Українські політичні партії
Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в по-літичну діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок 1900-х років. З одногобоку, це було їхнім реагуванням на репресії 1880-х років, а з іншого — перед нимистояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свіжих ідей, що зароджувалисяв середовищі російських радикалів. Ще одним важливим стимулом стала поява но-вого покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національноїналежності й гордо називали себе «національне свідомими українцями», войовничовимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальноїсправедливості.
Ці «нові» українці були переважно студентами, й особисті контакти між собоювони зав'язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди,котрі згодом штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар'єра українського діячазвичайно являла собою таку схему. Спочатку юнак, що навчався в гімназії, знайо-мився з «підривними» ідеями, ліберальне настроєний викладач давав йому контра-бандну літературу й запрошував до участі в таємних дискусійних гуртках. В уні-верситеті такий юнак вступав до української громади; деякі з них, наприклад київськачи петербурзька, налічували сотні членів. У громаді студент осягав цілий ряд ідеоло-гій, входив до кола відомих діячів і нерідко починав займатися нелегальною діяль-ністю, наприклад, публікацією й поширенням антицаристської літератури.
Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. урядсиломіць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Цевикликало масові страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення зуніверситету великого числа студентів, багато з яких дійшли висновку, що єдинимвиходом для них було стати революціонерами. Чимало студентів, звісно, ніколи небрали участі в радикальній діяльності або відходили від неї, закінчивши навчання.Однак важко було знайти серед українських політичних провідників таких, хто незавоював собі популярності спочатку як студентський активіст або не був членомстудентських громад, що слугували первинним будівельним матеріалом для укра-їнських політичних організацій.Перша організована поява цих молодих «свідомих» українців відбулася у 1891 р.,
коли група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком та Миколою Мих-новським зібралася на могилі Тараса Шевченка й створила «братство тарасівців».Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в російські революційні органі-зації, братство вирішило створити український рух як альтернативу російському ра-дикалізму і російській культурі взагалі. Воно зав'язало контакти зі студентськимигрупами в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й почало організовувати лекції, поста-новку п'єс, свята на честь Т. Шевченка. Деякі з цих груп приєднувалися до видавни-чого товариства, що складалося з майже 80 осіб, переважно вчителів початковихшкіл, основною метою якого було поширення серед студентів і селян української лі-тератури. Липа та його однодумці, крім того, закликали українських письменників на-слідувати у своїх творах європейські зразки замість російських.
Але найвидатнішим досягненням братства стала публікація в 1893 р. у львівськійгазеті «Правда» його славнозвісного кредо — «Декларації віри молодих українців».Цей рішучий документ, пройнятий наступальним націоналізмом, дошкульно кри-тикував українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури.Його автори впевнено проголошували про свій намір стати тим, ким ніколине було старше покоління, тобто істинно українською інтелігенцією. На доказ своєї«українськості» вони зобов'язувалися розмовляти виключно українською мовою, ви-ховувати в «українському дусі» своїх дітей, вимагати викладання в школах україн-ської мови й при кожній нагоді боронити українську справу. В царині політикиїхньою метою було цілковите визнання українців як окремого народу в межах демо-кратичної федеративної Росії. Однак, попри всі ці сміливі ідеї та активізацію куль-турної діяльності, братство домоглося незначних конкретних результатів і неза-баром розчинилося в інших українських політичних угрупованнях.
Урешті-решт глухий гомін невдоволення, поява новостворених груп, а такожзростання чисельності учасників громад змусили старших діячів українськогоруху по тривалій перерві 1880-х років знову діяти. У 1897 р. з ініціативи Антоновичай Кониського вони вирішили утворити підпільну організацію, що об'єднала б усіх ук-раїнських активістів імперії. Внаслідок цього постала «Українська загальна орга-нізація» (УЗО), що являла собою федерацію близько 20 громад, багатьох студент-ських груп та окремих осіб на чолі з консультативним комітетом у Києві. За да-ними таємної поліції, активних членів організації налічувалося близько 450, 100з них діяли в Києві. Як завжди, одним із перших кроків цієї організації сталаспроба надрукувати у пресі «Послання до українців». Це стало, зокрема, причиноюзаснування в Києві книговидавництва УЗО й книгарні. Вона також улаштувала свят-кування річниць народження Т. Шевченка та інших видатних українських письмен-ників, що сприяло піднесенню морального духу українців. Особливо знаменнимибули святкування ювілеїв 1. Котляревського в 1903 р. та М. Лисенка у 1904 р., в якихвзяли участь кілька тисяч представників української інтелігенції, в тому числі із За-хідної України. Для допомоги тим, хто зазнавав переслідувань поліції за українськупатріотичну діяльність, УЗО заснувала спеціальний фонд. Поява УЗО свідчила проте, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації,проте характер її діяльності вказував на небажання відмовитися від культурництвай перейти до політичної роботи. Відтак наприкінці XIX ст. українці все ще не малитого, що вже мали інші меншості, скажімо, євреї та поляки,— тобто політичноїпартії.
Революційна українська партія (РУП). І знову саме в Харкові ініціативу взялагрупа студентів, до якої входили Л. Матусевич, Юрій Коллард, О. Коваленко тасини кількох старих українофілів — Дмитро Антонович, Михайло Русов, Д. По-знанський. У січні 1900 р. вони заснували Революційну українську партію — тіснозгуртовану конспіративну групу. Метою цієї першої у Східній Україні політичної партії було об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права йсоціальну революцію. Особливо прихильно відгукнулися на ініціативу харківськоїгрупи студенти. До 1902 р. діяло вже шість організацій — у Києві, Харкові, Полта-ві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, координованих центральним комітетом.До партії також входило багато менших груп студентів гімназій та університетів.Для полегшення реалізації видавничої програми, що становила обов'язкову складовудіяльності партії, були засновані закордонні бюро у Львові — в Галичині та Чернів-цях — на Буковині. РУП публікувала два періодичних видання — «Гасло» та «Селя-нин», які таємно провозилися до Російської України й ставили собі за мету політи-зувати селянство.
Незабаром партія наштовхнулася на перешкоди — власне тоді, коли вона вда-лася до спроби чіткіше сформулювати свою програму. З самого початку постала про-блема: що з революційної точки зору заслуговує на більшу увагу — національнечи соціально-економічне питання? Спочатку з опублікованого партією памфлету «Са-мостійна Україна» (автор — палкий націоналіст Микола Міхновський) випливало,що національне питання привертало до себе велику увагу її членів. Проте згодом,з метою поширення своїх впливів поза межі первинного ядра «свідомих українців»на селянство, РУП дедалі частіше зверталася до соціально-економічних питань.До того ж багато її членів стали ня позиції марксизму, поступово перетворюючипартію на соціально-демократичну організацію.
У ході цих змін між членами РУП виникла напруженість. Більшість на чолі з Ми-колою Поршем і його товаришами Володимиром Винниченком та Симоном Петлю-рою вважали, що ця організація має бути національною партією, до якої входили бвиключно українці і яка поєднувала б націоналізм із марксизмом. Інші ж (головнимвиразником їхніх поглядів виступав Мар'ян Меленевський) хотіли, щоб РУП відки-нула свою національну орієнтованість, ставши автономною організацією Російськоїсоціал-демократичної партії, що представляла б усіх робітників України, незалежновід їхньої національності.
Тепер слід коротко зупинитися на фракціях. Радикально настроєна інтелігенціявела запеклу боротьбу з царським самодержавством, яке перешкоджало форму-ванню атмосфери толерантності, необхідної для відкритого й спокійного обговореннярізноманітних думок. Ця боротьба не давала розвинутися таким західноєвропей-ським засадам, як мистецтво політичних компромісів і правління більшості. Відтакна всіх ділянках революційного руху поширеним явищем стала фракційність. Колиодна група революціонерів не погоджувалася з іншою, вона, як правило, залишаласьна своїх позиціях, фанатично звинувачуючи ідеологічних опонентів у кращому випад-ку в дурості, а в гіршому — в реакційності. Тоді, впевнена в своїй правоті, ця групарвала зв'язки з первинною організацією й засновувала власну фракцію. Часто пре-зирство до колишніх товаришів було таким же сильним, як і ненависть до царськогорежиму.
Українці не являли собою якогось винятку в цій тенденції, про що свідчать розко-ли, які виникли в РУП. У 1902 р. під впливом націоналістичних настроїв Міхнов-ського від партії відкололася невелика група й заснувала крихітну за чисельністюУкраїнську національну партію. Через два роки з РУП вийшла значна ^астина її чле-нів, що підтримували Меленевського, й приєдналася до російських соціал-демокра-тів. Фракція Меленевського (вона називалася «Спілка») мала за мету перетвори-тися на марксистську партію на Україні у складі російської організації. Ті, щолишилися в РУП, перейменували себе на Українську соціал-демократичну робіт-ничу партію й надалі намагалися поєднувати марксизм і націоналізм. •
Характерним аспектом діяльності РУП були її стосунки з іншими неукра-їнськими марксистськими партіями. У взаєминах із Російською соціал-демокра-тичною партією українські марксисти знайшли підтвердження своїм давнім підоз-
рам — а саме тому, що російські революціонери поділяють із царським урядомсхильність до централізму. Раз за разом, коли РУП намагалася налагодити з Ро-сійською соціал-демократичною партією робочі стосунки, обговорення тих чи іншихпитань завжди заходили в глухий кут через небажання надати українській органі-зації автономного статусу. Зате з Польською соціалістичною партією й особливоз єврейським Бундом РУП підтримувала прекрасні стосунки. Це відбивалося у кри-тиці з боку РУП дискримінації євреїв в імперії, а також у підтримці Бундом намаганьукраїнців добитися автономії в складі Російської соціал-демократичної партії.
Помірковані. РУП не лише поклала початок іншим партіям, а й змусила помірко-ваних українців, об'єднаних в УЗО, до кроку, якого вони довго уникали. У 1904 р.з ініціативи Євгена Чикаленка УЗО проголосувала за перетворення на ліберальнупартію, що ставила метою встановлення конституційного правління, проведення со-ціальних реформ, здобуття повних національних прав для українців у межах федера-тивної Російської республіки. Зробити цей крок значною мірою штовхали побою-вання, що молоді, радикально настроєні соціалісти, підпорядкувавши собі україн-ський рух, спрямують його в таке річище, де буде важко пливти респектабельнимпрофесорам, урядовим чиновникам та земцям. Як і належало чекати, навколо цьогостали виникати ідеологічні сутички й фракційні розколи. Щоб заспокоїти своїхлівих членів, ліберальна партія перейменувалася на Українську радикально-демо-кратичну партію. Але попри зміну назви вона за суттю лишалася ліберальною пар-тією, дуже подібною до російських кадетів.
Таким чином, до 1905 р. український рух значно зріс. У ньому розвинувся цілийряд партій, що пропонували широкий діапазон способів вирішення національних,політичних та соціально-економічних проблем України. Але всі ці партії, які раніше,складалися переважно з інтелігенції, й між ними постійно точилися чвари. До того ж,оскільки майже вся українська інтелігенція трималася лівих поглядів, консерватив-на точка зору в українському політичному спектрі не була представленою, що зму-шувало українців відповідних переконань вступати до російських консервативнихпартій. Але попри всі ці недоліки не підлягало сумніву, що український рух нарештівийшов за межі культурництва, вступивши в нову, політичну стадію свого розвитку.
Революція 1905 р.
Перша російська революція почалася у «криваву неділю» 22 січня 1905 р., колиу Петербурзі поліція розстріляла велику мирну демонстрацію робітників, які йшлиз іконами й портретами царя на чолі з попом-українцем Георгієм Галоном. Цього дняблизько 130 чоловік загинули й сотні дістали поранення. В міру того як в імперіїзростали потрясіння та обурення цією подією, змінювались настрої, особливо селяні робітників, до того відданих цареві. Його образ як доброзичливого благодійникабуло безповоротно заплямовано, і всі з цілковитою ясністю побачили абсолютне бан-крутство властей. Загальний гнів проти уряду швидко перетворювався на симпатіюдо революціонерів, на готовність до протесту.
Протягом наступної весни й літа країну охопила наростаюча хвиля страйків, їїапогеєм став величезний загальний жовтневий страйк, в якому взяли участь близько2 млн робітників, із них 120 тис. на Україні. Водночас по селах швидко поширюваласяхвиля заворушень, що, як правило, зводилися до розграбування і спалення маєтківненависних поміщиків. Навіть в армії вибухали повстання, найвизначнішим із якихбув заколот на панцернику «Потемкин» в одеському порту. Відмовившись виконатинаказ стріляти у страйкарів на березі, екіпаж «Потемкина», що складався переважно з українців на чолі з виходцем із Харківської губернії Опанасом Матюшенком,повстав і захопив владу на кораблі. Серед небагатьох офіцерів, котрі приєдналисядо повсталих, був О. Коваленко — один із провідних членів РУП.
В умовах наростаючого тиску цар Микола II неохоче погодився на поступки.Кульмінаційним моментом став знаменитий Маніфест 17 жовтня, за яким цар дару-вав своїм підданим усі громадянські права, пообіцявши скликати парламент, або Ду-му. Йшлося до того, що імперія от-от мала стати конституційною монархією.
Вплив революційних подій на Україну. Українському рухові революція принесладва докорінних покращення: вона нарешті поклала кінець ненависній урядовій полі-тиці заборони української мови й дозволила українцям організаційно об'єднуватися.Результати були негайними і вражали своїми масштабами: якщо в листопаді 1905 р.існувала лише одна українська газета, то на початок 1906 р. їх налічувалося вже 17.Число видавництв із двох підстрибнуло до 17,3 яких ІЗ знаходилися в Києві. Майжев кожному місті з'являлися громади, або українські клуби, як їх тепер називали. Поселах поширювалися «Просвіти» — культурні заклади, що створювалися на зразокоднойменних організацій у Галичині. Перша на Східній Україні «Просвіта» виник-ла наприкінці 1905 р. у Катеринославі, а до середини 1907 р. по великих містахУкраїни їх налічувалося 35, причому кожна мала численні філії в сусідніх селах.Були свої «Просвіти» й у емігрантів на Далекому Сході. Однак навіть у розпал рево-люції уряд обмежував поширення й координацію діяльності таких товариств. Осьяк це пояснювалося в одному з документів: «Враховуючи, що засоби, якими «Про-світи» намагаються впливати на народ, є в теперішній неспокійній ситуації дуженебезпечними... а також пам'ятаючи про те, що Малоросія є частиною єдиної Ве-ликоруської держави й те, що тепер не можна допустити пробудження національноїта політичної свідомості малоросійського народу... адміністрація губернії вирішилавідмовити в реєстрації українського товариства «Просвіта».
Повсюдно виникали кооперативи, які звичайно очолювали українські діячі:в Київській губернії їх кількість виросла з трьох у 1904 р. до 193 у 1907, на По-діллі —з 18 в 1905 р. до 200 у 1908, а в Харківській губернії — з двох у 1905 р. до50 у 1907. Стало остаточно очевидним, що із скасуванням обмежень українськийрух виявив набагато більший потенціал, ніж можна було сподіватися.
Хоч революція застала українські партії, як і всі партії в імперії, зненацька, вонирозгорнули активну діяльність, щоб скористатися цим вибухом. Найенергійнішедіяла «Спілка» — українська частина Російської соціал-демократичної партії, що під-тримувала меншовиків. Особливо успішно вона мобілізувала на страйки та демон-страції селян, масово залучаючи їх до своїх лав. Менших успіхів у розширеннісвоєї соціальної бази досягла Українська соціал-демократична робітнича партія(УСДРП), наступниця РУП. Твердження її прибічників, що число членів УСДРП підчас революції сягнуло 3 тис., були, напевно, перебільшеними. Однак знаменним кро-ком в її діяльності й жестом доброї волі щодо єврейського Бунду стала організаціякількох загонів у Полтаві та Лубнах для забезпечення порядку і захисту єврей-ських громад від погромів. Українські ліберали робили мало спроб вийти за межіінтелігенції. Проте з проведенням весною 1906 р. виборів до Державної думи їхнійвплив посилився.
Переламний момент революції настав на початку 1906 р., коли поступки царатуспричинилися до розколу серед революціонерів. Задовольнившись гарантіями кон-ституційного правління, ліберали погодилися взяти участь у виборах до Думи. Алерадикали вирішили їх бойкотувати, стверджуючи, що соціалістична революція ще незакінчилася. Внаслідок цього такі найсильніші українські партії, як «Спілка» таУСДРП, своїх кандидатів не висунули, обраною виявилася лише жменька укра-їнських лібералів. Проте значну кількість українців обрали за мандатами російських партій. Із 497 членів 1 Думи депутація України включала 63 українців, 22 росіян, п'ятьох поляків, чотирьох євреїв і одного німця. Коли зібралася Дума, українцішвидко організували парламентський клуб із понад 40 депутатів для обстоюваннясвоїх інтересів.
Українці в Думі добивалися насамперед більшої автономності для своєї країни.Українське селянство дещо несподівано всім серцем підтримало цю вимогу. Не меншпопулярною була вимога українізації освіти, особливо на початковому рівні. Алеуряд, відчуваючи себе дедалі впевненіше, відкинув їх. Його представники вважали,що надання українцям більшої автономії розпалить у них апетит до незалежності.Міністр внутрішніх справ Дурново повідомляв Миколу II: «Слід сподіватися, щопід впливом революційної пропаганди селяни цієї губернії приймуть резолюцію про відокремлення України від Росії, що спирається напринцип автономії».
Миколі II так мало припали до вподоби перші спроби парламентського правління,що він скористався своїми прерогативами й розпустив 1 Думу через 72 дні післяїї скликання. Лише ввівши обмеження права голосу на користь більш консерватив-них і маєтних класів, цар отримав у складі III і IV Дум ту більшість, яка могла йогозадовольнити. Як і належало сподіватися, будучи орієнтованими вліво, всі українськіпартії не потрапили до складу наступних Дум, і українське питання, таким чином,майже цілком ігнорувалося.
Післяреволюційна реакція. У 1907 р., спираючись на консервативну більшістьу Думі, уряд був готовий до наступу проти «революційних ексцесів». Було проголо-шено надзвичайний стан і суворо заборонено всі демонстрації. По всій імперії вводилися військові трибунали, які засуджували до страти сотні революціонерів і повста-лих селян. Політичні партії були вимушені піти в підпілля, а їхні найбільш знанівожді, включаючи багатьох старих діячів РУП, утекли за кордон. Один за одним роз-пускалися українські клуби. Дозволялися лише «Просвіти», діяльність яких зводи-лась до постановки п'єс, та кілька наукових товариств. Українські періодичні видан-ня, що в такому розмаїтті з'явилися у 1905 р., практично зникли, а всякі розмови проукраїнізацію освіти тепер викликали з боку властей відверте глузування.
Антиукраїнська політика уряду знаходила активну підтримку в певних верст-вах російського суспільства. Знаменитий ліберал Петро Струве в 1908 р. написавнизку статей, в яких обстоював необхідність підтримувати ідею «Великой России»й гостро критикував український рух за відсутність патріотизму. В міру того як у рокиперед першою світовою війною російський націоналізм набирав шовіністичногозабарвлення, дедалі частіше багато росіян дивилися на діячів українського рухуяк на прибічників «зрадницького сепаратизму», або, вживаючи улюблене словоукраїнофобів, як на «мазепинців». Уперто поширювалися чутки, наче провідні укра-їнські діячі таємно оплачувалися німцями та австрійцями.
Деякі російські газети на Україні, як, наприклад, «Новое Время» та «Киевлянин»,постійно застерігали читачів від «небезпеки» українства. У 1908 р. в Києві був засно-ваний «Клуб русских националистов», що ставив перед собою мету «вести суспіль-ну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської державина Україні».
Але українці мали й прибічників. У 1911 р. на Всеросійському з'їзді працівниківземств у Москві представники Харківського й Полтавського земств рішуче виступи-ли за впровадження в початкових школах української мови. Земства на Українівзагалі підтримували розвиток української культури. В академічних колах україн-ський рух захищали такі відомі російські вчені-філологи, як Олексій Шахматов,Федір Корш, Іван Бодуен де Куртене. Особливо рішуче підтримував вимоги укра-їнської автономії палкий теоретик сіонізму Володимир Жаботинський з Одеси. Однак ці доброзичливці становили рідкісні винятки серед загальної ворожості російськогосуспільства та царського уряду до українського руху в роки, що передували першійсвітовій війні.