ДЕКОРАТИ В НО-ПРИКЛАДИ Е МИСТЕЦТВО

Наприкінці XIX ст. у зв'язку з розвитком капіталістичних відносин на селі зростає кустарна художня промисловість і фабричне виготовлення масової продукції. У ряді галузей помітне наслідування національних художніх традицій. Поширеними видами художнього виробництва в Україні були керамічне, зокрема фарфоро-фаянсове, вироб­ництво кахлів і декоративне виготовлення текстилю — вишивок і килимів.

Килимарство, вишивка, кахельне виробництво хоч і мали товарне значення, але були такорганічно пов'язаніздомашнім виготовленням народнихтканин і деталей вбрання, з народним художнім гончарством, що ці види слід розглядати разом з усіма іншими галузями народного декоративно-прикладного мистецтва.

Фарфоро-фаянсові виробництва виникали в місцевостях, багатих на родовища вог­нетривких глин, каолінів, з великими лісовими масивами (переважно на Волині та Чер­нігівщині), де були осередки гончарів і майстрів гутного скла. У фарфорове виробницт­во місцеві митці перенесли багатовіковий художній досвід. Народні традиції виявлялися у трактуванні форм, у характері розпису. Не тільки сюжет чи мотив фарфорового розпису XIX ст., алей колір, спосіб нанесення фарб, поєднання мал юнка з тлом, макси­мальне використання пластичних властивостей матеріалу — все це свідчить про націо­нальну своєрідність творів прикладного мистецтва.

Здавна Україна славилася своїми майстрами обробки дерева. З дерева будували жит­ла, господарські та оборонні споруди, церкви, пам'ятники, виробляли предмети сільсько­господарського і домашнього вжитку, меблі, посуд, пряничні форми тощо. Мотиви плас­кої різьби по дереву збереглися у побутових селянських виробах. Нею оздоблювали полиці для посуду, божниці, днища для гребеня, ярма, задники возів та саней. Особливо широко використовувалась різьба в іконостасах, кіотах, підсвічниках.

Для численних селянських виробів із дерева XIX ст. була характерна різьба, що відрізняється від старовинної плоскої різьби. Тут значно збагатилася орнаментика гео­метричного й рослинного характеру. У більшості виробів орнаментом покривалися ве­ликі поверхні, причому масштаб малюнка залежав від розмірів і призначення предмета. В композиції орнаменту часто зустрічалися кола і півкола великих розмірів, що склада­лися з дрібних елементів. Наприкінці ХІХст. поширюється виготовлення для продажу дрібних виробів з дерева, у яких важливим було не вжиткове значення, а декоративне, художнє.

Одним із характерних видів народної творчості є настінний розпис, у декоративній майстерності якого виявилися естетичні особливості й смаки українського народу. Озна­ченого періоду художній розпис був досить поширеним, цього ж часу він став об'єктом вивчення художниками, етнографами і мистецтвознавцями. Найбільшого розвитку на­стінний розпис набув у степових районах України, де гладенькі, обмазані глиною стіни хат являють собою зручні площини для нанесення на них будь-якого малюнка.

Настінний розпис виконувався найчастіше кольоровими вохристими й червоними глинами, розведеними сажею та синькою, а також рослини ими й мінеральними фарба­ми. З ХІХст. для розпису стін всередині хат, аз XX ст. і для розписів на папері почали широко вживати різноманітні анілінові барвники. Фарби при цьому розводилися на рідкому борошняному клеї, молоці та яйцях, щоб надати малюнку блиску. Застосування мінеральних фарб зробило розписи поліхромними, нарядними й багатими. Найпошире­нішими мотивами орнаментики були квіти, звідси й термін «квітчасті» хати.

Настінним розписом оздоблюють стіни зовні і всередині хат, вікна та двері, сволоки і найчастіше печі. Розташування і характер малюнка завжди тісно пов'язані з архітекту­рою будівель та їх конструкцією. Декоративний розпис широко застосовувався в Ук­раїні не тільки взовнішньомута внутрішньому оздобленні жител. Ним прикрашалися також меблі й різні господарські речі.

Любов українського народу до орнаменту яскраво виявилась у писанкарстві. У роз­писі писанок виходили із декоративних завдань і суворо дотримувались установлених традицій. З писанками в народному побуті було пов'язано багато звичаїв і обрядів. Із «щасливим» візерунком їх закопували весною в полі або при закладенні житла, дівчина дарувала зроблену нею писанку нареченому тощо. Орнаментика писанок, по суті, є твор­чою переробкою старовинних мотивів вишивки, ткацтва, різьблення. У виконанні їх проявилися декоративні прийоми української народної творчості. Основний прийом — симетричне розташування орнаменту. В писанках зустрічаються всі види орнаменту — геометричний, геометризований, рослинний. Гуцульські художники часто вводять в композицію фігури тварин-оленів і коників, які не зустрічаються в орнаментиці писа­нок інших регіонів.

Гончарство відоме на території України ще з неолітичних часів. Період розквіту ху­дожнього гончарства припадає на XVIII-першу половину XIX ст. У цей час у всіх районах гончарного виробництва з'являються визначні майстри з яскравою індивіду­альністю. Вони створюють художньо досконалі форми виробів, розширюють їх асорти­мент і застосовують нові технічні прийоми декоративного оформлення та обробки.

Найпоширенішим типом виробів київського, полтавського, чернігівського та інших центральних районів гончарного виробництва України є червоний керамічний посуд — полив'яний та розмальований. У південних та південно-західних районах великого по­ширення набула біла полив'яна кераміка. На Тернопільщині зберігається «димлений» посуд з легкою геометричною орнаментикою. Він нагадує стародавню кераміку Київ­ської Русі.

Цього часу все інтенсивніше розвивалися прийоми декоративного оформлення ке­раміки. Яскраво це видно на виробництві кахлів, поширеному на території України ще з часів Київської Русі. У XIX ст. кахляні печі стають не тільки прикрасою багатьох покоїв вельмож і поміщиків, але входять і в побут народу. Узори для розпису кахлів народні майстри брали з навколишнього життя, звідси велика різноманітність тем і сю­жетів. У кахлях XIX ст. є малюнки з рослинним орнаментом, різними фігурами, зобра­женнями побутових сценок, птахів, тварин тощо. За характером малюнка кахлі можна розподілити наживописні та орнаментальні. У різноманітному колориті розписних кахлів помітна своєрідність художніх традицій окремих регіонів У країни.

XIX ст. подарувало українській культурі багато визначних майстрів гончарного ми­стецтва. Наоснові усталених місцевих традицій народні митці створювали нові художні форми з чіткими стильовими особливостями. Історія залишила нам ім'я подільського майстра Адама Боцуци. Його кераміка відзначається особливим лілувато-коричневим витонченим малюнком на світлому тлі теракоти. Мальовничістю виділяються керамічні роботи відомого львівського майстра Василя Шестопальця. Фарби його прозорі й світлі, улюблені тони —зелений із блакитним відтінком і жовто-коричневі.

Для кераміки центральнихобластей України характерні елементи орнаментики: ви­ноград, зірки, ягоди тощо.

Особливою декоративністю .відзначаються вироби опішнянських майстрів. У XIX ст. яскравий слід у стильовому спрямуванні місцевого гончарстав залишив Федір Червінка. Він почав вводити у побутові речі ліпні орнаментальні деталі, часто застосовував штучне гравірування. Учень Ф.Червінки Ю. Різник використовував для своїх композицій різні мотиви: хміль, барвінок, соняшник. Подібні мотиви зустрічаються і в роботах інших майстрів. Малюнок в усіх опішнянських майстрів площинний, він добре розміщується на поверхні і вдало поєднується з формою предметів. У 90-х роках XIX ст. майстер Л и-бещакзапочаткував новий напрям у гачузі керамічного опішнянського розпису, ввівши до нього мотиви вишиваних узорів. Пишні барвисті узори з великими декоративно трак­тованими квітами на розлогих вітах стали характерною особливістю кераміки опіш-нянських майстрів.

Для народної кераміки XIX ст. характерна і наявність різноманітної за своєю фор­мою народної керамічної декоративної скульптури. У цих невеликих творах — і сокови­тий гумор, і почуття декоративності, і лаконічне уявлення форми.

Безпосередньо пов'язаними з народним побутом в Україні були також ткацтво і ви­шивка. Ці види народної творчості були поширені на всій території'У країни. Вироблялися різноманітні тканини, зокрема рядна, скатертини, рушники та інші побутові речі. Ці вироби оздоблювалися тканими узорами, атакож узорами, виконаними технікою вибій­ки і вишивками. Виготовлялися також різні за призначенням, типом і технікою виконан­ня килими. Українські килими відзначаються багатством і різноманітністю орнаменталь­ної композиції, тонкими барвами. Орнамент килимів, будова усієї його композиції, ма-люнококремихелементівнадзвичайно різноманітні, і в різних районах України мають власне трактування і своєрідне вирішення. Еволюція художніх форм українського кили­ма відбувалася не тільки шляхом зміни колориту і композиційних прийомів, а також шляхом зміни характеру і прийомів стилізації малюнка. У XIX ст. трактування окремих елементів рослинних мотивівдедалі більше наближається до натури.

До декоративного ткацтва належить виготовлення узорчастих полотен, вовняних носильних тканин і високохудожніх вишивок. Пол отнаткали з льняної та конопляної пряжі різних сортів. Узори тканин створювалися переплетенням ниток і мали встанов­лені з давніх часів назви — «окружки», «сосонки», «гречечка», «коропова луска» тощо. Узорчасті конопляні та льняні рядна ткали з червоними й синіми смугами, часто до поперечно-смугастих композицій вводили нескладний геометричний орнамент. Кольо­рові рядна ткали також і клітинами з двох кольорів — «кватерками» та «грядками».

Багато вироблялося в Україні і різноманітних вовняних тканин для жіночого вбран­ня — запасок, фартухів, спідниць, плахт. Особливо славилися плахтами Київщина і Пол­тавщина.

З давніх-давен в Україні у народному побуті широко використовувалися рушники. Орнаментальні мотиви,узори, кольориукраїнськихрушниківу кожній місцевості мали свої особливості. Лічильна вишивка ХІХст., що виконувалася такими швами, як «низь», «занизування», «затягування», різного роду мережки й «вирізування», «викол», «насти-лування» тощо, зберегла мотиви, структуру і весь стрій українського ткацького орна­менту. Всі прийоми лічильної вишивки були підпорядковані тому, щоб створити узор на основі комбінацій, які давал и переплетення ниток тканин и, причому узор разом із структурою тканини мав складати одне нерозривне ціле. Кольори узорів були дуже стри­мані. У першій половині ХІХст. — білі нитки на суровому полотні у вишивках «вирізу­ванням» і «настилуванням», або «лиштвою»; червоні — у вишивках «занизуванням» та у чернігівському «набиранні», чорні — у подільській «низі» і т.і. Іноді вводився ще до­датковий колір —синій або чорний у червоних, червоний у чорних вишивках. З 70-х років різко змінюються кольори у вишиваних рушниках. Дедалі сміливіше вводяться вкраплення зелених, жовтих та інших кольорів.

Народнатворчість органічно пов'язана з історією народу, його трудовою діяльні­стю, побутом. Наприкінці XIX ст. із розвитком капіталізму і класовим розшаруванням на селі поступово зникає багато видів народних художніх промислів. Народне мистец­тво переживає кризу, хоч у багатьох областях ще зберігалися старовинні традиції і пра­цювали талановиті народні митці.

Отже, у XIX ст. в Україні в умовах зародження і розвитку капіталізму відбувався процес формування української нації. Цей період став часом народження і становлення української інтелігенції, яка стала основною рушійною силою національно-визвольно­го руху й руху за культурне відродження України. В означений період у культурному розвитку відчувалася активізація антиукраїнської політики у сфері освіти, літератури, художньої культури. Русифікаторська політика царизму на українських землях галь­мувала розвиток національної школи та освіти. Особливо яскраво це проявилося у мов­ному аспекті. Однак ці обставини слугували згуртуванню національних сил для розбу­дови вітчизняної культури.

Контрольні запитання

1. Назвіть передумови розгортання процесів національно-культурного відроджен­ня в Україні.

2. Яку періодизацію українського національно-культурного відродження запропо­нував І. Лисяк-Рудницький?

3. Яку роль відіграли громади у суспільно-політичному, науковому і мистецькому житті України?

4. Яка роль належить Харкову на початковому етапі розгортання процесів відродження?

5. Назвіть основні положення соціально-політичної концепції Кирило- Мефодіїв-ськоготовариства щодо культурно-історичних процесів в Україні.

6. Згадайте діячів вітчизняної науки XIX ст.

7. Я кий літературний твір започаткував нову добу в історії українського письменства?

8. Яку роль віді грав Харківський університету заснуванні української журналістики?

9. Хто вважається основоположником української класичної музики?

10. Яким чином відобразився класицизм в українському мистецтві XIX ст.

Теми рефератів

1. Гурток 1.1. Срезневського у Харкові та його діяльність.

2. Класицизм і романтизм в українській культурі XIX ст.

3. Кобзарство як соціально-культурне явище.

4. Реалістичні традиції у творчості Т. Шевченка-художника.

5. Історичні особливості формування характерних рис українського митця XIX ст.

6. Жанрові особливості українського театру XIX ст.

7. Внесок М. І. Костомарова у вивчення та популяризацію української культури. 8.1.Я.Франко як митець і дослідникукраїнської культури.

Семінарське заняття

Тема: Український митецьдоби національно-культурного відродження.

1. Творчість як засіб реалізації культури.

2. Т.Г.Шевченко — уособлення національного генія.

3.Митці українського театру: М.Старицький, М.Кропивницький, П.Саксаганський, М.Садовський, І.Карпенко-Карий, М.Заньковецька, С. Крушельницька

4. Характерні риси музичної творчості МЛисенка, С.Гулака-Артемовського, П.Сокальського, М.Вербицького.

5. На перехресті російської і української культури: Є.Гребінка, М. Гоголь, В.Короленко, М.Вовчок.

Література

Жаборюк А. Мистецтво живопису і графіки на Україні в першій половині і середині XIX ст. - К., 1988.

Жаборюк А. Український живопис останньої третини ХІХ-початку XX ст. — К., 1990.

Історія української музики. Вбт. — Т.2, 3. - К., 1990.

Кисіль О. Український театр. — К., 1968.

Кирило-Мефодіївське товариство. У Зт. — К., 1990.

Коновець О. Ф. Просвітницький рух на Україні: XIX - першатретина XX ст. — К., 1992.

Костомаров М. Галерея портретів: Біографічні нариси. — К., 1993.

Костомаров М.І. Закон Божий (Книга буття українського народу). — К., 1991.

Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного відроджен­ня (друга половина XVIII-середина XIX ст.) —Харків, 1996.

Лобановський Б. Б., Говдя П. І. Українське мистецтво другої половини XIX - початку ХХст.-К., 1993.

Макарчук С.А. Писемні джерела з історії України. —Львів, 1999.

Митці України: Енциклопедичний довідник. — К., 1992.

Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. - К., 1999.

"Руська трійця" в історії суспільно-політичного руху і культури України.— К., 1987.

Смолій В.А., Гуржій О.І. Які коли почала формуватися українська нація. — К., 1991.

Соціально-філософські ідеї Михайла Драгоманова. - К., 1995.


Подольска 2

Тема 7.5. Українське національно-культурне відродження (кінець XVIII - початок XX ст,)

Поняття "національне відродження" відображає усвідомлення людиною себе, свого етносу як нації, як дійсної особистості історії і сучасного світу. Поняття "українське національно-культурне відродження" - це процес становлення і розвитку громадянсько-політичного і культурного життя України кінця XVIII - початок XX ст. Кінцевою метою національного відродження є утворення самостійної національної держави.

Витоком українського національного відродження були східно­українські землі. Воно було свого роду "захисною реакцією" на тяжке політичне, соціально-економічне становище та культурний занепад викликаний деспотичною політикою російського царизму та значним поширенням у масах національної самосвідомості, активізацією українського національного руху. Початком національного відродження була поява "Енеїди" І. Котляревського, написаної українською народною мовою, творчість Г. Квітки-Основ'яненка та харківського гуртка літераторів. Соціальним і духовним підґрунтям були попередні здобутки українського народу, гуманістичні традиції матеріальної та духовної культури. Носієм відродження було українське село, яке зберегло рідну мову - найголовніший носій української ментальності.

Багато дослідників вважають, що процес національного відродження в Україні тривав 130 років - з кінця козацької держави до Першої світової війни (з кінця XVIII до початку XX ст.). Цей процес поділяють на три основні етапи:

- перший - період збирання спадщини, академічний, або шляхетський, етап (кінець XVIII - 40-ві роки XIX ст.);

—другий — українофільський, або культурницький (народницький) етап (1840- 1880);

- третій - політичний, або модерністський (1880-1914).

Усі три етапи характеризуються культурно-просвітницькою діяльністю дворянства та польсько-українського шляхетства, виступу на суспільно-політичній арені в 40-х роках Т. Г. Шевченка і національно-культурним рухом народних мас. Стимулом українського відродження були ідеї Французької буржуазної революції, яка проголосила "права народів", а також поширення романтизму. Ідеї романтизму стверджували самобутність і самоцінну вартість культури кожного народу, підкреслюючи, що саме вона є невичерпним джерелом звідки інтелектуальна еліта може черпати зразки для своєї творчої наснаги. Модель світу уявлялась романтиками як велетенська арфа, в якій кожний народ становить окрему струну у світовій гармонії народів. Зникнення будь-якого народу призведе до вселенської катастрофи.

Засновник світового романтизму Й. Г. Гердер у 1769 р. після відвідин України відзначав унікальну самобутність і неповторність української нації та пророкував їй велике майбутнє, подібне грецькій цивілізації.

"Україна стане колись новою Елладою. Чудовий клімат цієї країни, гідна вдача народу, його музичний хист, родюча земля - колись пробудяться. Із малих племен, якими були колись греки, постане велика культурна нація. її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген - у широкий світ". Г. Й. Готфрід. Ідеї до філософії історії

Образотворче мистецтво другої половини XVIII ст. в українській культурі представлено роботами митців - скульптора І. Мартоса, художників -А. Лосенко, Д. Левицького, В. Боровиковського, В. Тропініна, яких вважають російськими художниками, хоча їх творчість виросла на ґрунті України. В українському образотворчому мистецтві XIX ст. можна виділити кілька етапів. У першій половині століття виступали переважно поодинокі живописці, серед яких не було великих майстрів. Середина XIX ст. характеризується творчістю основоположника критичного реалізму в образотворчому мистецтві цього періоду Т. Г. Шевченка і його послідовників - К. О. Трутовського, І. І. Соколова, Л. М. Жемчужникова. Друга половина XIX ст. - це період розквіту реалізму. Мистецтво другої половини XIX ст. - один із найяскравіших періодів української культури. Це час становлення критичного реалізму та зародження найновіших мистецьких течій XX ст. Проте паростки цього оновлення розпочалися ще з кризи академічного напряму та "Бунту чотирнадцяти" і створення в 1870 р. Товариства пересувних художніх виставок. Серед його членів-фундаторів були В. Перов, І. Крамськой, Г. Мясоедов, І. Шишкін, О. Саврасов та ін. Членами Товариства були такі відомі українські митці, як М. Кузнецов, І. Похитонов, К. Костанді, О. Мурашко, Т. Дворников, П. Нілус, С. Світославський, О. Розмаріцин, Л. Позен та ін. Тема України посідала значне місце в творчості художників І. Рєпіна, М. Ге, М. Ярошенко, Г. М'ясоєдова.

"Важко переоцінити роль Товариства пересувних художніх виставок у розвитку центрів культури в Україні в ті часи. Вона була багатогранною і полягала не тільки в залученні до великого мистецтва широкого загалу українських глядачів, а й розвитку художньої освіти, створенні наприкінці XIX — початку XX ст. місцевих художніх об'єднань". Б. Б. Лобановсышй, П. І. Говдя. Українське мистецтво другої половини XIX - початку XX ст.

Найбільш повно українська тематика, національний колорит розробляється в творчості художників Т. Г. Шевченка, А. Мокрицького, І. Сошенка, Г. Васька та ін.

Великий слід в історії української культури залишила творчість В. А, Тропініна (1776—1857). Будучи кріпаком подільського поміщика графа Моркова протягом двох десятиліть Тропінін створює чудову галерею портретів селян, картин української природи, жанрових сцен. Його портрети відзначаються гуманізмом, любо'ю до народу, реалістичним трактуванням образів. Його твір "Дівчина з Поділля" вражає не лише своєю майстерністю, але насамперед тим теплим відчуттям у ставленні до зображеної на портреті дівчини, що загалом не властиве тогочасному мистецтву, в якому панувала естетика класицизму.

"Художник уважно змальовує типову подільську сорочку, корали на шиї, дівочий головний убір, - пастозно покладеш фарби добре відтворюють фактуру зображеного. Гарний овал молодого смаглявого обличчя прорисований з великою майстерністю, як і малюнок великих карих очей і усміхнених губ. Обличчя відзначається гармонійною красою і національною типовістю". Ю. Б. Беличко. Український живопис

Справжній розквіт українського образотворчого мистецтва починається з творчості Т. Г. Шевченка (1814—1861). У його творах вперше з великою силою зазвучали нові теми й суспільні мотиви, що порушували найгостріші соціальні проблеми тогочасної дійсності. Зазнавши сам поневірянь, він присвятив свою творчість зображенню знедоленого народу. На початку 40-х років головну увагу Шевченко приділяє темам, взятим з історії українського народу, зображенню його життя, побуту і звичаїв.

У найбільшому за розміром творі олійного живопису "Катерині" (1842 р.) він підноситься до узагальнення явища, характерного для часів кріпацтва. Це полотно написане на сюжет однойменної власної поеми, створеної чотирма роками раніше. Але художник не ілюструє якийсь конкретний момент літературного твору. Засобами образотворчого мистецтва він розвиває одну із сюжетних ліній поеми. Твір відо­бражає драматичний сюжет епізоду розлучення селянської дівчини Катерини з офіцером, що спокусив її й покинув. Художник з великим тактом розкриває цей драматизм, не переступаючи грань, за якою краса втрачає свою велич.

Перебуваючи в Україні після закінчення академії, Тарас Шевченко написав ряд портретів української дворянської інтелігенції. Серед них -"Портрет Маєвської".

"Художник байдужий до соціального стану моделі, для нього цінність людини насамперед полягає в її природній духовній красі. Він із захоплення і приязню вдивляється в обличчя портретованої, і образ її ніби віддзеркалює почуття митця. Портрет Маєвської майстерно закомпонований в овальній формі, ніякі аксесуари не відвертають увагу від обличчя. Воно ліпиться енергійними ударами пензля, малюнок усього абрису гарних очей, тонкого носа, усміхнених вуст відзначаються впевненістю і вишуканістю. Недарма в своєму "Щоденнику" художник занотував, що людське обличчя здається йому виявом вищої досконалості і краси природи". Ю. Б. Беличко. Український живопис

Ще більше поглиблюється майстерність художника в портретах Горленко, Лизогуба, Кейкутової та багатьох інших, створених у 1843 - 1847 pp. Поглиблення реалізму і майстерності Шевченка виявляється в його картині "Селянська родина" (1843), в якій поетично показано сценку з життя українського селянина. Простота, невимушеність композиції, природність колірного рішення й освітлення, а також вибір сюжету вирізняють цей твір серед картин майстрів академічної школи.

У 1843 p. T. Шевченко подорожує по Україні. Під впливом вражень від подорожі і на основі виконаних етюдів, малюнків, ескізів він задумав створити і видати серію офортів під назвою "Живописна Україна". Основна мета - показати історичне минуле, побут і звичаї рідного народу, при­роду України. Його офорти "У Києві", "Ста-рости", "Казка", "Судна рада", "Дари в Чигирині" (1649) — відзна­чаються високим професіона­лізмом техніки офорту, історичною правдивістю та життєвістю.

В кінці 40-х років у портретах Шевченка наростають тенденції типізації образів, узагальнення характерів, спрямованість на соціально-психологічну характеристику персонажів (автопортрет, 1849). Ці тенденції характерні для критично-реалістичного періоду останніх років його життя.

У другий половині XIX ст. в Україні значно активізується мистецьке життя, утворюються великі художні центри в Києві, Харкові, Одесі. Велику роль у цей час відіграють художні школи: М. І. Мурашка в Києві, М. Д. Раєвської-Іванової в Харкові, Одеське художнє училище. Ці художні центри дали початкову художню освіту цілій плеяді видатних українських і російських художників, серед яких: М. О. Врубель, К. Я. Крижицький, М. К. Пимоненко, Г. К. Дяченко, С. П. Костенко, О. О. Мурашко, Ф. С. Красицький, І. Ф. Селезньов, Г. П. Світлицький, К. К. Костанді, П. О. Нілус, Є. Й. Буковецький, Г. С Головков та ін.

В українському мистецтві цього періоду провідним стає жанровий живопис, серед вихованців та викладачів школи М. І, Мурашка видатне місце в історії українського мистецтва належить М. К. Пимоненку (1862-1912). М. Пимоненко у своїх творах постійно звертається до життя, побуту, звичаїв українського народу. "Святочне ворожіння" відтворює один з епізодів зимових різдвяних свят, у якому брали участь дівчата. Вважалось, що ворожінням у цей період свят можна дізнатись про свого нареченого. У цій жанровій сцені художник майстерно використовує ефект штучного освітлення. За допомогою цього прийому він зосереджує увагу на гарних молодих обличчях, на яких веселим захватом і цікавістю світяться очі. Незважаючи на те, що полотно належить до раннього періоду творчості, в ньому уже починають виявлятися такі риси обдарування художника, як неабиякий дар колориста, увага до ефектів, вміння в буденному сюжеті дати психологічну характеристику персонажів. Серед найбільш відомих творів \ М. Пимоненка можна назвати його картини | "Засватана" (1886), "В чистий четвер", "В | розлуці'', "Художник" (усі три написані в 1887), "Весілля в Київській губернії" (1891) "Свати" (1892) та ін.

Серед відомих майстрів пейзажного жанру цього періоду були такі відомі художники, як С І. Васильківський (1857-1931), В. в' Орловський (1842-1914), С І. Світославський (1857-1931), П. О. Левченко (1859-1917) та ін. Усіх їх об'єднує палка любов до рідної природи, захоплення її красою, реалістичне відображення різних станів.

До найвидатніших творів В. Д. Ор­ловського належать "Село" (1879), "Жнива" (1882), "Відпочинок у степу" (1884), "На березі моря" (1884) та ін. Полотно "Відпочинок у степу" демонструє високий рівень пленерного живопису майстра, вміння передати глибину, безмежний простір, мінливість видимих образів хмар, освітлення, кольорової насиченості безкрайнього степу світлом, вологості повітря після дощу. Відчувається ряд живописних прийомів, які пов'язані із використанням законів лінійної і повітряної перспективи. Чумаки і воли, зображені на передньому плані під час відпочинку, шлях, що простелився вдалину, викликають у глядача відчуття руху й безмежного простору, характерних для картини в цілому.

Багатогранним талантом відзначався також видатний український художник і етнограф С І. Васильківський (1854-1917).

Художник працював у різних жанрах живопису - він був майстром пейзажу, історичного, побутового жанру, монументальних розписів та портрету. Але улюбленим жанром майстра був пейзаж. Основними мотивами в його творчості були краєвиди рідної Харківщини та Полтавщини.

Характерною рисою пейзажів С Васильківського є романтична піднесеність, ефекти світла й тіні, тонке нюансування станів природи, її лірико-поетичне відображення та мажорне звучання кольорових співвідношень. У картині "Бездоріжжя" художник майстерно передав протиборство стихій на межі світла і темряви, вітру і хмар, що характерно для ранньої весни. Таяння снігу, розмита водою дорога, відображення у ній хмар надають образу землі неповторної краси.

Глибоким національним явищем в українському пейзажному живописі є творчість П. О. Левченка - художника з тонким смаком, емоційним сприйняттям природи. Його твори відзначаються безпосередністю і простотою, вмінням передати в картині характерні риси української природи.

Сюжети картин П. Левченка - це убогі селянські хатинки, напів-зруйновані повітки, поле й млин на обрії, сільська вулиця або тиха річка з густими заростями вербо­лозу тощо. У цих, на перший погляд, звичайних сюжетах художник майс­терно підкреслював красу навколишнього світу.

"Полотно "Водяний млин" належить до одного з шедеврів, створених у період розквіту його творчості. Гармонійно й невимушено будує Левченко композицію, виявляючи в зовні непоказовому мотиві його образну вагомість і поетичність. Особливе обдарування пейзажиста в даному разі виявляється в неабиякій спостережливості, у вмінні виявити під зовнішньою оболонкою явища його глибинний зміст. Покривлений зруб млина, його стара стріха не стільки говорять про вбогість будівлі, скільки про невпинний плин часу, щоденно пов'язаний з людською працею. Повітря огортає споруду і дерева, пом'якшує контури речей, що ніби вібрують. Яскраві, теплі барви пейзажу віддзеркалюються в гладі тихої річки, збільшуючи відчуття спокою й задумливості літнього полудня, його щедрої повнокровності і водночас утворюють ефект декоративності. Присутність людини одухотворює краєвид, вносить у нього масштаб". Ю. В. Беличко. Український живопис

Культура України другої половини XIX - початку XX ст. була б неповною без урахування впливу на неї І. Ю. Рєпіна (1844-1930). В історії української культури твори Рєпіна на українську тематику по праву займають почесне місце. Вони продовжують ту прогресивну традицію, яку розпочав своєю серією офортів "Живописна Україна" Т. Г. Шевченко.

У своїх спогадах "Далеке - близьке" Рєпін розповідає про враження дитячих та юнацьких років, проведених у місті Чугуєві Харківської губернії — міста, де він народився. Ці враження дають можливість зрозуміти, звідки в художника виникло почуття любові до України. Враження від навколишньої дійсності були численні й яскраві, але вони до часу нагромаджувалися хаотично, падаючи в його душу немов насіння, яке лише згодом повинно було дати багаті плоди.

Одним із шедеврів І. Рєпіна є його велике історичне полотно "Запорожці пишуть листа турецькому султану" (1878-1891). Художник працював над цією картиною понад 13 років. Поява "Запорожців" має глибоко закономірні причини, обумовлені постійним інтересом художника до української історії та впливом на нього творчості М. Гоголя. Сюжетом для картини став епізод колективного написання запорожцями знущального листа-відповіді на вимогу турецького султана Махмуда IV про покірність.

"Зображена на картині сцена визначається властивою для творчого почерку Рєпіна безпосередністю й психологічною гостротою. Навколо столу, за яким зручно влаштувався писар з веселою посмішкою на обличчі й гусячим пером за вухом, зібралася буйна юрба запорожців. Кожний з них намагається придумати своє слівце та поміцніше, або нестримно регоче над тим, що вже вигадали товариші. Але є й такі, що несхвально ставляться до цієї витівки й тримаються осторонь. Різні люди оточили писаря. Тут і славний отаман Сірко, і військовий суддя, і полковник Тарас Бульба з двома своїми синами, і бурсак, і шляхтич, і татарин, різного віку та стану козаки. Усі вони не схожі один на одного, але є між ними дещо спільне - сила й одчайдушність". Ю. В. Беличко. Україна в творчості І .Ю. Рєпіна

Багато мистецтвознавців вважають картину своєрідним "атласом сміху". Вибравши такий композиційний прийом, І. Рєпін дає не тільки образну і психологічну характеристику персонажів. Сміх у картині має символічне навантаження. Основна ідея твору - це ідея незалежності, сили, вільнолюбства.

На початок XX ст. припадає розквіт видатного майстра побутової картини і портрета, художника багатогранного таланту О. О. Мурашка (1875-1919). Вихований на реалістичних традиціях передвижницького мистецтва, безпосередній учень І. Ю. Рєпіна, він плідно засвоїв кращі здобутки сучасних Європейських художніх шкіл, що допомогло йому виробити власний художній стиль та створити ряд непересічних художніх полотен.

Найвизначнішими творами в портретній творчості О. Мурашко є: "Портрет дівчини в червоному капелюсі" (1902-1903), "Похорони кошового" (1900), "У кав'ярні", "Портрет М. П. Петрова", "Портрет художника Г. І. Цисса", "Портрет О. А. Прахової' (відомий під назвою "Мак"), "Недільний день". Твори О. О. Мурашко стали великим внеском у скарбницю української культури кінця XIX початку XX ст.

"Усе чарус нас в образі юної парижанки: і ніжний овал обличчя, і великі темні з виразом ліричної задуми очі, і вся її специфічно дівоча фігура - невеличка, граціозна, вишукана. На відміну від скромних, стриманих у колористичному відношенні портретів академічного періоду живопис цього твору відзначається справжньою віртуозністю, насиченим яскравим колоритом, у якому з неабияким художнім смаком поєднані червоний і чорний кольори. Ніжні рефлекси червоного кольору, що відбилися від великої кольорової плями капелюха, підрум'янили обличчя дівчини, від чого воно стало ще привабливішим". А. А. Жаборюк. Український живопис останньої третини XIX - початку XX ст.

У 90-х роках XIX ст. розпочав свій творчий шлях І. С. Іжакевич (1864—1962), Коло тем Їжакевича надзвичайно широке. Це -селянське життя ("Український косар", "На Дніпрі", "Збирання лози для виготовлення кошиків", "Біля кузні"), славне минуле українського народу, побут українського села. їжакевич займався і монументальним живописом, книжковою ілюстрацією. Серед доробку художника велика кількість робіт присвячена зображенню дітей. У них яскраво відображено особлива духовна теплота, ніжність і правдивість життя селян.

У культурі, що склалася на зламі ХІХ-ХХ ст. порівняно швидко відбуваються зміни, які значною мірою свідчили про зрос­тання духовних потреб, особливо міського населення. В українському мистецтві прикмети модерну з національними його рисами найяскравіше проявились у твор­чості братів Кричевських, О. Архипенка, О. Богомазова, К. Малевича, О. Екстер, Д. Бурлюка, В. Єфимова, М. Бойчука.

"Найістотнішим для всього мистецтва XX ст. є перенесення уваги з навколишнього середовища, з об'єкта спостереження на внутрішній світ людини. Перед мистецтвом відкриваються спокусливі, але й небезпечні глибини та можливості моделювання вочевидь незнаної внутрішньої сутності буття, її злетів і падінь художніми засобами, які приводять нерідко до появи нової пластично-живописної екзистенціальної міфології або ж відчуття абсурду. З іншого боку, символізм, котрий ще більшою мірою був пов'язаний з поетичною вербалізацією образів, навертав художників на шлях ускладнених образотворчих метафор". Б. Б. Лобаповський, П. І. Говдя. Українське мистецтво другої половини XIX — початку XX ст.

Яскравим прикладом модерну в архітектурі з елементами романтичної еклектики є творчість архітектора В. Городецького (1863-1930). Одним з перших його творів є будівля колишнього Київського художньо-промислового і наукового музею (тепер Державний музей українського образотворчого мистецтва). Але найбільш відомим твором В. Городецького є "Будинок з химерами" (1902-1903) на вул. Банковій у Києві.

В умовах новаторських авангардних пошуків у культурі України кінця XIX початку XX ст. формувалась творча особистість всесвітньо відомого українського скульптора, графіка, живописця О. Архипенка (1887-1964). Нав­чання в Київському художньому училищі (1902-1908), Московському училищі живопису, перебування в Парижі дало можливість митцю не тільки ознайомитись із сучасним мистецтвом, а й створити свою власну пластичну ідею, основні принципи якої зародились ще в Києві.

Нова пластична концепція О. Архипенка полягала у вико рис-танні і комбінації в скульптурі різних за структурою й забарв­ленням матеріалів - дерева, металу, скла та застосування кольору, що давали надзвичайний ефект. Майс­тер завжди поєднував найпростіші форми, які, як він вважав, "неминуче призводять до асоціації з геометрією" і те, що з "простої форми легко зробити символічну форму". До виразних можливостей скульптури О.Архипенко вперше вводить структуру порожнього простору і використання кольору в рельєфі, які знайшли втілення в його "скульпто-живописі". Ідея пластичних можливостей порожнього простору захопила скульптора ще в дитинстві. У своїх спогадах Архипенко розповідає, як його вразило відчуття форми, яку утворював простір поміж двома однаковими вазами, що їх купили батьки. Пластичні пошуки Архипенка згодом мали істотний вплив на розвиток архітектури та мистецтва дизайну. Розмірковуючи про зв'язок своїх творчих пошуків з явищами природи Архипенко підкреслює, що саме природа є джерелом для створення художніх образів у творах живопису, скульптури, декоративно-прикладного мистецтва, її образи надихають митців на творчість.

"Природа не задовольняється тим, що творить сама. Свою могутність вона переносить на всі живі істоти. Зі своїх витворів вона робить творців. Одного разу я спостерігав, як ворушиться під вітром віття дерева, і це наштовхнуло мене на певну думку... 1924 р. створив машино-механічну картину, на якій змінюються форми. Назвали її "Архипентура". Іншим разом мене захопило світло. І я сказав собі: "Чому б не зробити скульптуру зі світла?" І тоді я винайшов систему, яка дозволяє світлу струменіти крізь прозору масу". О. Архипенко. Про себе

Архипенко плідно працює і в живописі та графіці. У своїх творах він поєднує найбільш виразні особливості модерну, кубізму і риси стародавньо-руського мистецтва. У графічних композиціях використовує такі художньо-виразні засоби як лінію, чорну та кольорову плями, форми труб, кружечків тощо. Найбільш відомими творами Архипенка є "Композиція з двох фігур"(1910), "Танок" (1910), "Червоний танок"(1913), "Бокс"(1913) та ін.


Гриценко

Україна

Образотворче мистецтво. Кінець XVIII—початок XIX ст. в Україні — межа, що пролягла між мистецтвом, яке грунтувалося на релігійних засадах, та новим, світським мистецтвом, естетичні настанови якого були пов'язані з реальним, позба­вленим схоластичних догм, сприйняттям людини і довкілля.

У цю добу творили видатні портретисти Дмитро Григорович Левицький та Володимир Лукич Боровиковський, котрі склали славу і російської, і українсь­кої культури. В їхній творчості відчутний вплив стилістики європейського кла­сицизму (у В. Боровиковського) і сентименталізму. Народжені в Україні, вони здобули тут свої перші професійні навички. Батько Д. Левицького був відомим гравером майстерні Києво-Печерської лаври. В. Боровиковський— виходець із родини миргородських іконописців.

Тут, на українській землі, формувалися їхні художні вподобання та естетичні смаки, зокрема в царині портретного живопи­су, що мав визначні національні традиції. «Портрет фельдмаршала князя М. Рє­пніна» пензля Д. Левицького та «Портрет міністра юстиції Д. Трощанського», виконаний В. Боровиковським, віддзеркалюють довершеність живописної майс­терності митців, їхній погляд на статус людини у суспільстві. Визначальним критерієм статусу людини у суспільстві, на думку цих художників, є служіння вітчизні.

 

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте стилі «неокласицизм» і «ампір» у європейському мис­тецтві.

2. В яких видах мистецтва виявилися стилі неокласицизму і ампіру?

3. Назвіть головних представників стилю неокласицизму в мистецтві євро­пейських країн.

4. Напишіть реферат на одну із запропонованих тем:

Вплив ідей Великої Французької революції на розвиток мистецтва Європи й Америки.

«Революційний» класицизм в культурі Франції кінця XVIII — початку XIX cm.

Стиль ампір в європейському мистецтві першої третини XIX cm.

Творчість Жака Луї Давида.

Архітектура й інтер'єри стилю ампір.

Україна. З кінця XVIII ст. українські землі перебували в складі Російської та Австрійської імперій. У Наддніпрянській Україні, що втратила свою державність, був утверджений жорсткий адміністративно-політичний режим, який існував у Ро­сії.

Ставилося завдання переконати український народ, що для України найкращий лад— самодержавство, а власне Україна— це споконвічна російська земля без власної історії, мови, культури. Утвердженню самодержавної влади мала слугувати «теорія офіційної народності», сформульована на початку 1830-х pp. реакційним міністром освіти Росії С. С. Уваровим, основними засадами якої стали православ'я — самодержавство — народність. Імперська тріада, що базувалася на централізації науки, освіти й культури, була основою виховання русифікованого українського дворянства XIX ст.

Для культурного розвитку України першої половини XIX ст. характерним є створення і діяльність вищих навчальних закладів, у яких формувалася україн­ська інтелігенція. У січні 1805 р. з ініціативи В. Н. Каразіна, громадського діяча, економіста, просвітителя, було створено Харківський університет. У 1820 р. в Ніжині засновано гімназію вищих наук; у 1834 р. на базі Кременецького ліцею відкрито Київський університет Св. Володимира. Першим його ректором став М. О. Максимович.

Навчальні заклади створювалися з метою поширення «общерусской» культури, але з часом вони ставали вогнищами культури на українських землях. Харківський університет до середини XIX ст. підготував три тисячі спеціалістів з різних галузей знань. Формувалася українська національна інтелігенція, яка по-різному ставилася до імперської ідеологічної доктрини.

У середовищі української інтелігенції вчені виділяють три основні суспільні течії, які по-своєму пояснювали імперську тріаду в цілому та кожну з її частин зокрема. Представники першої течії (М. Гоголь, М. Гнєдич, В. Капніст, В. Наріжний) названу тріаду сприймали беззастережно, поділяли й пропагували. Українці за походженням, вони, за збігом обставин, працювали на ниві російської культури.

До другої течії належить когорта освічених людей, які не поділяли офіційної думки про народність як ознаку «єдинонеподільності» (Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський, з певних питань — М. Косто­маров та ін.).

Представники цієї групи не заперечували самодержавства, поділяли логляди на православ'я, а щодо народності, то її важливими ознаками вважали рід­ну мову, народні звичаї, фольклор.

До представників третьої течії належали члени Кирило-Мефодіївського братст­ва. Виступаючи проти імперської тріади, не заперечуючи лише православ'я, брат­чики закликали до повалення самодержавства, скасування кріпацтва і станових привілеїв. Майбутнє української мови вони вбачали в рівноправності з іншими мо­вами — російською, польською, чеською, болгарською і сербо-хорватською, а України — в єдиній федеративній слов'янській державі, побудованій на демокра­тичних засадах.

Отже, в умовах посилення асиміляторських дій проти України частина її інтелі­генції спрямовувала свою діяльність на українське національно-культурне відро­дження, під яким розуміла усвідомлення національної ідентичності, а народ — як діяльну особу історії та сучасного світу. Українське національне відродження ви­никло, як антитеза тяжкому політичному і соціально-економічному становищу та культурному занепаду, в яких опинився тоді український народ на всьому просторі заселеної ним землі.

Література. Доба XIX ст. в українській літературі являє собою цілісний ком­плекс традицій і новаторства в літературному процесі, об'єднаний єдністю ідейно-естетичних закономірностей. У цю добу була створена літературна класика такими її фундаторами, як

І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, П. Ку­ліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Франко та ін. Наприкінці XIX ст., з одного боку, завер­шується столітній період розвитку нової української літератури, а з іншого — з'являються нові її якісні риси, що набувають розвитку пізніше, — у XX ст.

Як і в інших європейських літературах (щоправда з певним відставанням у ча­сі, але більш прискорено), у дошевченківський період української літератури складається просвітительський реалізм, сентименталізм, преромантизм і роман­тизм як основні літературні напрями і стилі, формується нова родова система по­езії, драми й художньої прози та її провідні жанри, зароджується літературно-естетична та літературно-критична думка, з'являються яскраві творчі індивідуаль­ності. Літературний процес у перші десятиліття XIX ст. в цілому розвивається під могутнім впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвіт­ництва і романтизму та за змістом і художніми формами набуває ознак нової єв­ропейської літератури.

Західноукраїнські землі. Національно-культурне відродження в західноукраїн­ських землях першої половині XIX ст. відбувалося в умовах посилення національ­ного гніту з боку польського панства й австрійської адміністрації в Східній Гали­чині, румунізації на Буковині та мадяризації на Закарпатті. Та, незважаючи на це, у народі ще жили спогади про славетні походи Б. Хмельницького, пісні про ватажків повстань С. Наливайка, М. Залізняка, І. Гонгу. Водночас українці зберігали в побу­ті, звичаях, обрядах і піснях традиції духовної культури народу.

На західноукраїнських землях у цей час прошарок освіченої молоді був дуже не­значним. І все ж окремі її представники цікавилися народним життям, мовою, зви­чаями та фольклором українського народу. Під впливом ідей романтизму вони ви­вчали народну творчість, записували її, виявляли живий інтерес до української літератури. Через відсутність національної інтелігенції ініціатором таких дій ви­ступили деякі представники греко-католицького духовенства. М. Грушевський під­креслював, що греко-католицька церква «стала для Західної України такою ж наці­ональною церквою, якою перед тим була церква православна».

Серед передових представників українського католицького духовенства переду­сім варто відзначити львівського митрополита

(з 1816 p.), а згодом і кардинала (першого кардинала-українця) Михайла Левицького. Він дбав про організацію українського шкільництва, видав катехізис і буквар для народних шкіл. М. Левиць-кий разом з каноніком Іваном Могильницьким заснував 1816 р. в Перемишлі перше в Галичині культурно-освітнє «Товариство галицьких греко-католицьких священи­ків», у статуті якого зазначалося, що книжки «мають бути написані... народною мо­вою, уживаною по селах», щоб неосвічене громадянство могло їх використовувати.

З цією метою І. Могильницький видав 1816 р. книжку «Наука християнська», а 1817 р. — «Буквар словено-руського язика».

У 1822 р. він першим написав «Грама­тику язика словено-руського», а в науковій розвідці «Відомість о руськом язиці» (1829) доводив самостійність української мови. Ця праця двічі перевидавалася (1837, 1848) окремою брошурою. Період розвитку української культури 1816— 1830 pp. І. Франко визначив як світанок національного відродження українців у Галичині, що, на його думку, був «довгим і холодним». За цей час вийшло лише 36 книжок, брошур та невеликих листівок, друкованих кирилицею, мовою церков­ною, далекою від народної.

Фундатори нової української літератури є Галичині. Масовому утвердженню української мови в Східній Галичині сприяла дискусія з приводу вживання живої, а не штучної української мови, що розгорнулася в 1830-х pp. Початок їй поклало друкування польськими вченими польським алфавітом (латиною) українських на­родних пісень. Вони пропонували перейти на польський алфавіт.

Проти застосування польського алфавіту щодо українського письма гостро ви­ступив Маркіян Шашкевич, який видав брошуру «Азбука і абецадло» та написав критичну рецензію на брошуру Й. Лозинського «Руськоє вісілє», видану незрозумі­лою для простих людей мовою. Так розгорнулася в Галичині «азбучна війна», що велася аж до початку XX ст.

У відстоюванні української мови, розвитку української літератури та взагалі української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб мислення і душу українського народу, велика заслуга належить «Руській трійці». Один з її засновників — Яків Головацьккий писав: «Коли б галичани у 30-х роках прийняли були польське «абецадло», пропала би руська індивідуальна народність, пропав би руський (український) дух».

Літературне угруповання «Руська трійця» було створене 1833 р. прогресивно налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. Як пише дослідник О. Петраш, один із них — енергійний, наполегливий, сміливий, готовий до самопожертви, й подви­гу — Маркіян Шашкевич. Другий — людина палкої вдачі, з широким польотом фантазії, прагнув рішучих дій. Це — Іван Вагилевич. Третій — ініціативний, діло­вий, працьовитий, водночас — поміркований і обачний — це Яків Головацький».

Ці молоді й талановиті патріоти своєю діяльністю започатковують справжнє на­ціонально-культурне відродження Галичини, переміщуючи центр національного відродження галицьких українців з Перемишля до Львова. Гурток проіснував до початку 1840-х pp. і припинив свою діяльність 1843 р. зі смертю М. Шашкевича. Діяльність гуртка мала патріотичний характер і була спрямована на розв'язання важливих національно-суспільних та культурних завдань.

На діяльність гуртківців позитивний вплив мали як твори діячів українського відродження зі Східної України, так і твори польських, чеських й сербських пись­менників та вчених, які «відкрили великий світ Слов'янщини». «Трійчани» зацікавилися народною творчістто. Вони «йшли в народ», записували перекази та пісні, зирази і слова, що вживалися простолюдом. Найактивнішим у цьому був Я. Голо-зацький, який здійснив мандрівку містами і селами Галичини, Буковини, а пізніше й Закарпаття, де збирав українські матеріали та робив записи власних спостережень щодо народного побуту. І. Вагилевич виїздив до гірських районів Галичини і, крім фольклорних записів, закликав селян виступити проти національного й соціального гніту, за що його заарештували та заборонили там з'являтися.

Проте «Руська трійця» в основному займалася культурно-просвітницькою дія­льністю, хоча влада цю діяльність вважала ворожою. Зокрема, начальник львівської поліції своє обурення висловив так: «Ці безумці хочуть воскресити... мертву русин­ську національність».

І все ж захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебу­ваючи під впливом творів передових слов'янських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі» (1833). У 1835 р. «Руська трійця» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукува­ти народні пісні, твори гуртківців, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура забо­ронила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.

Попри всі залякування, завдяки наполегливості і цілеспрямованості «Руської трійці» за допомогою діячів сербського відродження в 1837 р. було видано літера­турний альманах «Русалка Дністрова» (Будапешт). Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного і літературного відроджен­ня західноукраїнських земель. «Русалка Дністрова» вміщувала народні думи і пісні, твори М. Шашкевича, Я. Головацького. І. Вагилевича, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори, казки. На її сторінках вперше пролунала не церковно­слов'янська суміш, а народна мова.

«Русалку Дністрову» цісарський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям та зберегти для себе, решту було конфісковано. її засновники зазнали переслідувань і найбільше серед них — М. Шашкевич, якого звинувачували в тому, що він як «агент Росії» нібито хоче «відлучити від Австрії русинів».

Для «Руської трійці» мовне питання мало загальнокультурне і політичне зна­чення. Адже йшлося про утвердження в правах народної мови як однієї з головних ознак етносу, основи його самобутності, важливого чинника розвитку його націо­нальної самосвідомості та культури. І. Вагилевич у листі до визначного діяча чесь­кого та словацького відродження Павла Шафарика (1836) висловив упевненість, що українська мова, якій «пророкували» забуття та зневагу, воскресне в ряді своїх бра­тніх мов і розквітне в «своїй буйності і... розмаїтості».

«Руська трійця» залишила невелику, проте оригінальну спадщину. її «Русалка Дністрова» була першим провіщенням «народу Західної України про своє існуван­ня, про свою національну гідність». Проте діяльність «Руської трійці» мала не лише регіональне галицьке чи західноукраїнське значення, а й всеукраїнське. Саме такою бачили мету і сутність діяльності «Руської трійці» її учасники.

Незважаючи на переслідування галицьких патріотів, процес національно-культурного відродження на західноукраїнських землях у 1840-х роках не припи­нявся. Представники прогресивної української інтелігенції Галичини підтримували зв'язки з Наддніпрянською Україною. Широку популярність серед галицьких українців здобули рукописні твори Т. Шевченка. Діячі колишньої «Руської трійці» знали твори М. Костомарова, а члени Кирило-Мефодіївського товариства — «Руса­лку Дністрову».

У 1846—1847 pp. Яків Головацький разом з братом Іваном Головацьким (студе­нтом Віденського університету) видав два томи альманаху «Вінок русинам на об­жинки». Ця збірка уже не мала такого бунтарського виклику, як «Русалка Дністро­ва».

Однак вона теж стала явищем в історії української культури. Альманах містив

твори М. Шашкевича та інших авторів, статті, фольклорні записки, тексти історич­них пам'яток, а також деякі матеріали із забороненої «Русатки Дністрової».

Найзначніший внесок в українське національне відродження, у пробудження та розвиток національної свідомості русинів-українців на Закарпатті зробив Олек­сандр Духнович — письменник, педагог, історик, етнограф, фольклорист, греко-католицький священик. Він видав для українців рідною мовою молитовник, буквар, підручники граматики, географії, посібник з педагогіки для вчителів. О. Духнович збирав українські народні пісні, заснував «Литературное заведеніе Пряшевское» (1850), яке здійснювало серед населения культурно-освітню роботу. Він написав народною мовою ряд патріотичних поезій, п'єс тощо. Найвідомішою поезією, де звучить його кредо, є «Вручаніє».

Образотворче мистецтво першої половини XIX ст. У першій половині XIX ст. посилюється процес взаємодії української та російської культур. Цьому сприяла петербурзька Академія мистецтв — єдиний навчальний заклад, що готував професійних майстрів. Академія з її сталими художніми канонами визначала й офі­ційну художню стилістику часу, й певний розвиток малярських жанрів. Творчість багатьох вихованців Академії залишила яскравий слід в культурі України. Серед них — відомий російський портретист В. Тропінін. Подільське село Кукавка — ма­єток його пана, графа І. Моркова, стали для художника справжньою школою життя та творчості. «Я мало вчився в Академії, проте навчався в Малоросії... Я там без перепочинку писав з усього і усіх...» — стверджував майстер. У створених ним об­разах подільських селян («Дівчина з Поділля», «Українець», «Пряля») відбився не лише національний етнотип, а й романтичні ідеали часу з його уявленням про красу та людську гідність. В. Тропінін був першим, хто свідомо звернувся до зображення народу, виявляючи при цьому гуманізм і демократизм поглядів, реалізм світоба­чення.

Якщо В. Тропінін загалом дванадцять років провів в Україні, то уродженець Ревеля К. Павлов після закінчення Академії залишився тут назавжди. Його ху­дожня та педагогічна діяльність сприяли розвиткові національного реалістично­го мистецтва. К. Павлов викладав малювання у Ніжинському ліцеї, де серед йо­го учнів були брати Гребінки, М. Гоголь, А. Мокрицький, А. Горонович, та у Київському університеті імені Св. Володимира. В «Автопортреті», «Портреті дочки» досить повно висвітлюється характер творчості майстра — демократич­на спрямованість його мистецтва, природність і безпосередність у зображенні людини.

В Україні того часу працювало чимало іноземних малярів. Наприклад, поляк О. Станкевич («Сімейний портрет»), угорець

Й. Ромбауер («У парку»). Виконаний пензлем живописця Грота краєвид «Будівництво Микільського спуску до Дніпра в Києві» також має не лише мистецьку, а й чималу історичну цінність.

Одним із фундаторів нового українського пейзажного живопису та побутової картини, художні образи яких базувалися на засадах життєвої правди й реалізму, був В. Штернберг. Літні вакації 1826—1838 pp., він, студент Академії, проводив у Качанівці, у маєтку відомого мецената Г. Тарновського. Сюди, пізніше, В. Штерн­берг привіз свого друга Т. Шевченка. Написана за законами академічного живопису картина «Садиба Г. Тарновського в Качанівці» органічно поєднала забарвлену ро­мантичною таємничістю природу з реаліями життя пересічної людини, до якої ху­дожник завжди виявляв «чувства добрые» та повагу.

Портретні твори Г. Васька, Г. Шлейфера, А. Гороновича, М. Брянського, О. Рока-чевського характеризують розвиток цього жанру в Україні і відповідають усім ознакам живопису середини XIX ст. — правдивістю зображення зовнішнього вигляду людини, певною романтизацією образів, ретельністю проробки деталей та матеріальної фактури предметного світу.

Романтичного настрою сповнений і «Портрет дружини» А. Мокрицького. В об­разі замріяної жінки художник втілив ідеали часу, що увібрали в себе поняття ду­ховності, гармонії почуттів, єдності людини з природою. А. Мокрицький входив до кола представників передової української та російської інтелігенції і був товари­шем Т. Шевченка. Він відіграв значну роль у долі Великого Кобзаря — сприяв його викупу з кріпацтва.

Близькими до Великого Кобзаря були й художники І. Сошенко та М. Сажин, чиї твори репрезентують романтичну лінію пейзажного живопису. Ці майстри прокла­дали шляхи для безпосереднього, правдивого відтворення дійсності.

Обличчя української культури середини XIX ст. визначила творчість Тараса Григоровича Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й ви­значали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко-художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широко­відомі його графічні аркуші з серії «Живописна Україна», виконані після приїз­ду Т. Шевченка на батьківщину в 1843—1844 pp. У даних графічних аркушах показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним мані­фестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і народність.

Музичне мистецтво. Основи класичної музики почали формуватися і розвива­тися в Україні, починаючи з другої половини XVIII ст. і в XIX ст., тобто в період розкладу феодально-кріпосницьких відносин і визрівання капіталістичних. У XIX ст. на цій базі розгортається національно-визвольний рух. Цей рух зумовив піднесення громадсько-політичного життя, розвиток національної демократичної культури та мистецтва, що зміцнювалися і гартувалися в Україні в боротьбі проти антинародної політики царського уряду. Демократична інтелігенція завжди відстоювала культур­ні і національні інтереси українського народу, стверджуючи його права на рідну мову, літературу і мистецтво.

Опера. С. С. Гулак-Артемовський. Одним із перших видатних майстрів опер­ного жанру в українській музиці є Семен Степанович Гулак-Артемовський. Найві-доміший твір цього митця — опера «Запорожець за Дунаєм». Опера заснована на українській народній пісенності.

«Запорожець за Дунаєм» належить до поширеного у XVIII і на початку XIX ст. жанру лірико-комічної опери.

Відповідно до особливостей цього жанру вона скла­дається з невеликих музичних і танцювальних номерів, які чергуються з розмовною мовою. Склад дійових осіб також відповідає традиціям комічної опери: молоді за­кохані (ліричні персонажі) і старше подружжя, що свариться між собою (комічні персонажі). Реалістичне втілення українських народних образів, перетворення в опері багатств української народної пісні і танцю, невдаваний гумор, легкість і до­ступність форм — усі ці особливості зробили оперу Гулака-Артемовського одним із найулюбленіших творів оперного жанру.

П. І. Ніщинський. У 1875 р. Петро Іванович Ніщинський написав «Вечорни­ці» — музику до другого акту п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Цей твір (зок­рема хор «Закувала та сива зозуля») набув широкої популярності в народі і став ос­новоположним у жанрі української класичної театральної музики.

Симфонічна музика. М. М. Калачевський. У 1876 р. композитор Михайло Миколайович Калачевський створив «Українську симфонію». В основі її тематич­ного матеріалу — мелодії популярних пісень. Форма цього твору чітка, відповідає

класичним зразкам. Розвиток тем, гармонія, поліфонічна фактура і оркестровка по­значені високим професіональним рівнем.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Визначте основні принципи романтизму як ідейно-художнього напрямку.

2. В яких видах мистецтва виявився романтизм?

3. Назвіть основних представників романтизму в європейському живописі першої половини XIX cm.

4. Яким було ставлення романтиків до Середньовіччя?

5. Розкрийте характер співвідношення романтизму з християнством {като­лицизмом).

6. Розкрийте характер співвідношення романтизму з офіційним класицизмом.

7. Розкажіть про зв'язок романтизму з національно-визвольними і національно-об'єднуючими народними рухами.

8. Визначте місце Т. Шевченка в українській і світовій культурах.

9. Напишіть реферат на одну із запропонованих тем:

Романтизм як світовідчуття та як напрямок в європейському мистецтві.

Історичний роман — новий жанр літератури доби романтизму.

Творча діяльність групи «Буря і натиск».

Європейське музичне мистецтво доби романтизму.

Фольклорні мотиви у творчості європейських митців доби романтизму.

Творчість Франсіско Гойї.

Творчість Ежена Делакруа.

Романтизм в українській літературі першої половини XIX cm.

Становлення української літературної мови.

Український живопис першої половини XIX cm. . Т. Шевченко-художник.

Фундатори нової української літератури в Галичині.

Аматорський театр в Україні першої половини XIX cm.

Корифеї української музики XIX ст. (за вибором).

 

Україна. Становлення нової української літератури та літературної мови. Другий період розвитку нової української літератури охоплює 40—60-ті pp. XIX ст. Центральним фактором розвитку літератури у цей час стала діяльність основопо­ложника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім'ям та творчістю його сучасників і послідовників пов'язане розширення національ­ної тематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація наці­онально-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби проти самодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як окремої галузі професійної літературної критики. Українська література в 40— 60-ті pp. стає загальноєвропейським явищем із яскраво вираженим обличчям.

Твор­чість Т. Шевченка великою мірою визначила шляхи розвитку української літерату­ри в наступний період і справила вплив на поступ інших слов'янських літератур.