Організація здійснення фінансової політики

Тема. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ

Фінансове право. 1

2. Фінансове планування. 4

Організація здійснення фінансової політики. 6

 

Вироблення фінансової політики та її реалізація з допомогою фінансового механізму ґрунтуються на відповідних організацій­них елементах цього механізму, які тісно взаємопов'язані і підпорядковані один одному.

Фінансове законодавство формує правове поле для здійснення фінансової діяльності і, відповідно, для реалізації фінансової по­літики. Фінансове планування є відображенням напрямів, форм і методів фінансової політики. Воно, по суті, є її матеріалізацією. Організація фінансової діяльності та фінансових відносин спрямо­вана на втілення в практику завдань фінансової політики, на реалі­зацію фінансових планів. Фінансовий контроль призначений для перевірки законності фінансових операцій, моніторингу реалізації завдань фінансової політики і виконання прийнятих планів.

Фінансове право

 

Фінансове право являє собою сукупність юридичних норм, які регулюють фінансові відносини та фінансову діяльність у суспільстві. Як зазначалося, фінанси — це у відповідний спосіб організована сукупність обмінно-розподільних і перерозподільних відносин. Основною формою їх організації є саме фінансове право. Крім того, організація фінансових відносин може здійс­нюватися на основі різноманітних інструкцій та положень, однак вони мають, як правило, відомчий характер.

Фінансове законодавство охоплює усі сфери і ланки фінансо­вої системи й усі форми і методи фінансової діяльності, які під­лягають правовій регламентації. Загалом його можна поділити на дві частини:

- законодавчі акти, що безпосередньо регулюють фі­нансові відносини,

- закони з інших сфер діяльності, в яких ви­діляються фінансові засади їх функціонування.

До першої частини належать законодавчі акти, що регламен­тують фінансові відносини на макрорівні та взаємозв'язки фінан­сів суб'єктів підприємницької діяльності з державними фінанса­ми та інституціями фінансового ринку. Це закони про бюджетну і податкові системи, державний борг, центральний банк, банки і банківську діяльність, страхування, цінні папери і фондову бір­жу, інвестиційну діяльність. Сюди також належать закони, що регламентують окремі види фінансових операцій — про заставу, лізинг та ін., й закони з окремих видів податків та платежів до бюджету і цільових фондів.

До другої групи відносять закони, що регламентують діяльність, у тому числі й фінансову, суб'єктів господарювання — про підприємства і підприємницьку діяль­ність, про господарські товариства, про банкрутство тощо.

Фінансові закони можуть мати характер прямої дії або доповнюватися інструкціями. У першому випадку їхні положення є безпосе­редньою основою для здійснення фінансових операцій. Подібний підхід вимагає досить глибокої деталізації законів з урахуванням усіх особливостей фінансової діяльності різних суб'єктів. У друго­му випадку закон визначає тільки загальний порядок фінансових відносин, а його деталізація здійснюється у відповідних інструкціях. Вони мають бути лише доповненням до закону і не суперечити йо­му. При цьому в будь-якому разі основою є закон.

В Україні пряму дію має переважна більшість фінансових зако­нів, зокрема у сфері оподаткування. Водночас абсолютно всі деталі фінансової діяльності передбачити, по-перше, неможливо, а, по-друге, не завжди доречно. Тому закони досить часто доповнюються різного роду інструкціями та положеннями. Наприклад, закон про банки і банківську діяльність відображає тільки загальні засади функціонування комерційних банків. Конкретні види банківських операцій можуть регламентуватися відповідними інструкціями з кредитування, безготівкових розрахунків, касових операцій тощо.

Співвідношення між законами прямої і непрямої дії відбиває розподіл повноважень і прав між державними органами законо­давчої та виконавчої влади, а отже, і їхні можливості та повнова­ження у виробленні та реалізації фінансової політики. Закони прямої дії чітко відображають перевагу законодавчої влади. До функцій виконавчої влади входить забезпечення виконання при­йнятих законів. Крім того, органи виконавчої влади можуть мати право законодавчої ініціативи, тобто розроблення фінансових за­конопроектів і подання їх на розгляд і затвердження до органів законодавчої влади. Водночас такі законопроекти можуть розро­бляти й органи та структури законодавчої влади.

Дійовість фінансового законодавства, його відповідність кон­кретним умовам і завданням, а отже, і ефективність фінансової політики значною мірою залежать від узгодженості дій законодавчої та виконавчої гілок влади. Саме на основі детального узгодження ними законопроектів можливе формування дієздат­ної системи фінансового права. При використанні законів непря­мої дії важливо, щоб інструкції не тільки не суперечили законам, а й не коригували їх дію, бо це може призвести до викривлення фінансової політики.

 

2. Фінансове планування

 

Фінансове планування являє собою процес розроблення і за­твердження фінансових планів як засобу збалансування фі­нансових потреб і можливостей. Фінансовий план того чи іншого суб'єкта відображає його фінансову діяльність, тобто процес формування доходів і здійснення витрат. їх склад і структура, а також збалансованість визначаються завданнями, напрямами і методами реалізації фінансової політики.

Фінансові плани є як відображенням певної політики, так і її обґрунтуванням. Будь-яка політика без її обґрунтування у фінансових планах не може бути успішно реалізована. Водночас жодний варіант фінансового пла­ну не може розглядатись як оптимальний, якщо він не забезпечує реалізацію відповідних цілей і завдань фінансової політики.

Фінансове планування здійснюється на двох рівнях.

На мікрорівні — це індивідуальні плани окремих суб'єктів підприємниць­кої діяльності. Ці плани відображають фінансову стратегію і так­тику підприємств. їхні головні завдання — визначення джерел та обсягів формування доходів, оптимізація витрат і досягнення фі­нансової збалансованості.

На макрорівні — це основний фінансо­вий план, що характеризує діяльність держави — бюджет, а та­кож зведений фінансовий план, у якому відображаються доходи і видатки усіх суб'єктів фінансових відносин. Саме ці плани є ві­дображенням фінансової політики держави. Водночас вони ма­ють різну значущість. Бюджет, це реальний директивний доку­мент, що затверджується у вигляді закону, і є основним засобом реалізації фінансової політики. Зведений фінансовий план є, по суті, довідковим документом, призначенням якого є визначення загальної маси доходів і видатків та узгодження процесів їх роз­поділу і перерозподілу між окремими сферами і ланками фінан­сової системи. Він є основним засобом обґрунтування та збалан­сування фінансової політики.

Завдання фінансового планування визначаються структурою фінансового плану та завданнями фінансової політики. Вони полягають у визначенні реальних джерел і обсягів доходів, оптимізації структури видатків на основі критерію вирішення завдань фінансової політики та збалансування доходів і видатків.

Першим за послідовністю і значущістю є визначення реальних обсягів доходів. Будь-які прорахунки, як у бік їх завищення, так і заниження впливають на реальність фінансового плану, а отже і фінансової політики, ускладнюючи її реалізацію. Фінансова полі­тика держави, стратегія і тактика підприємств повинні ґрунтуватися на реальних можливостях. Водночас у процесі планування необхідно відшукувати резерви зростання доходів, якщо існуючі їх обсяги недостатні для вирішення поставлених завдань.

Другим важливим завданням фінансового планування є оптимізація витрат. І хоча головним при цьому є вирішення завдань фінансової політики, необхідно перевірити, чи не забезпечується розв'язання окремих її завдань надмірними вкладеннями за раху­нок інших напрямів видатків. Фінансове планування в частині розподілу видатків повинно мати зворотний зв'язок з фінансовою політикою, а не передбачати необґрунтовану її реалізацію за будь-яку ціну. Крім того, воно має спрямовуватися на економне, раціональне та ефективне використання доходів.

Третім, інтегративним завданням є збалансування доходів і видатків. Фінансовий план і за формою, і за змістом є балансом доходів та видатків, а отже, він не може бути незбалансованим. Це найскладніше завдання, яке може містити безліч варіантів йо­го досягнення. За кожним варіантом стоїть особливий тип фінан­сової політики, яка має різні засади, ознаки і можливі наслідки. Тому процес збалансування фінансового плану — це постійний вибір різних варіантів з визначенням усіх можливих наслідків. У кінцевому підсумку вибір оптимального варіанта забезпечує пе­редумови для реалізації фінансової політики і робить фінансову діяльність усіх суб'єктів чітко організованою і скоординованою.

Організація здійснення фінансової політики

 

Організація здійснення фінансової політики полягає у ство­ренні відповідної системи фінансових органів та інституцій, наданні їм достатніх функцій і повноважень для реалізації тієї чи іншої політики, чіткому розмежуванні функцій з ме­тою забезпечення повноти здійснення фінансової політики та досягнення скоординованості дій усіх суб'єктів. Система управління фінансами охоплює досить розгалужену сукупність фінансових органів та інституцій, які наділені широкими повнова­женнями і виконують різноманітні функції . Кожний із цих органів має свою сферу діяльності і несе відповідальність за реалізацію фінансової політики в певному напрямі. Координуючими центра­ми в цій системі є міністерство фінансів та центральний банк.

Міністерство фінансів розробляє засади фінансової політики країни у цілому і реалізує та координує фіскальну політику. Воно складає проект Державного бюджету й забезпечує його виконан­ня. Склад і структура видатків бюджету відображають зміст і на­прями фінансової політики на поточний рік. Водночас бюджет як фінансовий план складається на основі бюджетної резолюції, що розробляється вищим органом законодавчої влади, який і затвер­джує бюджет. Тому фіскальна політика держави є відображенням спільних дій законодавчої та виконавчої гілок влади. Законодавча влада визначає засади цієї політики, а виконавча, насамперед в особі Міністерства фінансів, забезпечує її реалізацію.

Центральний банк розробляє засади монетарної політики та за­безпечує її втілення. На відміну від міністерства фінансів, яке вхо­дить до складу уряду, центральний банк у більшості країн світу діє як самостійна та незалежна фінансова інституція. У нашій державі він не є складовою уряду і не підпорядкований законодавчій владі. Водночас Рада Національного банку України, що є вищим колегі­альним органом його управління, формується наполовину за при­значенням Верховної Ради і наполовину за призначенням Прези­дента. Голова правління Національного банку затверджується Вер­ховною Радою. Такий статус центрального банку робить його від­носно незалежним у здійсненні монетарної політики. Гак, Рада Національного банку України самостійно розробляє основні заса­ди грошово-кредитної політики та забезпечує її реалізацію.

Особливості статусів двох провідних фінансових структур — Міністерства фінансів та центрального банку безпосередньо від­биваються на виробленні та реалізації фінансової політики і забезпеченні взаємоув'язки її фіскальної та монетарної складових. З одного боку, відсутність їх єдиного підпорядкування і чітко ви­значеного співвідношення функцій може обумовлювати і різновекторність монетарної та фіскальної політики. Але, з іншого боку, у цьому полягає притаманна демократичному суспільству система противаг, яка сприяє збалансованості фінансової політи­ки у цілому. Водночас це вимагає обов'язкової координації дій міністерства фінансів та центрального банку. І фіскальна, і моне­тарна політика мають бути спрямовані на вирішення основних завдань соціально-економічного розвитку.