Теми рефератів

Посібник дає змогу ознайомитись з основними аспектами теми та перевірити свої знання за допомогою тестових завдань. Навчальний посібник призначений для студентів всіх спеціальностей, денної та заочної форми навчання.

УДК 94(477)

ББК 64(4Ук)

Соціальні рухи в Україні

ЗМІСТ

 

1) Народні рухи за доби феодалізму (ХІ – XVI ст.);

2) Соціальні рухи в період Нового часу (середин XVI – початок ХХ ст.);

3) Соціальні рухи в Новітню добу (початок ХХ – початок ХХІ ст.);

 

 

За всю історію розвитку людства у суспільстві існують різні види активності населення. Це – політичний, національно-визвольний та народний рухи. Усі вони направлені на покращення рівня життя населення. Але завдання та мета у кожному з них є різними. На попередніх лекціях ми розглянули історію розвитку політичного руху в Україні. Як ви знаєте, політичний рух – це боротьба організацій та партій за державну владу в країні. А соціальний (народний) рух – це стихійні виступи народних мас, які спрямовані на ліквідацію гноблення народу панівними верствами населення. В основі соціального руху лежать економічні вимоги, які з часом перепліталися з релігійними, політичними, культурними та національними. Саме зародженню, розвитку та становленню народного руху в Україні присвячується дана лекція. За покращення рівня життя протягом століть, починаючи з давніх часів і закінчуючи сьогоденням боролися пригнічені верстви населення. Навіть у сучасну добу нам відомо ряд виступів студентів, робітників, селян у розвинутих країнах світу. Наприклад, за останні 20-30 років у Франції невідомо жодного виступу, який би був направлений на зміну влади в країні, а виступи соціального характеру є присутніми. В народному русі виявляється “Стихійна творчість мас”, з’ясовуються причини незадоволення життя суспільства.

В умовах розвитку феодальних виробничих відносин у Київській Русі відбувалася поляризація майнового й соціального становища різних груп населення. Величезній масі сільської та міської бідноти протистояли феодальні верхи, пов’язані між собою системою васальних взаємин.

Соціально стратифіковане, давньоруське суспільство характеризувалося станово-класовими суперечностями, які нерідко переростали в народні повстання. Першим відомим повстанням був виступ древлян у 945г. які не захотіли коритися і сплачувати данину князю Ігорю. Повстання закінчилося вбивством Ігоря. В літописах збереглися відомості про ряд таких повстань – у 1068-1069, 1113, 1146-1147, 1157 рр. у Києві, в 1219 р. у Галичі. Іноді вони набували широких масштабів, і в них брали участь залежні верстви населення, які були не згодні з політикою князів. Народні рухи в Київській Русі час від часу набирали релігійного забарвлення й зливалися з боротьбою проти християнства.

Помітною подією в історії Київської Русі ХІ ст. було заворушення у Києві 1068 р. У подіях 1068-1069 рр. традиційно вбачають вибух антифеодальної боротьби міського плебсу та феодально залежних селян київської околиці проти своїх утискувачів. Причини цього повстання коренилися “у сфері класових відносин тогочасної епохи і пояснювалися тяжким становищем феодально залежного селянства та рядового міщанства”. З наведених вище літописних свідчень цілком очевидно, що заворушення 1068 р. було інспіроване не міським плебсом, а тими киянами, які щойно зазнали поразки від половців, тобто київськими дружинниками, що брали участь у поході Ярославичів на Альту.

Причиною повстання 1113 р. була підтримка Святополком Ізяславичем інтересів великих купців, яка полягала в тому, що він дозволив відібрати всю сіль у печерських ченців. Ця підтримка суперечила соціальному ідеалу християнського віровчення.

Виявом суперечностей усередині класу феодалів, боротьби різних міжкнязівських угруповань та боярських коаліцій були також події 1146-1147 рр., у Південній Русі. Кульмінаційною віхою цих хвилювань стало вбивство киянами у 1147 р. Ігоря Ольговича, який на той час був уже пострижений у ченці Федорівського монастиря.

Таким чином соціальні конфлікти у Київській Русі були наслідком складного сплетіння насамперед політичних суперечностей між окремими феодальними коаліціями. У боротьбу між ними нерідко втягувалися й представники соціальних низів. Однак недостатній рівень організованості і свідомості останніх не дає підстав однозначно трактувати їхні виступи тільки як прояви класової боротьби. Імпульси народних хвилювань визначалися економічними, політичними й релігійними суперечностями, що мали місце у давньоруському суспільстві, а також міжусобицями та іншими подібними явищами.

У складних соціально-економічних і міжнародних умовах відбувалося формування української народності. Процес формування народності супроводжувався загостренням соціальних протиріч, класовою боротьбою. Україна в XIV ст. втратила свою незалежність. Вона потрапляє під владу Литви, Польщі, Угорщини та Молдови. На основі Литовських статутів 1529, 1556 та 1588 рр. завершилося юридичне оформлення кріпацтва, в результаті яких, тривалість панщини визначалася волею пана, селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, шляхтич отримав право карати селян на смерть.

У відповідь на посилення феодально-кріпосницького гноблення в XV – І пол. XVI ст. на Україні зростав антифеодальний рух. Однією з його поширених форм були втечі селян від панів, які нерідко супроводжувалося підпалом маєтків або вбивством панських слуг.

Разом із втечами, вже у XV ст. почастішали збройні виступи селян проти феодалів (у 1431 р. повстання на Поділлі, у 1457 р. на Буковині).

Посилення кріпацтва викликало опір селянства, які відмовлялися виконувати феодальні повинності. Опір селян виливався у повстання. У 1490-1492 рр. Молдавію, Буковину, Галичину, охопили селянські повстання під проводом Мухи. Хоча повстанців налічувалось близько 10 тис., їм перешкоджали класичні недоліки всіх подібних виступів: недосвідчене керівництво, слабка організованість, брак військової виучки й замкнутість на місцевих проблемах. Унаслідок цього вони швидко зазнали поразки, підтвердивши що без допомоги досвідченого у військових і політичних справах стану, селянство неспроможне побороти монополію феодалів на владу й привілеї.

Незначна частина еліти очолювана князем Михайлом Глинським у 1508 р. підняли повстання з метою відновлення Української держави, однак зазнали поразки.

Нажаль нам мало відомо про причини, хід та розвиток соціальних рухів у добу феодалізму.

У XV ст. виникає нова соціальна верства в українському суспільстві – козацтво. Козацтво як і селянство боролися за свої права та привілеї. Часто незадоволеня селян, міщан та козаків співпадали і наприкінці XVI ст. - на початку XVII ст. загострилася спільна боротьба проти шляхетської Польщі. Причинами були кріпосницький і національний гніт, енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво. Яскравим прикладом був виступ селян сіл Кобче і Рожище на Волині в жовтні 1582 р.

Водночас активізувалася боротьба міського населення проти феодалів. Найбільше повстання відбулося в Білій Церкві в 1589р. Воно було придушене об`єднаними силами шляхти всього Київського воєводства. Не менш завзято боролися проти феодалів жителі міста Брацлава на Поділлі.

Повстання Криштофа Косинського(1591-1593)- перший великий селянсько-козацький виступ. Він охопив Поділля, Волинь і Київщину. Слідом за селянами і козаками на боротьбу проти феодалів піднялося населення ряду міст. Одночасно виступили реєстрові козаки. Приводом до повстання стало захоплення білоцерківським старостою К. Острозьким козацьких земель. 23 січня 1593р. військо К.Острозького і повстанці зустрілися під містечком П`яткою на Волині. Бої тривали майже тиждень. Зазнавши великих втрат, між козаками і Острозьким була укладена угода за якою козаки зобов’язувалися скинути Косинського з гетьманства, вірно служити королю. Але після підписання угоди почалися переслідування учасників повстання, страти. Із своїм загоном К. Косинський відступив на Запоріжжя.

У травні 1593р. К. Косинський з двотисячним загоном козаків рушив до Черкас. Черкаський староста князь Олександр Вишневецький, змушений був дати гарантії на володіння майном, на вільний перехід із Січі в міста і села і звідти на Січ, але розуміючи, що йому не вдасться власними силами придушити повстання, вирішив обезглавити його, він підступно вбив Косинського. Залишившись без лідера, повстанці зазнали поразки.

В 1594-1956рр. розгортається нове повстання під проводом Северина Наливайка. Наливайко та його союзники незабаром окупували більшу частину Правобережної України, Полісся, навіть частину Білорусії. Повстання сприяло піднесенню антишляхетської боротьби в Україні.

Козацько-селянське військо налічувало 5-6 тис. осіб, що дало змогу розгромити передові загони шляхетських військ на чолі з Ружинським, але перед основними силами Жолківського вони змушені були відступити.

У Переяславі рада обрала гетьманом замість Наливайка Лободу. Частина повстанців мала на меті перейти кордон й утекти в Московію. Жолківський відрізав повстанцям дорогу до російського кордону, а козацьке військо зазнало поразки.

Отже, перші масові селянсько-козацькі повстання 1591-1596 років хоч і закінчилися невдачею, але все ж таки мали велике історичне значення. В них народні маси України набували досвіду боротьби, готувалися до більш широких і рішучих битв із своїми ворогами, гартували свою волю і національну свідомість.

Антифеодальний протест народних мас в Україні на початкуXVII ст. вилився насамперед в покозаченні. Масові виступи селян, міщан і козаків стали частим явищем. Особливо значними вони стали взимку 1613-1614 років на Брацлавщині, а потім, наприкінці 1615- на початку 1616 років, охопили значну територію Східної України. В 1618 році селянські повстання охопили Київщину та Волинь.

Після блискучої перемоги над турецько-татарською армадою Османа II під Хотином в 1621 році, досягнутою Річчю Посполитою завдяки козацькому війську, було вирішено зменшити козацький реєстр до 3...5 тисяч. Це викликало нову хвилю соціальних протиріч. В вересні 1625 року коронний гетьман С. Конецьпольський разом з іншими магнатами вирушив з м. Бар на Подніпров'я. Йому протистояло Військо Запорізьке Марка Жмайла до якого приєдналися повстанці з міщан і селян. Головна битва відбулася 15 жовтня 1625 року в урочищі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера. Зазнавши значних втрат, жодна з сторін не отримала перемоги. Помірковані запорожці під проводом Михайла Дорошенка (?-1628) вступили в переговори з поляками. 25 жовтня 1625 року була підписана Куруківська угода. Згідно якої козацький реєстр мав становити до 6 тис., козаки не мали права втручатися в релігійні справи, змушені були припинити морські походи, не підтримувати відносини з іноземними державами. Ця угода не влаштовувала ні шляхту, ні козацько-селянські маси.

На початку 20х років XVII ст. продовжується загострення стосунків козацтва з польськими властями.

Уряд Речі Посполитої знову посилює тиск на козаків - він спирався на угодовську політику частини козацької старшини, а також використовував суперечності між реєстровими козаками і запорожцями. На той час гетьманом був Грицько Чорний, бо Михайло Дорошенко загинув в бою під Бахчисараєм. У 1628 р. Г. Чорний став справжнім прихильником Речі Посполитої і намагався "своєвільно" викоренити козацтво. Це й послужило приводом до нового повстання. В 1629 році запорожці обрали гетьманом Тараса Федоровича (Трясила). В 1630 році він очолив козацько-селянське повстання. До повстанців приєдналися і реєстрові козаки. Повстання охопило Полтавщину, Київське Полісся і Запоріжжя. Головні бої відбулися під Переяславом. Найкровопролитнішим був бій 15 травня 1630 року, названий "Тарасовою ніччю", коли козаки вщент розгромили добірне шляхетське військо С. Конецьпольського.

Зазнавши значних втрат, коронний гетьман змушений був йти на переговори, наслідком яких було підписання 8 червня 1630 року мирної угоди, що встановила реєстр у 8 тисяч козаків. Обурений діями урядовців, Тарас Федорович з 10-ю тисячами козаків рушив на Січ. У 1631 році повстання поступово пригасає.

У 1635 році поляки завершили будівництво Кодацької фортеці на Дніпрі, яка блокувала рух втікачів на Запоріжжя та рейди запорожців у верхів'я Дніпра. Того ж року гетьман Іван Сулима з козаками оволоділи і зруйнували фортецю. Але частина старшини вирішила видати Сулиму уряду Речі Посполитої і захопила його разом із 5 сподвижниками та відправила до Варшави, де вони були страчені.

У ході антифеодальних виступів, магнати намагалися заразом ліквідувати і реєстрове військо, яке в критичних ситуаціях переходило на бік повстанців. Уряд Речі Посполитої волів використовувати реєстровців як дешеву збройну силу, а король мав намір спиратися на козаків у боротьбі з магнатом. У липні 1636 року до козацької ради прибуло багато „випищиків" (виписаних з різних причин з реєстру), що стурбувало Сигізмунда ІІІ. Загострення суперечності між двома угрупуваннями козаків призвело навіть до захоплення „випищиками" і частиною реєстровців атрибутів гетьманської влади.

Виступ Чигиринського полку на чолі П. Бутом, спільно з „випищиками", став початком нового повстання на Україні. Наприкінці травня 1637 р. козацький загін захопив у Черкасах артилерію реєстровців. Протягом декількох місяців повстання охопило територію Лівобережної та Правобережної України. Відбулись переговори між Потоцьким та Бутом, в результаті яких козацький ватажок був схоплений і відправлений на страту до Варшави.

У січні 1638 р. гетьманом обрали Якова (Яцька) Острянина, який очолив повстання. Перша сутичка з коронним військом відбулася 25 квітня, в ході якого повстанці отримали перемогу. Польський сейм ухвалив постанову „Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебувало на службі Речі Посполитої”, спрямований на ліквідацію козацьких привілеїв. Але стратегічна помилка Острянина завадила отримати перемогу в повстанні. Після битви 6 травня 1638 року козацьке військо змушене було відступити. Майже півтора місяці селянсько-козацьке військо на чолі з Дмитром Гунею відбивало спроби карателів оволодіти табором. Акція завершилася зрадою. Переговори з Потоцьким вже вели Роман Пинта, Іван Боярин і Василь Скакун. За договором 28 липня 1638р. повстанці зобов’язувалися здати артилерію, визнати „Ординацію”, а селян відправити в панські маєтки.

Селянсько-козацьке повстання 1637-1638 рр. знаменувало собою найвище піднесення визвольного руху в І пол. XVII ст.. Але відсутність єдиного керівництва на територіях, охоплених діями повстанців, нерішучість козацької старшини, яка боялась втратити свої привілеї, нечіткість формулювань в універсалах, листах і грамотах, завдань та перспектив боротьби, традиційна локальність та стихійність селянських виступів, військова перевага шляхти призвели до поразки цих антифеодальних рухів. Суть козацько-селянської боротьби полягала у вимогах економічних та соціальних до правлячого класу.

Селянсько-козацькі повстання розхитували і послаблювали феодально-кріпосницьку систему, готували відповідний грунт для подальшої боротьби народних мас України, кульмінацією якої стала визвольна війна 1648-1654 рр.. У ході антифеодальних рухів формувалися соціально-політичні погляди її учасників, здобувався досвід класової боротьби, поглиблювалося розуміння її мети і завдань.

В період визвольної війни 1648-1654 років соціально-політичне становище козаків було дуже важким. Антифеодальна боротьба народних мас України того часу обумовлювалася тяжким національним, економічним та релігійним гнітом. Але проблема була в тому, що рядові козаки часто не могли знайти загальної мови з козацькою верхівкою, яка часто в соціальній сфері пригнічувала козаків. Тому козаки змушені були виступати як проти поляків так і проти політики гетьманського уряду.

Наприкінці 1648 року на Волині спалахнуло народне повстання проти політики Богдана Хмельницького відносно долі цього краю. Доля даного регіону вирішувалася до 1657 року. Справа в тому, що Б. Хмельницький не „захистив” населення Волині від рішення уряду Австро-Угорщини щодо переходу даної території під керівництво цієї держави. Жителі Західної України відмовилися підтримати Б. Хмельницького у його намірах об`єднати всю етнічну територію держави ( після підписання Березневих статей 1654 року з Москвою). Ця територія залишилася під владою іноземної держави, повстання було придушено.

Після смерті Б. Хмельницького починається період Руїни. Почалася громадянська війна, боротьба за гетьманську булаву, відокремлення низових козаків від козацької верхівки, економічна криза, поділ України на Правобережну і Лівобережну. Звичайно таке становище не влаштовувало населення Гетьманщини, що призводило до нових козацько-селянських повстань.

У 1657 р. вибухнуло козацько-селянське повстання проти шляхетсько-старшинської верхівки на чолі з гетьманом Іваном Виговським яке очолили Мартин Пушкар і Яків Барабаш. Центром боротьби стала Полтавщина. Повстання поширилося майже на всю Лівобережну Україну і перекинулося на Правобережжя. Приводом було розширення феодального землеволодіння, посилення визиску селян, обмеження привілеїв рядових козаків і міщан. У 1658 р. Гетьманському війську за допомогою татарської орди вдалося придушити повстання. Пушкар і Барабаш загинули. Однак народний рух продовжувався. Його очолили І. Безпалий, І. Донець, І. Сірко, І. Іскра та інші ватажки їх підтримали правобережні козацькі полки. Зазнавши поразки, Виговський утік до Польщі.

У 1663 році в Ніжині на козацькій раді для виборів нового гетьмана Лівобережної України козацька сірома та селяни з використанням соціальних виступів в своїх цілях вчинили розправу над старшинською верхівкою.

Улітку 1663 року тривало повстання селян і козаків Правобережного Поволоцького полку на чолі з Іваном Поповичем. Повстанці мали намір повалити панування шляхетської Польщі на Правобережжі. За наказом правобережного гетьмана П. Тетері каральне військо нещадно розправлялося з повстанцями та їх ватажком.

Селяни, рядові козаки, міські низи продовжували свою боротьбу і в 80-90 роках 17-го століття. Улітку 1687 року розпочалося повстання у більшості полків Лівобережної України. Хвилі нових виступів здіймалися і в наступні роки. Зокрема, згадаємо селянсько-козацькі повстання 1683 та 1684 років на Запорозькій Січі, Київщині, Брацлавщини та Волині.

Протягом усього XVIII століття найпоширенішими формами протесту зубожілих селян і рядових козаків були переселення і втечі, які відбувалися постійно і мали масовий характер. Значного поширення набуло так зване „шукання козацтва” яке інколи переростало у тривалу запеклу боротьбу. Масовими були скарги селян і козаків, перехід у так звані підсусідки (поселення для постійного проживання у двори старшини).Формами боротьби соціального протесту були відмови селян від сплати податків і виконання повинностей, захоплення панської землі, випасів, сіножатей, худоби, майна. Проте найдошкульнішими для феодалів були селянські повстання. Помітними за масовістю були повстання 1702-1704 років під проводом Палія та Абазина.

У ІІ половині 1708 року вибухнуло повстання селян і козаків на території всіх десяти полків Лівобережної Украйни. Новим явищем стало створення значних повстанських загонів, що об’єднували сотні селян і козаків. На початку XVIII cт. На території Правобережної України розгортається визвольний рух проти шляхетської Польщі.

Збройні виступи народних мас відбувалися у 50-60х роках і на Слобідській Україні. Боротьба особливо розгорнулась після ліквідації слобідських козацьких полків, а також у зв’язку із запровадженням подушного податку.

Загострення соціально-політичних суперечностей мало місце й на Запоріжжі. Причини: збагачення старшини, економічне розшарування козацтва.

У вересні 1761 року жителі села Кам’янського козацької ланки закували у колодки писаря. Коли ж осавул І. Кирпань звільнив писаря і спробував схопити декого з учасників заворушення, то стався справжній вибух народного гніву. Козацькому полковнику П. Іванову вдалося придушити вибух, але головних учасників повстання йому не вдалося знайти.

Велике повстання в Січі відбулося також у грудні 1768 року. Повстанці захопили пушкарню, розгромили господарство старшини. Старшина, у тому числі кошовий отаман П. Калнишевський були змушені втекти. Козаки обороняли січову фортецю, але виступ було придушено каральним загоном царських військ. Повстанців, а особливо їх ватажків було жорстоко страчено.

У 70-х на початку 80-х років багатіїв Лівобережної, Слобідської та Правобережної України громили повстанські загони, очолювані Семеном Миколаєнком (Гаркуша). Склад цих невеликих за чисельністю формувань постійно змінювався, а сам Гаркуша часто виступав під іншими прізвищами. Кілька разів Гаркушу арештовували, проте він виривався на волю. Востаннє його схопили в лютому 1784 році і заслали на довічну каторгу до Херсона, де він і загинув.

Після юридичного оформлення кріпосного права з травня 1783 року на Лівобережжі та Слобожанщині протягом 80-90х років VXIII століття відбулося до 50 селянських заворушень, з яких майже половина супроводжувалась збройними сутичками. Так у червні 1783 року селяни з села Морозівка на Київщини відмовилися виконувати повинності і здійснили збройний виступ властям. Під тиском карателів учасники цього виступу розбіглися по сусідніх селах. В свою чергу власті погодилися на деякі поступки. Жителі села Морозівка звільнялися від виконання повинностей, переводилися в розряд державних селян.

Відомим народним виступом було повстання 1780-1793 рр. в селі Турбаях на Полтавщині. Селяни й козаки відмовилися коритись поміщикам Базелевським. На початку січня 1780 року створили сільське самоврядування. Коли ж військова команда почала заарештовувати керівників селянського руху, турбаївці 8 червня 1789 року почали повстання. Його очолили Ракша Бондир, Помазан та інші. Повстанці розгромили маєток Базилевських. Але у червні 1793 року повстанці потерпіли поразку.

Гайдамацький рух, який розгорнувся на початку XVIII століття перед усім на Правобережній Україні поширився також на Лівобережжя і Слобожанщину. (Слово „Гайдамака” походить від тюркського „Гайда” – турбувати, гнати, переслідувати). Перша згадка про гайдамаків відноситься до 1714 р. але найбільшого розмаху цей рух досягає у 1704 та 1750 рр., та у 1768 р. під час повстання Коліївщини.

Довготривалість і стійкість гайдамацького руху зумовлювалася підтримкою з боку широких мас ( селяни – втікачів, міської бідноти, тощо ). Селянсько-козацькі маси продовжували вести боротьбу за землю, активно виступали проти кріпосницьких тенденцій.

У 1731 році закріпачені козаки с. Фоєвич Топальської сотні Стародубського полку відмовилися виконувати повинності, вимагаючи повернення до козацького стану. У 1747 році жителі села відновили свої вимоги. Після жорстокого придушення повстання у 1748 році його керівники П. Яреминка стратили.

Особливо гострими були виступи жителів сіл Купаш та Суботовичі, Новоміської сотні Стародубського полку у 1748-1750, 1760-1761 роках, які боролися за запис до козацького реєстру. Цей виступ був придушений, але селяни не змирилися з невдачею і продовжували боротьбу аж до кінця 70-х років.

У 1734 р. після смерті польського короля Августа ІІ відбувається боротьба за владу між прихильниками російського ставленика Августа ІІІ і прихильниками французького ставленика В’ячеслава Лещинського. Для підтримання Августа ІІІ на території Правобережжя вступили російські війська. Один із російських офіцерів звернувся до населення вести боротьбу проти Лещинського і його прихильників. Але серед українського населення поширилася чутка, що росіяни закликали знищувати всіх шляхтичів. Це сприяло повстанню на території Брацлавщини яке очолив Верлан, але діяли й інші загони. Царські війська із поляками розгромили сили гайдамаків, але рух не припиняється.

У 1750, 1751 роках, відбулися нові гайдамацькі повстання на території Правобережної України, які закінчилися поразкою.

Гайдамацький рух на Правобережній Україні, в який втягнулися значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, послаблював режим польсько-шляхетського панування.

У 1768 р. на Правобережжі вибухнуло найгучніше народно-визвольне повстання – Коліївщина.

Коліївщина – (ця назва походить від слів „кіл” „колоти” „колій”). Очолив повстання Максим Залізняк. За кілька тижнів повстання охопило південну Київщину, Брацлавщину, перекинулося на Поділля і Галичину. Цьому сприяв ряд обставин. Магнати і шляхта непомірно збільшили панщину та інші повинності, посилились національно-релігійні утиски. На першому етапі боротьби повстанці отримали ряд перемог над польським військом. Але у вересні 1770 році в нерівному бою з карателями повстанці потерпіли поразку. Після придушення повстання екзекуції над бунтівниками тривали аж до 1774 року.

Справжньою повінню розлився по Прикарпаттю опришківський рух(перший доказ відомий у 1529 р.) основною його силою виступили безземельні та малоземельні селяни, міська біднота (назва опришки походить від лат. опресор – нещадник, утискувач).

Найбільшого розмаху опришківський рух набув на Закарпатті та Прикарпатті, на території північної Буковини, доходили на територію Поділля. В своїй діяльності опришки взаємодіяли з польськими розбійниками крім того, такий ватажок як Іван Бойчук підтримував зв’язки з запорізькими козаками.

Опришки використовували партизанську тактику, так звану „несподіваність”. Опорним центром була Чорна гора в Карпатах.

У І чверті XVII ст. відомими ватажками опришків були І. Писклявий, У.Пинта, Д.Солонинка та ін.

Найбільшого піднесення опришківський рух досягає у 1738 – 1745 рр. Коли на чолі загонів повстанців стояв народний ватажок, виходець з бідної сім`ї - Олекса Довбуш. Характерною рисою цього руху було т.зв. соціальне розбійництво.

Завдяки підтримці народних мас, вмілому керівництву, високому бойовому духу Довбушеві загони зуміли тривалий час успішно боротися з феодалами. 24 серпня 1745 року Довбуш загинув. Його справу продовжили В.Баюрак, І.Бойчук та ін. У I пол.XIX століття розгорнувся масові виступи селян та рух військових на Україні.

В окремих випадках селянський рух набував форми так званого соціального бандитизму. Найвідомішим прикладом такого виступу була хвиля грабіжницьких нападів на поміщицькі маєтки загонами під проводом Устима Кармелюка.

Устим Кармалюк вів багаторічну нерівну боротьбу з представниками панівної верхівки. У 1812 р. поміщик відправив його на військову службу, та У. Кармалюк утік, повернувся до рідних місць і створив повстанський загін. Протягом 1813 р. він кілька разів нападав на поміщицькі садиби. Спійманий навесні 1814 р. У. Кармалюк був покараний, відправлений у штрафний батальйон, що знаходився у Криму. Та 13 червня 1814р. поблизу с. Панівці він утік і повернувся на Поділля. Це знову посилило боротьбу селян.

У січні 1817 р. У. Кармалюка заарештували знову. Смертний вирок, оголошений судом 20 вересня 1818 р. було замінено 10-річною каторгою в Сибіру. На шляху до місця заслання У. Кармалюк утік. Повернувшись на весні 1819 р. на Правобережжя, він утворив загін який протягом 1820-1822 рр. здійснив кілька успішних нападів на шляхетська маєтки. Стурбована ситуацією, що склалося, місцева влада вирішала мобілізувати каральні загони для боротьби з повстанцями. 22 березня 1822 р. внаслідок раптового нападу загін У. Кармалюка було повністю розгромлено, а самого ватажка схоплено. Проте й цього разу народному месникові пощастило – у березні 1825 р. він утік з каторги. За кілька місяців, здолавши неймовірні перепони, У. Кармалюк знову з’явився на Правобережній Україні. Протягом листопада 1826 р. – червня 1827 р. вони здійснили близько двох десятків нападів на маєтки поміщиків.

У червні 1827 р. шляхті вдалося схопити У. Кармалюка. Лише в серпні 1830 р. він утік із Архангелогородського піхотного полку (Новгородська губернія), повернувся на Поділля і почав готувати нове повстання. Проте на цей раз у вирішальний час за доносом зрадника був схоплений і засуджений до нового заслання у Сибір. Та поки затверджувався вирок Подільським головним судом, У. Кармалюк підготував і здійснив втечу (квітень 1832р.).

Протягом 1832-1835 рр. повстанський рух охопив Подільську, ряд місцевостей Волинської та Київської губерній. Але у 1835 р. трагічно обірвалося життя У. Кармалюка.

У I пол. XIX століття розгорнулися масові виступи селян та рух військових на Україні. Воєнні поселення – організація військ в Російській імперії з метою зменшення військових витрат (поєднували військову службу з веденням сільського господарства). Проти жорстокого режиму, деспотизму та муштри на воєнних поселеннях, створених на Україні, спалахнули виступи воєнних на чугуївських (серпень 1819 року) та на т. зв. Аракчеєвських (Аракчеєв - російський державний діяч, воєнний міністр, граф, генерал) воєнних поселеннях у 1815 – 1825 роках. Вимога: ліквідація воєнних поселень. Також відбулось повстання бугських козаків у липні – вересні 1817 року у місті Вознесенськ (сучасна Миколаївська область) у зв`язку з переводом їх у воєнні поселення. У ході повстань учасники захопили землі, виганяли та вбивали керівництво. Але повстання були подавлені царськими військами, учасників було вислано до Сибіру, а тих, хто чинив більш активний опір – страчено.

Сваволя дворян викликала численні виступи селян у колишніх церковних маєтках. У серпні 1843 р. міністерство державних маєтно-церковних завершило розслідування виступу селян Радовля й Тепениці, що належали раніше Олевському кармелітському монастиреві (закритому в 1832 р.). Орендарі перевищували інвентарні норми, гнобили селян непосильними роботами та натуральними поборами. Жорстокі покарання призвели до того, що кілька селян вмерли від побоїв. Дійшло до гострої сутички підданих з орендарем, під час якої селяни розправилися з виборним Трохимовим, який став на бік посесора, розорили винокурню. Найактивніших учасників виступу віддали під суд. За рештою селян, за розпорядженням міністра державних маєтностей П. Д. Кисельова, було встановлено “особливий нагляд окружного начальника”.

У жовтні 1844 р. селяни с. Плебанівки Могилівського повіту Подільської губернії (до 1842 р. належала Шаргородському костьолу) подали скаргу на нестерпність панщини, а також інших утисків з боку посесора Куявського. Цей виступ був придушений військовою силою. Хоч слідство і підтвердило справедливість селянських скарг, однак їх протест не був задоволений.

У березні 1848 р. спалахнула буржуазно демократична революція в Австро-Угорщині, яка дала товчок національно-визвольному руху на Західноукраїнських землях.

У березні 1848 р. відбулася масова демонстрація у Львові, яка склала петицію до імператора з вимогами здійснення буржуазних реформ та обернення Талицяб у Польську автономну провінцію. Під тиском демонстрантів були визволені всі політичні в’язні із тюрем Львова, почалося формування національної гвардії.

У квітні 1848 р. почалися заворушення селян, що могли започаткувати вибух нових селянських повстань. Для відвернення повстання уряд Австро - Угорщини відмінив 17 квітня в Галичині кріпосне право, панщину та особисту залежність селян від феодалів.

В листопаді 1848 р. вибухнуло озброєне повстання у Львові, з вимогами введення української автономії у Східній Галичині. В повстанні прийняли участь широкі народні маси: від ремісників до інтелігенції. Повстання було жорстоко подавлено каральними військами після артилерійного обстрілу міста.

Протягом 1848 р. в Північній Буковині селяни відмовились виконувати феодальні повинності, захватили поміщицькі землі, пасовища та ліса, створювали військові загони. Яскравою сторінкою в історії українського народу було повстання під проводом Лук`яна Кобилиці, який на той час був депутатом парламенту. 16 листопада 1848 р. він зібрав у Вижниці 2600 селян і закликав їх до боротьби з поміщиками. Повстанський рух охопив гірські села Вижницького і Сторожинецького округів. Селянський загін під проводом Лук`яна Кобилиці до літа 1849 року вів боротьбу з урядовими військами. Але ватажка було схоплено у 1850 році, збройне повстання було подавлено каральними загонами.

Специфікою селянського руху в українських губерніях Російської імперії було те, що тут у народній пам`яті ще жили згадки про козацькі та гайдамацькі часи. Навесні 1855 року 9 із 15 повітів Київської губернії були охоплені рухом під назвою Київської козачини. Приводом до його виникнення стали маніфест царського уряду від 6 лютого 1855 року про створення народного ополчення у зв`язку з Кримською війною. Серед селян поширилися чутки, що уряд закликає їх у козаки й обіцяє звільнення від панщини. Селянство масово записувалося в ополчення і чинили опір будь-яким спробам повернути їх назад у кріпацтво. Лише за допомогою війська уряду вдалося втихомирити бунтівливе селянство.

Іншою ознакою селянських рухів був наївний монархізм. Найкращим його прикладом була таз звана Чигиринська справа 1877-1879 років, коли російський народник Яків Стефанович під вигаданим ім`ям Дмитра Найди видав себе за царського комісара і підбурював чигиринських селян до повстання. Він поширював нібито підписану царем „Золоту грамоту”. Після розкриття змови було арештовано близько 1000 осіб.

Друга половина 19-го століття відзначалась промисловим переворотом. У цей час формуються нові прошарки населення: робітники, наймані селяни. Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню вільнонайманої праці. Будь-які докорінні зміни в економіці, як правило, ставлять перед суспільством одну з важливих проблем - робочої сили. Потужне нарощення промислового потенціалу призвело до багаточисельної міграції робочоЇ сили.

Робітники потерпали від подвійного гніту українських та іноземних капіталістів. Повсюдно порушувались права робітників: збільшувався робочий день, була відсутня охорона праці, техніка безпеки, падіння заробітної плати, несправедливість системи штрафів.

Переплетіння етнічних, релігійних і соціальних поділів робило українські землі ґрунтом, особливо сприятливими для гострих соціальних конфліктів. Упродовж ХІХ століття українські землі були тереном селянських і робітничих виступів.

Перші великі виступи робітників у Російській імперії припали на 1874 рік (страйк донбаських шахтарів) і у 1875 році (страйк машинобудівників і залізничників в Одесі). Центром робітничого руху стає Донбасько – Катеринославський регіон. Частота робітничих виступів, як страйків, так і стихійних заворушень, зростала: з 11 у 1870-1875 рр. до 116 у 1896-1899 рр..

Початок XX ст. позначився в Україні піднесенням робітничого, селянського, студентського рухів, що зумовлювалося соціально-економічною кризою 1900—1903 рр. та антинародною політикою російського самодержавства. В 1900 р. у Харкові відбулася багатотисячна травнева демонстрація. У 1901—1902 рр. політичні страйки і демонстрації пройшли в Києві, Катеринославі, Одесі та інших містах. Робітники висували економічні вимоги — запровадження 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати, видача її готівкою, а не продуктами тощо. Страйковий рух робітників у 1900—1903 рр. невпинно наростав. Якщо в 1900 р. страйкувало близько 30 тис., то в 1903 р. — понад 86 тис. чоловік.

Поступово від економічних вимог робітники перейшли до політичних, висуваючи лозунги політичних свобод. Навесні 1901 р. семитисячна політична демонстрація робітників і студентів Харкова проходила під гаслами «Геть самодержавство!», «Хай живе свобода!».

Нового розмаху робітничий рух набув у 1903 р., коли Україну охопив загальний політичний страйк. Він розпочався у Баку на Закавказзі й перекинувся до Одеси, Катеринослава, Києва, Миколаєва, Єлизаветграда та інших промислових центрів і районів України. У страйку взяло участь близько 200 тис. робітників, з них понад 115 тис. в Україні. У багатьох містах відбулися великі робітничі демонстрації і мітинги, які супроводжувалися кривавими сутичками з поліцією та військами. Загальний страйк 1903 р. мав ряд особливостей. По-перше, він був найбільш масовим. По-друге, всі страйкарі вперше об'єднали вимоги-економічного і політичного характеру. Вони проголошували лозунги «Хай живуть політичні свободи!», «Хай живе демократична республіка!». Загальний страйк проходив не стихійно, а мав організований характер, що свідчило про зростання згуртованості і єдності робітників у боротьбі за свої економічні і політичні інтереси.

Страйковий рух охопив міста Східної Галичини. У 1900—1903 рр. тут відбулося 42 робітничі виступи за участю понад 18 тис. чол. У 1904 р. робітники Галичини організували 30 страйків. Особливо помітним став виступ працівників нафтової та озокеритної промисловості, в якому, за офіційними даними, брало участь понад 6 тис. чол. Страйкарі ви­сували переважно економічні вимоги.

На початку XX ст. внаслідок тяжких умов життя селянства та існування поруч з селянськими господарствами великопоміщицьких маєтків посилюються селянські виступи і заворушення. В 1900 р. селянські заворушення відбулися в ряді сіл Київської та Подільської губерній. Основною причиною селянських виступів було малоземелля. Позбавлені засобів для існування, безземельні і малоземельні селяни самовільно захоплювали поміщицькі землі, вирубували ліс, заорювали сінокоси, добивалися повернення відрізків тощо. Найбільш поширеними формами боротьби селян за землю були потрави поміщицьких посівів і сінокосів, захоплення земель та угідь, відмова від сплати боргів і платежів та ін. Становище селян погіршало в 1901 р. внаслідок голоду. Тому за 1900— 1901 р. в Ук­раїні було зареєстровано кілька сотень селянських виступів. З 95 повітів України селянськими заворушеннями було охоплено 64. Загалом аграрний рух у 1900—1902 рр. охопив усі райони України, проте найбільшого розмаху він набув на Правобережжі, де сильними були пережитки кріпацтва, більш глибокі, ніж в інших регіонах краю, соціально-економічні і національно-релігiйні суперечності. Якщо на Півдні України, де селяни були краще забезпечені землею й заробітками, в 1900—1901 рр. відбулося 30 селянських заворушень, на Лівобережжі — 50, то на Правобережжі — понад 200.

У 1902 р. селянський рух охопив Полтавську, Київську, Харківську та інші губернії і досяг найбільшої сили. У ряді районів селянська боротьба переросла в масові збройні виступи. Поміщики тікали, кидали свої маєтки напризволяще. Лише в березні було зруйновано 40 поміщицьких маєтків у Полтавській губернії. Усього протягом березня — квітня 1902 р. сталося понад 120 нападів на економії поміщиків, багатих орендарів, унаслідок чого 105 маєтків було розгромлено.

Доведені до відчаю злиднями і стражданнями, селяни забирали в поміщицьких садибах хліб, картоплю, сіно для худоби, необхідний реманент, знаряддя праці. Серед селян поширювалися чутки про існування царського указу, згідно з яким їм нібито дозволялося забирати у поміщиків хліб, землю, майно. Проте царський уряд розвіяв ці селянські ілюзії, надіславши на село війська, щоб за допомогою зброї придушити повстання. Розправи уряду з повстанцями показали селянам суть царської влади, кому вона служить і кого захищає. Тільки в Харківській губернії після збройного придушення повстань до суду було притягнуто 960 осіб. Без судових рішень багатьох селян покарано шомполами. Учасників виступів ув'язнювали, відправляли на каторжні роботи або на заслання до Сибіру та інших віддалених районів країни. Але це не припиняло революційних настроїв серед селян, їх підсилювала і агітація революційних партій, які закликали селян до боротьби проти царського режиму. Серед селян розповсюджувалась література есерів, рухівців, зокрема брошура «Дядько Дмитро», в якій у популярній формі викривався самодержавно-поміщицький лад і звучав заклик до боротьби проти великого поміщицького землеволодіння. Про масштаби революційної агітації на селі переконливо свідчить хоча б той факт, що лише протягом січня — березня 1902 р. на Полтавщині жандармські чиновники зареєстрували 68 різних нелегальних видань. Селянські повстання на Полтавщині й Харківщині мали значний вплив на розгортання аграрного руху в інших губерніях України. Хоча царські «власті» всіляко приховували правдиву інформацію про ці події, чутки про них поширювалися серед селянства. У 1902 р. на Україні відбулося 320 селянських виступів, які охопили 556 сіл. Особливістю селянського руху 1902 р. порівняно з попередніми роками була його масовість. Із 320 виступів 212 було ліквідовано за допомогою поліції та військ. Однак за своєю суттю селянський рух залишався ще розрізненим і стихійним. Протягом 1903— 1904 рр. в підросійській Україні відбулося 411 виступів, у яких брали участь селяни 439 сіл з населенням майже 350 тис. чол. За підрахунками історика селянського руху М. Лещенка, всього в 1900—1904 рр. в Україні відбулося 1022 виступи селян, що охопили 1300 сіл з населенням 800 тис. чол.

Важким було становище українських селян і на Буковині, Галичині та Закарпатті, де більша частина землі належала поміщикам, серед яких переважали чужинці: поляки, румуни, мадяри. На початку XX ст. у цих регіонах постійно зростає число селянських страйків. 1902 р. страйк, у якому взяло участь 200 тис. селян, охопив усі східні частини Галичини. Селяни отримали ряд поступок з боку поміщиків.

Складовою частиною загальнодемократичного руху стали виступи студентства, соціальний склад якого на початку XX ст. дещо змінився за рахунок вихідців із демократичних верств населення. Студенти, незадоволені реакційним університетським статутом 1884 р., який не давав права вільно та самостійно вести свої справи, на своїх зібраннях і вічах висловлювали протести проти поліцейського режиму у вузах та інших навчальних закладах, вимагали автономії університетів. У вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава відбувалися демонстрації з вимогами академічних свобод. Частина студентів, особливо вихідців із селян та міщан, прагнула поєднати студентський рух із загальнополітичною боротьбою проти царського режиму, критикувала політику уряду.

У січні 1901 р. за спробу студентів Київського університету провести страйк 183 учасники сходки відповідно до «Тимчасових правил» були віддані у солдати. У зв'язку з цим по всій країні прокотилася хвиля студентських страйків, на що влада відповіла масовим звільненням студентів, демонструючи сваволю і безчинство. Проте студентський рух не припинився, а вийшов за стіни навчальних закладів і почав зливатися з політичними виступами та демонстраціями робітників. У листопаді — грудні 1901 р. спільно виступили харківські студенти і робітники. У відповідь на це проти демонстрантів були кинуті козаки, кілька рот піхоти та полк драгунів. Прагнучи заспокоїти студентство, царський уряд 22 грудня 1901 р. видав нові «Тимчасові правила». Вони давали змогу студентам створювати під наглядом керівників навчальних закладів гуртки, каси, бібліотеки, скликати збори. Однак така «регламентація» уже не задовольняла студентські маси, які все рішучіше заявляли про свій протест.

В вузах країни відбулися виступи протесту проти запровадження урядом нових «Тимчасових правил». Уже в лютому — березні студентські виступи переросли у всеросійський страйк, в якому брало участь близько 30 тис. чол. Студентські демонстрації підтримували робітники, і запровадження «Тимчасових правил» було зірване. У серпні 1902 р. уряд прийняв чергові «Тимчасові правила», які передбачали запровадження у вищих навчальних закладах інституту кураторів, професорських дисциплінарних судів. Серпневі «Тимчасові правила» в черговий раз сколихнули студентську молодь, до якої почали приєднуватися вихованці старших класів гімназій, реальних училищ і технічних шкіл. У Харкові, Києві, Катеринославі та інших містах України виникли підпільні учнівські організації, які сприяли пожвавленню самодіяльності серед учнівства. Третій всеросійський студентський з'їзд, який відбувся в Одесі наприкінці листопада 1903 р., констатував, що рух студентської молоді, виникнувши на академічному грунтi почав переростати у політичний. Підтвердженням цього були не тільки політичні вимоги сту­дентів, а й створені ними політичні організації і гуртки.

Рух українського студентства на початку XX ст. розвивався також у Західній Україні. Віча та зібрання студентської молоді Галичини й Буковини спрямовувалися на задоволення як академічних, національно-культурних, так і політичних вимог, пов'язаних насамперед із наданням українським землям статусу національно-територіальної автономії.

Перша російська революція, що розпочалася подіями «Кривавої неділі» 9 січня 1905р. супроводжувалася активними діями робітників, селян, усіх демократичних верств суспільства. Звістка про криваву розправу над учасниками мирної демонстрації в Петербурзі швидко облетіла всю країну, викликавши гнів та глибоке обурення робітників й усіх трудящих. Уже 12 січня почався страйк на Південно - російському машинобудівному заводі в Києві, який підтримали робітники заводу Гретера і Криванека та інших підприємств міста. Страйкарі відстоювали економічні інтереси, проте висували і вимоги загальнополітичного характеру. Протягом січня страйкували робітники Катери­нослава, Кам'янського, Горлівки, Юзівки, Єнакієвого, Маріуполя, Житомира, Бердичева та інших промислових міст і регіонів України. У січні 1905 р. в шести губерніях України страйкувало 41 підприємство, а загальна чисельність страйкарів перевищила 11 тис. чол.

До березня 1905 р. страйковий рух продовжував невпинно наростати, втягуючи в революційну боротьбу дедалі більше робітників. У деяких районах Донбасу та в Миколаєві адміністрація кинула на придушення виступів поліцію та війська, що призвело до кривавих сутичок між страйкуючими і солдатами. Протягом перших трьох місяців революції в Україні страйками було охоплено понад 320 заводів, фабрик та майстерень, а чисельність страйкарів, за далеко неповними даними, досягала 170 тис. чол. У зазначений період страйки мали переважно економічний характер, їх учасники добивалися встановлення 8-годинного робочого дня, підвищення заробітної плати забезпечення оплати у зв'язку з хворобою, відкриття шкіл для дітей тощо. Могутній натиск робітників примусив капіталістів у багатьох випадках піти на деякі поступки.

Весною і влітку 1905 р. відбувалося швидке наростання масової боротьби пролетаріату. У багатьох містах, зокрема Одесі, Києві, Луганську, Мелітополі, Харкові, Катеринославі, пройшли Першотравневі масовки та робітничі збори, страйки i демонстрації. Налякане революційним піднесенням царське самодержавство опублікувало підготовлений міністром Булагіним закон про скликання дорадчої Державної думи. За її допомогою царизм мав намір послабити революційний натиск. Проте в жовтні 1905 р. розпочався всеросійський жовтневий політичний страйк, який охопив понад 2 млн. чол. На Україні в ньому взяло участь 120 тис. чол. У Катеринославі, Харкові, Одесі відбулися криваві сутички і барикадні бої між страйкарями і царськими військами.

Всеросійський політичний страйк показав могутність робітників. Він паралізував сили уряду і примусив царя видати 18 жовтня маніфест про «громадянські свободи» і скликання законодавчої Думи iз залученням до виборів усіх верств населення. У дні жовтневого страйку почали формуватися ради робітничих депутатів. У жовтні—грудні 1905. р. вони виникли у найбільших промислових центрах України — Катеринославі, Києві, Одесі. Миколаєві, Єнакієвому, Маріуполі, Юзівці і Кременчуку.

З літа 1905 р. і особливо активно після всеросійського жовтневого страйку серед робітників розгорнувся рух за організацію професійних спілок. У листопаді 1905 р. в Україні налічувалося не менше 80 професійних спілок, які діяли в усіх великих містах. Основну увагу профспілки приділяли боротьбі за поліпшення економічного становища робітників, проте разом з тим сприяли залученню трудящих до політичної боротьби.

Під впливом виступів робітничого класу посилились селянські заворушення. Тільки в першій половині 1905 р. селянський рух охопив 43 з 94 повітів України, всього у регіоні відбулося 1857 селянських виступів. Найбільшим із них був виступ селян у с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Влітку 1905 р. почали створюватися місцеві організації Всеросійської селянської спілки. Всього протягом 1905 року в Україні відбулося близько 4000 селянських виступів, що охопили 6884 села з населенням понад 5 млн. чоловік. У Чернігівській, Полтавській і деяких інших губерніях відбулися справжні селянські повстання. Найбільшим із них був виступ селян у с. Великі Сорочинці на Полтавщині.

Революційні настрої у 1905 р. перекинулися і на армію. Збройна опора царизму захиталася, почалися виступи серед солдатів і матросів. Найбільшим з них було повстання матросів на броненосці «Потьомкін» Чорноморського флоту 14—25 червня 1905 року.

Приводом стало те, що матросам 14 червня на обід подали борщ з червивим м’ясом. Жоден матрос не торкнувся цього борщу. Командир корабля Голіков вирішив використати для виявлення і розстрілу революційних керівників. За порадою більшовика Вакуленчука матроси перестали коритися Голікову. Старший офіцер Гіляровський смертельно поранив Вакуленчука. Тоді матроси розправилися з найбільш ненависними офіцерами, а інших заарештували.

Оволодівши кораблем матроси головою обрали П. Матюшенка. У ніч на 15 червня “Потьомкін” прибув до Одеси. Царський уряд послав проти повсталих майже всю ескадру (12 кораблів). Командирові броненосця “Георгій Побідоносець” вдалося посадити корабель на мілину.

Команда “Потьомкіна” змушена була повести (із-за нестачі запасів) корабель до румунського порту Констанци де 25 червня здалися румунським властям. З усього екіпажу тільки 117 чоловік повернулися тоді до Росії, інші залишилися за кордоном. Ті учасники повстання, які потрапили до рук царських властей, були засуджені до страти, каторги або тюремного ув’язнення.

І хоча повстання зазнало поразки, все-таки відіграло велику роль у розгортанні антисамодержавного руху в армії та на флоті. Восени 1905 р. виступи солдатів і матросів відбулися в Севастополі, Києві, Харкові, Миколаєві, Катеринославі.

Під впливом революційного руху робітників і селян продовжувалися заворушення в армії і на флоті. Найширшими в Росії були виступи матросів у Кронштадті в липні 1906 р. В Україні відбулися повстання солдатів 7-го саперного батальйону в Києві, ряд солдатських мітингів у Одесі і Харкові, демонстрація новобранців у Миколаєві, повстання солдатів у Полтаві та Херсоні. Проте всі ці розрізнені виступи були жорстоко придушені. Революція 1905—1907 рр. закінчилася поразкою але завдала серйозного удару царському самодержавству.

Кульмінаційним моментом революції став грудень 1905 р., коли у ряді міст відбулися збройні повстання. В Україні основними районами збройної боротьби проти царизму були Катеринослав, Донбас, Київ, Одеса, Миколаїв, Харків. У ході збройних виступів робітників влада часто переходила до рук Рад робітничих депутатів. Однак у грудні 1905 р. царизм придушив повстання і відбив натиск народу.

З 1905 р. соціальний рух йде на спад, але в цей період робітники і селяни продовжували відстоювати свої права.

У Галичині та на Буковині в 1905 - 1907р. р. відбувалося значне зростання вічового руху, який спрямовувався насамперед на демократизацію виборчої системи,

Після поразки буржуазно-демократичної революції в Росії, у тому числі й в Україні, настав період столипінської реакції. Він виявився суворим випробуванням для робітничого класу, селянства, прогресивної інтелігенції, у більшості регіонів країни тривалий час діяв воєнний або надзвичайний стан чи стан посиленої охорони. Було заборонено діяльність усіх опозиційних партій. Царизм громив робітничі організації — профспілки, кооперативи тощо.

Розгул реакції призвів до спаду робітничого руху, хоча відбувалися окремі політичні та економічні виступи і страйки робітників. Так, зокрема у листопаді 1907 р. застрайкували 2 тис. робітників Харківського паровозобудівного заводу. У 1907—1910 рр. страйки відбувалися переважно з нагоди роковин «кривавої неділі» та 1 Травня. В цілому в означений час в Україні відбулося 504 страйки, в яких взяли участь близько 80 тис. чол. Проте страйки не були значними та масовими і мали переважно оборонний характер. Робітники боролися в основному проти погіршення умов праці, відстоювали свої соціальні завоювання.

Пожвавлення робітничого страйкового руху розпочалося лише восени 1910 року. Він набував все більшої сили і потужності. Справжнім каталізатором революційного піднесення став розстріл робітників на Ленських золотих копальнях 4 квітня 1912 р. Прокотилася хвиля масових страйків, демонстрацій і мітингів по всій Росії. В Україні у 1912 р. відбулося 349 страйків, які здебільшого мали політичний характер. Боротьба робітників за свої соціально-економічні і політичні права набувала наступального характеру. За передвоєнний період 1914р. на підприємствах України страйкувало 60 тис. чол., з них 75 відсотків брали участь у політичних страйках.

Після придушення революції і до початку Першої світової війни антицарські та антипоміщицькі настрої продовжувало демонструвати селянство. Щоправда, в 1907— 1914 рр. тривали лише розрізнені виступи окремих груп селян. Замість розгрому поміщицьких маєтків, що було характерним в революційні часи, селяни тепер здійснювали підпали господарств. Певне пожвавлення селянського руху розпочалося в 1910р. Тоді в Україні відбулося 318 селянських заворушень, а в І911р. - 112. Продовжували нелегально діяти й створювалися нові організації Селянської спілки, відбувалися страйки робітників.

Під час 1-ої світової війни 1914 року революційно настроєні робітники відправлялися на фронт. В народних масах країни зростало невдоволення війною, господарською розрухою в країні, політикою самодержавства. Наростала хвиля революційного піднесення. Робітничий клас Росії і України все активніше включався у страйкову боротьбу. Вона охоплювала всі промислові центри й набувала яскраво вираженого політичного характеру. У 1915 році в Україні відбулося 115 страйків у яких брали участь 48 тисяч робітників. У 1916 році кількість страйків зросла до 218, а учасників відповідно до 193 тисяч. Посилювався революційний рух і на селі. За період 1-ої світової війни на Україні відбувся 161 селянський виступ.

Різні уряди, які існували в Україні в період 1918-20 pр. були мало популярними серед селян. Зокрема, це стосувалося режиму гетьмана П.Скоропадського. Селянство протестувало як проти повернення землі поміщикам, так і проти насильницького вилучення продовольства на користь німецьких і австро-угорських окупантів. В липні 1918р. особливого розмаху набуло Звенигородсько - Таращанське повстання (керівники: Гребінка, Баляс), в серпні — Ніжинське (Микола Кропив'янський).

Настрої селянства були надто важливими, оскільки вперше за довгі століття у нього з'явилося бажання і здатність боротися. В період Гетьманщини по всій Україні виникло декілька партизанських загонів на чолі з отаманами пройнятими ідеями анархізму.

Три керівники масового селянського руху зі своїми загонами діяли на території України. Незадоволення селян економічною ситуацією перепліталися з політичною боротьбою за владу в країні. Отаманів та їх ідеї підтримувала велика кількість селян.

З приходом більшовиків на початку 1919 р. відразу ж почалось запровад­женням радгоспів, комун, продрозверстки, що не могло не вплинути на відношення селян до радянської влади. Як зазначали навіть керівники більшовиків, саме селянські повстання привели до поразок та відступу Червоної армії з України.

Два наймогутніших партизанських ватажки із своїми загонами базувалися в південних степах України. Один із них отаман Матвій Григор'єв:

Григоріїв (Григор'єв) Матвій (1888-1919) колишній царський офіцер, очолював сили в 12 тис. чоловік на Херсонщині й підтримував тісні зв'язки з українськими лівими радикалами. Також підтримував Директорію, діяв у районі Миколаєва (1918). Восени 1918 р він очолив антигетьманське повстання на сході Херсонської губернії.

У березні - квітні 1919 року Григор’єв перейшов на бік більшовиків, допомагав їм у наступів на Миколаїв, Херсон, Одесу. Проте в травні 1919 р. Григор'єв підняв найбільше антибільшо­вицьке повстання, яке відразу охопило велику частину Правобережжя та Півдня України (тривало до початку червня). Повстання було ліквідоване Червоною Армією. Загони Григор`єва перейшли на бік Махна. А сам Григор’єв був убитий махновцями.

Інший легендарний керівник масового селянського руху - Нестор Іванович Махно (справжнє прізвище — Міхнієнко).

У 1917 році Махно висунув ідею про розподілення землі і знайшов багато прихильників серед селян-земляків. Незабаром його обрали головою селянської спілки і керівником місцевої Ради селянських депутатів. На цих посадах він за декілька місяців виконав свої передвиборні обіцянки; на літо 1917 року влада в Гуляй - Полі перейшла до рук Ради яку він очолював, панське і церковне землеволодіння перестало існувати за два місяці до прийняття Декрету про землю.

У 1918 році Махно створив повстанське військо. В листопаді 1918 року махновці здійснили свій перший рейд, пройшли з боями Олександрівський, Маріупольський, Бердянський і Павлоградський повіти. 30 грудня, в результаті згоди між «Революційним штабом» махновців і Катеринославським губревкомом про спільну боротьбу проти білих, німців і гетьманців, Нестор Махно був призначений головою робітничо - селянської армії Катеринославського району.

Махно став союзником Червоної армії, але вій зберіг за собою певну воєнну, політичну та економічну самостійність. Він контролював 72 волості навколо Гуляй - Поля, проводив у них незалежну економічну політику.

В цей чає армія Махна активно протистояла білогвардійським військам. Його частини успішно штурмували Катеринослав, а з початку 1919 року брали участь в боях з Петлюрою і Денікіним.

Але явне протистояння у селянському питанні поступово загостряло відносини Махна з Радянською владою. В травні 1919 року бригада Махна почала відкриту боротьбу проти радянської влади. За наказом Троцького у червні 1919 року Ворошилов заарештував і розстріляв 8 чоловік із штабу Махна. Тоді „батько” повернув свої війська проти червоних. У січні 1920 року Всеукррефком оголосив махновців поза законом.

Восени 1920 року була укладена остання угода Махна з радянською владою. Його дивізії брали участь в штурмі Перекопу і в звільненні Криму. Після перемоги частина махновських військ, яка знову виступила проти Рад, була роззброєна, командири — розстріляні. З цього моменту почалася історія кривавої махновщини. Не приймавши участь у кримському поході через поранення, Махно зібрав у 1921р. ядро своєї армії, її шлях - рейди по Україні, масові знищення радянських активістів, чекістів, червоноармійців.

Посилився терор з боку більшовиків. Червона Армія нанесла поразки пов­станським з'єднанням. Тому в серпні 1921 р. Махно з невеликим загоном пере­правився через Дністер, а у 1924 році емігрував у Францію.

Паралельно з повстанськими загонами отамана Григор`єва діяводин з найвидатніших керівників селянсько-повстанського руху в 1917- початку 1920-х років в УкраїніТерпіло Данило Ількович(псевдонім -отаман Зелений). У листопаді 1918 брав участь у повстанні проти гетьманського уряду Павла Скоропадського на Трипільщині. Очолив Дніпровську дивізію.

У січні 1919 виступив проти Директорії УНР і перейшов на бік Червоної армії. Призначений командиром 1-ї Київської радянської дивізії, що увійшла до складу Українського фронту під командуванням військово діяча В. Антонова-Овсієнка. Вів бої з частинами армії УНР, брав участь у захопленні радянськими військами Києва. Після вимоги більшовицького командування реформувати дивізію за зразком червоноармійських частин Терпіло відмовився влитися у Червону армію.

Повстанці під командуванням Зеленого контролювали значну частину Київщини і Полтавщини. Отаман відмовився надати підтримку отаману М.Григор'єву, що значно послабило антибільшовицький повстанський рух. Проти повстанців Зеленого було направлено червоноармійські загони чисельністю 21 тис. чоловік.

У запеклих боях 11-15 травня 1919 року загони Терпіла зазнали поразки і відступили на лівий берег Дніпра.

18 липня 1919 року неподалік Трипілля загони отамана Зеленого були розбиті. З невеликим загоном він змушений був відступити. Вів боротьбу з денікінцями, але у серпні 1919 був розбитий. В одному з боїв неподалік Канева смертельно поранений. Похований у Трипіллі.

Отже, 1917 – 1920 рр. у зв’язку з допуском капіталістичних елементів в економіці відбувались заворушення робітників пов’язані з боротьбою за покращення матеріального становища, умов праці, проти безробіття. У 1930 роки ситуація змінюється докорінно: відбувається становлення жорстокого політичного режиму, процесу індустріалізації. В кінці 1920-х - на початку 1930-х років на боротьбу спробували піднятися селяни. Особливою формою протесту стало масове знищення худоби, вагомим було повстання українців на Кубані. Таким чином в 1930-1950 рр. фактично був придушений будь який опір в принципі, тому в цей період в СРСР ми називаємо тоталітарним.

Під час правління М.С. Хрущова відбувається послаблення політичного режиму. У зв’язку з цим відкрилась певна можливість висловлювати свої “незадоволення”, реагувати на існуючий стан в суспільстві. Яскравим прикладом було повстання робітників у місті Новочеркаську. В Україні гучних соціальних виступів в цей період часу не зафіксовано. Але зі стовідсотковою гарантією можна стверджувати що вони існували. Проте вони не мали масового характеру і миттєво були придушені.

Після правління М.С. Хрущова ситуація змінюється. Економічні вимоги були ліквідовані у 70-ті рр. ХХ ст. з приходом до влади Л.І. Брежнєва. Країна вступила в фазу певної економічної стабільності, хоча спектр проблем не був повністю вирішеним. Невдоволення виявлялось в окремих категоріях промислових робітників. Виступи були не масовими і тривали короткий період часу.

Масовий робітничий страйковий рух розпочався в середині 1980-х рр., з приходом М.С. Горбачова у зв’язку з економічними причинами. У країні була оголошена програма “перебудови та гласності”, яка несла в собі ряд економічних, соціальних та політичних реформ.

Недосконалі реформи в економіці ще більше ускладнили соціально – економічні проблеми робітників, які не вирішувалися роками, особливо у гірничій галузі республіки. Вибух невдоволення був неминучий.

Влітку 1989 р. вугледобувні райони СРСР вперше за багато десятиліть охопила хвиля страйків. Зокрема, припинили роботу майже півмільйона шахтарів у Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах. Шахтарі вимагали поліпшення умов праці та підвищення заробітної плати.

У Донбасі використовувалися застарілі й зношені засоби виробництва. Внаслідок використання недосконалої техніки продуктивність праці була низькою, а запиленість повітря в забоях перевищувала нормативну в 20-100 разів. Проте не умови праці були головною причиною незадоволення шахтарів. Під час опитування робітників об’єднання „Донецьквугілля” 86відсотків з них назвали найвагомішою причиною страйку дефіцит продовольчих і промислових товарів, а 79 відсотків – низьку заробітну плату.

У Горлівці виникла регіональна спілка страйкових комітетів Донбасу. Вона домоглася усунення з посад деяких компартійно-радянських керівників середньої ланки і оголосила недовіру третині директорів шахт та об’єднань. Усі господарські керівники мали пройти через вибори в своїх колективах.

Першими в Україні застрайкували 15 липня 1989 року гірники шахти „ Ясинуватська – Глибока” в Макіївці. Потім центр подій перемістився у Донецьк. За деякими даними, страйк підтримали, припинивши роботу, 182 шахти. Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення заробітної плати, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних та житлово – побутових проблем. Страйк завершився 30 липня 1989 року. Уряд задовольнив майже всі вимоги страйкарів.

Центром політичної активності в Україні у 1989 р., безперечно, був Львів. Із зрозумілих причин русифікація мало торкнулася Західної України. Населення її особливо боляче сприймало обмеження сфери дії української мови, що здійснювалося партійно-державними органами. 13 червня 1988 р. після заборони місцевими властями проведення установчих зборів Товариства української мови імені Т. Шевченка львів’яни розпочали численні акції протесту. Вони протестували проти закриття шкіл з українською мовою навчання, витіснення рідної мови зі сфери державного управління, судочинства, книговидання, засобів масової інформації тощо.