Література спеціальна до змістового модуля VII.
1. Баран С. «Весна народів» у Австро-Угорській Україні. – Мюнхен, 1948.
2. Богачевська М. 1848 рік у Східній Галичині//Сучасність. – Мюнхен, 1964. – Ч.6. – С.98-108.
3. Борщак І. Галичина й українська справа у ХІХст.//Україна. – Париж, 1953. - №10. – С.863-865.
4. Будзиновський В. Історія національної думки на тлі моїх споминів//Новий час. – 1934. – 9 травня.
5. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок ХХст.). – Львів, 1996.
6. Волощенко А.К. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в 70-х - на початку 80-х років ХІХст. – К., 1974.
7. Герасименко М.П. Аграрні відносини в Галичині в період кризи поміщицького господарства. – К., 1969.
8. Герасименко М.П. Пауперизація і соціальне розшарування сільського населення Галичини в першій половині ХІХ ст.//Укр. істор. журн. – 1959. - №1. – С.28-42.
9. Гербільський Г.Ю. Передова суспільна думка в Галичині (30-ті - середина 40-х років ХІХст.). – Львів, 1959.
10. Гербільський Г.Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині у першій половині ХІХст. до 1848р. – Львів, 1964.
11. Грабовецький В.В. Антифеодальна боротьба карпатського опришківства XVI-XIXст. – Львів, 1966.
12. Грабовецький В. Гуцульщина ХІІІ-ХІХ століть. – Львів, 1982.
13. Данилюк Д. Історія Закарпаття в біографіях і портретах (з давніх часів до початку ХІХст.). – Ужгород, 1997.
14. Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772-1814рр.): Документи і матеріали. – К., 1974.
15. Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. – К., 1983.
16. Когутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст.-1939р.). – Івано-Франківськ, 1993.
17. Кожолянко Г.К. Матеріальна культура населення Буковини. –К., 1988.
18. Кравець М.М. Селянство Галичини і Північної Буковини у другій половині ХІХст. – Львів, 1964.
19. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців (1848-1914): на підставі споминів. – Львів, 1926. – Ч.1.
20. Нарис історії «Просвіти». – Львів-Краків-Париж, 1993.
21. Павко А. До питання про формування партійно-політичної системи в Східній Галичині наприкінці ХІХ - початку ХХст.//Пам'ять століть. – 2000. - №3.
22. Петраш О. «Руська Трійця». – К., 1986.
23. Письменники Західної України 30-50-х років ХІХст. – К.,1965.
24. «Русалка Дністрова». Документи та матеріали. – К., 1993.
25. «Руська Трійця» в історії суспільно-політичного руху і культури України. – К., 1987.
26. Сміян Н.К. Революційний та національно-визвольний рух на Закарпатті кінця ХІХ - початку ХХст. – Львів, 1968.
27. Стеблій Ф. Селянський рух у Східній Галичині під час революції 1848-1849 років//Укр. істор. журн. – 1973. - №6. – С.28-38.
28. Сухий О. Від русофільства до москвофільства: російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у ХІХ столітті. – Львів, 2003.
29. Сухий О. Галичина між Сходом і Заходом. Нарис історії ХІХ - початку ХХст. – Львів, 1997.
30. Т.Г.Шевченко. Документи та матеріали до біографії (1814-1861). – К., 1975.
31. Трусевич С.М. Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 50-70-х роках ХІХст. – К., 1978.
32. Турій О. Галицькі русини між москвофільством і українством (50-ті - початок 60-х років ХІХ століття)//Матеріали міжнародної наукової конференції «Товариство «Просвіта» і західноукраїнське національне відродження», 7 грудня1993. – Львів, 1996.
33. Франко І. Поза межами можливого//Зб. творів у 50-ти томах. – К., 1985. – Т.45. – С.274-285.
34. Франко І. Панщина та її скасування 1848 року в Галичині//Зб. творів у 50-ти томах. – К., 1986. – Т.47. – С.108-109.
35. Українські політичні партії кінця ХІХ - початку ХХст. Програмові довідкові матеріали/Упорядник В.Ф.Шевченко. – К., 1993.
36. Шевченко В.П. Лук’ян Кобилиця: З історії антифеодальної боротьби селянства Буковини в першій половині ХІХ століття. — К., 1958.
37. Шлемкевич М. Галичанство. – Нью-Йорк, 1956.
38. Шлепаков А.М. Українська трудова еміграція в США і Канаді (кінець ХІХ - початок ХХст.). – К., 1960.
39. Штепа П. Московство: походження, зміст, форми і історична тяглість. – Торонто, 1968. – Т.Т.1,2.
40. Шульга І.Г. Соціально-економічні відносини і класова боротьба на Закарпатті в кінці XVIII - першій половині ХІХст. – Львів, 1965.
41. Янишин Б.І. Народовці на рубежі 70-80-х років ХІХст. у контексті політичної культури галицьких українців//Укр. істор. журн. – 2001. - №6.
42. Яцкевич Є.А. Становище робітничого класу Галичини в період капіталізму (1848-1900). – К., 1958.
Понятійний апарат з курсу «Історія України ХVІІ —ХVІІІ століття»
Булава — (від лат. bulla — куля) — зброя ударної дії у вигляді стрижня (руків’я) із насадженою кулеподібною головкою. Задля посилення ураження головку деяких Б. вкривали шипами. В ХІV ст. з’явилася Б. із головкою у вигляді вертикальних пластин — пернач. Бойові булави виготовлялися з металу, дерева, кістки.
Узагалі як вид холодної зброї, що виникла у найдавніші часи, Б. із ХVІ — ХVІІ ст. втрачає бойове призначення і перетворюється в один із клейнодів гетьманської та полковницької (пернач) влади. Б. вручалася гетьманові, а також кошовому отаманові за рішенням козацької ради.
Уперше Б. разом з іншими клейнодами була надана козацтву польським королем Стефаном Баторієм у 1576 році і відтоді стала постійним атрибутом влади в Україні. Найчастіше Б. виготовляли зі срібла, часто Б. була позолочена і прикрашена дорогоцінним камінням, із багатим декоруванням, зазначенням герба, прізвища чи вензеля власника.
У ХVІІ — ХVІІІ ст. козацтво часто одержувало клейноди, в тому числі Б., від різних володарів — польських королів, турецьких султанів, російських царів. У ХVІІІ ст. клейноди в Україну надсилали Петро I , Єлизавета Петрівна, Катерина II. Після скасування гетьманства в Україні (1764 рік) та ліквідації Нової Січі (1775 рік) Б. разом із іншими клейнодами було конфісковано.
Бунчук — (крим.-тат.; черепашки, кульки, намисто на шиї коня) — знак влади в Криму, Польщі та один із клейнодів українського козацтва. Б. мав вигляд довгого дерев’яного древка з маковицею (металевою кулею) або вістрям на вершині, під яким прикріплювалися китиці чи пасма волосся з кінського чи турячого хвоста. Б. були в ужитку давніх племен і народів, які проживали на українських землях: скіфів, сарматів, половців, монголо-татар. Козаки запозичили Б. від турків і татар, які використовували його замість прапора чи військового знака.
Козацький Б. — пофарбована чорною фарбою палиця, довжиною 4,5 аршина (бл. 325 см), на верхній кінець котрої насаджувалась мідна або позолочена куля, під яку вкладали мальоване біле чи чорне волосся з кінського хвоста з 4 або 6 косами поверх волосся. На Січі Б. виготовляли з білого волосся й червоних мотузок, а з гетьманських звисали посріблені китиці. У 1763 році Катерина II надала Запорозькій Січі клейноди, серед яких був і Б. зі срібною ручкою, а вміщене на ньому волосся було обшите срібною ниткою та парчею.
Як і булава, Б. був важливим атрибутом влади гетьмана й кошового отамана; надавався всьому Військові Запорозькому. В бою Б. ставився на командному пункті поряд із корогвою. Б. носив і був відповідальним за його збереження генеральний бунчужний та його помічники — бунчукові товариші, або підбунчужні. Після ліквідації української державності Б. разом із іншими клейнодами було конфісковано і вивезено до Росії (зберігалися в Преображенському соборі в Петербурзі). Подальша доля цих пам’яток невідома.
Бунчукові товариші — бунчукове товариство, підбунчужні— почесна генеральна старшина без посад, помічники бунчужного, які утворювали гетьманське оточення (бунчукове товариство). Посади Б.т. були введені за гетьмана І.Самойловича; проіснували до 1764 року. Запровадження звання Б.т. пов’язане з процесом згортання демократії в Гетьманщині й перетворення козацької старшини у відірваний від народу закритий стан. Чин Б.т. надавався юнакам із родин генеральної старшини, полковників. Крім того, як ознака підвищення по службі звання Б.т. надавалось полковій старшині, сотникам, військовим канцеляристам. Б.т. вилучалися з юрисдикції полковника і підлягали безпосередньо гетьманові. У старшинській ієрархії звання Б.т. вважалось першим після полковника. Б.т. були резервом, із якого набиралася старшина для керівництва великими козацькими загонами й для заміщення старшинських посад (від сотенних урядів до посад генеральної старшини).
Головним обов’язком Б.т. була військова служба. В поході з Б.т. утворювався окремий загін під командуванням генерального бунчужного , який перебував при гетьмані, а Б.т. виконували функції його ад’ютантів. У мирний час вони брали участь у святкових церемоніях — несли малі бунчуки за гетьманом. Крім того, Б.т. відповідали за прийом провіанту для війська, стан шляхів, роботу поштових станцій, супроводжували гетьмана в поїздках, засідали в судах.
За свою службу Б.т. отримували значну винагороду. Кожному з них належало 200 дворів, одержували вони і грошове жалування (в 1729 році — по 60 крб. та по парі соболів).
Великий Луг — комплекс плавнів у долині Дніпра, від о. Хортиці до о. Скалозубового. Довжина (якщо міряти по річищу Дніпра) — близько 110 км, ширина — від 3 до 20 км, площа понад 1000 км2. Складався із двох масивів: Кінських плавнів (від о. Хортиця до Микитиного Рогу і Кам’яного Затону) та Базавлуку (від Микитиного Рогу й Кам’яного Затону до о. Скалозубового).
Основу гідросистеми В.Л. становили річки Дніпро, Кінська та Базавлук, що з’єднувалися між собою численними протоками. Поміж густих чагарів, на заливних луках було безліч боліт, бакаїв, озер і лиманів. Щороку у квітні — травні весь В.Л., за винятком його північно-східного закутка, затоплювався повінню; в середині червня вода починала спадати. За козацьких часів В.Л. мав дуже багатий тваринний та рослинний світ; протоки, озера і лимани кишіли рибою й раками; по всій долині розкошувало птаство.
Назва Великий Луг за Кінськими плавнями та Базавлуком закріпилися в добу козаччини (ХVІ-ХVІІІ ст.). Її фіксує під 1687 роком. Літопис Самовидця. Протягом віків у великолузькому регіоні тимчасово побували представники різних народів, племен і цивілізацій, але в усі відомі нам історичні періоди ця земля вважалася слов’янською, або ж українською.
Найяскравішими в історії В.Л. є сторінки, пов’язані з козацьким Запорожжям. Указівка на дніпровські луги була навіть у титулі Війська Запорозького Низового, яким звичайно закінчувалися різні листи й грамоти, що виходили з Коша: “Військо Запорозьке, дніпровське, кошове, верхове, низове і будучує на лугах, на полях, на полянах і на всіх урочищах дніпровських, і польових, і морських”. Запорожці називали В.Л. своїм батьком. Він мав для них винятково важливе військово-стратегічне й господарсько-економічне значення. На його правому березі в різний час стояли Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька та Нова Січі.
Через В.Л. із переправою Микитин Ріг — Кам’яний Затон пролягав Кримський шлях, а по всьому Східному березі тягся Чумацький шлях (відгалуження Муравського шляху). Крім того, товщу плавнів від Микитиного Рогу до р. Янчокрака перетинав Битий шлях (функціонував улітку й восени).
Усі ці транспортні артерії давали змогу Кошеві контролювати торгівлю й інші зносини Гетьманщини, Росії та Литви з Кримським Ханством, забезпечували його власний зв’язок із навколишнім світом.
У Великому Лузі запорожці займалися життєво необхідними промислами: рибальством, бортництвом, скотарством, мисливством. На високих грядах, на Кучугурах, побіля старих городищ було безліч козацьких зимівників і заводів, що заготовляли різний провіант (здебільшого в’ялену рибу) на замовлення Коша. До природних багатств В.Л. запорожці ставились бережливо, по-господарськи. Після ліквідації Нової Січі в 1775 році угіддя В.Л. були роздані Катериною II російським князям, графам і генералам. За короткий час у володіннях цих вельмож колишні козацькі займанщини були сплюндровані й занапащені. Особливо постраждали лісові масиви плавнів.
В.Л., як і всі дніпровські плавні, був затоплений водами Каховського водосховища протягом 1956-1957 років. Затоплення В.Л. було свідомою акцією імперського тоталітарного режиму, спрямованої проти історичної пам’яті українців. На дні Каховського водосховища опинився цілий материк вітчизняної та світової цивілізації.
Виборні козаки — привілейована частина українського козацтва, яка могла за власний рахунок відбувати військову службу і була залишена в козацькому реєстрі після реформування російським урядом козацтва на Лівобережній Україні в 1735 році.
Першу спробу провести “перевірку” козацьких компутів в окремих сотнях Ніжинського полку було зроблено універсалом І.Мазепи у 1701 р. Однак в умовах Північної війни та у зв’язку з непопулярністю даного заходу серед основної маси козацтва її не було здійснено.
Лише у 1735 р. було видано указ Правління гетьманського уряду, за яким приступили до складання нових компутів. 20 тисяч осіб, уключених до нових полкових і сотенних компутів (реєстрів), стали називатися В.к., отримували всі козацькі права й привілеї, та повинні були за власний кошт відбувати військову службу. Решта козаків, які були переведені у категорію підпомічників, мусили постачати В.к. зброю, одяг, коней, провіант і фураж, обробляти їхні землі під час несення ними військової служби. До категорії В.к. зараховувались також діти духівництва. На Гетьманщині В.к. як окремий стан проіснували до 1783 року, коли царський уряд скасував козацькі права та привілеї. Однак В.к. не були переведені у кріпацтво, а були перетворені на військових обивателів і за своїм становищем прирівнювались до державних селян.
На Слобідській Україні поділ на компанійців (В.к.) і підпомічників був запроваджений Петром I у 1700 році. Унаслідок ревізії козацьких компутів, проведеної у 1732 — 1737 роках, повноправними козаками було визнано лише 4200 чоловік. За своїм становищем вони були близькими до виборних козаків. Проіснували до 1765 року, коли на Слобожанщині було ліквідовано козацькі полки.
Випищики, виписні козаки — козаки, виключені (“виписані”) рішеннями уряду Речі Посполитої з козацьких реєстрів (списків) наприкінці ХV — 1 пол. ХVІІ ст. Після утворення у 1572 році реєстрового козацького війська кількість занесених до реєстру козаків часто змінювалася, в тому числі й у напрямі зменшення, відповідно до урядової політики обмеження українського лицарства. Найчастіше це відбувалося після придушення козацьких повстань. Так, згідно з Куруківською угодою 1625 року у реєстрі мали залишитися 6 тис. із 40 тис.; після прийняття сеймом “Ординації Війська Запорозького реєстрового” 1638 року реєстр було зменшено з 8 до 6 тис., тобто — 2 тис. стали В. (кількість козацтва на той час — близько 30 тис.).
Виписування проводила козацька старшина, намагаючись залишити в реєстрі заслужених і заможних козаків. Але при значних скороченнях реєстру до числа В. потрапляли не тільки голота та “своєвольці”, а й люди, які довго служили у Війську Запорозькому, бували в різних походах, мали заслуги. Після виключення з реєстру В. втрачали всі козацькі права та привілеї. Вони повинні були перейти до одного зі станів посполитих (селянства, міщанства), що повертало їх під владу польської шляхти й старост і примушувало виконувати всі повинності. Намагаючись уникнути цього, В. утікали на Січ та були найактивнішими учасниками національно-визвольної боротьби.
Військо Запорозьке, Військо Запорозьке Низове — словосполучення, які в козацьку добу використовувалися для позначення різних понять. Військом Запорозьким називали адміністративно-політичний центр запорозького козацтва — Запорозьку Січ, збройні сили Запорозької Січі, Українську державу — Гетьманщину, її збройні сили, все українське козацтво.
Військовий довбиш, довбиш, добош, політаврник — військовий служитель на Запорозькій Січі, який відав військовими литаврами. В.д. ударами в литаври скликав козаків на раду і подавав сигнал про те, що кошовий став під корогву, а січова старшина під бунчук й що раду можна починати. В.д. виконував поліцейські функції, перевозив із паланок у Січ злочинців, приковував їх до ганебного стовпа, був присутній при виконанні судових вироків, стежив за вчасною сплатою посполитими податків, контролював мобілізацію козаків із зимівників. Символами обов’язків В.д. були литаври.
Військовий кантаржій, кантаржій(від тур. “кантар” — вага) — військовий служитель Запорозької Січі, який був охоронцем військових ваг і мір, що правили за еталон для всіх торговців на Запорожжі. В.к. збирав із привезених на Січ товарів податок і розподіляв його між старшиною, куренями та церквою. Жив у окремому приміщенні на базарному майдані.
Військовий обозний — військовий старшина Запорозької Січі. Очолював січову артилерію, керував побудовою табору й організовував інженерне забезпечення штурму ворожих укріплень.
Військовий пушкар — військовий служитель Запорозької Січі, який під керівництвом військового обозного завідував усією січовою артилерією. Розпоряджався в січовій пушкарні, де зберігалися запасні гармати і боєприпаси (порох, свинець, ядра). Крім того, В.п. наглядав за злочинцями, яких тримали в пушкарні. Щороку їздив отримувати продовольство, боєприпаси, що надсилалися на Січ. Помічниками В.п. були підпушкар, кілька гармашів або канонірів, які вправно стріляли з гармат.
Військовий скотар — військовий служитель Запорозької Січі, який організовував догляд за стадами громадської худоби.
Військовий табунник — військовий служитель Запорозької Січі, який організовував догляд за табунами громадських коней.
Військовий товариш – почесне звання, яке надавалося представникам козацької верхівки (2-а пол. ХVІІ — ХVІІІ ст.). В.т. перебували під юрисдикцією гетьмана. Не маючи постійних службових посад, вони виконували окремі доручення вищих посадовців.
Військовий товмач, тлумач, толмач — військовий служитель на Запорозькій Січі, який був перекладачем. Знаючи мови сусідніх народів, В.т. виступав посередником у відносинах козаків із мандрівниками-іноземцями. В.т. візував посвідки іноземців, оголошував їм вимоги Коша, перекладав надіслані в Січ листи. Використовувався В.т. і для збирання розвідувальної інформації.
Військовий шафар, шапар (від польського szafarz — економ, ключник) — військовий служитель Запорозької Січі, збирач податків на користь Війська Запорозького на перевозах. Військовий шафар разом із підшафарями, писарем та підписарем і козацькими командами розміщувались на Козацькому, Микитинському, Бугогардівському, Самарському перевозах та стежили за порядком при переміщенні вантажів через переправи, вели прибутково-видаткові книги.
Військові канцеляристи — військові служителі на Запорозькій Січі, які займалися діловодством Коша Війська Запорозького. Військові канцеляристи поділялись на канцеляристів, підканцеляристів, писарів, підписарів і підлягали кошовому писарю.
Військові служителі — нижче за рангом військове й адміністративне керівництво Запорозької Січі. До В.с. уходили військові довбиш, пушкар, шафарі, товмач, канцеляристи, табунник, шкільні отамани. В межах своєї компетенції В.с. управляли певними сферами січового господарства чи запорозької військової організації. В.с. обиралися на свої посади, а при виконанні своїх обов’язків використовували помічників (піддовбишів, підканцеляристів, підпушкарів).
Вільні військові села — державна власність Війська Запорозького (Гетьманщини). Завоювавши в ході Визвольної війни особисту свободу, більшість селян перейшла в розряд вільних військових поселенців. В.в.с. у 2-й пол. XVII ст. становили більше від половини всіх населених пунктів Гетьманщини. Селяни В.в.с. були особисто вільними, але мусили платити так звані загальнонародні податки й виконувати різні повинності на користь Війська. Вони сплачували податки на утримання армії та старшинської адміністрації, забезпечували продовольством і фуражем наймане гетьманське (охотницьке) військо, харчовими продуктами, сіном, дровами гетьманський двір і т. ін. В.в.с. належали Скарбу Військовому Гетьманщини. Представники козацької адміністрації управляли цими селами, а не володіли ними. Прибутки, податки й повинності з них ішли на користь Військовому Скарбу. Однак поступово землі вільних військових сіл переходили до рук козацько-старшинської верхівки, української шляхти і російського дворянства, а повинності на користь держави були перетворені на типово феодальні повинності на користь окремих осіб привілейованих станів. Упродовж 1654 — 1730 років у 7 полках Лівобережжя (без Стародубського, Ніжинського та Лубенського) у феодальну залежність до приватних осіб потрапило 2/3 вільних посполитих. За 1730 — 1752 роки чисельність вільних посполитих зменшилася ще у 5 разів (було близько 28 тис., стало трохи більше ніж 5 тис. дворів).
“Волость” — антонім запорозькому Низу, густозаселена територія Середнього Подніпров’я, Правобережжя і Лівобережжя з містами й селами, урядовою адміністрацією. “Вийти на волость” для козаків означало покинути Запорожжя та вступити в межі території, на яких знаходилися королівщини (державні маєтності) й панські маєтки, міцно трималася влада королівських намісників — воєвод, старост і підстарост. Несанкціоноване переміщення козацького війська у цьому напрямі, як правило, означало непослух властям, демонстрацію сили, а то й просто початок повстання.
Вольності Війська Запорозького Низового, Запорозькі Вольності, Запорожжя — назва території, якою володіли запорожці. Кордони вольностей запорозьких козаків у різні часи і за різних обставин постійно змінювалися. У 1734 — 1775 роках запорожці займали велику територію. Площа її дорівнювала близько 80555 км2, що більше від території сучасної Литви. Володіння запорожців лежали в межах сучасної Дніпропетровської, частково — Запорізької, Херсонської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської та Донецької областей. Ці землі на півночі по лівому березі Дніпра і по р. Оріль межували зі Слобожанщиною і Гетьманщиною, на сході по верхів’ях річок Самари та Вовчої — зі Слобожанщиною, а по Кальміусу — із землями Війська Донського, на півдні по Берді та Кінських Водах — із кочів’ями ногайських татар, по правому березі Дніпра, на півночі по р. Омельник межували з Новосербією, на заході по Сухому Ташлику і Синюсі — з Польщею, а на південному заході й півдні — по Бугу і степами між гирлом Ташлика та по Інгульцю — з татарськими кочовищами. У 1709 р. Чортомлицька Січ за наказом Петра І була зруйнована, а запорожцям, як зрадникам, було заборонено влаштовувати Січ у межах російських володінь. Запорожці перейшли під протекцію кримського хана і в пониззі Дніпра заснували Олешківську Січ. Хоч кримський хан формально й надав запорожцям права в землекористуванні, промислах, торгівлі та у внутрішньому устрої, але ці права постійно порушувались. Тому в 1734 р. майже 30 тис. козаків Олешківської Січі повернулися на середнє Подніпров’я й заснували на р. Підпільній Нову Січ (1734 — 1775). Уся територія Запорожжя у цей час поділялася на паланки, яких спочатку було 5, а пізніше — вісім: Бугогардівська, Протовчанська, Орільська, Кодацька, Інгульська, Прогноївська, Самарська і Кальміуська.
Запорожжя періоду Нової Січі стрімко набувало обрисів держави. Російський царизм не міг терпіти держави в державі, особливо після оволодіння Північним Причорномор’ям. На останньому етапі російсько-турецької війни 1768-1774 років царський уряд узяв курс на повне знищення запорозького козацтва. 25 травня — 8 червня 1775 року було здійснено воєнну операцію російської армії, внаслідок якої знищено Нову (Підпільненську) Січ і Запорозька Січ перестала існувати.
Гармаш, армаш — 1). Козак-артилерист, управний стрілець із гармати; 2). Помічник військового підпушкаря.
Генеральна військова канцелярія — вища адміністративна установа Гетьманщини в XVII — XVIII ст. Створена в ході Української революції середини XVII ст. Спочатку виникла як канцелярія при гетьмані, а з часом перебрала на себе також функції генеральної старшини. Місцем перебування Г.в.к. була гетьманська резиденція — Чигирин, а згодом Гадяч, Батурин, Глухів. У руках Г.в.к. знаходилися важелі безпосереднього керівництва Гетьманщиною і козацьким військом. За тимчасової відсутності гетьмана Г.в.к. керувала Гетьманщиною від його імені. Під час воєнних дій Г.в.к. відала комплектуванням, озброєнням та забезпеченням козацького війська. На канцелярію покладалася перевірка звітності й фактичний контроль за різними грошовими операціями, для чого на місця відправляли особливих уповноважених. Г.в.к. вела діловодство у земельних справах. У канцелярії складалися накази, що стосувалися служби козацького війська, здійснення правосуддя, торгівлі. У ній же оформлялися справи про призначення на уряди, велося листування з російськими центральними органами. Канцелярія приймала й розв’язувала або доручала розв’язати різні державні, військові й позовні справи. Вона мала право на затвердження нижчої старшини, на надання нових маєтностей, на звільнення окремих осіб і навіть цілих корпорацій (наприклад, цехів) із-під влади місцевої адміністрації і суду та звільнення від деяких податків (право “протекції”).
У Г.в.к. зберігалися всі документи. Архів військової канцелярії охороняли спеціальні “доглядачі” й окрема стрілецька варта. Г.в.к. займалася ще і підготовкою кадрів для адміністративно-судових установ Гетьманщини. Цим займався спеціальний канцелярський курінь у Глухові. Це був навчальний заклад напіввійськового типу, який підпорядковувався генеральному писареві, а безпосередньо ним керував старший канцелярист.
Усе діловодство в Г.в.к. фіксували протокольні книги, куди записувалися (з поданням досить докладного змісту) всі папери, що надходили до канцелярії і виходили з неї. Крім того, велися ще окремі “діаріуші”, котрі мали характер записок, у яких фіксувалося все, що діялося в оточенні гетьмана; в них також заносився зміст найважливішої кореспонденції Г.в.к. Діаріуші були щоденниками адміністративної діяльності вищої управи Гетьманщини, певною мірою розкривали й закулісний бік тодішньої політики в ній.
У XVIII ст. Г.в.к. складалася з двох частин — розпорядчої і виконавчої. До першої входили гетьман, генеральний писар, генеральний суддя, обозний та осавул. До виконавчої частини Г.в.к. (апарату) входили старші військові канцеляристи, просто канцеляристи й служителі-підписки, протоколісти, реєстратори, копіїсти, товмачі. Була і позаштатна група без посад та без оплати, яка зараховувалася для навчання письму й справознанню. Очолював увесь канцелярський персонал реєнт, а з 1729 року — двоє старших військових канцеляристів. Штати канцеляристів Г.в.к. комплектувалися здебільшого з вихованців Києво-Могилянської академії.
Справи в Г.в.к. вели військові канцеляристи . Всі папери, що надходили до Г.в.к. (якщо не були подані самому гетьману), насамперед потрапляли на розсуд генерального писаря, який доповідав про їхній зміст гетьманові. Підписані гетьманом документи поверталися до Г.в.к.
Саме такий характер Г.в.к. як інституції, цілковито залежної від волі гетьмана, і викликав різке незадоволення царизму: поки Г.в.к. була в руках гетьмана, царський уряд не міг керувати ним. Із 20-х років XVIII ст. Г.в.к., унаслідок утручання російського уряду з особистої, гетьманської, перетворювалася на суто бюрократичну установу — державну канцелярію. Всі справи суду й судочинства передавалися з Г.в.к. до Генерального суду — в створену при ньому судову канцелярію.
Із 28.11.1720 року Г.в.к. указом Петра І позбавлена фінансових і судових функцій. Від 1722 року її діяльність контролювалася І Малоросійською колегією. В 1727-1734 роках за гетьманства Д.Апостола знову підпорядкувалася гетьману. Після його смерті реорганізована у Правління гетьманського уряду. За К.Розумовського — відновлена і функціонувала до остаточного скасування гетьманства 10.11.1764 року.
Генеральна військова рада — найвищий орган управління в Україні часів Гетьманщини. Участь у Г.в.р. могли брати всі, хто належав до козацького стану, іноді — делегації від міщан, запорожці, в окремих випадках — селяни. Кількість присутніх доходила до кількох тисяч. Постійного місця зборів Г.в.р. не було, найчастіше вона збиралася на Росаві (Київщина) та в Переяславі. Г.в.р. скликали окремими універсалами гетьмани, й самі їх проводили. За порядком наглядав осавул. Правильного голосування не було, рішення приймалося за згодою більшості, яку визначали приблизно. Г.в.р. обирала гетьмана і вищу козацьку старшину, розглядала питання війни й миру, обговорювала зовнішньополітичні питання, а іноді справи внутрішньої політики та судочинства. Повноваження Г.в.р. частково конкурували з функціями гетьмана і ради старшин. За гетьманування Б.Хмельницького Г.в.р. скликалася рідше, під час Руїни — частіше; спостерігалася тенденція перетворення Г.в.р. із суто військової козацької установи в державний орган Гетьманщини. З останньої чверті XVII ст., унаслідок посилення ролі ради старшин і втручання російського уряду в діяльність Г.в.р., вона втрачає свій демократичний характер та скликається лише для санкціонування рішень, прийнятих радою старшин. Під кінець XVII ст. Г.в.р. втратила значення центрального державного органу за рахунок переходу її повноважень до гетьмана і ради старшин. У XVIII ст. Г.в.р. стає лише формою урочистого військового параду при обранні нового гетьмана. В лютому 1750 року відбулася остання Г.в.р., на якій було проголошено гетьманом України К.Розумовського.
Генеральна старшина — вище військове й цивільне керівництво Війська Запорозького, яке здійснювало управління всім козацьким військом і його окремими службами (артилерією, навчанням військ, діловодством тощо). Із середини XVII ст. Г.с. зосередила у своїх руках також управління органами державної влади та перетворилась на державну адміністрацію Гетьманщини. До Г.с. уходили: гетьман, генеральний обозний, генеральний писар, генеральний суддя, генеральний підскарбій, генеральний осавул, генеральний хорунжий. Примикали до Г.с. і бунчукові товариші. Спочатку Г.с. обиралася на козацьких радах, потім стала призначатися гетьманами, а згодом — російським урядом. Після скасування Росією залишків української державності посади Г.с. ліквідовано.
Генеральний бунчужний, бунчужний — старшинська посада в гетьманській адміністрації України із середини XVII ст. і до кінця XVIII ст. У старшинській ієрархії у складі генеральної старшини посідав одне з найнижчих місць; його посада вважалася нижчою за посаду полковника. Г.б. повинен був охороняти і захищати гетьманський бунчук. Фактично Г.б. займався військовими справами, виконував адміністративно-господарські доручення, зустрічав та проводжав послів.
Генеральний обозний — старшинська посада в гетьманській адміністрації України із середини XVII і до кінця XVIII ст. В ієрархії генеральної старшини Г.о. посідав чільне місце: був другою після гетьмана особою. Г.о. відав генеральною артилерією, яка знаходилася при гетьманській резиденції, полковою та сотенною артилерією й обозом. Обов’язково брав участь у всіх військових походах. У Г.в.к. вів усі військові справи. Крім того, Г.о. засідав у Генеральному суді, був присутній на прийомах послів, за необхідності виконував обов’язки наказного гетьмана.
Генеральний осавул — старшинська посада в гетьманській адміністрації України із середини XVII ст. до кінця XVIII ст. Належав до середнього щабля генеральної старшини. Формально посади Г.о. (їх було дві) вважались виборними, але на них призначав гетьман, який пізніше узгоджував свої рішення із царським урядом. Г.о. контролювали стройову частину в полках, наглядали за складом полків, веденням реєстрів (компутів), за організацією постачання, підготовкою до походу, а також стежили за правопорядком, розслідували особливо важливі справи. Іноді вони виконували обов’язки наказного гетьмана.
Генеральний писар — старшинська посада в гетьманській адміністрації України із середини XVII ст. і до кінця XVIII ст. Належав до найвищого щабля в ієрархії генеральної старшини. Зберігав військову печатку, керував Генеральною військовою канцелярією, вів усе гетьманське листування, в тому числі таємне та дипломатичне, брав участь у засіданнях Генерального суду, міг виконувати обов’язки наказного гетьмана.
Генеральний підскарбій — старшинська посада в гетьманській адміністрації України із середини XVII ст. і до кінця XVIII ст. Уходив до складу генеральної старшини. Відав фінансами Гетьманщини. Визначав та розподіляв грошові й натуральні податки, встановлював розмір мита, очолював Генеральну скарбову канцелярію.
Генеральний суд — головний спеціалізований судовий орган Гетьманщини. Г.с. був судом першої інстанції для особливо важливих справ, які передавав гетьман у ході розслідування дій генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів.
Крім того, Г.с. розглядав апеляції на рішення полкових та сотенних судів, затверджував їх рішення. Ним давалися інструкції нижчим судам, коли ті просили допомоги у розв’язанні складних справ. Г.с. підпорядковувався гетьману, який затверджував смертні вироки й ухвали у найважливіших справах. В окремих випадках вирок Г.с. міг бути переглянутий радою генеральної старшини.
Засідання Г.с. вели двоє генеральних суддів. У них також брали участь представники генеральної старшини, полкової, сотенної та міської адміністрацій, судовий писар. Діловодство вів судовий писар, якому підпорядковувалися судові канцеляристи. Рішення Г.с. уносилися до судових книг і скріплювалися печаткою. До цих книг уносилися й універсали гетьмана, які остаточно розв’язували окремі судові справи. Охоронявся Г.с. козаками “куреня судді генерального”.
Відповідно до “Рішительних пунктів” (1727 рік) Г.с. був перетворений в апеляційну інстанцію, і з 1728 року до його складу входили по троє членів від української та російської сторін, які засідали під керівництвом гетьмана. Зазнав перетворень Г.с. і під час судової реформи гетьмана К.Розумовського в 1760-1763 роках. До його складу було введено представників від полків.
Г.с. був ліквідований під час скасування російським урядом української автономії. Офіційно діяв до утворення намісництв (1782-1789 роки), а фактично існував до 1790 р.
Генеральний суддя — старшинська посада в гетьманській адміністрації України із середини ХVІІ ст. і до кінця ХVІІІ ст. В ієрархії генеральної старшини займав одне з чільних місць. До 1750 року було два Г.с., і один із них вважався головним, а потім такий суддя був один. Г.с. очолював генеральний суд, брав участь у дипломатичних переговорах, рішення виносив одноосібно, міг виконувати обов’язки наказного гетьмана.
ГЕНЕРАЛЬНИЙ ХОРУНЖИЙ — старшинська посада в гетьманській адміністрації України із середини ХVІІ ст. і до кінця ХVІІІ ст. В ієрархії генеральної старшини посідав одне з найнижчих місць, яке було перехідним до полковництва. Г.х. вважався охоронцем гетьманської корогви. Міг очолювати гетьманську надвірну корогву (особисту охорону гетьмана). Крім того, відав військовими справами, виконував окремі доручення гетьмана, брав участь у засіданнях генерального суду, проводив слідство на місцях, міг призначатись наказним гетьманом.
Герб (польськ. herb, від нім. erbe — спадщина) — особливий символічний знак держави, міста, іншої території, стану, роду, корпорації, який установлювався згідно з відповідними нормами і, як правило, передавався у спадщину. Герб зображують на прапорах, грошових знаках, печатках, документах, зброї, будинках, одязі та ін. За феодального ладу герб чітко визначав місце його власника у суспільстві: верству й професійну належність особи, її місце в соціальній стратифікації суспільства.
Створення в Україні реєстрового козацтва мало наслідком надання цій військовій корпорації герба, на якому було зображено лицаря — козака із самопалом. Його можна побачити на найстарішій зі збережених запорозькій печатці 1596 року. Від 1620 року лицар-козак на печатці „Коша Війська Запорозького” має на плечі мушкета. За гетьманування Б.Хмельницького лицар-козак із шаблею та мушкетом залишився гетьманським знаком, а в гербі Війська Запорозького до основного зображення лицаря-козака із мушкетом було додано однобічну геральдичну відзнаку — спис, устромлений у землю й з постаттю козака. У такому вигляді цей герб став знаком усіх запорозьких володінь, а зображення козака з мушкетом широко використовувалося на печатках XVIII ст. як національний герб. Уміщували його на гетьманських печатках і запорозьких військових прапорах — полкових та сотенних.
У добу козацько-гетьманської держави мали герби і використовували їх на свої печатках численні старшинські роди.
Гетьман (запозичене через польськ. hetman із середньоверхньонім. houbetman, hauptman = Hauptman — командир, командувач) — в Україні ХVІ — ХVІІІ ст. керівник козацького війська, а з 1648 р. — і правитель держави — Гетьманщини.
У Польщі та Великому Князівстві Литовському з 2-ї пол. ХV ст. — головнокомандувач збройних сил. Початково Г. призначався королем на час військових дій. Із 1503 року посада Г. великого коронного, а згодом „Г. великого литовського” стала постійною, а з 1581 року — довічною. У 1527 році Г. стали найвищими військовими керівниками. Помічниками їх були Г. польні (двірські). У польсько-литовській державі було четверо Г.: двоє — польські (коронні) і двоє — литовські, причому один із них був головним (великим) Г., а другий — його заступником (польним Г.).
Питання про першого Г. Війська Запорозького досі не з’ясоване. Українська літописна традиція вважає ним Предслава Лянцкоронського, діяльність якого припадає на 1-у третину ХVІ ст., хоча з інших джерел відомі імена козацьких вождів ранішого періоду, котрих, однак, гетьманами ще не називали. У 1576 році польський король Стефан Баторій уперше офіційно найменував Богдана Ружинського “Гетьманом Запорозьким” і пожалував йому ознаки гетьманської влади (клейноди). З того часу розгорнулася боротьба між урядом, який вважав, що лише король має право призначати Г., і козацтвом, котре боронило своє право обирати собі керівника. У Речі Посполитій існували вищі військові посади Г., і тому, щоб уникнути небажаних аналогій, в офіційних польських документах українського (козацького) Г. здебільшого йменували „старшим Війська Запорозького”. У цей час військова і судова влада Г. поширювалася лише на козацтво. Але в результаті перетворення останнього в значну військову і політичну силу, що почала відігравати вирішальну роль у національно-визвольній боротьбі українства, гетьманська влада поступово почала поширюватися на все українське суспільство. Г. починають займатися справами, що раніше не входили в їх компетенцію: вони захищають православну церкву, клопочуться про відновлення її адміністрації. Під час повстань під владою Г. перебували значні території України, і вони зверталися з універсалами до всього українського народу. Після придушення поляками козацьких повстань і запровадження „Ординації Війська Запорозького реєстрового” 1638 року посаду Г. було скасовано, а керівництво реєстровими козаками до 1648 року здійснював урядовий комісар.
Відновлення гетьманської посади відбулося на початку Визвольної війни. Після відродження незалежної України (Гетьманщини) роль Г. значно зросла, його влада поширюється на всі визволені українські землі, і тому його можна називати Гетьманом України. Першим Г. України (офіційно — Війська Запорозького) як незалежної держави був Б. Хмельницький. Г., котрий раніше був лише керівником козацького війська, став верховним головнокомандувачем збройних сил Української держави (включаючи й наймані війська). Крім того, Г. був найвищою інстанцією в адміністративних, фінансових та судових справах. Він надавав землі, санкціонував створення нових населених пунктів, установлював розміри податків і порядок їх стягування, давав дозвіл на заняття певними видами господарської діяльності. Гетьманські універсали були обов’язкові для виконання всім населенням. Влада Г., який затверджував на посадах вищих церковних діячів, надавав маєтки монастирям та визначав обов’язки їх підданих, поширювалась і на церкву. Свої повноваження Г. здійснював, спираючись на раду старшин, яка складалася з генеральної старшини й полковників. Влада Г. обмежувалась генеральною військовою радою, що обирала його на цю посаду.
Утримувались Г. за рахунок доходів від наданих їм рангових маєтностей. Ознаками гетьманської влади були булава, бунчук, прапор, печатка. Гетьманські резиденції знаходилися в Чигирині (1648-1676 роки), Гадячі (1663-1668 роки), Батурині (1669-1708 роки) та Глухові (1708-1764 роки).
У 2-ій пол. ХVІІ ст. почався занепад влади українських Г. Після 1660 року, коли Московія з Польщею розчленували Україну, своїх Г. мали правобережна та лівобережна частини Гетьманщини. Внаслідок колоніальної політики Російської імперії інститут Г. в Україні ліквідувався спочатку тимчасово (1722-1727 роки та 1734-1750 роки), а потім — остаточно (1764 рік). У ці періоди, замість Г., Україною управляли Малоросійська колегія та Правління гетьманського уряду. Відновлення посади Г. в 1727-1734 роках та 1750-1764 роках було зумовлене зовнішньополітичними обставинами й особистими вподобаннями російських цариць. Г. цілковито залежали від російського уряду. Будь-яка їх спроба поліпшити становище в Україні та зміцнити свою владу вела до чергового скасування посади Г. Остаточно посада Г. була ліквідована в 1764 році, коли останнього гетьмана К.Розумовського змусили відмовитися від булави.
Гетьманські статті XVII-XVIII ст. — документи державно-правового характеру, які визначали суспільно-політичний устрій Гетьманщини — та порядок її взаємовідносин із Російською державою. Здебільшого Г.с. укладалися з нагоди виборів кожного нового гетьмана як своєрідна угода між козацькою старшиною на чолі з гетьманом і представниками московського царя. Вважалося, що в основі всіх цих царських договорів лежали так звані Статті Б.Хмельницького, але в кожний новий договір вносилися нові зміни, майже всі в напрямі обмеження української автономії та влади гетьмана. І хоча до певного часу вдавалося зберегти ті права, які в сукупності забезпечували особливий політико-правовий статус Гетьманщини, наступ царизму на її права посилювався, й це стосувалося передусім самостійності гетьманської влади. Відомі Переяславські статті Ю.Хмельницького (1659 рік), Батуринські та Московські статті І.Брюховецького (відповідно 1663 рік і 1665 рік), Глухівські статті Д.Многогрішного (1669 рік), Конотопські та Переяславські статті І.Самойловича (1672 рік і 1674 рік), Коломацькі статті І.Мазепи (1678 рік), Решетилівські статті І.Скоропадського (1709 рік), так звані “Рішительні пункти” Д.Апостола (1728 рік).
Гетьманщина — українська козацька держава (1649-1764 роки), яка утворилася в ході Національної революції середини ХVІІ ст. Офіційна назва — Військо Запорозьке. З 1663 року Г. виявилася розколотою на лівобережну і правобережну, і такий стан був закріплений поділом України між Московією та Польщею. У 1676 році правобережна частина Г. була скасована польською владою, й з цього часу Гетьманщина зберігалася тільки в межах Лівобережної України. Столицею Г. у різні часи були Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів. До 1654 року Г. номінально вважалася залежною від Речі Посполитої, а її територія обмежувалась Київським, Брацлавським і Чернігівським воєводствами (за Білоцерківським договором 1651 року — лише Київським воєводством). Однак фактично вона була незалежною, а влада гетьмана поширювалася на значно більшу територію, включаючи також частину Волині. Напередодні укладення Українсько-Московського договору 1654 року територія Г. окреслювалася такими містами та містечками: Ямпіль — Чернівці — Мурафа — Красне — Вінниця — Пилявці — Полонне — Овруч — Чернігів — Стародуб — Новгород-Сіверський — Глухів — Конотоп — Ромни — Гадяч — Полтава — Кременчук — Чигирин. Із московсько-українсько-польської війни 1654-1656 років до її складу входила також південна Білорусь.
У 1660-1663 роках Гетьманщина була поділена на лівобережну (під контролем Московії) та правобережну (під контролем Речі Посполитої). Цей поділ був закріплений Андрусівським миром 1667 року і „Вічним миром” 1686 року. Після скасування козацтва Польщею у 1700 році на Правобережжі Г. продовжила існування лише в межах Лівобережної України; в російських документах вона офіційно називалася Малоросією.
Г. мала самобутній адміністративно-територіальний устрій, який склався на основі традицій козацького самоврядування. Вона поділялася на полки і сотні. На Правобережжі полково-сотенний устрій проіснував до 1714 року; на Лівобережжя він зберігся до 1782 року Кількість полків і сотень не була сталою. Наприкінці ХVІІ ст. у лівобережній Гетьманщині було близько 2 тис. населених пунктів, у яких проживало близько 1,5 млн. чол.
Державний устрій Г. поєднував у собі риси як республіканського, так і авторитарного ладу. Вищу владу представляли три інституції — Генеральна військова рада, гетьман та рада старшин. За гетьманів Б.Хмельницького, І.Виговського й І.Мазепи відчувалася тенденція до утвердження монархічного режиму. Вищим органом влади в Україні вважалася Генеральна військова рада, але гетьман та генеральна старшини, як правило, вміло маніпулювали нею, і значення останньої поступово зменшувалося. Іншим органом влади була рада генеральної старшини. Принцип виборності був властивий усім формам центральної та місцевої адміністрації.
Акти гетьманської влади — універсали — мали в Україні загальнообов’язкове значення. Підвалиною гетьманської влади була система військово-адміністративного управління.
Г. мала свій бюджет, свою фінансову систему і грошовий обіг, що були істотними атрибутами державності. Існувала широка система податків до Скарбу Військового. Доходи з млинів („військову мірочку”) збирали спеціальні „дозорці”. Існувала оренда на горілку, дьоготь і тютюн. Значний збір надходив до Скарбу від пасік. Стягувалися довізні, транзитні й внутрішні митні збори. У Г. існувала система прямого оподаткування населення. При обкладанні податками брали до уваги загальний добробут податної особи: поділ здійснювався на убогих, піших, мізерних, заможних. Розмір збору був не зовсім визначений. Збори мали переважно натуральний характер. Суттєвою рисою оподаткування в Г. було звільнення від податків привілейованих верств: пільги мала генеральна й полкова старшина, монастирі, церкви, військові товариші та значні козаки. Якщо ж їм і доводилося платити, то в менших розмірах. Окремо існували ратушні та церковні збори — вони йшли на утримання органів місцевого самоврядування й церковні потреби. Своя система фіску існувала в полках. Фінансово-фіскальна система в Г. була складною, а відтак вельми обтяжливою для населення. Фінанси гетьманського двору і Військового Скарбу не були чітко розмежовані. В полках полковники могли на свій розсуд збільшувати, а то й вводити нові збори, безконтрольно розпоряджатися полковим скарбом, зловживаючи своїм становищем, нерідко привласнювати частину коштів.
У Г. було закріплено поділ суспільства на старшинсько-шляхетську еліту (старшину), козацтво і посполитих (міщанство, селянство). У ХVІІІ ст. помітна тенденція до стирання відмінностей між формами земельних надань — у спадкову чи тимчасову власність. Відбувається перетворення рангових маєтностей у повну власність. Головним фондом роздачі земельних володінь були вільні військові села.
Довгий час Г. була помітним політичним чинником на сході Європи, відігравала значну роль у боротьбі проти Туреччини.
Під час Північної війни (1700-1721 роки) посилився наступ царизму на автономні права України. З 1708 року почав запроваджуватися губернський адміністративний устрій, який спочатку співіснував із поділом території на полки й сотні. Після переходу І.Мазепи на бік Карла ХІІ гетьмана оголошено зрадником. Новим гетьманом став І.Скоропадський. Влада гетьмана суттєво обмежувалася. У 1709 році цар приставив до гетьмана Скоропадського свого резидента, який мав контролювати зносини гетьмана із сусідніми державами, не допускати звільнення і призначення старшини без відома царя, контролювати фінансову політику. За Скоропадського почалося призначення російських офіцерів на полковницькі уряди, активне роздавання українських земель царським вельможам. Російський уряд дедалі більше використовував економічний та людський потенціал України у власних цілях. Справжнім лихом для козацтва став обов’язок виконувати важкі роботи далеко від батьківщини.
Після укладення Ніштадського миру 1721 року цар Петро І зробив рішучий крок задля обмеження суверенітету Гетьманщини та фактичної ліквідації гетьманського уряду — запровадив в 1722 році Малоросійську колегію.
У зв’язку з обставинами, не пов’язаними зі зміною стратегії Росії стосовно України, гетьманство було на деякий час відновлено. Новим гетьманом став Д.Апостол (1727-1734 роки), а Малоросійська колегія припинила своє існування. Після смерті Д.Апостола російський уряд не дозволив обирати нового гетьмана. Натомість було запроваджено нову царську інституцію — Правління гетьманського уряду (1734-1750 роки). У 1750 році царський уряд, зважаючи на різні чинники, відновив гетьманство. За володарювання К.Розумовського (1750-1764 роки) були відроджені головні атрибути української автономії. Але її подальший розвиток був неможливим за умов централізаційних устремлінь Російської імперії. Стривожена прагненням старшини до перетворення гетьманства у спадковий інститут, Катерина ІІ примусила Розумовського подати у відставку. Замість гетьмана і Генеральної військової канцелярії верховним органом стала друга Малоросійська колегія з чотирьох російських чиновників та чотирьох колишніх генеральних старшин (1764-1786 роки).
У 1765 році царизм скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини, а натомість створив Слобідсько-Українську губернію. У 1783 році було запроваджено поділ Лівобережної України на три намісництва — Новгород-Сіверське, Чернігівське і Київське. Полково-сотенний адміністративний устрій перестав існувати. У 1783 році замість козацьких полків було створено 10 кавалерійських регулярних полків, пізніше перейменованих у карабінерські. Україна втратила свої національні збройні сили й була зведена до звичайної окраїни Російської імперії.
Городові козаки — назва українських козаків, які, на відміну від січовиків, проживали не на Запорожжі, а в „городах” (в Україні). Найчастіше так називали реєстрових козаків. Назва „городові козаки” чітко відмежовувала їх від запорозьких козаків, які проживали на Запоріжжі й називалися „низовими” козаками.
Грамотні козаки — козаки, записані в „грамоту” (реєстр); одна із назв реєстрових козаків.
Джура — молодий вихованець, зброєносець і помічник досвідченого козака. Інститут джур був дуже поширений та авторитетний, бо існував протягом усієї історії козацтва. Стати джурою міг не кожен, а лише той, хто годився до козацької служби, пройшовши певні випробування як фізичні, так і моральні. Причому духовна загартованість передувала фізичній, якої набували впродовж кількох років. Виховувалася перш за все розважливість, поміркованість, упевненість у власних силах. За існуючою у Військові Запорозькому традицією кожен козак на схилі життя мав підготувати для служби у Війську замість себе молодого юнака. У Д. брали своїх молодших родичів, а частіше — сторонніх підлітків, яких спочатку привчали до ведення козацького господарства, а пізніше на Січі навчали військовій справі. Система виховання була досить жорсткою. І далеко не всі вихованці годилися для військової служби. Часто вони успадковували від своїх вихователів не тільки військовий досвід, а й усе майно та господарство. В перших воєнних походах патрон-вихователь пильно опікувався своїм Д., доки той не набуде певного досвіду і не стане повноцінним козаком. У свою чергу Д. мав усіляко дбати про свого патрона-вихователя й беззаперечно виконувати всі його накази, демонструючи при цьому швидкість, дотепність та кмітливість.
Дике поле, Дикі поля, Campi desente — термін, яким починаючи з другої половини XV ст. означували степи Південної України, не залюднені осілим населенням. У ХІ-ХІІІ ст. цю територію половці йменували Половецьким полем (Дешт-і-Кипчак). В українській літописній традиції вживалася нейтральна назва „Поле”, у кримськотатарській — майже так само („Гейгат”). Історичні джерела, особливо іноземні, із захопленням змальовують Дике поле: розкішну природу, найродючіші у світі землі, багатющу флору та фауну, відзначають, що через постійні ординські наскоки тут важко займатися хліборобством і засновувати постійні оселі. Дике поле оспівувалося в українському фольклорі та літературі насамперед як арена славних звитяг запорозьких козаків над турецько-татарсько-ногайськими завойовниками.
Історики ХІХ-ХХ ст. нерідко перебільшують незаселеність Дикого поля, не враховують суттєві та довготривалі зміни його північних кордонів. Ці кордони змінювалися залежно від співвідношення сил на Великому Кордоні, на якому лежить більшість українських земель ще з доісторичних часів. Саме в цій зоні точилася боротьба, а часом — і мирна співдія між осілим хліборобським, слов’янським, а згодом — християнським населенням та кочівниками переважно тюркського походження, що прийняли в ХIV-XV ст. іслам.
Дніпрові пороги, Дніпровські пороги — кам’янисті пасма, які повністю перегороджували Дніпро й утворювали, власне, 9 порогів — Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнігівський, Будильський, Лишній, Вільний (існував ще Таволжанський поріг, який у кінці ХІХ ст. став забороною). Довжина порожистої частини Дніпра досягала 65 км, загальне падіння становило 31 м, ширина річища — від 38 до 900 м. Д.п. були значною перешкодою для судноплавства. Влітку і восени Д.п. були повністю непрохідні; тільки навесні, коли Дніпро розливався, можна було подолати пороги. На Запорожжі виділився прошарок козаків, які займалися проведенням суден через Д.п. — лоцмани.
Д.п. слугували природним захистом запорозького козацтва від інтервенції польської адміністрації. Д.п. дали навіть назву козацтву — „запорозьке”, тобто те, яке проживало за порогами.
Щоб зробити плавання по Дніпру вільним, у ХVІІІ-ХІХ ст. пробували зробити канали в порогах із накладного каміння. Такі спроби робилися в 1798, 1807 і 1854 роках. Однак повністю судноплавним став Дніпро після спорудження у 1932 році греблі Дніпрогесу — води штучного моря затопили Д.п. У роки Другої світової війни, коли була зруйнована гребля, Д.п. частково оголилися. Після відбудови греблі Дніпрогесу Д.п. знову опинилися під водою.
Дніпровська укріплена лінія — система прикордонних укріплень, збудована за розпорядженням російського уряду для захисту від турецько-татарських нападів під час війни з Туреччиною в 1768-1774 роках, а також із метою встановлення контролю над запорозькими землями. Лінію було спроектовано таким чином, що всі фортеці розміщувалися вздовж кордону з Кримським ханством, визнаного Бєлградським миром 1739 року і додатковими договорами 1740 року.
При зведенні Д.у.л. використовувалася праця державних селян, діючої армії, каторжників. Д.у.л. простягнулася на 180 км від Дніпра до Азовського моря вздовж рік Кінської та Берди; складалася із семи окремих фортець.
Під час будівництва Д.у.л. виселялися козацькі зимівники, для забезпечення будівництва матеріалами вирубувалися ліси. Службу в укріпленнях лінії несли 3 козацькі полки й регулярні війська. Під прикриттям фортець у селах розміщували відставних солдатів і державних селян. Побудова Д.у.л. завершила процес оточення Вольностей Війська Запорозького Низового російськими поселеннями та вплинула на подальшу долю Запорозької Січі. Після приєднання у 1783 році Кримського ханства до Російської імперії Д.у.л. втратила своє значення. Проте флангові фортеці Олександрівська й Петрівська, завдяки їх стратегічному розташуванню, утримувалися урядом до кінця ХVІІІ ст. Згодом вони переросли у міста Олександрівськ (тепер Запоріжжя) та Бердянськ.
Жолдаки — (від нім. solf та польськ. zold — плата за службу) — окрема рота гетьманської охорони, бійці якої оберігали гетьманську резиденцію і використовувались для виконання різних доручень. Утримувались Ж. за рахунок військового скарбу, з якого їм видавались гроші, хліб й одяг.
Займанщина — узвичаєний спосіб закріплення земельної власності на правах першості в зайнятті вільних земель. Була поширена серед козаків та селян України у ХV-ХVІІІ ст., пізніше практикувалася селянами Півдня. Ця норма йде з глибини віків, і шукати її початків слід у звичаєвому праві доби Київської Русі. Земельна власність у Запорозьких Вольностях ґрунтувалась виключно на цій правовій основі. Юридично цей звичай не був оформлений та діяв як норма звичаєвого права. В її основі лежало традиційне уявлення людей про те, що їхня праця вкладена в землю в будь-якій формі, давало право на володіння і розпоряджання нею. Раніше здійснена З. визнавалася законною. Вона могла бути груповою та індивідуальною. Часто зайнята територія або й уся місцевість носила ім’я першого володільця. Способи та обсяги З. не скрізь були однаковими. У північних районах вона здійснювалася шляхом розчищення лісових ділянок, у степових районах — підняттям цілинних земель. У такий спосіб відбувалося масове покозачення селян під час національно-визвольних змагань. Вони переходили в інші місця, осаджували там хутори й оголошували себе козаками. На правах З. покозачене селянство України в ході Національної революції середини ХVІІ ст. оволоділо землями коронної шляхти і магнатів.
Запорожжя, Запоріжжя, Запороги — історико-географічна область на півдні України, яка стала місцем розташування запорозького козацтва.
З. займало степову територію, прилеглу до обох берегів Дніпра в нижній течії, південніше від Дніпрових порогів (у межах сучасних Дніпропетровської, частково Запорізької, Херсонської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської та Донецької областей). Із середини ХV ст. на цій території розгорнулась козацька колонізація.
Запорозька Січ, Запорізька Січ — військовий і адміністративний центр запорозького козацтва, що існував за порогами Дніпра із середини 70-х років ХVІ ст. та до 1775 року. Утворення З.С. пов’язане з процесом формування українського козацтва і освоєння ним раніше спустошених татарами українських земель між Дніпром і Південним Бугом. Численні козацькі загони, які займалися господарським освоєнням цих земель і вели постійну боротьбу з татарами, змушені були будувати на уходах укріплення для власної безпеки. Поява ж за порогами укріпленого пункту, який був би постійною базою для наступу на Кримське ханство, пов’язана з ім’ям Д.Вишневецького. В першій половині 50-х років ХVІ ст. (орієнтовно 1552-1556 роки) він заснував на о. Мала Хортиця (тепер острів — Байда) замок, який став предтечею козацької твердині за Дніпровським порогами.
Дискусійною залишається проблема часу виникнення та локалізації першої З.С. Більшість дослідників виокремлюють в історії козацтва такі З.С.: Томаківська (70-ті роки ХVІ ст. — 1593 рік); Базавлуцька (1593-1638 роки); Микитинська (1638-1652 роки); Чортомлицька (1652-1709 роки); Кам’янська (1709-1711 роки; 1730-1734 роки); Олешківська (1711-1728 роки); Нова Січ (1734-1775 роки).
Майже всі козацькі центри розташовувалися у Великому Лузі — місцевості, вкритій лісами, плавнями, перерізаній численними річками і протоками, із безліччю боліт і озер. Козаки обирали для них місця, які самою природою були зроблені неприступними, — острови й півострови, а укріплювали їх за допомогою дерев’яно-земляних споруд. Такі укріплення вимагали менших зусиль при побудові та протистояли артилерійському вогню краще, ніж кам’яні. З.С. обкопувалися ровом, а навколо них насипався вал, висота якого сягала за 10 м. На вершині валу встановлювався частокіл із загострених паль. Найприступніші для противника місця укріплювалися дерев’яними вежами зі встановленими на них гарматами. Більшість виходів із фортець робилися вузькими і прикривались бійницями. Взимку на річках, що оточували Січ, козаки вирубували кригу, утруднюючи ворогові доступ до З.С. У середині З.С. знаходився майдан із січовою церквою (на Кам’янській та Олешківській Січах кримський хан забороняв будувати постійні храми — і там існували похідні церкви).
Навколо січового майдану стояло 38 довгих казарм — куренів, у яких мешкали козаки. Крім куренів, навколо січової площі стояли курінні скарбниці, комори, будинки окремих старшин, пушкарня (на ранніх Січах, коли існувала небезпека їх захоплення польськими чи татарськими військами, артилерію й цінності козаки зберігали в потаємних місцях Великого Лугу). Пізніші Січі були й великими торговельними центрами. Тому поряд із січовою фортецею розміщувалося передмістя з базаром. На січовому базарі стояли численні лавки-ятки, будки і шинки. Там же знаходились і ремісничі майстерні.
З.С. була центром, у якому зосереджувались найвищі органи управління Вольностями Війська Запорозького Низового — Кіш. У З.С. знаходилась резиденція кошового отамана, який разом із військовою старшиною здійснював найвищу військову, судову та адміністративну владу на всій території Запорожжя. Адміністрації З.С. були підпорядковані всі запорозькі паланки. У Січі розміщувався і її гарнізон, який не був дуже численним та налічував кілька тисяч козаків — постійних мешканців З.С. Вони забезпечували постійну боєготовність Війська Запорозького. Коли ж виникала потреба зібрати більші сили, то до служби залучалися запорожці, що жили в зимівниках і перебували на промислах, й одружені козаки (за кілька днів Військо Запорозьке збільшувалось у кілька разів). Крім того, в З.С. відбувалися ради, на яких козаки розв’язували найголовніші питання свого життя, обирали старшину та ділили угіддя.
Створена для боротьби з грабіжницькими нападами татар, З.С. відіграла визначну роль і у загальноєвропейській боротьбі з турецькою агресією. Посилення наприкінці ХVІ ст. національно-релігійного гноблення в Речі Посполитій перетворило З.С. у центр національно-визвольної боротьби українського народу. З огляду на віддаленість й автономне становище З.С., вплив польської держави на неї був мінімальним. Це сприяло концентрації на З.С. невдоволених польсько-шляхетським режимом та перетворювало її в базу, на якій можна було зібрати сили й організувати повстання проти іноземних поневолювачів. Запорозькі козаки відіграли значну роль у повстаннях К.Косинського, С.Наливайка, П.Бута (Павлюка) і К.Скидана, Я.Острянина і Д.Гуні. Визначальною була роль З.С. і на початковій стадії Національної революції середини ХVІІ ст. під проводом Б.Хмельницького.