Відносини України з Росією 6 страница
92. Зовнішня політика США в 1992 – 2000 рр.
Доктрина Б. Клінтона, яка була покладена в основу нового американського інтервенціонізму постбіполярної епохи, базувалася на прийнятті рішень, які, на погляд критичної чи контрманіпулятивної школи американської політології міжнародних відносин, не завжди відповідали демократичній традиції США та стратегічним інтересам існуючих і потенційних зарубіжних партнерів Америки, що час від часу породжувало недовіру до американської дипломатії у деяких державах світу.Новий політичний інтернаціоналізм як ідеологія демократичної адміністрації доволі швидко перетворився у відвертий воєнно - політичний інтервенціонізм із застосуванням силових структур американської наддержави. Слід підкреслити, що доктрина може так бути названа досить умовно, оскільки насправді вона вийшла з коридорів Пентагону, а саме: її основним розробником був міністр оборони К. Уайнбергер. Звідси її два ключових елементи: 1) американців направляють за кордон воювати для захисту життєвих національних інтересів своєї країни; 2) військові можливості США як критичний механізм розв'язання міжнародних і регіональних проблем застосовується тоді, коли інші засоби видаються неефективними. Третій вирішальний елемент у тексті міністра оборони на той час не згадувався. Не говорив про нього і сам Б. Клінтон. Йдеться про те, що вся аргументація на користь застосування збройних сил в тих чи інших регіонах планети визначалася переважно в односторонньому порядку. Це ж стосується і вибору критичних механізмів та засобів розв'язання глобальних та інших міжнародних проблем.Власне текстуально позиція Б.Клінтона була відображена у стратегії національної безпеки «Розширення і задіяність» [29] та відповідній президентській директиві № 25, які насичені деклараціями про те, що адміністрація захищатиме із застосуванням збройних сил винятково важливі життєві інтереси держави та американські цінності. Це була справді інтервенціоністська стратегія, творці якої на той час цілком слушно виходили з того, що відсутність серйозного суперника на міжнародній арені, дозволяє прискореними темпами зайнятися поширенням американських цінностей на всю планету чи переважну більшість держав. Стратегія фактично не передбачала компромісів щодо ворогів та відвертих опонентів.Разом з тим не слід забувати, що інтервенціонізм Б.Клінтона кожного разу супроводжувався посиланнями на захист пріоритетів та інтересів національної держави, а також брав до уваги неперевершені можливості збройних сил. При цьому такий інтервенціонізм базувався не тільки на існуючих реаліях, але й виходив з доцільності постійного нарощування можливостей. Саме у цьому контексті президент домагався нарощування інвестицій у людський потенціал, у першу чергу, в розвиток науки, включаючи й експертизу ситуації і перспектив розвитку певних держав і регіонів світу. Б. Клінтон розглядав важливою сферою своєї діяльності поєднання ідеї захисту інтересів держави і суспільних цінностей. Для цього президента інтервенціоністська стратегія передбачала обов'язковість високої кваліфікації і відповідальності військових. Б. Клінтон також кожного разу доволі ретельно оцінював фінансову вартість певної інтервенціоністської операції.У повній доповіді «Стратегія національної безпеки «Розширення та задіяності» чітко сформульовано сутність цієї головної стратегії, а також її військовий, економічний та політичний виміри: «Наша стратегія національної безпеки основана на розширенні співтовариства ринкових демократій з одночасним стримуванням та обмеженням спектру загроз нашій нації, нашим союзникам і нашим інтересам... Трьома центральними компонентами нашої стратегії задіяності та розширення, що покликані забезпечити досягнення цієї широкої мети, є: 1) зусилля з підвищення нашої безпеки шляхом підтримання високих оборонних можливостей та застосування ефективної дипломатії для просування спільних заходів в галузі безпеки; 2) відкриття закордонних ринків і сприяння глобальному економічному зростанню; 3) сприяння демократії за кордоном». Документ також пояснює, яким чином реалізуються ці елементи стратегії в окремих регіонах та яким чином вони сприятимуть безпеці та прискоренню економічного зростання в усьому світі. Б. Ключовим є поняття залучення колишніх і потенційних супротивників до дедалі ширшої мережі відносин, норм і структур.У своєму другому Інаугураційному зверненні президент Клінтон характеризував цей підхід як «збільшення комерційних і культурних зв'язків» та «створення міцних зв'язків з націями, що колись були нашими супротивниками» [30]. Сформульована таким чином доктрина Б. Клінтона репрезентує концептуальний відхід від доктрини Трумена та холодної війни і зовсім радикально відрізняється від доктрини Монро. Основана на глобальній перспективі, ця стратегія включає в себе комплекс складових політики, серед яких варто виділити превентивну оборону, багатосторонню задіяність і взаємовигідну торгівлю. Акцентуючи на економічному вимірі національної безпеки, адміністрація намагалась наблизити до Сполучених Штатів великі держави, що були їх потенційними супротивниками. При цьому особлива увага приділялась інституціям, організаціям і системі влади, які б залучали та інтегрували ці держави до структури міжнародної системи з метою спрямування в необхідне русло та обмеження їх можливості загрожувати Сполученим Штатам. Як заявив сам президент Клінтон у цитованому вище зверненні до керівників НАТО в 1994 р., «найкращою стратегією боротьби із загрозою є інтеграція колишніх комуністичних країн до наших структур ліберальної демократії, економічного процвітання та військової співпраці».Це вочевидь був новий підхід до проблем безпеки, особливо, щодо колишніх супротивників і потенційних загроз. Президент США Клінтон вважав, що у минулому безпека базувалась на захисті одного блоку від іншого, а після завершення холодної війни вона має полягати в європейській інтеграції, інтегруванні сил безпеки, ринкових економік і національних демократій. Тобто, завдання бачилося в інтеграції та зближенні, а не ізоляції чи відстороненні.Частково таке основне завдання слугувало мотивом американської політики щодо великих держав Східної Азії, зокрема Китаю. У 1994 р. президент не лише відновив для Китаю статус найбільшого сприяння, але й виключив його з переліку країн, щодо яких проводиться моніторинг і складаються щорічні доповіді з проблеми прав людини. Як пояснював Клінтон, «надання статусу нації найбільшого сприяння дозволить уникнути ізоляції Китаю, і натомість дасть нам можливість встановити з ним не лише економічні, але й культурні, освітні та інші контакти, що разом з продовженням енергійних зусиль в сфері захисту прав людини становитиме підхід, який, на мою думку, сприятиме більшій відповідальності Китаю як у внутрішній, так і в зовнішній царинах» [31]. Ці погляди знайшли відображення в численних інших офіційних заявах і доповідях.Деталізація підходу адміністрації Б. Клінтона дозволяє нам значно отримати значно більше додаткових свідчень на користь категоризації доктрини Б. Клінтона як головної стратегії втягування колишніх опонентів у спільні міжнародні структури та погоджені дії. З огляду на мотиваційний вимір адміністрація визначила свої стратегічні цілі та національні інтереси навіть ширше, ніж її попередниці. Американські інтереси вже не обмежувались нацією, континентом, півкулею чи «вільним світом»: тепер вони стали глобальними. Усі американські інтереси, зокрема мир і процвітання, були глобальними за своїми масштабами. Безліч заяв і документів містять посилання на такі властивості, як «глобальна безпека», «глобальна економіка» та «глобальне середовище», а також на такі поняття, як «права людини» та «безпека людини».У більш глобальних термінах визначались не лише американські інтереси, але й такі глобальні загрози, як тероризм і руйнація навколишнього середовища. Але далі євразійський континент займав окреме місце в мисленні американських політиків. Перелік держав - загроз очолювали Росія та Китай, причому перша просувалась у ньому вниз, а другий - догори. Натомість, найкращі можливості політики вбачали у Північній Америці, Західній Європі та Східній Азії. Близький Схід, хоча й був стратегічно та політично важливим, не розглядався як безпосередній потенціал для розширення.Слід визнати, що більш невідпорна наступальна позиція, яку Сполучені Штати врешті - решт зайняли в колишній Югославії, фундаментально відрізнялась від позиції в цій сфері щодо колишнього Радянського Союзу та Китаю, де акцент робився на інституціональних обмінах, скороченні озброєнь і залишковому стримуванні. Щодо цих країн сутність американської політики не полягала ані в ізоляції, ані в інтеграції; натомість, Сполучені Штати прагнули стримувати вплив цих країн і протидіяти агресивності щодо країн, які не входять до кола ринкових демократій.В оцінках критичних і апологетичних напрацювань американської політології міжнародних відносин з проблематики стратегії задіяності і розширення слід обов'язково зважати на певні чинники і обставини. Остаточні рішення приймають люди із суб'єктивними підходами і поглядами, вони ж проводять політику. Цей аспект більше і навіть вирішальним чином береться до уваги в оцінюваннях контрманіпулятивної школи, яка буквально фільтрує їх крізь призму людських цінностей, інтересів та світосприйняття. Вона, за відповідними визначеннями, обов'язково звертає критичний погляд на обставини прийняття і реалізації рішень відповідальними за прийняття рішень політиків, а також весь спектр інших факторів, які впливають на їхнє сприйняття ситуації. Підходи представників маніпулятивної школи є переважно апологетичними щодо влади. Будучи безумовно значимими для формулювання фундаменту концепції, доктрини і стратегії задіяності та розширення, вони уможливлюють додатковий емпіричний матеріал для розуміння мотивації, яка йде до вищого державного керівництва від ближчого експертного оточення.Особиста позиція Б. Клінтона щодо наповнення безпекової і зовнішньополітичної частин доктрини і стратегії зумовлювалась переважно поглядами головних членів його адміністрації, починаючи від помічника з питань національної безпеки А. Лейка. Тут є важлива деталь, котра полягає у тому, що сам президент зосереджувався на внутрішньополітичних питаннях, оскільки прийшов до влади в обстановці стурбованості суспільства внутрішніми проблемами. Деефакто, і це підтверджується проведеним у цьому підрозділі праксеологічним аналізом матеріалів двох протилежних за підходами шкіл американської політології міжнародних відносин, протягом двох президентств він приділяв відносно меншу увагу міжнародним справам, еволюціонуючи не стільки через одержані раніше знання, скільки завдяки досвіду та усвідомленню значимості зовнішньої політики для ефективного курсу всередині країни та гарантування її безпеки.Б. Клінтон делегував більшу частку відповідальності за зовнішню політику своїм підлеглим, що особливо стосується початку його першого терміну, коли й розроблявся фундамент доктрини, яка переросла у державну безпекову стратегію задіяності і розширення. Слід погодитися з висновками контрманіпулятивної школи щодо того, що президент був поглинутий реалізацією своєї внутрішньополітичної програми, а проблеми, схеми, програми, різні варіанти конкретних дій у зовнішньополітичній сфері кожного разу готувалися значимими діючими особами адміністрації, до кола яких входили, окрім А. Лейка, У. Крістофер, Аспін і Берр гер. Більшість рішень приймалась під час вранішніх нарад з ними. Роль Клінтона зводилася до вимог обов'язково пов'язувати міжнародні рішення з внутрішньополітичними міркуваннями. Його здебільшого непокоїло те, яким чином зовнішня політика відіб'ється на внутрішніх справах, як вона вплине на населення та економіку. Особистості, які відповідали за формулювання засад зовнішньої політики, мали досвід роботи в адміністрації Дж.Картера, що зумовило переважно ліберальний контекст ідеологічної спрямованості стратегії задіяності і розширення. Адміністрація Клінтона намагалась підняти ліберальну хвилю до нових висот, зосереджуючи зовнішньополітичні зусилля на розповсюдженні та підвищенні впливовості ліберальних ідеалів, а також розширенні кола ліберальних капіталістичних демократій.Така концептуалізація зовнішньої політики зазнає як позитивних, так і гостро критичних визначень. Однак найбільше докладають зусиль так звані критичні теоретики, позиція яких резонує з нормативістською парадигмою, котра виходить з того, що саме новітні та адаптовані до вимог сучасності ідеї багатьма способами спрямовують шлях історії. Структура системи міжнародних відносин, з нашого погляду, загалом вписується у реалістський контекст, що полягає у верховенстві ролі держав та міждержавних альянсів. При цьому вплив внутрішніх чинників розвитку держави і суспільства обов'язково «пропускається» через ліберальну ідеологію, а загальні позиції і конкретні дії можновладців - крізь розробки політичної психології в рамках біхевіоризму.З нашого погляду, головні творці зовнішньої політики в адміністрації Б. Клінтона найбільш виразно враховували саме нові особливості загального міжнародного оточення, керуючись при цьому доцільністю зберегти вирішальну роль Америки у її формуванні. З цих причин проявилася вища готовність Америки до зовнішніх змін, порівняно із доктриною і стратегією нового світового порядку епохи Дж. Буша - старшого. Експертне оточення глави єдиної наддержави сучасності всередині 1990 - х років успішно переконало президента у тому, що внаслідок інформаційної революції і фундаментальних змін у транспортній та комунікаційній інфраструктурі для Сполучених Штатів більше неможливо діяти на засадах навіть обмеженого ізоляціонізму, оскільки віддалених загроз національній безпеці як основі американських державних стратегій тепер не існує. Урядові експерти, на противагу розробкам контрманіпулятивної або критичної школи, переконували адміністрацію у доцільності адаптування до нового міжнародного оточення через відмову від традиційного стримування та перехід до уніфікації світового співтовариства держав. На перше місце в епоху Б. Клінтона ставилися у таких планах перехідні країни. За всієї проблемності, яка спостерігалася у реалізації програм демократизації та втягування нових держав у ринкові відносини, стратегія задіяності відповідала новим умовам. Вдалося досягти основного - убезпечити світ від нових великих воєн та воєнних конфліктів. Діалектичний підхід обумовлює доцільність паралельного висновку про те, що разом з визначеним у світі розгорнувся новий виток суверенізації, який загострився на початку 21 - го століття. Звідси - зросла розмаїтість суперечностей і конфліктів, збільшення їх кількості на тлі обмежених шансів на велику війну з протистоянням ядерних потуг.Той факт, що маніпулятивні, а відтак і контрманіпулятивні розробки в епоху Клінтона мали значно менше поширення, ніж на початку ХХІ століття, пояснюється передусім вражаючими темпами розвитку американської економіки: у період 1993-2000 років реальний ВВП зріс на 32%, тобто щорічне зростання склало величезний за американськими мірками показник - біля 4%. Лише 3 % ВВП або 20 % бюджету направлялося на утримування і модернізацію збройних сил, що значно менше від часів холодної війни. Потреба в маніпулятивних технологіях забезпечення рейтингу держави та її керівництва була незначною і з огляду на те, що адміністрації Клінтона вдалося зберегти тісні зв'язки із Західною Європою і Японією, а водночас підштовхнути Москву в русло співробітництва, а не нагнітання конфліктності.То ж при визначенні наукової школи, яка далеко не все вважала правильним у зовнішній політиці Клінтона, ми переважно застосовуємо термін «критичний напрямок». Натомість саме після подій 11 вересня 2001 року та, особливо, з наростанням проблемності у війні з режимом Хусейна, розпочатій навесні 2003 року, розробки окремих маніпуляторів свідомістю поступово набувають системності і зростають у масштабах. У відповідь консолідуються критики зовнішньої політики адміністрації Дж. Буша - молодшого. Як наслідок, на тлі напрацювань окремих критиків у національних масштабах формується і заявляє про свою самостійність так звана контрманіпулятивна школа.
93. Зовнішня політика США в 2000 – 2012 рр.: основні риси те тенденції еволюції.Нове покоління - старий курсБ.Обама зайняв пост президента США в один з найбільш важких періодів в історії країни. Епоха управління Дж.Буша-мл., Зануритись Америку в багаторічну виснажливу війну на Близькому Сході, негативно відбилася не тільки на критичному і кілька ворожому сприйнятті позицій Білого Дому громадськістю всередині країни, а й міжнародним співтовариством. Агресивна політика республіканців з початку 2000-х років вимагала перегляду і вироблення нового підходу. Це, безумовно, позначилося і на відносинах США з Росією.Наприкінці свого перебування в Білому домі президент Дж.Буш визнав помилки свого зовнішньополітичного курсу (головною з якої було вторгнення в Ірак), серед яких відзначив явне Недооцінювання значення Росії для глобальних інтересів США. Близькосхідне напрям зовнішньої політики оголошувалося пріоритетним, проте допомога і підтримка Москви, особливо з таких питань, як врегулювання іранської ядерної проблеми і сприяння в афганському кризі, лише зміцнили б позиції США. Фактично, політика «перезавантаження» для Вашингтона означала пропозицію, по-перше, утримати відносини з Москвою від сповзання до «точки неповернення», підсумком якої могла стати і нова «холодна війна», по-друге, спробувати повернути ці відносини хоча б на той рівень, після якого почався їх різкий спад, по-третє, визначити новий вектор двостороннього співробітництва.На офіційному рівні Б.Обама визнав закінчення ери «однополярного світу», що існував з моменту розпаду Радянського Союзу. Позиція Б.Обами полягала в тому, що, яка б конфігурація сил не була розставлена на світовій арені, США більше не зможуть бути єдиною наддержавою, яка має неподільним впливом. Втім, це зовсім не означає відмову Америки від позицій лідера. Про це говорить хоча б недвозначне назва однієї зі статей Б.Обами - «Відродження американського лідерства». Прихильність збереженню світового лідерства підтвердила і держсекретар США Х.Клінтон, заявивши, що «в умовах, коли все більше держав стикаються зі спільними викликами, у нас є шанс, і ми несемо величезну відповідальність за те, щоб використовувати американське лідерство для вирішення проблем спільно з іншими країнами. Це і є серцевина місії США в сучасному світі. ... Питання полягає не в тому, чи може і чи повинна наша країна бути лідером, а в тому, як вона буде втілювати лідерство в життя в XXI столітті »(6).Політика «перезавантаження», проголошена Б.Обамою у відносинах з Москвою офіційно була покликана продемонструвати трансформацію бачення Росії Вашингтоном. Безумовно, володіючи другим за кількістю ядерним арсеналом, величезними природними ресурсами, а також званням найбільшого експортера вуглеводнів, Росія залишається одним з найбільших гравців в міжнародних відносинах, незважаючи на втрату статусу «наддержави», і у Вашингтоні вельми уважно ставляться до зовнішньополітичним крокам Москви, хоча і намагаючись не демонструвати пріоритетність російського вектора. Тому «перезавантаження», або «концепція Обами», повинна була максимально сприяти знаходженню точок дотику з найважливіших питань світової політики. Набір основних тем нового курсу адміністрації Білого дому говорить про крайню ступенем значущості їх дозволу для Вашингтона: підписання Договору СНО-3, взаємодія по Афганістану, в якому американські війська загрузли більш ніж на 10 років, а також співробітництво з ядерної програми Ірану, з метою змусити Тегеран згорнути свої розробки. Звичайно, в цілому Росія також була зацікавлена у взаємодії з США щодо даних питань, однак і витрат для Москви було чимало. Головною з них є погіршення відносин з Іраном, яке відбулося не стільки через підтримку Росією санкцій Заходу проти Тегерана, скільки одностороннє рішення про заборону продажу йому зенітно-ракетного комплексу С-300 спільно з переліком ряду інших видів озброєння. Звичайно, можна пояснити подібний крок якоїсь домовленості з США, наприклад, про припинення розгортання системи ПРО в Європі, однак, якщо це припущення вірне, то Москвою був здійснений серйозний прорахунок, оскільки Вашингтон не збирається згортати цю програму.Це служить підтвердженням проведення американською адміністрацією колишнього зовнішньополітичного курсу в контексті концепції жорсткого відстоювання національних інтересів країни. Фактично Вашингтон, незважаючи на новий курс «перезавантаження», майже не відійшов від колишньої лінії прагматичної зовнішньої політики, зробивши її лише кілька більш «м'якої». «Концепція Обами» була спрямована на максимальне отримання вигоди від поліпшення відносин з Росією, будучи в цілому побудованої на традиційній політиці односторонніх поступок, скоєних країною-«партнером». Саме тому вона була «заточена» під вирішення певних питань, таких, які найбільш важливі для Вашингтона і за якими з Москвою, як уявлялося адміністрації США, вдасться знайти компроміс, при цьому без підведення під нову політику з Росією серйозної бази на основі економічного співробітництва та створення перспективної повістки дня. «Поступки» з боку Вашингтона, такі як відмова від розміщення елементів ПРО в Польщі і Чехії і сприяння прийняттю Росії в СОТ фактично такими не є. Позитивні перспективи від членства РФ у Світовій організації вельми спірні, а відмова від розширення протиракетної системи на територію двох позначених країн був, по суті, замінений угодою про розгортання елементів ПРО в Румунії, причому, без будь-якої консультації з Москвою. Таким чином, незважаючи на деклароване зближення з Росією, політика Б.Обами залишилася в рамках загального концептуального курсу США, що додає пріоритетне значення просуванню національних інтересів Америки. У проведенні міжнародної політики в цілому Б.Обама дещо відійшов від принципів попередника Дж.Буша-молодшого, наприклад в питанні здійснення односторонніх дій, що знайшло відображення, зокрема, в лівійському кризі: ідея інтервенції, фактично, належала Вашингтону, проте її реалізацію взяла на себе в першу чергу Франція. Нова адміністрація Б.Обами в чому розглядала «перезавантаження» як інструмент, здатний полегшити Вашингтону вирішення найбільш значущих проблем на так званому «південному фронті», тобто в регіоні Близького і Середнього Сходу. Тому в політиці на російському напрямку адміністрація Б.Обами проявила прихильність з'явилася при Дж.Буші-мл.концепції «виборчого співпраці», чим і пояснюється настільки вузьке коло тем, що обговорюються в рамках «перезавантаження». Виходячи з принципів, необхідних для реального партнерства двох країн, головними з яких є прихильність єдиним стратегічним інтересам і наявність взаємної довіри, стає очевидним, що російсько-американський діалог все ще досить далекий від такого рівня відносин, а Вашингтон не прагне його досягти. Відповідно, існують всі підстави стверджувати про збереження прихильності концептуальним основам політики «перезавантаження» у відносинах з Росією, властивої всім американським адміністраціям, незалежно від їх партійної приналежностіКерівні принципиПрезидент Обама проводить національну політику безпеки, які тримають американського народу безпечною, в той час перегорнути сторінку на десятиліття війни і відновлення американського лідерства за кордоном.Так як президент Обама вступив на посаду, США спустошені керівництво Аль-Каїди. Тепер, завдяки нашим екстраординарним військовослужбовців і жінок, ми досягли поворотного моменту - як ми остаточно припинити війну в Іраку і почати згортати війну в Афганістані. Між тим, ми переорієнтували на більш широкий набір пріоритетів по всьому світу, що дозволить Сполученим Штатам, щоб бути безпечним, сильним, процвітаючим і в 21 -му столітті.Для просування національної безпеки Америки, президент прагне використати всі елементи американської потужності, включаючи сили цінностей АмерикиСтратегія національної безпекиСтратегія національної безпеки, випущений 27 травня 2010, викладається стратегічний підхід для просування американських інтересів, в тому числі безпека американського народу, зростання американської економіки, підтримку наших цінностей, і міжнародний порядок, який може вирішити викликам 21-го століття.
· Читайте повний текст Стратегії національної безпеки (PDF)
Прогрес
· Взяті в боротьбі з Аль-Каїдою і усунути Усаму бен Ладена .
· Представлений президентом Обамою Національної стратегії по боротьбі з тероризмом , з основним акцентом на аль-Каїди, її афілійовані особи та її послідовників.
· Оголошено план відповідального закінчення війни в Іраку і тримав свою обіцянку припинити бойові дії там до 31 серпня 2010 року і , щоб видалити всі американські війська до кінця 2011 року .
· Реалізована нова стратегія Пакистану і Афганістану , що повторне фокусує зусилля на порушення, демонтаж і перемогти Аль-Каїду, і починається скорочення чисельності американських військ в липні 2011 .
· Вбудований міжнародної коаліції зупинити бійню в Лівії , а також для підтримки лівійського народу, як вони скинули режим Муаммара Каддафі
· Представлений новий підхід до просування демократичних реформ, економічного розвитку, миру і безпеки на Близькому Сході і в Північній Африці .
· Запропоновано новий початок між Сполученими Штатами і мусульманами у всьому світі, засноване на взаємних інтересах і взаємній повазі.
· Мобілізація ресурсів і робочої сили, щоб допомогти в зусилля з надання допомоги в Гаїті , Японії , Пакистану та інших країн.
· Оголошено стратегія, спрямована на міжнародній ядерної загрози і провів саміт з ядерної безпеки, що зробили конкретні кроки щодо забезпечення безпеки ядерних матеріалів у всьому світі.
· "Скидання" наші раніше натягнуті відносини з Росією і підписав новий скорочення стратегічних наступальних озброєнь , самий всеосяжний договір зброю в 20 років.
· На чолі міжнародного реагування на глобальну економічну кризу, переслідуючи торгівлі, яка забезпечує для американських робітників, завершення угоди про вільну торгівлю з Південною Кореєю, Колумбією, Панамою і який буде підтримувати робочі місця в США.
· Оголошено новий кроки політику щодо Куби .
· Вбудований широкої коаліції натиснути на Іран відмовитися від своєї ядерної програми, в тому числі безпрецедентні санкції Конгресу ,Ради Безпеки ООН , а також безліч інших країн і регіональних органів.
· Переорієнтувати американську зовнішню політику в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні , найбільш швидкозростаючим регіоном у світі.
· Оголошено всеосяжної міжнародної стратегії з питань кіберпростору.
· Підтвердили нашу непохитну підтримку військових, а також їх сімей .