оняття і структура національної інноваційної системи.
За останні півстоліття економічна теорія пройшла шлях від тлумачення підприємництва, фірми та держави як окремих елементів інноваційного процесу до їх розуміння як взаємопов'язаних ланок складної системи, робота якої забезпечується певними інституціональними чинниками. Розвиток цих напрямів досліджень зумовив формування концепції національних інноваційних систем (НІС).
Національна інноваційна система — це, з одного боку, сукупність взаємопов'язаних організацій (структур), зайнятих виробництвом і комерційною реалізацією наукових знань і технологій у межах національних кордонів: малих і великих компаній, університетів, лабораторій, технопарків та інкубаторів; з іншого — комплекс інститутів правового, фінансового й соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси та спираються на національні звичаї, традиції, культурні та політичні особливості.
Мета національної інноваційної системи — підвищення якості життя населення шляхом:
• створення додаткових робочих місць у сфері науки, виробництва й послуг;
• збільшення надходжень у бюджети різних рівнів унаслідок збільшення обсягів виробництва наукомісткої продукції та доходів населення;
• зростання освітнього рівня населення;
• розв'язання екологічних і соціальних проблем за рахунок використання новітніх технологій.
Основними напрямами формування національної інноваційної системи є:
• створення сприятливого економічного й правового середовища (сприятливого інноваційного клімату);
• формування інноваційної інфраструктури;
• удосконалення механізмів державного сприяння комерціалізації результатів наукових досліджень та експериментальних розробок.
Інноваційна система формується з урахуванням об'єктивно заданих для певної країни чинників, зокрема її території, наявності природних і трудових ресурсів, особливостей історичного розвитку інститутів держави та форм підприємницької діяльності. Такі чинники є детермінантами щодо напряму й швидкості еволюції інноваційної активності. Крім того, кожна НІС характеризується певною структурою та певним ступенем упорядкованості, що передбачає достатню стабільність інституційної взаємодії (рис. 1).
Основні елементи інноваційної системи:
• генерація знань;
• освіта і професійна підготовка;
• виробництво продукції та послуг;
• інноваційна інфраструктура, зокрема й фінансове та інформаційне забезпечення.
Підсистема генерації знань — сукупність організацій, що виконують фундаментальні дослідження й розробки, а також прикладні дослідження.
Підсистема виробництва продукції та послуг — охоплює насамперед виробництво наукомісткої продукції, що здійснюється як великими корпораціями, так і малими та середніми підприємствами, що працюють у сфері наукомісткого бізнесу.
Підсистема інноваційної інфраструктури містить такі елементи: бізнес-інноваційні, телекомунікаційні й торгові мережі, технопарки, бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні центри, консалтингові фірми, фінансові структури тощо.
Рис. 1. Основні підсистеми національної (державної) інноваційної системи
та взаємодія між ними
Підсистема генерації знань — сукупність організацій, що виконують фундаментальні дослідження й розробки, а також прикладні дослідження.
Підсистема виробництва продукції та послуг — охоплює насамперед виробництво наукомісткої продукції, що здійснюється як великими корпораціями, так і малими та середніми підприємствами, що працюють у сфері наукомісткого бізнесу.
Підсистема інноваційної інфраструктури містить такі елементи: бізнес-інноваційні, телекомунікаційні й торгові мережі, технопарки, бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні центри, консалтингові фірми, фінансові структури тощо.
2. Інноваційне середовище
Для забезпечення результативності інноваційного процесу та інноваційної діяльності потрібно формувати й розвивати інноваційне середовище.
Існують наступні рівні формування інноваційного середовища
1) рівень міжнародних відносин (наднаціональний рівень) — готовність країни до використання позитивних результатів із можливостей, наданих міжнародними інституціями (СОТ, МВФ, МБРР, ЄБРР);
2) загальнодержавний рівень:
• промислова політика;
• науково-технологічна політика;
• бюджетна політика;
• грошово-кредитна політика;
гуманітарна політика (освіта, охорона здоров'я та ін.).
3) рівень (міжгалузевий та галузевий) відомчої діяльності:
• галузева стратегія;
• галузева політика;
• корпоративна стратегія;
• міжвідомча кооперація;
4) регіональний рівень:
• реалізація інноваційних ініціатив регіонального масштабу;
• динамічний розвиток регіональної нормативної бази;
• позитивна дія інноваційного потенціалу підприємств;
• ефективна система регіонального управління інноваційним розвитком;
• інвестиційна привабливість регіону.
5) рівень підприємства, установи (мікрорівень):
• створення інноваційної моделі розвитку підприємства;
• гнучкість та адаптація до вимог ринку;
• вплив суб'єктивних чинників (загальнолюдських і професійних якостей керівників, зокрема їхньої інноваційної культури);
• значна диференціація підприємств за їхньою інноваційною привабливістю;
6) рівень окремої особистості:
• створення загальної атмосфери інноваційного розвитку;
• розуміння значущості інноваційного процесу;
інноваційна культура.
| № пор. | Рівень | Чинники організації інноваційного середовища | Чинники дезорганізації інноваційного середовища |
| Міждержавні відносини (міждержавна інтеграція) | Принципи міжнародного права, нормативно-правова база міжнародних організацій, багатосторонні, двосторонні договори | Невизначеність засад зовнішньої політики Нераціональність інституціональних організаційних форм | |
| Держава | Національне законодавство, національна нормативно-правова база | Невизначеність засад внутрішньої політики Невизначеність економічної політики Слабкість програмного закріплення інноваційної стратегії Нераціональність інституціональних організаційних форм | |
| Галузь (сфера), відомча діяльність | Особливості галузевої (корпоративної, відомчої) нормативно-правової бази | Відсутність системного повного інноваційного середовища на галузевому рівні | |
| Регіон | Особливості місцевої нормативно-правової бази | Відсутність системного повного інноваційного середовища на регіональному рівні | |
| Підприємство (установа, заклад) | Статутні особливості | Нерівність лозиціювання підприємств (різних за місцем в інноваційному процесі) в інноваційному середовищі | |
| Людина | Особиста свідомість | Складність отримання адекватних оцінок економічного і соціального становища в державі, потрібних для прийняття рішень |
Ключовими складниками інноваційного середовища є: підприємництво, технології, фінансові ресурси.
Підприємництво.
Ахіллесова п’ята державного соціалізму – відсутність умов для індивідуальної підприємницької діяльності, яка є невичерпним самовідтворюваним джерелом економічної енергії в країнах з ринковою економікою. Підприємництво – це не антипод праці, а такий її специфічний розподіл, який надає творчий, інноваційний імпульс всім іншим різновидам трудової діяльності, інтегруючи їх в цілісному творчому процесі, орієнтованому на досягнення вищої економічної ефективності в умовах ринкового господарства.
Й. Шумпетер (1883-1950), погляди якого мають великий вплив на сучасний дискурс навколо проблематики підприємництва, усіх суб’єктів в межах капіталістичного господарства розділив на дві категорії: консервативно-традиціоналістську більшість так званих „хазяїв” та інноваційно орієнтовану меншість „підприємців”, які запроваджують інновації. Як вважає Й. Шумпетер, своєрідність підприємницької поведінки визначають дві особливості: „По-перше, бути підприємцем – значить робити не те, що роблять інші, по-друге, бути підприємцем – значить робити не так, як роблять інші” Але жодний господарюючий суб’єкт не може постійно займатися виключно новими комбінаціями виробничих факторів, тобто підприємництвом. Тут важлива структура його діяльності. Якщо домінантою ділової поведінки є інновації, а рутинна діяльність по забезпеченню відтворювального господарського кругообігу займає підпорядковане місце, можна говорити про тип підприємця. Якщо ж, навпаки, головна увага та зусилля спрямовані на підтримання рутинного господарського кругообігу та стабільності, а інновації носять рідкісний епізодичний характер, то маємо справу з таким типом господарника, якого не можна назвати підприємцем. Й. Шумпетер стверджує, що „не тільки селяни, ремісники, представники вільних професій, але й „фабриканти”, „промисловці” та „комерсанти”, які попадають у цю групу, з нашої точки зору зовсім не завжди є підприємцями”.
Вернер Зомбарт (1863-1941) вважав, що більша частина господарників керується в своїй діяльності не стільки підприємницьким, скільки міщанським (буржуазним) духом. І тільки відносно невелике число господарств є дійсними підприємцями, які прагнуть до безмежного розширення виробництва, постійного пошуку нових напрямків, форм та методів виробництва і комерційної діяльності. При цьому В. Зомбарт вважав, що капіталістичне господарство спирається одночасно і на консервативний (міщанський, буржуазний) дух, і на підприємницький. Перший забезпечує стабільність, оберігає від надмірного ризику і авантюризму, а другий – запліднює капіталістичне господарювання енергією, підживлює інноваційні імпульси, забезпечує динамізм.
Дослідження американського економіста Д. Берча в 1980-х роках показали, що незважаючи на швидке зростання питомої ваги „нового малого бізнесу” в сфері послуг, який забезпечував в кінці ХХ століття більшу частину нових робочих місць в США, абсолютна більшість підприємств малого бізнесу в інноваційному плані залишається такими ж інертними, як і в часи досліджень Й. Шумпетера та В. Зомбарта. Вирішальний внесок в розвиток економіки країни вносить дуже незначна меншість (біля 3% від загальної чисельності малих підприємств) „швидких” компаній. Д. Берч вважає їх особливим типом підприємств і називає „газелями”, підкреслюючи цим їх динамізм, порівняно з „мишами” та „слонами”, які переважають серед більшості малих та великих фірм.
Однією з проблем формування інноваційної економіки в Україні є розрив інноваційних процесів між стадіями наукових досліджень та впровадженням інновацій у виробництво, що спричинено браком ефективного механізму трансформації наукових знань в інноваційні ідеї, придатні до практичного використання. У розв'язанні цієї проблеми важливу роль має відігравати інноваційне підприємництво, для розвитку якого мають бути створені сприятливі інституціональні умови.
Інноваційне підприємництво — це особливий новаторський процес створення нового, процес господарювання, в основу якого покладено постійний пошук нових можливостей, орієнтацію на інновацію, вміння використовувати для виконання постійних завдань ресурси з найрізноманітніших джерел; такий суспільний, технічний, економічний процес, який через практичне використання ідей і винаходів приводить до створення кращої продукції й технології.
Інноваційним слід вважати підприємництво, в основу діяльності якого покладено виробництво науково-технічної продукції (товарів, послуг) та інтелектуальне виробництво. Технічні зміни тут стосуються переважно виробничого процесу, а не самого продукту.
П. Друкер виокремив сім сфер аналізу, що слугують джерелами інноваційних ідей:
• неочікувана для фірми подія (її успіх або невдача) або неочікувана подія в зовнішньому середовищі;
• невідповідність економічної реальності уявленню про неї;
• потреба вдосконалення внутрішніх процесів (організаційних, технологічних тощо);
• зміна у структурі ринку або галузі;
• демографічні зміни;
• зміна в ціннісних установках та сприйнятті;
• нові знання, здобуті науковим і практичним шляхами.
Частка українських промислових підприємств, які впроваджують інновації, становила в 2006 р. 10% порівняно з 14,8% у 2000р. За цей період при триразовому збільшенні питомої ваги підприємств, які здійснили механізацію та автоматизацію виробництва, у півтора рази зменшилась частка підприємств, які впроваджували нові технологічні процеси, та майже в 3 рази скоротилася частка підприємств, які освоювали виробництво нових видів продукції. Лише 6,5% загального обсягу реалізованої промислової продукції українських виробників мають ознаки інноваційності, тоді як у ЄС цей показник сягнув 60%, в Японії - 67, у США - 78%.
Більшість інновацій запроваджується в традиційних галузях (виробництво та розподіл матеріальних благ). В той же час Україна дуже сильно відстає від розвинутих країн по розвитку економіки знань, що спирається на інформаційні можливості глобальних телекомунікацій. Відповідно до рейтингу Світового економічного форуму (The World Economy Forum Compehtivens Report 2003-2004), за рівнем розвитку інформаційно-комунікаційних технологій Україна посідає 70-е місце серед 102 країн, що розглядалися. У 2002р. питома вага сфери ІКТ у ВВП України становила 0,48% (для порівняння, в тому ж році у США цей показник дорівнював 2,5-4,5%, у Росії – 1%).
Практика підтверджує, що посиленню інноваційної активності вітчизняних підприємств заважають відсутність достатнього обсягу власних коштів, подорожчання кредитів, існуюча система стимулів, брак кваліфікованих кадрів, інфраструктурні проблеми, незадовільний захист інтелектуальної власності тощо.
Важливим заходом для розв'язання проблеми ресурсного забезпечення малих інноваційних підприємництв є накопичення об'єктів інфраструктури інноваційної підприємницької діяльності, здатної спрямувати ринкові ресурсні потоки на реалізацію інноваційних проектів і сприяти ринковій адаптації інноваційної продукції малих фірм.
Упродовж останніх років у контексті завдання розвитку малого підприємництва на державному й регіональному рівнях здійснюються заходи зі стимулювання підприємницької діяльності, що дає позитивні результати. Так, за період з 2001 по 2004 р. кількість об'єктів загальної інфраструктури підприємницької діяльності зросла в 2,2 рази;
- кількість бізнес-центрів та інформаційно-консультативних установ, небанківських фінансово-кредитних установ, інвестиційних фондів та компаній збільшилася майже в 2 рази;
- кількість регіональних об'єднань підприємців зросла в 1,5 рази.
Технології
Ви знаєте, що технологія (термін походить від поєднання грецьких слів techno, що в перекладі означає – мистецтво, майстерність, вміння та logic – наука, знання) – це знання про те, як виробляти певну продукцію.
З одного боку – технологія це сукупність методів обробки, виготовлення продукту, що є підсистемою загальної системи виробничого процесу. З іншого боку технологія – це наука, яка виявляє основні закономірності щодо перетворення переробних середовищ з одного виду на інший для практичного використання.
В історичному процесі розвитку світового промислового виробництва спостерігається послідовний перехід від простих та примітивних технологій заснованих на ручній фізичній праці та примітивних механізмах з використанням енергії тварин, води та пару, які домінували в добувній, текстильній та харчовій промисловості XVIII – першої половини ХІХ століття до існуючих сьогодні технологій. В сучасній економічній літературі широко застосовується поняття „технологічний уклад”.
До першого та другого технологічного укладу відносились технології, засновані на ручній фізичній праці та з використанням енергії тварин, води та пару.
Третій технологічний уклад – теплові електростанції, паливна промисловість, гірничо-видобувна і, зокрема, вугільна промисловість, чорна металургія, підприємства по виробництву будівельних матеріалів, металоконструкцій, скляна й фарфорово-скляна промисловість.
Четвертий технологічний уклад – кольорова металургія, хімічна та нафтохімічна промисловість, машинобудування, суднобудівна промисловість, ремонт машин і устаткування, деревообробна та целлюлозно-паперова, легка, харчова промисловість
П’ятий технологічний уклад – електротехнічна, електрична, верстатобудівна, інструментальна промисловість, приладобудування, виробництво побутових приладів і машин, авіаційна, хіміко-фармацевтична та поліграфічна промисловість.
Шостий технологічний уклад – мікробіологічна промисловість, виробництво сучасної медичної техніки.
Виробництва третього технологічного укладу відносяться до сектору первинно низьких технологій, четвертого – до сектору середніх технологій, а п’ятого та шостого – до сфери високих технологій.
Три основні напрямки розвитку сучасних виробничих технологій:
1) перехід від дискретних (циклічних) технологій до безперервних (поточних) виробничих процесів, як найефективніших;
2) запровадження замкнутих (безвідходних) технологічних циклів у складі виробництва
3) підвищення наукомісткості високих і новітніх технологій як приоритетніших у бізнесі.
Фінансові ресурси
Лібералізація фінансових ринків створила унікальні можливості для фінансування нових підприємницьких ініціатив. Насамперед це пов'язано з розвитком венчурних механізмів залучення фінансових ресурсів.
Венчурний капітал — ризиковий капітал та інвестиції в науково-технічний розвиток.
Як джерело фінансування малого інноваційного підприємництва венчурний капітал виник у США в 70-х роках XX ст., коли спостерігався великий попит на інвестиції серед малих підприємств, що виникали внаслідок технологічної революції в мікроелектроніці. Розвиток ризикового фінансування посилився внаслідок прийнятого на державному рівні дозволу пенсійним фондом розміщувати до 5 % активів у венчурних інвестиціях, що зумовило приплив капіталу з фінансових інституцій. Ще й дотепер венчурний бізнес більш розвинений у США, що пояснюється значною кількістю в цій країні малих високотехнологічних фірм та розвиненістю фондового ринку.
Фонди венчурного фінансування створюються з наступних джерел:
1) капіталу корпорацій;
2) банківських кредитів;
3) пенсійних фондів;
4) особистих заощаджень громадян.
Венчурні фонди скуповують в інноваційної фірми контрольний пакет акцій чи частку в статутному капіталі, що забезпечує можливість дієво впливати на науково-дослідну, виробничу, збутову і фінансово-господарську діяльність фірми. За умови високоефективної діяльності інноваційної фірми венчурний фонд дістає високий прибуток і стає гарантією повернення вкладеного капіталу.
Приклади: США в 1995-2000рр. венчурні інвестиції зросли в 2,3 рази – з 19,2 до 48,3 млрд. дол. На США припадає більше 2/5 світового обсягу венчурних капіталовкладень.
В Україні в 2004р. діяло 7 венчурних фондів, сукупні ресурси яких становили 400-800 млн. дол.
Венчурне підприємництво має численні організаційні форми:
- незалежні, найчастіше дрібні інноваційні фірми з використанням капіталу інвестиційних фондів;
- впроваджені фірми, організовані на пайових підставах промисловими корпораціями, так звані зовнішні венчурні фонди корпорацій;
- „внутрішні” венчурні відділи корпорацій, основою яких є відділення підприємницької групи в якості самостійного венчурного підрозділу.
В Україні розвиток венчурного капіталу стримують такі чинники:
• відсутність цілеспрямованої державної політики щодо залучення вітчизняного капіталу до венчурних інвестицій і невизначеність правового поля функціонування венчурного капіталу;
• брак законодавчих гарантій захисту прав інвесторів, які не володіють контрольним пакетом акцій;
• нестабільність і недосконалість податкового законодавства та законодавства про банкрутство;
• несформованість передумов для здійснення венчурних інвестицій; зокрема, бракує інститутів професійної комплексної науково-технічної та комерційної експертизи інноваційних проектів, страхування інвестицій в інноваційну діяльність, прямих інформаційних зв'язків між ринковим інноваційним попитом і пропозиціями інноваційних ідей і посередницьких послуг, брак кваліфікованих фахівців у сфері управління інноваційними проектами тощо.