Вікліф проповідує «єретичне вчення» та виступає проти папської влади

Зміст

Зміст
Вступ
1. Коротка біографія
2. Праця і діяльність Вікліфа, його погляди
2.1 Кар’єрний ріст
2.2 Вікліф проповідує «єретичне вчення»
2.3 Гоніння з боку церкви
2.4 Переклад Біблії
3. Вплив Джона Вікліфа на Реформацію
Висновок
Список використаної літератури

 

Вступ

 

До епохи Відродження Західна Церква перетворилася на потужну світську монархію. Рим жорстко і наполегливо поширював свою владу не тільки в церковній, але і в політичній сфері. Це глибоко спотворювало духовну сутність Церкви і віддаляло її від євангельських початків. З XIV століття з'являються паростки невдоволення цим ненормальним становищем. І першим, хто відкрито виступив з ідеями реформувати західне християнство, був англійський богослов Джон Вікліф.

Коротка біографія

Джон Вікліф (англ. John Wycliffe) народився, на думку біографів, в сім'ї небагатого дворянина, власника невеликого маєтку в Йоркширі приблизно у 1330 році. Прізвище сім'я отримала від назви села Вікліф-на-Тисі.

У 16 років поступив до Оксфордського університету, де спочатку отримав ступінь бакалавра теології, потім доктора теології (1372). Займався фізикою, математикою, логікою, астрономією. Богословською діяльністю зайнявся після переговорів з нунцієм папи Григорія XI в Брюгге влітку 1374 року, де протестував проти зловживань Римської курії в Англії, відстоюючи тим самим антиклерикальну позицію англійського уряду. Королівська влада в Англії потерпала від своєї залежності від папства, особливо з огляду на ворожу політику пап, які перебували в Авіньйоні і підтримували Францію в Столітній війні.

У 1376-1377 роках Вікліф читав курс лекцій, в яких засуджував жадібність духовенства, посилаючись на те, що ні Христос, ні Його апостоли не мали ні майна, ні світської влади. У 1377 році був притягнутий Лондонським єпископом до суду прелатів за антипапські висловлювання. У 1378 році папа видав спеціальну буллу, яка засуджувала вчення Вікліфа, однак завдяки заступництву королівського двору і Оксфордського університету, Вікліфу вдалося зберегти свободу. Смерть Григорія XI і за нею папський розкол врятували його від подальших переслідувань з боку Риму.

Після поразки селянського повстання 1381 року придворні і дворянство перестали підтримувати Вікліфа. Під тиском Кентерберійського архієпископа Оксфордські богослови засудили його 12 тез, визнавши їх єретичними. Вікліф і його послідовники були вигнані з Оксфордського університету, а потім відлучені від церкви. Після цього Вікліф заховався в Латтерворті, де займався перекладом Біблії на англійську мову і написав свою головну працю «Тріалог», в якій виклав свої реформаторські думки. 31 грудня 1384 Джон Вікліф помер від інсульту.

Погляди Вікліфа були повторно засуджені на Римському соборі в 1412 році і на Констанцському соборі в 1415 році. Рештки тіла Вікліфа були ексгумовані та спалені згідно з постановою собору.

 

Праця і діяльність Вікліфа, його погляди

Кар’єрний ріст

Вікліф любив читати праці Августина Блаженного(354 – 430), покровителя ранньої католицької церкви. Він користувався індивідуальністю Августина в якості платформи для своїх власних великих досліджень, які стосувались переважно вивчення Біблії. Здобувши популярність завдяки своїм інтелектуальним здібностям, Вікліф отримав можливість вступити до коледжу Балліоль, а згодом стати його деканом (1360-1361).

Деякий період він служив приходським священиком в поселенні Філлінгхем, неподалік від Оксфорда. В скорому часі Вікліфу запропонували місце в апараті правління католицької церкви, де він розвинув у собі прекрасні ораторські та організаційні здібності, які в поєднанні з його інтелектом висунули його на помітні ролі в церкві. Вікліф мав дар вчителя, тому, був дуже популярним в якості викладача університету. І в той час католицька церква дуже тішилась його популярністю.

У 1396 році Вікліф отримав звання бакалавра богослов'я. У 1371 році він був визнаний провідним теологом і філософом свого часу в Оксфорді, університеті, який не мав собі рівних в Європі. На той час Оксфорд вже випередив відомий Паризький університет і був найкращим освітнім закладом в усьому світі. У 1372 році Вікліф отримав звання доктора, про яке так довго мріяв, відзначивши тим самим шістнадцятиріччя своєї інтенсивної роботи і досліджень.

Вікліф проповідує «єретичне вчення» та виступає проти папської влади

Джон Вікліф жив і трудився в той час, коли офіційна релігія була розбещена і корумпована. Священство тільки на словах визнавало Господа, але своїм життям відкидало Його силу, здатну змінювати людей. Для більшості людей важливу роль відігравали лише традиції і церемонії і тільки деякі визнавали Ісуса Христа. Це був час духовної сліпоти. Люди були позбавлені можливості отримувати знання безпосередньо з Писання, тому більшість з них перебували в царстві темряви, будучи переконані церковниками в тому, що участь в церемоніях церкви нібито може принести для них спасіння.

У 1374 році Вікліф (згодившись з думками богословів давнини) почав виступати проти тотального політичного і соціального контролю церкви. Він був переконаний, що існує розумна потреба в світській владі, яка сама керувала б своєю країною.

Провівши велике дослідження, що включало вивчення концепцій Августина і біблійних принципів, Вікліф прийшов до висновку, що церква повинна обмежити свої повноваження і зосередитися на духовних питаннях. Він був упевнений, що церква несе відповідальність перш за все саме за них (духовні питання), а не за вирішення різних політичних проблем. Саме тоді Вік ліф розробив свою полемічну концепцію, названу "Влада(панування) через благодать".

Відраза Вікліфа до прагнення католицького духовенства прибрати до рук якомога більше матеріальних багатств продовжувала зростати. Концепція "Влада через благодать" мала на увазі, що все в цьому світі належить Богу і людина має право на отримання будь-чого лише тоді, коли вона звільниться від гріха. Вікліф вважав, що католицька церква дуже потонула в гріхах, тому він виступав проти володіння Римом англійськими землями. Він відчував, що церква, перш за все, повинна задовольняти духовні потреби людей і піклуватися про них, навертаючи їх до Ісуса Христа. Вікліф вважав, що, володіючи великою кількістю землі і живучи в надмірній розкоші за рахунок інших людей, церква втратила свою духовність і стала безкорисною.

Папство було глибоко обурене та стурбоване позицією Вікліфа, розуміючи, що подібні зміни сильно вплинуть на рівень добробуту церкви, а також на її здатність контролювати владу і володіти великою кількістю землі. У ті часи Рим обкладав податками королів і цілі країни, а Вікліф, один з кращих теологів католицької церкви, повстав проти нього ж!

Більше ста років Рим змушував англійських королів платити особливий податок за право знаходитися на троні своєї ж власної держави! З багатьох причин англійці противилися папським податкам, особливо через те, що частина цих грошей йшла на підтримку ворожих армій. (Важко вмістити, але політичною картою Європи керував папа, і без його «благоговіння» (розуміється, за непомірну данину) не можна було зійти на престол, розпочати війну тощо. Всі політичні, економічні інтереси керувалися і нав’язувалися папством). Англійський уряд був обурений також і тим, що церква контролювала економічне життя країни, володіла величезною кількістю земель.

“В одной стране не может быть сразу двух светских правителей; либо королем является Эдвард, либо королем является Папа Римский. Мы сами делаем выбор. Мы признаем своим королем Эдварда и отвергаем Рим”, - писал Уиклиф.»[1]

Політична підтримка Вікліфом англійського трону викликала схвалення короля Едварда III, який призначив його ректором Луттерворта, а потім обрав його в якості представника корони в переговорах між королем і Папою Римським. Він приєднався до антиклерикальної сторони - тих, хто відстоював право уряду контролювати свою власну країну, - що, крім усього іншого, допомогло Вікліфу домогтися прихильності Джона Гонта, другого сина короля.

Релігійна система того часу була повністю побудована на прагненні багатства, влади та контролю. Вікліф розумів, що саме він повинен викрити і показати справжню сутність цієї системи та атакувати її. В 1376 році він почав працювати над трактатами «Про владу Бога», «Про світську владу», «Про обов’язки короля» і «Про церкву». В цих працях він стверджував, що справи світські та суспільства повинні знаходитись під керівництвом короля, а не духовенства, оскільки духовенство має інше призначення.

Гоніння з боку церкви

Деякий час Вікліфу вдавалося уникати тиску з боку католицької церкви завдяки втручанню і прихильності з боку Джона Гонта, герцога Ланкастера, і лорда Генрі Персі, першого графа Нортумберленда, який був убитий 20 лютого 1408 року в повстанні проти Генріха IV. Зрештою, незважаючи на підтримку двох знатних людей, в 1377 р єпископам вдалося переконати Саймона Садбурі, архієпископа Кентерберійського (головний духовний сан в Англії), зробити проти Вікліфа конкретні дії.

Садбурі заборонив Вікліфу викладати свої "помилкові доктрини" і наказав йому стати перед радою єпископів. Рада проходила в Кафедральному соборі св.Павла в Лондоні. На ній прихильники Вікліфа затіяли суперечку, в результаті збори були перервані лайкою і криками і о дев'ятій годині ранку розпущені. Рада так і не відбулася.

Однак незабаром, після того, як Річард II змінив на престолі свого діда Едварда III, ставши в 1377 р королем Англії, римські єпископи знову піднялися проти Вікліфа на підставі кількох пунктів його вчення, а саме:

1. Святе причастя після освячення священиком не стає буквально тілом Христа.

2. Римська церква не є главою всіх церков так само, як Петро не отримав від Христа більше сили, ніж всі інші апостоли.

3. У папи не більше ключів від Церкви, ніж у будь-якого іншого священнослужителя.

4. Євангелія сама по собі є владою, достатньою для управління життям християнина на землі, тому немає необхідності в іншій владі.

5. Всі правила, створені для управління релігійними людьми, не можуть вдосконалити Євангеліє Ісуса Христа так само, як не можна зробити білий колір ще білішим.

6. Ні папа, ні будь-який інший прелат не повинні мати темниці для покарання грішників.

Вікліфу знову наказали єпископи та прелати не вчити своїх доктрин, але це тільки зміцнило його в намірі донести людям правду Писання. Він постійно відчував підтримку багатьох дворян і знову поширював своє вчення серед простого народу.

У перший рік правління короля Річарда II папа надіслав до Оксфордського університету буллу, в якій дорікав керівництво університету за те, що вони не припинили поширення доктрини Вікліфа і дозволили їм проіснувати так довго, що вони пустили коріння.

У двох інших листах папи описано його глибоке обурення Джоном Вікліфом. В одному з них йдеться про те, що якщо єпископи не зможуть прийняти рішення по даній справі протягом трьох місяців, папа вимагає, щоб Вікліф з'явився до нього. Ці листи послужили об'єднанню зусиль єпископів проти Вікліфа. Вони зажадали привести його на їх суд, щоб віддати йому по справедливості за його єресь. Але коли прийшов день, на який було призначено допит Вікліфа, король Річард II заборонив допитувати його, і процес не відбувся знову.

У березні 1378 р. несподівано помер папа Григорій XI, який доставив Вікліфу багато неприємностей. У західній церкві Риму почався "Великий папський розкол". Риму було не до Вікліфа, і він скористався цим для активної проповіді біблійних істин людям. У цього ж місяці він випустив буклет, названий "Про істину Святого Письма", який змусив керівництво католицької церкви буквально вибухнути від гніву. З цієї єдиної підстави - що тільки Біблія містить всі необхідні істини для ведення християнського способу життя, а також встановлення релігійних доктрин - Вікліф почав вміло критикувати різні єресі і обмани, що процвітали в католицькій церкві. Один тільки вищезгаданий буклет включав в себе тридцять дві глави, що протиставляють істину Писання брехні папства. Таким чином, Джон Вікліф зробив, за словами Робертса Ліардона, «наиболее изумительное откровение Уиклифа, которое заключалось в том, что Библия является единственным основанием всей христианской доктрины».[1]Ми знаємо, що через 150 років цю тезу продублював Мартін Лютер – «Sola Scriptura»(Тільки Писання).

Однак в 1382 р. Вільям Кортні, ставши новим архієпископом Кентерберійським замість убитого в селянській війні Саймона Садбурі, зібрав вчених, юристів, професорів і деяких богословів в Домініканському монастирі в Лондоні для нового допиту Вікліфа, аналізу його книг і вчення. Результатом зібрання став мандат проти Джона Вікліфа і його послідовників, який відправили єпископу Лондонському, в якому говорилося, що Вікліф – єретик, заборонили йому проповідувати, його вчення – єресь, закликано духовенство берегтися цього вчення і переслідувати його поширення в судовому порядку.

Переклад Біблії

Вікліф покидає Оксфорд, повертається в Луттерворт для усамітнення і головної праці його життя – перекладу Біблії з латині на англійську мову. Декілька найбільш вірних послідовників Вікліфа вирушили в Луттерворт разом з ним. Серед них були Джон Пурві і Ніколас Херефорд. Протягом наступних п'яти років ці люди працювали днями і ночами. Вікліф відчував, що на його плечі була покладена найбільша місія всього його життя; і це надавало йому сили і енергії, щоб продовжувати розпочатий проект. Загальноприйнято вважати, що Вікліф самостійно перевів Новий Завіт, а перекладом Старого Завіту під його постійним контролем займалися Херефорд і Пурві.

Вікліф писав: «Поскольку в Библии говорится, что для спасения достаточно одного лишь Христа, она необходима каждому человеку, а не только священникам»[1]. Він був впевнений, що прості люди так ніколи і не дізнаються справжніх основ віри до тих пір, поки вони не будуть знати про те, що говорить Біблія. Він зрозумів також і те, що люди ніколи не дізнаються того, про що йдеться в Біблії, поки вона не буде переведена на зрозумілу їм мову. Вікліф багато думав про простих людей. Він розумів, що якщо вони все-таки отримають Біблію на своїй рідній мові і зможуть читати її, їм знадобляться вказівки щодо того, як її треба вивчати. Тому Вікліф виділив п'ять основних правил перекладу і вивчення Біблії:

1. Мати достовірний текст.

Розуміти логіку Письма.