Кубанська трагедія українського народу
Сумом наповнюється серце, коли пишеш історію рідного народу: за який історичний період не візьмися, скрізь очікує трагедія.
Чому кожна історична доба закінчується для українців неславою? Чому чи не кожний період нашої історії дає, здавалось би, обґрунтовану світлу надію, а завершується так, що серце крається, переповнюється сумом?
Під копитами ординців завершилася блискуча історія Київської Русі та її лицарів. Галицько-Волинське князівство розідрали поляки, литовці й угорці. Звели на ніщо державу Богдана Хмельницького москвини. Наприкінці 1918 року під натиском збунтованої малоросійської демократії і російських більшовиків впала Українська Держава. В 1920 р. втопили в крові Кубанську Україну білі і червоні росіяни. Українську Народну Республіку розірвали по Збручу в 1921 р. поляки і російські більшовики.
Чи трагедія України має кордони? У просторі і в часі?
Здається, де б не селилися українці, скрізь на них чатує смерть – чи апокаліптична в результаті воєн, переселень та голодоморів, чи повільна – внаслідок асиміляції: про це свідчить трагедія українців Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, Вороніжчини, Курщини, Стародубщини, Білгородщини, Берестейщини, Турівщини, Пінщини, Придністров’я, Південної Буковини, Мараморощини, Пряшівщини, трагедія українців Кубані, Чорноморії, Дону, Ставропільщини і Терщини, Сибіру, Далекого Сходу, Поволжя, Уралу, Казахстану, Балкан, а тепер, на початку ХХI століття, ми є свідками трагедії українців США, Канади, Австралії, Південної Америки, Західної і Центральної Європи, які на наших очах перетворюються на американців, канадців, австралійців, бразильців, греків, португальців, росіян, поляків…
Та що говорити про діаспору чи українців рідних земель, що відійшли до інших держав, трагедія відбувається в самій Україні: на Слобожанщині, Криворіжжі, в Криму, Донбасі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Одесі, Полтаві, Кіровограді, Києві... І це – незважаючи на чергове проголошення навіки української державності…
Переселення в “країну крові”
Переселення українських козаків на Кубань було гріховним від самого початку. По-перше, Чорноморське козацьке військо під тиском несприятливих обставин залишало свій народ сам на сам із неймовірно жорстоким, підступним і безоглядним московським ворогом, залишало на неминучу розправу. По-друге, українське козацтво переселялося на землі, які впродовж століть і тисячоліть належали іншим народам.
Так, ці землі на початку 90-х років XVIII ст. стали безлюдними. Стали безлюдними внаслідок політики випаленої землі, яку проводив христосолюбивий російський народ.
І українські козаки-чорноморці повинні були закріпити російську перемогу, обжити випалені Олександром Суворовим землі, “захистити” їх від “закубанських народів”, яким ця земля, власне, і належала. Так що переселення з України мало не тільки характер втечі від обов’язку захищати свій народ, а й всі ознаки хрестового походу, адже козацькі шаблі були спрямовані на народи, які вірили “не в того Бога”.
Яка ганьба впала на наш рід: знаючи, що таке поневолення, підняти шаблі, щоб поневолити інший народ! Та ще й служити поневолювачу, вважати завойовників нашої Батьківщини покровителями. Мова про руйнівника України Григорія Потьомкіна, якого козацька верхівка вважала своїм “батьком”, своїм “великим гетьманом”, а його несподівану смерть сприйняла як особисте горе. І, сльозами умившись, бандуру прирікають на співучасть у злочині:
Встань, батьку, великий гетьмане,
Милостивий, великий пане,
Встань, Грицьку, промов за нас слово…
– співає жалібно бандура, бо козаки, бачте,
Служили вірно в полі і на морі,
Та й осталися вбогі, босі й голі.
Важко назвати це лицарством… А саме такі пісні привіз Антін Головатий до Петербурга, намагаючись співом чарівниці-бандури розчулили імператрицю Катерину – “вражу мати”, ту, “Вторую”, що “доконала вдову-сиротину” – нашу Україну.
Катерина дійсно була зачарована. І милостиво дозволила козакам залишити напризволяще свою Батьківщину і рушати в Тмутаракань захищати кордони російської імперії “від закубанських народів”.
Соромно і згадувати таке…
Прибувши до “країни крові” (так знаменитий Елізе Реклю назвав Кубань) 1, козаки невдовзі отримали грізне попередження: взимку 1794 р. на Синьому пагорбі (Куку-Оба) несподівано розверзлася земля і з кратера почали вилітати великі брили на відстань до версти.
В 1796 р. на поселенців налетіла чума...
В 1799 р. почалося виверження на невеличкому острові Темрюк. Того ж таки 1799 р. козаки стали свідками ще одного незвичайного для себе видовища – появи з морських глибин вулкана та виверження чорної грязюки на висоту до 5 метрів над поверхнею моря. Козаки назвали цей та інші вулкани пеклом. Невдовзі вулканічний острівець зник, а в 1814 р. з’явився інший.
Зрозуміло, що козаки сприйняли “пекельні” виверження як поганий знак. Вилюднена земля спонукала козаків до роздумів над причиною цього страшного безлюддя…
Взагалі на півострові Тамань було чимало невеликих вулканів, що вивергали грязюку, в якій досить часто можна було знайти чималу кількість черепків – решток грецьких та скіфських глиняних виробів, які, на думку Палласа, древні мешканці Фанагорії могли опускати в жерла вулканів як жертвоприношення 2.
Та жертвоприношення не допомогли їм, адже по них сліду не залишилося, ну, хіба що ці глиняні черепки і зарослі пирієм могили у степу та в очеретах лиманів. Та ще кинджали, які нові тимчасові господарі виорювали плугами.
Спустошливі війни та масові виселення в басейні Кубані та Західного Кавказу впродовж віків набрали такого масштабу, що, на думку Елізе Реклю, жодний край у такій мірі не заслуговував на назву “країна крові”, як цей. Не один раз на цій землі нові раси займали “згарища своїх попередників” 3. Від минулих господарів країни “лишались тільки географічні назви, у більшій чи меншій мірі споганені незвичним язиком чужоземців” 4.
Елізе Реклю стверджував, що “нижньодніпровські козаки” “були добре зустрінуті черкесами” 5. Черкеські князі казали прибульцям: “Ми ніколи не думали з вами в сусідстві жити, але якщо вже так сталося, то треба жити мирно” 6. Вісім років тривали добросусідські стосунки: черкеси допомагали козакам обживатися, а, ті, в свою чергу, не заперечували, щоб черкеси селилися поруч, сіяли хліб на “козацьких” землях. Виник навіть Гривенно-Черкеський курінь, до якого записалося чимало адигів. Деякі чорноморці одружувались на черкешенках 7.
Але імперський Петербург вимагав від козаків просування вперед – на Закубання – на землі адизького народу. Не дивно, що невдовзі між чорноморцями й адигами розпочались сутички, які переросли в довготривалу війну.
“Постійно воюючи проти черкесів, козаки, врешті-решт, засвоїли їхні прийоми, вдачу та звичаї, і навіть досвідчений погляд не відразу міг розрізнити козака від кавказького горця” 8.
Елізе Реклю зазначав, що черкеси “своїм енергійним спротивом росіянам (і українцям. – Р.К.) набули слави героїв, поставивши себе в один ряд із найвідважнішими націями земної кулі” 9. Та, врешті-решт, чорноморці – авангард російської імперії зла – здолали опір відважної нації і з колишніх “друзів стали переможцями” 10.
Ще в 1859 р. дослідник Паулі налічував на Західному Кавказі понад півмільйона адигів. Наприкінці сімдесятилітньої війни, в 1864 р., їхня кількість зменшилася на 200 тисяч осіб 11.
Черкеси “не побажали підкоритися волі переможців”, які змушували переможених прийняти присягу на вірність царю. Коли російське керівництво в 1864 р. оголосило їм ультиматум – упродовж місяця “очистити” місцевість “під страхом бути оголошеними військовополоненими”, – черкеси прийняли трагічне рішення залишити свою батьківщину 12. У них був тільки один шлях – до Оттоманської імперії, де жили їхні одновірці, та все ж зовсім чужі люди.
За період із 1 січня до 10 липня 1864 р. з портів Тамані, Анапи, Новоросійська, Туапсе, Сочі, Адлера та ін. було депортовано 256067 осіб. Інші російські звіти засвідчують, що між 1858 і 1864 рр. число депортованих сягнуло 398000 осіб. А враховуючи тих, хто покинув батьківщину до 1858 р. і після 1864 р., а також тих, хто помер у дорозі, число вигнанців (адигів та інших кавказців) слід оцінювати не менше як у півмільйона. Лише 70 тисяч черкесів прийняли умови завойовників і “ціною поневолення купили собі право залишитися на своїй батьківщині” 13.
Елізе Реклю зазначав, що “деякі долини зовсім позбулись своїх попередніх жителів і порожніють в очікуванні росіян; про туземців нагадують лише цвинтарі, огорнуті гаями диких слив, груш і яблунь, переплетених виноградною лозою” 14.
Елізе Реклю відзначав рідкісну красу та вишуканість волелюбних адигів, їхню мужність і ввічливість, схильність до красномовності та поетичності, звертав він увагу й на їхнє дивовижне вміння володіти зброєю та конем. Велике значення черкеси надавали освіті. Історик Белл вважав їх “найосвіченішим народом на землі” 15.
Навіть якби адизький народ був малопривабливим, то й це не виправдало б участі українських козаків-чорноморців у їхньому знищенні – на славу і процвітання Російської імперії. А черкеси були народом лицарським, у гени якого шляхетність і чистота були закладені, здається, від самого народження. Про це свідчить їхнє неписане зібрання законів, т. зв. Адизький етикет, який тисячоліттями регламентував стосунки адигів між собою та з людьми інших народностей 16.
В основі життєвої філософії адигів була повага до предків, старших, жінок та дітей. Обов’язком адига був захист не тільки своїх, а й чужих дітей – навіть із ризиком для власного життя. Адиг вважав за ганьбу не відвідати хворого, не допомогти тому, хто потрапив у біду, чи відмовити у проханні жінці. Велике значення надавалося вір-ності у шлюбі.
Адизький етикет суворо забороняв позбавляти життя іншу людину, засуджував злодійство, брехню, шахрайство, жадібність, метушли-вість, лестощі, підлабузництво, хвалькуватість, зарозумілість, плітки, обжерливість. Засуджувались вживання п’янких напоїв та лайливих слів. Адизький етикет спонукав бути гостинним, вітатися з перехожими, бажати їм добра.
Адиг вважав неприпустимим ганьбити свій рід недостойними вчинками. Тому, хто переступив норми заповідженого предками етикету, оголошувалось, що він “не адиг”, що було рівнозначно смертному присуду 17.
І проти цього стародавнього і прекрасного народу Москва – примітивна, жадібна і зарозуміла – оголосила політику, яку сам Суворов назвав “політикою вогню і меча”. Один лише Петро Текелич (відомий українцям більше як Телекій) спалив близько 300 гірських поселень адигів 18. А “вірні козаки”, вірні до нестями, попри знищення Москвою своєї колиски – Запорозької Січі, стали на бік історичного ворога українського та адизького народів, підняли шаблю на тих, із ким треба було жити в дружбі і любові.
Може, не варто було й згадувати, що давно минуло… Хто знає, може, й забулась би “срамотня давняя година”.
Слава ж забулась…
Та доведеться згадувати… Бо (хоч історичні помилки нас не надоумлюють) надія лишається: ну, може, хоч ця трагедія чомусь навчить?! Може, нарешті, схаменуться українці, обнімуться і визначать однозгідно, хто є другом, а хто ворогом історичним.
Правильно визначаться.
А для цього треба знати історію рідного народу.
Правдиву історію.
З усіма її жахами.