Лист виноградний. Багрецевість.

Це все було уже, було.

І відійшло в торішню мревість,

І знов повтором надійшло.

 

Щоб нагадати чи зворушить?

Щоб засмутить чи освятить?

Хлюпнути пломеню на душу

Чи, може, вітром загасить?

 

Не знаю… Спрагло поринаю,

На вітрі стрімко струменю

У золотім листвянограї,

Як в довгім спаласі вогню.

 

***

На осінь і грузьку ріллю,

На дощ – живу й не нарікаю.

Приходь у гості, я наллю

Тобі шипшинового чаю.

 

Цей чай із ягід степових –

О, в пору стужного борею, –

Таж він, повір-но, від усіх

Недуг можливих панацея.

 

І враз відступиться біда –

Печаль дерев, од вітру шерхлих.

Нам жаркість кухля нагада

Полив'яну пекучість серпня.

 

Ми будемо розкошувать

Дикунці ягоді во славу,

Мов два язичники, справлять

Веселу будемо відправу!

 

А потім десь уже вночі,

Посеред сну, посеред світу,

Ми – два шипшинових кущі –

Враз вибухнем у полі квітом.

 

***

 

Осіння свинцевість води…

В садах і прозоро, і лунко.

Причісує вітер сади –

Безжальна у вітра гребінка.

 

Поринув загострено слух

У шелести хмари і листу.

Завершено ще один круг –

В тобі, у природі, у мислях?

 

Вікна розгодинене тло,

Надміру розпалене літо, –

Ніщо не даремним було,

І навіть любов без одвіту,

 

І навіть вчорашність оман…

На висновки родить не скупо.

Невтомно край вікон каштан

Із істин скида шкаралупу.

 

***

А що ж то збулось? На асфальті осіннім

Неонові зблиски і дощ у вікні,

І марення вічне єдиним іменем,

І тіні гілок на хисткій стіні.

 

Збулася сльозина, ота, що довічно

Живе – без надії упасти з віч,

А ще – необіцяні інші вічі

І тиха довірливість інших стріч.

 

Збулася гостинність чийогось порога,

У серці – задавнених згадок щем,

І сонячність усміху, і дорога,

Умита вчорашнім отим дощем.

 

А ще – передчувані друзів руки,

І в небі літак, і останній грім.

Збулося життя… Та не збувся стукіт –

Твій стукіт спасенний

В мій дім.

 

***

Сади цвітуть – вже не мої сади,

І місяць сходить – не в моїх зіницях,

І де та птиця, та співуча птиця?

Її прильоту ждала я завжди.

В душі моїй, десь на самому дні

Її гніздо, невідь-звідколи звите.

Було пісень, пісень там,

наче цвіту,

Аж брався на світанок

світ мені.

Не повернулась… Вперше…

Ах, торік –

Рік відчаїв моїх, моїх печалей –

Вона такої журної співала.

Немов прощалась чи комусь прощала.

І відлітала…

Назавжди?.. Навік?..

Сади – чиї тепер вони, чиї?

І місяць сходить – у чиїх зіницях?

Не знаю, чи повернеться та птиця,

Та й нині бережу гніздо її.

 

***

Ах, мене вересень з розуму зводить!

Ходить замріяний, сонячний ходить.

В місті моїм порозвішав по кленах

Жовті-прежовті полотна Гогена.

В небі осіннім, високім і синім –

То журавлі чи разки павутиння

Плинуть і тануть у прозорах тиші,

Смуток блакитний над містом колишуть,

Вписують в осінь задуми сторінку?..

В серці ж і світло, і юно, і дзвінко.

В серці закоханість місяцем сходить…

Ах, мене вересень з розуму зводить.

 

УРБАНІСТИЧНИЙ ВІРШ

 

По гуркотливо-бетонних трасах

Їхала осінь у кузовах.

Їхала осінь у довгих КрАЗах –

Ах гуркотів обважніло шлях.

 

Осінь гримливо в'їжджала в місто,

Весело вулицями текла,

Фарбами жовтими і огнистими

Множилась осінь у плесах скла.

 

І потопали трамваї весело

В пахощах жовтих, як сонце, динь.

В трунку липкім буксували колеса,

В шибці кришталилась денна синь.

 

Наче важкі корабельні трюми,

Валом завалені всі лотки.

От вам і осінь… А хтось подумає:

Роки – які ж то вони швидкі!

 

І ворухнеться гризот у серці

Гостре, лукаво їдке жало.

Осінь!

Стоять городяни в черзі,

Осінь купуючи на кіло.

 

На терезах невблаганно точних

Зважують осінь.

Ставай і жди.

Важать натрудженість рук жіночих,

Пізність кохання, немов біди.

 

Віку прожитого важать досвід,

Вчинків осмислених зміст і суть,

Зболену мудрість навпіл із осінню

Чемно до кошика покладуть.

 

Будеш нести. У скляних вітринах

Жарко цвістиме осінній жар.

Чесно оплачений до грамини,

Рук не обтяжить важкий тягар.

 

Випливе човен пругкий з-за мосту,

Зримо життя проясниться суть.

Втім, то не осінь іще.

То просто

Дині на вулиці продають.

 

ЖОВТЕНЬ

 

Стигне думка, і стигнуть світанків грона,

Шерхне снами терпкими лугів трава.

Жовтень – маляр невдалий – змішав з червоним

Листя, вітер, і сірі дощі, й слова.

 

На крутих барикадах – околицях міста –

Запалив уночі прапори дубів.

А сьогодні, мов гасло, раптово і чисто

На верхівці осики запломенів.

 

Скоро, скоро зі спомином, мов зі скарбами,

Сонця щедрого синій відчалить пліт.

Жовтень – маляр веселий – червоними фарбами,

Мов підпільник хоробрий, фарбує світ.

 

***

Яблука спілі з твого Полісся,

Яблука пізні, що ти привіз, –

Ними пропахчено добрі висі

Степу мого і твоїх беріз.

Яблука пізні… Гірка задума

Пізнього серпня, що звів мости.

Яблука Мавчиним пахнуть сумом.

Хто її зрадив? Скажи, не ти?

Мрію про милу твою предтечу.

Мрію про сиві твої ліси.

Може, почую іще надвечір

Пісню Левкової дзвін-коси.

І заморочить мене твій голос,

І поведе по твоїх стежках,

Я, степовичка, житяний колос,

Буду лиш гостя в твоїх лісах.

Сонячних вікон твоїх не затемню,

Мавчине щастя не розіб'ю,

І тільки дворовому псу твоєму

Руку дозволю лизнуть свою.

Мови нап'юся, пісень нап'юся

З присмаком меду, а то й ропи.

І попрощаюсь. І повернуся,

Бо за лісами степи, степи.

Буде зелене твоє Полісся

Часто приходить в мої літа,

Стане край степу, де трави висхлі,

Буде гукать – та ж гудуть жита.

Видно, мені ця житяна пісня

Здавна написана на роду.

Яблука пахнуть терпкі та пізні,

Ще й перестиглі в твоїм саду.

 

***

А небо схилялось так низько-низько,

І повнились мрійно думками висі.

Ми з Вереснем вчора читали Рильського,

Читали ми Рильського вдвох у лісі.

 

Про яблука спілі – солодку муку –

І трави, що тихо в задумі в'януть,

Читали про давню чиюсь розлуку

Й боялись у душу свою заглянуть.

 

І повнилась тишею неба просинь,

І смутком прозорився день погожий.

І пахла так гірко прощанням осінь!..

А Вересень був на поета схожий.

 

***

І прив'яло, і присмутком узялось,

Здивувало на ранок мій сад

жовтизною.

Є в цієї пори недомовлене щось

І печальне… Як поміж тобою

і мною.

Бо немає вже сумніву…

Лиш на мить

Перед кроком останнім

і словом останнім

Хоче сальвія подих свій вповільнить,

Час – ходу вповільнить…

Як перед прощанням.

Паленіло – аж бризкало під

небокрай.

Зізнавалось в любові – й не ждало

одвіту.

І збагнуло нараз: це межа,

це край,

Треба, треба, збагнуло, себе

зупинити.

Далі – яблука з гілки (останнього!)

щем,

Далі – вже не на гору,

на схил дорога…

Хай ілюзія літа продовжиться ще,

Як ілюзія щастя твойого

й мойого.

Я промовчу про першу твою сивину,

Лиш подумаю: "Вчора її не було ще…"

І ні слова про морозь дахів нічну –

Зрання пощо про неї, пощо?

Ах, лишити б цю повість без крапки

в кінці!

Хай он той павучок

все до купи зведе і зв'яже…

Я затримаю руку – ще на мить! –

у твоїй руці.

І всміхнуся до тебе,

але – здаля вже.

 

***

А ти не вір в осінні ці дива,

Час падолисту – він завжди сум'ятний.

Але душа, як пізні дерева,

Ніщо торішнє скинути нездатна.

В її саду, в лункім її саду

Стоять усі чотири пори вкупі,

Та вже як є – в ладу чи не в ладу,

На плід гіркавий щедро

а чи скупо.

Там половина саду у снігах,

А друга – в молоденьких

солов'ятах.

І треба круг новий розпочинати,

Гординею свій подолавши страх.

Перед свічадом пережитих мук

Всміхнись, душа, сльозиночку зітерши…

Хай сто прощань, хай сто гірких розлук,

Але не смій повірити в сто першу!

Повірити в минущість не посмій.

Вистава осені – вона така нехитра.

В ній легко все пускається

по вітру –

Не дай нам, доле,

участь брати в ній…

 

***