Про гонорар до того хворого говорити не буду. 2 страница

Поглянула – скрізь тихо.

Чийсь труп в житах чорніє...

Спросоння колосочки:

Ой радуйся, Маріє!

Спросоння колосочки:

Побудь, побудь із нами!

Спинилась Божа Мати,

Заплакала сльозами.

Не місяць, і не зорі,

І дніти мов не дніло.

Як страшно!., людське серце

До краю обідніло.

ІІ

Проходила по полю –

Зелене зеленіє...

Назустріч Учні Сина:

Возрадуйся, Маріє!

Возрадуйся, Маріє:

Шукаємо Ісуса.

Скажи, як нам простіше

Пройти до Еммауса?

Звела Марія руки,

Безкровні, як лілеї:

Не до Юдеї шлях вам,

Вертайте й з Галілеї.

Ідіте на Вкраїну,

Заходьте в кожну хату –

Ачей вам там покажуть

Хоч тінь Його розп'яту.

III

Проходила по полю.

В могилах поле мріє –

Назустріч вітер віє –

Христос воскрес, Маріє!

Христос воскрес? – не чула,

Не відаю, не знаю.

Не буть ніколи раю

У цім кривавім краю.

Христос воскрес, Маріє!

Ми – квіти звіробою,

Із крові тут юрбою

Зросли на полі бою.

Мовчать далекі села.

В могилах поле мріє.

А квітка лебедіє:

О згляньсь хоч ти, Маріє!

Проходила по полю...

– І цій країні вмерти? –

Де Він родився вдруге,–

Яку любив до смерти?

Поглянула – скрізь тихо.

Буяє дике жито.

– За що Тебе розп'ято?

За що Тебе убито?

Не витримала суму,

Не витримала муки,–

Упала на обніжок,

Хрестом розп'явши руки!..

Над Нею колосочки

"Ой радуйся'" – шептали.

А янголи на небі –

Не чули і не знали.

[1918]

ЗОЛОТИЙ ГОМІН

Над Києвом – золотий гомін,

І голуби, і сонце!

Внизу –

Дніпро торкає струни...

Предки.

Предки встали з могил,

Пішли по місту.

Предки жертви сонцю приносять –

І того золотий гомін.

Ах той гомін!..

За ним не чути,

що друг твій каже. –

Від нього грози, пролітаючи над містом,

плачуть,–

Бо їх не помічають.

Гомін золотий!

Уночі,

Як Чумацький Шлях сріблисту куряву

простеле,

Розчини вікно, послухай:

Слухай:

Десь в небі плинуть ріки,

Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!..

Човни золотії

Із сивоі-сивої Давнини

причалюють,

Човни золотії.

...З хрестом,

Опромінений,

Ласкою Божою в серце зранений

Виходить Андрій Первозванний,

Ступає на гори

: Благословенні будьте, гори, і ти,

ріко мутнáя!

І засміялись гори,

Зазеленіли...

І ріка мутная сповнилася

сонця і блакиті –

Торкнула струни...

Уночі,

Як Чумацький Шлях сріблисту куряву

простеле,

Вийди на Дніпро!

...Над Сивоусим небесними ланами Бог

проходить,

Бог засіває.

Падають

Зерна

Кришталевої музики.

З глибин Вічности

падають зерна

В душу.

І там, у храмі душі,

Над яким у недосяжній високости в'ються

голуби-молитви,

Там,

У повнозвучнім храмі акордами

розцвітають.

Натхненними, як очі предків!

Він був мов жрець, сп'янілий

від молитви –

Наш Київ,–

Який моливсь за всю Вкраїну –

Прекрасний Київ.

– буря!

Стихійно очі він розкрив –

І всі сміються, як вино...

– блиск!

– жах!

Розвивши ясні короговки

(І всі сміються, як вино),

Вогнем схопився Київ

У творчій високості!

: здрастуй! здрастуй! – сиплеться

з очей.

Тисячі очей...

Раптом тиша: хтось говорить.

: слава! – з тисячі грудей.

І над всім цим в сяйві сонця

голуби.

: слава! – з тисячі грудей.

Голуби.

То Україну

За всі роки неслави благословляв

хрестом

Опромінений,

Ласкою Божою в серце зранений

Андрій Первозванний.

І засміялись гори,

Зазеленіли...

Але ж два чорних гроба,

Один світлий.

І навкруг

Каліки.

Повзають, гугнявять, руки

простягають

(О, які скорчені пальці!) –

Дайте їм, дайте!

Їсти їм дайте – хай звіря в собі

не плекають,

– дайте.

Повзають, гугнявять, сонце

проклинають,

Сонце і Христа!

Проходять:

бідні, багаті, горді, молоді, закохані в хмари

й музику –

Проходять:

Чорний птах –

у нього очі – пазурі!

Чорний птах

із гнилих закутків душі,

Із поля бою прилетів.

Кряче.

У золотому гомоні над Києвом,

Над всією Вкраїною –

Кряче.

О, бездушний пташе!

Чи це не ти розп'яття душі людської

Століття довбав?

Століття.

Чи не ти виймав живим очі,

Із серця віру?

Із серця віру,

Чого ж тобі тепер треба

В години радості і сміху?

Чого ж тобі треба тепер, о,

бездушний пташе?

Говори!

Чорнокрилля на голуби й сонце –

Чоркокрилля.

– Брате мій, пам'ятаєш дні весни на світанню

волі?

З тобою обнявшись, ходили ми по братніх

стежках,

Славили сонце!

А у всіх тоді (навіть у травинки) сміялись

сльози...

– Не пам'ятаю. Одійди.

– Любий мій, чом ти не смієшся,

чом не радієш?

Це ж я, твій брат, до тебе по-рідному

промовляю,–

Невже ж ти не впізнав?

– Відступись! Уб'ю!

Чорний птах,

Чорний птах кряче,

І навкруг

Каліки.

В години радости і сміху

Хто їх поставив на коліна?

Хто простягнуть сказав їм руку,

Який безумний бог – в години

радості і сміху?

Предки з жахом одвернулись.

: виростем! – сказали тополі.

: бризнем піснями! – сказали квіти.

: розіллємось! – сказав Дніпро.

Тополі, квіти і Дніпро.

Дзвенить, дзвенить, дзвенить

І б'ється на шматки...

– Чи то не золоті джерела скресають

під землею?

Леліє, віє, ласкавіє,

Тремтить, неначе сон...

– Чи то не самоцвіти ростуть

в глибинах гір?

: виростем! – сказали.

: розіллємось! – Дніпро.

Зоряного ранку припади вухом

до землі –

...ідуть.

То десь із сел і хуторців

ідуть до Києва –

Шляхами, стежками, обніжками.

І б'ються в їх серця у такт

– ідуть! ідуть! –

Дзвенять немов сонця у такт

– ідуть! ідуть! –

Там над шляхами,

стежками,

обніжками.

Ідуть!

І всі сміються, як вино:

І всі співають, як вино:

Я – дужий народ,

Я молодий!

Вслухався я в твій гомін золотий –

І от почув.

Дививсь я в твої очі –

І от побачив.

Гори каміння, що на груди мої

навалили,

Я так легенько скинув –

Мов пух...

Я – невгасимий Огонь Прекрасний,

Одвічний Дух.

Вітай же нас ти з сонцем, голубáми,

Я дужий народ! – з сонцем, голубами.

Вітай нас рідними піснями!

Я – молодий!

Молодий!

1917

Зі збірки “Плуг”

(1920)

* * *

І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв:

Росіє, Росіє, Росіє моя!

...Стоїть сторозтерзаний Київ,

і двістірозіпятий я.

Там скрізь уже: сонце! – співають: Месія! –

Тумани, долини, болотяна путь...

Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея,–

не може ж так буть!

Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.

Під регіт і бурю, під грім од повстань

од всіх своїх нервів у степ посилаю –

поете, устань!

Чорнóзем підвівся, і дивиться в вічі,

і кривить обличчя в кривавий свій сміх.

Поете, любити свій край не є злочин,

коли це для всіх!

1919

ПСАЛОМ ЗАЛІЗУ

Ненавидим прокляту мідь,

бетони і чугуни!

Ой, що там в полі, що за гук –

татари, турки, гунни?

Виходим вранці як з печер –

курить по всій країні!..

Замість квіток шаблі, списи

виблискують в долині...

Спахне – ударить – прогримить,

затихне за горою –

і вже спішить,

і вже шумить

вгорі над головою;

копне копитом, зареве,

підкине хмару сизу –

і з криком в небо устає

новий псалом залізу.

Десь за морями право, честь.

За океаном совість.

Хоч би вокзал побіг, гукнув,

розбуркав промисловість!

Заслабло місто: кашель, кров.

На труп – ворони, галки...

Лише часóм немов крізь сон

музúка й катафалки.

І ходить чутка:

генерал утік із міста вранці.

Без бою, певно, іздадуть,

коли кругом повстанці.

Стоїть завод,– не п'є, не їсть,

аж цвіллю взявся знизу...

І мовчки в небо устає

новий псалом залізу.

ІІІ

Минув як сон блаженний час

і готики й барокко.

Іде чугунний ренесанс,

байдуже мружить око.

Нам все одно, чи бог, чи чорт –

обидва генерали! –

Собори брови підняли,

розбіглися квартали.

Над містом зойки і плачі,

немов з перини пір'я...

Зомліло, крикнуло, втекло

зелене надвечір'я.

Це що горить: архів, музей? –

а підкладіть-но хмизу!..

З прокляттям в небо устає

новий псалом залізу.

На чорта нам здалася власть?

Нам дайте хліба, їсти! –

А за повстанцями ідуть,

співають комуністи.

Пождіть, пождіть, товариші,

ще будем істи й пити.

Коли б ви нам допомогли

капіталістів бити.

Ідуть, ідуть робітники

веселою ходою.

Над ними стрічки і квітки,

немов над молодою.

Туркоче сонце в деревах,

голубка по карнизу...

Червоно в небо устає

новий псалом залізу.

1920

ІІ (11-ІІІ)

(На день Шевченка)

Там на горі за Дніпром

радо кричать прапори:

честь йому, слава, хвала!

Грають оркестри, церкви,

в квітах вітають портрет –

там на горі за Дніпром.

Котиться спів у степи,

йде від села до села:

честь йому, слава, хвала!

Встанемо ж, менші брати,

стрінем пророка свого.–

Там на горі за Дніпром

честь йому, слава, хвала!

Прийшли попи, диктатори (о сором!) –

якраз всі ті, кого Ти не любив.

І хтось Твоє погруддя встановив поміж

монастирем, поміж собором.

Стоїш. У далеч дивишся з докором...

Який огонь в Твоїй душі горів,

коли будив Ти, кликав кобзарів

з насильством биться,

з царствами, з терором!

Ну що ж, Тарасе! Рад єси, не рад –

дивись, який в господі нашій лад,

в сім'ї великій, у громаді вольній.

Дивись. Мовчи. Хоча б схотів і їсти –

нічого не кажи Первопрестольній.–

Бо ще й Тебе пошиють в шовіністи.

1920

Зі збірки “Замість сонетів і октав”

(1920)

Григорію Савичу Сковороді

присвячую

Уже світає, а ще імла...

На небі зморшка лягла.

– Як зайшла ж мені печаль!

Промінні зáори воралися у хмари.

Чую – фанфари!

– Як зайшла ж мені печаль...

Ой, не фанфари то, а сурми і гармати.

Лежи, не прокидайся, моя мати!..

Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром

став!

(Замість сонетів і октав).

ОСІНЬ

На культурах усього світу майові губки

поросли.

Осінь. По містах вже о четвертій –

електричні ліхтарі.

А в селі ступнів щось у десять

(тінь од чабана)

додому отару женуть.

Вони казали: можна ж купити

старого кармазину,

сяк-так заслати смітник і посадовити культуру (тільки голову піддержувати треба!) –

ачей вона

ізнов до нас промовить.

А листя падало. І голова на в'язах

не держалась.

Тоді – вкинулись в еклектику.

Взяли трохи цегли

і стільки ж музики. Думали – перемежениться...

А листя падало. І голова на в'язах

не держалась.

На культурах усього світу майові губки

поросли.

ТЕРОР

Ізнову беремо євангеліє, філософів, поетів.

Людина,

що казала: убивати гріх! – на ранок

з простреленою головою. Й собаки за тіло

на смітнику гризуться.

Лежи, не прокидайся, моя мати!

Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є

жертва,

коли звір звіра їсть?

– не прокидайся, мати...

Жорстокий естетизме! – й коли ти

перестанеш любувати

з перерізаного горла? –

Звір звіра їсть.

НАЙВИЩА СИЛА

– Одягайсь на розстріл! – крикнув хтось

і постукав у двері.

Я прокинувся. Вітер розчинив вікно.

Зеленіло й

добрішало небо. А над усім містом величезний

рояль грав...

І зрозумів я – настав Великдень.

АНТИСТРОФА

Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує

слуху.

Молюсь не самому Духу – та й не Матерії.

До речі: соціалізми без музики

ніякими гарматами

не встановити.

АНТИСТРОФА

Приставайте до партії, де на людину дивляться

як на скарб світовий і де всі як один проти

кари на смерть.

Хай вас називають творцями за шторами,

сантименталістами... Хіба це так важно?

У нас іще й досі попіл висипають не на город,

а десь у куточок, під тин.

АНТИСТРОФА

Трава росте, де захоче. Вітер шпурляє

в калюжу

наказ про мобілізацію. Молочка! – плаче дитина,

а тут же й хліба за душею нема.

Хто скаже: що єсть контрреволюція?

ШОВІНІСТИЧНЕ

Беруть хліб, угіль, цукор і так, немов до чарки,

приказують:

– Ну хай же вам Бог посилає... та щоб ми ще

не раз на вашій землі пироги їли.

А ми, позиваючи сусіда за межу, одказуємо:

– Дай боже, дай...

Іноді так: небо ясне, а з стріх вода капле.

АНТИСТРОФА

Праві йдуть назад, але голову

намагаються держати

вперед.

Ліві мчать уперед, але голову скрутили назад.

Як не хваліть учення Христа, а все-таки й він

на ослах їздив і приймав осанну.

ІСПИТ

Тільки що почали ми землю любить, взяли

заступа в руки, холоші закачали...–

– ради бога, манжети надіньте, що-небудь їм

скажіть: вони питають, чи єсть у нас

культура!

Якісь цибаті чужоземці покурювали

крізь пенсне.

А навколо злидні – як гудина, як гич!

А навколо

земля, столочена, руда...

Тут ходив Сковорода.

АНТИСТРОФА

Місто в мальованих плакатах: людина

людину коле.

Читаємо списки розстріляних і дивуємось,

що на

провінції погроми.

Все можна виправдати високою метою –

та тільки

не порожнечу душі.

КУКІЛЬ

Стріляють серце, стріляють душу – нічого їм

не жаль.

...Сіло собі край вікна,

засунуло пучечку в рота,

маму визирає. А мати лежить посеред улиці

з півхунтом хліба у руці...

Над двадцятим віком

кукіль та Парсифаль.

АНТИСТРОФА

Грати Скрябіна тюремним наглядачам –

це ще не є революція.

Орел, Тризубець, Серп і Молот... І кожне

виступає як своє...

Своє ж рушниця в нас убила.

Своє на дні душі лежить.

Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?

Поезії різних років

* * *

Україно моя, моя люба Вкраїно,

Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? –

Чи про те розкажу, як тебе я люблю,

А чи піснею горе твоє я присплю,

Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина,–

Чим тебе заспокою я – бідна людина,–

Скажи, моя люба Вкраїно,

Вкраїно моя!

[1909]

* * *

Не знаю і сам я, за що так люблю

Безщасную тую Вкраїну мою?

За що так кохаю? І що у їй є? –

Нещасний народ, його гірке життє:

Темнóта та голод... Ох, ліпше мовчать!

За що ж так любити, за що так кохать?

Не знаю, не знаю! – але я люблю,

І сили свої всі я їй віддаю,

Їй пісні складаю, веселі, сумні,

Молюсь за її... Але ж чудно мені,

Що й сам я не знаю, за що так люблю

Безщасную тую Вкраїну мою...

[1909]

* * *

Гей, вдарте в струни, кобзарі,

Натхніть серця піснями!

Вкраїнські прапори вгорі –

Мов сонце над степами...

Гей, рясно всипте цвітом шлях,

У дзвони задзвоніте!

Вкраїнське військо на полях

Йде, славою повите.

Дзвенять слова мов у сріблі

Братерськії, веселі.

А десь на морі кораблі

Розбилися об скелі...

Земля схотіла жити знов –

Шумлять потужно ріки.

Благословіть ви чесну кров,

Хвала борцям навіки!

Хвала борцям, що на зорі

Лягли в холодні ями.

Гей, вдарте в струни, кобзарі,

Натхніть серця піснями!

1917

ПАМ'ЯТИ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій могилі!

Поховали їх –

Тридцять мучнів українців,

Славних, молодих...

На Аскольдовій могилі

Український цвіт! –

По кривавій по дорозі

Нам іти у світ.

На кого посміла знятись

Зрадника рука? –

Квітне сонце, грає вітер

І Дніпро-ріка...

На кого завзявся Каїн?

Боже, покарай! –

Понад все вони любили

Свій коханий край.

Вмерли в Новім Заповіті

З славою святих.–

На Аскольдовій могилі

Поховали їх.

[1918]

* * *

Ой що в Софійському заграли дзвони,

затремтіли.

Не білі голуби – янголи у небі пролетіли.

Ой там збиралися під прапори,

під соняшні ще й сині:

Віднині –

Не буде більше пана у вільній Україні!

Ідуть, ідуть з музикою

Під тінню прапорів –

Прекрасною, великою

Рікою стиглих нив.

Ідуть, ідуть – вітаються

І славлять щасні дні,

Жахтять – переливаються

Їх душі вогняні.

Ой та виходили з Софійського, з-за брами,–

З хрестами, з корогвами.

У шатах золотих коло Богдана

правлять службу Божу.

Як рожу –

Вітай свою, Вкраїно, долю,–

вітай дівчину гожу!

Горять, горять свободою

Вчорашнії раби,

Бо вчули: “Встань з природою!” –

Згук янгола труби.

І встали всі, співаючи

З природою весни.

З природою вітаючи

Чудові дійсні сни.

Як засміялося ж до них та праведнеє сонце:

“Не дурно гріло я, світило у кожнеє віконце!”

Як заходилися хмарини ткати скатертини,–

Хвилини! –

Цвітуть та розцвітають небесні бархатини.

Цвітуть в піснях вкраїночки.

Дзвіночки срібляні.

Душею чорнобривочки

Струнчасто-осяйні!

То ж матері майбутнії

Стрічають дні ясні.

О хвилі незабутнії!

О сонце і пісні!

Ой що в Софійському та грали дзвони,

замовкали.

Там прапори приймали, до народу промовляли:

“Гей, разом, разом станемо

на ворога ми, браття,–

Завзяття! –

Хто зрадить неньку Україну –

прокляття тим, прокляття!”

І суне військо лавою

Від білих тихих брам.

І з “Заповітом”, “Славою” –

Ввесь Київ наче храм.

В кім скапала кров часові,

Кров мучнів без вінця...

І в нім горять Тарасові

Вкраїнськії серця!

[1917]

ГОЛОД

Хоч би світало...– Мамо, хліба!

Підвівся батько: замовчи!

Коло вогню в вагоні збились

і мруть голодні втікачі.

І дим їм очі виїдає.

Мороз проходить аж в кістки.

А за вагоном крик і гомін,

обмін, торгівля і свистки.

В лахмітті, в скорбі, у болячках

зігнулась мати. В щось дитя

укутала, та все: ну спати –

навік заснуло б ти... Життя!

Прийшли сюди, а голод з нами.

Й нема людей поміж людей.

Ти чув?., недавно десь тут жінка

зварила двох своїх дітей...

Одскочнв батько: божевільна!

Мовчи! мовчи! Для чого це? –

Схопилась мати й закричала,

а батько плюнув їй в лице...

[1921]

* * *

Загупало в двері прикладом, заграло,

зашкрябало в шибку.

–Ану одчиняй, молодице, чого ти там криєшся

в хаті.–

Застукало серце, різнуло: ой горе!

це ж гості до мене,

Та чим же я буду вітати – іще ж не вварився

синочок...

Біжить одмикає сінешні,

гостям уклоняється низько.

Гостей вона просить проходить –

сама ж замикає за ними,

Проходять солдати у хату;

один з них писати сідає,

два інших стають коло печі,

а два при рушницях на дверях

– Ну, як же живеш, молодице? Показуй,

що вариш-готуєш? –

Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки

всміхається тихо

Горщок витягають із печі,

в нім скрючені пальчики видно

Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки

всміхається чудно

Знаходять одрізані ноги, реберця,

намочені в цебрі,

і синю голівку під ситом, що вже

почала протухати.

Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки

всміхається страшно

– Ну, як же живеш, молодице?

Чого ти мовчиш, не говориш?

– Отак і живу я...– та й змовкла.

Ой чий же це голос у неї?

Хрипкий, а тремтючий, веселий.

– Та так і живу, – проспівала.–

Хіба ж то йому я не мати?

Чи їсти, скажіть, не хотілось?

Ви хочете їсти? – Сідайте.

Між вами і я молодая.

Повірите, люди, їй-богу: – отак тільки

тут полоснула –

затріпалось зразу і стихло.

Повірите, люди, – їй-богу...

Отак і живу, – проспівала. –

Отак удова молодая, –

і раптом уся затрусилась, мов щось би вона

пригадала.

Очима так дико по хаті і кинулась вся

до синочка,

голівку вона йому гладить

і ротика стулює міцно;

заплакала б тяжко – не може,

лиш б'ється об піл головою: –

Синочку, дитя моє любе!

Ой що ж я з тобою зробила! –

Солдати підводять нещасну,

її освіжають водою.

А писар все пише, все пише – та сльози писать

заважають.

[1921]

ВІТЕР З УКРАЇНИ

Миколі Хвильовому

Нікого так я не люблю,

як вітра вітровіння.

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Він замахнеться раз –

рев! свист! кружіння!

і вже в гаю торішній лист –

як чортове насіння...

Або: упнеться в грузлую ріллю,

піддасть вагонам волі –

ух, як стремлять вони по рельсах,

аж нагинаються тополі!..

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Сидить в Бенгалії Рабіндранат:

нема бунтарства в нас: людина з глини.–

Регоче вітер з України,

вітер з України!

Крізь скельця Захід мов з-за грат:

то похід звіра, звіра чи людини? –

Регоче вітер з України,

вітер з України!

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Він корчувату голову з Дніпра:

не ждіть, пани, добра:

даремна гра!

Ах,

нікого так я не люблю,

як вітра вітровіння, його шляхи, його боління

і землю,

землю свою.

І8. ІV 1923

* * *

До кого говорить?

Блок у могилі. Горький мовчить.

Рабіндранате-голубе!

З далекої Бенгалії

прилинь до мене на Вкраїну,

я задихаюся, я гину.

Я покажу такії речі

в однокласовій ворожнечі,

я покажу всю фальш, всю цвіль

партійно-борчих породіль.

А братні зуби? Дружній зиск?

Гнучка політика, як віск.

Коли б були це генерали,

ми б знали, що робить.

А в тім-то й річ, що це кати

однокласовії...

Рабіндранате-голубе,

та де ж той серп нам, молот і лани?

Рабіндранате-голубе,

од достоєвщини звільни!

До кого говорить?

Блок у могилі. Горький мовчить.

[1926]

ПАРТІЯ ВЕДЕ

Та нехай собі як знають

божеволіють, конають,–

нам своє робить:

всіх панів до 'дної ями,

буржуїв за буржуями

будем, будем бить!

Адже це уже не дивно,

що ми твердо, супротивно,

владно устаєм.

Ми йдемо походом гідним,–

всім пригнобленим і бідним

руку подаєм!

Оживляєм гори, води,

вибудовуєм заводи,

ростемо ж ми, гей! –

До пустель, каналу й річки

наші славні п'ятирічки –

мовби до дітей.

до своїх дітей.

Наша Армія Червона

стереже свого кордона,

а в повітрі флот,–

він і б'є, і сіє, й носить,

він Республіку підносить

до нових висот!

Проти мурів, протії молу

в нас бадьорість комсомолу –

ще й підмога йде:

збільшовиченої ери

піонери, піонери –

партія веде,

партія веде.

Не на Рейні, не па Марні,–

в МТС пошлем друкарні –

це ж у нас, у нас!

Ми тривожим стратосферу,

атомне ядро і сферу –

о прекрасний час!

неповторний час!

Неповторний, невмирущий...

Хто ж од нас у світі дужчий?

Із яких країн?

Ми плануєм творчі гони –