Пісня Світла і Темряви
Дертися по драбині на двадцятий поверх виявилося вкрай виснажливою справою. Запаморочення все ще не перестало мучити Софі, і тому їй доводилося час від часу зупинятися, щоб перевести подих. Хлопці поставилися до цього з розумінням і не підганяли її, хоча в їхній ситуації не завадило б поквапитися.
– Сподіваюся, хоч Іва з Орфеєм не примудрились вляпатися в якісь неприємності, – захекавшись, промовив Патрік.
Софі видихнула:
– Ти хоч віриш в те, що говориш? Більше того, знаючи Орфея…
– На жаль, ні…
– Вони, в будь-якому випадку, чули, що ліфт зірвався вниз, і впевнений, пішли шукати нас, – прохрипів внизу Захарія.
– Це мене й лякає, – просопів Патрік, не припиняючись лізти вгору. – О! Я бачу вихід! Залишилось зовсім трохи!
Софі знову зупинилась, важко дихаючи. В роті пересохло, від чого язик ледь ворушився.
– Охоронці говорили про Майстрів… Як ви думаєте, вони десь тут, в резиденції? – запитала вона, притулившись спітнілим чолом до міцно стиснутих долоней, якими вже вхопилась за наступний поручень.
– Я в цьому впевнений, – відповів Захарія. – І якщо вони ще не дізналися про нас, то, без сумніву, скоро дізнаються і натравлять цілу армію демонів… Софі, я не хочу здатися грубим, але, може, поговоримо про це, стоячи обома ногами на твердій поверхні? Розмовляти в повітрі, на висоті декількох десятків метрів, якось мені не до душі.
Дівчина прикусила нижню губу і мовчки продовжила підніматися. Нарешті, драбина закінчилася, і Софі, застогнавши від полегшення, розляглася на бетонній підлозі. Патрік трохи відсунув її і подав руку Захарії. Як виявилося, шахта ліфту виходила на технічний ярус, розташований між двадцятим поверхом та дахом будівлі. Стеля тут була доволі низько, і хлопцям довелося пригнутися.
– То от що означає – бути мисливцем, – ловець витер обличчя. – З вами не занудьгуєш.
Патрік кивнув.
– Це точно…Софі, ти як? Жива?
– Ти пам’ятаєш позаминулорічний весняний фестиваль в Калаврії? – прохрипіла вона у відповідь.
– Ще б я його не пам'ятав, – посміхнувся Патрік. – Та й декілька сотень людей пригадають тебе і Орфея, зустрівши десь посеред вулиці.
– Ну, от тобі і відповідь…
– Про що це ви? – Захарія не розуміючи, переводив погляд між мисливцями.
Патрік уважно спостерігав за подругою, поки вона мученицьки довго піднімалася на ноги і намагалася хоч трохи відтерти брудні руки. Поглянь Софі на нього в цей момент, вона б помітила, що його погляд змінився, з’явилося в ньому щось нове, чого раніше ніколи не було. Щось, чому він не дозволяв раніше бути.
– Скажемо так, – мисливець провів рукою по волоссю, збираючи пасма, які вибилися з хвостика, – Софі з Феєю – далеко не краща компанія, якщо хочеш мирно провести час за чаюванням з фарфоровими горнятками, печеньками та світськими розмовами. Коли ці двоє на фестивалі розійшлися на всю котушку, то привернули до себе уваги не менше, ніж палаюча сцена, яку вони самі і підпалили через те, що Орфею заборонили співати в нічному караоке.
Ловець розуміюче кивнув.
– О, я чув ці крики! Він жахливий!
– От-от… Вони рознесли половину наметового містечка, загубили Кука і не спромоглися пояснити де. Вже потім, над ранок я знайшов його прив’язаного до дерева, недалеко від сміттєзвалища. Бідолаха кілька годин поспіль відбивався від зграї єнотів!
Захарія розсміявся чистим дзвінким сміхом.
– І ось до чого я веду, – продовжив Патрік з легкою насмішкою в голосі, – Софі настільки втомилася після цього хуліганства і трощення всього підряд, що наступні два дні проспала в мене вдома, погрожуючи смертельною розправою всім, хто посміє її потривожити.
Софі ледь стрималася, щоб не бовкнути, що ідея з підпалом сцени належала Гаррі. І Кука вони не губили, просто Орфею сліпило очі відблиском прожекторів на лисині товариша – принаймні, на той момент, це пояснення видавалося цілком обґрунтованим. Дівчина лише безневинно стенула плечима і, пригнувшись, попрямувала вперед.
Покинувши запилюжений технічний ярус, вони повернулися на той поверх, де залишилися їхні друзі, але знайшли там тільки тіла охоронців. Мисливці без зайвих перешкод оглядали кабінет за кабінетом, але повсюди було порожньо, і це тривожило їх більше, аніж будь тут по десятку демонів-хамелеонів в кожній кімнаті. Нарешті, вони підійшли до великих різьблених дверей. Патрік жестом звелів не рухатися. Дістаючи меч, Софі прислухалася – в кімнаті хтось розмовляв. Дівчина підступила до дверей, обережно взялася за ручку, і, затамувавши подих, потягнула їх на себе. Міліметр за міліметром вона відчиняла їх, поки не утворилася щілина, якої вистачило для того, щоб вони втрьох змогли щось роздивитися.
Як виявилося, двері вели у великий, пишно прикрашений зал, посеред якого стояв величезний масивний стіл. Навколо нього, згорбившись в кріслах, завмерли вісім фігур – дві жінки і шестеро чоловіків, вік яких складно було визначити з першого погляду. Вони були одягнені в досить дивні чорні костюми хитромудрого крою з міцної блискучої тканини. Здалеку здавалося, що це люди, але варто було одному з них показати своє обличчя, і Софі впевнилася, що це зовсім не так.
Уздовж стіни, вишикувавшись в ряд, несли варту Наги, одягнені в золоті обладунки, з мечами в лапах.
– Ми майже готові, Самсон, – промовила одна з жінок. Її голос прозвучав, як солодка отрута. Праве око закривала чорна пов’язка. Багряно-червоне волосся, хвилями спадало їй на плечі, тільки підкреслюючи надзвичайно бліду шкіру і гострі риси обличчя. Своєю холодною красою вона нагадувала Софі Естель.
– Якісь три нещасні сторінки, а ми не можемо їх прочитати, – сухо відповів чоловік з чорними очима, що здавались на обличчі глибокими дірками. Очевидно, це і був Самсон. Софі відзначила дивний заплутаний візерунок, який починався у нього на чолі, тонкими лініями переходив на скроні, з них на шию, і зникав під комірцем. У Патріотів, яких мисливці зустріли в парку, знаки були інші. – Це просто сміховинно!
– Ми витратили занадто багато часу, щоб розтлумачити писання про Одвічних, – відповіла йому жінка східної зовнішності з розкосими очима. Її, як виявилося згодом, звали Адельруна. Вона ліниво гралася з великим павуком, дозволяючи йому бігати по своїх руках. – Вартові дізналися про нас – і це дещо ускладнює ситуацію, але в кінцевому результаті це не має особливого значення. Вони кинулися шукати Вогонь, залишивши пошуки Пензеля та Рукавиць на потім. Нехай знайдуть – це тільки полегшить наше завдання. Їхня дурість нам на руку. Адже варто знайти ці дві іграшки, і ми готові починати штурм Сутінкових Воріт. До того ж скільки можна ламати цю комедію?.. Мені потрібно розважитися!
Самсон кивнув, замислено потираючи підборіддя.
– Зосередимося на Пензлі Хоула – без нього не знайти вхід, а про Рукавиці подбають Патріоти, чи як там себе називають ці кретини. Скільки часу знадобиться, щоб прочитати все до кінця? – він запитально глянув на чоловіка, який сидів спиною до дверей.
– Важко сказати… Семаель велів Соломону закодувати останні сторінки, щоб вберегти таємниці Небес від злих сил і темних намірів. Хтозна, що спало на думку старому пройдисвіту! Та й те, що ми змогли прочитати, більше схоже на якусь тарабарщину.
– На нашому боці всі демони пекла, і навіть більше, – вдоволено кивнув темношкірий чолов’яга з довгим посохом в руці. – Знайдемо Пензель, а решту Воріт просто зламаємо.
Адельруна невдоволено похитала головою.
– Цього не достатньо, щоб кинути виклик Вартовим… Я маю на увазі всіх Вартових, включно з Одвічними. Але якщо Гримуар може дати владу над Ангелами, то чому ми всі сидимо тут, замість того, щоб працювати над текстом? Тим паче, Леонард вже засвітився серед наших, в лігві цих Патріотів, і він явно щось задумав… Нам варто було відправити в цей їхній клуб Догерті. Я не довіряю Мортему – тип, який відрікся від своїх принципів задля служби нам з розрахунком на власну вигоду, з такою ж легкістю може зрадити і нас.
– Виключено, – сказав чоловік, який сидів спиною до мисливців. – Леонард спалить там все до бісової матерці, якщо зрозуміє, що саме завдяки такій милій Роуз ми не тільки дізналися про них, але й заволоділи одним Абсолютним Елементом. Плюс, це одразу б спричинило масу непотрібних чуток серед смертних… Тільки подумати, сама пані президент серед Патріотів! Та до них почали б стікатися усі, кому не лінь – лише б стати одним із членів братства. Ми можемо вступити в бій, якщо Вартові зроблять перший крок, але це не матиме сенсу, якщо у нас не буде решти Елементів.
Жінка з червоними волоссям раптом голосно зареготала, чим привернула до себе здивовані погляди присутніх, і так само несподівано замовкла, винувато посміхнувшись.
– Вибачте, ніяк не звикну до людського тіла. У ньому так багато непотрібних емоцій, стільки хаосу. Не зважайте, продовжуйте…
Самсон подався вперед, опершись ліктями на стіл:
– Велтраут! То що ви з Сайком дізналася про Одвічних?
Жінка плавно провела вказівним пальцем по губах, після чого заговорила:
– В книзі сказано, що вони Вартові Четвертих Воріт, які зустрінуть нас одразу, як тільки відкриється замок. Далі вельми заплутано описується їхня сутність, здається, Соломон і сам не підозрював, про що писав… Та що найцікавіше – ми знаємо хто вони! – вона замовкла, витримуючи паузу.
Софі бачила, як всім не терпиться почути відповідь. Майстри схилилися в бік Велтраут, не зводячи з неї погляду. І в цей момент Софі краєм ока вловила тінь, яка всього на долю секунди промайнула за довгою важкою шторою, і так само зненацька зникла, навіть не сколихнувши тканину.
– Там хтось є, – тихо прошепотіла дівчина на вухо Патріку, кивнувши на вікно. Судячи з виразу його обличчя, він, як і Софі, подумав, що це Орфей або Іва.
Велтраут солодко посміхнулася. Обвівши поглядом присутніх, вона клацнула пальцями. Прямо в центрі столу, у світлі іскор з'явилася сирена – дивовижна істота з тілом величезного птаха і жіночою головою. Її золотисті пір'я сяяло, переливаючись сліпучим блиском, а шовковисте волосся розсипалося по спині перламутровими струмочками.
– Співай, золотко, – лагідно звеліла Велтраут, зручніше вмостившись у кріслі.
Софі пробрало жаром – вона згадала, що спів сирени затьмарює чоловічий розум, змушуючи їх божеволіти. Вона поспіхом штовхнула обох хлопців, процідивши крізь зуби так тихо, як тільки могла:
– Чорт, вуха! Затуліть вуха!
Патрік миттєво збагнув, що й до чого, а Захарія, хоч і не розумів, для чого це, сперечатися не став. Софі міцніше притислась до дверей. Сирена покірно розкинула великі крила, і її кришталевий голос розійшовся прекрасним співом серед стін залу:
Дихай спокійно, очі закривай,
Та на цю Темряву довкола не зважай.
Я – Сяйво дня, що в Мороці блука,
падай спокійно – ось моя рука.
Далеких зір Я мерехтіння,
І твоїх мрій я відгоміння.
Крізь Пекло йди за мною вперто,
На варті я Воріт Четвертих.
На біль, мій ангел, не зважай,
Сміливо страх ти відкидай.
Я – Темінь – вісник я покою,
І завжди поруч я з тобою.
Допоки спиш, супутник мій одвічний,
Хай буде тихим сон твій опівнічний.
На варті Четвертих Воріт
Я брат твій вірний сотні літ.
Якщо зі мною ти підеш -
То свою долю віднайдеш.
Ти Неба Благодать і Пекла Полуміння,
Водночас моя кара, і промінь мій спасіння
Душа твоя спокою не знайде...
Але, мій ангел, вся печаль мине!
Біля Третіх Воріт на варті ти палаєш,
Століттями не спиш - все Час оберігаєш.
Я – Сяйво дня, що в Темряві блука,
З тобою завжди поруч буду я
І вірним буду я тобі щокрок
І я не з пекла, хоч я і Морок.
Птаха замовкла, схиливши голову. Софі відчула, як мороз пройшов по шкірі – це ж була та сама пісня, яку вона пам’ятала зі сну! А якщо це був не сон? Та Патрік сказав, що ніхто не співав… Невже він збрехав?
Дівчина видихнула, подавши хлопцям знак, що пісня закінчилася. Вони з полегшенням забрали руки від вух і підсунулися поближче до дверей. В залі повисла тиша. Самсон здивовано дивився на Велтраут, чекаючи підтверження почутому.
– Так, ми недооцінили Одвічних, – кивнула вона, – ми припускали, що це всього-навсього чергові дрібниці на шляху до Вартових та Імені. Але це дещо серйозніше. Це Світло і Темрява, у своїх первинних подобах. От чому у нас нічого не складається: в грі за Час є третя сторона, і це вони заховали Абсолютний Елемент Вогню і від нас, і від Вартових.
– Що? Від Вартових? – Адельруна здивовано вигнула брову. – Я думала, вони за одне!
– Теоретично – так, практично – у Одвічних свої правила, і чим скоріше ми дізнаємося їх, тим краще для нас.
Самсон кашлянув, прочистивши горло.
– І правда, що може бути одвічніше, аніж темрява та світло. І вони могли так само заховати решту Елементів. Чому саме Вогонь? Він ж навіть не відчинає жодних Воріт – тільки охороняє. З їхнього боку, розумініше було б знайти і оберігати Пензель. Не відшукавши вхід, ні в кого немає шансів потрапити до Сутінкових Воріт.
– Цілком логічно, – погодилася Адельруна, погладжуючи павука. – Якщо Вогонь захований у людській подобі, то і вони повинні бути десь поряд з ним.
– В цьому я не сумніваюсь, – Велтраут висмикнула пір’їну з хвоста сирени, і взялася водити ним по столі. – Вони будуть поряд, будуть… Якщо не обидва, то хтось один точно. Боюся, тут зіграли свою роль слабкості, притаманні людській подобі. Соломон пише, що для того, щоб розбудити Вогонь – потрібно або прочитати Літеру, або ж поранити тіло одним цікавим ножем – що в обох випадках означає смерть. Енергія рватиметься назовні, і Леонард швидко її знайде. Одвічні не дозволять цього зробити, ані нам, ані Вартовим… Принаймні, досі вони довго протримались.
Чоловік з посохом важко зітхнув.
– Їхні людські подоби пам'ятають, хто вони насправді?
– Хороше запитання, Сайк, – погодився Самсон. – Якщо вони нічого не пам’ятають, то й впоратися з ними буде простіше.
Адельруна підкотила очі.
– Не верзіть дурниць! Вони повинні пам’ятати. Інакше, це повна катастрофа – шукати голку в копиці сіна!
– Ну, не зовсім голку, – вишкірилась Велтраут. Її однозначно тішило те, що вона знає більше інших Майстрів. – Вони позначені. Знак Циклу зображений на їхніх тілах, і тягнеться від серця до лівого плеча… А Вогонь – він буде з ними.
– То про який ніж ти говорла? – нагадав чоловік, спина якого тепер затуляла Софі ту частину вікна, де хтось зачаївся за шторою.
Велтраут глянула на сирену.
– Ну, давай, дурна курко, чого чекаєш?
Птаха видала звук, сповнений глибокого відчаю. Софі з острахом подумала, чи не почне вона зараз знову співати. Але ні, сирена вдруге розправила крила і почала нашіптувати щось незнайомою мовою. Здавалося, кожне слово приносило їй нестерпні муки – сльози стікали по її обличчі і капали на стіл. Вона говорила все голосніше, все ширше розправляючи крила, і незабаром перейшла на крик.
Меблі в залі затремтіли, замерехтіло світло, шибки задзвеніли. Майстри почали здивовано переглядатися, а павук Альдеруни сховався у хазяйки за коміром. Повітря перед сиреною почало іскритися, і раптом, перед її лапами прямо нізвідки виник довгий зазубрений ніж. На секунду зависнувши в повітрі, він з гучним дзенькотом впав на стіл. Мисливці не могли роздивитися його, але навіть здалеку він виглядав досить химерно. Сирена одразу ж замовкла, її тіло неприродньо вигнулося, почувся хрускіт зламаних кісток, і птаха замертво впала на стіл.
– Терпіти неможу сирен, – мовила Велтраут, відразливо поморщивши носа.
Самсон обережно взяв зброю, розглядаючи її: довге лезо з чорного срібла, розписане дрібним текстом, руків’я інкрустоване прожилками чорного металу – він одразу ж впізнав ритуальний ніж Втрачених – перших демонів, які повстали проти Вартових.
– Але… Як ти його знайшла? – від здивування Адельруна забула про свого павука, який користуючись нагодою, зник в невідомому напрямку. – Я думала, Димитрій знищив усі ножі…
– Як бачиш, ти помилялася, – Велтраут криво посміхнулась. – Хто шукає – той завжди знайде, чи як там говорять ці… – Вона не договорила. З блискавичною швидкістю з-за штори вистрибнула тінь, і, перш ніж хтось зрозумів, що відбувається – вихопила ніж з рук Самсона.
Мисливці затамували подих. Обличчя невідомого було приховане за маскою, а сам він був з голови до ніг одягнений у чорне. Крутнувшись на місці і ухиляючись від Нагів, таємничий незнайомець кинувся в бік дверей. Майстри вскочили на ноги, а вже наступної миті зал кишів відьмами, хамелеонами та потворними демонами, яких Софі не доводилося бачити раніше. І всі ці поріддя пекла ринулися вслід за втікачем.
Патрік схопив подругу за руку, відтягнувши від дверей.
– Саме час вшиватися, – крикнув він, тягнучи за собою Софі. Захарія щось сказав незнайомою мовою, і теж зірвався з місця, наздоганяючи друзів.
– Хотів би я знати, хто цей тип в масці, – на видиху пробелькотів ловець. Не зупиняючись, він перекинув вазон, наче це хоч якось могло зупинити монстрів.
– Можемо спитати, – Софі різко зупинилася і обернулася, та незнайомця й слід прохолов, а ось картина, яку вона побачила, добряче її злякала. Такого розмаїття пекельних тварюк в одному місці, вона ще не зустрічала. Прямо в них летіли згустки їдкої слини Йян-ті, і дівчина відстрибнула, не зводячи погляду з відьом, руки яких горіли чорним вогнем. Накладаючи закляття, вони підбиралися все ближче до мисливців. Майстрів не було видно, але їхня присутність відчувалася на фізичному рівні. Софі витерла спітніле чоло. В грудях боліло, наче хтось тиснув коліном на ребра.
Коридор був затісний для страховиськ, і вони навперебій рвались дістатися до здобичі. Мисливцям довелося відступати спиною вперед. Софі відбивалася від шестилапого демона, який увесь час намагався вжалити її своїм довжелезним язиком. Патрік ледь викрутився з лап Нага, а Захарія саме прикінчив свого двійника-хамелеона.
– Я тут дещо згадав, – прокричав ловець, – Службові сходи в іншому кінці коридору… Нас заганяють в глухий кут!
Софі підстрибнула, і, відштовхнувшись однією ногою від стіни, іншою з’їздила по пиці тварюці, яка нагадувала косміта.
– Тільки й чекала, поки хтось це скаже! – уїдливо фиркнула вона, приземлившись поряд з хлопцем.
Тим часом Патрік вихопив з-за поясу ніж і метнув його в голову одній із відьом.
– Сюди, – скомандував він, прочинивши двері одного з кабінетів. Софі і Захарія застрибнули всередину вслід за ним.
Вони поспіхом забарикадували вхід всім, чим тільки змогли, з надією, що це дозволить виграти декілька хвилин, щоб вирішити, що робити далі. Кабінет належав якомусь Дж. Бардо, принаймні, так повідомляла табличка на столі, на який видерлась Софі. Посмикавши решітку вентиляційної шахти, вона впевнилася, що та була намертво прикручений до стелі, і вилаявшись, зістрибнула на підлогу.
– Глухо, – сказала вона, глянувши на Патріка. Хлопець з тривогою озирнувся на двері, які раз за разом здригалися від потужних ударів з коридору.
– Зате тут є балкон! – натхненно повідомив Захарія, відкриваючи скляні двері.
– Зате тут сімнадцятий поверх, – поспішила нагадати Софі, перегнувшись через перила балкону. Гроза надворі не припинялася. Яскрава сітка блискавок пронизала чорне, як смола небо, за якими пролунав такий удар грому, немов небеса збиралися ось-ось впасти на землю.
– Ей! Бенсон! – прозвучав крізь гуркіт грому радісний крик. Софі здивовано глянула вгору, і дуже зраділа, коли поверхом вище побачила Орфея, який вистромив голову крізь прочинене вікно. – Я вже було злякався, що вгробив вас, посадивши в той триклятий ліфт, – заусміхався він.
– Нам не вдалось знайти Кука! –з’явилась поряд з ним Іва. – І до вас не пробратися – поверх кишить демонами!
Патрік підійшов до Софі. Мигцем глянувши нагору і махнувши товаришам рукою, він тихо сказав:
– Двері не витримають, вони вже тріщинами пішли. Тварюки от-от дістануться до нас…
– Чорт!
Орфей ще більше висунувся під дощ, спершись руками на невеликий виступ за вікном.
– Недалеко від вас є пара виступів і карниз! – прокричав він. – Ви зможете підійнятися сюди?!
– О так, звісно, – роздратовано просичав Захарія, зрозумівши, що пропонує Орфей, – тут ще й станцювати місця вистачить!
– Фея, ти що, хочеш спробувати нас вбити за сьогодні вже вдруге? – втрутився Патрік. – Через дощ все сковзьке! Як, по-твоєму, ми повинні це зробити?!
– Старий, ми про це хіба думаємо? – волав Орфей. – Ми діємо за звичною схемою: спершу ліземо в неприємності – а розгрібати будемо потім!
– Фея, не для цієї ситуації, – відповів Патрік.
Іва щось прокричала, але її заглушило гарчання демонів, які вже пробили діру в міцних дубових дверях.
– Схоже, сьогодні ще один «не наш день», – Захарія відкинув з очей мокре волосся. – Відійди, Софі, – ловець виліз на перила.
– Не будь ідіотом! – вона хотіла схопити його за сорочку, але Патрік не дозволив, втримавши подругу на місці. – Відпусти! Він же розіб’ється!
І перш, ніж мисливець встиг щось відповісти, Зак перестрибнув на виступ. Софі спостерігала за ним, відчуваючи, як від напруги звело кожен м'яз. Міцно притиснувшись до стінки, хлопець якийсь час не рухався, а потім в два стрибки опинився на карнизі. Він прокричав щось Орфею, той ствердно кивнув і до половини висунувся, простягнувши руку. Іва зробила те ж саме. Ловець глянув вниз і, зітхнувши, підстрибнув. Мисливці спіймали його і затягнули всередину.
Софі полегшено видихнула. В кімнаті почулося шипіння – на дверях з’явилися нові дірки від слини Йян-ті.
– Тепер ти, – Патрік зачинив двері на балкон. Його схвильоване обличчя стало білим як папір. – Тільки не впади… – Додав він, міцно обнявши дівчину. Вона востаннє глянула на нього, і залізла на перила.
Дивитися, як перебирався Захарія, було страшно, але робити це самій виявилося ще страшніше. Діставшись до першого виступу, Софі ледь втрималася, щоб не звалитися. Мокрі руки увесь час зісковзували зі стіни, ноги зрадницьки тремтіли, а краплі дощу заливали очі. Щоб дістатись до карнизу, їй довелося прийняти думку про падіння і просто стрибнути. Приземлившись на самісінький край, вона відчула, як її тягне вниз. Балансуючи на краю, дівчина зробила крок вперед, розмахуючи руками... Хлопці щось кричали, але їй зараз було не до них. Вона крок за кроком наближалася до того місця, звідки стрибав Зак. Відчуваючи, що ноги зісковзують, вона заплющила очі, зробила глибокий вдих і відштовхнулася від карнизу. Доля секунди, здавалося, розтягнулася на кілька годин, і все життя встигло промайнути перед очима Софі, перш ніж вона відчула, як Орфей міцно схопив її за лікоть. Насилу розплющивши очі, вона подивилася вниз, і тихо зойкнула. Її ноги вільно бовталися в повітрі, а десь далеко внизу миготіли вогники фар проїжджих автомобілів.
– Бенсон! Тобі подобається отак висіти? Чи ти милуєшся столицею? – крізь шум дощу долинув до Софі голос Орфея. Вона задерла голову, і побачила, що він більше ніж по пояс висунувся з вікна, а Іва і захеканий від подорожі по карнизу Захарія тримають його за ноги. Дівчина, зітхнувши з полегшенням, схопила товариша за другу руку.
– Ну ти даєш, ледь втрималась, – сказав Орфей, коли дівчина вже сиділа на підлозі.
– Патрік! Чого ти там стовбичиш?! – прокричав Захарія, повернувшись до підвіконника. Заклавши руки за спину, він з поважним виглядом пройшовся по кімнаті, – якщо поквапитись, звідси ми швидко дістанемося до порталу.
– Ну, тепер його явно охороняють, – сказала Іва, яка сиділа поряд з перехилившимся через підвіконня Орфеєм. Вона знову висунулася, і, простеживши за впевненими кроками Патріка по карнизу, покликала ловця.
Хлопець підійшов і допоміг затягнути мисливця всередину. Опинившись в кімнаті, Патрік одразу ж поспішив зачинити вікно. Бризкаючи отруйною слиною, з балкону по стіні вже повзли пару демонів, схожих на потворну суміш слимака з черв’яком.
– Голомозого тут немає. Ми все обшукали, – віддихавшись, мовив Орфей, – звалюємо звідси, я більше не в настрої тут залишатися! – він взяв зі столу свою сокиру і попрямував до виходу.
– Ми бачили Майстрів, – сказав Захарія, перегнавши його.
– Що? – розчаруванню Орфея не було меж. Він зупинився в дверях, дивлячись на Патріка з Софі мало не зі сльозами в очах. – Чому вам завжди дістається все найцікавіше, а нам лисий придурок? Ви і в ліфті покаталися, і під дощем по стінах дерлись, і на Майстрів помилувалися! Чорт! Ви мені винні! – ображеним голосом додав він, театрально відвернувся і зник в коридорі. Іва підкотила очі, і пішла за ним.
Софі ледь посміхнулася, і зрушила з місця. Що ж, вони дізналися навіть більше, аніж від них сподівався міністр. Пісня, яку вона чула уві сні, все таки існує, і всі пазли по-трохи починають складатися в цілісну картинку. Тільки от яку?..
Несподівано Патрік схопив її за руку, зачинивши двері прямісінько у неї перед носом.
– Що таке? Демони вже тут? – вона потяглася за мечем, спантеличено озираючись. Але зустрівшись поглядом з другом, зупинилася. Те нове і незвичне, що вона до цих пір так і не помітила в його погляді, коли він дивився на неї, змусило її серце пришвидшити ритм.
– Я, як завжди, вибрав найневдаліший момент з усіх можливих невдалих моментів, – сказав мисливець дуже тихо, – але Софі… Я мав зробити це ще дуже і дуже давно…
Патрік зробив крок. Дівчина відступила, але він наближався до неї і не зупинився, доки не притис її до зачинених дверей. Вона хотіла щось сказати, але не могла вимовити ані слова, і тільки беззвучно ворушила губами. Його дихання обпікало, а погляд проникливих очей змушував розчинитися в них, і забути про все на світі. Ще мить – і він торкнувся її пересохлих від хвилювання губ... Поцілунок – спочатку боязкий і ніжний, ставав все більш впевненим... Секунда ступору, і руки Софі обвилися довкола шиї хлопця, міцно обнімаючи його. Серце шалено билося в грудях, погрожуючи проламати ребра, по тілу розливався жар – Софі задихалася від емоцій, які переповнювали її.
Хвилиною пізніше Патрік насилу відірвався від неї. Лагідно тримаючи її обличчя у своїх долонях, він прошепотів:
– Ми поговоримо про це пізніше, гаразд? А зараз, давай виберемося звідси живими, – він поцілував її в чоло, і відійшов. Софі дивилася на нього, ще не до кінця усвідомлюючи, що щойно трапилося, і що перед нею стояв все той ж Патрік.
– Ей! Все гаразд? – Захарія чекав їх біля службових сходів. Дівчина пробубнявила щось незрозуміле, і поспішила до Іви з Орфеєм, які чекали прольотом вище.
Кабінет Роуз Догерті охороняли близько дюжини озброєних людей.
Але коли мисливці увійшли всередину, дуже скоро в живих там залишилися тільки вони.
– Як ви думаєте, ми дуже запізнилися на ці бісові танці? – запитав Орфей, підійшовши до порталу. – У нас з Івою годинники зупинилися…
– Як і в мене, – ловець завмер, опустисвши очі. – Ні-ні-ні… – Хлопець дуже зблід. – Це погано… Це дуже погано! – і більше нічого не пояснюючи, він першим застрибнув у портал.