Солдатами не народжуються, солдатами помирають...

Передмова-застереження авторів читачам

Дами і панове! Мадам і месьє! Леді і джентльмени!

Товариші!!

Добродії!!!

Автори шанують свого читача і щоб не марнувати його дорогоцінний час даремно – без усяких жартів, час – штука невідновлювана в принципі, на відміну від нікчемних грошей – відразу попереджаємо: шановний читачу, ви тут не знайдете неземних красунь і красенів, ви не знайдете сцен, де торжествує плоть і шлунок, тут не буде драконів, лицарів Круглого Столу і космічних піратів, озброєних лазерними гарматами і ручними бластерами, Посланців Великого Кільця, Джедаїв і Володарів Кілець. Маги і чарівники не будуть боротися з Вселенським злом в особі відьом, чортів та інших потойбічних сил, а всезнаючі детективи не будуть по уламку сірника викривати зловмисника і рятувати монаршу корону від сваволі революціонерів та змовників. До речі, революціонерів, які задумали ощасливити все людство або, принаймі, тільки один народ в окремо взятій країні, тут також ви не знайдете. Тому можете з спокійним сумлінням припинити витрачати свій дорогоцінний час на подальше читво і пошукати щось більш для вас звичне. До ваших послуг десятки електронних бібліотек, де все це є в достатку, написане, як визнаними Метрами жанру, так і зеленими початківцями.

То про що ж тут написано, запитає той, хто не кинув, попри попередження це читво? Про зміст можна сказати так:

“Я напишу поему про війну

і хай поема вийде поганою,

зате війна буде, як треба.”

(Дебре)

Отже, тут написано про війну. Та ще й в жанрі альтернативної історії. Хоч автори переконані, що про альтернативну історію не можна писати в принципі. Про справжню альтернативну історію. Бо існує маса причин, які не дозволяють притримуватися історичних реалій далі, ніж на п’ять років від історичної розвилки. Чому саме на п’ять? Тому, що зазвичай саме через п’ять років у більшості демократичних країн проходять вибори. А коли вони проходять через інший термін, то це й є та крайня межа, після якої починається чиста фантазія автора твору з альтернативної історії. І це не сама основна причина, яка переводить авторів-альтісториків у розряд чистих фантастів. А тут мова йтиме про війну, яка почалася шостого вересня тисяча дев’ятсот сорок другого року, а історична розвилка в історії України з сваволі авторів утворилася в грудні тисяча дев’ятсот вісімнадцятого. Отже, перед Вами, шановний читач, чиста фантастика. Тому не шукайте відповідності написаного реальності – все, про що тут йтиме мова, вигадано авторами від початку до кінця.

Автори висловлюють подяку вже відомим і ще не зовсім знаним дослідникам вітчизняної історії. Насамперед Володимиру Богдановичу Рєзуну, більш відомому, як Віктор Суворов, Кейсі (Кейстуту Свєнтовінтовічу) Закорецькому, Юрію Гнатовичу Мухіну, чиїми ідеями скористалися при написанні цього твору з альтернативної історії.

Отже, тих, хто при вивченні історії України ставить собі запитання “А що було б коли?..”, хто має не лінивий розум, просимо!

Ірина Голик, Пилип Станіславський.

 

Частина перша Сицилійський захист

На відстані удару

Війна триває четвертий день. В Білоруському Поліссі мало доріг і багато боліт, і війна тут йшла вздовж доріг. Радянські дивізії від самого кордону натискали потужно і рішуче. Ледь наші частини прикриття займали оборону, намагаючись затримати просування ворога, “червоні” кидали в бій війська, не рахуючись із втратами. По Україні ударили сильно та несподівано. А коли раптово б’ють по голові довбнею, потрібно відскочити, нехай перший найстрашніший удар прийдеться в пустоту. Проте, ні, цього удару чекали двадцять років, чекали і готувалися, а тому про несподіванку мова не йшла.

От тільки сили були нерівні, і відхід був порятунком для війська. Українська армія відходила, підставляючи під удар “червоних” хибні райони оборони. Цей відхід прикривався невеликими мобільними загонами, які затримували передові частини радянських військ на годину, на дві, на п’ять. А в глибині країни тим часом проводилася мобілізація, готувалися тилові оборонні рубежі, там відмобілізовані частини та з’єднання займали оборону. І кожен виграний день, кожна година ставали воістину безцінними для порятунку країни. Прикордонні укріпрайони на південному боці Поліських боліт заповнювалися військами, приводилося в бойову готовність озброєння дотів і дзотів.

З недільного ранку шостого вересня тривав нерівний бій частин прикриття української армії з радянськими військами. Потім, коли їхні броньовані колони збивали підрозділи піхотних бригад з рубежу, ревіння артилерії змовкало на короткий час і починалося переслідування. Ворожа піхота квапилася слідом за передовими механізованими загонами, які рвалися по коростенській автостраді на південь за відступаючими частинами українських військ. А наші відхід на нові оборонні рубежі намагалися проводити перекатами, всіма силами збиваючи переслідувачів з темпу. Відхід вглиб країни головних сил частин прикриття забезпечували ар’єргардні підрозділи, що складалися з окремих груп танків, протитанкових гармат і піхоти. Вони, використовуючи природні рубежі для оборони, намагалися точним і сильним вогнем танків, гармат і кочуючих кулеметів затримати якомога довше передові загони радянських військ, а потім відходили на наступний оборонний рубіж, висаджуючи в повітря мости, мінуючи за собою дороги та об’їзди.

Між кордоном і першим укріпленим рубежем були сотні ручаїв, малих річечок та річок. Мобільні загони використовували ці природні оборонні рубежі, які можна легко утримувати, і, прикриваючись ними від удару, завдавали не дуже сильних, але дошкульних ударів нападникам, змушували головні сили ворога кожного разу розгортатися для атаки. І відразу відходили на новий рубіж, аби удар ворога прийшовся в пустоту, щоб до передової лінії української оборони радянські війська вийшли вже ослабленими, без боєприпасів, без палива. А про моральний дух тоді й говорити нічого. Коли невидимі снайпери пострілюють з-за непрохідних мінних полів по командирам, по водіям тягачів та автомобілів, і щохвилини кожен радянський боєць чекає кулю в голову, про який моральний дух можна говорити...

Похідні колони піхоти та довжелезні зміюки радянських танкових бригад і моторизованих дивізій намагалися триматися бетонних магістралей: продиратися лісом, малоїждженими поганими путівцями, глинистими чи піщаними, в ковбанях і вибоїнах, в розмивах, де-не-де зарослими подорожником чи ще якою травкою, ризикуючи щохвилини напоротися на засідку, точний постріл невидимого снайпера, а вже міна під ноги або під колесо точно трапиться, було небагато охочих; коли можна з комфортом гнатися ворогом, який втікає, не приймаючи серйозного бою. Всього й роботи, що почекати поки ГПЗ^[1] чи авангард зіб’ють цих впертих хохлів з рубежу, й продовжувати далі необтяжливе переслідування. А після вимушеної зупинки тільки сильнішим буде натиск.

Втім, такий натиск відчувався тільки вздовж доріг, в смугах головних автомагістралей, стиснутих лісовими масивами. А ледь в боки, піхота нападників натикалася на непрохідні мінні поля. Сапери і танки-тральщики намагалися якось розчистити в тих полях проходи, проте нічого путнього з усіх їхніх зусиль не виходило. Щоночі до автомагістралі виходили мінери загонів самооборони, які діяли у своїх, визначених заздалегідь квадратах. Вдень же ці поля постійно оновлювалися й посилювалися авіацією та ракетною артилерією Української Армії. А починаючи з другого дня війни, по тих магістралях почали діяти українські штурмовики і бомбардувальники. Переможний марш Червоної Армії по українській землі потроху сам собою почав стихати і сходити нанівець...

Десь на півдні, за горизонтом, ніби вовтузиться грім. Клімов прислухався. Так і є – тридюймівки. Густо б’ють, вогонь ведуть танкові або дивізійні гармати... Значить, не скрізь наші драпають, де-не-де вони й огризаються: під Вільчею, судячи по канонаді, опираються досить вперто. А, значить, там бій: кров, муки, смерть. Через це не раз проходили з того вересневого недільного ранку і він, сержант Клімов, і його бійці. І до цього часу все ще живими лишаються. Тобто, кров і муки були, але смерть поки дожидається свого. Ну, нехай і далі чекає, поспішати з нею стикатися нам також не варто. Війна не скоро закінчиться.

Було так чи це тільки здавалося Клімову: понад яром рівно дув вітер, повітряна ріка текла, повторюючи всі випуклості та впадини земної поверхні. Вітер був вологий, трава і кущі були вологими, і від тієї сирості дерло в горлі. Але Боже збав кашлянути в засідці – зірвеш справу, “червоні” засічуть, накриють вогнем: тоді не те, щоб колону розгромити, самому б уціліти вдалося. Клімов подумав, що горло розболілося, судячи по всьому, після того, як вчора, розпалений, напився холодного молока з погребу на спаленому хуторі. Зуби тоді ломило, горлянку аж обпекло, а він все пив і пив, не міг відірватися таке смачне молочко було, приємно-солодке! Ось і прихопило. По всьому, ангіна. Дуже вчасно розхворітися прямо перед засідкою! А ще тиждень, ну, п’ять днів тому, неодмінно потрапив би в окружний госпіталь. А там сестрички милосердні, молоденькі, кров з молоком, свіжі простирадла, накрохмалені до бляшаної жорсткості і весь день суворо за розкладом – сніданок, обід, вечеря, обходи лікарів, процедури, прийом ліків, а потім спиш собі всю ніч безперервно в нормальному ліжкові з чистими простирадлами і ніяких тобі тривог, ніяких затримань, ніхто в тебе не цілиться з обріза чи пістолета, ніхто не пирне ножем в спину... Красота! Віктор аж застогнав від уявного отого блаженства.

Точно, неодмінно відправили б в госпіталь. Коли б тільки був мир і не було війни...

Повітря досвітньо засіріло і Віктор знову відчув дзвін у вухах, ніби буцнув головою футбольний м’яч. “Так, з ангіною я б точно в госпіталь потрапив, – знову подумав Клімов, – коли б не було війни...”

- Товаришу^[2] сержант, вас викликає лейтенант Губін. – Клімов не помітив зв’язкового і лайнув себе за задумливість. Підвівся, змусивши себе забути про горло, про хворобу, яка навалилася так не до речі.

Старший лейтенант Губін сидів в благенькому курені, розглядав карту, підсвічував ліхтариком з синім світлофільтром. Помітив Клімова, кивнув головою: сідай поряд. Тицьнув листок паперу: читай.

Клімов дістав ліхтарик. Так, зведення за минулий день. Цікаво, що там у світі білому робиться...

“Брестський укріплений район – йдуть запеклі бої... наші війська утримують лінію держкордону... Добре. По правому березі Прип’яті... бої місцевого значення... Так. А у нас що? На Овруцькому напрямку – радянські війська заглибилися на двадцять п’ять-тридцять кілометрів... Загони самооборони шарпають їхні тили. А, ось і про нас! Диверсійний загін здійснив рейд на ворожу територію, знищено двадцять сім літаків і до десяти пошкоджено. Знищено велику групу ворожих пілотів. Клімов задоволено усміхнувся – в цьому рейді його група показала себе не з гіршого боку, показали комунякам, де раки зимують! На лівому березі Дніпра справи ідуть гірше. Бої точаться поблизу Чернігова. Віктор скрушно похитав головою: місто на правому березі Десни, здадуть його, не втримати. А от через Десну “червоних” не пустять, це річка серйозна, у нас річечки – курка перейде вбрід, і то їх не пускаємо... На Харківському напрямку – бої на лінії держкордону, незначне просування в напрямку Куп’янська, радянські війська взяли Дворічку і Тавільжанку. Луганський і Донецький напрямки – бої на лінії держкордону. Ракетно-артилерійськими та авіаційними ударами штурми укріплених районів успішно відбиваються. Запеклі бої з застосуванням на окремих ділянках до трьохсот танків та до тисячі літаків. Ого! Не слабо там супостат натискує. Тільки зуби комуняки там собі обламають, це точно. В минулому році Віктор бував у тих укріпрайонах, артилерії там до біса зібрано. І не такі, як у нас, пахкалки трьохдюймові, шістнадцятидюймові далекобійні гармати. І кожна щохвилини по два постріли робить снарядами в півтори тони вагою майже на вісімдесят кілометрів. Мало нікому не здасться. А що там в рідному Приазов’ї робиться? Нумо-нумо... Противник висадив десант в районі Маріуполя. Десант блоковано, катери Азовської військової флотилії потопили чотири ворожих бронекатера і блокували висаджені підрозділи. Артилерійські судна ведуть бої з бронекатерами та десантними суднами противника. В рідній Керчі тиша, коли не зважати на артилерійську перестрілку через протоку. Комуняки розмістили на косі Чушка важку артилерію і намагалися обстрілювати місто, тільки наші далекобійні батареї подавили ворожі гармати ще в перший день. Добре...”

- Прочитав? – Клімов кивнув ствердно. Вони давно знали один одного і коли були наодинці, обходилися без зайвої субординації. Втім, фамільярності ні командир, ні його підлеглий не дозволяли навіть віч-на-віч. Губін легенько ляснув себе по коліну. – А тепер до наших справ. Починаємо працювати на дорогах. Як і готувалися робити по плану. Сьогодні виходимо на магістраль. По даним розвідки будуть йти артилерійські колони. “Червоні” вийшли до першого рубежу оборони, а дальності їхнім гарматам не вистачає. Вчора наші спостерігачі зафіксували, що два гаубичні полки готуються до перебазування. Для них прибули тягачі, вони отримали пальне, маршрут підготовлено для слідування важких артсистем, посилено і відремонтовано містки, шляхове покриття підправлено та приведено до належного стану. З учорашнього вечора розвідники виявили – артилерійські полки покидають позиції, шикуються в колони, готуються до маршу. Автомагістраль Мозир-Коростень перетворилася на основну артерію, по ній наступаючі частини отримують боєприпаси, паливо, продовольство. По ній перекидають свіжі війська. Ймовірно, їх перекидають під Вільчу, там наші вже більше доби тримають оборону... Діставай карту.

Гуркіт артилерії слугував дивним фоном на якому особливо виразною здавалася тиша в лісовому яру. За чотири години світанок, до того часу потрібно встигнути дійти до шосе, зайняти позиції і затаїтися. По даним розвідки сьогодні пройде колона моторизованої артилерії. “Червоні” вперлися в польовий УР^[3] під Овручем. Тільки їм, щоб пробити цей рубіж, легких гармат танків, полкової і дивізійної артилерії виявилося недостатньо, без важких артсистем наступаючим радянським військам аж ніяк не обійтися. Але з попередніх позицій їхня артилерія вже не може підтримувати свої війська, супроводжувати їх вогнем.

- Ясно. – Віктор розкрив командирську сумку. Розгорнув карту на потрібному квадраті. – А може, далі Вільчі відступати вже не будемо, як думаєте, Василь Васильович?

Але Губін тільки махнув рукою, не базікай зайвого, мовляв.

- Для посилення отримаєш два розрахунки великокаліберних рушниць з загону “шерифа”^[4]. Його мінери з вчорашнього вечора почали працювати на магістралі. У тебе буде дві ділянки керованих мін. Ще раз нагадай своїм бійцям, щоб ближче двохсот метрів до магістралі не підходити. Вздовж неї встановлено мінні касети по обидва боки, з кожного – два ряди по сто двадцять касет. Вони перекриють магістраль кілометра на два-два з половиною. Щоб ми могли спокійно відійти, коли щось непередбачене трапиться. В іншому – все залишається без змін. В подальшому діємо за попереднім планом: твоя група перекриває відхід колони на північ. Внял?

- Так точно, внял. – Дійсно, для чого багато говорити, все обговорено, перевірено і відпрацьовано ще до війни, на десятках теоретичних занять в тактичному класі і практичних виходах на місцевості. Залишається тільки застосувати на практиці свої знання та вміння. А в цьому у Віктора немає ніякого сумніву. Не раз і не два його бійці набуте на цих заняттях успішно застосовували.

- От і добре. – Губін посміхнувся.

Коли Віктор повернувся до групи, дві бойові трійки з загону “шерифа” – таке прізвисько було у командира Мозирського загону самооборони – вже чекали його. Хлопці були йому знайомі: приймали участь разом з його групою в рейді до передового аеродрому на тому боці Прип’яті. Побачивши його, ледь зводилися, вітаючись, не від нестачі ввічливості – на війні не до церемоній. “Нічого, після війни якось надолужимо. Це до війни можна було розшаркуватися на всякі реверанси й інше...” – подумалося Клімову. І усміхнувся – “до війни”, “після війни”. Тепер ми вже довіку будемо так ділити своє минуле.

...Іти випадало далеченько, кілометрів так з десять. А до світанку залишалося всього нічого, три з половиною години. Ледве-ледве встигаємо, а ще ж позиції зайняти потрібно. Доведеться натиснути – на місце засади потрібно дістатися ще до того, як почне світати. Ну, на місці відпочинемо, коли буде час. Хоча... колону чекати доведеться довгенько, коли поталанить, то й покимарити по-черзі можна буде. Окопи і вогневі точки ще з того, мирного часу приготовані, нині вони дочекалися свого часу.

Лісовий байрак залишився позаду, за ялинками. Стежина була вузька, але йшли шпарко. Минули болітце, – ніздрі вловили запах вологи, ряски, напівзогнилих очеретів та тростини, – по піщаному узгірку. Так вони й будуть надалі чергуватися: пісок – глина, пісок – глина, а то й болотяна твань. І дерева теж будуть чергуватися: то верби, то буки, то соснина, то дубняк.

Клімов ступав м’яко, обережно, по-ведмежому, ставив ногу носком трошки всередину. Хода стає від цього легкою, швидкою та безшумною. Сутулився, оглядався, не втрачав з поля зору кулеметника, який ішов переду. Затильник штурмового карабіна М-4^[5] біля лівого плеча, ствол його сторожить небезпеку праворуч. Той, що йде позаду, спрямовував зброю ліворуч. А наступний – знову праворуч. Колона наїжачилися стволами, як дикобраз голками, готова щомиті припинити всяку загрозу зливою свинцю з трьох десятків стволів. Поки група дісталася до місця, розвиднілося, край неба на сході висвітлився, зірки поблякли.

Залягли за триста метрів від бетонки магістралі. Окопи були вириті на схилах невисоких горбків, траншеї вели назад, на протилежний схил, коли стане зовсім нестерпно від ворожого вогню, можна буде відійти непоміченими в ліс, розчинитися в його зеленому безгомінні. Для кулеметів приготовані триамбразурні дзоти з броньовим закриттям. В одному на групу чекали мінери, які працювали тут ще з учорашнього вечора. Бійці розішлися по своїм місцям. Назначивши спостерігачів, Клімов дозволив решті відпочивати. Хто ж знає, коли знову випаде така нагода хлопцям поспати у відносному спокої!

Пристроївши карабін на бруствері, Клімов вслухався в тишу. Тиша така, що аж дзвенить у вухах, тож тиша сама вже сприймається, як шум. Тихо поскрипують сосни, зриваються шишки. Він вглядався і вслухався в ранкові півтіні, готовий до всякого, до раптових дій. Слух, зір, воля напружені, але тривоги він не відчував. Не було її, тієї тривоги, яка не полишала його останній тиждень перед війною.

***

- Застава, р-р-рівняйсь! Ср-р-рунко! Товаришу старший лейтенант, застава для бойового розрахунку вишикувана! Доповідає сержант Клімов! – Віктор чітко повернувся, скрипнувши хромовими чобітками. З ґанку спускався начальник застави. Старший лейтенант козирнув і привітався з прикордонниками.

Губін оглядів не такий вже й довгий стрій своїх солдатів, – очі його сміялися, – і став доповідати обстановку на ділянці. Він говорив про речі досить тривожні, але його засмагле обличчя було спокійним і Клімов чогось думав: “Перебільшує командир, але так і належить: кордон!”

- ...необхідно бути готовим до будь-яких несподіванок. Нарядам придаються кулемети, кожному, хто іде на охорону кордону, брати додатково по дві гранати, на кожен наряд – ящик набоїв. – Сказав Губін.

Старший лейтенант глянув убік. По викладеній кам’яними плитами доріжці йшла його дружина – Лариса, молода, чорноока, ставна, з рудим – кольору старої міді – волоссям. Вона вела півторарічну доньку Оксану, дитина кумедно тупала повними ніжками по плитам, часом спотикалася, повиснувши на маминому пальчику, за який міцно-міцно вчепилася.. За ними пленталося цуценя з легковажним бантиком на шиї. Лариса сміялася, відганяючи його. Цуценятко робило вигляд, що втікає геть, проте негайно поверталося, з тонким поросячим виском хватаючи жінку за п’яти. І оця домашність, заспокійливість ніяк не в’язалися з застережливими настановами начальника застави, таким словам зовсім не хотілося вірити.

За зеленими, звареними з сталевої арматури ворітьми з виском гальм розвернувся темно-зелений, в плямах камуфляжу, ЛуАЗ-всюдихід. Клімов бачив, як з нього вийшов Якубович – дільничний інспектор поліції. Втім, інспектором він був ще тиждень тому. Після оголошення надзвичайного періоду Якубович називався комендантом бойової дільниці, в яку входила їхня застава. Якубович був родом з Гомельщини, років з десять тому разом з іншими втікачами перебрався на наш бік, рятуючись від колективізації і голодомору. Йому тоді пощастило живим перетнути Прип’ять, в ті часи радянські прикордонники спочатку стріляли по порушниках кордону, а вже потім пропонували зупинитися й вимагали підвести руки вгору. Тому до витязів у зелених кашкетах по той бік кордону “шериф” – так його прозвали за ковбойську манеру стрільби, від стегна – відчував почуття ніяк не братерської любові і ангельського всепрощення.

Один випадок яскраво характеризував дільничного інспектора поліції.

Рік тому Віктор мав їхати на окружні змагання по практичній стрільбі, а оскільки Якубович мав в цьому неабиякий досвід, зайшов порадитися відносно підготовки зброї. Олександра Івановича він застав у домашньому тирі, де той відпрацьовував вправи стрільби з пістолета. А мішенями у нього були портрети комуністичних вождів. Тільки кулями обличчя на портретах були так пошматовані, що вгадати, де тут зображено Сталіна, де Молотова чи Калініна, а де Мікояна або Ворошилова було майже неможливо. Наскільки Віктор знав з газет, які переправляли на наш бік з Радянського Союзу, такі дії тягнули на “вищу міру соціального захисту”. По п’ятдесят восьмій “контрреволюційній” статті Карного Кодексу РСФРР^[6].

І сьогодні Якубович приїхав на заставу. Неспроста, ой, неспроста майор^[7] заявився, подумалось Віктору. Думати про те, що сьогодні останній мирний день зовсім не хотілося. Невже й справді, війна?

Губін саме скінчив призначення нарядів. Разом з гостем пройшов в канцелярію. Хвилин за десять до них приєднався і Клімов – заступник начальника застави тиждень, як відбув на збори в Житомир, і сержант виконував його обов’язки. (Губін готував собі помічника на майбутнє і Віктора запримітив давно, ще в учбовому центрі. Старший лейтенант і на контрактну службу вмовив його перейти з строкової.)

- ...відправляй дружину з дочкою в Мозир негайно. Евакуація міста вже закінчилася, до сімнадцятої години останні автобуси відбудуть до Овруча, а, можливо, ще далі, в Житомир. – Якубович був на диво спокійним, ніби загроза війни не витала в повітрі. – А заодно всю техніку з застави відправляй на базу. Тут твої всюдиходи та мотоцикли більше не знадобляться. Перший удар по тобі прийдеться, а дорога – одна. І коли комуняки на заставу попруть, машини доведеться кинути... Якщо вони до того часу ще цілі будуть...

- Ви, Олександре Івановичу, – зауважив Клімов, – за весь час, як вас знаю, навіть не усміхнулися, а сьогодні ніби радієте тому, що завтра війна з Радами почнеться... А коли просто конфлікт прикордонний, як три роки тому було?

- Радію? – Якубович усміхнувся, але тільки однією половиною обличчя. І усміх той був, як оскал. – Та я просто млію від щастя, що нарешті зможу зійтися з цими... Я до цього дня з тридцять другого року готувався і чекав. А три роки тому, в’юнош, все було зовсім інакше. Правда, вас, сержанте, тут ще не було.

Клімов опустив очі і побачив стиснуті кулаки Якубовича. Вони були красномовніші за слова.

А Олександр Іванович думав про те, що жив тільки надією на завтрашній день. Сподівався на це, аж серце нило. І нило тому, що самотній Сашко Якубович, нікого на білому світі, ні рідних, ні близьких. А щодо непривітності та похмурості, то де це видано, щоб сироти веселилися?

Але тепер можна й повеселитися. Він дожив до цього дня. А що потім буде? Нікому це не знано. А доживе до кінця війни, ось тоді почне своє життя спочатку. Ось тоді й почне будувати своє життя, свою долю. І сім’ю заведе. Але пам’ятати буде про батька та матір і двох братиків своїх, розстріляних з червоноармійських кулеметів, коли йшли до колгоспної комори по хліб. І ще сестричку малу, яку з’їли свої ж таки односельці, коли село вмирало від голоду. Покарати б тих нелюдів! Комуністів, чекістів, червоноармійців, що кулеметами заганяли людей в колгоспи. Для чого ж він в руки взяв карабін? Для страшної кари. В бою.

Ось він в думках і наблизився до того, що йому потрібно – до бою. Нормальній людині навряд чи властиво бажати, щоб бій почався якнайшвидше. Бій, де вбивають, і, таким чином, можуть вбити й тебе. А хіба він нормальна людина після того, як знайшов скривавлені трупи батьків і братів, як поховав те, що від сестри його залишилося – напівоб’їдена голова та обгризені кістки. Ненормальний, тільки в бою й відчуватиме він себе нормально. Воювати і мститися – його обов’язок. За все. За те також, що на світі він один, як перст. Людей навкруги багато, а він один. Можливо, і він винен у тому, що сам на сам зі своїм горем...

На стиснуті кулаки Якубовича поглядав і Губін. Він-то знав біографію ще недавно інспектора поліції, нині командира бойової дільниці майора Якубовича. І добре розумів почуття Олександра Івановича...

...Губін дивився на знятий з руки годинник. Секундна стрілка, нервово смикаючись, ішла по колу.

- Пора. – Він погладив великим пальцем скло. Підвів погляд на Клімова. – Ти заступаєш в наряд, пам’ятай: обстановка на ділянці складна, службу неси, як належить. Я залишаюся з маневреною групою на заставі, ти на головному напрямі. Тут, проти мису, вони форсуватимуть Прип’ять в першу чергу. Зрозумів?

- Та я давно все зрозумів. – Віктор здвигнув плечима. Чого старший лейтенант повторюється?

- Що значить “давно зрозумів”? – Раптом розсердився Губін. – Чого так легковажно відповідаєш? Все зрозуміти неможливо, сержант Клімов! І передбачити все неможливо! Взвод буде проти тебе там переправлятися, чи батальйон. Так, що розраховуй скоріше на батальйон. Внял?

- Так точно, товаришу старший лейтенант, внял! – Віктор підскочив і застиг по стійці струнко, не всерйоз, пустуючи. Знав, що Губін любить його, тому прощає таке, за що іншому неслабо могло нагоріти.

- Ну добре, – зовсім не сердито махнув рукою начальник застави, – йди, збирайся...

...Ніч туманна, біляста, з холодним більмастим місяцем вгорі. Ніби з нічного неба, з далекої точки спрямували на землю прозору скляну трубу, і пильний погляд немиготливого ока дивиться на Прип’ять, на кордон, на заставу, на секрет і прикордонників, які затаїлися в ньому. Від того спостерігача з центру небес лине беззвучне питання: “Що станете робити тут, націливши зброю, ввігнавши набої в стволи, заполонивши ніч своїм очікуванням, страхом, сум’яттям, готові до мук і смерті? Що станете робити завтра?” Небесний купол з більмастим місяцем і слабкими зірочками гігантським скляним ковпаком накривав землю, і не можна було шуміти, інакше ковпак цей розколеться, скло – штука крихка, від того й така незвичайна тиша, Саме що незвичайна... Клімова настигла тривога, вона просто таки витала над цими берегами і цією рікою, гірка – на смак, чорна – на колір. Неясна тривога проникала в нього, насичувала все його єство собою. Цей незрозумілий перехід від спокою до стривоженості сам по собі стривожив його ще більше. Він тільки зараз відчув, що на тому боці не сплять, готуються до чогось жахливого, особисто для нього, Віті Клімова.

Клімов в бронежилеті, шоломі, прилаштувавши на бруствері прилад нічного бачення, вдивлявся в темну ріку, що курилася туманом, в протилежний берег, який затаївся метрах в трьохстах від нього. Звідти так само пильно вглядалися невидимі спостерігачі в наш берег, вишукували лінзами нічних біноклів його. Клімов це відчував якимось шостим, чи що, відчуттям, погляди тих численних, недобрих для нього, очей.

Секрет було обладнано на мису. Він височів над прибережжям, північний берег був пологим, наш – трошки крутішим, але також весь проглядався з пагорба. Біля води і у воді – верби. Наряд заліг в ямі, яка була встелена гілками і замаскована хворостинням. Перед ямою – мокрий від роси і туману подорожник.

Туман плив клаптями над водою, на плесі стриміло вгору коріння вивернутого навесні дерева, тут вода нуртувала, негучно жебоніла. Час від часу вище плеса грала риба, круги від удару хвоста розходилася колами аж до нашого берега. З-за дерев за спиною вивалювалися кажани, зиґзаґами літали над водою.

Пристроївши зброю під рукою, Віктор напівлежав на гіллі, спостерігав у прилад нічного бачення за протилежним берегом, намагався не відволікатися, гнав сторонні думки, думав тільки про те, що можуть і сьогодні об’явитися порушники. Ну, хоч би як ті диверсанти, яких три дні тому взяли за кілометр звідси.

Кущі над водою захиталися, в кущах – рух. Клімов, не відриваючись, слідкував за ними. А хлопці бачать? З кущів спустилася косуля, нахилилася, попила, відфоркуючись, і зникла. Щось тут не правильно. Клімов аж стрепенувся – хтось її злякав, цю дику кізку. Хто міг косулю злякати на тому березі?

“Так, добре, добре, нормально... Тепер орієнтир три.” – в окулярах приладу нічного бачення сірого кольору тіні, в них м’яко пливуть обриси берегів, дерева, кущі... Оптика проціджує нічний морок, здається, в лінзах коливаються потоки безшумних течій, це підводні безтілесні духи ширяють в водній глибині. “І тут все нормально...” Прокресливши невидиму лінію від почорнілого пенька на північному березі до кущів верболозу, окуляри наштовхуються на бліду пляму чужого обличчя. Поряд виникає друга, третя...

“От і все! – Всередині ніби щось обірвалося. – Здається, почалося!”

- Товаришу сержант, слухайте... – Шепіт кулеметника, Серьоги Поліщука, ніби крик.

Клімов почув раптом, як вибухоподібно, чергами, завелися на тому березі потужні двигуни. Ніби десятки літаків раптом запустили свої мотори. Край лісу на тому, північному березі раптом освітився, там, здавалося, хтось ввімкнув потужні ліхтарі. Але ж там на двадцять кілометрів – одні болота? Що це?

З ревом, низько над рікою пройшли три літаки, ішли на південь, прямісінько на нашу територію. Гул накочувався хвилями і падав зверху рокіт моторів. Мить, і трійка літаків перетнула кордон. Клімов підтягнув сумку з рацією. Натиснув тангенту, викликаючи заставу, старшого лейтенанта Губіна.

- “Клумба”, я – “Троянда-5”, порушення кордону. Три літаки курсом на... – ще три крилаті машини пройшли над головами прикордонників, – ...південь. Василю, Василю, чуєш мене, починається!

В навушнику пропищало – застава і сама все чула. От і добре, а ми займемося нашими справами. Зараз тут нам буде непереливки. Мисок – найбільш зручне місце для висадки на наш берег.

- Товаришу сержант, що це таке? – Злякано запитав другий прикордонник, Лукашевич, молодий, тільки з весняного поповнення. Літаки тепер йшли вже безперервно. – Чого вони на нашу територію...

Обличчя у прикордонника побіліло, здавалося, не лице – гіпсова маска, і Віктор подумав: “І я теж блідий”. Ще б пак, збліднеш, коли заварилося! А, можливо, це не війна, а провокація. Крупна провокація. І безжально усміхнувся: не хитруй, хлопче, не провокація. Це війна. Настав її час. І твій час настав, Клімов.

- Не дрейф, салага, відіб’ємось! – Хлопнув долонею по плечу. Клімову стало раптом спокійно та весело. Події набрали визначеності і це зняло залишки напруги і непевності. – Що, страшно? Боїшся?

- Боюсь. – Тихо промовив Лукашевич. Признаючись своєму командиру, шукав у нього захисту.

- А ти не бійся, Стьопа! У тебе ж зброя в руках, а не палиця, штурмовий карабін, і в мене, а у Серьоги – кулемет... Тому нехай вони нас бояться! По місцям, хлопці! Зберігати спокій! Щас почнемо профілактику від страху.

По неглибокій траншейці розповзлися в боки: Поліщук – в центрі, Клімов і Лукашевич – прикривати фланги. А окопчики для стрільби з коліна та траншейка були вириті й замасковані заздалегідь – звідси прекрасний огляд і тут, коли що, можна прийняти бій. Коли що? Ось воно! В повітрі прошелестіли снаряди, рвонули землю. Ще, й ще. Б’ють гармати з-за Прип’яті. Снаряди рвуть землю в районі застави, від того, чужого берега відчалюють надувні човни і понтони, кулеметні черги. Пальба і вибухи в районі застави.

Відчуваючи, що назавжди зрікається земного, життєвого, дрібного, ніби підноситься над світом, Клімов стис губи і висунувся з ями. Страшно, тільки ж потрібно якось оцінювати обстановку. Машинально глянув на годинника: п’ять сорок, для рапорту запам’ятав. Зітхнув, знову йому писаниною займатися після наряду замість сну. І похопився: який тепер, до дідька, рапорт!

На тому березі в верболозах замигтіли фігури “червоних”, підтаскували до краю води надувні човни та понтони, похапцем спихали у воду. Віктор стискував карабін. На мить з’явилася думка: ковпак зі скла, що прикривав землю, розбитий гарматним громом вщент. Лишилося тільки очікування переправи “червоних”, бою і того, як себе вестиме в цьому бою він, сержант Клімов.

- Поліщук, Лукашевич! Стріляти тільки по моїй команді! – Віктор зняв карабін з запобіжника.

- Єсть, товаришу сержант! – Вроздріб відповіли прикордонники.

- Поліщук, чергами по автоматникам. Лукашевич, бити прицільно, по офіцерам, кулеметникам!

- Єсть, товаришу сержант! – Захисного кольору човни і понтони, зносилися течією, вибиралися на стрижень, в кожному понтоні по десятку солдатів, в сталевих шоломах, з пістолетами-кулеметами, б’ють з них поверх крутих гумових бортів. А скільки їх, тих човнів та понтонів? Не злічити, вони по всій річці.

Перша моментальна думка: шість станкових кулеметів січуть кулями повітря над головами своїх, обробляють місце висадки, друга думка: почалася атака. Під прикриттям кулеметів ланцюг червоноармійців кинеться від човнів і понтонів по дорозі на заставу, збіжить пагорбом, зайде в тил заставі. Протилежний берег ще недавно під туманним місяцем здавався неживим, пустельним, а тепер ожив, задихав, розцвів вогнями і звуками. Летіли звідти на всі боки трасуючі кулі, червоні і білі бризки, пунктири, колючі голки.

А від того, чужого берега, понтони і човни з автоматниками, зносилися течією прямо на мис і вже наблизилися до нашого, українського берега. Їхні силуети висвітлювалися спалахами пострілів, позначалися пінною хвилею. Понтони, човни підповзали до відмілини, зіштовхуючись, незграбно тицялися носами. Десантники стрибали прямо у воду, вели вогонь по нашому березі навмання, але кулі щільно свистіли над головами, втискували в землю. Мав рацію старший лейтенант Губін, доведеться проти батальйону бій тримати, це в трьох-то! Коли б не готувалися до такого, починаючи з двадцять другого року, полягли б усі ми геройською смертю, хоч і накришили б загарбників десь з десяток чи з сотню, але змінити б нічого суттєво не змогли. Тільки ж готувалися до “визволення”, тому для “товаришів комуністів і брательників-славян” маємо доста сюрпризів і тут, на миску, і на заставі, і на дорогах. Ласкаво просимо, любі друзі!

- По порушникам – вогонь! – Клімов подав команду несолідно, ковтаючи слова, якось пискляво.

Поліщук вдарив короткою чергою. Вогненний тріск пролетів і встромився в неясну темну масу на березі. Вдарив ще й ще. Кулі вилітали з ствола, рихлили пісок, збурили воду в Прип’яті. Так само, чергами, бив і Лукашевич. Клімов поморщився: нагадував же, краще стріляти поодинокими пострілами. Але нехай, штурмовий карабін, коли поставити на автоматичний вогонь, вмить повертає впевненість. А набоїв досить!

Карабін смикався, випускаючи кулю за кулею, але руки були твердими, в коліматорі^[8] цілі падали і більше не вставали. Поклавши десяток тих, хто висадився на берег, Клімов переніс вогонь на підпливаючі човни. Стріляв, про себе відмічаючи: так-так, човен продірявив, комісарика зрізав, з червоною зірочкою на рукаві, он тих двох, вони саме ручняк^[9] встановлювали, поклав, а он човен на середині ріки перевернувся, чутно лайку і зойки. Що, гади, не розраховували на таку зустріч? А далі ще й не таке буде...

Клімов визирнув з окопчика, глянув поверх бруствера, що там його бойові товариші роблять. Поліщук бив короткими чергами по тим, що вже висадилися на берег. Правильно: бий по гущині, а я буду по важливим цілям працювати. Крайнім ліворуч заліг Лукашевич, його карабін також бив короткими чергами, але вже не так нервово, як в перші хвилини, по пів-магазина зараз. Стьопа тепер стріляв економно, два-три постріли, як його й учив Клімов: ду-дук, ду-ду-дук! Можна вважати, бій прийняв нормальний характер.

Віктор глянув на годинник – всього тільки п’ята хвилина бою пішла! Ти диви, а йому здалося, що пройшло принаймі півгодини. Змінив магазин – всього тільки другий з початку бою – і далі стріляв у тому самому ритмі: одиночними пострілами по найважливіших цілях. Крикнув Лукашевичу:

- Стьопа! Постав карабін на одиночні! А то всі набої розстріляєш! – Про те, що набої розтратять, всі, що принесли, він більше для порядку сказав. Цілий ящик принесли, тищу сімсот шістдесят штук. (Не в ящику несли, звичайно, спробуй, доперти такий тягар від застави, всі руки об мотузяні ручки зітреш. І не в цинках, що, як відомо, взагалі ніяких ручок не мають, і як до них підступитися, не відразу зметикуєш. Все надзвичайно просто: розпечатав коробку, а там ще на заводі споряджені обойми по десять набоїв розфасовані в ганчір’яні патронташі-бандольєри. В кожній кишені – по дві обойми, в патронташі вісім кишеньок. Почепив навхрест пару таких бандольєрок і вперед! А оскільки кишені бандольєрок були досить місткими, вміщали майже всі піхотні боєприпаси від набоїв для штурмових рушниць^[10] до ручних гранат, ці патронташі використовували, як додаткове і дуже зручне спорядження, за яке, до того ж, не потрібно звітувати.)

В непевному світлі цього вересневого світанку було видно: перша хвиля атакуючих – розвідники, ясна річ, – залягли якраз по краю води. Понтони та човни розбиті, перевернуті, трупи нападників валялися на піску або зносилися течією Прип’яті разом з залишками плавзасобів. Вибухи гранат та черги ручників і карабінів лунали праворуч і ліворуч, де були сусідні наряди. Понтони і човни з розвідниками причалювали саме в місцях ймовірних ворожих переправ, саме там були окопи, траншеї і блокгаузи, зайняті посиленими нарядами. І раптом стало тихо. Раптом – це для Клімова, бій стихав поступово, але Віктор не помітив цього спаду, він тільки зафіксував його закінчення: тиша! Легенько потріскували в полум’ї сухі кущі за відмілиною, повітря смерділо димом та вибухівкою. Клімов оглянувся в бік застави: край лісу висвічувався, отже, там пожежа. Все зрозуміло: артилерія весь час садила по заставі. Оглянув своє воїнство: Сергій Поліщук зиркає чорними очима з-під краю шолома, а одна щока біла від налиплого піску – видно, втискався обличчям в пісок, коли палили в наш бік. Нічого дивного, попервах я й сам з переляку втискувався! І Лукашевич також перестав мандражити, набиває набоями розстріляні магазини, дістаючи обойми з бандольєрки. Тільки бою ще не кінець, це лиш так, невеличкий перепочинок. За хвилину-дві “червоні” отямляться і полізуть знову. Он, уже сіріє світанок на сході, край неба почав рожевіти. А вони все ще тут, на березі вовтузяться...

Віктор ввімкнув рацію, викликав заставу. Відповів йому Губін. Клімов доповів про бій, чітко, за статутом, про те, що поранених і убитих немає, першу атаку ворога відбито, але ось-ось почнеться друга.

- Ти, Вітю, там не дуже затримуйся. – Сказав начальник застави. – Це добре, що у тебе без втрат. В нас тут також втрат немає, але заставі – хана! Все згоріло, і твій будиночок також. Як тільки вони знову в атаку підуть, підривай міни і відходь на заставу. Тільки будь обережним, думаю, все-таки до нас в тил просочилися їхні розвідгрупи, на відході можеш наразитися. Май на увазі, підходи до застави засипано мінами, йди до критої траншеї, до “нори”. Там тебе Барабаш зустріне.

- Зрозумів. – Віктор вимкнув рацію, жестом підізвав до себе підлеглих.

- От що, хлопчики, забирайте манатки і мотайте за схил пагорба, відходити поповзом, по траншеї. Чекайте хвилин десять, не більше. Коли не повернуся за цей час, бігом на заставу. Старший – Поліщук. Ти, Серьожо, будь напоготові, десь тут радянські розвідгрупи бродять, можуть вас сповити, як малят. Про міни пам’ятайте, буде особливо кривдно, коли на власній міні віку собі вкоротиш. Все. З Богом!

- А ти? – Поліщук як завжди, перечити намагається, з досадою подумав сержант.

- А я постережу наших приятелів. Мінне загородження, крім однієї групи, я на автомат поставив, довго затримуватися не стану. Тільки вони піднімуться, рвану першу лінію загородження і слідом за вами.

- Віть, га, Віть, а може не потрібно чекати. Став всі групи на автомат і гайда разом на заставу. – В очах Сергія було і прохання і небажання залишати командира одного, сам на сам з “червоним” воїнством.

- Ні, я хочу сам підірвати. Нехай сповна отримають все, що ми їм приготували. Ідіть, я дожену...

Хлопці потисли йому руку і поповзли по траншейці. Віктор виглянув з окопу. На березі вже чітко було видно, що зробили троє прикордонників за час цього першого бою. Близько чотирьох десятків вбитих та поранених залишили нападники на річковому піску південного берега Прип’яті. Троє-четверо припадає на Степана, подумки підраховував сержант, дюжина-півтори – на Поліщука, приблизно стільки ж – мої. За весь цей бій я розстріляв неповні два магазина – набоїв з сімдесят, та й відстань була не така велика, трохи більше ста метрів. Он ті, у воді, праворуч, точно – мої. А той кулеметик-то, “дегтяр”, “червоні” прибрали, встигли ж таки, гади! Віктор оглядав поле першого свого бою і міг би пишатися собою. А він раптом відчув в’ялість і страшенну втому. Ніби ці вбиті ним загарбники миттєво випили всю його молоду силу, енергію ще не прожитого ним життя. Частина його душі, яка боролася з ворогом на цьому залитому смертю клапті піщаного берега, ця частинка душі раптом змертвіла, перетворившись на жменю попелу. Він відчував в собі цю миттєву смерть, тлін життя.

Це змертвіння продовжувалося всього тільки мить. Воно закінчилося, ніби серце, яке зупинилося на цю невловиму і важку мить, зсунулося з мертвої точки, проштовхнуло крізь себе тромб і знову забилося в тому самому ритмі. Потрібно було діяти, жити. Потрібно було воювати далі...

“Червоні” також, видно, знудилися лежати на мокрому та холодному піску. Віктор помітив, що вперед виповзли двоє, виставивши перед собою довгі саперні щупи. Ось це було зовсім не до речі. Хоч зняти міни їм не вдасться, однак противнику тоді шкоди мінне поле не заподіє. Віктор поклав цих двох сміливців-саперів двома пострілами. І ледве встиг сховати голову: повітря, здавалося, занило від куль, так густо садили “червоні” по ньому зі своїх машинок. Вдарили принаймі з десятка ППД^[11]. Пісок на бруствері окопу аж кипів, шарудів по шолому, сипався за комір.

“Ого! Тут би тільки самому вдалося п’ятами накивати!” – Клімов не став випробовувати долю, за цей ранок він її вже досить випробовував, поклацав тумблерами на пульті управління мінним загородженням, переводячи групи мін на роботу в автоматичному режимі: хай йому грець, лишатися тут, так можна й голови позбутися, а вона йому ще пригодиться! Дочекався, поки сигнальні лампочки на пульті підтвердили проходження команди, та й поповз мілкою траншеєю на південний схил пагорба. І весь час, поки не сховав його схил, повз сержант по траншеї і таке відчуття було, що впивається йому в спину куля.

Хоч і саднило потім уражене самолюбство, – як не кажи, а в ті останні хвилини він перелякався, – вшився Клімов з мису саме вчасно. Коли він перевалив через гребінь пагорбу і з берега побачити його вже не могли, по залишеній позиції вдарили міномети. Обстріл тривав недовго, хвилин шість, але коли б прикордонники і далі залишалися на мисі, вціліти їм би не вдалося. Міни роздирали мис то нижче по схилу, то на самому гребені. Вибухи стихли, десантники, мабуть, піднялися в атаку – подумав Клімов. І майже одночасно на березі хлопнули три вибухи – спрацювали міни, вистреливши вгору сімома бойовими осколковими елементами кожна. Підрив такого елементу відбувався на висоті чотирьох-п’яти метрів і згори вниз бив дощ осколків, знищуючи все живе в радіусі п’ятдесяти-шістдесяти метрів. Вибухівник касетної міни спрацьовував від сейсмодатчика, налаштованого на виявлення в зоні ураження переміщення об’єктів масою від шістдесяти до ста кілограмів. І таких мін по всьому березі кілька сотень натикано, тому погоні можна було б мені й не боятися, заспокоював себе Клімов, але мимоволі все пришвидшував та пришвидшував ходу.

Про підлеглих він не турбувався, не заблукають. Обоє знали ці місця, як свої п’ять пальців, вони тут виросли. На прикордонних заставах, як правило, більш ніж три четверті прикордонників були місцевими жителями. Клімов йшов і вслухався у воєнні шуми цього першого світанку війни. Так само гримить над Прип’яттю канонада, але вона вже розбивається, вже дробиться на окремі осередки. Вибухи бомб та снарядів особливо чутні, кулеметно-рушнична стрілянина помітно посунулась на південь. З ревом пройшли над головою ланки радянських літаків. “Чайки, сто п’ятдесят треті” – відзначив Клімов. Літаки йшли з півдня, тепер вони заходили на посадку, шасі машин було випущено. Отже, прямо біля кордону у них аеродром, подумав Віктор. Все правильно, зліт в наш бік і набір висоти вже над нашою територією, то можна взяти менше палива і більше бомб. Та й цілі недалеко. От нахаби, прямо під носом свій аеродром розташували! Нічого, живий сьогодні лишуся, з тими літаками розберусь в найближчому майбутньому. Неодмінно розберуся, пообіцяв сам собі Клімов. Ще відмітив про себе, що літаків поверталося ніби менше, ніж злітало. Правильно, було двадцять ланок, а повернулося тільки дев’ятнадцять і дві ланки неповні. Один літак з останньої ланки був підбитий, валився з однієї площини на іншу, і двигун машини працював з перебоями. Навіть перший наліт легко їм не дався, дали наші їм прочухана!

...Начальника застави Клімов знайшов на спостережному пункті. Застав у доброму гуморі – Губін був задоволений результатами перших боїв: застава втрат не мала, а це було головним.

Перископ був уміло замаскований в кущах глоду і давав можливість бачити все, що відбувається на значному відтинку дороги, яка йшла повз заставу. Губін відірвався від окуляра, жестом запросив Віктора глянути. По шосе рухалася танкова дивізія і розгледіти окремі машини було неможливо: все зливалося в якусь суцільну сіру стрічку. Танки йшли впритул – інтервали були нерозрізнені. Порахувати їх було неможливо. Корпуси, башти, гусениці – все злилося, і по тому, як неквапливо вони виповзали, цей рух здавався грізним та убивчо-згубним, а нерозрізненість деталей тільки заохочувала уяву...

- Подивився? Моща, так? – Губін звільнив місце спостерігачу і першим зник у тунелі. – Пішли.

Віктор пройшов у командирський відсік. Губін з інтересом дивився на сержанта.

- Як настрій, Вітю? – Клімов здвигнув плечима, дурне питання, який настрій в перший день війни.

- Я вважаю, ми їм повинні зараз вжарити. Просто зобов’язані. Бо таке враження, що ми боїмося.

- От і молодець. А то я подумав, що мій заступник, м’яко кажучи, не в гуморі. – Усміхнувся Губін. – Вжаримо обов’язково. А особисто для тебе на сьогоднішню ніч завдання буде. Дуже мені не подобається отой аеродром біля кордону...

...Віктор проспав до двадцятої години, коли досить смерклося. Днювальний розбудив Клімова на чверть години раніше від інших. Пов’язка трохи сковувала рухи лівої руки, однак рана вже не відчувалася і морозити також перестало. Сержант швидко вдягнувся, намотавши дві пари онуч – тепло вересневих днів змінювалося нічними холодами. В останній день літа взагалі заморозки вдарили. Минуло літо, минуло...

В житловому відсіку було тьмяно – світилася тільки одна лампочка чергового освітлення. Все, як і в мирний час, коли наряди готувалися до виходу на кордон. От тільки приміщення без вікон і на глибині в два десятки метрів, а так все було звичним, ніби й не сталося нічого сьогоднішнім ранком. Аж відчай брав! Підготовлене заздалегідь спорядження лежало на підлозі перед ліжком кожного, хто піде з ним на той бік.

У свою групу Клімов взяв вже перевірених сьогоднішнім боєм хлопців: Поліщука та Лукашевича. А четвертим в групі був провідник службової собаки – йти їм випадало на чужу територію, песик в такому розвідвиході буде просто незамінним. Піднявши бійців, Клімов пішов до Губіна, уточнити обстановку.

У відсіку-тамбурі неяскраво світила синя лампочка в ніші над броньованими дверима.

- Шикуйсь. – Віктор оглянув своїх бійців. – Так, пострибали. По черзі...

Лукашевич підстрибнув, м’яко приземлився на ноги, ще раз і ще. Ніякого брязкоту, тільки гупання. Віктор ляснув його по плечу: досить, виходь! Поліщук підстрибнув легко, як м’ячик. Ні звуку. Слідом за ним пострибав Іван Бортник, провідник собаки. Алмаз, здоровенний собака, радісно заскавчав –песик за цілий день знудилася сидіти в цьому підземеллі, а хазяїн так стрибає перед виходом на кордон. От і радів Алмаз. Ніч наступала холодна, росяна, небо визоріло яскраво, як на півдні, і оглядаючи Чумацький Шлях, Віктор подумав, що цієї ночі все буде добре. Хоча брали інколи дрижаки, але невідомість завжди лякає.

В морозному повітрі від зброї гостро пахнуло рушничним мастилом і металом. Місяць ще не вийшов на небосхил, але видно було в вечірніх сутінках добре. Поки дійдемо до берега, геть стемніє, подумав Клімов, лише б місяць не з’явився, коли будемо Прип’ять форсувати. Потрапимо посеред річки на очі доброму кулеметнику, в десять секунд на дно пустить, раків годувати. А раки тут здоровенні! Сам ловив.

Було тихо-тихо. Навіть артилерійський грім на півдні стих. Тільки за лісом по шосе негучно гули двигуни автомашин, що квапилися поповнити наступаючим частинам боєприпаси і пальне. Але цей гул не порушував тиші, він був її складовою частиною. Десь віддалік тріска, яка відкололася від стовбура дерева, огидно і жалісно бриніла під вітром. Ні, все-таки дивовижна річ – тиша...

Он якась темна цяточка стрибками перетнула стежину, зупинилася обабіч, витяглася стовпчиком. Заєць! Нашорошив вуха та й шугнув поміж дерев. До війни в такі ночі в сусідньому селі довго не змовкали пісні, подумав раптом Клімов. І зловив себе, як швидко для нього звичним стало оце – “ДО війни.” А чи це все відродиться? Та й скільки хлопців не повернеться в те село вже ПІСЛЯ війни?

- Стій!.. Чотири!.. – Пролунав приглушений, здавлений до шепоту голос.

- Два! – Відізвався Віктор на пароль. Цієї доби на заставі діяв пароль “день місяця”. Вимовлена вартовим цифра і відгук в сумі повинні були становити дінь місця. Сьогодні ще було шосте вересня.

Туман просочувався з якихось непомітних баюр та вибоїн, здавалося, він виділявся з кожної травинки, дерева і кущі поволі зникали в тій пелені. Група брела, як в молочному киселі, такий в’язкий був туман. Спускалися в виярок, ніби занурювалися у води моря казкові богатирі з “Казки про царя Салтана”. “А я у них дядька Чорномор!” – спало враз Віктору на думку. Він аж головою покрутив – образно він став мислити, до чого б це? На дощ?..

Поліщук прилаштувався зі своїм кулеметом на носі човна – звичайної рибальської плоскодонки. На весла сів Лукашевич – силою його Творець не скривдив, коли щось буде не гаразд, він цього човника за хвилину через Прип’ять перекине, разом з прикордонниками. Алмаз разом з провідником прилаштувалися теж попереду. А Клімов примостився на кормовій банці. П’ятим з ними йшов один з бійців наряду.

Весла тихо плюснули, наш берег зник за сивою пеленою. Видно було тільки на три-чотири метри. Протилежний берег виринув раптово, човен мало не наштовхнувся на топляк. Почорніла від води деревина правувала за орієнтир, топляк добре було видно з спостережної вежі. Жаль, знесли її вранці снаряди.

Човен підходив до берега, розвернувшись кормою – на випадок, коли там засада радянських прикордонників, щоб не витрачати час на розвороти. Але берег мовчав. Віктор спрямував в той бік ствол карабіна, подовжений ПБСом^[12], готовий щомиті відповісти пострілом на постріл, тільки все було спокійно на чужому березі. “Наше щастя...” – подумалося Віктору.

Прикордонник, що проводжав їх, зіскочив у воду, ривком виштовхнув човен на берег – розвідгрупа повинна висадитися на ворожий берег сухою, а він за якісь півгодини буде на заставі, там висохне і висушить одяг. Висадилися на берег, зайняли оборону. Тихо. Віктор відкинув капюшон маскувальної куртки, в такому тумані покладатися можна тільки на слух, але все було тихо, не лунали ворожі команди, не клацали затвори, не гарчали прикордонні собаки. Що ж, воно й добре. Почекали ще з п’ять хвилин, тільки все залишалося без змін. Сержант плеснув по плечу хлопця, який мав повертатися: “Бувай, друже!” Той штовхнув човна, перевалився через борт і пропав в пелені туману. А розвідгрупа зникла в протилежному боці. Йшли напрямки – стежини, без сумніву, перекриті секретами, а вихід на ціль в незнайомій місцевості не становив особливих труднощів – таку задачу вони відпрацьовували десятки разів ще в мирний час...

 

 

Дуель з тінню

Повідомлення про те, що на радянському боці кордону відбувається щось незвичайне, почали надходити ще в останній декаді квітня. Самі по собі вони не несли нічого тривожного, але зібрані докупи викликали занепокоєння. Бо роздумуючи над тим, що означають і чим закінчаться розпочаті радянською стороною заходи, і сам Якубович, і його колеги, неодмінно приходили до висновку, що нічого доброго для України і Білоруського краю в діях сусіди поки не проглядається. Хоч про найгірше не хотілося думати.

Але коли на тому боці посилюється антиукраїнська пропаганда; коли без перерви в кінотеатрах і робітничих клубах крутять фільми, на зразок “Першого удару” чи “Ескадрильї номер п’ять” про напад на мирних радянських людей підступних українських буржуазних націоналістів і про рішучу відсіч усім ворожим зазіханням і потужний удар у відповідь непереможної Червоної Армії; коли прокладаються нові і приводяться до належного стану старі ґрунтові дороги, які ведуть до кордону; коли мости, що роками гнили на забутих лісових дорогах, спішно ремонтуються; коли на залізничних станціях розширюються розвантажувальні майданчики, подовжуються платформи і збільшується кількість запасних колій; коли прибувають і розміщуються в лісах нові військові частини, а в прикордонних селах шинки переповнені веселими і п’яними піхотинцями, артилеристами, танкістами і саперами; коли по той бік кордону день і ніч гудуть мотори танків, артилерійських тягачів і вантажівок; коли всі роз’їзди і запасні колії прикордонних станцій забиті ешелонами з воєнною технікою, боєприпасами, пальним та продовольством; який ще можна зробити висновок про ймовірні наміри радянського керівництва відносно свого південного сусіди?

В червні прийшло небувале розпорядження: резервісти інженерних підрозділів частин, які проходили щорічно тримісячні збори на Тучинському полігоні, і в кінці червня мали розійтися по домівках, залишалися в строю. Піхотинці і танкісти свою бойову техніку поставили на зберігання на технічних базах за місцем проживання, фактично – “за городами”, і розійшлися по домівках, в готовності на протязі якоїсь години завантажити в танки та бронетранспортери акумуляторні батареї і вийти в райони зосередження.

Хоч Поліські болота самі по собі добрий щит і надійно прикривають Україну з півночі від усяких несподіванок з боку комуністичної імперії, але без відповідної інженерної підготовки навіть такого ТВД^[13], без військ, самі собою захистити з цього напрямку країну не зможуть. Для цього потрібно готувати оборону: рити протитанкові рови, встановлювати напалмові фугаси і мінні поля, копати траншеї і окопи, споруджувати бліндажі, дзоти і доти, готувати протитанкові рубежі і засади, садити в глуху оборону війська.

За планом такі рубежі проходили по південному краю боліт, а самі Поліські болота ставали таким собі передпіллям, де мали діяти рухомі загони прикриття, диверсанти і місцева самооборона. Особлива роль відводилася прикордонному Мозиру, його підземеллям. В місті була замінована кожна будівля. А для інженерних підрозділів танкових і мотопіхотних батальйонів та бригад кадрового війська та з’єднань територіальної оборони настали часи напруженої роботи. Все літо по лісах вони встановлювали міни разом з мінерами місцевих загонів самооборони, одним з яких і був, зокрема, загін Олександра Якубовича. І подібне відбувалося по всій лінії кордону з Радянським Союзом від Бресту до узбережжя Азовського моря. Звичайно, з дотриманням всіх запобіжних заходів по збереженню військової таємниці. Без сумніву, по той бік кордону щось бачили, але там відбувалося таке, що на дії української сторони вже не звертали уваги.

Кінець серпня приніс визначеність у цій лавині загрозливо-незрозумілих подій.

Коли ворог сильний і наступає, нехай наразиться на оборону, на стіну. І пробиває цю стіну лобом. Нехай ворожі дивізії рвуться вперед по непрохідним мінним полям. Нехай його піхота гине під снарядами та кулеметним вогнем. Нехай, вражина, обламає зуби на загородженнях і зійде кров’ю на них!

І застрягти на цих рубежах радянським військам доведеться надовго. А тим часом в глибині країни будуть сформовані нові з’єднання, які підуть в наступ, коли ворог надірветься, намагаючись прорвати таку оборону. Оборонні операції перших днів війни заздалегідь відпрацьовувалося на численних навчаннях та маневрах, а тепер це належало підтвердити на практиці. Бо тільки практика є мірилом істинності.

А щоб супостату життя медом не здавалося, загони самооборони не дозволять ворогу накопити достатньо сили для прориву рубежів. Для цього ще в мирний час були обладнані спеціальні позиції вздовж автомагістралей. Суцільні мінні поля не дадуть противнику можливості звернути на путівці і лісові дороги. Нехай рухаються тільки у визначених коридорах, під постійною загрозою ударів загонів і груп диверсантів. А кулеметники і снайпери в обладнаних за мирного часу укриттях, озброєні потужною далекобійною зброєю не дозволять ворожим саперам знешкодити міни...

***

Теорія глибокої операції передбачала навальний нестримний рух механізованих частин в глибину ворожої країни, яку в короткий час потрібно перетворити на нову сестру в братній сім’ї радянських республік. А задача тих, хто не хоче йти під владу комуністів, в їхнє нове кріпосне право, хто обороняється від більшовицьких загарбників, перетворити цей рух у вкрай невигідні для нападаючого затяжні бої за кожен рубіж, за кожну траншею і окоп, за кожну вогневу точку.

Війна прив’язана до доріг. Так було у всі часи. І римські легіони, і тумени Чингізхана не могли обійтися без доріг, нічого не змінилося й у двадцятому столітті. Більш того, залежність сучасних армій від матеріально-технічного забезпечення (боєприпаси, паливо, продовольство, евакуація поранених і т.д.) ще більше підвищили значення транспортних комунікацій при плануванні і проведенні операцій.

Танки пройдуть скрізь, вони не для парадів створені. А там, де не пройдуть танки, пройде піхота. І не зупинить піхотинця ні ліс, ні болото, ні заполярна тундра. Це зуби дракона. Але в нього є ще й хвіст. От і тягнеться слідом за танковими та мотопіхотними колонами довгий хвіст підрозділів, які забезпечують і обслуговують зуби багатоголового чудовиська, без яких бойові частини існувати не можуть. А вони можуть рухатися тільки по дорогам. І важкі артсистеми по бездоріжжю не потягнеш.

В Поліссі багато боліт і мало доріг. Передові частини “червоних” потребували пального, продовольства, поповнення. Заслони стримували наступаючих, перекриваючи магістралі, але тільки на короткий час, поки не буде підготовлена оборона на зручних рубежах. Радянські танки і мотопіхота мали ось-ось вийти до цих основних рубежів оборони. Прорвати їх без потужної артилерії, без тисяч тонн боєприпасів неможливо. А доставити ці вантажі можна тільки по нечисленних дорогах.

Навіть не досить досвідчена у військовій справі людина, глянувши на топографічну карту Полісся, розуміє, що звичайна піхота, яка пересувається ніжками, так само, як і римські легіони, дійде від прикордонного Мозиря, столиці Білоруського автономного краю, до Коростеня – вузла залізничних і шосейних доріг, – за якісь два денних переходи. Однак перший ешелон радянських військ складався з танкових і мотострілецьких частин, а коли зважити, що від Мозиря до Коростеня вздовж залізниці прокладено автомагістраль у вісім смуг, і радянські танкові бригади мають на озброєнні швидкохідні танки БТ, які по такій дорозі можуть йти зі швидкістю в п’ятдесят-сімдесят кілометрів на годину, то прорватися до Овруча і Коростеня “червоні” зможуть ще до полудня першого дня війни. Тим більше, що аналіз співвідношення сил української армії та радянських військ був зовсім не на користь УНА^[14].

Три піхотні територіальні дивізії – всі українські війська, дислоковані у Поліссі, – проти чотирьох ударних армій Білоруського фронту встояти не можуть. Це було ясно навіть дилетанту у військовій справі. Кожна радянська армія мала у своєму складі танковий корпус з шістьма сотнями танків, більше тисячі гармат і мінометів, моторизовану піхоту, авіаційну дивізію з трьома сотнями літаків. А армія, яка наносила головний удар на Коростень ще й була посилена кавалерійським корпусом, пристосованим для дій у саме такій болотистій місцевості. Що можуть протиставити всій цій потузі українські війська? Кожна радянська армія крім власної артилерії, мала сім-вісім артилерійських полків РГК з далекобійним гарматами А-19 та гаубицями МЛ-20 проти одного артилерійського гаубичного полку територіальної дивізії – біблейська притча про Голіафа і Давида на сучасний лад. Чи довго протримаються територіальні частини проти таких кадрових з’єднань Червоної армії? Проти трьох танкових корпусів РСЧА в Поліссі українські генерали могли виставити дислоковану у Коростені українська механізована бригада, яка мала у своєму складі всього-на-всього три танкових батальйони по три десятки машин, та танкову бригаду з Новоград-Волинського, яка мала чотири танкові батальйони. Трохи більше двох сотень танків...

Стримати броньовані колони Червоної Армії на цьому напрямі при очевидній слабкості українських військ було неможливо. Це було зрозуміло і дилетанту від воєнної науки. Отож питання про якийсь там опір навіть не стояло перед радянським командуванням. Відповідь була очевидна і сумнівів ні у кого не виникало. При такій оснащеності сучасною бойовою технікою та озброєнням РСЧА^[15], ударна армія може стерти з лиця землі якусь територіальну дивізію, укомплектовану резервістами, на протязі двох-трьох годин. В радянських штабах планувався переможний марш по шикарним українським автострадам спочатку до Дніпра та Південного Бугу, а потім аж до самого Чорного моря. А тому офіцери оперативних відділів ударних армій більше брали до уваги важку для наступу і маршу місцевість Полісся, ніж опір українських військ. Радянські командири списали ці війська зі своїх рахунків вже після другої години з початку війни. Вони навіть не могли припустити, що можлива затримка серед поліських боліт.

Тим більше, що перші години війни перевершили навіть найсміливіші припущення. Українські війська відходили, не приймаючи відкритого бою. Правда, доволі було неприємних сюрпризів, на кшталт висаджених в повітря мостів та суцільно замінованого міста. Та ще окремі підрозділи затятих націоналістів не бажали миритися з неминучим, і діяли із засад, ненадовго – на якусь годину-дві, – стримуючи наступ передових загонів Червоної Армії. Але загалом війська Білоруського фронту найближчу задачу виконали.

Задачею ж першого дня війни для передових радянських частин був вихід до Коростеня. Вона здавалося цілком реальною, зважаючи на те, що Мозир був зданий без бою. Правда, не вдалося захопити цілими мости через Прип’ять, це було досадно, але не більше. І в самому місті наступаючі частини наразилися на суцільне мінування і засідки снайперів, проте зачисткою відразу зайнялися підрозділи дивізії особливого призначення. Оперативна бригада “дзержинців”, виконуючи визвольну місію, першою, слідом за прикордонниками, перейшла українсько-радянський кордон. Слідом за чекістами по понтонному мосту переправилися рухомі частини шостої ударної армії. Не затримуючись у місті, передові загони трьох дивізій першого ешелону армії стрімко рушили на Коростень.