Духовні передумови винекнення держави

Для федеративної держави чітке розмежування компетенції федерації, її суб'єктів, федеральних органів та органів членів Федерації є необхідною умовою існування федерації як єдиного, цілісного держави.

Відомі два методи, за допомогою яких держава нав'язує волю суспільству: метод насильства, властивий тоталітарнимдержавам, або цивілізоване управління соціальними процесами за допомогою правового інструментарію. Другий метод органічно притаманний державам з розвинутим демократичним режимом. Приблизно з VIII тисячоріччя до н.е. настає нова епоха в історії древньої людини, її прийнято називати неолітичною революцією, оскільки відбувається вона в період пізнього неоліту (тобто нового кам'яного віку). Цей період характеризується початком переходу від господарства, що привласнює, (полювання, рибальство, збирання плодів) до виробляючого - скотарства і плужного (орного) землеробства.

Настає час шліфованих кам'яних знарядь. З'являються лук, кам'яна, дерев'яна чи кістяна мотика, довбаний човен. Приручається перша домашня тварина - собака. Людина навчилася виплавляти і використовувати спочатку м'які кольорові метали - мідь, олово, золото, срібло, а потім і залізо. Людина опановує технікою землеробства, розводить робочу і молочну худобу.
Якою б грубою не здавалася нам людина неоліту, варто пам'ятати, що їй зобов'язані ми розумно спрямованою селекцією, результатом якої було освоєння всіх тих злаків, що дотепер годують людство, - пшениці, проса, ячменю, рису, а також цукрового очерету й ін. Те ж саме можна сказати про одомашнювання тварин. Ні корова, ні кінь, ні свиня не зустрічаються в природі в їхньому нинішньому виді. Вони стали такими в результаті спрямованого добору. При цьому зі 140 тисяч порід тварин, що населяють землю, людина відібрала саме кращі і, відібравши, вивела у відповідності зі своїми потребами близько 40 порід.
Швидко розвиваються ремесла, покликані задовольнити нові і все зростаючі потреби в речах, головним чином предметах продуктивної діяльності, одягу, кухонного реманенту, культу. Особливою актуальністю користається виготовлення зброї.

Приклад неолітичної культури дають іберійці (III тис. до н.е.). Від них залишилися спорудження і дороги, каменоломні і селища, мотики і лопати. Могильники іберійців дозволяють говорити про початковий етап соціальної диференціації.

Розвиток у IV - ПІ тисячоріччях до н.е. землеробства давав в районах Близького Сходу і Стародавнього Єгипту неймовірно високі врожаї зернових. На цій основі став можливий швидкий ріст населення Малої Азії, Дворіччя, долини Нілу, Середземномор'я, ряду інших регіонів Європи. З розвитком землеробства на Американському континенті в II - І ст. до н.е. і першому г тисячоріччі н.е. зв'язаний ріст населення Месоамерики і розвиток ранніх землеробних культур племен майя, ацтеків, інків, мексиканських індіанців.

Головним наслідком неолітичної революції став ріст багатства, що давали землеробство і скотарство. Приручення худоби й особливо розмноження черід створили нове, причому таке джерело багатства, що, не вимагаючи колективних зусиль, сприяло нагромадженню майна. У багатьох народів землі саме худоба, череди приручених тварин стали згодом еталоном багатства і знатності. У Стародавній Греції, Стародавноьму Римі, Київській Русі худоба дала назву грошам (талант, пекунїа, "худоба"). У старій Ірландії родова аристократія - айри - повинні була терпіти конкуренцію боайрів - "коров'ячих дворян" (багатих, але не знатних землевласників). Тут існував звичай, відповідно до якого боайр, що перевершує багатством племінного вождя (якщо це багатство утримувалося в декількох поколіннях), займає його місце.

За сучасними уявленнями землеробство і скотарство виникають приблизно на одному історичному етапі. У залежності від ґрунту і клімату в одних регіонах світу могло переважати землеробство, в інші - навпаки, скотарство. Найдавніші нільські поселення (Єгипет), так само як і ті, котрі відкриті в Месопотамії, Ірані, Середній Азії, деяких областях Європи, вказують на переважно землеробський характер виниклих тут культур.

Можна думати, що в ранній історії великих цивілізацій Стародавнього Сходу землеробство повинно було відігравати переважну роль. Разом з тим не викликає сумнівів, що тільки з появою упряжки, що була результатом стародавньої скотарської культури, стало можливе поширення і зміцнення самого землеробства. Мотика не витиснута, але вона поступається першістю упряжці, яка тягне за собою плуг чи соху.

Як люди навчилися виплавляти метал, ми не знаємо, але безсумнівно, що вже в III тисячоріччі до н.е. був винайдений повітродувний міх, а слідом за тим виділилися в особливо шанований "стан" ковалі. Можна припустити, що виплавка металу відбулася спочатку в гончарній майстерні: шматок малахіту (мінералу, що містить мідь), використовуваний для глазурування, потрапив у гончарну піч, і в такий спосіб з'явився на світло багатобарвний шматок мідної руди. Слідом за тим був винайдений плуг, а разом з ним упряж для волів.
У той час, як оброблювана земля залишався ще власністю племені і передавалася в користування спочатку роду, пізніше - домашнім громадам і, нарешті, окремим особам (але так, що ці останні могли мати визначене право володіння, але не власності), череди вже перейшли у відособлену власність домашніх громад чи окремих родин. За умови, що земля все ще рівномірно розділена між родинами, головне багатство полягає не в ній, а в худобі. І перші
раби, з якими ми зустрічаємося в історії, пастухи і скотарі, на зразок описаного

"Збільшення виробництва у всіх галузях, - резюмує Енгельс, - скотарстві, землеробстві, домашнім ремеслі - зробило робочу силу людини здатною робити більшу кількість продуктів, ніж це було необхідно для підтримки її. Разом з тим воно збільшувало щоденну кількість праці, що приходилося на кожного члена роду, домашньої громади чи окремої родини. З'явилася потреба в залученні нової робочої сили. Війна доставляла її: військовополонених стали перетворювати в рабів, внаслідок чого виник перший великий поділ суспільства на два класи - панів і рабів, визискувачів і експлуатованих"? .
Однак необхідно помітити, що далеко не скрізь рабовласництво ставало основою господарства. У Стародавньому Шумері, Єгипті
багатьох інших суспільствах переважає праця вільних рядових общинників, а майнова і соціальна диференціація розвивалася паралельно з відокремленням функцій управління сільськогосподарськими роботами (особливо при поливному землеробстві) і розподілу продуктів.

Створюється спеціальний апарат переписувачів, хоронителів врожаю і т.п. Диференціації піддаються і військові функції, закріплюється розподіл на військових вождів, начальників дружин і простих воїнів. Природно, зміцнюється стан жерців. Нарешті, торгівля привела до формування стану (страти) купців, а розвиток ремесел - до виділення ремісників, містобудівників. Виникають міста-держави, і основне землеробське населення попадає в залежність від міських центрів, де зосереджуються не тільки ремесло і торгівля, але й управлінська, військова, духовна знать. Тому найбільш древнім видом соціальної диференціації суспільства був не розподіл на рабовласників і рабів, а освітлювана релігією соціально-функціональна стратифікація (замкнуті касти -варни, стани і т.п.). Така стратифікація існувала в ранніх землевласницьких суспільствах Стародавнього Сходу, Месоамерики, Індії, а також у скіфів, персів, інших євразійських племен. Рабство в цих суспільствах спочатку носило двірцевий чи сімейний характер і лише пізніше стало використовуватися у виробництві (наприклад, при будівництві міст і храмів). Основним працюючим населенням були рядові общинники, що складали нижчі касти. Вони платили податі, виконували (крім обробки своїх наділів землі) суспільні роботи зі зрошення земель, служили рядовими вошами.

Таким чином, виробляюче господарство вело до суспільного поділу праці, соціальної, у тому числі класової, диференціації, майнового розшарування населення, розподілу на багатих і бідних, панів і рабів, нерівноправні касти. У деяких народів (Стародавня Греція, Рим, Троя, Карфаген і інші античні поліси) рабовласництво поступово стало основним укладом. У Європі в першому тисячоріччі н.е. розкладання родового ладу вело до феодальних відносин. Іншим важливим соціальним наслідком неолітичної революції став перехід від родової громади до сусідської (селянської).

Ведення скотарства і землеробства стало можливим уже не всім родом, а окремими родинами. Родина (у більшості народів - це "велика родина", що складається з двох-трьох поколінь) цілком могла сама себе прокормити. Суспільна власність материнського роду поступово переходить у приватну власність окремих родин, що стали самостійними.

Природна еволюція, що перетворила чоловіка-мисливця в пастуха, а потім завдяки появі упряжки, у першу особу орного землеробства, приводить, зрештою, до ліквідації матріархальних відносин як пануючих. На зміну їм приходить патріархат, при якому чоловік стає главою родини і власником основних засобів і продуктів виробництва (насамперед худоби). У великій сім'ї-громаді панування в будинку, аж до повної влади над жінкою і дітьми, переходить до старшого в родині чоловіка. При цьому і майно, і влада передаються в родині по чоловічій лінії, від батька - до старшого сина. Тим самим, міцно закріплювалися приватна власність патріархальної сімї-громади і нерівність її членів. Це підірвало родовий лад. На зміну родовій громаді прийшла сусідська (селянська, сільська). За нею зберігалася функція організації загальних справ (зрошення, вирубка лісу), але вже не громада, а окремі родини виступали власниками знарядь і продуктів праці.
У країнах Стародавнього Сходу (Китай, Індія, Вавилон) сільська громада, виконуючи, зокрема важливу роль в організації зрошення землі, виявилася особливо життєздатною. Здійснюючи колективне володіння землею, вона стала могутньою перешкодою розвитку приватної власності на землю. Зрівняльне землекористування в сільській громаді серйозно гальмувало розшарування громади на бідних і багатих. У результаті рабів було мало, рабство носило нерозвинений, домашній чи, інакше патріархальний характер: поруч з рабом трудився і сам хазяїн, положення раба наближалося до положення членів родини домовласника. Основну роль у виробництві грала не праця рабів, а праця вільних общинників. Тут склався так званий азіатський спосіб виробництва, характерною рисою якого було те, що праця рабів не стала основою суспільного виробництва.

Оскільки родова громада була заснована на особистісному кровно-родовому зв'язку, проживати на території роду могли тільки його члени. "Чужинці" користалися лише "звичаєм гостинності" чи приймалися в родове, кровне братерство. Із суспільним поділом праці, з поширенням ремесел і обміну родові селища втрачають свою стару єдність, вони стають місцем поселення стороннього населення - іноплемінників, у тому числі іноземців, рабів, різного роду сторонніх старому роду людей узагалі. Аттичний закон VI сторіччя до н.е. вже не тільки дозволяє, але ставить за обов'язок фратрії приймати як повноправних членів не тільки кровних, але і всіх тих сторонніх людей, що оселилися на її території. Вселення сторонньої людини узаконює (на визначених умовах) Салічна правда. Англосаксонським правдам приналежність людини до роду взагалі байдужна, головне щоб він осів і "знайшов собі пана".

Ідуть і не повертаються корінні жителі родових селищ. Одні - через відчуження земельної власності, що належала їм, інші - тому що заняття ремеслом чи торгівлею зажадало зміни місця проживання (переселення в місто), третіх вигнали які-небудь інші причини, у тому числі війна, кровна помста, утиски.
Інтереси ремісників не збігаються з інтересами купців, і обидві ці нові суспільні групи багато в чому ворожі селу. Ні про які родові зв'язки не може бути і мови: і купці і ремісники належать до різних родів, фратрій, племен, а їхні інтереси, їх цілі, як і їхня єдність, обумовлені вже не стільки походженням від загального предка, скільки професією.

До всього цього самі родичі виявилися розділеними на бідних і багатих. Функціонування родових органів повинно було мимовільно припинитися. Відносини між різноплемінними групами населення, що жили тепер на одній території, не могли регулюватися звичаями родового ладу, що знав тільки родинні зв'язки. Нові умови вимагали і нової, територіальної організації, що охоплює права й обов'язки всього населення і навіть тимчасових "гостей".

Важливим фактором, що прискорив перехід від родового ладу до держави, було зростання значення воєн і військової організації племен. Як відзначав Ф.Енгельс, "війни між племенами стали вестися з метою грабежу і зробилися засобом постійного збагачення за рахунок захоплення черід і рабів"1. Спочатку військова організація мала на меті захист інтересів племен, що поступово поєднуються і перетворюються в народи. У розглянутий період активно йшов процес переселення народів. Племена шукали і завойовували кращі території. Військова організація племен поступово перетворювалася в систему "військової демократії". Це вело до зміцнення влади військових вождів, базилевса, рекса і скіфських "царів". Вони одержали значні привілеї: право не тільки на кращу частку видобутку, але і на верховну владу, претендували на передачу ЇЇ в спадщину. Влада військового вождя домінує над владою зборів племені, що вже перетворилося в збори дружини, війська. У руках вождя зосереджуються поступово функції верховного жерця (у єгиптян, вавілонян, шумерів, скіфів) і верховного судді. Військовий побут сприяв об'єднанню родинних племен у єдиний народ. Це, у свою чергу, сприяло узурпації вождем (царем) найбільш сильного племені влади вождів інших племен. Так відбувся процес становлення держави в Стародавноьму Єгипті, Аккаді, у скіфів, у племен майя й інків у Месоамериці.
Велику роль у процесі державотворення необхідно відвести релігії. Вона вплинула на об'єднання окремих родів і племен у єдині народи. У первісному суспільстві кожен рід поклонявся своїм язичеським богам, мав свій тотем. У період об'єднання племен династія нових володарів прагнула затвердити і загальні релігійні канони. Таке значення мали Артхашастра в Стародавній Індії, культ сонця і бога Озиріса в Стародавньому Єгипті і т.п. Поступово до нових умов пристосовуються релігійні вірування племен майя, інків, скіфів. Релігія утверджувала, що вожді одержують владу від богів, виправдуючи передачу її в спадщину.

Таким чином, для розкладання первіснообщинного ладу і перетворення
родоплемінної влади в державу мали першорядне значення розвиток продуктивних cwij майнова і соціальна (у тому числі класова) диференціація. Однак цими факторами не вичерпуються причини й умови виникнення держави. До них також варто віднести розпад родової громади на окремі родини і її перетворення в сусідську, перехід до територіальної організації населення, частішання воєн, посилення військової організації племен, вплив релігії.
Узагальнюючи викладене можна згрупувати всі вище перелічені чинники в окремі групи:

Економічні причини - це умови розвитку економічної системи, що спричинили необхідність державно-правової регламентації економічних відносин. Серед них: три поділи праці, поява надлишкового продукту, внутрішньо-родова нерівність і поява приватної власності,

Політичні причини, що визначили необхідність вдосконалення владних повноважень. Серед них: неможливість існування родоплемінної організації суспільства за нових історичних умов, поява соціальних груп з різноманітними інтересами та потреба у новому способі влади з удосконаленим апаратом і можливістю здійснювати примус.

Соціальні причини - це умови, що спричинились ускладненням відносин між людьми. Серед них: ліквідація общинного колективізму; поява соціальних суперечностей; упорядкування відносин між людьми.
Психологічні причини визначили особливості розвитку психіки та свідомості людини. Серед них: усвідомлення таких понять, як права та обов'язки, а також поява відчуття провини.

Культурні причини - це умови, що визначилися рівнем духовного розвитку суспільства. Серед них: необхідність управління суспільством більш цивілізованими методами, поява релігії та письма.
Таким чином, виникнення держави І права є наслідком внутрішнього розвитку суспільства, його економіки, що привело до виникнення соціальних груп і різноманітних інтересів, необхідності впорядкування суспільних відносин та функціонування суспільства як цілісної системи.