Постпозитивістська критика історицизму у працях К.Поппера
Перегляд класичної моделі соціальної реальності з погляду «логіки проекту» мав ряд принципових наслядків. Під «логікою проекту» розуміється просвітницьке прагнення розробити й запропонувати суспільству всеосяжний проект суспільної перебудови. У рамках «логіки проекту» сам зміст вивчення суспільства бачився головним чином у тому, щоб пізнавши закономірності суспільного життя, філософ зміг би запропонувати деякий радикальний проект майбутнього суспільства й напрямок шляху, по якому «варто йти».
У світлі нової історичної практики подібна логіка міркувань не виглядала переконливо. По-перше, сам філософ, незважаючи на всі зусилля бути об'єктивним, не може відключитися від своєї суб'єктивності повною мірою. Завжди існує ймовірність того, що в розроблений проект суспільної перебудови може вклинитися помилка, обумовлена особливостями особистості автора чи інших факторів. По-друге, будь-які глобальні соціальні проекти, незалежно від того, до чого прагнуть їхні автори, на справді позбавляють людей права на вияв своєї суб'єктивності. Такі проекти «вирішують за інших», а виходить, розглядають інших лише в ролі слухняних гвинтиків, чия поведінка передбачувана, тобто запрограмована.
Слід зазначити, що відмова від «логіки проекту» не означає заперечення суспільного ідеалу – уявлення про справедливий суспільний устрій. Однак плани, які ми намічаємо, не повинні бути надмірно масштабними, глобальними. Їхню основу можуть становити ті процеси, які піддаються спостереженню.
Одним з яскравих прикладів критики «логіки проекту» є боротьба з історицизмом Карла Поппера. Поняттям історицизм він позначив такий метод у соціальних науках, коли ставиться мета відкрити якісь ритми або закони, що визначають соціальні зміни. К.Поппер відкидає думку, що наука здатна виявити закони руху суспільства, подібно тому, як Ньютон відкрив закони, що керують рухом фізичних тіл. Учений, що вивчає суспільство, може тільки судити про тенденції соціального розвитку, в яких знаходить вираження деяка статистична регулярність, він повинен прагнути до емпіричної обґрунтованості будь-яких соціальних узагальнень [34, c. 87].
Тому реальні завдання соціальних наук – не обґрунтування глобальних прогнозів і пророцтв про віддалене майбутнє, а відкриття й дослідження залежностей, що мають місце у тих чи інших сферах громадського життя. К.Поппер відкидає будь-які типи глобальних пророцтв, іменуючи їх «утопіями». Він указує на небезпеку утопічного мислення, що несе в собі запал фанатичної віри у заздалегідь визначений фінал розвитку суспільства. Пафос філософа можна зрозуміти, тому що в XX столітті глобальні соціальні конструкції найчастіше ставали ідеологічним обґрунтуванням кривавих тоталітарних режимів.
К.Поппер, розглядаючи методологічні основи природничонаукового й історичного пізнання, робить акцент на різному трактуванні концептів «науковий факт», «закономірність» і «наукова теорія». Результатом такого порівняння стало переконання, що між гуманітарним і природничим пізнанням існує нездоланна методологічна прірва. Варто підкреслити, що при такому підході з поля зору зникають уявлення про розвиток науки як цілісного і взаємопов’язаного процесу.
Аналізуючи характер історії пізнання з позиції строгої класичної методології, він прийшов до висновку, що теорія, яку не можна спростувати ні якими досвідними даними не є науковою, оскільки поле фактів, яке наукова теорія покликана пояснити завжди обмежене. Такий висновок привів К.Поппера до усвідомлення необхідності критики психологічних і соціальних передумов прийнятих теорій.
Як наслідок його методологічних настанов, він глобальні теорії суспільного розвитку називає історицистськими концепціями, а їх неспростовуваність оцінюється як недолік. Неспростовуваність таких теорій прирівнює їх до пророкувань і міфів. Таким чином, теорія, що претендує на статус наукової, повинна обмежити сферу свого застосування, а не ігнорувати факти, що її спростовують, пояснювати логічні підстави помилок, а не «відкривати» закони, внутрішньо притаманні історії.
Проблема пошуку об'єктивних універсальних законів історії докладно розібрана в роботах Карла Поппера «Злиденність історицизму» та «Відкрите суспільство і його вороги». Філософ вважав, що за сучасний незадовільний стан теоретичних соціальних наук значною мірою відповідальна, поширена серед соціальних філософів і вчених, концепція історицизму. Історицизм бачить головне завдання соціальних наук в історичному пророкуванні. Завдання це вирішується, коли в основі історичної еволюції вбачають «ритми», «схеми», «закони» або «тенденції» [39, c. 10].
У книзі «Злиденність історицизму» дослідник підкреслює, що «науковий інтерес до соціальних і політичних питань навряд чи виник пізніше, ніж інтерес до космології й фізики; у давнину іноді навіть здавалося, що наука про суспільство випередила науку про природу (досить познайомитися з політичними вченнями Платона й Аристотеля). Однак з появою Галілея й Ньютона фізика перевершила всі інші науки позаду».
В «Злиденності історицизму» К.Поппер пропонує класифікацію шкіл, що займаються методологією соціальних, тобто «не процвітаючих» наук. Відповідно до того, як вони дивляться на проблему застосованості методів фізики, їх можна розділити на «пронатуралістичні» та «антинатуралістичні». Пронатуралістичні, або позитивні – це школи, які прихильно ставляться до застосування методів фізики у соціальних науках; антинатуралістичні, або негативні – це школи, які вважають, що ці методи тут незастосовні [39, c. 8].
Історицизм, відзначає Поппер, дуже давнє вчення. Його перші форми з'явилися навіть раніше, ніж примітивний телеологізм, відповідно до якого за, здавалося б, сліпими поворотами долі приховані свої смисли. Ті, хто йде за цим вченням, вважає філософ, заздалегідь припускають наявність сенсу в історії, заперечують можливість вибору.
В даній роботі Поппер приводить ряд серйозних аргументів, за допомогою яких, як він справедливо вважає, йому вдалося спростувати історицизм. Він, зокрема довів, що за строго логічними підставами пророчити перебіг подій неможливо.
Його основна аргументація складається з п'яти пунктів:
– Значний вплив на людську історію розвитку людського знання. (Істинність цієї тези визнають і ті, хто бачить у наших ідеях, у тому числі в наукових ідеях, побічні продукти матеріального розвитку).
– Раціональні або наукові способи не дозволяють нам пророкувати розвиток наукового знання, тому хід людської історії також неможливо пророкувати.
– З попереднього слідує, що теоретична історія неможлива; інакше кажучи, неможлива історична соціальна наука, схожа на теоретичну фізику. Неможлива теорія історичного розвитку, ґрунтуючись на якій можна було б займатися історичним передбаченням.
– Таким чином, своє головне завдання історицизм формулює неправильно й тому абсолютно безпідставний [39, c. 4].
Критикуючи історицизм, Поппер велику увага приділяє аналізу історичних законів, теорії історичного розвитку, питанням соціальної зміни й соціальної інженерії. Він стверджує, що для історициста соціологія є теоретичною історією. Її наукові прогнози засновані на законах, а оскільки це історичні прогнози, що говорять про соціальні зміни, вони ґрунтуються на історичних законах.
У той же час, на думку історициста, метод узагальнення не застосовний в соціальній науці, а одноманітність соціального життя не слід вважати незмінними в будь-якій точці простору й у будь-який момент часу, оскільки вони обмежені культурним чи історичним періодом. «Таким чином, соціальні закони – якщо вони існують – мають трохи іншу структуру, ніж звичайні узагальнення, засновані на одноманітностях. Істинність реальних соціальних законів є «загальною» [39, c. 51]. Це означає, що вони застосовні до всієї в цілому людської історії, охоплюючи не просто окремі періоди, але всі періоди, з яких вона складається. Таким чином, єдиними універсально сталими законами варто вважати закони, що поєднують наступні один за одним періоди. Це повинні бути закони історичного розвитку, що визначають перехід від одного періоду до іншого. Саме це, говорить Поппер, і мають наувазі історицисти, стверджуючи, що єдиними реальними законами соціології є історичні закони [39, c. 52].
Історичні закони, підкреслює Поппер, у тому випадку, якщо вони будуть знайдені, дозволили б пророкувати досить віддалені події, нехай й, не досягаючи точності в деталях. Таким чином, соціологія намагається вирішити давню проблему пророкування, і не стільки відносно індивідів, скільки відносно груп і всього в цілому. І якби політичне наукове передбачення мало успіх, соціологія довела б свою найбільшу цінність, особливо для людей з почуттям історичної долі. Правда, деякі історицисти не йдуть далі пророкування найближчих кроків на шляху поступу людства, і навіть це роблять із надзвичайною обережністю. Ідея історицизму полягає в тому, що за допомогою соціологічного дослідження ми можемо побачити політичне майбутнє, і що тим самим соціологія стає найважливішим інструментом далекоглядної практичної політики.
Пророкування другого виду можна назвати технологічними, оскільки вони утворюють базу для інженерії. Це конструктивні пророкування, вони знайомлять нас із кроками, які ми можемо здійснити, якщо бажаємо досягнути певних результатів. Більша частина пророкувань у фізиці (астрономія й метеорологія є винятком) є технологічними пророкуваннями. Розходження цих двох видів пророкування приблизно відповідає ролі в науці спланованого експерименту й звичайного терплячого спостереження. Експериментальні науки дають технологічні пророкування, у той час як науки, що займаються головним чином не експериментальними спостереженнями, висловлюють пророкування-пророцтва [39, c. 53].
Таким чином, виділення двох видів пророкувань дало можливість Попперу визначити різні види наук. Терміни «пророчий» і «технологічний» дозволяють вказувати на прагматичні риси науки, однак це не означає, що прагматичний погляд перевершує всі інші і науковий інтерес замикається на пророцтвах і технологічних пророкуваннях. Відкриття астрономії цікаві головним чином з теоретичної точки зору, хоча не позбавлені й практичної цінності; будучи «пророцтвами», вони те саме що пророкування метеорології, практична цінність яких очевидна.
Розрізнення пророцтва й інженерії та відповідне розрізнення структур наукових теорій винятково важливі для попперівського методологічного аналізу соціальних наук. «Історицисти», які цілком послідовно вважають, що соціологічні експерименти марні й неможливі, висувають аргументи історичного пророцтва (дотичного до соціального, політичного й інституціонального розвитку) і проти соціальної інженерії як практичної мети соціальних наук. Деяким історицистам ідея соціальної інженерії, планування й конструювання інститутів з метою гальмування соціального розвитку, контролю за ним, або його прискорення представляється цілком реальною. Іншим це здається або майже неможливим, або ж таким, що не враховує, що політичне планування, подібно будь-якій соціальній діяльності, перебуває під владною вищих історичних сил [39, c. 54].
В «Злиденності історицизму» Поппер реконструює основу історицистської аргументації. Як вважають історики, соціальна наука – щось інше, ніж історія: така найважливіша теза історицистів. Однак йдеться про історію в традиційному сенсі, не просту хроніку історичних подій. Її цікавить не тільки минуле, але й майбутнє. Соціальна наука – це вивчення діючих сил і законів соціального розвитку. Відповідно, її можна було б, на думку Поппера, назвати історичною теорією, або теоретичною історією, оскільки єдиними універсальними соціальними законами вважаються тут історичні закони – закони процесу, зміни, розвитку, а не псевдо-закони надуманих одноманітностей. На думку історицистів, соціологи повинні дійти до ідеї про загальні тенденції, у руслі яких змінюються соціальні структури. Крім цього, їм треба зрозуміти причини процесу, що відбувається, дію сил, відповідальних за зміну. Вони повинні з гіпотези про загальні тенденції соціального розвитку вивести закони пророцтва, щоб люди могли пристосуватися до прийдешніх змін [39, c. 55].
Історицистську концепцію можна уявити за допомогою розрізнення двох видів прогнозу й пов'язаного з ним розрізнення двох видів науки. Поппер пропонує уявити собі методологію, протилежну історицистській і зорієнтовану на технологічну соціальну науку. Вона становила б основу вивчення загальних законів і фактів соціального життя, необхідних для реформ провідних соціальних інститутів. Такі факти, безсумнівно, існують. Численні утопічні системи нереалізовані просто тому, що не зважають на них у належній мірі. «Завданням технологічної методології стала б розробка засобів, що допомагають уникнути нереальних конструкцій. Вона була б антиісторицистською, але в жодному разі не антиісторичною. Історичний досвід служив би для неї найважливішим джерелом інформації. Але вона не стала б займатися пошуком законів соціального розвитку. Технологічна методологія націлена на відкриття законів у межах яких ми могли б конструювати соціальні інститути або якісь інші одноманітності, хоча таких законів, згідно історицизму, не існує [39, c. 56].
Історицисти, таким чином, ставлять питання про можливість і корисність соціальної технології. Припустімо, говорять вони, соціальний інженер розробив план і соціальну структуру. Цей план і практичний і реалістичний у тому розумінні, що не суперечить відомим фактам і законам соціального життя, і ми навіть можемо припустити, що все підкріплено реальним планом перетворення суспільства. Навіть якщо це так, історицистські аргументи покажуть, що даний план не заслуговує серйозного розгляду. Це залишиться нереалістичною й утопічною мрією, оскільки не бере до уваги законів історичного розвитку. Соціальні революції викликаються не раціональними планами, а соціальними силами, наприклад, конфліктом інтересів. Стародавні ідеї про могутніх правителів-філософів, що перетворюють в життя якісь ретельно обмірковані плани, на думку Поппера, – просто казка.
Дослідник вважає, що демократичним еквівалентом цієї казки є забобон, відповідно до якого людей доброї волі можна переконати за допомогою раціональних аргументів у тому, щоб вони взяли участь у запланованій дії. Але як показує історія, соціальна реальність нічого спільного із цим не має. Теоретичні конструкції, навіть самі прекрасні, ніколи не визначають хід історичного розвитку, хоча й можуть на нього якось вплинути разом з іншими не настільки раціональними (або навіть ірраціональними) факторами. І навіть якщо раціональний план збігається з інтересами впливових груп, це ніколи не здійснюється в тому вигляді, як був задуманий, незважаючи на те, що боротьба за нього стає вирішальним фактором історичного процесу. Реальний результат завжди відрізняється від раціональних конструкцій. Крім того, результат раціонального планування завжди виявляється нестійкою структурою, тому що баланс сил постійно змінюється. Соціальна інженерія, якою б реалістичною й науковою вона не була, приречена залишатися утопічною мрією [39, c. 57].
Історицист відкидає не тільки практичну можливість соціальної інженерії, але й ідею теоретичної соціальної науки. Історицисти переконані в тому, що вірне для всіх соціальних наук, повинне бути вірним і для економіки. Кінцевою метою економіки може бути, і тут Поппер цитує Маркса, тільки «відкриття економічного закону руху людського суспільства».
Проте Поппер підкреслює, що історицистські погляди на соціальний розвиток не можна назвати фаталістичними; вони не ведуть до бездіяльності. Навпаки, більшість історицистів схильні до «активізму». Вони вважають, що наші бажання й думки, мрії й міркування, побоювання й знання, наші інтереси й наша енергія – все це сили в розвитку суспільства. Справа не в тому, що нічого неможливо зробити, а в тому, що ні мрії, ні конструкції розуму ніколи не втілюються згідно плану. Ефективними є ті плани, які збігаються з головним плином історії, а розумною діяльністю є та, що не суперечить і навіть сприяє майбутнім змінам. На науковому прогнозі можна, уважають історицисти, заснувати тільки одну діяльність – соціальне акушерство.
Таким чином, історицистське пророцтво й інтерпретація історії повинні бути підставою продуманої й реалістичної соціальної дії. Інтерпретація історії є головним завданням історицистського мислення. Всі помисли й дії історицистів звернені до інтерпретації минулого з метою пророкування майбутнього.
Такий погляд близький до віри в соціальні й політичні чудеса, заперечуючи можливість силою людського розуму створення більш розумного світу. Поппер зазначає, що деякі впливові історицистські автори з оптимізмом пророкували пришестя царства свободи, у якому людські справи можна було б планувати раціонально. Вони вчили, що перехід від царства необхідності до царства свободи здійсниться не за допомогою розуму, а за допомогою чуда, у силу строгої необхідності, за сліпими і непорушними законами розвитку. Змістовне формулювання суті історицистської позиції Поппер убачає в наступних словах К.Маркса: «Коли суспільство знаходить природний закон, що визначає його розвиток, навіть у цьому випадку воно не може ні перескочити через природні фази своєї еволюції, ні викинути їх зі світу розчерком пера. Але дещо воно може зробити – полегшити родові муки» [39, c. 61].
Історицизм, таким чином, не вчить бездіяльності або фаталізму, однак стверджує, що будь-яка спроба втрутитися в зміни є марною; історицизм – це особливий різновид фаталізму, для якого неминучими виступають тенденції історії. Марксове «філософи лише різним чином пояснювали світ, але справа полягає в тім, щоб змінити його» повинне, стверджує Поппер, сподобатися історицистам (слово «світ» позначає людське суспільство, що розвивається), оскільки підкреслює значимість зміни. Однак воно погано узгоджується з найважливішими положеннями історицизму. І тому Поппер пропонує його переформулювати в такий спосіб: «Історицист може тільки пояснювати соціальний розвиток і допомагати йому різними способами; однак справа, на його думку, полягає в тім, що ніхто не здатний його змінити» [39, c. 62].
Слід зазначити, що шлях, пройдений історичною наукою в XX сторіччі – шлях ідеологічного протистояння. Праці К. Поппера, як і роботи його опонентів, писалися в умовах «холодної війни». Звідси категоричність суджень, заперечення інших точок зору, приписування їм ідей, які насправді не мали домінуючого значення у відповідних теоретичних системах. Академік І.Д. Ковальченко писав, що всяке протистояння з ідеологічних причин не дає конструктивних результатів: «Потрібний синтез ідей і методів, а не механічне відкидання одних (що зараз найбільше активно проявляється стосовно марксизму) і заміна їх іншими (найчастіше суб'єктивно-ідеалістичними)».
На його думку, по-перше, варто виключити будь-які претензії на можливість створення якихось універсальних й абсолютних теорій і методів історичного пізнання. Це обумовлено невичерпністю рис і властивостей суспільно-історичного розвитку, що унеможливлює вироблення будь-яких всеохоплюючих теорій. А саме допущення подібних побудов фактично виключає можливість прогресу історичного пізнання [23, c. 56].
По-друге, варто враховувати, що будь-яка наукова теорія, тобто, теорія, заснована на аналізі й узагальненні історичної дійсності, а не на апріорних конструкціях й уривчастих фактах, містить те чи інше раціональне зерно й тим самим вносить певний вклад у розвиток її суспільно-наукової думки. Наприклад, значимим було поєднання матеріалізму з діалектикою й поширення такого підходу на вивчення історії. Разом з тим і будь-який метод наукового пізнання має певне застосування.
По-третє, будь-яка філософсько-історична теорія дозволяє виробити ту чи іншу концепцію історичного розвитку, що завжди історично певною мірою обмежена. Інакше кажучи, характеристика сутності тих чи інших суспільних відносин на основі тієї або іншої теорії завжди справедлива лише в певних історичних межах. В той же час відомо, що синтез теорій, підходів і методів і конкретно-наукових концепцій є органічним компонентом у розвитку будь-якої науки.
Потрібно також відзначити, що всупереч поширеній думці вона не зовсім є винаходом К.Поппера. Ще в 90-х ХІХ століття висловлювалися деякі подібні ідеї. Так Ланглуа і Сеньобос стверджували, що «в історичному міркуванні повинні бути в наявності: 1) точне загальне положення; 2) докладне знання фактів минулого. Схожі ідеї висловив у 1938 році французький соціолог Р.Арон [17, c. 195].
Сьогодні очевидно, що наукові закони втратили суто детерміністський характер, та й сучасна фізика стала імовірнісною. Проте, фізика продовжує описувати реальність через строгі процедури перевірки/спростування, на які нездатна історія, як втім, й інші соціальні науки. Ясно, що історія не може бути наукою того ж плану, що й хімія. Вона на це й не претендує. Вона має на меті відокремити певну форму пізнання, що, відрізняється значною своєрідністю.
Історики можуть сказати що можна, а чого не можна робити в силу тих чи інших умов, але їхні рекомендації можуть бути й помилковими. Трапляється, що історики помиляються: багато хто описували соціалістичні режими Східної Європи як абсолютно стабільні структури, а тим часом Берлінська стіна впала. Також можна було припускати, що СРСР розпадеться, але ніхто не міг до 1991 року точно спрогнозувати цю подію.
Як показала сама історія, об'єктивних, незалежних від людини, законів суспільства не існує. Є різні соціальні моделі, для яких властиві ті чи інші закономірності, що перестають діяти за їхніми межами. Однак і при такій постановці питання можливі два основні підходи до виявлення цих закономірностей. Можна виявляти загальні, постійно діючі суспільні зв'язки, що визначають поведінку великих груп людей у певних умовах (онтологічний підхід), або розуміти історію людства в дусі персоналізму як зміну людської свідомості, що прагне до більшого ступеня індивідуальної волі (гносеологічний підхід). Причому й у тому й в іншому випадку єдиним об'єктом вивчення буде людина як головний суб'єкт історичної творчості [28, c. 18].
Виходячи зі специфіки самого наукового знання, у кожній науці є шар загальних теоретичних тверджень, певних ідеалізацій, які самі по собі перевірені бути не можуть, зате служать логічними підставами для більш конкретних теорій. У фізиці таким прикладом може слугувати закон збереження енергії, вихідні постулати квантової теорії. У соціальних науках й історії емпіричною підставою стає життєвий неусвідомлюваний досвід людства, відхід від якого загрожує руйнуванням логіки взаєморозуміння.
При цьому абсолютно недоречно накладати на історію якусь застиглу схему. У такому випадку історія стає об'єктом і вже не може бути цінністю; стаючи фатальною, вона не може бути обрана. Історія може бути лише співтворчістю вільних людей. Отже, історію треба пояснювати з погляду зміни системи цінностей, символів (знаків), які і є відображенням колективного розуму. Такий підхід припускає вивчення не стільки властивостей речей, скільки відносини людини до світу, що виражається через цінності, які можна розглядати як знаки, символи, за допомогою яких люди спілкуються один з одним і досягають взаєморозуміння.
Як уже зазначалось, К.Поппер вважав, що має місце серйозне розходження між наукою (наприклад, фізикою) й історією. Воно полягає в тому, що в історії (включаючи сюди історичні природничі науки, наприклад історичну геологію) факти, що цікавлять, жорстко обмежені й не можуть бути повторені або здійснені за нашим бажанням. Цей обмежений набір фактів можна компонувати як завгодно, але оскільки ніякі подальші факти неприпустимі, немає можливості перевірити ту або іншу теорію. Тому, на думку філософа, в історії дуже рідко може бути отримана теорія, що піддається перевірці й має науковий характер. Поппер навіть не хоче називати такі концепції теоріями й пропонує термін «загальні інтерпретації», або «інтерпретації з певної точки зору» [17, c. 194].
Отже, критика Поппером історицистів мало відрізняється від позитивістської критики загалом (заперечення об’єктивного характеру і законів історії), однак його праці «Злиденність історицизму» та «Відкрите суспільство і його вороги» демонструють ґрунтовний підхід до аналізу даної проблеми. З одного боку, важливо підкреслити, що критика історицизму Поппером тісно пов’язана із його політичними поглядами. Як запеклий апологет ліберальної демократії Поппер не сприймає історицизм через його зв'язок із тоталітарними ідеологіями. Ідея про те, що майбутнє можна передбачити чи спроектувати, послуговуючись знанням законів розвитку історії, на думку дослідника, живило утопічні тоталітарні проекти такі як комунізм чи нацизм.
З іншого боку, К.Поппер встановлює чіткі рамки історії та гуманітаристики в цілому, обмежуючи можливості різного роду антинаукових спекуляцій в історії.
Дослідник вважав, що поняття історичної дійсності і її інтерпретації співпадають, оскільки неможливо обгрунтувати будь-яку узагальнюючу теорію, яка б дозволяла виводити науково обгрунтовані закони, що пояснюють історичні факти. За таких умов, предметом історії повинні бути не історичні закони, а події, унікальність яких не дозволяє створити універсальну теорію, подібну тій, що застосовують природничі науки.
На думку К.Поппера, місце теорії в системі історичного знання, наприклад, займає «точка зору» історика. Він пише: «З нашої позиції, дійсно не може бути ніяких історичних законів. Узагальнення належить до таких наукових процедур, які строго відрізняються від аналізу окремої події і її причинної обумовленості. Задача історії як раз і полягає в тому, щоб аналізувати окремі події і пояснювати їх причини....В історії немає таких уніфікованих теорій, вірніше, є безліч тривіальних універсальних законів, які ми приймаємо без доведення. Ці закони практично не викликають ніякої зацікавленості і абсолютно не здатні внести порядок в предмет дослідження»[39, с. 305].
У своїй історіософській концепції К.Поппер прагне подолати містифікації, пов’язані з розумінням історичної реальності. Він осмислює історичну реальність як область, яка дає невичерпний матеріал для інтерпретацій. Крім того, філософ вказує, що історичні пророкування будувалися досі на перенесенні природничонаукових доктрин на історичну дійсність, разом з тим, «те, що ми можемо передбачувати затемнення, не дає підстав вважати, що ми можемо передбачувати революції» [39, с. 563].
Слід зазначити, що такий підхід з необхідністю веде до «модернізації» історичної реальності. У прагненні звільнити історію від «ідеології» історицизму, К. Поппер приходить до руйнування цілісності історичної реальності, оскільки заперечує за минулою реальністю власне існування по відношенню до сучасності. В той же час він відкидає будь-яку можливість раціонального розуміння історичної дійсності в її цілісності. Якщо жоден дослідник не обходився без визнання постулату соціальної еволюції в тому чи іншому ракурсі, то заперечення еволюційних законів суспільства виглядає неприродною настановою для історика.