Політика властей щодо церкви

У липні 1954 р. ЦК КПРС прийняв за­криту постанову «Про значні недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і заходи її поліпшення», суть якої зрозуміла з її назви. У листопаді того ж року вийшла постанова ЦК КПРС «Про помилки у проведенні нау­ково-атеїстичної пропаганди серед населен­ня», опублікована в газеті «Правда». В ній засуджувалися образливі випади проти ду­хівництва і вірних, брутальне ставлення до священиків і адміністративне втручання в діяльність релігійних об'єднань. Отже, кри­тика «культу особи» дала певний поштовх еволюції церковної політики властей.

В грудні 1956 р. серед керівництва Ради в справах Російської православної цер­кви (РПЦ) при Раді міністрів СРСРрозгорілася дискусія. Прибічники ліберально­го курсу відстоювали необхідність винят­ково ідейної боротьби з «релігійними пере­житками», виступали проти продовження політичної війни з релігією, заперечували адміністрування і насильницькі дії щодо церкви. Навпаки, інші члени Ради у справах РПЦ наполягали на продовженні боротьби з релігією і обмеженні діяльності духівниц­тва. Вони твердили про неприпустимість розширення видавничої діяльності церкви, збільшення числа духовних навчальних закладів.

«Уніатська загроза»

На початку 50-х pp. усі греко-католицькіприходи були ліквідовані, а їхні хра­ми й монастирі передані РПЦ. Сталінський режим бажав винищити греко-католицьку церкву, яка була найбільш стійким чинником національної самобутності західноукраїнського населення.

З осені 1955 р. в західні області почали повертатися із заслання репресовані свяще­ники. Населення стало вимагати відновлення легальної діяльності греко-католицької церкви.

Першою стривожилася РПЦ. На нараді єпископів західних областей у Києві, що відбулася в січні 1957 p., патріарху Алексію було запропоновано «ліквідувати уніатську спадщину» за допомогою властей.

Влада пішла назустріч РПЦ. Рада у справах РПЦ при Раді міністрів СРСР зая­вила, що про відновлення уніатської церкви не може бути й мови. КДБ оточив пильною увагою тих, хто контактував з пастирем гре­ко-католицької церкви митрополитом Й. Сліпим.Митрополит давно відбув строк ув'язнення, але його тримали на поселенні в Красноярському краї.

Погром церкви

Відносно ліберальна політика щодо цер­кви тривала недовго. Державна партія брала курс на побудову комунізму і форсоване по­долання релігійності. Місцеві органи влади встановили жорсткий нагляд за священи­ками, фінансовою та господарською діяль­ністю церкви. Наприкінці 50-х років було ухвалено низку актів, які значно зменшили можливості відкриття храмів, але істотно полегшили їх закриття.

Засоби масової інформації повели атаку на церковні громади, обвинувачуючи їх у порушенні радянської законності. Протягом 1957-1964 pp. майже половина українських церковних громад залишилася без храмів. Припинили діяльність дві третини монасти­рів. У 1961 p. M. Хрущов заявив, що будь-які витрати на реставрацію церков є роз­базарюванням народних коштів. Після цьо­го з державного обліку було знято 740 істо­ричних пам'яток переважно культового по­ходження.

Відбулася низка судових процесів над вірними. Судили переважно євангельсь­ких християн-баптистів, адвентистів сьо­мого дняі представників незареєстрованих общин, насамперед єговістівта п'ятдесятників.

Розвиток народної освіти

Намагаючись наздогнати країни Заходу в галузі науково-технічного прогресу, ра­дянські лідери з середини 50-х років звер­нули пильну увагу на потреби науки і тісно пов'язану з нею сферу освіти. Найбільш ви­сокий відсоток бюджетного фінансування загальноосвітньої школи за всі радянські часи припав якраз на період «відлиги».

Під керівництвом М. Хрущова були роз­роблені і в листопаді 1958 р. опубліковані тези ЦК КПРС про реформу народної освіти.

У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла новий шкільний закон. У ньому містилася «демократична» норма про те, що батьки самі можуть обирати, якою мовою повинні вчитися їхні діти. На стадії обго­ворення тез ця норма викликала обурення в багатьох союзних республіках як така, що підривала в народній освіті конституційний статус «титульної» нації. Привілейоване становище російської мови в національних республіках ні для кого не було секретом. Навпаки, соціальний статус української мовив містах південних і східних областей республіки був принижений. Всі розуміли, що немало батьків з метою полегшити своїм дітям майбутнє життя обиратимуть росій­ську мову навчання. Русифікація народної освіти, яка йшла знизу, від батьків, була особливо загрозливою.

Протест проти цієї норми закону не по­боялися висловити навіть деякі високопо­ставлені чиновники. Зокрема секретар ЦК Компартії України з питань культури та освіти С. Червоненкоі заступник голови Ради міністрів УРСР С. Гречухатвердили, що українська мова має залишатися обо­в'язковою для вивчення в російськомовних школах, що республіка повинна мати біль­ше прав у сфері освіти. У листі М. Бажана і М. Рильського, який опублікувала 22 грудня газета «Правда», така «демократичність» шкільного закону розцінювалася як знаряд­дя національного нівелювання.

М. Хрущов, однак, наполіг на тому, щоб у республіканському законі про народну освіту, який було прийнято у 1959 p., залишився пункт про факультативність вивчен­ня української мови. В результаті за 1959— 1966 pp. кількість шкіл з російською мовою викладання збільшилася майже на 500, а кількість українських шкіл скоротилася більш як на 2 тис. У Одесі, Донецьку, Хар­кові та інших великих містах Сходу й Пів­дня лишилося по кілька невеликих за чи­сельністю українських шкіл.

У 50-х роках обов'язковою була семи­річна освіта. Новий закон про народну осві­ту передбачав запровадження з 1960/61 навчального року в місті й на селі восьми­річної освіти.

Розвиток науки

У розвиткові науки надзвичайно стиму­люючу роль відіграв липневий (1955) пле­нум ЦК КПРС - єдиний пленум в історії державної партії, який був присвячений проблемам науково-технічного прогресу. Змагання з Заходом потребувало значних коштів для прискореного розвитку пер­спективних наукових напрямків.

Змінилося ставлення влади до керівниц­тва науковою сферою. Дріб'язкову і повсяк­денну опіку державна партія зберігала лише над гуманітарними й суспільними науками. Партапарат став поновлюватися вихідцями з наукового середовища. Учені дістали можливість виїжджати за кордон, щоб знайомитися із здобутками світової науки.

Протягом 1956-1965 pp. в АН УРСР з'я­вилося десять нових науково-дослідних установ. Половина їх розміщувалася в Києві, решта - в інших містах України. У Києві постали Інститут проблем лиття (1958), Інститут хімії високомолекулярних сполук (1959), Інститут напівпровідників (1960), Інститут геофізики (1960), Інститут кібернетики (1961).

Історик І. Крип'якевич з колегами з Інституту суспільних наук на розкопках стародавніх валів м. Львова, 1956 р.

В Інституті фізики у 1960 р. став до ладу атомний реактор, за допомогою якого розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Фізико-технічний інститут у Харкові увійшов у програму розвитку атом­ної енергетики, якою керував І. Курчатов. Інститут електрозварювання ім. Є. Патона перетворився на потужний науково-техніч­ний комплекс з власними конструкторськи­ми бюро і дослідними виробництвами. Атмосфера лібералізації, яка запанувала в країні після XX з'їзду КПРС, сприятливо позначилася на розвиткові гуманітарних наук. Вперше було відкрито доступ до архівних матеріалів радянської доби. З 1957 р. почали виходити спеціалізовані журнали академічних установ гуманітарного про­філю: «Український історичний журнал», «Економіка Радянської України», «Ра­дянське право», «Народна творчість та етнографія».

Проте за академічними установами ре­тельно стежили працівники центрального партійного апарату.

Раптом виявилося, що небезпечною для партапарату може стати така невинна тема, як культура української мови. В лютому 1963 р. Інститут мовознавства АН УРСР і Київський університет ім. Т. Шевченка зі­брали на наукову конференцію близько 800 учителів, письменників і науковців, які обговорили цю тему. Деякі з виступаючих відверто засуджували теорію двомовності націй,яка стала мало не офіційною старан­нями таких запопадливих мовознавців, як І. Білодід.Лунали пропозиції про запровадження української мови в усіх установах, забезпечення її вживання у видавничій справі і в кіновиробництві. Конференція пе­ретворилася на прилюдний осуд мовної політики партії.

Літературний процес

Складний, суперечливий і болісний про­цес десталінізації суспільства викликав іс­тотне пожвавлення національно-культурного життя.

У 1959р. О. Довженкостав лауреатом Ленінської премії за далекий від казенних канонів кіносценарій «Поема про море».

В. Сосюранаписав чудові поеми «Maзепа»і «Розстріляне безсмертя», автобіо­графічну повість «Третя рота». Опубліку­вати їх тоді йому не вдалося. М. Стельмахстворив романи «Кров людська - не во­диця», «Хліб і сіль». За роман «Тронка» О. Гончарбув удостоєний Ленінської пре­мії. Г. Тютюнникнаписав роман «Вир».

В літературу увійшло покоління шіст­десятників. Це була яскраво обдарована мо­лодь, і в своїх прозових або поетичних тво­рах вона таврувала пропаганду класової не­нависті, підносила загальнолюдські ідеали, зверталася до традицій власного народу, йогонапівзабутої історії. Серед представ­ників цього покоління ми бачимо такі яскраві імена, як І. Дзюба, І. Драч, Р. Іваничук, Л. Костенко, Р. Лубківський, Б. Олійник, Д. Павличко, В. Симоненко, В. Стус.

Коли політичний режим відмовився від терористичних методів управління, йому стало важче керувати митцями, бо не всі піддавалися підкупу або залякуванню, не всі йшли на компроміс. Найбільш безком­промісно письменники виступали проти мовної політики державної партії. Особ­ливо послідовно боролися з русифікацією Л. Дмитерко, С. Крижанівський,М. Рильський.

Позбавлені можливості друкуватися, молоді письменники поширювали свої тво­ри «самвидавом». Окремі сміливці переда­вали їх у «тамвидав», тобто за кордон.

Шукання нових форм не подобалося ідеологічним бонзам. Секретар ЦК Ком­партії України А. Скаба люто накинувся на І. Драча, Л. Костенко та інших поетів за «формалістичні викрутаси». У пресі негай­но розгорнулося цькування тих, на кого він

показав пальцем. Особливо дісталося Дра­чеві за вірш «Ода чесному боягузові».

У часи «відлиги» в українську культуру повернулися імена репресованих або нав­мисно викреслених сталінським режимом з пам'яті людей письменників і поетів. У літературне життя включилися письменники, яким вдалося вижити у концтаборах або на засланні - Б. Антоненко-Давидович, В. Гжицький, Н. Забіла, О. Ковінька, 3.Тулуб та ін.

 

Розвиток мистецтва

Нові керівники КПРС змушені були ви­знати несправедливими безглузді звинува­чення деяких композиторів і авторів лібретто у політичних помилках, зроблені в часи панування головного сталінського «мистецтвознавця» А. Жданова.28 травня 1958 р. вийшла постанова ЦК КПРС, в якій визнавалися несправедливими звинувачен­ня, адресовані опері В. Мураделі«Велика дружба» та операм українських композито­рів К. Данькевича«Богдан Хмельниць­кий», і Г. Жуковського«Від щирого сер­ця». Водночас у цій постанові вказувалося не необхідність і надалі «боротися проти удаваного «новаторства», зараженого впли­вом реакційного буржуазного мистецтва».

В умовах «відлиги» з особливим на­тхненням почали працювати визнані метри української музики і талановита молодь - К. Данькевич, Г. Жуковський, С. Людкевич, Г. Майборода, П. Майборода, Ю. Мейтус, Л. Ревуцький, А. Штогаренко.В жанрі оперети добилися успіхів А. Кос-Анатольський, О. Сандлер, Я. Цегляр.В народі користувалася визнан­ням творчість композиторів-пісенників О. Білаша, А. Філіпенка, І. Шамо.

Театральне мистецтво залишалося елі­тарним, хоч кількість відвідувачів теат­ральних вистав неухильно збільшувалася. У театрах працювала плеяда таких майст­рів, як А. Бучма, М. Крушельницький, Ю. Лавров, М. Романов,Н. Ужвій, К. Хох­лов,Ю. Шумський, Г. Юра.

Образотворче мистецтво розвивали такі прославлені майстри, як М. Божій, М. Дерегус, В. Касіян,К. Трохименко, О. Шовкуненко, Т. Яблонська. Здобули широке ви­знання яскраві майстрині декоративно-при­кладного мистецтва К. Білокур і М. Примаченко.

Аудиторія кіноглядачів на переломі 50-х і 60-х років перевалила за 700 млн. на рік, тобто була у 50 разів більша, ніж театральна. Півтора - два десятки нових фільмів кожного року - такою була сумарна продук­ція трьох кіностудій в Одесі, Києві і Ялті. З повним навантаженням працювали Київ­ська студія науково-документальних філь­мів і Українська студія хронікально-документальних фільмів.

Попри суворий контроль комітетів КПРС, в усіх формах мистецтва з'являлися новаторські твори, які відбивали складний процес духовного відродження нації. Лібе­ралізація суспільно-політичного життя була могутнім чинником розкріпачення творчої думки.

 

27.3. Опозиційний рух. Репресії проти інтелігенції. Правозахисник рух. Народна освіта. Розвиток української літератури. Проблеми українського мистецтва. Русифікація в сфері культури.

...

Народна освіта

У 60-80-х роках внаслідок скорочення народжуваності відбувалося постійне змен­шення контингенту дітей шкільного віку. Це полегшило перехід до загальної середньої освіти. Положення про обов'язкову серед­ню освітувнесли до Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р.

Здійснення загальної середньої освіти було великим культурним досягненням. Вже у 1976 р. більшість випускників вось­мих класів продовжила навчання в дев'ятих класах або в середніх спеціальних навчаль­них закладах.

У сільській місцевості запровадження обов'язкової середньої освіти натрапляло на особливі труднощі. У багатьох селах працювали тільки початкові або неповні серед­ні школи, як правило - малокомплектні. Щоб розв'язати проблему, при середніх школах у великих селах створювалися інтернати.

У 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила «Основні напрями реформи загальноосвіт­ньої і професійної школи». Запроваджувалося навчання дітей з шести років (за ба­жанням батьків). Восьмирічки були реор­ганізовані в дев'ятирічки, а середні школи перетворювалися з десятирічок на одинадцятирічки. Професійно-технічні училища різних типів були перетворені в ПТУ, які давали повну середню освіту.