Українські політичні партії

Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в по-­літичну діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок 1900-х років. З одного­боку, це було їхнім реагуванням на репресії 1880-х років, а з іншого — перед ними­стояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свіжих ідей, що зароджувалися­в середовищі російських радикалів. Ще одним важливим стимулом стала поява но-­вого покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної­належності й гордо називали себе «національне свідомими українцями», войовничо­вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної­справедливості.

Ці «нові» українці були переважно студентами, й особисті контакти між собою­вони зав'язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди,­котрі згодом штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар'єра українського діяча­звичайно являла собою таку схему. Спочатку юнак, що навчався в гімназії, знайо-­мився з «підривними» ідеями, ліберальне настроєний викладач давав йому контра-­бандну літературу й запрошував до участі в таємних дискусійних гуртках. В уні-­верситеті такий юнак вступав до української громади; деякі з них, наприклад київська­чи петербурзька, налічували сотні членів. У громаді студент осягав цілий ряд ідеоло-­гій, входив до кола відомих діячів і нерідко починав займатися нелегальною діяль-­ністю, наприклад, публікацією й поширенням антицаристської літератури.

Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. уряд­силоміць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Це­викликало масові страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення з­університету великого числа студентів, багато з яких дійшли висновку, що єдиним­виходом для них було стати революціонерами. Чимало студентів, звісно, ніколи не­брали участі в радикальній діяльності або відходили від неї, закінчивши навчання.­Однак важко було знайти серед українських політичних провідників таких, хто не­завоював собі популярності спочатку як студентський активіст або не був членом­студентських громад, що слугували первинним будівельним матеріалом для укра-­їнських політичних організацій.­Перша організована поява цих молодих «свідомих» українців відбулася у 1891 р.,

коли група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком та Миколою Мих-­новським зібралася на могилі Тараса Шевченка й створила «братство тарасівців».­Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в російські революційні органі-­зації, братство вирішило створити український рух як альтернативу російському ра-­дикалізму і російській культурі взагалі. Воно зав'язало контакти зі студентськими­групами в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й почало організовувати лекції, поста-­новку п'єс, свята на честь Т. Шевченка. Деякі з цих груп приєднувалися до видавни-­чого товариства, що складалося з майже 80 осіб, переважно вчителів початкових­шкіл, основною метою якого було поширення серед студентів і селян української лі-­тератури. Липа та його однодумці, крім того, закликали українських письменників на-­слідувати у своїх творах європейські зразки замість російських.

Але найвидатнішим досягненням братства стала публікація в 1893 р. у львівській­газеті «Правда» його славнозвісного кредо — «Декларації віри молодих українців».­Цей рішучий документ, пройнятий наступальним націоналізмом, дошкульно кри-­тикував українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури.­Його автори впевнено проголошували про свій намір стати тим, ким ніколи­не було старше покоління, тобто істинно українською інтелігенцією. На доказ своєї­«українськості» вони зобов'язувалися розмовляти виключно українською мовою, ви-­ховувати в «українському дусі» своїх дітей, вимагати викладання в школах україн-­ської мови й при кожній нагоді боронити українську справу. В царині політики­їхньою метою було цілковите визнання українців як окремого народу в межах демо-­кратичної федеративної Росії. Однак, попри всі ці сміливі ідеї та активізацію куль-­турної діяльності, братство домоглося незначних конкретних результатів і неза-­баром розчинилося в інших українських політичних угрупованнях.

Урешті-решт глухий гомін невдоволення, поява новостворених груп, а також­зростання чисельності учасників громад змусили старших діячів українського­руху по тривалій перерві 1880-х років знову діяти. У 1897 р. з ініціативи Антоновича­й Кониського вони вирішили утворити підпільну організацію, що об'єднала б усіх ук-­раїнських активістів імперії. Внаслідок цього постала «Українська загальна орга-­нізація» (УЗО), що являла собою федерацію близько 20 громад, багатьох студент-­ських груп та окремих осіб на чолі з консультативним комітетом у Києві. За да-­ними таємної поліції, активних членів організації налічувалося близько 450, 100­з них діяли в Києві. Як завжди, одним із перших кроків цієї організації стала­спроба надрукувати у пресі «Послання до українців». Це стало, зокрема, причиною­заснування в Києві книговидавництва УЗО й книгарні. Вона також улаштувала свят-­кування річниць народження Т. Шевченка та інших видатних українських письмен-­ників, що сприяло піднесенню морального духу українців. Особливо знаменними­були святкування ювілеїв 1. Котляревського в 1903 р. та М. Лисенка у 1904 р., в яких­взяли участь кілька тисяч представників української інтелігенції, в тому числі із За-­хідної України. Для допомоги тим, хто зазнавав переслідувань поліції за українську­патріотичну діяльність, УЗО заснувала спеціальний фонд. Поява УЗО свідчила про­те, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації,­проте характер її діяльності вказував на небажання відмовитися від культурництва­й перейти до політичної роботи. Відтак наприкінці XIX ст. українці все ще не мали­того, що вже мали інші меншості, скажімо, євреї та поляки,— тобто політичної­партії.

Революційна українська партія (РУП). І знову саме в Харкові ініціативу взяла­група студентів, до якої входили Л. Матусевич, Юрій Коллард, О. Коваленко та­сини кількох старих українофілів — Дмитро Антонович, Михайло Русов, Д. По-­знанський. У січні 1900 р. вони заснували Революційну українську партію — тісно­згуртовану конспіративну групу. Метою цієї першої у Східній Україні політичної партії було об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права й­соціальну революцію. Особливо прихильно відгукнулися на ініціативу харківської­групи студенти. До 1902 р. діяло вже шість організацій — у Києві, Харкові, Полта-­ві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, координованих центральним комітетом.­До партії також входило багато менших груп студентів гімназій та університетів.­Для полегшення реалізації видавничої програми, що становила обов'язкову складову­діяльності партії, були засновані закордонні бюро у Львові — в Галичині та Чернів-­цях — на Буковині. РУП публікувала два періодичних видання — «Гасло» та «Селя-­нин», які таємно провозилися до Російської України й ставили собі за мету політи-­зувати селянство.

Незабаром партія наштовхнулася на перешкоди — власне тоді, коли вона вда-­лася до спроби чіткіше сформулювати свою програму. З самого початку постала про-­блема: що з революційної точки зору заслуговує на більшу увагу — національне­чи соціально-економічне питання? Спочатку з опублікованого партією памфлету «Са-­мостійна Україна» (автор — палкий націоналіст Микола Міхновський) випливало,­що національне питання привертало до себе велику увагу її членів. Проте згодом,­з метою поширення своїх впливів поза межі первинного ядра «свідомих українців»­на селянство, РУП дедалі частіше зверталася до соціально-економічних питань.­До того ж багато її членів стали ня позиції марксизму, поступово перетворюючи­партію на соціально-демократичну організацію.

У ході цих змін між членами РУП виникла напруженість. Більшість на чолі з Ми-­колою Поршем і його товаришами Володимиром Винниченком та Симоном Петлю-­рою вважали, що ця організація має бути національною партією, до якої входили б­виключно українці і яка поєднувала б націоналізм із марксизмом. Інші ж (головним­виразником їхніх поглядів виступав Мар'ян Меленевський) хотіли, щоб РУП відки-­нула свою національну орієнтованість, ставши автономною організацією Російської­соціал-демократичної партії, що представляла б усіх робітників України, незалежно­від їхньої національності.

Тепер слід коротко зупинитися на фракціях. Радикально настроєна інтелігенція­вела запеклу боротьбу з царським самодержавством, яке перешкоджало форму-­ванню атмосфери толерантності, необхідної для відкритого й спокійного обговорення­різноманітних думок. Ця боротьба не давала розвинутися таким західноєвропей-­ським засадам, як мистецтво політичних компромісів і правління більшості. Відтак­на всіх ділянках революційного руху поширеним явищем стала фракційність. Коли­одна група революціонерів не погоджувалася з іншою, вона, як правило, залишалась­на своїх позиціях, фанатично звинувачуючи ідеологічних опонентів у кращому випад-­ку в дурості, а в гіршому — в реакційності. Тоді, впевнена в своїй правоті, ця група­рвала зв'язки з первинною організацією й засновувала власну фракцію. Часто пре-­зирство до колишніх товаришів було таким же сильним, як і ненависть до царського­режиму.

Українці не являли собою якогось винятку в цій тенденції, про що свідчать розко-­ли, які виникли в РУП. У 1902 р. під впливом націоналістичних настроїв Міхнов-­ського від партії відкололася невелика група й заснувала крихітну за чисельністю­Українську національну партію. Через два роки з РУП вийшла значна ^астина її чле-­нів, що підтримували Меленевського, й приєдналася до російських соціал-демокра-­тів. Фракція Меленевського (вона називалася «Спілка») мала за мету перетвори-­тися на марксистську партію на Україні у складі російської організації. Ті, що­лишилися в РУП, перейменували себе на Українську соціал-демократичну робіт-­ничу партію й надалі намагалися поєднувати марксизм і націоналізм. •

Характерним аспектом діяльності РУП були її стосунки з іншими неукра-­їнськими марксистськими партіями. У взаєминах із Російською соціал-демокра-­тичною партією українські марксисти знайшли підтвердження своїм давнім підоз-

рам — а саме тому, що російські революціонери поділяють із царським урядом­схильність до централізму. Раз за разом, коли РУП намагалася налагодити з Ро-­сійською соціал-демократичною партією робочі стосунки, обговорення тих чи інших­питань завжди заходили в глухий кут через небажання надати українській органі-­зації автономного статусу. Зате з Польською соціалістичною партією й особливо­з єврейським Бундом РУП підтримувала прекрасні стосунки. Це відбивалося у кри-­тиці з боку РУП дискримінації євреїв в імперії, а також у підтримці Бундом намагань­українців добитися автономії в складі Російської соціал-демократичної партії.

Помірковані. РУП не лише поклала початок іншим партіям, а й змусила помірко-­ваних українців, об'єднаних в УЗО, до кроку, якого вони довго уникали. У 1904 р.­з ініціативи Євгена Чикаленка УЗО проголосувала за перетворення на ліберальну­партію, що ставила метою встановлення конституційного правління, проведення со-­ціальних реформ, здобуття повних національних прав для українців у межах федера-­тивної Російської республіки. Зробити цей крок значною мірою штовхали побою-­вання, що молоді, радикально настроєні соціалісти, підпорядкувавши собі україн-­ський рух, спрямують його в таке річище, де буде важко пливти респектабельним­професорам, урядовим чиновникам та земцям. Як і належало чекати, навколо цього­стали виникати ідеологічні сутички й фракційні розколи. Щоб заспокоїти своїх­лівих членів, ліберальна партія перейменувалася на Українську радикально-демо-­кратичну партію. Але попри зміну назви вона за суттю лишалася ліберальною пар-­тією, дуже подібною до російських кадетів.

Таким чином, до 1905 р. український рух значно зріс. У ньому розвинувся цілий­ряд партій, що пропонували широкий діапазон способів вирішення національних,­політичних та соціально-економічних проблем України. Але всі ці партії, які раніше,­складалися переважно з інтелігенції, й між ними постійно точилися чвари. До того ж,­оскільки майже вся українська інтелігенція трималася лівих поглядів, консерватив-­на точка зору в українському політичному спектрі не була представленою, що зму-­шувало українців відповідних переконань вступати до російських консервативних­партій. Але попри всі ці недоліки не підлягало сумніву, що український рух нарешті­вийшов за межі культурництва, вступивши в нову, політичну стадію свого розвитку.

 

Революція 1905 р.

Перша російська революція почалася у «криваву неділю» 22 січня 1905 р., коли­у Петербурзі поліція розстріляла велику мирну демонстрацію робітників, які йшли­з іконами й портретами царя на чолі з попом-українцем Георгієм Галоном. Цього дня­близько 130 чоловік загинули й сотні дістали поранення. В міру того як в імперії­зростали потрясіння та обурення цією подією, змінювались настрої, особливо селяні робітників, до того відданих цареві. Його образ як доброзичливого благодійника­було безповоротно заплямовано, і всі з цілковитою ясністю побачили абсолютне бан-­крутство властей. Загальний гнів проти уряду швидко перетворювався на симпатію­до революціонерів, на готовність до протесту.

Протягом наступної весни й літа країну охопила наростаюча хвиля страйків, її­апогеєм став величезний загальний жовтневий страйк, в якому взяли участь близько­2 млн робітників, із них 120 тис. на Україні. Водночас по селах швидко поширювалася­хвиля заворушень, що, як правило, зводилися до розграбування і спалення маєтків­ненависних поміщиків. Навіть в армії вибухали повстання, найвизначнішим із яких­був заколот на панцернику «Потемкин» в одеському порту. Відмовившись виконати­наказ стріляти у страйкарів на березі, екіпаж «Потемкина», що складався переважно з українців на чолі з виходцем із Харківської губернії Опанасом Матюшенком,­повстав і захопив владу на кораблі. Серед небагатьох офіцерів, котрі приєдналися­до повсталих, був О. Коваленко — один із провідних членів РУП.

В умовах наростаючого тиску цар Микола II неохоче погодився на поступки.­Кульмінаційним моментом став знаменитий Маніфест 17 жовтня, за яким цар дару-­вав своїм підданим усі громадянські права, пообіцявши скликати парламент, або Ду-­му. Йшлося до того, що імперія от-от мала стати конституційною монархією.

Вплив революційних подій на Україну. Українському рухові революція принесла­два докорінних покращення: вона нарешті поклала кінець ненависній урядовій полі-­тиці заборони української мови й дозволила українцям організаційно об'єднуватися.­Результати були негайними і вражали своїми масштабами: якщо в листопаді 1905 р.­існувала лише одна українська газета, то на початок 1906 р. їх налічувалося вже 17.­Число видавництв із двох підстрибнуло до 17,3 яких ІЗ знаходилися в Києві. Майже­в кожному місті з'являлися громади, або українські клуби, як їх тепер називали. По­селах поширювалися «Просвіти» — культурні заклади, що створювалися на зразок­однойменних організацій у Галичині. Перша на Східній Україні «Просвіта» виник-­ла наприкінці 1905 р. у Катеринославі, а до середини 1907 р. по великих містах­України їх налічувалося 35, причому кожна мала численні філії в сусідніх селах.­Були свої «Просвіти» й у емігрантів на Далекому Сході. Однак навіть у розпал рево-­люції уряд обмежував поширення й координацію діяльності таких товариств. Ось­як це пояснювалося в одному з документів: «Враховуючи, що засоби, якими «Про-­світи» намагаються впливати на народ, є в теперішній неспокійній ситуації дуже­небезпечними... а також пам'ятаючи про те, що Малоросія є частиною єдиної Ве-­ликоруської держави й те, що тепер не можна допустити пробудження національної­та політичної свідомості малоросійського народу... адміністрація губернії вирішила­відмовити в реєстрації українського товариства «Просвіта».

Повсюдно виникали кооперативи, які звичайно очолювали українські діячі:­в Київській губернії їх кількість виросла з трьох у 1904 р. до 193 у 1907, на По-­діллі —з 18 в 1905 р. до 200 у 1908, а в Харківській губернії — з двох у 1905 р. до­50 у 1907. Стало остаточно очевидним, що із скасуванням обмежень український­рух виявив набагато більший потенціал, ніж можна було сподіватися.

Хоч революція застала українські партії, як і всі партії в імперії, зненацька, вони­розгорнули активну діяльність, щоб скористатися цим вибухом. Найенергійніше­діяла «Спілка» — українська частина Російської соціал-демократичної партії, що під-­тримувала меншовиків. Особливо успішно вона мобілізувала на страйки та демон-­страції селян, масово залучаючи їх до своїх лав. Менших успіхів у розширенні­своєї соціальної бази досягла Українська соціал-демократична робітнича партія­(УСДРП), наступниця РУП. Твердження її прибічників, що число членів УСДРП під­час революції сягнуло 3 тис., були, напевно, перебільшеними. Однак знаменним кро-­ком в її діяльності й жестом доброї волі щодо єврейського Бунду стала організація­кількох загонів у Полтаві та Лубнах для забезпечення порядку і захисту єврей-­ських громад від погромів. Українські ліберали робили мало спроб вийти за межі­інтелігенції. Проте з проведенням весною 1906 р. виборів до Державної думи їхній­вплив посилився.

Переламний момент революції настав на початку 1906 р., коли поступки царату­спричинилися до розколу серед революціонерів. Задовольнившись гарантіями кон-­ституційного правління, ліберали погодилися взяти участь у виборах до Думи. Але­радикали вирішили їх бойкотувати, стверджуючи, що соціалістична революція ще не­закінчилася. Внаслідок цього такі найсильніші українські партії, як «Спілка» та­УСДРП, своїх кандидатів не висунули, обраною виявилася лише жменька укра-­їнських лібералів. Проте значну кількість українців обрали за мандатами російських партій. Із 497 членів 1 Думи депутація України включала 63 українців, 22 росіян, п'ятьох поляків, чотирьох євреїв і одного німця. Коли зібралася Дума, українці­швидко організували парламентський клуб із понад 40 депутатів для обстоювання­своїх інтересів.

Українці в Думі добивалися насамперед більшої автономності для своєї країни.­Українське селянство дещо несподівано всім серцем підтримало цю вимогу. Не менш­популярною була вимога українізації освіти, особливо на початковому рівні. Але­уряд, відчуваючи себе дедалі впевненіше, відкинув їх. Його представники вважали,­що надання українцям більшої автономії розпалить у них апетит до незалежності.­Міністр внутрішніх справ Дурново повідомляв Миколу II: «Слід сподіватися, що­під впливом революційної пропаганди селяни цієї губернії ­приймуть резолюцію про відокремлення України від Росії, що спирається на­принцип автономії».

Миколі II так мало припали до вподоби перші спроби парламентського правління,­що він скористався своїми прерогативами й розпустив 1 Думу через 72 дні після­її скликання. Лише ввівши обмеження права голосу на користь більш консерватив-­них і маєтних класів, цар отримав у складі III і IV Дум ту більшість, яка могла його­задовольнити. Як і належало сподіватися, будучи орієнтованими вліво, всі українські­партії не потрапили до складу наступних Дум, і українське питання, таким чином,­майже цілком ігнорувалося.

Післяреволюційна реакція. У 1907 р., спираючись на консервативну більшість­у Думі, уряд був готовий до наступу проти «революційних ексцесів». Було проголо-­шено надзвичайний стан і суворо заборонено всі демонстрації. По всій імперії вводилися військові трибунали, які засуджували до страти сотні революціонерів і повста-­лих селян. Політичні партії були вимушені піти в підпілля, а їхні найбільш знані­вожді, включаючи багатьох старих діячів РУП, утекли за кордон. Один за одним роз-­пускалися українські клуби. Дозволялися лише «Просвіти», діяльність яких зводи-­лась до постановки п'єс, та кілька наукових товариств. Українські періодичні видан-­ня, що в такому розмаїтті з'явилися у 1905 р., практично зникли, а всякі розмови про­українізацію освіти тепер викликали з боку властей відверте глузування.

Антиукраїнська політика уряду знаходила активну підтримку в певних верст-­вах російського суспільства. Знаменитий ліберал Петро Струве в 1908 р. написав­низку статей, в яких обстоював необхідність підтримувати ідею «Великой России»­й гостро критикував український рух за відсутність патріотизму. В міру того як у роки­перед першою світовою війною російський націоналізм набирав шовіністичного­забарвлення, дедалі частіше багато росіян дивилися на діячів українського руху­як на прибічників «зрадницького сепаратизму», або, вживаючи улюблене слово­українофобів, як на «мазепинців». Уперто поширювалися чутки, наче провідні укра-­їнські діячі таємно оплачувалися німцями та австрійцями.

Деякі російські газети на Україні, як, наприклад, «Новое Время» та «Киевлянин»,­постійно застерігали читачів від «небезпеки» українства. У 1908 р. в Києві був засно-­ваний «Клуб русских националистов», що ставив перед собою мету «вести суспіль-­ну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави­на Україні».

Але українці мали й прибічників. У 1911 р. на Всеросійському з'їзді працівників­земств у Москві представники Харківського й Полтавського земств рішуче виступи-­ли за впровадження в початкових школах української мови. Земства на Україні­взагалі підтримували розвиток української культури. В академічних колах україн-­ський рух захищали такі відомі російські вчені-філологи, як Олексій Шахматов,­Федір Корш, Іван Бодуен де Куртене. Особливо рішуче підтримував вимоги укра-­їнської автономії палкий теоретик сіонізму Володимир Жаботинський з Одеси. Однак ці доброзичливці становили рідкісні винятки серед загальної ворожості російського­суспільства та царського уряду до українського руху в роки, що передували першій­світовій війні.