Суттєві відмінності між прихильністю та залежністю
Наявність біля дитини особи прихильності слугує для неї сигналом безпеки. Науковцями було доведено, що її ситуації присутності матері. або коли її місце перебування відомо дитині, остання перестає активно виказувати протестні реакції, спрямовані на збереження об’єкта прихильності, у неї виникає цікавість навколишнього, і дитина починає без виказування тривоги досліджувати його [1, 29].
Цей патерн поведінки зберігається протягом усього життя людини. Ми здатні віддалятись ви тих, кого любимо, на довгий період та на велику відстань, підтримуючи при цьому з ними контакт. А щоб його посилити, ми рано чи пізно повертаємося до них. Таку опору в житті, як довіра та любов, надає нам лише розвинена прихильність. Згідно з Боубі, кожен, у кого немає такої опори, не має коріння і надмірно почувається самотнім.
Прихильність як прояв довіри до люди чи вперше демонструє дитина, коли дорослий (мати, батько, інші значущі персони) відповідає на прояви її дискомфорту: бере дитину на руки, пригортає, погойдує, розмовляє, що поступово її заспокоює. Це є стадія недиференційованих прихильностей (вік близько 1,5-6 міс). Вже до кінця першого місяця життя новонародженого належний догляд однієї і тієї ж особи (найкраще матері) забезпечує підготовку малюка до спілкування з оточуючими. Поява першої «соціальної посмішки» завершує стадію новонародженості.
Спілкування з дитиною матері, чи людини, що її заміняє, приводить до укріплення почуття довіри та розвиває вибіркову прихильність - прихильність до певної людини, що опікується малюком (зазвичай - до матері). Вже у віці близько 7- 9 місяців дитина виявляє неспокій у присутності незнайомих, тривогу - за умов відсутності матері. Це є стадія специфічної прихильності.
Підростаючи, дитина на основі розвиненої прихильності до матері, починає виявляти вибіркову прихильність щодо людей найближчого оточення (родичів), але мати продовжує залишатися тим центральним «стрижнем», навколо якого дитина продовжує своє «відкриття» світу людей та предметів. Найбільш важливим є саме характер цих контактів. Поруч з дитиною в період її зростання має бути людина (мати), яка б з раннього віку помічала, раділа, підтримувала першу посмішку, перші слова та кроки, надаючи смислу дитячим «відкриттям».
У віці близько двох років дитина вже чітко розрізняє «своїх» та «чужих», упізнає родичів чи близьких, навіть коли тривалий час не бачила їх. За умов нормального розвитку дворічна дитина вже має сформовану прихильність і є готовою до спілкування з новим оточенням дітей та дорослих.
Розвинена в ранньому дитинстві прихильність сприяє проходженню дитиною наступної важливої стадії розвитку - стадії встановлення психологічної автономії (самостійності), що демонструє дитина прагненням до самостійного дослідження світу і виражає відомими словами такими, як «я сам». Така автономія є необхідною умовою для розвитку здатності до відповідального життя [14, 147].
Дослідженнями встановлено що діти, які успішно пройшли цю стадію розвитку, мають на наступних вікових етапах цілісне внутрішнє відчуття своєї унікальності та чітке уявлення про своє «Я». Це стає міцною запорукою встановлення близьких стосунків з оточуючими та впевненості у собі. За таких умов дитина, довіряючи собі, здатна звертатися за допомогою до інших людей, не втрачає загального позитивного уявлення про себе, коли оточуючі піддають її критиці. Розвиток прихильності формує основу для набуття автономії.
Мері Ейснсворт (1971) а потім М. Соломон (1991) встановили 4 типи прихильності.
Таблиця 2.3
Типи прихильності
| Тип | Опис поведінки дитини | Характеристика стану |
| Надійна (міцна) | Комфортно відчуває себе в присутності матері, засмучується, коли вона йде, проте швидко адаптується до нових умов і здатна переживати труднощі нового оточення та відлучення матері. | стабільний |
| Слабка - уникаюча | Без особливих емоційних проявів реагує на відсутність і присутність матері. В новій ситуації веде себе так, які при матері. | тривожний |
| Слабка - амбівалентна | Розлука з матір’ю приводить у відчай. При її поверненні або відштовхує її, або веде себе амбівалентно: то відштовхує то тягнеться до неї. | тривожний |
| Дезорганізуюча (нестабільна) | Проявляються змішані реакції слабкої прихильності. Картина посилюється тим, що повернення матері дитина сприймає з занепокоєнням та ніби з острахом. | тривожний |
Розтавання є нормативною та здоровою частиною процесу дорослішання Проте розтавання, яке не відповідає потребам вікового розвитку дитини, непередбачувані, часті та тривалі, наносять дитині емоційну шкоду. У маленьких дітей, які пережили втрату чи розлуку з близькими людьми спостерігається певний набір взаємоперехідних емоційних реакцій, як-то: протест, відчай та відчуження (порівняйте з явищем госпіталізму як чинника фізичної смерті дитини).
Зразу після вимушеної розлуки дитина активно шукає близьку людину. Вона буде сильно стурбована, часто плакатиме, буде сердитись, прагнучи знайти близьку людину, щоб знову відновити з нею емоційний зв'язок. З поверненням близької людини дитина буде вимагати від неї ще більше уваги або уникати її, ніби караючи за розлуку.
Коли дитині не вдається добитися повернення близької людини, її настрої будуть поперемінно домінувати: подавлений стан, замкнутість, відмова від турботи інших людей, гнів та депресія, відчай,
Якщо ніхто дитину не розрадить і вона буде продовжувати відчувати складні переживання розлуки, то ознаки відчуження будуть зростати: замкнутість, обмеження своїх потреб, відмова від комфорту та турботи інших людей, складнощі у встановленні нових контактів та повільне відмежування від усіх людських стосунків [5, 196].
Ознаки порушення прихильності
· Стійке небажання дитини іти на контакт, відлюдькуватість, замкненість, при спробах пригорнути – намагання відсторонитися, виштовхнути, уникнення дивитися дорослому в очі, непідключення до запропонованих ігор (хоча при цьому вона може стежити за поведінкою дорослого чи інших дітей у грі).
· Домінує знижений емоційний фон, насторожена поведінка, плаксивість.
· Спостерігається агресія відносно самих себе (аутоагресія), коли дитина б'ється головою об стінку, спинку ліжечка, підлогу, дряпає себе, кусає себе тощо.
· «Причеплива» поведінка, або «дифузна комунікабельність», яка проявляється у бажанні будь-яким способом привернути до себе увагу, бути в центрі подій, відчувати тілесний контакт з будь-якою дорослою людиною (просяться на руки, обнімають, цілують, називають «мамою» чи «татом») [5, 201].
Діти, що потрапляють у прийомну сім'ю, зазвичай пройшли через відчуження, самотність, насильство, прагнуть захиститися» через стан самозанурення або вироблюють такий стиль поведінки, що ізолює їх від контактів з оточуючими.
Поведінка дітей може супроводжуватись нав'язливими діями чи шкідливими звичками, такими, як смоктання пальця, колупання в носі і т. ін., що може займати все більше і більше часу в житлі дитини. На фолі цих начебто простих і, здавалося б, безневинних звичок можуть розвиватися па закріплюватись особливо шкідливі звички, коли дитина дряпає себе, роздирає шкіру, смикає за волосся, б'ється головою, завдаючи собі травм, смокче ковдру та постільну білизну, гризе до крові нігті, вириває волосся, ковтає предмети.
Звичка дитини хоча б негативною поведінкою привернути до себе увагу дорослих породжує потяг до провокацій. Така звичка – провокування інших на прояв агресії розвивається у дитини внаслідок пережитого раніше насильства або травмуючого раннього досвіду. Батьки відчувають безпорадність, власну провину і слабкість, коли дитина постійно провокує їх на невластиву для них поведінку, вони не можуть побороти своє роздратування та гнів, чинять наче проти своєї волі, піддаючись на провокації дитини.
Діти, які не відчували прихильності в біологічній сім'ї, нерідко в умовах проживання в прийомній сім'ї є занадто «прилипучими». Вони можуть виявляти острах оточуючого світу, будь-яких змін, обережно та з недовірою ставитись до інших людей, що ускладнюватиме процес пізнання ними нового, невідомого. Вони не в змозі інтуїтивно сприймати зміни в життєвих ситуаціях, передбачати їх та вміти відповідно реагувати. В усіх перелічених випадках спостерігаються конкретні психологічні прояви та наслідки порушень прихильності.
Ці особливості поведінки та прояви шкідливих звичок мають не лякати, а сигналізувати дорослим про глибину емоційних проблем дитини – страх, почуття безсилля, приховування свого гніву чи смутку, що є лише вершиною своєрідного айсбергу. Спільно з фахівцями батьки мають шукати способи розв'язання питань щодо недоліків у розвитку емоційної сфери дитини, поступового усунення тривожних поведінкових проявів, розблокування сфери почуттів дитини. Розуміння батьками таких ситуацій буде зменшувати напруження, що надасть змогу впевнено і спокійно будувати стосунки з дитиною, яка прагне лише одного – відчувати, що її люблять [10, 96].
За умови розміщення дитини у сприятливі сімейні умови, вона може отримати модель побудови надійного та стабільного світу, з допомогою дорослих переосмислити старі та виробити нові життєві настанови. Це надасть їй резерв для спільної з дорослими та свідомої побудови довірливих емоційних стосунків у новому сімейному оточенні. В такій ситуації чи будемо говорити не про прихильність, а про формування прив'язаності на основі свідомих виборів.
Цей процес формування прив'язаності не може бути ідентичним процесу Формування прихильності а ранньому віці. Стосунки довіри будуть відновлюватися з урахуванням вікових надбань дитини, її досвіду та особистісних можливостей.
Джерелом відновлення шляху до емоційних зв'язків є створення для дитини ситуації стабільності емоційних зв'язків, а саме:
· налагодження стабільного індивідуалізованого та емоційно насиченого контакту з членами прийомної сім'ї;
· збереження сприятливих стосунків і близькими та родичами, які переймаються долею дитини;
· створення конгнітивно (пізнавально) насиченого середовища що спонукає дитину до власної активності й забезпечує зворотний зв'язок з навколишнім світом та налагодження контактів із соціумом.
Фахівцям та батькам допоможуть більш виважено та свідомо підійти до розв’язання питань щодо відновлення здатності дитини до встановлення емоційних зв'язки так і відомості, як:
· знання історії життя дитини;
· розуміння психологічних завдань того віку дитини, коли вона зазнала травм у житті;
· знання особливостей сприймання дітьми травм, які випали на її долю.
Зіставлення всіх цих фактів допоможе визначити трудноті, які чатуватимуть на цьому шляху; а також набратися терпіння і запасу любові до прийомної дитини [22, 106].
Слід пам'ятати, що процес відновлення здатності до встановлення емоційних зв’язків ускладнюється внаслідок можливою нашарування завдань, а саме: вирішення завдань як поточного етапу розвитку дитини, так і вікового періоду дитячої травми та паралельне вирішення при цьому завдання формування нових контактів прив'язаності та набуття психологічної автономності дитиною.
Звичайно, бажано, щоб самі батьки були достатньо освіченими і мали достатню пласку психологічну автономність (позитивну самооцінку, чітко визначені психологічні кордони, відсутність потреби в постійному схваленні чи підтримці з боку інших людей, впевненість у собі, відсутність потреби н зовнішніх стимуляторах), були здатні відволіктися від власних переживань, міцно відчували свої внутрішні сили, були здатні відчувати близькість та хотіли і вміти любити.
Піклуючись про розвиток психологічної автономності дитини, батькам доцільно дотримуватись таких правил:
· сприймати дитину такою, яка вона є, а не такою, якою їм хотілося б її бачити;
· дозволяти відкрито виявляти свої почуття, визнавати ці почуття та життєву потребу в їх розкритті;
· гарантувати безпеку безпосереднього оточення для ефективного пізнання навколишнього світу, дати можливість досліджувати його;
· допомагати та заохочувати дитину до пізнаний світу, вживаючи слово «так» удвічі частіше ніж слово «ні»;
· бути здатними виявити розуміння, підтримку та допомогу, коли дитині це буде потрібно;
· проявляти ефективну психологічну незалежність: відверто запитувати дитину чого вона хоче, прямо виражати свої власні почуття, визначаючи та прямо вказуючи, чого самі прагнуть, бути прикладом для дитини;
· визначати і чітко говорити дитині, що саме їй заборонено і з яких причин, без застосування при цьому силових методів та тиску.
Розвитку психологічної автономності дитини сприяє особистісний розвиток самих батьків, їхнє прагнення оволодівати базовими знаннями з дитячої психології, вдосконалюватись у вмінні спілкуватися та будувати рівноправні стосунки з оточуючими, довіряти дитині та бути прикладом для неї. Така відкритість батьків сприяє розумінню ними закономірностей розвитку дитини, надає їм впевненості у своїх можливостях, допомагає визнати значення емоцій та гри вжитті дитини та сім'ї взагалі, вчить батьків працювати з дітьми однією командою [17, 21].
Тож прихильність між дитиною і особою, яка здійснює за нею постійний догляд, є необхідною умовою фізичного виживання та емоційного здоров'я дитини. Міцна, стійка прихильність закладає надійний фундамент здорового розвитку дитини.
Прихильність, народжуючись у ранньому дитинстві, впливає в подальшому на весь процес розвитку дитини, а в дорослому віці визначає міру здатності людини створювати близькі взаємостосунки.
Якщо створені одного разу близькі стосунки не переривалися впродовж усього процесу соціалізації, то у дитини формується надійна та стійка прихильність. Вона відслідковується в її «внутрішній моделі», яка скеровує все її життя і проявляється в розвитку свідомості, умінні співпереживати, внутрішньому почутті безпеки та довіри до світу, здатності усвідомлювати свої потреби, умінні відкрито висловлювати свої емоції, весті діалог.
Уразі неможливості створити теплі стосунки з близькими людьми, або їх розриву, у дитини виникає небезпека розвитку нездорових форм прихильності (слабкої чи незбалансованої).
За умови забезпечення дитині стабільних, емоційно підтримуючих умов проживання і можливості створити нові емоційні зв'язки можна говорити про формування свідомих прив'язаностей до значущих людей.
Ознаками психологічної автономності людини є позитивна самооцінка, одноразово чіткі та гнучкі психологічні кордони, відсутність потреби в постійному схваленні чи підтримці з боку інших людей (зовнішні стимулятори), впевненість у собі.