Поняття, сутність і види правової культури
Попередньо опосередковано було підготовлено теоретичне підґрунтя, що свідомість особистості і суспільства дуже тісно пов'язані також з таким різновидом культури, як правова культура. Щоб визначити правову культуру як поняття, потрібно умовно відмежувати її від інших видів культури та аналогічних понять, таких як правосвідомість і безкультур'я (антикультура, субкультура чи альтернативна культура).
Правова культура відрізняється від інших видів культури предметом, оскільки вона функціонує у сфері правових явищ, правомірної діяльності та поведінки.
Співвідношення правосвідомості і правової культури особистості дає змогу виявити, які ознаки має правова культура, що відрізняють її від правосвідомості. Правова культура неможлива без правосвідомості й включає до своєї структури компоненти останньої.
Разом із тим, правова культура особистості включає тільки позитивні компоненти. Деформовані компоненти — субкультура (антикультура), такі її чинники, як протиправні установки, протиправні позиції і орієнтації тощо, не можуть вважатися культурними цінностями. Негативні чинники належать до правового безкультур'я, незважаючи на те, як їх було сформовано — свідомо чи несвідомо, стихійно.
| 8* |
| ііб |
| Розділ 5 |
Інформаційна культура як об'єкт інформаційного права
Правова культура особистості — це лише позитивні, суспільнокорисні погляди, ідеї, оцінки, позиції, установки і мотиви, які лежать в основі правомірної і соціально-активної поведінки особи. Таким чином, лише позитивну частину правосвідомості можна віднести до поняття і змісту правової культури.
Правосвідомість і правова культура відрізняються одна
від одної формами прояву. Правосвідомість особи вияв
ляється перш за все в правовій культурі, хоч і вона, в свою
чергу, впливає на формування правосвідомості. Це означає,
що правова культура виявляється в різноманітних формах
правомірної діяльності та поведінки. Правосвідомість люди
ни може існувати без такого прояву (інформація у свідо
мості особи). Вона обмежує свій прояв лише в мотивах,
позиціях, переконаннях, установках, які закріплюються і
фіксуються "в голові" (в інформації). Зазначене можна роз
глядати як чинники категорії "ментальність особи". :
Правосвідомість може, безумовно, виявлятись у правовій діяльності та поведінці, але тут вона зливається з правовою культурою і ментальністю. Це свідчить про те, що правосвідомість і правова культура функціонують тільки в правомірній діяльності та поведінці, зумовлюючи критерії визначення ментальності. Без діяльності вони можуть існувати тільки потенційно. Разом із тим форми діяльності можуть бути різні.
На основі зазначених положень ми пропонуємо таке визначення правової культури.
Правова культура особистості — це множина правових знань, вмінь і навичок, емоцій, почуттів, вольових компонентів, які виявляються в правомірній діяльності та поведінці.
У системі формування правової культури можна виокремити такі структурні компоненти: цілі, принципи, форми, зміст, методи.
У педагогічному контексті щодо виховання всі ці компоненти можна назвати чинниками формування методології і методики правового виховання.
1. Цілі правового виховання можуть бути загальними і конкретними. Загальними цілями є формування правосвідомості і правової культури, зокрема у сфері суспільних інформаційних правовідносин особистості громадянського суспільства, їх можна конкретизувати залежно від завдань і особливостей правовиховного процесу. Наприклад, перед дитячим садком, школою і сім'єю стоїть завдання сформувати ментальність (звички) щодо дотримання правил дорожнього руху, щодо дотримання порядку в дитячому садку, школі й на вулиці, щодо дотримання норм суспільної моралі та правовідносин при користуванні комп'ютером, у тому числі в Інтернеті, тощо.
2. Правове виховання може бути ефективним лише тоді, коли воно ґрунтується на певних принципах: має певну систему, здійснюється безперервно, цілеспрямовано, послідовно, забезпечене певними засобами, а також підготовленими кадрами.
3. Правове виховання здійснюється в певних формах, їх налічується більше 20, але серед них виділяють найбільш основні (чи відомі):
а) правова освіта (навчання);
б) правова пропаганда;
в) правова просвіта;
г) правова агітація;
д) форми правомірної соціально-активної діяльності.
Правова освіта (навчання) — найбільш ефективна і результативна форма правового виховання, оскільки дає
| Розділ 5 |
Інформаційна культура як об'єкт інформаційного права
певну систему правових знань. Правову освіту здобувають у школах, училищах, технікумах, ВНЗ (коледжах, університетах тощо), на курсах підвищення кваліфікації працівників різних категорій.
Правова пропаганда — це поширення певних правових ідей, законодавства серед великої кількості населення. Наприклад, правові програми по телебаченню (тележурнал "Закон і ми"), трансляції по радіо, окремі лекції тощо.
Правова просвіта дуже тісно пов'язана з правовим навчанням і пропагандою, але не зводиться до них. Вона має обмежені завдання — дати певні знання з тих чи інших питань права і законодавства, роз'яснити чинне законодавство.
Правова агітація — це поширення правових ідей, знань серед невеликої кількості населення. Вона здійснюється, як правило, безпосередньо агітатором, її можна спостеріг гати під час виборів, коли відбуваються не тільки пропаганда й агітація за того чи іншого кандидата, а й агітація за прийняття певного закону, кодексу тощо.
Правомірна соціально-активна діяльність, чи поведінка, — це форма правового виховання, яка здійснюється практично в процесі реалізації норм права: використання, дотримання, виконання і застосування.
4. Зміст правового виховання — це найбільш складне питання в системі правового виховання чи навчання, оскільки потрібно визначити, які правові знання і в якому обсязі слід давати. Теорія і практика правового виховання свідчать, що для різних категорій і соціальних груп населення цей зміст зумовлений правовим статусом особи в суспільстві. Наприклад, правовий статус неповнолітніх, студентів, робітників, службовців, підприємців та ін. Для всіх категорій
населення ці знання зумовлені конституційним статусом громадянина, в якому закріплено основні права, свободи й обов'язки громадян у сфері політичних, економічних, соціальних, культурних і особистих правовідносин. Цей зміст зумовлений також необхідністю отримання спеціальних знань щодо правового регулювання окремих сфер суспільних відносин, у тому числі інформаційних.
Як показала практика правового навчання у ВНЗ, цей зміст має складатись із двох розділів:
• перший — знання із загальної теорії права ("азбуки права");
• другий — знання з окремих галузей права для спеціалістів гуманітарного профілю, працівників технічного профілю тощо.
Програми правового виховання, у тому числі у сфері інформаційних правовідносин для різних категорій населення, можуть бути різними за змістом і обсягом матеріалу.
5. Методи правового виховання застосовуються різними суб'єктами, які здійснюють цей процес.
Зазначимо, що під методами правового виховання ми розуміємо множину прийомів або способів, за допомогою яких формуються правові знання, вміння і навички, а також формуються почуття поваги до права, закону і соціальних цінностей, що охороняються і регулюються правом. До методів правового виховання належать такі: метод переконання, покарання, наочності, позитивного прикладу, розв'язання юридичних казусів, заохочення, критика і самокритика, метод навіювання, наслідування тощо.
Форми, методи і зміст правового виховання можуть змінюватися залежно від його завдань і мети. При цьому
| Розділ 5 |
Інформаційна культура як об'єкт інформаційного права
можуть використовуватись різні засоби, в тому числі засоби масової інформації: телебачення, преса і радіо. Після правового навчання у закладах освіти вони посідають друге місце в правовому навчанні населення.
Свого часу Кабінет Міністрів прийняв Постанову "Про програму правової освіти населення України" (від 29 травня 1995 р.), в якій передбачається низка заходів щодо поліпшення правового навчання і виховання населення.
Сьогодні недоліком цього нормативного акта є те, що в ньому не визначено як приоритетні проблеми інформаційних правовідносин, формування наукових (у номенклатурі ВАК України та Міністерства освіти і науки України) і, відповідно, навчальних дисциплін, зокрема таких: "Соціальна кібернетика", "Правова інформатика", "Інформаційне право" та "Інформаційна безпека". Зазначене можна розглядати як чинники низького рівня інформаційної культури особи, окремих соціальних груп та суспільства в цілому в нашій країні.
Це також свідчить про тогочасний рівень ентропії у влад-них структурах щодо сфери суспільних інформаційних відносин, що є чинником рівня інформаційної культури у сфері правовідносин, предмет яких — комп'ютерна техніка, технології, засоби електронної телекомунікації.
Отже, є необхідність визначення сутності, змісту, поняття такого синтетичного комплексного (багатоаспектного) явища, як інформаційно-правова культура.