ІІ. Типологічні риси антиутопій

І. Утопія й антиутопія: проблема жанрового визначення

Антиутопія – це різновид і одночасно дзеркальне відбиття жанру утопії. Предметом зображення антиутопії є псевдоідеальне суспільство, його негативна модель. Антиутопія представляє собою пародію на утопічні художні твори або на утопічну ідею. Як і сатира, антиутопія може втілюватися у різних жанрах: романі, поемі, п'єсі, оповіданні. Це дає підстави вважати антиутопію метажанром. Як самостійний жанр антиутопія сформувалася у 20-40 роки ХХ століття. Тоді були створені романи Євгена Замятіна «Ми», Олдоса Хаксли «Чудовий новий світ», Джорджа Оруелла «1984», «Звіроферма», Володимира Войновича «Москва 2042».

Антиутопія знайшла власну жанрову форму, коли усвідомила ті риси, які відрізняють її від утопії. Антиутопії – це завжди попередження, вони доводять ідеї не до абсурду, а до логічного кінця. Саме тому антиутопії правдоподібні і написані у реалістичній манері. Формування жанрово-стильових особливостей антиутопії завершилося в першій половині ХХ століття.

До типологічних рис традиційної антиутопії відносяться такі:

1. зображена дійсність є реалізованим ідеалом, який оцінюється автором дуже негативно;

2. типовим є конфлікт особистості і суспільства. Держава, яка прагне підкорити собі буття людини, виступає в ролі суперсили, у боротьбі з якою людина приречена на поразку;

3. зовнішній мир подається «із середини» очима героя, котрий конфліктує з державою;

4. елементи фантастики в антиутопії пов`язані з реальністю та виконують різні функції: прогностичні, викривальні, сюжетостворюючі.

5. відбувається деміфологізація утопічних оманливих ідей та ілюзій.

Світ антиутопій – пародія на ідеальне суспільство. Втім сутність тоталітарного суспільства не сміх, а абсолютний страх. Він завжди супроводжується благоговінням до влади й замилуванням нею. У псевдоідеальному суспільстві не відміняються будь-які соціальні перегородки, а зберігається і навіть посилюється суспільна ієрархія, дистанція між людьми на різних щаблях соціальних сходів не скасовується, а перетворюється у кастовість. Панує тотальний страх, оскільки не тільки держава, але й люди стежать один за одним.

ІІІ. Аналіз роману Є.Замятіна «Ми»

Якщо утопісти пропонували людству рецепт порятунку від соціальних і моральних лих, то антиутопісти пропонують читачеві розібратися, як розплачується проста людина за загальне щастя. Жанр антиутопії розцвів в 20 ст., коли на хвилі революцій, світових війн та інших історичних подій утопічні ідеї почали втілюватися в життя. Першою країною «реалізованої» утопії стала більшовицька Росія, і тому антиутопічні імпульси особливо властиві саме російській літературі. Перший російський роман-антиутопія – Ми (1920, опублікований в 1924 в Англії) Євгена Замятіна, за яким пішли Ленінград (1920) Михайло Козирєва, Чевенгур (1926–1929) і Котлован (1929–1930) Андрія Платонова.

Замятін у своєму романі описав Єдину Державу, якої ще не було й лише прогнозувалася у комунарських проектах. У Єдиній Державі у кожного є робота й квартира, люди не повинні думати про завтрашній день, розвивається державне мистецтво, з репродукторів ллється державна музика, люди слухають вірші державних поетів, діти, як один в один, здорові й стрункі (іншим держава відмовляє в праві на життя). Вони вчаться, вбираючи ази державної ідеології й історії. Замятін побачив головне, що несе із собою Єдина Держава: абсолютне придушення особистості, прозорі (у Замятіна - в буквальному значенні) стіни будинків, загальне поклоніння Благодійникові-Государеві. Людина навіть не має імені, бо його заміняє номер (Ди-503). Конфлікт в антиутопічних творах пов'язаний із повстанням героя проти влади. Але він завершується поразкою головного героя. Він отруєний ідеологією, вважає своє кохання до Ай-330 злочином і зраджує її. Дія роману віднесена в далеке майбутнє – десь через тисячу років після XX століття, коли на Землі минули всі війни і започаткувалася Єдина держава, збудована на засадах математичних законів: і небо очищене від хмар, і міста обнесені непроникними зеленими стінами, за якими буяє вільна природа, і їжу готують згідно з хімічними рецептами з нафти, і люди мешкають у великих світлих скляних будівлях, кожний на видноті у всіх, і любов замінено на розмірений секс, і всі рівні настільки, що не мають імен, відрізняючись один від одного тільки номерками.

Щоденні нотатки веде математик, будівничий Інтегралу, повітряного корабля, що його готують до першого польоту у Космос. З цього приводу у державній газеті надруковано звернення до громадян. Варто звернути увагу: все, що автори вважали запорукою щасливого існування, має здійснюватися примусово. Головний герой – Ди-503 – математик, тож не дивно, що для нього вища гармонія, краса – у числах. Він є щирим рабом того устрою, який встановлено благодійником, де вищим благом проголошено неволю, зречення власного «я», власної особистості. Ди-503 – людина освічена, добре обізнана з історією і культурою минулого. «Мікроб» людських почуттів дрімає у ньому десь у глибині душі. Зустрівшись з неординарною жінкою, він, нормальний Громадянин Єдиної держави, починає піддавати сумніву те, що йому здавалося найвищою красою розуму. Ім'я героїні – Ай(І)-330. Перше враження: «тонкая, резкая, упрямо-гибкая, как хлыст...». Як батіг, і графічне накреслення літери в її імені – латинське І, яке одночасно читається і як цифра І, – знак особистості, індивідуальності у світі, де панує «ми». Зустріч із нею розбудила у героя дещо дійсно недозволене і тому для нього страшне – у ньому прокинулася душа.

І дізнавшись від жінки про існування за Великою стіною природного потаємного життя, готовий допомогти цим вільним людям піднятися в космос на Інтегралі. Та як завжди, знайшлися зрадники. Д-503 був підданий психологічній обробці настільки, що не лише виказав кохану жінку, а й щиро повернувся до власної великої віри в Єдину державу як найвище досягнення людства. «Адже розум повинен перемогти» – так завершується роман. Чимало у творі продиктовано роздумами Є. Замятіна про радянську дійсність, де відбувається спрощення людської особистості, насаджено культ вождя, знецінення неповторного життя в «ім'я щастя мас».

Ця книга сприймалася багатьма як політичний памфлет на соціалістичне суспільство. У 1921 році це все було лише здогадами та майже фантастичними передбаченнями. Хоча дещо вже почало здійснюватися, наприклад, охоронці в образі Всеросійської Надзвичайної комісії (ВЧК) починають слідкувати за комуністичним порядком, починаючи із 1917 року.

Однак автор стверджував, що «этот роман – сигнал об опасности, угрожающей человеку и человечеству от власти машин и государства». Поява тоталітарних режимів викликала у нього серйозні сумніви щодо можливості існування, нехай і у далекому майбутньому, ідеального суспільства, підірвало віру в розсудливі витоки людської природи загалом. Письменник першим відчув страшну загрозу майбутньої тиранії. Він зрозумів, що коли людина «в єдиному потоці» втрачає себе, свою волю, свою індивідуальність, – це може призвести до загальної трагедії суспільства. Обдарований унікальною здатністю до передбачення, Є. Замятін зрозумів, яку небезпеку приховує в собі нівелювання особистості, надмірна жорстокість, руйнування класичної культури та інших тисячолітніх традицій.