Становище культури в Україні у 30-х роках. Розстріляне відродження

Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20-х — на початку 30—х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру.

 

Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. Розгорталась боротьба проти "націоналістичних ухилів". М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

 

Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно позначилося на становищі національних меншин. У квітні 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був М. Хрущов, прийнято постанову Центрального Комітету, якою створення навчальних закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, а тому подальше їх існування було визнане "недоцільним і шкідливим". Усі ці заклади закрили, були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм, нівелюючи національні особливості, укорінюючи в свідомості людей національний нігілізм, продовжував великодержавну, русифікаторську політику царизму. Як і в передреволюційні роки, національні меншини опинилися перед реальною загрозою зникнення.

 

Розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного й духовного прогресу.

 

Вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15 % дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане загальне обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям.

 

Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалась членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції. Наступ адміністративно-командної системи нівелював творчу особистість, породжував повне безсилля перед сталінщиною.

 

Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Причому утисків зазнавали не тільки вчені-суспільствознавці, яких карали за найменший відступ від марксизму, а й працівники технічних галузей. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики, електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний.

 

Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" творчість митців підпадала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Чимало талановитих творів майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н. Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших.

 

Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі представників української культури, літераторів і митців назвали "розстріляним відродженням".

 

Ключові дати

1930 p. — запроваджено обов'язкове чотирирічне навчання

1932 р. - постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій"

5. Політика українізації (коренізації) в 1920-х рр.

Політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні в 1920-ті рр., отримала назву українізації або коренізації. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади, запровадження української мови в державних та культурних установах, пресі, навчальних закладах, розвиток національної за формою і радянської за змістом культури, створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Таблиця 15

Заходи нової економічної політикиСільське господарство Промисловість Торгівля та фінанси

• Продрозкладка була замінена продподатком, розмір якого, удвічі менший за продрозкладку, був заздалегідь відомий селянинові, що посилювало його зацікавленість у підвищенні продуктивності свого господарства

• Селяни здобули можливість продавати надлишки своєї продукції через кооперативні організації чи на ринках

• Було ліквідовано кругову поруку — кожний селянин платив самостійно • Націоналізація дрібних і середніх промислових підприємств, здача їх в оренду колишнім власникам

• Проведення децентралізації керівництва промисловістю

• Переведення багатьох підприємств на госпрозрахунок

• Скасування загальної трудової повинності, формування ринку робочої сили

• Перехід від зрівняльної заробітної плати до відрядної

• Залучення іноземного капіталу у формі концесій • Відмова від прямого продуктообміну й повернення до приватної торгівлі

• Поява багатьох видів торгівлі — приватної, кооперативної, державної

• Відкриття у великих містах торговельних бірж

• Випуск 1922 р. конвертованого червінця, що дорівнював 10 золотим карбованцям і на 25 % був забезпечений золотом

• Запровадження різних видів податків як джерела постійного поповнення держбюджету

• Уведення платні за комунальні, транспортні та інші послуги

 

 

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром межах.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 1920-ті рр. керували прибічники національного відродження Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Наслідки політики українізації (коренізації)

• У 1930 р. кількість шкіл з українською мовою навчання становила 85 %, на українську мову було переведено 75 % діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90 % газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54 %.

• Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М. Грушевський.

• Відбувався бурхливий розвиток української культури: видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів, 55 журналів, виникли численні літературно-художні об’єднання, працювало 45 професійних театрів.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В. Яловий, В. Сосюра, Лесь Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка та ін.

Поступово політика українізації почала виходити за дозволені центром межі. Вона охопила все суспільно-культурне життя республіки. Зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і вбачав у ній ідейного конкурента партії. Українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав’язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у тому числі й український, повинен йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М. Хвильовий, нарком освіти з 1924 до 1926 р. О. Шумський, економіст М. Волобуєв.

М. Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського. Пристрасний заклик до українців йти власним шляхом був висловлений у його знаменитому гаслі «Геть від Москви». О. Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який гальмував процес українізації. М. Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

Згодом «хвильовізм», «шумськізм» і «волобуєвщина» були оголошені проявом «буржуазного націоналізму», небезпечним «націоналістичним ухилом». Від кінця 1920-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повернулася до русифікаторської політики, активних учасників українізації було репресовано.

Аналізуючи законодавство з питань українізації, слід висловити низку міркувань, які, на нашу думку, заслуговують на увагу в сучасних умовах, враховуючи мовну проблему. Насамперед, гадаємо, українізація не зводилася лише до вивчення і впровадження мови. Вона, безумовно, пов'язувалася з розвитком економіки і культури Радянської України, залученням працівників-українців до роботи в різних установах та організаціях, зміцненням органів влади шляхом залучення до управління ними робітників і селян, із боротьбою проти бюрократичних та міщанських елементів. Саме тому в умовах НБПу це стало одним із заходів зміцнення союзу робітничого класу і селянства, наближення державного апарату до населення, розвитку української радянської державності, її демократизації. Голова Раднаркому УРСР Чубар наголошував на УТН Всеукраїнському з'їзді Рад, що "українізацію не можна розуміти лише як вивчення української мови. Ні, українізація полягає в тому, щоб залучати до державної роботи максимальну кількість українського елементу, щоб у рамках пролетарського Союзу Радянських Республік виявити максимум самостійності в роботі кожної самостійної республіки". Однак в умовах сталінщини, посилення командного стилю у справі національно-культурного будівництва це було неможливо. Тому в 30-х рр. почався процес згортання українізації. Далі: водночас з нею провадилася велика робота для розвитку культур інших національностей, що жили в Україні, забезпечення їхніх прав та інтересів, залучення до радянського будівництва. Для них відкривалися школи, театри, клуби, хати-читальні, бібліотеки, видавалися газети, література, їм надавалася юридична допомога. У місцевостях, де вони мешкали компактно, створювалися національні адміністративно-територіальні одиниці. Так, у жовтні 1924 р. у складі УРСР утворилася автономна Молдавська Республіка. На 1 жовтня 1925 р. у республіці було виділено 362 національні сільради: 117 — німецьких, 69 — російських, 69 — польських, 28 — болгарських, 27 — грецьких, 19 — єврейських, 13 — чеських, 9 — молдавських, 1 — білоруська. Було утворено 7 національних районів, з них 5 — німецьких, 1 — болгарський та 1 — польський. На кінець 1926 р. існувало вже 899 таких сільрад, 42 національні селищні ради та 12 національних районів, а на початок 1931 р. було 995 національних сільрад (404 — російські, 251 — німецька, 98 — єврейських,

 

148 — польських, 34 — болгарських, ЗО — грецьких, 16 — молдавських, 10 — чеських, 4 — білоруських), 89 національних селищних рад.

4. Українські землі на першому етапі війни (вересень 1939 — червень 1941 pp.)

Масові репресії

Утвердження тоталітарного режиму на новоприєднаних землях супроводжувалося масовими репресіями, які спрямовувалися проти всіх, «хто міг би» чинити опір новим порядкам. Згідно з інструкцією Державного політичного управління, до категорії «ворогів народу» відносилися всі члени колишніх політичних партій, організацій та товариств, землевласники, чиновники, учасники визвольних змагань, служителі релігійних культів тощо. Згодом до них приєдналися ті селяни, які виступали проти насильницької колективізації.

 

Найпоширенішим різновидом репресій були депортації, коли тисячі ні в чому не повинних людей, затаврованих як «вороги народу», без усякого слідства, суду та навіть без формального звинувачення арештовували і в товарних вагонах вивозили вглиб СРСР — на широкі простори Крайньої Півночі, Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу. Чимало їх, насамперед дітей та стариків, гинули по дорозі від голоду, холоду, пошестей, знущань конвоїрів. Ті ж, хто виживав, у нелюдських умовах змушені були працювати на благо «социалистической родины». Згідно з даними митрополита А.Шептицького, з однієї тільки Галичини радянська влада депортувала близько 400 тис. українців.

 

Водночас із поширенням репресій на новоприєднаних територіях було створено широку тюремну мережу, яка нараховувала 25 в'язниць і дві внутрішні тюремні камери. На поч. 1941 р. тут перебувало близько 25 тис. ув'язнених, головним чином студентів, учителів, лікарів, адвокатів, представників заможнішого населення. Особливо трагічно склалася їхня доля з початком німецько-радянської війни, коли нарком внутрішніх справ Л.Берія розпорядився «...розстріляти всіх осіб, що перебувають під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини, а також осіб, що скоїли розтрати у великих розмірах». Вже 5 липня 1941 р. начальник тюремного управління НКВС УРСР Філіплов доповідав начальству про виконану «роботу», тобто розстріли в'язнів. У в'язницях Львівської області було розстріляно 2464 особи, Дрогобицької — 1101, Станіславської — 1000, м. Луцька - 2000, у Ковелі - 194, Дубні - 260, Перемишлі — 267... — всього понад 15 тис. осіб.

 

Як свідчать факти, у Стрийській тюрмі більшовицькі кати навіть куль не тратили на свої жертви. У черепах останків, розкопаних тут в червні 1990 p., знайдені однакові специфічні отвори. На думку експертів, нещасних вбивали спеціальними молотом чи довбнею з гострими наконечниками. Були черепи з проломами, як від ударів важким молотом. За словами свідків, жертву заводили в лазню, після чого проводили в спеціальну кімнату і там — били довбнею по голові. Очевидці згадували, що в дні масових розправ крові там було-так багато, що вона сягала катам вище ступні. Щоб не було чути криків і зойків мордованих, день і ніч на території тюрми ревіли мотори тракторів. Кривава робота йшла цілодобово. У яму, куди скидали вбитих, сипали вапно, перекладали дошками, трохи накривали землею і знову скидали шар трупів. Розкопана яма була глибиною понад два метри.

 

Для нелюдів у формі НКВС не було нічого святого. Не гребували нічим: затискали між дверима пальці, пхали голки під нігті, били по босих п'ятах палицями. Судмедексперт В.Ільницький, який був присутнім під час розкопок у Дрогобицькій тюрмі, з болем відзначав: «Розглядаючи потрощені черепи, в яких застряли металеві кілки, важко повірити, що так могли знущатися із живих людей».

 

У газеті «Краківські вісті» від 7 серпня 1941 р. повідомлялося про Кременецьку тюрму, де було вимордувано 1500 українців, серед яких 8 священиків та владика Симон. Згідно з повідомленнями очевидців, найстрашнішу смерть мав владика Симон. «Провівши його голим між ударами крісових прикладів через вулиці Крем'янця до тюрми..., звироднілі енкаведисти обсмалили єпископові бороду, відрізали п'яти, ніс та язик, викололи очі:..»

 

Такі ж звірства творилися в Луцьку, Дубні, Стані-славі, Тернополі, Чорткові, інших західноукраїнських містах. Загалом же за 1939—1941 pp. жертвами репресій — депортацій, ув'язнень, розстрілів — став чи не кожен десятий мешканець Західної України. В одній лише Галичині — Дрогобицькій, Львівській, Стані-славській та Тернопільській областях — за підрахунками дослідника І.Андрухіва, за той період населення зменшилося майже на 700 000 чол. Тільки за один рік до 90 000 осіб було репресовано за політичними ознаками на Буковині та в Бессарабії. Ці дані свідчать, що репресії комуністичного режиму як в цілому по Україні, так і на новоприєднаних західноукраїнських землях, носили масовий характер і були спрямовані на знищення та асиміляцію української нації.