Основні риси права у другій половині XVII ст. 7 страница

У XVIII ст. у межах феодального суспільства набула свого найвищого розвитку Українська правова система. Орієнтована на європейську континентальну систему права, вона пережила період узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду, пройшла найви­щу стадію систематизації — кодифікацію. Про глибинний, об'єкти­вний характер української правової системи свідчить той факт, що вона (так офіційно і не визнана російським урядом) діяла в Україні аж до 40-х років XIX ст.

Розвиток суспільно-політичного ладу і права в західноукраїн­ських землях кінця XVII — другої половини XVIII ст, збігався з процесом розкладу державно-правової системи Речі Посполитої, що негативно позначилося на розбудові суспільно-політичного життя українського населення. Внаслідок насильницького розпо­ділу західноукраїнських земель між агресивними сусідами — Авс-тро-Угорською та Російською імперіями процес формування укра­їнської нації, об'єднання українських етнічних земель у межах на­ціональної держави затягнувся на сторіччя.


Висновок

Історія держави і права України, багатовікової боротьби її на­роду за створення своєї національної державності показує, що ця боротьба відбувалася у надзвичайно складних умовах. Доводилося постійно протидіяти прагненню агресивних сусідів запровадити на території України колоніальний режим, ліквідувати не тільки па­ростки української національної державності, а й навіть таке дер­жавне утворення, як Українська козацька республіка-держава Бог­дана Хмельницького. Українська національна державність бере по­чаток від могутньої середньовічної східно-слов'янської держави — Київської Русі. Ця давня державність дала змогу тамтешньому ет­носу динамічно розвиватися у соціально-економічному та політич­ному аспектах, а християнство об'єднало етнос і в духовній сфері. Було створено розвинену на той час правову систему, яка яскраво висвітлена в унікальній пам'ятці права — Руській Правді. Отже, було побудовано цивілізацію, яка ні в чому не поступалася західно­європейській. Київська Русь була своєрідним мостом між Заходом і Сходом. Вона прикрила собою європейські держави від навали азіатських кочових племен. Київська Русь ціною власної державно­сті захистила народи Європи від монголо-татарської навали.

І з цього часу, протягом століть у серці українського народу, його душі жила ідея відродження сильної держави.

Ідея розбудови української національної державності розви­валася одночасно із формуванням української народності. Вже Да­нила Галицького сучасники не без підстав називали «українським королем».

У боротьбі з підступними намірами Литви та Польщі, зазіхан­нями кримського хана формувалася й міцніла козацька військово-політична організація — Січ. Вона донині зберігається у пам'яті на­родній як символ української державності, яскравий взірець укра­їнської державної ідеї, зразок самореалізації народної волі.

Українська козацька держава, створена під керівництвом ге­тьмана Богдана Хмельницького наприкінці 40-х років XVII ст., посідала гідне місце серед держав Європи. Незабаром після укла­дення в 1654 р. договору між Україною і Росією царський уряд по-

слідово здійснював політику, спрямовану на ліквідацію Української держави. Через несприятливі політичні обставини українському народу і його лідерам не вдалося зберегти національну держав­ність.

Несприятливими були геополітичні умови, сильними були су­сідні держави, що претендували на українські землі, могутнім був натиск Російської імперії.

Незважаючи на трагічну долю, Українська козацька держава аж до 80-х років XVIII ст. — це надзвичайно важлива епоха в істо­рії українського народу. Саме українська козацька держава після занепаду Галицько-Волинського князівства, а потім у часи «Руїни», з відривом Правобережжя і поверненням його під владу Польщі, стала головним місцем національно-державного життя усіх україн­ських земель. У Гетьманщині впродовж усього часу її існування був своєрідний демократичний у своїй основі державний устрій. Хоча царський уряд урізав автономію, але у свідомості народних мас зберігалась ідея демократичності і незалежності Української держави, почуття любові до своєї батьківщини. І коли, наприкінці XVIII ст., багатьом здавалося, що українське національне життя померло, саме на основі національно-державних традицій попере­днього часу починалося нове відродження національної самосвідо­мості українського народу, що супроводжувалося формуванням са­мобутньої правової системи, яка тривалі роки існувала у формі українського звичаєвого права, втілювалася в нормативних актах місцевих органів влади в Україні, праві місцевого самоврядування, військовому козацькому праві. Про розвиненість українського пра­ва свідчать результати кодифікаційних робіт, розпочаті у 30-х ро­ках XVIII ст. під час гетьманування Данила Апостола, коли було розроблено низку оригінальних за формою і змістом пам'яток права, зокрема «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. — проект першого Кодексу українського права, який фак­тично став збірником чинного до кінця XVIII ст. права в Україні.


ЧАСТИНА ДРУГА

У книзі розповідається, як відбувався процес утвердження національної самосвідомості українського народу, ідей відтворення української державності. Особлива увага приділяється періоду бур­жуазно-демократичної революції 1905—1907 pp., коли український народ створює свої суспільно-політичні організації — партії — і по­чинає активну боротьбу за право говорити і писати рідною мовою, за будівництво автономної України. Досліджується вплив цієї боро­тьби на майбутню національно-демократичну революцію в Україні в 1917—1920 pp. і створення тут національно-демократичних стру­ктур.

Вступ

Друга частина першого тому підручника з історії держави і права України є логічним продовженням першої частини тому. Вона присвячена надзвичайно складному і важкому періоду в істо­рії українського народу — XIX — початку XX ст. (до Лютневої ре­волюції 1917 p.).

Упродовж зазначеного періоду українські землі були роз'єд­нані. Більша частина — Східна, або Наддніпрянська Україна — пе­ребувала у складі Російської імперії, а західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття — під владою Австрійської (пізніше — Австро-Угорської) монархії. Український народ не мав у той період своєї державності, а відтак економічне, соціальне і політичне життя на території України цілком визнача­лося імперськими державними структурами. Зміни в цих структу­рах автоматично відбивалися на політичному устрої України. Саме ці процеси й висвітлюються в другій частині першого тому курсу історії держави і права України.

Значна увага у книзі приділяється також змінам у праві, та­ким важливим явищам у його розвитку, як систематизація і коди­фікація права України і Росії в першій половині XIX ст., буржуазні реформи і контрреформи другої половини XIX ст. і початку XX ст. Простежується взаємовплив змін у праві і в політичному житті в Росії та Україні.

Російський та австро-угорський уряд проводили гнобительсь­ку політику щодо України не тільки в політичному і соціально-еко­номічному відношенні. Вони прагнули денаціоналізувати, асимулю-вати українців, ліквідувати їх як самобутню націю.

Розділ перший Суспільно-політичний устрій і право України після ліквідації української державності (перша половина XIX ст.)

Суспільний лад

Землі України у складі Росії. У першій половині XIX ст. майже всі українські землі возз'єдналися під владою Ро­сії. За її межами залишалися тільки Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії.

Україна у складі Росії офіційно називалася «Мало­россия». Але народ продовжував називати Лівобережжя України Гетьманщиною, За південною (степовою) Україною закріп­люється назва «Новороссия».

Російський уряд для зручності управління Україною поділив п територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку XIX ст. в Україні налічувалося дев'ять губерній: на Лівобережжі — Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобереж­жі — Волинська, Київська і Подільська; на півдні — Катеринославська, Таврійська і Херсонська, та три генерал-губернаторства, до яких входили ці губернії. Малоросійське генерал-губернаторство охоплювало лівобережні губернії, Київське — правобережні, Ново-російсько-Бессарабське — південні, а також Бессарабську область, яка опинилася під владою Росії у 1812 р.

У подальшому цей поділ практично не змінювався, але з руси­фікаторських міркувань Слобідсько-Українська губернія у 1835 р. була перейменована у Харківську. Навіть назву «Малороссия» при­ховували за терміном «Юго-Западная Россия».

Поділ України на губернії царський уряд спеціально здійснив у такий спосіб, що частину земель, населених українцями, було приєднано до сусідніх — російських губерній.

Господарство України в період, що досліджується, стало не­від'ємною частиною економіки Росії.

Перша половина XIX ст. і в Росії, і в Україні характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіта­лістичного укладу. Ці явища почали визначатися вже наприкінці XVIII ст., і в першій половині XIX ст. розвиваються інтенсивніше. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.

Провідне місце в економіці України, як і раніше, посідало сіль­ське господарство, передусім землеробство. Його основу становили поміщицькі латифундії. У 1861 р. поміщикам належало 70% усієї землі. Проте й у феодальних володіннях, які продовжували існувати лише за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики змушені були пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство дедалі більше набувало то­варного характеру. У середині XIX ст. у поміщицьких володіннях вироблялося 90% товарного хліба. Тваринництво також ставало то­варним. Товаризація проникала і в натуральне господарство селян.

Швидкими темпами розвивається промисловість. Якщо у 1825 р. в Україні налічувалося 649 підприємств, то за 1825—1858 рр. їх кількість збільшилася у 4 рази. У 1854 р. тільки на території Слобідської України функціонували 243 промислові підприємства (у 1825 р. їх було лише 76), а в 1858 р. в усій Україні налічувалося 2473 підприємства.

Спочатку існували три форми підприємств — вотчинні, посе­сійні та капіталістичні. У 1828 р. поміщицькі підприємства станови­ли 53,8%, а купецькі — 46,2 % їх загальної кількості. Але в середині XIX ст. у купців було вже 90% підприємств. Проте переважали все ж дрібні підприємства.

У 1824 р. в Україні запрацював перший цукровий завод (у Ка­нівському повіті). Незабаром було створено цукрову промисловість (228 цукрових заводів у 1859 p.), яка обслуговувала потреби усієї Російської імперії. Розвиваються нові, базові галузі: машинобу­дування, металургія, вугледобування. Однак головними галузями української промисловості на той час були харчова та сировинооб-робна. У загальноросійському масштабі промисловість України бу­ла насамперед обробною.

У ЗО—40-х роках XIX ст. на мануфактурах України у зв'язку зі світовим технічним переворотом дедалі більше застосовуються машини. Зростає кількість вільнонайманих робітників: у 1825 р. во­ни становили 25% усіх робітників, а в 1861 р. — вже 74%. Мануфак­турне виробництво в Україні поступово перетворюється у промис­лове, фабрично-заводське.

У досліджуваний період в Україні чітко визначилися три еко­номічні райони:

Лівобережжя — тут промисловий розвиток досяг найбільших успіхів;

Південь — цей район став не тільки в Україні, айв усій Ро­сійській імперії головним виробником товарної пшениці та продук­тів тваринництва. Водночас саме тут відбувається прискорений розвиток промисловості;

Правобережжя — було переважно сільськогосподарським ра­йоном, де збереглися застійні форми феодального виробництва та існували переважно обробні галузі промисловості, що було наслід­ком тривалої залежності Правобережжя та його господарства від феодальної Польщі.

Зростання хліборобства, тваринництва і промисловості обумо­вило розвиток торгівлі, насамперед українсько-російської. Тільки на Київські контракти приїздили 5 тис. купців.

На зовнішній торгівлі позитивно відбилося створення чорно­морсько-азовських портів, особливо в Одесі та Херсоні, які пере­творилися на важливі пункти всеросійської торгівлі. Через них ви­возився 81% усіх товарів, призначених для експорту, і ввозилася основна маса товарів. Одеса дістала статус порто-франко, тобто їй надавалося право безмитної торгівлі.

На жаль, розвитку торгівлі перешкоджав поганий стан шля­хів. Перший пароплав на Дніпрі з'явився у 1825 р. Тільки у 1850 р. було створено на Слобожанщині перше товариство для споруджен­ня залізничних шляхів.

Суспільний устрій України, його структура, правовий статус станів у досліджуваний період відповідали суспільному устрою Росії.

Дворянство. Зрівняння українського дворянства в правах із російським підтверджується низкою законів як загального харак­теру, що стосувалися дворянського класу Росії в цілому, так і спе­ціальними, які прямо адресувалися дворянству України. Так, у 1801 р. російський уряд підтвердив надання прав російського дво­рянства українському дворянству, яке проживало у Слобідській Україні. У 1835 р. був виданий указ «О Малороссийских чинах, да­ющих право на действительное или потомственное дворянство». Він затверджував станові привілеї та пільги для козацької старшини та її нащадків (усій верхівці козацького війська).

Становище дворян Правобережжя після поразки польського повстання 1830 р. ускладнюється. Указ 1831 р. «О разборе шляхты в западных губерниях и об устройстве сего рода людей» визнавав за ними усі права і привілеї, даровані дворянству імперії, якщо во­ни доведуть своє дворянське походження. Вимагалися докумен­тальні докази і свідчення.

Цей «розбір» тривав кілька років. Спеціальна комісія не ви­знала права на дворянство у 64 тис. осіб. Серед них було чимало ко­зацьких старшин. У 1835 р. такий же «розбір» було здійснено серед татарських мурз.

В українському суспільстві зростала кількість російських дво­рян. Пояснювалося це тим, що царат, як і раніше, розпоряджався землею України, роздавав її росіянам. У 1800 р. на Південній Україні було роздано приблизно 8 млн десятин. На Правобережжі землі, конфісковані у їхніх власників за участь у повстанні 1830 p., також роздавалися російським дворянам.

Російське дворянство, яке проживало в Україні, у першій половині XIX ст. одержало чимало привілеїв, яких не мала місцева шляхта. Наприклад, з 1832 р. російські чиновники, які служили у
Волинській і Подільській губерніях, отримували, крім платні, також пенсію за колишню військову чи цивільну службу.

Отже, склад дворянства України за національністю був досить строкатим. Про це, зокрема, свідчать прізвища його представ­ників: граф Браницький, князь Воронцов, граф Кочубей, барон Штігліц та ін.

У першій половині XIX ст. зміцнилося становище дворян як монопольних власників землі. Дворяни України володіли 70% земель. Закон 1842 р. про майорати припинив небезпечний для дво­рянства процес дроблення земель.

Закон 1827 р. дозволив дворянам створювати фабрики, заводи та ремісничі майстерні в містах (раніше вони користувалися цим правом тільки у сільській місцевості) і без обмеження кількості робочих рук. Отже, розширювалася сфера нової — підприємниць­кої — діяльності дворян.

Міське населення (міські обивателі). Насамперед спосте­рігається зростання кількості міського населення України. У 1811— 1858 pp. воно збільшилося у 2,5 раза, що стало прямим наслідком розвитку торговельно-грошових відносин, капіталістичного укладу.

Як і раніше, склад городян був досить строкатим. Міщани утворювали найчисленнішу станову групу. За ревізією 1823 р. у Києві власне міщани, які входили до податної групи, становили 71,5% загальної кількості городян. Міщани сплачували більшу час­тину податків, що накладалися на місто. З 1816 р. вони, наприклад, почали платити збори для будівництва доріг.

Обмеження міщан у правах поступово послабилися. У 1832 р. їм дозволялося придбавати земельні ділянки у містах для ведення торгівлі та виробничої діяльності. Вони здобули також право пере­ходити до купецтва та одержувати гільдійське посвідчення за на­явності відповідних капіталів.

Царський уряд зміцнював цеховий устрій міст. Уточнювалася його регламентація. На Лівобережжі цеховий устрій регулювало загальне імперське законодавство. На Правобережжі до 1840 р. це­ховий устрій регулювався місцевим правом. При цьому в Україні продовжували діяти цехові звичаї. Проте у 1850 р. на основі місце­вої практики організації цехів для міст і містечок установлювався єдиний порядок регулювання цехового устрою.

У 1816—1859 pp. кількість купців у містах збільшилася з 18 200 до 104 000. Зберігався гільдійський устрій купецтва. Україн­ські купці здебільшого входили до третьої гільдії, друга й особливо перша були для них закриті. До привілейованих гільдій записува­ли, як правило, російських купців, а українських — як виняток. До гільдій зараховували також дворян, які займалися торгівлею і володіли підприємствами.

Купецтво поступово звільнялося від різних станових обме­жень. Тяжким для нього був дозвільний порядок зміни місця про­живання. А якщо купець діставав на це дозвіл, то він мав сплачува­ти державні податки та виконувати повинності і за старим, і за но­вим місцем проживання. Цей тягар був скасований лише у 1841 p., але не для всіх купців, а тільки для тих, хто переїхав до Волинсь­кої, Київської та Подільської губерній. Купці, які переїздили на Правобережжя та у причорноморські міста, одержували й інші пільги.

У 1832 р. виникла нова неоподаткована група — почесні гро­мадяни. Це звання надавалося заможнішим з купців. Статус почес­них громадян був близький до дворянського. Створення цієї стано­вої групи було поступкою буржуазії, яка зростала. Почесні грома­дяни користувалися деякими додатковими пільгами.

Купці в Україні, як і в Росії, поступово перетворювалися у ка­піталістів. В історії зберігаються прізвища перших українських куп-ців-капіталістів. Це були родини Яхненків, Семиренків та ін. Отже, немає жодних підстав говорити про безбуржуазність української нації. Немає також підстав називати М. Грушевського прибічником теорії безбуржуазності української нації. Навпаки, він не тільки визнавав існування буржуазії в Україні, а й відносив появу цього класу до другої половини XVII ст. — початку XVIII ст..

На початку XIX ст. у містах України з'являється нова сус­пільна група, що перебувала поза міськими станами. Офіційні акти називали людей цієї групи «работные люди». їхніми соціальними ознаками були: відсутність власного будинку і постійного місця проживання; джерело існування — праця за наймом. Це були вільнонаймані робітники, пролетарі'!. У 1828 р. вони становили 25% загальної кількості робітників, а в 1861 р. — 75%.

У першій половині XIX ст. цей прошарок багато в чому попов­нюється за рахунок державних селян. За законом до найманих ро­бітників зараховувалися ті державні селяни, які, переходячи з се­лянського стану, не дістали згоди міщанського міського товариства на включення їх до міщанства або не подали поручництва шести благонадійних хазяїв і не сплатили подушний податок. У такий спосіб вони опинялися серед мешканців міста, але поза їхніми ста­новими групами та організаціями. Інше значне джерело поповнення вільнонайманих робітників — кріпаки, відпущені на волю. Разом із найманими робітниками в Україні формується також надлишок ро­бочої сили, її ринок.

Наймані робітники на той час були безправними внаслідок байдужості до них закону.

Слід наголосити, що поява позастанової групи в місті дезорганізуюче впливала на його становий лад. Крім того, інші явища теж поступово розмивали станову організацію. Наприклад, з'явилися селяни, які почали займатися торгівлею, або така група, як різно­чинці.

Селяни (сільські обивателі).

А. Кріпосні селяни. Завершується юридичне закріпачення се­лян України (укази від 1800, 1804, 1808, 1828 pp.). Кріпаки станови­ли 5,3 млн осіб, тобто приблизно 50% усього селянства України (1857 p.).

Основний обов'язок кріпаків — відбування панщини. У першій чверті XIX ст. на панщині перебувало 99,3% кріпосних селян Ліво­бережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобереж­жя. У різних місцевостях розміри панщини були неоднаковими, але загалом вони зростали і часто доходили до шести днів на тиждень, що було юридичним наслідком урочної системи, яку в нових еконо­мічних умовах вводили поміщики. Розміри завдань-уроків були надто великими, їх виконання потребувало багато часу.

Новим явищем у житті кріпаків стало переведення їх на міся­чину. Прагнучи збільшити товарність свого господарства, поміщики відбирали у кріпаків землю, надаючи їм місячне утримання. Не ма­ли надільних земель на Лівобережжі 1/3 поміщицьких селян, на Правобережжі — 1/6. У 40-х роках XIX ст. загальна кількість місячників по Україні досягла 25% усіх кріпаків. Не слід забувати, що саме кріпаки працювали в поміщицьких мануфактурах. Крім того, кріпаки як піддані мали сплачувати податки Російській дер­жаві.

Розуміючи, що соціальний протест селян зростає, що кріпос­ництво стає для них непосильним тягарем, царський уряд почав шукати шляхи полегшення становища селян. Для цього в Право­бережній Україні, де кріпосницький гніт був найнадмірнішим, з іні­ціативи малоросійського генерал-губернатора Д. Бібікова у 1847— 1848 pp. було проведено інвентарну реформу, змістом якої став опис поміщицьких маєтків (сподівалися також, що ця реформа відве­рне селян від підтримки польського національно-визвольного руху).

Складання інвентарів було обов'язковим. Було складено 8437 інвентарів. На їх основі царський уряд розробив правила, котрі ви­значали розміри земельного наділу кріпака і встановлювали роз­міри панщини та інших повинностей залежно від майнового стану селянського господарства. За інвентарними правилами наділ нада­вався селянинові у довічне користування, поміщик не міг ні відняти його, ні зменшити.

Поміщики зустріли ці правила вороже, і в грудні 1848 р. за розпорядженням малоросійського генерал-губернатора князя Васильчикова були внесені доповнення до інвентарних правил, які урізали поступки селянам, надані першою реформою. Можливості для сваволі поміщиків залишилися, наприклад дозволялося відда­вати селян у рекрути або засилати їх до Сибіру.

Якщо юридичне становище кріпаків було однаковим, то роз­виток товарно-грошових відносин поглиблював їхнє майнове роз­шарування. Сформувалася замолена верхівка сільської буржуазії. Відомі українські капіталісти Яхненки та Семиренки вийшли саме з цієї групи.

Б. Державні селяни. Ці селяни становили другу верству українського селянства. У 1857 р. їх налічувалося 5,2 млн. Найбіль­ша частина державних селян проживала на Лівобережжі (50%), менша — на Правобережжі (13%), решта — на півдні України (37%). Основною формою їх експлуатації були грошова рента та по­датки державі, розмір яких постійно зростав.

На Правобережжі широко застосовувалася така форма експ­луатації селян, як переведення їх на господарське становище: дер­жавні землі здавалися в оренду поміщику-посесору, який експлуа­тував селян, що мешкали на цій землі, як своїх кріпаків.

Становище державних селян погіршилося з утворенням вій­ськових поселень. Вони засновувалися переважно в Україні. І це не випадково. Військові поселення мали на меті не тільки полегшити царському уряду утримування армії, а й одночасно посилити на­гляд за українським народом. 16 кавалерійських і 3 піхотні полки у формі військових поселень було розміщено у Харківській, Катери­нославській та Херсонській губерніях. У 1819 р. на півдні України у військові поселення перетворили 250 сіл, де проживало приблизно 20 тис. селян. Усе життя військових поселенців жорстко регламен­тувалося. Вони поділялися на солдатів діючих частин та хазяїв, які забезпечували військові поселення засобами існування, а також виконували обов'язки військовослужбовців.

Військові поселення і поселенці передавалися в управління військовим командирам. Держава, командування втручались і в особисте, сімейне життя поселенців.

На становище державних селян вплинув і розвиток капіталіс­тичних відносин. У 1837—1841 pp. була проведена реформа управ­ління, відома як реформа графа Кисельова — царського міністра державних маєтностей. За цією реформою державні селяни дістали право обирати органи самоврядування — сільські та волосні, а та­кож сільські та волосні суди (розправи). Але це було досить обме­жене самоврядування, бо воно залежало від державних органів —

окружних начальників у повітах та губернських палат державних маєтностей. Очолювало цю систему міністерство державних маєтностей.

Реформа управління державними селянами дещо полегшила їхнє економічне становище; збільшилися їхні земельні наділи, а феодальні платежі у вигляді подушного податку замінялися позе­мельним промисловим податком. Заборонялося у майбутньому від­давати державні землі в оренду.

У першій половині XIX ст. посилюються антикріпосницькі протести, які набувають форми повстань. Вони стають постійним явищем соціального життя України, охоплюють великі території. Зростає також кількість повстанців. З 1826 по 1847 р. відбулося 250 виступів лише кріпосних селян. Достатньо згадати рух під прово­дом У. Кармелюка, що тривав майже 20 років.

В одному тільки 1848 р. на Правобережжі відбулося 330 ви­ступів селян. Вони протестували проти інвентаризації.

Протестували проти нестерпних умов свого життя й військові поселенці. Так, відоме їх повстання у 1819 р. у Чугуєві, що його під­тримали 250 військових поселень на півдні України. Повстання бу­ло жорстоко придушено.

Антикріпосницькі настрої, обурення самодержавним режи­мом охопили й армію, солдатська частина якої рекрутувалася із селян. Особливо гостро ці настрої виявлялись у солдатів частин, якими керували прогресивні офіцери, члени таємних антиурядових товариств.

У 1825 р., у ніч з 28 на 29 грудня, після того, як стало відомо про поразку повстання 14 грудня в Петербурзі, повстали 8 рот Чернігівського полку, які дислокувалися у Василькові (під Києвом). Це був армійський полк, але за своїм значенням у збройних силах він прирівнювався до гвардійських частин. Полк був примітний тим, що в ньому існувала традиція поважного ставлення офіцерів до солдатів.

Ініціаторами й організаторами повстання стали офіцери — члени Південного товариства декабристів брати Муравйови-Апостоли (нащадки родини гетьмана Д. Апостола). Повстання мало по­літичні цілі підняти інші військові частини, розташовані в Україні, і повести їх проти властей. Але повстанці не одержали підтримки і зазнали поразки.

Царський уряд використовував різні жорстокі засоби для придушення антикріпосницьких виступів. Для приборкування не­покірних українські поміщики дістали право засилати своїх селян до Сибіру без суду. Російські ж поміщики користувалися цим пра­вом ще з XVIII ст.

Стосовно багатьох військових поселенців, які повстали в 1819 р., було винесено вирок — биття шпіцрутенами до 12 000 уда­рів. Це покарання було нічим іншим, як прихованою смертною карою.

Чимало солдатів Чернігівського полку загинуло під вогнем урядових військ, а ті, хто уцілів, зазнали різноманітних покарань.

Розвиток нових виробничих відносин, буржуазного способу життя породили капіталістичне гноблення, що викликало незадово­лення робітників. Поширеними проявами їхнього протесту стали страйки. Першими в Україні застрайкували робітники друкарні Києво-Печерської лаври. У міру посилення капіталістичного гноб­лення зростав й опір робітників, їхня організованість. Можна гово­рити, що вже з ЗО—40-х років XIX ст. в Україні існував робітничий рух. Саме він призвів до створення в 1875 р. першої в країні політичної організації робітників — Південно-російського Союзу робітничого класу.

Слід враховувати, що представники прогресивних сил україн­ського суспільства, хоча часто й належали до привілейованих ро­дин, не залишалися байдужими до страждань пригноблених мас, усього українського народу. Прагнучи ліквідувати кріпосництво, самодержавство, вони об'єднувалися в різні гуртки, антиурядові товариства (таємні, щоб уберегтися від переслідувань властей), які шукали шляхи зміни поліцейського режиму, що існував в Україні і Росії. Загальновідомо, що трагізм становища українського селян­ства, безпросвітність солдатчини вплинули на формування ідей, планів декабристів, наприклад на створення такого революційного документа, як програма Південного товариства «Руська правда».


Державний лад

XVIII ст. російський царат свідомо і цілеспрямовано знищив одне з найцінніших завоювань українського на­роду— його національну державу. На початку XIX ст. Україна увійшла в новий період свого існування. Все, що діялося з Україною та її народом у цей час, усі їхні біди в кінцевому підсумку визначалися відсутністю у народу, нації власної держави. Тому цей період слушно дістав назву без­державності.

Місце Української держави заступила Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Усі українські землі відтепер були підпорядковані центральним та місцевим орга­нам влади й управління Росії, які охопили Україну як гігантський спрут.

Центральні органи. На чолі Російської імперії стояв цар, імператор — самодержавний монарх. Він користувався необмеже­ною владою.

Зміцненню влади царя сприяла так звана «собственная его императорского величества канцелярия». Вже у 1812 р. вона сфор­мувалася як орган загальнодержавного значення. У другій чверті XIX ст., особливо після придушення повстання декабристів і суду над його учасниками, її вплив на державні справи зріс. Завдяки безпосередній близькості до особи імператора і розгалуженню влас­ного апарату, канцелярія перетворилася в орган, що стояв над дер­жавою, над законом. Вона поділялася на відділення. Найважливіше з них — третє, політична поліція. Це був орган політичного розшу­ку і слідства, утворений у 1826 p., після повстання декабристів, для боротьби з революцією, вільнодумством. Канцелярія спиралася на жандармський корпус — воєнне формування політичної поліції, виконавчий орган III відділення.