Психологія огляду місця події.

Тема: Психологічні основи проведення окремих слідчих дій.

План.

1. Психологія огляду місця події.

2. Психологія допиту.

3. Психологія очної ставки.

4. Психологія пред’явлення для впізнання.

5. Психологія відтворення обстановки та обставин події.

6. Психологія обшуку.

Психологія огляду місця події.

Місце подіїяк джерело пізнавальної інформації. Серед слідчих дій, у процесі здійснення яких слідчий одержує доказову інформацію, необхідну для розслідування злочину, особливе місце посідає огляд місця події. Сутність огляду місця події полягає в безпосередньому вивченні (сприйнятті) слідчим приміщення чи місцевості, де вчинено їлочин або виявлені його сліди. Метою кожної слідчої дії є одержання доказів, які сприяють розслідуванню злочинного діяння і встановленню об’єктивної істини. У цьому аспекті огляд місця події має певну специфіку, що виділяє його з-поміж інших слідчих дій. Ця специфіка полягає в такому:

1) кримінальна ситуація характеризується невизначеністю;

2) огляд місця події спрямовано на виявлення доказів, характер яких диктується особливостями події злочину, способом його вчинення і приховування;

3) при одержанні тієї чи іншої інформації слідчий повинен вирішити питання про її відношення до розслідуваного злочину і доказове значення.

Такі обставини дають змогу віднести огляд місця події до найскладніших слідчих дій, оскільки в процесі його проведення вирішється велике коло питань, що вимагають інтелектуального напруження, аналітичного підходу до осмислення і визначення комплексу даних, що стосуються події і можуть згодом відіграти роль доказів у справі. Саме тому необхідно з’ясувати роль і функції психології, що можуть мати значення для вирішення конкретних завдань проведення огляду місця події і сприяти здійсненню його пізнавальних цілей. При цьому місце події слід розглядати як комплекс даних, що дають можливість виявити різну за обсягом і цінністю інформацію про подію злочину.

Місце події є фрагментом об’єктивно існуючої події, де відображені її окремі сторони, моменти. Більшою чи меншою мірою воно містить об’єктивну інформацію про подію злочину, виражену в зміні обстановки, слідах перебування злочинця, слідах його дій, їх наслідків, намг злочинця та інших даних, що дають змогу побудувати уявну або ча^: ково матеріальну модель злочину, його обставин. Саме тому, що місце злочину зазвичай містить найбільш повну і різнобічну інформацію про подію злочину, теорія криміналістичної тактики, зокрема тактики огляду місця події, визначає перелік питань, що можуть бути вирішені в процесі огляду місця події: відомості про особу злочинця, час його перебування на місці події, мотиви і мету вчинення злочину тощо.

Інформація, що є на місці події, має різнобічний характер і різну доказову значущість. В її комплексі важливо знайти саме те, що стосується події злочину. Для цього необхідно розв’язати розумові завдання, пов’язані з відносністю виявленого до розслідуваної події. У складному формуванні даного процесу психологія постає в декілкох аспектах, а саме:

А) сприйнятті обстановки місця події;

Б) уявному аналізі виявлених слідів і речових доказів;

В) установленні причинного відношення виявленого до події злочину;

Г) створенні уявної моделі події, що сталася.

Проаналізуємо кожний із названих аспектів.

А) Сприйняття обстановки місця події, здійснюване слідчим, залежить: від загальних закономірностей сприйняття, проте водночас має специфіку, зумовлену професійними особливостями, спрямованістю в сприйнятті, підпорядкуванням останнього уявній моделі події, що формується або вже узята як вихідна. Якщо розглядати сприйняття, здійснюване слідчим, із погляду його особливостей, зумовлених обраною ним професією, можна побачити, що воно має специфічні риси. До них можна віднести зумовлену колишнім досвідом вибірковість, спрямовану сприйняття слідів і речових доказів, пов’язаних із подією злочину, точну і швидку оцінку сприйнятого, здатність виявляти в сприйнятому таку інформацію, яка дає можливість знайти інші докази у справі.

Важливу роль у спрямованості сприйняття відіграє та уявна модель що виникає у слідчого до огляду місця події, у час повідомлення йому про подію злочину. У виняткових випадках слідчий, виїжджаючи на місце події, не має жодного уявлення про подію злочину. Це уявлення може бути уривчастим, неправильним, неточним, але воно існує, тому що увага слідчого зосереджується на певній події, він, природно, обмірковує різні варіанти її можливого вчинення. Тобто виникає певна модель події, можливі варіанти якої слідчий уявно програє. Ця модель є уявною позначкою поведінки слідчого під час огляду місця події, зосередження його уваги на певних об’єктах, які є ключовими розслідуванні в аналогічних ситуаціях. Пізнавальне значення такої моделі полягає в активізації мислення слідчого в заданому напрямі (зумовленому повідомленням про факт злочину).

Б) При огляді місця події вже в процесі сприйняття спостерігаються елементи уявного аналізу, що дають змогу відносити сприйняте до об'ектів, які мають значення для справи і містять доказову інформацію, або байдужих у плані пізнання події, відображеної у цьому місці. Такий уявний аналіз поширюється на всю обстановку місця події та окремі сліди, на предмети, що знаходяться на місці події і часто дають можливість правильно її оцінити.

Оскільки для аналітичної діяльності, дійсної чи уявної, характерні вичленовування об’єктів аналізу з їхньої сукупності і спочатку ізольований їх розгляд, то при огляді місця події застосування цієї функції аналізу має такі самі характеристики. Об’єкт, що виявляється в процесі огляду місця події, спочатку розглядається та аналізується з погляду його звичайної (в людському розумінні) субстанції і призначення. Після цього аналітичне сходження думки спрямоване на встановлення у виявленому об’єкті таких ознак, що свідчать про його використання в події злочину. Подальший аналіз передбачає наявні в аналізованому об’єкті деяких інших даних, що дають змогу визначити роль і призначення цього об’єкта, місце його використання, способи його застосування тощо. Таким чином, цей етап аналізу дозволяє установити зв’язки певного об’єкта з подією злочину і тим самим з’ясувати коло обставин, що мають значення у розслідуванні справи.

Сприйняття обстановки місця події та аналіз її об’єктів — один зі ступенів пізнання, що здійснюється в процесі розслідування. Дані одержані в результаті аналізу, в ізольованому та абстрактному вигляді не дають змоги одержати достатню інформацію про подію, простежити її розвиток і виникнення.

В) Інструментом, що здійснює логічний зв’язок виявленого з діями осіб та іншими доказами, є причинно-наслідкове відношення, яке відновлює, нібито з мозаїчних фрагментів, картину події, де пояснені усі взаємозв’язки. Встановлення причинних відносин між виявленим і дією, що стала основою для його утворення, підпорядковується загальним закономірностям діалектики, а саме: категорії причини і наслідку як одному зі ступенів пізнання взагалі і здійснення пізнання щодо окремої галузі. Якщо в цьому аспекті розглядати обстановку події та її складові об’єкти, взаємопов’язані з подією злочину, можна простежити, що усі вони є наслідками певних причин. Як такий аналіз виявлених наслідків є підставою до уявного сходження до причини, що його зумовила, а відтак, і до встановлення шуканого. Ретельність і глибина аналізу в усіх випадках забезпечують правильне встановлення причинних відносин об’єкта.

Сходження від аналізу до встановлення причинних зв’язків виявленого з подією злочину відбувається в процесі оцінки результа цього аналізу і встановлення їхньої чіткої причинної залежності дії, що мала певні наслідки. Тут дослідження, що здійснюється в процесі огляду місця події, піднімається на більш високий рівень і сприяє формуванню окремих і загальних версій, а в деяких випадках — і безпосередньому встановленню тих обставин, які проявилися в слідах або їхній сукупності, що складає обстановку події злочину.

Проте у деяких випадках аналіз і його результати не дають можливості відразу зробити висновок про причинне відношення слідів чи предметів, виявлених на місці події, обмежуючи можливості слідчого лише висуненням версій, перевірка яких здійснюється проведенням тих чи інших слідчих дій. Так, сліди знарядь злому не дають змоги відразу встановити конкретне знаряддя, що залишило їх, але є можливість для певного припущення, що орієнтує слідчого на розшук цього знаряддя. Його подальше причинне відношення до події злочину всовується експертним дослідженням, що виявляє ознаки, які свідчать про те, що тільки цим, а не іншим знаряддям може бути залишений даний слід.

Г) Уявлення про подію злочину, його механізм, осіб, які його вчинили, формується на основі результатів аналізу виявлених слідів та предметів і встановлення причинних зв’язків між ними та зумовлюється наявною інформацією. Узагальнення результатів аналізу дає змогу на­ладжувати інформацію, синтезувати її за допомогою встановлення причинних зв’язків і є основою для формування уявної моделі події. Характер і обсяг доказової інформації зумовлюють повноту і обгрунтованість тієї уявної моделі, яка у своєму пізнавальному розвитку перетворюється не на мертву схему того, що відбулося, що нерухомо констатує ту чи іншу подію, а на рухому версію, яка визначає спрямованість подальшого пізнання.

Вирішення розумових завдань при проведенні огляду місця поділ. Огляд місця події, що є за своїм характером дослідженням у широкому значенні, вимагає вирішення значної кількості розумових завдань. Різноманітні за своїм характером завдання можна згрупувати за їхніми цілями. При цьому слід розрізняти завдання розумового плану, що стосуються процесів збирання та оцінки доказового матеріалу на місці події, і розумові завдання, пов’язані з організацією дій, що випливають з огляду місця події. До перших можна віднести завдання виявлення інформації, її оцінки, висунення загальних і окремих версій, до других — завдання щодо організації дій, пов’язаних із проведенням огляду місця події.

Розумові завдання першого типу і насамперед такі, що пов’язані з виявленням (відшукуванням) доказової інформації на місці події, у своєму конкретному тлумаченні визначаються переліком питань, що розв’язуються у процесі огляду місця події. їхнє вирішення зумовлюється рекомендаціями криміналістичної тактики. Спрямованість криміналістичних рекомендацій з огляду місця події дає змогу розглядати їх як такі, що мають пізнавальний характер і зумовлюють пізнавальну сутність розумових завдань. Перелік питань, що розв’язуються у процесі огляду, наочно ілюструється розглядом їхнього характеру. Звернемося хоча б до таких з них, як «де мала місце подія», «шляхи проникнення на місце події», «кількість осіб, які брали участь у вчиненні злочину», «час перебування їх на місці злочину», «яких предметів торкалися злочинці», «які могли залишитися сліди на злочинцях», «логіка їх поведінки на місці», «мета і мотиви вчинення злочину» тощо. Наведений витяг з переліку питань, що розв’язуються у перебігу огляду місця події, свідчить про спрямованість діяльності слідчого при огляді місця події для встановлення обставин, пов’язаних з предметом доказування у справі.

Другий тип розумових завдань, що вирішуються слідчим у процесі огляду місця події, передбачає оцінку виявленої інформації в аспекті її доказового значення. Оцінка доказів, виявлених-у процесі огляду місця події, має певну специфіку, злочинцях», «логіка їх поведінки на місці», «мета і мотиви вчинення злочину» тощо. Наведений витяг з переліку питань, що розв’язуються у перебігу огляду місця події, свідчить про спрямованість діяльності слідчого при огляді місця події для встановлення обставин, пов’язаних з предметом доказування у справі.

Водночас оцінна діяльність слідчого має специфіку, зумовлену її часовим характером і необхідністю використовувати доказову інформацію з метою організації оперативно-розшукових дій. Ця обставина впливає на оцінку доказового матеріалу в плані обрання з виявлених доказів таких, які можуть бути використані безпосередньо, і таких, визначення ролі і значення яких може бути відкладене на більш пізній період. Так, до доказів, орієнтуюча інформація з яких може бути одержана і використана відразу в процесі огляду місця події, належать сліди транспорту, аналіз і оцінка яких дають змогу організувати оперативно-розшукову діяльність із виявлення транспорту; сліди взуття, що дають можливість організувати переслідування по «гарячих слідах» і виявлення злочинця; сліди крові, боротьби, збройного опору, що дозволяють встановити особу злочинця за зареєстрованими звер­неннями до медичних закладів, тощо.

Чільне місце в оцінці доказів посідає її певний динамізм, що передбачає вибірковість у використанні доказів, які сприяють встановленню обставин, що мають значення для справи. Найшвидше вирішення розумових завдань, пов’язаних із оцінкою виявленої інформації, дає можливість у перебігу огляду місця події вирішувати також організаційні завдання з визначення оперативно-розшукових і слідчих дій, що випливають з огляду. Тому своєчасне вирішення розумових завдань з оцінки інформації сприяє більш оперативній організації подальшого розслідування. У тих випадках, коли оцінка виявленої інформації не дає підстав для негайного вирішення питань, пов’язаних із організацією подальшого розслідування, її слід використовувати для висунення різноманітних версій, а згодом здійснювати їхню перевірку у визначений строк і в послідовності, найбільш доцільній із погляду інтересів розслідування.

Оцінка виявленої інформації дає змогу здійснювати пізнавальні функції у зв’язку з висуненням на її основі слідчої версії або взаємозалежної і взаємозумовленої безлічі цих версій, що у своїй рухомій (динамічній) сукупності формують уявну модель події або таку її модель, де уявні побудови поєднуються з фрагментами дійсності і створюють варіанти моделей із частково реальним змістом. Тут і починає здійснюватися третій етап вирішення розумових завдань, у перебігу конструювання яких і виявляється пізнавальна роль психології. Складність висування версій як побудови моделей картини події полягає в тому, що подібні побудови не є довільними процесами творчого уявлення, не обмеженого наявністю реального матеріалу. Побудова уявних розумових моделей у процесі огляду місця події обмежена наявною інформацією і тому не може бути цілковито вільною. Аналіз і оцінка доказового матеріалу обмежують діяльність моделювання, акцентуючи мислення слідчого на низці встановлених обставин і визначенні можливого причинного відношення.

Найбільший інтерес з погляду пізнавальної функції моделей, які конструюються у процесі огляду місця події, становить те, що їх виникнення і згасання (руйнування) відбуваються у міру виявлення та оцінки доказової інформації. Тому вони є не тільки динамічними (рухомими, такими, що розвиваються), а й такими, що виникають і руйнуються залежно від обґрунтованості компонентів моделі, які зумовлюють, зрештою, і її надійність. Розумові процеси, пов’язані зі створенням моделей події або її окремих обставин, належать до поняття психологічного пошуку («пливучий силует», за В. І. Поповим). «Пливучий силует» можна розглядати як перманентну модель, точній конструкції якої сприяють аналіз і оцінка виявленого в процесі огляду. Така модель ще не є версією, а відіграє підготовчу роль на шляху до її формування і побудови. Однак «пливучий силует» як динамічна модель має певну реальність, оскільки його окремі фрагменти як основи для побудови моделі або реальні частини, що виконують функцію розумової моделі, існують у дійсності і можуть щораз по-новому брати участь у створюваній картині, залежно від їхньої оцінки і ступеня з’ясування причинного відношення до події злочину.

Модель, створювана щодо події, яка мала місце, відрізняється; і збірним характером, поєднуючи в собі водночас дії злочинця, потерпілого, обставини, що передують вчиненню злочину, і його наслідки. У цьому полягає не тільки її складність, а й її багатозначна пізнавальна цінність. Така модель нібито з’єднує розрізнені сліди, речі, обставини і доповнює їх типологією подій, їх логіки або інсценування, уявленнями про вчинки людей в аналогічних ситуаціях, швидко і у багатьох випадках остаточно дає змогу відновити уявну картину події злочину.

Взаємозв'язок особи злочинця і відображень місця злочину. В процесі огляду місця події можна одержати інформацію про особу злочинця. Перебування злочинця на місці події передбачає його вплив на навколишнє середовище і залишення відображень (слідів злочину в широкому розумінні). Вчинення злочину пов’язане з матеріальними змінами первинної обстановки. Такі зміни передбачають порушення первинного положення, місцезнаходження, стану різних об’єктів, що утворюють речове середовище, в якому вчинено злочин. Відображення, або сліди в широкому розумінні, охоплюють: комплекси елементів, притаманних певним подіям (сліди ДТП, сліди пожежі та ін.); зміну обстановки (поява чи зникнення предметів, зміна їхнього місця розташування); зміну виду або стану предмета.

Зміни, що виникають у перебігу вчинення злочину, містять певні відомості про особу злочинця (відносно безперечні або такі, що мають імовірний характер). Під час огляду можна передбачити стать злочинця. У цьому аспекті важливе значення має оцінка виду злочину. Існують специфічно чоловічі (наприклад, хуліганство, розбій, зґвалтування, вбивство, поєднане із згвалтуванням, та ін.) і специфічно жіночі (наприклад, вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини тощо) злочини. Вивчення способу злочину (підготування, вчинення, приховування) також може вказувати на стать злочинця. З певним ступенем імовірності про стать злочинця можуть свідчити і матеріально-фіксовані та інші сліди (наприклад, сліди губної помади на посуді чи недокурках). Водночас треба пам’ятати і про контркриміналістику (злочинці можуть створювати фальшиві сліди з метою заплутати слідство, спрямувати його на помилковий шлях).

У перебігу огляду місця події може бути одержана інформація про вік злочинця (неповнолітній, дорослий чи похилого віку). Про вік злочинця свідчать вид, характер і механізм злочину, предмет посягання, знаряддя злочину, особливості слідів та ін. Так, про вчинення злочинів неповнолітніми може свідчити предмет посягання. Зокрема, при вчиненні крадіжок з магазинів неповнолітні можуть вилучити ящик з цукерками чи шоколадом і не торкнутися більш коштовних речей, що становитимуть для них труднощі в збуті.

Місце події містить інформацію про анатомічні ознаки злочинця: зріст (за слідами рук чи ніг), статура (за способом проникнення в приміщення) тощо. Крім цього, місце події дає інформацію про кількість злочинців (груповий злочин чи злочин вчинено організованою злочинною групою), наявність злочинного досвіду (злочинний почерк), особливості звичок, нахили, аномалії психіки тощо.

З метою діагностики особи злочинця можливе запрошення спеціалістів у галузі психології для участі в огляді місця події, а також інших спеціалістів (наприклад, психіатрів) для складання психологічного портрета (чи психологічного профілю). Портрет (профіль) розшукуваного злочинця є системою відомостей про психологічні та інші ознаки даної особи, важливі для його виявлення та ідентифікації. Ця система охоплює не тільки психологічні, а й правові, соціально-демографічні, криміналістичні ознаки. Головним в психологічному портреті є те, що він відображає внутрішні, психологічні, а також поведінкові ознаки людини. Це один із різновидів розумових моделей. Його основна функція — бути засобом розшуку, виявлення злочинця, особу якого не встановлено.

2. Психологія допиту

Роль психології в діагностиці особи допитуваного. Допитслідча (судова) дія, яка є регламентованим кримінально-процесуальна нормами інформаційно-психологічним процесом спілкування осіб, щ беруть у ньому участь, спрямованим на одержання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення істини у справі. Допит — це процес передавання слідчому допитували інформації про розслідувану подію чи пов’язані з нею обставини та осіб. У цьому процесі слідчий має зберігати ініціативу.

Функції психології пов’язані з трьома процесами, що зумовлюють зрештою обсяг і рівень пізнання при допиті. До них належать:

а) діагностика особи допитуваного;

б) система психологічних прийомів, що сприяють одержанню інформації;

в) оцінка інформації, одержаної під час допиту, з позицій її вірогідності та доказового значення.

Важливість діагностики психологічного статусу допитуваного ви­значається тим, що одержання та оцінка інформації багато в чому залежать від знання психічних особливостей допитуваного, що сприяють встановленню з ним психологічного контакту і визначенню системи прийомів, яка може бути найбільш ефективною для одержання показань.

Психологічні прийоми, що сприяють діагностиці психічного статусу людини, запозичено юридичною психологією із загальної психології і трансформовані в ній відповідно до цілей та завдань слідчих дій, що проводяться. Зокрема, при проведенні допиту, аби діагностувати психічний статус допитуваного, можна використовувати певну кількість методів, обрання яких диктується цілями і часовим режимом проведення цієї дії. Основними методами, що сприяють психологічній , діагностиці особи під час допиту, є методи спостереження, бесіди, незалежних характеристик. Вони застосовуються не в повному обсязі, а відповідно до тієї схеми, що є для слідчого найбільш прийнятною в даній ситуації. Наприклад, спостереження, що використовується для діагностики психологічного статусу особистості (типу темпераменту — реакції на подразник, рис характеру індивіда), охоплює лише такі показники, що визначають поведінку особи на початку допиту. Оскільки матеріал для спостереження, що виражається в зовнішніх проявах особи, надзвичайно обмежений, то і його результати завжди мають попередній, орієнтовний характер. У подальшому в процесі допиту вони можуть доповнюватися і коректуватися. Залежно від ступеня прояву якостей особистості метод спостереження може дати вагомі результати.

Метод спостереження спрямовано на виявлення певних рис характеру та ознак темпераменту, що свідчать про психологічні особливості допитуваного. До сфери спостереження входять: манери допитуваного, його комунікабельність (на початку допиту), реакція на подразник (поставлені запитання), психічний стан, викликаний процесуальним становищем і необхідністю спілкування. При оцінці результатів спостереження не слід забувати, що особа, за якою спостерігають, перебуває у незвичній обстановці і мікросередовищі, в яких вона за­звичай поводиться вільно та невимушено. У новій обстановці, де допитуваний не завжди знає свою роль і майбутнє процесуальне становище (свідок, підозрюваний, обвинувачений), він стримує свої прояви, нерідко надає своїй поведінці заздалегідь обрану ним форму. Ця обставина багато в чому спотворює враження слідчого, істинне вражен­ня можна одержати від допитуваного в процесі спостереження, і це слід ураховувати у процесі допиту.

Для діагностики особи допитуваного може використовуватися і метод бесіди, трансформований для цієї мети. Відомо, що допит і бесіда розрізняються за своєю процесуальною сутністю і завданнями. Крім того, бесіда не передбачає регламентованого процесуального режиму. Однак у процесі допиту, предмет якого чітко обмежено, може мати місце і бесіда, яка переслідує мету абстрактного вільного обміну інформацією для встановлення психологічного контакту з допитуваним.

Бесіда передбачає взаємне передавання інформації, що не стосується предмета допиту, а спрямована лише на встановлення психологічного контакту, визначення типу темпераменту і рис характеру допитуваного. Метод бесіди може поєднуватися з власне допитом, оскільки в процесі останнього можливі відхилення від предмета, зумовлені обранням тактичних прийомів, з’ясуванням деяких обставин, що мають допоміжне значення для проведення допиту. Метод бесіди зазвичай найбільш активно використовується на початку допиту, коли з’ясовуються демографічні дані про особу та обставини, що передують власне допиту по суті. У процесі бесіди встановлюються й інші дані про особу, напри­клад, стан органів чуття, психічний стан під час спостереження чи здійснення події (залежно від того, яку процесуальну роль відіграє допитуваний), тип пам’яті і вид відтворення, тобто дані, що істотно впливають на оцінку показань і обрання тактичних прийомів допиту. Залежно від категорії допитуваного (неповнолітній, потерпілий, обвинувачений) характер з’ясування наведених питань та його спрямованість будуі різні. Так, діагностика особи неповнолітнього передбачає встановленії його темпераменту, здатності до конкретного сприйняття, наявнос елементів фантазування та їхньої ролі у формуванні показань.

Метод незалежних характеристик, трансформований для завдань поставлених перед допитуваним, має на меті збирання відомостей про нього серед осіб, які контактували з ним і мали різні зв’язки (родич друг, товариш по службі, сусід тощо). Зазначимо, що збирання відомостей про особу допитуваного, здійснюване відповідно до рекомендацій криміналістики, передбачає з’ясування комплексу даних, що широко використовуються і для встановлення психологічного контакту, і для обрання тактичних прийомів допиту, і для оцінки інформації, що буде одержана від цієї особи.

Метод незалежних характеристик може виявлятися в трьох формах ефективність яких визначається конкретною ситуацією:

а) одержання відомостей про особу шляхом відповідних запитів щодо її характеристики;

б) одержання відомостей про особу з матеріалів справи (показань інших осіб);

в) одержання відомостей про особу шляхом доручення оперативно-розшуковим органам зібрати такі відомості таємним шляхом.

Обрання слідчим тієї чи іншої форми залежить від складності майбутнього допиту, важливості інформації, яка може бути одержана в процесі його проведення.

Застосування зазначених методів ізольовано чи у взаємозв’язку дає змогу діагностувати психологічні характеристики особи і використовувати їх у різних напрямах організації допиту:

1) встановлення психологічного контакту;

2) визначення системи тактичних прийомів допиту;

3) визначення характеру і виду можливого та найбільш ефективного психологічного впливу;

4) оцінка одержаної інформації.

Психологічна діагностика особи не тільки передбачає цілеспрямоване дослідження компонентів її характеристики за допомогою таких методів, а й включає оцінку динаміки психологічних процесів, які виявляються при проведенні самого допиту на всіх його етапах. При допиті залежно від його психічної напруженості (актуалізація забутого, виявлення неправдивих показань, викриття у вчиненні злочину) характер психічних проявів особи може бути різним. Тому, оцінюючи психологічну діагностику, надзвичайно важливо встановлювати, які з подразників є найбільш ефективними, стимулюють особу до давання показань, а які, навпаки, діють негативно або є байдужими з погляду одержання інформації у справі.

У процесі спілкування необхідно спостерігати за невербальними засобами комунікації і правильно розпізнавати їхнє значення. Так, жести можуть бути засобом передавання інформації. У природних умовах спілкування вони виникають нібито самі собою з огляду на зміст діяльності, її емоційне напруження. Ритмічно узгоджені з інтонацією, наголосами і паузами, жести допомагають зосередити увагу слухачів на тих чи інших «ударних» частинах висловлювання, виразити емоційне ставлення того, хто говорить, до висловлюваних думок.

Допит передбачає проведення діагностики особи допитуваного (типу темпераменту, характеру, психологічного стану, рівня інтелекту, соціального статусу, схильності до алкоголізму та ін.). Така діагностика може здійснюватися за зовнішнім виглядом людини, манерами поведінки, одягом, акуратністю або неохайністю, тремтінням рук, почервонінням обличчя тощо. Причому ці ознаки повинні розглядатися в комплексі і мати лише орієнтуюче значення. Неприпустимо гіперболізувати зовнішні дані людини з метою діагностики особи допитуваного. Зокрема, ознаки зовнішності не можуть категорично свідчити про риси характеру особи чи тип темпераменту.

Тактико-психологічні прийоми, що сприяють одержанню інформації в процесі допиту, класифікуються на декілька типів відповідно до тих завдань, що ставляться перед ними:

а) такі, що усувають конфліктні ситуації і сприяють встановленню психологічного контакту;

б) спрямовані на встановлення мотивації показань;

в) такі, що сприяють викриттю винного;

г) такі, що сприяють виявленню неправди;

ґ) такі, що актуалізують у пам’яті забуте.

Тактико-психологічні прийоми, що усувають конфліктні ситуації і спрямовані на встановлення психологічного контакту, мають на меті одержання інформації в процесі допиту. Цьому сприяє певне емоційне тло — важливий компонент психологічного контакту, який має бути створений слідчим. Таке тло створюється насамперед прагненням об’єктивно, неупереджено з’ясувати всі обставини у справі; інтересом до одержуваної інформації, доброзичливим ставленням до допитуваної особи; орієнтацією останньої на систему цінностей, що становлять суспільну значущість (боротьба зі злочинністю, викриття обвинуваченого, каяття як усвідомлення та засудження скоєного). Перелічені орієнтири є й основою для встановлення психологічного контакту.

Психологічний контакт — це найбільш сприятлива психологічна атмосфера допиту, що позитивно впливає на взаємодію та стосунки між учасниками, певне налаштування на спілкування. Психологічний контакт при допиті передбачає можливість виникнення двох його рівнів:

1) коли допитуваний бажає давати показання;

2) коли допитуваного примушують до цього.

Такий контакт може йти з наростання а може згасати, раптово виникнути і також раптово зникнути.

Психологічний контакт завжди має двосторонній характер, його встановлення і підтримання залежать як від слідчого (судді), так і від допитуваного, хоча ініціатива має належати слідчому. Існує двосторонній контакт, в якому допитуваний відчуває, що він становить для слідчого певний інтерес.

Встановлення психологічного контакту вимагає від слідчого знань психології допитуваного. Він повинен ураховувати його індивідуальні психологічні особливості, типологічні якості, психічний стан на момент допиту, життєвий досвід та ін.

Тактико-психологічні прийоми, спрямовані на встановлення психологічного контакту з допитуваним, грунтуються на використанні даних психології, логіки та інших наук.

До тактико-психологічних прийомів, що сприяють актуалізаці в пам’яті забутого, належать прийоми, спрямовані на збудження у до­питуваного асоціативних зв’язків, які викликають спогад.

Допитуваний може зробити заяву на зразок «я вже нічого не пам’ятаю», «був п’яний і не пам’ятаю того, що відбувалося». При такій «непрямій відмові» від показань допитуваний зазвичай повідомляє про повне випадання з пам’яті подій, що цікавлять слідчого, і не докладає зусиль до пригадування «забутого». Встановити, чи має місце «непряме відмовлення» від показань або допитуваний дійсно забув обставин ни, які цікавлять органи розслідування, слідчому допомагає аналіз таких даних, як час, що минув із моменту сприйняття певних фактів характер події, подальша діяльність допитуваного, його стан у момент сприйняття, індивідуальні особливості пам’яті. Це насамперед постановка допитуваному нагадувальних запитань, психологічною основою яких є прагнення пригадати обставини, аби збудити асоціативні зв’язки в усьому їхньому різноманітті. Дані для запитань, що нагадують подію, слідчий чи суддя одержує з матеріалів справи, показань інших осіб, оперативно-розшукових органів. Нагадування не повинно включати елементи навіювання, тобто передавання інформації, яка містить у собі твердження щодо відомостей, про які очікуються свідчення. Позитивний ефект у пригадуванні забутого дає постановка запитань у хронологічній чи логічній послідовності про обставини, що передували події злочину або настали за нею.

Прийомами, що актуалізують у пам’яті забуте, незалежно від того, який характер має запам’ятовування (довільний чи мимовільний), є пред’явлення речових і оголошення письмових доказів, що сприяють збудженню асоціативних зв’язків і оживляють у пам’яті допитуваного запам’ятоване. У цьому аспекті слід продумати, як наявні відомості або речові докази пов’язані з подією, що спостерігалася особою, і чи можуть вони виконувати необхідну для них функцію пожвавлення асоціативних зв’язків.

До способів психологічного впливу, що використовуються для актуалізації забутого, слід віднести і допит на місці події, що переслідує мету активізації спогадів у зв’язку з повторним сприйняттям обстановки, в якій спостерігалася подія. Відомо, що в цьому випадку полегшується завдання встановлення таких чинників, що збуджують який-небудь з видів асоціативних зв’язків. Передбачається, що їхній комплекс, стимульований обстановкою допиту, може дати певний ефект у будь-якій ситуації.

Тактико-психологічні прийоми, спрямовані на встановлення мотивації показань, передбачають постановку серії запитань, що дають змогу визначити мотиви, якими керується особа при даванні показань. Визначення мотивів показань тісно пов’язане з процесуальним становищем допитуваного. У цьому аспекті мотиви показань свідка, обвинуваченого чи потерпілого можуть істотно відрізнятися і зумовлюватися їхньою роллю в процесі, зацікавленістю, власними прагненнями. Якщо у зв’язку із з’ясуванням таких залежностей звернутися до допиту обвинуваченого, то поряд із визначенням його ролі в процесі можливо виділити декілька мотивів показань, що даються ним і є типовими. Так, до їхнього числа можна віднести мотиви каяття, обмови, неправди, приховування певних обставин, пов’язаних із особою обвинуваченого.

Тактико-психологічні прийоми, що сприяють виявленню неправди в показаннях свідка або обвинуваченого, трансформуються в систему тактичних прийомів допиту, пов’язаних із постановкою уточнюючих, деталізуючих та контрольних запитань. Виявлення неправди в показаннях зазвичай відбувається при зіставленні останніх із версією розслідування і системою доказів, зібраних у справі. Рідко неправда охоплює всі пункти предмета допиту. Зазвичай неправдиві повідомлення звернені до окремих фактів і обставин і, як правило, пов’язані з позицією допитуваного, його ставленням до осіб, притягнутих як обвинувачені, до свого становища в справі, результату розгляду справи і у суді. Тому неправду можна виявити у тому разі, коли слідчий достатньо підготовлений до допиту, орієнтується у доказах, зібраних у справі.

У виявленні неправди одну з головних ролей відіграє постановка контрольних запитань, підставою для формулювання яких є дані, зібрані у справі, а також обставини, відносно яких слідчий має точні відомості. Постановка таких запитань порушує систему викладання, продуману допитуваним, який повідомляє неправду, і дає змогу виявити її під час допиту, ґрунтуючись на суперечностях у показаннях, які не може пояснити допитуваний. Контрольні запитання за своїм характером спрямовані головним чином на встановлення відповідності дійсності показань, що даються в процесі допиту. Тому їхньою головною функцією є виявлення неправдивої інформації. Постановка контрольних запитань, пов’язаних із уже зібраними у справі даними, спростовує неправду, оскільки спричиняє оголошення додаткової інформації, яка об’єктивно відображає відомості щодо встановлюваних фактів або обставин. Важливе значення в процесі виявлення неправди в показаннях має пред’явлення речової інформації. Як така речова інформація руйнує продуману допитуваним логіку неправди і змушує його шукати нові пояснення чи відмовлятися від повідомленого через його очевидну необґрунтованість.

Неправда, пов’язана з наміром допитуваного уникнути відповідальності або пом’якшити власну долю, має свою психологію, що передбачає викладення або умовчання про ті чи інші обставини в такому плані, який створює певне психологічне налаштування у слідчого (віру в щирість показань, каяття, неможливість вчинення певних дій конкретною особою з етичних міркувань, обмову допитуваного з боку інших осіб —- свідків або обвинувачених). Продумана позиція того, хто повідомляє неправду, котрий намагається справити на слідчого психологічний вплив, на тлі якого розвивається викладення, іноді досягає мети. У цьому разі залишаються нез’ясованими деякі обставини, спотворюється перспектива встановлення істини у справі, піддається сумніву доведеність певних фактів. Тому встановлення неправди в п; казаннях і подолання можливих наслідків — одне із завдань слідчого в процесі допиту.

В установленні психологічного контакту в конфліктній ситуації велике значення має рефлексивне управління, мета якого охоплює найближчий (власне встановлення контакту) і перспективний (одержан інформації від допитуваного) плани. Залежно від процесуального ст новища допитуваної особи і мотивів, що визначають спрямованіст інформації, яку вона повідомляє, встановлення психологічного контак ту нерідко відбувається в різні періоди допиту (на початку допиту при встановленні особи допитуваного, у процесі одержання від неї інформації). Ключем до встановлення психологічного контакту є визначені ня мотиву показань, що даються допитуваним. Це дозволяє слідчому у багатьох випадках зрозуміти його психологічну налаштованість і спрямувати її в необхідне русло шляхом роз’яснення важливості одержуваної від нього інформації, етичних вимог, що ставляться до допитуваного в зв’язку з його роллю у відправленні правосуддя, розкритті та попередженні злочинів.

Процес формування показань. Знання психологічних закономірностей формування показань сприяє ефективній тактиці допиту та оцінці одержаної інформації. Розуміння складного механізму формування показань визначає можливість виявлення та усунення в них помилок (перекручень).

Процес формування показань традиційно поділяється на три стадії: сприйняття, запам’ятовування та відтворення. Існують й інші думки щодо стадійності цього процесу (про наявність п’яти, шести чи дванадцяти стадій). Сприйняття є першою стадією формування показань. У психології сприйняття розглядають як відображення людиною предмета чи явища в цілому при його безпосередньому впливі на органи чуттів. Розрізняють зорове, слухове, смакове, нюхове сприйняття та сприйняття дотику Сприйняття відрізняється від відчуттів (створюється і цілісний образ) як більш високий ступінь пізнання.

На процес сприйняття допитуваного впливають дві групи чинників:

1) об’єктивні (зовнішні умови сприйняття та особливості власне об’єктів, що сприймаються);

2) суб’єктивні (особливості особи, яка сприймає).

Об’єктивні чинники — освітленість об’єкта, що сприймається, відстань, на якій сприймається об’єкт чи подія; швидкість події; погодні умови (дощ, сніг та ін.). Такі чинники впливають на сприйняття і весь процес формування показань.

Суб’єктивні чинники охоплюють: стан органів чуттів (глухота, дальтонізм тощо), психічний стан особи, спрямованість уваги, схильність до фантазування та ін.

Існує емоційний чинник сприйняття. Сприймає не ізольоване око, не вухо саме по собі, а конкретна людина (з урахуванням її потреб, інтересів, бажань та ін.). Емоції надають виразності, яскравості подіям чи об’єктам, що сприймаються (С. Рубінштейн). Різним буде сприйняття у людини залежно від того, є вона учасником чи жертвою злочину, стороннім спостерігачем (очевидцем) або родичем потерпілого. З цим пов’язана інтерпретація сприйнятого.

Емоції можуть справляти як позитивний, так і негативний вплив. Так, почуття нового, сумнів, цікавість можуть поліпшити якість сприйняття. І навпаки, страх, переляк, тривога зумовлюють виникнення своєрідних перекручень. Зокрема, страх породжує гіперболізацію (перебільшення) сприйнятого.

У процесі сприйняття важливе значення має його спрямованість (умисність чи неумисність сприйняття). Під час вчинення злочинів у більшості випадків мають справу з неумисним (мимовільним) сприйняттям. Хоча більш повним і точним є умисне (довільне) сприйняття. Ще більш чітким є професійне сприйняття. У психології професійне сприйняття пов’язують з аперцепцією У процесі сприйняття можуть виникати помилки. Прогалини сприйняття заповнюються нашаруваннями (фантастичного характеру). Існують також ілюзії сприйняття. На процес сприйняття впливають також установки.

Наступною стадією формування показань є запам’ятовування. Слід зазначити, що надзвичайно важливим чинником, який впливає на об’єктивність показань, є пам’ять. У психології пам’ять розглядається як слідове відображення минулого, що полягає в запам’ятовуванні, збереженні та подальшому відтворенні або впізнаванні раніше сприйнятого. Пам’ять — це здатність утворювати умовні зв’язки, зберігати та актуалізувати сліди цих умовних зв’язків.

Запам’ятовування і відтворення ґрунтуються на створенні та актуалізації тимчасових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку під впливом як безпосередніх, так і словесних подразників, і формуються залежно від змісту і характеру діяльності об’єкта. Цим людська пам’ять глибоко відрізняється від так званої машинної пам’яті, що моделює лише окремий її механізм — механізм утворення слідів, здатних відтворюватися.

Пам’ять людини, як і сприйняття, має вибірковий характер: людина запам’ятовує не все, що вона сприймає. Запам’ятовується лише те зі сприйнятого, що викликає глибокі переживання або має істотне значення. Ця обставина своєрідно позначається на показаннях свідків, потерпілих, обвинувачених.

З часом пам’ять викривлює сприйняті події. Запам’ятовування, яке у часі недалеко відстає від події злочину, дає змогу краще, детальніше, повніше відтворити сприйняття. Повне і яскраве оповідання про спостережене можна одержати в тому разі, якщо особа допитується через короткий проміжок часу після того, як спостерігалася подія.

Існують загальні правила, згідно з якими у зв’язку з процесом забування допит необхідно проводити якнайшвидше після події. Проте слід пам’ятати і про явище ремінісценції— поліпшення відтворення і запам’ятовуваного матеріалу через деякий проміжок часу після його заучування. Треба також пам’ятати і про різні порушення пам’яті, що ' виникають при різних локальних ураженнях головного мозку — амнезії.

Заключною стадією формування показань є відтворення. У психології відтворення визначається як процес пам’яті, що полягає в актуалізації раніше сприйнятого матеріалу шляхом «діставання» його з довгострокової пам’яті та переведення її в оперативну. Розрізняють відтворення у вигляді узнавання або спогаду, мимовільного і довільного, безпосереднього чи відстроченого.

Матеріал, що міститься в пам’яті, реконструюється (перетворюється). У психологічній літературі виділяють два види реконструкції:

1) така, що не порушує адекватності відтворення сприйнятого;

2) така, що порушує адекватність відтворення сприйнятого.

Давання показань у процесі допиту — своєрідна форма відтворення подій минулого. При відтворенні, на відміну від попередніх стадій формування показань, беруть участь як допитуваний, так і слідчий. Причому на допитувану особу слідчий справляє керуючий вплив.

Процес відтворення на допиті чітко проявляється у висловленні думок допитуваного. Вміння висловлювати свої думки (усно чи письмово) у кожної людини є індивідуальним (мають значення рівень інтелекту, освітній і культурний рівні, мовна підготовка тощо).

На формування показань у стадії відтворення впливають: емоційний стан допитуваного, темперамент і характер, сугестивність, схильність до фантазування. Так, у процесі відтворення події допитуваний перебуває у певному психічному стані (емоційна напруженість, страх, фрустрація тощо), який необхідно враховувати слідчому в процесі допиту. У деяких випадках такі стани сприяють обранню допитуваним відповідної позиції на допиті: відмова від показань, повідомлення неправдивих відомостей, зміна раніше даних показань.

При відтворенні можливе виникнення помилок, що зумовлено за­лежністю відповідей допитуваного (за формою) від характеру запитань слідчого. Це виражається в явищі персеверації (прагненні повторити у відповіді слова і конструкції, що вжиті слідчим у запитанні) і вербальній ригідності (допитуваний продовжує мислити в напрямі, нав’язаному йому слідчим).

Важливе значення має розгляд питання про вплив сугестії (навіювання) на процес формування показань. Навіювання в психології визначається якпроцес однобічного, активного та персоніфікованого впливу одного на іншого чи групу людей, який здійснюється за допомогою мовного повідомлення і характеризується неусвідомленим сприйняттям того, що навіюється (Б. Паригін). Навіювання спричиняє виникнення помилок у показаннях. Розрізняють три види навіювання:

1) доперцептивне (навіювання, що передує сприйняттю події);

2) навіювання перцептивне (навіювання в процесі сприйняття події);

3) постперцептивне (навіювання, спрямоване на подію, що вже відбулася).

На стадії відтворення навіювання може виникнути як результат впливу з боку слідчого, тому заборонені навідні запитання, що містять елементи сугестії.

У процесі відтворення можуть бути сформовані неправдиві показання. Допитуваний завжди свідомо формує неправду. Неправда поділяється на повну і часткову (у більшості випадків має місце часткова неправда).

Психологічні особливості допиту неповнолітніх. Підготовка і проведення допиту неповнолітніх багато в чому зумовлені віковими та індивідуальними особливостями допитуваної особи. Знання цих особливостей має важливе значення для правильного обрання прийомів установлення психологічного контакту, режиму проведення допиту, здійснення впливу на неповнолітнього, оцінки його показань.

Неповнолітні—- це особи, які не досягни 18-літнього віку. У літе­ратурі з психології запропоновано шість вікових груп неповнолітніх:

1) дитячий вік (до 1 року);

2) раннє дитинство (від 1 до 3 років);

3) дошкільний вік (від 3 до 7 років);

4) молодший шкільний вік (від 7 до 11-12 років);

5) підлітковий вік (від 11 до 14-15 років);

6) старший шкільний вік (рання юність) (від 14 до 18 років).

Вік, починаючи з якого неповнолітній може виступати на допиті як свідок чи потерпілий, у кримінально-процесуальному законодавстві не визначено. У п. З ст. 69 КПК України лише вказано, що не можуть бути допитані як свідки особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них. Характерні для неповнолітніх особливості психіки не є психічними чи фізичними вадами, але вони, без сумніву, впливають на процес формування і давання показань. Практиці розслідування злочинів відомо чимало прикладів, коли діти віком 3-5 років повідомляли на допиті дані, що сприяли встановленню об’єктивної істини у справі. Водночас дітей рекомендується допитувати лише у разі крайньої потреби, позаяк допит може негативно вплинути на їх психіку.

Для дітей дошкільної вікової групи характерна кмітливість, їх сприйняттю притаманна деталізація. При відтворенні події, що спостерігалася, діти можуть давати свідчення про факти, які не помітили дорослі. У цьому віці діти не мають достатньої здатності до послідовного логічного мислення і можуть давати лише прості відповіді на зрозумілі їм запитання.

Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку характерними є наявність підвищеного навіювання і схильність до фантазування. Ці психологічні особливості необхідно враховувати у процесі допиту і при оцінці показань неповнолітнього.

Підлітковий вік — це перехідний етап від дитинства до дорослості. Принципово нова відмінна риса цього віку — «почуття дорослості». Підліткам притаманні імпульсивність, швидка зміна настрою, негативізм. Ці якості можуть бути причиною відмови від спілкування зі слідчим.

Несприятливе найближче побутове оточення і відсутність достатнього життєвого досвіду спричиняють формування перекручених уявлень про такі моральні поняття, як дружба, товариськість, сміливість, скромність тощо. Часто підліток бере участь у вчиненні злочину через помилкову товариськість, боязнь зарекомендувати себе боягузом, не виявити рішучість, сміливість.

Неповнолітнім цього віку притаманний негативізм як заперечення чужих авторитетів (особливо у періоди вікових криз). Підліток може заперечувати авторитет батьків, педагогів, усіх, хто має «владу», ігнорувати вимоги, що ставляться до нього.

Старший шкільний вік (рання юність) — завершальний етап переходу до дорослості. Старші школярі характеризуються досить високим розвитком психічних процесів. Рання юність — це вік формування світогляду. В цей період визначаються життєві ідеали, обирається професійна спрямованість. Це вік, коли неповнолітній намагається визначити зміст і мету життя. У період ранньої юності змінюється об’єкт поклоніння, який стає для неповнолітнього вищим авторитетом (референтом).

Психології неповнолітніх притаманне явище конформізму. Конформність — це піддатливість людини реальному чи уявному тиску групи. Яскравий прояв конформності неповнолітніх виявляється під час вчинення ними групових злочинів.

Через соціально-психологічні особливості неповнолітніх різних вікових груп їхня поведінка може набувати віктимного характеру, а самі неповнолітні — ставати жертвами злочинів. Підвищеною віктимністю доволі часто характеризуються неповнолітні з асоціальними установками, які віддають перевагу безцільному витрачанню часу і нерідко провокують конфліктні ситуації.

Ефективному використанню тактичних прийомів допиту, правильній оцінці одержаних показань сприяє знання слідчим закономірностей формування показань неповнолітніх. Розуміння механізму формування показань визначає можливість виявлення та усунення в них перекручень.

Допит неповнолітнього свідка віком до 14 років провадиться у присутності педагога. Присутність педагога при допиті свідків віком від 14

до 16 років не є обов’язковою. Це питання у кожному випадку вирішує слідчий на власний розсуд. У разі потреби при допиті неповнолітнього свідка можуть бути присутніми лікар, батьки чи інші законні його представники (ст. 168 КПК України). Згідно зі ст. 438 КПК України при допиті неповнолітнього обвинуваченого присутність педагога або лікаря, батьків чи інших законних представників винесена на розсуд слідчого чи прокурора або може бути здійснена за клопотанням захисника.

Завдання педагога полягає в тому, аби допомогти слідчому визначити особливості особи неповнолітнього, встановити з ним психологічний контакт, виробити тактику допиту, сформулювати запитання з урахуванням особливостей психіки неповнолітнього.

При підготовці до допиту неповнолітнього здійснюється вибір місця та обстановки допиту (вдома, у школі, в кабінеті слідчого), що має сприяти встановленню психологічного контакту та одержанню необхідної інформації. Доцільно заздалегідь підготувати запитання, які треба з’ясувати у неповнолітнього. Вони мають бути простими, доступними для розуміння допитуваного. Виконання такого завдання забезпечується складанням плану допиту.

У процесі допиту неповнолітнього слідчому необхідно встановити з ним психологічний контакт. Для цього рекомендується провести бесіди на сторонні теми (спорт, навчання, ігри, нові фільми, книжки тощо), продемонструвати знання його потреб та інтересів. При допиті неповнолітнього підозрюваного або обвинуваченого слідчий повинен триматися спокійно, доброзичливо, але й достатньо твердо. Така манера поведінки сприяє встановленню необхідного контакту з підлітком, налаштовує його на відверту бесіду.

Неповнолітньому допитуваному слід допомогти у формуванні прав­дивих показань. Слідчий не повинен використовувати постановку запитань, що мають елементи навіювання (навідні запитання). Дуже обережно слід оголошувати показання інших осіб. Постановка навідних запитань часто є причиною виникнення добросовісних помилок у показаннях. Неправдиві ж показання неповнолітнього можуть бути наслідком помилкового розуміння «геройства», «товариськості»

Психологія очної ставки.

Очна ставка — це слідча (судова) дія, яка передбачає одночасн. допит раніше допитаних осіб про обставини, щодо яких були дані істотно суперечливі показання. Очна ставка може бути проведена між двома допитаними раніше свідками, між двома обвинуваченими чи підозрюваними. Вона може бути проведена також у суді.

Сутність очної ставки полягає в тому, що слідчий пропонує кожному з допитуваних дати показання про обставини, в яких виявлено істотні суперечності. Під час проведення очної ставки допитуваним може бути дозволено ставити запитання один одному.

Відомо, що очна ставка проводиться для усунення істотних суперечностей у показаннях. Однак вивчення психологічних особливостей очної ставки показує, що вона дає змогу вирішити й інші завдання: долати добросовісні помилки допитуваного; перевіряти правдивість показань раніше допитаних осіб; з’ясовувати причини походження істотних суперечностей; перевіряти та оцінювати криміналістичні версії; викривати неправду в показаннях допитуваних (неправдиве алібі, обмова, самообмова та ін.); перевіряти зібрані раніше у справі докази; підсилювати позицію тих чи інших осіб, які дали правдиві показання.

У літературних джерелах (В. Комарков) розрізняють характеристики очної ставки: єдність предмета (особи допитуються з тих самих обставин); єдність об’єкта (очна ставка є процесом безперервного порівняння показань двох одночасно (поперемінно) допитуваних осіб); єдність часу (допит двох осіб здійснюється в їх присутності протягом слідчої дії); єдність місця (особи допитуються в одному місці); допитувані особи повинні бути поставлені у рівні умови сприйняття запитань слідчого і показань один одного; єдність документування (процедура очної ставки фіксується в одному протоколі слідчої дії).

Проведення очної ставки передбачає «ефект присутності» (або соціальної інгібіції), коли обвинуваченому необхідно давати показання у присутності іншої особи, яка знає дійсні обставини події, що відбулася. У психології це явище іменується інгібіцією соціальною — погіршення продуктивності виконання діяльності в присутності інших людей. У цьому разі людина орієнтується на поведінку іншої особи, якій відомі реальні обставини події. Злочинцю набагато легше давати неправдиві показання слідчому, який не був присутній при вчиненні злочину і не знає всіх його обставин, ніж у присутності особи, обізнаній (яка безпосередньо сприймала подію) про злочин.

Під час очної ставки відбувається спілкування між трьома особами: слідчим і двома раніше допитаними особами. Тому процес взаємного рефлексування відрізняється складністю. Допитувані впливають один на одного своїм авторитетом, вольовими якостями, життєвим досвідом. Передання інформації між індивідами, які спілкуються, може здійснюватися не лише вербальними засобами, а й конклюдентними діями, жестами, мімікою та ін. Вплив у процесі очної ставки може бути й негативним, коли авторитет недобросовісного учасника (який може мати злочинний характер) впливає на добросовісного. Зокрема, складні психологічні стосунки можуть виникати при очній ставці потерпілого і обвинуваченого. Якщо є симптоми нестійкості потерпілого, очну ставку проводити недоцільно.

При проведенні очної ставки регулятором процесу спілкування є слідчий, який повинен ураховувати характер стосунків між допитуваними, їхні соціально-психологічні особливості (тип темпераменту, риси характеру, вольові якості та ін.), злочинний «досвід» тощо. У процесі очної ставки відбувається «психологічне» протиборство. Усунення істотних суперечностей передбачає зміну конфлікту стосунків. Повідомлення правдивої інформації є засобом психологічного впливу.

Існують психологічні рекомендації щодо проведення очної ставки, які стосуються черговості допиту тих чи інших осіб, формулювання запитань допитуваним. Тут необхідно враховувати можливість допитуваних осіб впливати один на одного (з урахуванням позитивних і негативних якостей, «слабких місць», підвищеної сугестивності, конформності, нестійкості психіки та ін.). Треба прогнозувати можливість зміни показань. Доцільно спочатку вислухати думку осіб із більш «слабкою» психікою або осіб, які дають правдиві показання.

Тактико-психологічні особливості очної ставки визначаються: роз­ширеним складом її учасників, ускладненим інформаційним обміном; сильним психологічним впливом учасників очної ставки один на одного; зниженням рівня прогнозу слідчого; можливістю зміни показань; підви­щеним ступенем тактичного ризику. При проведенні очної ставки реко­мендуються такі прийоми: супровід спілкування пред’явленням доказів, маскування цілей очної ставки, раптовість її проведення, приховування поінформованості слідчого про ті чи інші обставини. Як психологічний вплив пропонується проведення декількох очних ставок підряд із несум­лінним учасником чи проведення очної ставки у поєднанні з допитом. Існують рекомендації щодо проведення очних ставок із наростаючою силою. Тут важливо визначити черговість очних ставок. З кожною очною ставкою з’ясовуються дедалі істотніші спірні обставини.

!