Пташки на військовій службі

В дуже давні часи, в далекому краї, жила зла відьма. До чого ж вона не любила птахів! Вони їй заважали спати вранці, вони їй видавалися верескливими та дурними. Одним ранком зла відьма вирішила знищити всіх птахів. Тому вона злетіла над лісами та полями на своїй метлі, та наклала закляття на кожну пташину спинку. Там у далекому краї зникли всі птахи – і великі, і маленькі...

Не зникли тільки повзики. Коли відьма накладала закляття, кілька цих пташок пролітало над лісовою річкою – і відьма не побачила сині спинки над синьою водою.

Аж у цьому краї розпочалася війна. Ворог узяв краян в облогу, що і мишка не могла проскочити. Де б покликати на допомогу! Але війна позбавила всіх засобів спілкування, і люди не могли передавати повідомлення один одному.

Одного разу маленька дівчинка Еліза йшла лісом, повз руїни свого будиночка, і почула цвірінькіт. У дуплі вона знайшла гніздечко вцілілих пташок – синіх з чорним та жовтим. Еліза забрала птахів і показала батькові, який був відомим винахідником. Батько з радістю забрав пташок у сховище, де мешканці краю жили від початку війни. Пташок було досить багато, але саме з двома пташенятами дівчинка подружилася більше за все. Вони гралися разом, і завжди сиділи на її плечах. Дівчинка дала цим пташкам імена – Емма та Джон. Вони ніби все розуміли, що коїться навколо. Всі маленькі пташки демонстрували відважну вдачу, були трохи задиркуваті, не давали образити ні себе, ні маленьку дівчинку.

Якось, коли Еліза грала із своїми друзями, винахідника осяйнула здогадка, як можна передати повідомлення через лінію фронту.

І коли винахідник розказав про свою ідею, саме ці Емма та Джон стали добровольцями для втілення її у життя.

Що ж вигадав батько дівчинки, талановитий вчений та майстер? Він зробив маленькі обладунки для повзиків, щоб пташки змогли летіти за лінію фронту, та передати повідомлення командиру ворожої армії із пропозицією миру. На очі пташкам надягались спеціальні лінзи, які давали змогу бачити дуже далеко, лапки отримували додаткові ядовиті когітки, а тіло захищали спеціальні прозорі пластини, щоб швидше було летіти. Чому прозорі? Щоб повзиків захистив їх дивовижний колір від нападів ворога.

Головним у цих крихітних обладунках були спеціальні капсули, в які можна було заховати повідомлення.

Головнокомандуючий військом краян погодився на експеримент, і маленькі відважні пташки вирушили у дорогу...

Нелегка була дорога через лінію фронту. Маленьким пташкам довелось пробиратись навіть під землею – і їх врятували обладунки, які зробив винахідник. Їм доводилось летіти вночі – і згодились окуляри для особливого нічного зору.

Перелетівши врешті решт лінію фронту, Емма та Джон побачили, що у країні-нападникові теж не все гаразд. На вулицях було порожньо, іноді траплялися змучені худі люди, а іноді – взагалі тіла! Міста були зруйновані, фабрики та стадіони розбиті, діти не навчалися в школах, а працювали разом із дорослими, щоб перемогти краян.

Втомлені, повзики сховались у високій вежі, під стріхою, щоб переночувати.

Виявилось, що це вежа головного командира армії супротивників – старого сивого військового, який бачив не одну перемогу і не одну поразку. Повзики зраділи – нарешті їх пригодам настане кінець!

Але командир втомленим голосом почав жалітися своєму помічнику, як важко стало вести цю війну. Краяни виявилися відважними і відчайдушними людьми, не здавали позицій без запеклої боротьби, і армія нападників виснажилась.

- І хоча у нас були союзники, милий друже, - говорив командир війська. – Але й ті покинули нас... Але що це цвірінькнуло за вікном?

Так маленьких повзиків раптом викрили і спіймали. Повзики захищались і не давались до рук ворога, їх вдалось спіймати тільки сіткою. Командир був приголомшений, що у краян ще є пташки, та й ще такі відважні.

- Біда, якщо навіть птахи в цьому краї ладні відстоювати власну землю... – похитав він сивою головою. – А що у тебе у цій капсулі?

Так командир ворожої армії прочитав повідомлення краян, де пропонувалось припинити ведення бойових дій.

- І так вчасно... – сказав командир. – Ми більше не можемо вести цю війну, вона нікому не потрібна. Ми тільки себе вбиваємо.

Командир наказав написати відповіь краянам і відправити її з повзиками додому. І видав наказ про припинення будь-яких бойових дій.

Так маленькі відважні пташки стали героями свого краю!

 

 

Данилова Аліна, учениця 10 класу, вихованиця гуртка «Літературна творчість»

Стрибай у мої долоні

Я притисну тебе

Так міцно і ніжно

Як ніколи й ніхто

Стрибай же

Давай же, не бійся, маленький

Я дам тобі волю

Свободу, політ

Лише б крила твої

Торкались моїх

Лише б очі твої

Дивились з коханням

Лише б прилітав ти, маленький

До мене з єдиним проханням

Заховатися від дощу.

Лише б частка тебе

Завжди зі мною була

Давай же, маленький

Тікай від тих рук,

Що приборкати більше не можуть

Виривайся, маленький

Злітай хутчіше до мене

Нагору, вперед

Куди небудь злітай

І вдень, і вночі

Я обіцяю

Я за комір тебе заховаю.