банку країни від проведення валютної інтервенції, для підтримання або підвищення курсу національної валюти щодо інших валют.

Валюта в більшості випадків залишається самостійною і невідємною частиною національних економічних систем, що передбачає обмін однієї валюти на іншу за умов здійснення торгово-фінансових операцій. Система міжнародних валютних розрахунків виступає важливою складовою світового господарства, через яку здійснюються всі платежі і розрахункові операції в світовій економіці. Саме тому велике значення повинно приділятись проблемам відносин між національними знаками вартості в міжнародних економічних відносинах, що зумовлює існування такого поняття як валютний курс.

Валютний курс як економічна категорія являє собою ціну грошової одиниці однієї країни, виражену в грошових одини­цях інших країн. Він є об’єктивним економічним показником, який відображає тенденції внутрішнього економічного розвит­ку певної країни та стан і перспективи зовнішньоекономічних відносин. Якщо основні характеристики кожної валюти фор­муються у межах національних господарств, то їхнє кількісне співвідношення відбувається у зовнішньоекономічній сфері.

Встановлення курсів національних валют відповідно до сталої практики і законодавчих норм називають валютним котируванням. Валютне котирування — це встановлення курсів інозем­них валют відповідно до діючих законодавчих норм і практи­ки, що склалася. Котирування валют здійснюють державні (на­ціональні) або найбільші комерційні банки.

При котируванні валют розрізняють поняття "база котиру­вання" (базова валюта) та "валюта котирування" (валюта, що котирується). Базовою є валюта, відносно якої котируються інші валюти. Як правило, базовою може бути валюта, яку ви­знано у всьому світі. Однак інколи, з історичних причин, базо­вою стає більш дрібна валюта порівняно з валютою, що коти­рується. Наприклад, австралійський і новозеландський дола­ри є базовими при котируванні долара США незважаючи на те, що останній має більш високу вартість.

В світовій практиці використовують два методи котирувань. Основним видом котирування валют виступає пряме котирування, при якому курс валюти, що котирується (іноземної) валюти В до котируючої валюти А виражається як вартість одиниці валюти В в одиницях валюти А. за такого котирування (валюти В до валюти А):

Sа = Sв * Rпр., (4.1)

де: Sа і Sв – сума валют відповідно А і В; Rпр. – прямий курс валюти В до валюти А.

Сума валюти, що котирується в даному випадку розраховується за такою формулою:

, (4.2)

Пряме котирування використовується в більшості країн світу.

Іншим видом котирувань виступає обернене або непряме котирування, при якому курс валюти В, що котирується до котируючої валюти А виступає вартістю одиниці валюти А в одиницях валюти В. при визначенні співвідношення іноземної і національної валюти при непрямому котируванні іноземної валюти вартість одиниці національної валюти виражається в одиницях іноземної валюти. За умови непрямого котирування можуть братись такі іноземні валюти: англійський фунт стерлінгів; австралійський і новозеландський долари. З 1978 року введено часткове обернене котирування долара США.

Для варіанту непрямого котирування використовуються наступні формули:

, (4.3)

Sв = Sа * Rнепр., (4.4)

де: Sа і Sв – сума валют відповідно А і В; Rнепр. – непрямий курс валюти В до валюти А.

Відповідно прямий і непрямий курс пов’язані оберненою залежністю: Rпр.(UAH/USD) = 1/Rнепр.(USD/UAH).

Основна частина міжнародних валютних розрахунків між країнами здійснюється не шляхом котирування двох національних валют одна до одної, а за допомогою котирування двох валют до третьої, найбільш розповсюдженої валюти у світі. Подібне вираження двох валют одна до одної через курс кожної з них до третьої валюти називається крос-котирування, а встановлений таким чином обмінний курс – крос-курсом.

При укладанні конкретних угод по купівлі продажу валюти використовуються наступні види обмінних курсів:

Ø спот-курс – ціна одиниці іноземної валюти однієї країни, виражена в одиницях валюти іншої країни, встановлена на момент угоди, яка передбачає одночасну оплату і поставку товарів;

Ø терміновий курс – ціна за якою дана валюта продається або купується за умови її поставки на визначену дату в майбутньому. При укладанні таких угод одна сторона може одержати вигоди від курсової різниці, а інша понести збитки.

Такі термінові, тобто здійснювані на визначений термін, угоди з валютою переслідують дві мети:

1) страхування учасників від ризику більш крупних втрат в результаті негативної зміни валютних курсів;

2) одержання спекулятивного прибутку на різниці курсів (термінового і спот) на момент поставки валюти (розрахунку за угодою).

Серед теорій, які пояснюють динаміку курсів валют, центральне місце займає теорія паритету купівельної спроможності, в основі якої лежить закон єдиної ціни. Даний закон говорить, що в умовах досконалої конкуренції ціна одного і того є товару в різних країнах повинна бути однаковою (якщо вона виражена в однаковій валюті).

Закон єдиної ціни виражається формулою:

, (4.5)

або

, (4.6)

– ціна товару на внутрішньому ринку; – ціна товару на зовнішньому ринку; – обмінний курс валют.

Дана формула дозволяє розраховувати по товарні валютні курси, які вказують на силу або слабкість національної валюти за окремими видами товарів і послуг порівняно з офіційним курсом. Результати таких розрахунків представляють інтерес для компаній, які здійснюють експортні та імпортні операції. На основі закону єдиної ціни побудовано теорію абсолютного паритету купівельної спроможності, відповідно до якої валютний курс може бути розрахований за формулою:

, (4.7)

і – рівень ціни на товари відповідно на втячизняному і зовнішньому ринку.

Результати діяльності міжнародної компанії багато в чому визначаються співвідношенням вартісних обсягів експортних і імпортних операцій, які в свою чергу залежать не тільки від обмінних курсів валют відповідних країн, але і у відношенні вітчизняних і зарубіжних цін на конкретні товари і послуги.

Саме тому в економічній науці виділяють два обмінних курси валют: номінальний обмінний курс і реальний обмінний курс.

Номінальний обмінний курс – це співвідношення ціни валют двох країн.

Реальний обмінний курс – це відносна ціна товарів, виготовлених в двох країнах, яка характеризує пропорцію, в якій товари однієї країни можуть обмінюватись на товари іншої країни. Таким чином, реальний обмінний курс представляє собою відомі в теорії міжнародної економіки «умови торгівлі».

Розраховується реальний обмінний курс за формулою:

, (4.8)

де: S – номінальний валютний курс; Р_f – ціна закордоном (у відповідній валюті); P_d – ціна на внутрішньому ринку, виражена в національній грошовій одиниці.

Н-д: вартість ідентичних товарів в Україні і США складає 350 UAH і 40 USD при вартості дол. США 8,00 грн. Тоді:

Таким чином, при розглянутих цінах та обмінному курсі (номінальному) курсі за одну одиницю американської продукції можна одержати приблизно одну одиницю аналогічного українського товару. Це вказує на те, що реальний валютний курс відображає відносний рівень цін в країні на ту чи іншу продукцію, і відповідно її конкурентоспроможність в міжнародній торгівлі.

Якщо переписати формулу у наступний спосіб: , легко пересвідчитись в тому, що чисельник характеризує зарубіжну ціну, виражену в національній грошовій одиниці, а знаменник відповідний рівень внутрішньої ціни. Таким чином, реальний обмінний курс валюти представляє собою не що інше, як паритет купівельної спроможності.

Ріст рівня реального валютного курсу означає, що закордонні ціни, виражені в національній грошовій одиниці, збільшуються порівняно з цінами на відповідну вітчизняну продукцію. Це призведе до підсилення конкурентноздатності вітчизняної продукції і збільшить її споживання як вітчизняними так і зарубіжними споживачами.

До такого результату призведе і пониження номінального валютного курсу національної валюти.

Зменшення рівня реального обмінного курсу, тобто фактичне подорожчання, буде означати, що вітчизняні товари стають відносно дорожчими , і відповідно менш конкурентоспроможними. До зниження конкурентоспроможності призведе також зростання номінального обмінного курсу вітчизняної валюти.

В загальному реальний обмінний курс між двома країнами можна розрахувати за такою формулою:

, (4.9)

де: Р₁ – рівень цін в зарубіжній країні; Р₂ – рівень цін в національній економіці.

При цьому, необхідно звернути увагу на те, що на короткотермінових інтервалах Р₁ / Р₂ = const, тобто в цих умовах зміна реального курсу повністю обумовлена відповідними змінами номінального курсу валют.

При здійсненні операцій на валютному ринку торгують без­готівковою валютою (форексом) та готівкою (банкнотами). Без­готівкові активи, якими оперує валютний відділ банку, є не що інше, як залишки на рахунках в іноземній валюті. Тут необхідні платежі здійснюються шляхом переведенням з одного рахунку на інший бухгалтерськими записами. При торгівлі банкнота­ми валюта здійснює фізичні переміщення в просторі. Тут зрос­тають витрати на транспортування, охорону, страхування і зберігання валюти, що у свою чергу приводить до відповідного зростання маржі (спреду) при котируванні іноземних банкнот. При здійсненні міжнародних економічних зв’язків має місце порівняння двох видів цін — внутрішніх і світових. Якщо внутрішні ціни формуються на основі різних національ­них вартостей, то світові — на базі інтернаціональної вартості. Товари окремих країн, які вступають в зовнішньоекономіч­ний обіг, продаються за світовими цінами. У процесі міжна­родного обміну співвідношення цін виступає як співвідношення національних грошових одиниць, їхньої купівельної спро­можності.

Якщо курс національної валюти за певних обставин відхи­ляється в той чи інший бік за рамки допустимих меж, визначе­них спільними угодами, тоді невідворотно настає момент або девальвації, або ревальвації валюти. Тоді ж встановлюється й інший валютний паритет для визначення валютних курсів.

Курс валюти залежить не тільки від рівня цін як основи визначення валютного паритету, а й від стану платіжного ба­лансу країни, вартості кредитів, масштабів міграції капіталів, темпів економічного зростання та перспектив політичного роз­витку в країні й у світі.

Загалом, до факторів, що впливають на валютний курс, мож­на віднести:

Ø довгострокові (структурні), які формують основні вартісні характеристики грошових одиниць як основи товар­ ного наповнення грошей — це продуктивність праці, довгострокові темпи зростання національного доходу, місце і роль країни у світовій торгівлі й вивозі капіталу. Зазначені фактори формують довгочасні пропозиції обміну між грошовою масою і товарами та послугами, тобто реальну купівельну спроможність валюти певної країни. Сукупність цих факторів дає змогу роз­глядати валютний курс як синтезуючу економічну категорію, оскільки в ній віддзеркалюються майже всі найважливіші підсумкові показники функціонування господарського комплексу країни;

Ø середньострокові — стан платіжного балансу країни, відносний рівень процентних ставок, різниця в темпах зрос­тання цін;

Ø короткочасні (кон’юнктурні) фактори складають в основ­ному психологічні моменти, які безпосередньо впливають на валютні курси, — це насамперед компетентна думка провідних банкірів, валютних дилерів, керуючих валютними відділами транснаціональних корпорацій про найближчі перспективи ймовірної зміни валютних курсів. Саме відповідно до цих про­гнозних оцінок приймаються практичні рішення про переводи авуарів із одних валют в інші. Такий же короткочасний вплив на валютні курси справляють і валютні інтервенції, які роз­глядатимуться в розділі, присвяченому аналізу сучасних ме­тодів валютного регулювання.

Серед наведених факторів найбільш істотний вплив на ва­лютний курс має стан платіжного балансу тієї чи іншої країни. Якщо він є активним, то й курс валюти має тенденцію до підви­щення, і навпаки, якщо, наприклад, певна країна має пасив­ний платіжний баланс на світовому ринку, то це значить, що за певний період її валютні витрати перевищують надходження з-за кордону. За цих умов пропозиція валюти цієї країни на світо­вих ринках зросте, і коли перевищить попит, її курс впаде.

Валютний курс має сильний вплив на міжнародні економічні відносини. За його допомогою вдається порівняти затрати ви­робництва підприємств із цінами світового ринку.

Валютний курс впливає на конкурентоспроможність ком­паній, на співвідношення експортно-імпортних цін і т. ін.

Так, зниження курсу національної валюти вигідне експор­терам, бо дає їм змогу поставляти товари на зовнішній ринок за цінами, нижчими середньосвітових, але водночас здорожує імпорт. Це призводить до зростання цін у країні, зниження обсягів ввозу товарів та спаду рівня споживання. За цих умов загострюється проблема зовнішньої заборгованості.

І навпаки, при підвищенні курсу національної валюти зни­жується ефективність експорту, падає конкурентоспроможність внутрішніх цін; що стосується імпорту, то він збільшується, зростає приплив у країну капіталів з-за кордону.

Зміна курсу валют безпосередньо впливає на перерозподіл між окремими державами тієї частки їх сукупного суспільного продукту, яка реалізується на зовнішніх ринках.

Існує кілька методів визначення валютних курсів. Традиційним вважається метод визначення валютних курсів на основі зіставлення ринкових цін на золото. Визначається ринкова ціна, наприклад, однієї унції золота в певній валюті, паралель­но визначаються ринкові ціни унції золота в інших валютах. На основі зіставлення визначається валютний курс грошової одиниці даної країни, що береться за умовну одиницю.

Наприк­лад, на певну дату на Нью-Йоркській біржі ціна унції золота дорівнювала 400 дол. США (береться за умовну одиницю), 700 фунтів стерлінгів (Великобританія), 50 000 єн. Якщо необхід­но визначити курс долара, то одержимо: 1 долар = 1,75 (700/ 400) фунта стерлінгів; 125 (50 000/400) єн.

Найбільш поширеним і простим методом визначення валют­них курсів є метод зіставлення рівня цін стандартного набору товарів та послуг (так званого споживчого кошика). При цьому методі, як і при попередньому, спочатку визнача­ють ціну споживчого кошика в різних національних валютних одиницях, а потім ці ціни зіставляються з цінами, виражени­ми у валюті, курс якої необхідно визначити (береться за умов­ну одиницю).

Поряд з ціновим методом існує метод визначення валют­ного курсу на основі співвідношення ефективних виробничих витрат в країнах, що зіставляються: заробітна плата, норма позичкового процента, рента і показник продуктивності праці. Техніка визначення валютного курсу грошової одиниці певної країни така сама, як і при попередніх методах, однак цей ме­тод, на наш погляд, найбільш точний, оскільки враховує деякі довгострокові та середньострокові фактори, що впливають на валютний курс. Тобто метод зіставлення ефективних виробни­чих витрат характеризується відносною стабільністю, оскіль­ки у свою чергу базується на досить стабільних виробничих показниках, відображає глибинні і найважливіші економічні процеси в країнах, що зіставляються.

Виходячи з викладеного, можна зробити висновок, що ва­лютний курс виконує ряд важливих економічних функцій. Він є засобом:

Ø інтернаціоналізації грошових відносин;

Ø зіставлення національних цінових структур і результатів виробництва;

Ø зіставлення національної та інтернаціональної вартості;

Ø перерозподілу національного продукту між країнами.

Сучасний етап розвитку грошово-валютних відносин харак­теризується множинністю валютних курсів. Відбувається по­стійний пошук найефективніших засобів стабілізації та регу­лювання валютних курсів. Так, системі золотого стандарту найбільше відповідали фіксовані валютні курси, паперово-гро­шовому обігу притаманні плаваючі. Існують і так звані змішані валютні курси.

Фіксовані валютні курси використовуються за умови наяв­ності в країні кризових явищ, при нестабільній економіці, коли використання подібного режиму валютного курсу забезпечує більш низькі темпи інфляції. За цих умов менш вірогідною є дестабілізуюча спекуляція валютою за умови утримання курсу на постійному рівні відповідними офіційними державними структурами. Багато країн, які виходили з криз, на певних етапах економічного розвитку дотримувались саме такого ре­жиму своєї валюти.

Другим різновидом валютних курсів, що використовуються в сучасних грошово-валютних відносинах, є досить поширена система плаваючих курсів, за якої взагалі немає валютних па­ритетів.

Плаваючі валютні курси, які змінюються під впливом по­питу і пропозиції на ринку, можуть у свою чергу використову­вати наступні режими:

Ø незалежне плавання: курс валюти формується на девізних ринках при помірних інтервенціях центральних банків. Таку різновидність плаваючих курсів використовують деякі розви­нуті країни та країни, що розвиваються. Режим незалежного плавання найбільш поширений у країнах з розвинутою ринковою еконо­мікою і високим рівнем доходів. Його успішне використання можливе за умов економічної і політичної стабільності, повної відсутності інфляції, або незначного її рівня, усталеної макро-економічної політики;

Ø кероване (регульоване) плавання схоже з незалежним плаванням, але наявне більше втручання центральних банків. При режимі керовано­го плавання, що носить назву змішаного, держава вибирає ва­лютний режим з урахуванням конкретної економічної ситуації, намагаючись подолати абсолютизацію жорсткого фіксування чи вільного плавання. Змішаний валютний курс іншими сло­вами можна охарактеризувати як контрольований плаваючий курс.

Однією з форм такого контролю є введення так званого курсового валютного коридору — встановлення мінімального і максимального значення відхилення валютного курсу. Для здійснення цієї політики, за якої втручання держави призна­чене пом’якшувати різкі короткочасні чи середньострокові коливання валютного курсу, необхідна наявність значних ва­лютних резервів. При цьому чим менше стабільна економіка країни, тим значніші мають бути державні валютні резерви. Досвід країн, що використовують для курсів своїх валют режим регульованого плавання показує, що його успішне вико­ристання потребує наявності солідної матеріальної і методич­ної бази для прогнозування валютного курсу, високого ступеня професіоналізму і відповідної підготовки. В іншому разі цей режим може призвести до колосальних матеріальних і фінан­сових втрат;

змішане плавання щодо однієї валюти (долара США);

спільне плавання, яке використовує валютне угрупован­ня ЄС, причому з двома валютними режимами — один для валютних операцій серед членів Союзу, інший — для відносин країн — членів Європейського Союзу з іншими партнерами,
що знаходяться в позасоюзній зоні.

Сьогодні сфера лібералізації валютних відносин інтенсивно розширюється. Збільшується кількість країн, які прийняли на себе зобов’язання за статтею VIII Статуту Міжнародного валют­ного фонду, яка забороняє:

Ø вводити обмеження на проведення платежів і переказів за поточними операціями;

Ø використовувати множинність валютних курсів без згоди на це МВФ;

Ø брати участь у дискримінаційних валютних угодах.

Сьогодні більше половини країн — членів МВФ, на яких припадає три чверті сукупного світового ВВП, використовують ті чи інші режими плаваючих валютних курсів.

4.3. Валютна інтеграція і оптимальні валютні зони

У період світової економічної кризи 1929-1933 рр. з кра­хом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки — регіо­нальні валютні угруповання, які вступили в жорстоку конкуренцію між собою. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий.

Валютний блок — це угруповання країн на основі валютно-економічного домінування держав, що очолюють цей блок, шляхом прикріплення до їхньої валюти валют країн — учас­ниць блоку. Вони, як правило, офіційно не оформлювалися певними угодами, а формувалися стихійно на основі вже сформованих відносин політичної, економічної та фінансової залеж­ності слабких країн, що розвиваються, від могутніх капіталі­стичних держав — колишніх метрополій.

Створення валютних блоків пов’язане з дією різних факторів, які історично сформувалися і служили певним "цементуючим матеріалом" для його складових, головні серед яких:

Ø торговельні фактори (країна, що очолює блок, є голов­ним торговельним партнером інших країн, які його утворюють. Ця країна закуповує значну частину товарів і послуг, що експортуються іншими країнами, які входять до блоку і являє собою значний і, як правило, стабільний зовнішній ринок);

Ø фінансові фактори (більшість країн — членів блоку ма­ють довгострокову заборгованість або перед країною, яка очолює блок, або взаємну заборгованість членів блоку, або зовнішню — перед третіми країнами. Ця заборгованість погашалася у валюті країни-гегемона);

Ø економічні фактори (країни, що очолюють той чи інший блок, найбільш індустріально розвинуті та які відносно найменше постраждали за роки всесвітньої кризи і "великої депресії");

Ø політичні фактори (вони складалися історично і тради­ційно міцно зв’язували країни — члени валютного блоку).

Стерлінговий валютний блок виник після відміни золото­го стандарту у Великобританії в 1931 р. До його складу ввійшли країни Британської імперії, окрім домініонів Канада і Ньюфа­ундленд, а також території Гонконгу. До блоку ввійшли також держави, які були економічно тісно пов’язані з Великобрита­нією (Єгипет, Ірак, Португалія, пізніше — Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія — де-факто, а потім Греція та Іран). Входження до валютного блоку, очолюваного Великобританією, ставило країни перед необхідністю дотримання певних "пра­вил гри". Це означало, що валюти залежних країн прикріплю­вались до валюти країни, яка очолювала блок — фунта стер­лінгів. Курс цих валют ставився в залежність від фунта стер­лінгів, а їх курс відносно інших валют встановлювався відпо­відно до курсу фунта стерлінгів щодо тих валют; взаємні розра­хунки між учасниками блоку велись переважно у фунтах стерлінгів, а їхні валютні резерви зберігалися в Банку Англії і використовувались як для взаємних розрахунків, так і для розрахунків з третіми країнами.

Доларовий валютний блок було створено в 1933 р. після відміни золотого стандарту в СІЛА, до якого ввійшли еконо­мічно залежні від СІЛА країни Латинської Америки та Канада. Цікаво, що у валютному блоці не здійснювався валютний кон­троль з боку країни, яка його очолювала. Країни доларового блоку лише підтримували певні співвідношення між долларом США і власними валютами та зберігали переважну частину своїх валютних резервів у банках США, через які здійснюва­лись розрахунки як між самими країнами — членами блоку, так і з третіми державами.

У червні 1933 р. країни, які намагалися будь-що зберегти вільне функціонування золотого стандарту на основі незмінно­го золотого вмісту національних валют, утворили золотий блок. До нього ввійшли держави, які навіть в умовах важкого кризового і післякризового періоду продовжували дотриму­ватися золотого стандарту: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія і Польща. Безпосередній вплив на тривалість існування цього блоку справив той факт, що краї­ни — учасниці золотого блоку не могли успішно конкурувати з Великобританією та США, які очолювали інші блоки і де, як і в переважній більшості інших країн, золотомонетний стандарт було відмінено. А вирішальне значення для долі бло­ку мали економічні інтереси країн, які входили до нього. Ці інтереси, як показало життя, були майже несумісними, що особливо чітко виявилося в умовах післякризової депресії. Зрештою всі країни золотого блоку змушені були відмінити вільний обмін банкнот на золото і в 1936 р. цей блок остаточ­но розпався.

Крім стерлінгового, доларового та золотого блоків під час Другої світової війни країни "осі" — Німеччина та Японія — створили кожна свій валютний блок, куди ввійшли окуповані ними країни, як правило, у примусовому порядку з метою до­даткового їх пограбування. Пізніше на основі валютних блоків утворилися валютні зони.

Валютні зони порівняно з валютними блоками є більш ви­сокою формою регіональних валютних об’єднань, які утвори­лися на базі валютних блоків. Це валютні угруповання країн, що сформувалися під час Другої світової війни і після її закін­чення з метою проведення узгодженої політики у сфері міжна­родних валютних відносин. Головні ознаки валютної зони:

Ø підтримання всіма учасниками валютної зони твердого курсу своїх валют відносно валюти країни-гегемона;

Ø зміна курсів валют — учасниць зони відносно інших ва­лют лише в разі згоди на це країни-гегемона;

Ø збереження в банках домінуючої країни переважної части­ни національних валютних резервів країн — членів валютної зони;

Ø вільний взаємний обмін валют між країнами, що входять у зону;

Ø вільне переміщення засобів у межах валютної зони та наявність спільних обмежень відносно третіх країн;

Ø концентрування зовнішніх розрахунків країн-учасниць у банках країни, що очолює валютну зону.

Об’єднання багатьох країн, які відрізняються рівнем еконо­мічного розвитку в спільне валютне угруповання було зумов­лене вже існуючими тісними економічними зв’язками і пев­ною політичною залежністю, що історично склалися між більшістю країн і державою-гегемоном. Країни, що очолюють валютні зони, як правило, використовують їх у своїх інтере­сах, одержуючи вільний доступ на ринки збуту і до джерел сировини країн, що входять у зону. Зовнішня торгівля цих країн також підкорена інтересам країни-гегемона, що призво­дить до нееквівалентного обміну в їхніх торговельних взаємо­відносинах. Наявність валютної зони полегшує експорт капі­талу з країни, яка її очолює, в інші країни-зони, а золоті й валютні резерви, які сконцентровані в банках країни — лідера зони, також використовуються в інтересах останньої.

Найбільшими валютними зонами були стерлінгова, доларо­ва та зона франка.

Стерлінгова валютна зона утворилася на базі валютного блоку на початку Другої світової війни після введення у Вели­кобританії валютного контролю без якихось особливих інсти­тутів. Країни — члени стерлінгової зони зобов’язувалися забезпечу­вати не тільки взаємний валютний контроль, а й аналогічні спільні заходи такого контролю щодо третіх країн, які не вхо­дили до зони. Між Сполученим Королівством і країнами стер­лінгової зони були підписані угоди, які передбачали об’єднан­ня їхніх золотих і валютних резервів, причому країни-учасниці мали право вільно використовувати значну частину цих ре­зервів. Таке об’єднання ставило перед валютним центром зони ряд важливих питань забезпечення ліквідності у відносинах з країнами, що не входять до валютної зони. Центр зобов’язаний був зберігати достатньо валютних резервів для забезпечення платіжних зобов’язань всіх країн валютної зони щодо зовніш­нього світу. Тому нерідко коливання платіжних балансів країн — членів зони з країнами, що не входять до неї, примушують центр до таких порушень рівноваги у міжнародних платежах, в яких він безпосередньо не зацікавлений, та часто ставлять його у скрутне становище.

алютна ліквідність визначається співвідношенням між золо­товалютними резервами країн і центральних банків і сумою їх зов­нішніх платежів, які повинні забезпечуватися цими резервами.

Функціонування стерлінгової валютної зони забезпечує Ве­ликобританії серйозні економічні вигоди, оскільки переважна більшість країн-учасниць є невичерпними джерелами різнома­нітної сировини, місткими ринками збуту англійських товарів, сферою вивозу капіталу. Тому Великобританія, щоб зберегти зону, останнім часом нерідко йде на певні поступки країнам-учасницям у напрямку лібералізації, надаючи їм фінансову допомогу, пільговий режим при реалізації товарів на англій­ському ринку, деякі переваги при здійсненні операцій на лон­донському валютному ринку.

Стерлінгова валютна зона є найбільшою серед подібних ре­гіональних валютних угруповань країн світу.

Другим регіональним валютним угрупованням є доларова валютна зона, яка утворилася на початку Другої світової війни на базі доларового валютного блоку. Доларова зона – це регіональне валютне угруповання країн, грошові системи і зовнішні розрахунки яких орієнту­ються на долар Сполучених Штатів Америки. Як і стерлінгова валютна зона, вона не має офіційної юридичної основи у ви­гляді спеціальних міждержавних угод. Її економічною основою є американський капітал.

Зовнішня торгівля країн доларової зони орієнтується в ос­новному на американський ринок. Основна маса капіталів, вкладених в економіку країн — учасниць зони, також нале­жить США, що забезпечує цій країні значний, і не тільки суто економічний, вплив на всі країни — члени цього регіонального валютного угруповання.

Третім регіональним валютним угрупованням була валют­на зона французького франка, яка виникла на базі попередніх французьких колоніальних володінь в 1945 р. На відміну від інших подібних регіональних угруповань, між країнами — членами зони була досягнута угода про заснування її як добро­вільного об’єднання країн-учасниць. Було створено Валютний комітет для координації валютної і кредитної політики у цій валютній зоні. Згодом Валютний комітет зони франка було за­мінено секретаріатом, який є дослідним підрозділом Францу­зького банку. Крім того, для розгляду питань, які становлять спільний інтерес, та з метою зближення позицій країн — членів зони, систематично — два рази на рік, зустрічаються міністри фінансів відповідних країн. Угодою передбаченні періодичні двосторонні та багатосторонні консультації.

Найбільш високорозвиненою і досконалою формою розвитку регіональних валютних угруповань є Економічний і валютний союз (ЕВС) (раніше – Європейська валютна система — ЄВС).

Однією з особливостей сучасних валютних відносин кінця 70-х років XX ст. була поява поряд із міжнародною ва­лютною системою регіонального валютного угруповання, що мало назву Європейська валютна система (згодом — Економіч­ний і валютний союз). Європейська валютна система являла собою певні правила розрахунків між країнами, що входили до Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).

Європейська валютна система — специфічна організацій­но-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спря­мована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют та їх взаємну ув’язку. Європейська валютна система функціонувала за прин­ципом "кошика", в якому курси національних грошових оди­ниць змішані залежно від котирування тієї чи іншої валюти. її ще називали "валютна змія", перевага якої полягала в тому, що сама "змія" була в цілому більш стійкою, ніж кожна з її складо­вих. Саме на цій основі будувалася паритетна сітка двосторонніх курсів валют та визначалася межа їх відхилення.

Створення ЄВС диктувалося насамперед прагненням Захід­ної Європи до більшої фінансової самостійності і стабільності за рахунок послаблення прив’язки європейських валют до до­лара, що давало б змогу не тільки уникнути втрат за рахунок періодичних криз цієї валюти, а й більш успішно протистояти заокеанській конкуренції.

Європейська валютна система включала три складові:

Ø зобов’язання щодо узгодженої зміни ринкових валютних курсів у взаємодомовлених кількісних межах за допомогою валютного втручання центральних банків, у тому числі шляхом підтримки коливань ринкового курсу валют у звужених кордонах;

Ø механізм кредитної допомоги урядам, які зазнали фінансових труднощів при підтримці ринкового валютного курсу на двосторонній основі за рахунок засобів спеціального Європейського фонду валютного співробітництва (ЄФВС) із загальним капіталом 25 млн ЕКЮ, який згодом було реорганізовано у Європейський валютний фонд (ЄВФ). Ці кошти використову­валися для короткотермінового (від 3 до 6 місяців) і середньострокового (від 2 до 5 років) кредитування;

Ø спеціальна європейська розрахункова одиниця — ЕКЮ, що була колективною міжнародною валютою і мала визначений валютний курс, розрахований на базі "валютного кошика" національних валют країн — членів ЄВС з урахуванням їх ча­стки у сукупному валовому національному продукті.

Успішне функціонування Європейської валютної системи (ЄВС) створило необхідні передумови для формування Еконо­мічного і валютного союзу (ЕВС). Стратегічною метою союзу визначалося запроваджен­ня єдиної валюти і єдиного центрального банку дванадцяти. На основі "плану Делора" було розроблено засади договору про Європейський Союз, який було підписано у нідерландському місті Маастрихт. Маастрихтський договір набрав чинності 1 листопада 1993 р. Важливою складовою його реалізації стало створення 1 січня 1999 р. Європейського Економічного і валют­ного союзу, центральним елементом якого є Європейський ва­лютний союз (ЄВС).

Загалом ЄС характеризується дуже чітким плануванням переходу до Європейського Союзу. Однак у реальному житті процес просування до валютного союзу виявився не таким уже й простим.

По-перше, Франція розглядала валютно-фінансовий союз насамперед як логічний і дійовий засіб закріплення основ єди­ного внутрішнього ринку ЄС та радикальний аргумент у проти­стоянні американському долару на Європейському континенті. Німеччина, в цілому підтримуючи ідею єдиного валютного со­юзу, разом з тим, не дуже поспішала з реалізацією плану злит­тя центральних банків, оскільки маючи найсильнішу валюту, була змушена фактично багато в чому нести безпосередню відпо­відальність за стан справ у спільному валютно-фінансовому союзі.

По-друге, помітно відрізняється від позиції Франції і Німеч­чини у питанні передачі частини національного суверенітету у валютно-фінансовій сфері наднаціональним органам ЄС пози­ція Великобританії. Є побоювання офіційного Лондону, що зміщення центру фінансової активності в зону ЄС призведе до втрати Великобританією її особливого статусу у зв’язках зі Сполученими Штатами Америки. Особливо поки що непохит­ною є позиція щодо впровадження єдиної валюти євро. Ство­рення єдиної грошової одиниці може послабити позиції Вели­кобританії на Європейському континенті, які вона мала за ра­хунок особливих відносин із США. Приєднавшись досить пізно до ЄВС, Великобританія згодна лише на паралельний обіг євро з фунтом стерлінгів. Проте з приходом уряду лейбористів ця жорстка позиція дещо послабилася.

По-третє, такі країни, як Іспанія, Португалія, Італія і Гре­ція не можуть поки що обходитися без періодичних девальвацій своїх валют і не в змозі також негайно ліквідувати існуючі бюджетні дефіцити. Тому їхнє просування до валютного союзу

було дещо повільнішим порівняно з країнами так званої аван­гардної групи, до якої належать Німеччина, Франція, країни Бенілюксу, Ірландія і Данія.

По-четверте, відміна всіляких перешкод на шляху конку­ренції іноземних компаній у межах Союзу може призвести до витіснення деяких місцевих виробників. Тому зрозуміло, що ідея створення валютно-фінансового союзу знайшла підтримку перш за все у найбільш конкурентоспроможних фірм.

Нарешті, впровадження механізму зростаючої конкуренції в межах ЄС веде до опосередкування життєвих стандартів. А будь-яке намагання нівелювати національні рівні заробітної плати неминуче призводить до загострення проблеми безробіт­тя, особливо у бідних районах Італії, Іспанії, Португалії і Греції. З іншого боку процеси нівелювання життєвих рівнів у межах ЄС можуть призвести до певного програшу населення країн з традиційно більш високим життєвим рівнем.

І все-таки, завдяки тому, що при вирішенні багатьох прак­тичних завдань для всіх членів ЄС характерні: перевага праг­матичного підходу, орієнтація на обґрунтовані конкретні про­грами, традиційно зберігається високий рівень консолідації країн у рамках ЄС. Щоразу при розв’язанні кардинальних пи­тань в основу кладуться критерії самозбереження Союзу, який максимально враховує не тільки ступінь невідкладності того чи іншого завдання, а й реальний рівень взаємної згоди країн. Тому при всій складності поставлених перед ЄС проблем пози­тивний чинник безумовно переважає негативні сторони, про що красномовно свідчить створення Європейського центрального банку (ЄЦБ) та успішне впровадження з 1 січня 1999 р. єдиної валюти — євро.

Головними критеріями готовності переходу до єдиної валю­ти на першому етапі були стабілізація державних фінансів та усунення взаємних обмежень на рух платежів і капіталів між країнами — членами ЄС Загалом, таким жорстким вимогам на момент запровадження євро, цілком відповідав лише стан економіки та фінансів Люксембургу. Всі інші країни мали відхилення з того чи іншого показника (в основному за раху­нок завищення державного боргу).

4.4. Еволюція світової валютно-фінансової системи

Перша світова валютно-вінансова система стихійно сформувалася до кінця 19 ст. на базі золотого монометалізму у формі золотомонетного стандарту. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції у1867р., яка визнала золото єдиною формою світових грошей.

Країни, що додержувалися золотого стандарту, мали забезпечувати жорстке співвідношення між наявними запасами золота і кількістю грошей в обігу, а також вільну міграцію золота - його експорт та імпорт.

Водночас система золотого стандарту мала й істотніші обмеження. Вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою, залежною від рівня видобутку монетарного товару. Найбільшою її вадою було те, що умови функціонування золотого стандарту повністю виключали можливість проведення окремими державами власної валютно-грошової політики.

Це обмежувало можливості державного втручання у сферу грошових і валютних відносин, їх цільового регулювання, використання у конкретних напрямках економічної політики.

Саме ці обмеження спричинили заміну першої світової валютно-фінансової системи золотого стандарту золото-девізним стандартом (Генуезька валютна конференція 1922р.). Сутність його зводиться до того, що поряд із золотом функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе і деякі валюти провідних країн світу.

Головна причина відмови від обміну паперових грошей на золото - загальна трансформація економічної структури господарювання, що базувалася на ринкових саморегуляторах, у державно регульовану економічну систему. Така трансформація відбувалася на основі теоретичних рекомендацій розроблених Дж. М. Кейнсом, у 30-х роках минулого сторіччя. Адекватно до цієї трансформації змінилася і система валютно-грошових відносин. Отже, якщо золото як національні та світові гроші є елементом, стихійно регульованої ринкової економіки, то паперові знаки вартості, що мають кредитну основу, повніше відповідають економіці, яка поєднує ринкові та державні регулятори.

Отже, процес демонетизації золота у внутрішньому обігу та відхід від золотого стандарту мають глибоку об"єктивну основу, яка визначається структурними змінами всієї системи виробничого відтворення економіки, еволюцією відносин власності, прогресом продуктивних сил.

У 1944 р. у Бреттон-Вуді (США) відбулася міжнародна валютно-фінансова конференція, на якій утворено міжурядову установу при ООН для регулювання валютних відносин - Міжнародний-валютний фонд (МВФ) та започатковано ІІІ етап світової валютно-фінансової системи.

На відміну від золотого стандарту Бреттон-Вудська система стала системою золотовалютного, а у подальшому розвитку – золото-доларового стандарту. Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до початку 70-х років і відіграла значну роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, налагодженні зовнішньоекономічних зв"язків.

Основні принципи функціонування Бреттон-Вудської валютної системи такі: