Поняття, сутність і види правової культури

Попередньо опосередковано було підготовлено теоретич­не підґрунтя, що свідомість особистості і суспільства дуже тісно пов'язані також з таким різновидом культури, як пра­вова культура. Щоб визначити правову культуру як понят­тя, потрібно умовно відмежувати її від інших видів куль­тури та аналогічних понять, таких як правосвідомість і без­культур'я (антикультура, субкультура чи альтернативна культура).

Правова культура відрізняється від інших видів куль­тури предметом, оскільки вона функціонує у сфері право­вих явищ, правомірної діяльності та поведінки.

Співвідношення правосвідомості і правової культури особистості дає змогу виявити, які ознаки має правова куль­тура, що відрізняють її від правосвідомості. Правова куль­тура неможлива без правосвідомості й включає до своєї структури компоненти останньої.

Разом із тим, правова культура особистості включає тільки позитивні компоненти. Деформовані компоненти — субкультура (антикультура), такі її чинники, як проти­правні установки, протиправні позиції і орієнтації тощо, не можуть вважатися культурними цінностями. Негативні чинники належать до правового безкультур'я, незважаючи на те, як їх було сформовано — свідомо чи несвідомо, сти­хійно.


8*

 


ііб


Розділ 5

Інформаційна культура як об'єкт інформаційного права


 


Правова культура особистості — це лише позитивні, суспільнокорисні погляди, ідеї, оцінки, позиції, установ­ки і мотиви, які лежать в основі правомірної і соціально-активної поведінки особи. Таким чином, лише позитивну частину правосвідомості можна віднести до поняття і змісту правової культури.

Правосвідомість і правова культура відрізняються одна
від одної формами прояву. Правосвідомість особи вияв­
ляється перш за все в правовій культурі, хоч і вона, в свою
чергу, впливає на формування правосвідомості. Це означає,
що правова культура виявляється в різноманітних формах
правомірної діяльності та поведінки. Правосвідомість люди­
ни може існувати без такого прояву (інформація у свідо­
мості особи). Вона обмежує свій прояв лише в мотивах,
позиціях, переконаннях, установках, які закріплюються і
фіксуються "в голові" (в інформації). Зазначене можна роз­
глядати як чинники категорії "ментальність особи". :

Правосвідомість може, безумовно, виявлятись у право­вій діяльності та поведінці, але тут вона зливається з пра­вовою культурою і ментальністю. Це свідчить про те, що правосвідомість і правова культура функціонують тільки в правомірній діяльності та поведінці, зумовлюючи критерії визначення ментальності. Без діяльності вони можуть існу­вати тільки потенційно. Разом із тим форми діяльності мо­жуть бути різні.

На основі зазначених положень ми пропонуємо таке визначення правової культури.

Правова культура особистості — це множина правових знань, вмінь і навичок, емоцій, почуттів, вольових компонен­тів, які виявляються в правомірній діяльності та поведінці.

У системі формування правової культури можна виок­ремити такі структурні компоненти: цілі, принципи, фор­ми, зміст, методи.


У педагогічному контексті щодо виховання всі ці ком­поненти можна назвати чинниками формування методо­логії і методики правового виховання.

1. Цілі правового виховання можуть бути загальними і конкретними. Загальними цілями є формування право­свідомості і правової культури, зокрема у сфері суспіль­них інформаційних правовідносин особистості громадян­ського суспільства, їх можна конкретизувати залежно від завдань і особливостей правовиховного процесу. Напри­клад, перед дитячим садком, школою і сім'єю стоїть зав­дання сформувати ментальність (звички) щодо дотриман­ня правил дорожнього руху, щодо дотримання порядку в дитячому садку, школі й на вулиці, щодо дотримання норм суспільної моралі та правовідносин при користуванні ком­п'ютером, у тому числі в Інтернеті, тощо.

2. Правове виховання може бути ефективним лише тоді, коли воно ґрунтується на певних принципах: має певну систему, здійснюється безперервно, цілеспрямовано, по­слідовно, забезпечене певними засобами, а також підготов­леними кадрами.

3. Правове виховання здійснюється в певних формах, їх налічується більше 20, але серед них виділяють найбільш основні (чи відомі):

а) правова освіта (навчання);

б) правова пропаганда;

в) правова просвіта;

г) правова агітація;

д) форми правомірної соціально-активної діяльності.

Правова освіта (навчання) — найбільш ефективна і результативна форма правового виховання, оскільки дає




Розділ 5

Інформаційна культура як об'єкт інформаційного права


 


певну систему правових знань. Правову освіту здобувають у школах, училищах, технікумах, ВНЗ (коледжах, універ­ситетах тощо), на курсах підвищення кваліфікації праців­ників різних категорій.

Правова пропаганда це поширення певних правових ідей, законодавства серед великої кількості населення. Наприклад, правові програми по телебаченню (тележурнал "Закон і ми"), трансляції по радіо, окремі лекції тощо.

Правова просвіта дуже тісно пов'язана з правовим на­вчанням і пропагандою, але не зводиться до них. Вона має обмежені завдання — дати певні знання з тих чи інших пи­тань права і законодавства, роз'яснити чинне законодавство.

Правова агітація це поширення правових ідей, знань серед невеликої кількості населення. Вона здійснюється, як правило, безпосередньо агітатором, її можна спостеріг гати під час виборів, коли відбуваються не тільки пропа­ганда й агітація за того чи іншого кандидата, а й агітація за прийняття певного закону, кодексу тощо.

Правомірна соціально-активна діяльність, чи пове­дінка, це форма правового виховання, яка здійснюється практично в процесі реалізації норм права: використання, дотримання, виконання і застосування.

4. Зміст правового виховання — це найбільш складне питання в системі правового виховання чи навчання, оскіль­ки потрібно визначити, які правові знання і в якому обсязі слід давати. Теорія і практика правового виховання свідчать, що для різних категорій і соціальних груп населення цей зміст зумовлений правовим статусом особи в суспільстві. Наприклад, правовий статус неповнолітніх, студентів, ро­бітників, службовців, підприємців та ін. Для всіх категорій


населення ці знання зумовлені конституційним статусом громадянина, в якому закріплено основні права, свободи й обов'язки громадян у сфері політичних, економічних, со­ціальних, культурних і особистих правовідносин. Цей зміст зумовлений також необхідністю отримання спеціальних знань щодо правового регулювання окремих сфер суспіль­них відносин, у тому числі інформаційних.

Як показала практика правового навчання у ВНЗ, цей зміст має складатись із двох розділів:

• перший — знання із загальної теорії права ("азбуки права");

• другий — знання з окремих галузей права для спе­ціалістів гуманітарного профілю, працівників технічного профілю тощо.

Програми правового виховання, у тому числі у сфері інформаційних правовідносин для різних категорій населен­ня, можуть бути різними за змістом і обсягом матеріалу.

5. Методи правового виховання застосовуються різни­ми суб'єктами, які здійснюють цей процес.

Зазначимо, що під методами правового виховання ми розуміємо множину прийомів або способів, за допомогою яких формуються правові знання, вміння і навички, а та­кож формуються почуття поваги до права, закону і соціаль­них цінностей, що охороняються і регулюються правом. До методів правового виховання належать такі: метод переко­нання, покарання, наочності, позитивного прикладу, роз­в'язання юридичних казусів, заохочення, критика і само­критика, метод навіювання, наслідування тощо.

Форми, методи і зміст правового виховання можуть змінюватися залежно від його завдань і мети. При цьому




Розділ 5

Інформаційна культура як об'єкт інформаційного права


 


можуть використовуватись різні засоби, в тому числі засоби масової інформації: телебачення, преса і радіо. Після пра­вового навчання у закладах освіти вони посідають друге місце в правовому навчанні населення.

Свого часу Кабінет Міністрів прийняв Постанову "Про програму правової освіти населення України" (від 29 трав­ня 1995 р.), в якій передбачається низка заходів щодо поліп­шення правового навчання і виховання населення.

Сьогодні недоліком цього нормативного акта є те, що в ньому не визначено як приоритетні проблеми інформацій­них правовідносин, формування наукових (у номенклатурі ВАК України та Міністерства освіти і науки України) і, відпо­відно, навчальних дисциплін, зокрема таких: "Соціальна кібернетика", "Правова інформатика", "Інформаційне пра­во" та "Інформаційна безпека". Зазначене можна розгляда­ти як чинники низького рівня інформаційної культури особи, окремих соціальних груп та суспільства в цілому в нашій країні.

Це також свідчить про тогочасний рівень ентропії у влад-них структурах щодо сфери суспільних інформаційних відносин, що є чинником рівня інформаційної культури у сфері правовідносин, предмет яких — комп'ютерна техні­ка, технології, засоби електронної телекомунікації.

Отже, є необхідність визначення сутності, змісту, понят­тя такого синтетичного комплексного (багатоаспектного) явища, як інформаційно-правова культура.