Українські історичні дослідження на початку XX ст



 


УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ НА ПОЧАТКУ XX СТ.

• Особливості розвитку української історичної науки
початку XX ст. • М.С.Грушевський - видатний
історик України • «Історія України-Руси»
М.С.Грушевського • Зародження української
державницької історіографії

• Особливості розвитку української історичної науки початку

XX ст.Перших два десятиріччя XX століття стали одним з най-динамічніших в українській історії. Початком «відродження нації» назвав цей час відомий український письменник та громадський діяч В.Винниченко. Початок столітгя характеризувався тим, що український національний рух вийшов за межі культурно-освітні і набув політичного спрямування та певної організованості. Спочатку революція 1905-1907 рр. призвела до величезного пожвавлення політичної діяльності організованого у різні об'єднання українства, кардинально піднесла політичну свідомість. Лютнева (1917р.) революція в Росії започаткувала процеси відродження української державності, а жовтневий біль­шовицький переворот прискорив соціальне й національне розмежування й поставив на порядок денний проблему альтернативного розвитку України. IV Універсал (22 січня 1918 р.) відновив українську державність. Подальшими формами розвитку української державності


стали Центральна Рада, Гетьманська держава, Директорія, що об'єдналася з ЗУНР (січень 1919 р.).

На розвитку української історіографії даного періоду відбилися процеси, що відбувалися в цей час у суспільно-політичному, культурному житті Західної Європи та Росії. На початку XX ст. продовжував домінувати в історіографії народницький напрям, який з часом пройшов певну еволюцію, звільнився від надмірного ідеологізму іромантизму і все більше схилявся до реалізму та об'єктивно-емпіричних методів дослідження. В пореволюційний період народництво значно ослабло, але не зникло зовсім. Продовжували працювати в галузі історії України історики-народники Д.І.Яворницький, О.Я.Єфименко, Д.І.Багалій, В.Б.Антонович та ін.

У ці роки виступили із своїми працями історики молодшої генерації - В.О.Барвінський та В.І.Пічета. Так, В.О.Барвінський досліджував історію селян Лівобережжя, розвиваючи традиції О.М.Лазаревського. В.І.Пічета в своїх статтях-рецензіях, присвячених історії України ХУП-ХУІП ст., і в докторській дисертації «Аграрная реформа Сигизмунда-Августа в Литовско-Русском государстве» аналізує соціально-економічні процеси, викриває політику польських магнатів щодо українських селян.

Історії українського народу приділяли увагу у своїх дослідженнях російські історики О.О.Шахматов, М.Д.Присьолков, П.М.Жукович та В.А.М'якотін.

У Харкові науково-історичні дослідження (здебільшого над проблемами історії Лівобережної і Слобідської України) проводилися при університеті й історично-філологічному товаристві (праці Д.Багалія, Д.Міллера, М.Плохинського, В.Барвінського, М.Максимейка та ін.). В Одесі науково-історична праця була зосереджена при університеті й Товаристві історії і древностей (дослідження ІЛинниченка, М.Слабченка, П.Клепецького), в Катеринославі - Катеринославська Архівна Комісія, що видала 10 томів своєї «Летописи», присвятила свої публікації головним чином історії Запоріжжя та Південної України (Д.Явор-.ницький, Д.Дорошенко, В.Біднов), в Чернігові - праці Чернігівської Архівної Комісії, в якій брали участь В.Модзалевський, відомий український історик-генеалог, автор численних праць, зокрема капітального «Малороссийского Родославника» (4 т.) і співавтор


272_____ Коцур В .П., Коцур А.П. Історіографія історії України

«Малороссийского Гербовника»; П.Дорошенко, А.Верзилов та ін., в Полтаві - Полтавська Архівна Комісія та її співробітники: І.Павловський, Л.Падалка, В.Пархоменко, в Житомирі (О.Фотинський), в Кам'янці (Ю.Сіцинський), в Ніжині - історично-філологічне товариство (М.Бережков, Ю.Максимович), в Криму - Таврійська Архівна Комісія (А.Маркевич) тощо.

• М.С.Грушевський - видатний історик України.В історії української науки і культури кінця XIX - першої третини XX ст. одне із почесних місць по праву належить Михайлу Сергійовичу Грушевському - видатному вченому, людині широкої ерудиції, надзвичайної працьовитості. Володіючи енциклопедичними науковими

Михайло Грушевськии

знаннями, здатністю всебічно аналізувати і в художній формі відтворювати історичні процеси, він яскраво виявив себе в багатьох галузях знань: історії, археографії, літера­турознавстві, фольклористиці та ін. Але насамперед М.С.Грушевський - це визначний історик і патріот свого народу, який створив перше найбільш повне, узагальнююче дослідження з історії України від найдавніших часів до другої половини XVII ст. Наукова концепція М.С.Грушевсь-кого грунтується на органічній єдності високого професіоналізму викладу матеріалів, глибоких знаннях літератури і джерел та оригінальності їх трактування. М.С.Грушевський народився 17 вересня (за ст.стилем) 1866 р. у Холмі (нині - Республіка Польща) в сім'ї вчителя. Дитячі роки проходили далеко від рідних місць (сім'я переїхала спершу в Ставрополь, а згодом на Кавказ). Проте, почуття любові до рідного краю залишилося у нього на все життя. Як писав М.С.Грушевський в «Автобіографії», «під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив'язання до всього українського - мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в ареолі далекої «вітчини», і контрастом чужоплемінної й чужомовної «чужини».


 

Українські історичні дослідження на початку XX ст.

Захоплення історією розпочалося після зарахування у 1880 р. М.С.Грушевського до Тифліської гімназії. Тут він багато читав, знайомився з творами МІ.Костомарова, П.О.Куліша, М.О.Максимовича, А.Л.Метлинського, А.О.Скальковського та інших відомих істориків, фольклористів, етнографів. У бібліотеці він, за його спогадами, «міг провадити вільні часи в тиші і самоті читальної зали, міг брати книжки, міг користуватись ними, коли мав час, в столовій і навіть у класі ухитрявсь потихеньку читати». Велику роль у визначенні подальшої творчої долі М.С.Грушевського відіграв журнал «Киевская старина», який він називав своєю справжньою школою. Настійне прагнення до більш глибокого вивчення історії українського народу привело його до Київського університету (1886-1890). Однак молоду людину, яка мріяла про справжню науку, спіткало перше розчарування. За його ж свідченням, «ті роки... належали до сумних часів російських університетів, і київський не робив між ними виїмку. На перший план висунено класичну філологію, все іньше зіпхнено на другий план, обкраєно і обмежено загальними курсами; сі виклади небагато могли дати по тім, що приносив з собою добре розвинений і обчитаний в якійсь спеціальності гімназист». Та все ж, незважаючи на це, обдарований юнак продовжував наполегливо і самовіддано навчатися. В університетські роки під керівництвом одного з найвизначніших істориків того часу професора В.Б.Антоновича він робить перші кроки в науці. Один з ранніх творів молодого історика «Южнорусские господарские замки в половине XVI века» засвідчив, що на науковому обрії з'явився вчений, здатний оригінально й глибоко викладати свої думки. На третьому курсі він береться за дослідження Київської землі (від часів Ярослава Мудрого до кінця XIV ст.), яке завершив у 1890 р. (пізніше автор доопрацював текст і видав цю працю окремою книжкою). По закінченні університету йому запропонували місце стипендіата на кафедрі російської історії. Протягом чотирьох років М.С.Грушевський готував працю «Барське староство», яку, незважаючи на певні труднощі з пошуками доку­ментальних матеріалів, успішно захистив у травні 1894 р. як магістерську дисертацію.З цього року почався новий етап у житті 27-річного вченого. За рекомендацією професора В.Б.Антоновича він переїздить до Львова, де очолює кафедру «всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Східної Європи». Відтоді протягом 19



Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України


Українські історичні дослідження на початку XX ст.



 


років (до 1913 р.) діяльність М.С.Грушевського пов'язана з Львівським університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Першим і основним завданням історика стала підготовка та читання курсів університетських лекцій з історії України, які з часом лягли в основу багатотомної монументальної праці «Історія України-Руси». Іншим важливим напрямом його діяльності була робота в Науковому товаристві ім. Шевченка. В 1897 р. він офіційно очолив його, одночасно залишаючись головою історичної секції і археографічної комісії. Це був період інтенсивної наукової і організаторської діяльності М.С.Грушев­ського. Завдяки його старанням зросли фонди бібліотеки, почала випускати перші книжки друкарня, було засновано музей, створювались різні за напрямами наукові комісії. Найбільш вагомим досягненням товариства стала підготовка «Записок Наукового товариства» (під редакцією М.С.Грушевського в 1895-1913 рр. їх було видано понад 100 томів). Це було,по суті, універсальне наукове видання, сторінки якого надавались історикам, літературознавцям, фольклористам, мовознавцям, громадським діячам. Одночасно під редакцією вченого регулярно виходили джерелознавчі видання, зокрема чергові томи «Жерел до історії України-Руси», «Українського архіву», «Збірника» та ін., які відіграли важливу роль в подальшому розгортанні історичних досліджень. «Відколи, наслідком того повороту, що відбувся в історичних науках взагалі,—писав вчений у вступі до першого тому «Жерел до історії України-Руси», -головна вага перейшла з студіювання самих зверхніх фактів політичного життя в історії, взірцевих утворів в літературі на широкі висліди коло розвою культурно-громадського життя й його обставин, потреба розширення археографічних засобів дуже відчувалася в українсько-руській науці. Діяльності давнійших і новозаснованих російських і польських археографічних інституцій та видавництв на те не вистачало; не вважаючи на всі їх заслуги коло громадської й культурної історії України-Руси, маси матеріялів лежать невикористаними, а разом з тим зістаються без справедливого вияснення й освітлення часом навіть більші частини тієї історії». У зв'язку з цим археографічна комісія товариства розробила спеціальний проект, яким передбачалося видання літописних, правових, історико-літературних, історико-статистичних, історико-етнографічних пам'яток, а також документальних матеріалів з історії церкви, освіти, матеріальної культури українського народу тощо.


Практична реалізація цього проекту була покладена на вихованців історичного семінару й інших членів комісії, які вели величезну пошукову роботу в архівах Львова, Києва, Харкова, Варшави, Кракова, Петербурга, Москви, Відня та інших міст.

Значним був внесок М.С.Грушевського і в діяльність ряду інших науково-дослідницьких комісій товариства, які готували численні праці з історії права, етнографії, статистики, бібліографії. За його ініціативою з 1898 р. почав виходити «Літературно-науковий вісник», що відіграв важливу роль у популяризації наукових знань і відображав різні погляди на ті чи інші процеси в культурному житті України, особливо її західних регіонів.

Як голова Наукового товариства ім.Шевченка він постійно піклувався про підготовку плеяди молодих, талановитих вчених, які зробили значний внесок у розвиток українознавчих досліджень. Серед своїх учнів і послідовників М.С.Грушевський називає О.Терлецького, Д.Коренця, М.Кордубу, С.Томашівського, С.Рудницького, О.Целевича, Ю.Кміта, З.Кузелю, О.Чайківського, В.Герасимчука, О.Сушка, Ф.Голійчука, І.Джиджору, І.Кревецького, І.Крип'якевича та ін. По-різному склалися їх долі, різних світоглядних засад дотримувалися вони наприкінці свого життя. Але важливе інше - творчість кожного з них становила помітне явище в українській науці та культурі кінця XIX -першої половини XX ст.

У цей час М.С.Грушевський повернувся до своєї давньої мрії -написати книгу з історії України, яку він уявляв «короткою і загальноприступною». Реалізації цього задуму сприяв ряд обставин. У 1903 р. М.С.Грушевський одержав запрошення від Вільної російської школи в Парижі для читання курсу лекцій з історії України. На основі прочитаних лекцій вчений протягом літа 1903 р. підготував російською мовою «Очерк истории украинского народа», який, незважаючи на певні труднощі (видавці відмовляли у публікації у зв'язку з тим, що схема викладу матеріалу книги розходилася з офіційною), у 1904 р. побачив світ. Однак вчений не задовольнився лише цим варіантом. Захопившись українським і світовим мистецтвом, він, як пише, «став підготовляти видання ілюстрованої історії України, котре випустив потім, 1911 р., і воно мало великий успіх: протягом півроку розійшлось перше видання в 6 тис. примірників, і було повторене слідом, ще з більшою кількістю


276_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

ілюстраційного матеріялу». Книга користувалася великою популярністю
серед читачів: у доповненому вигляді вона неодноразово пере­
видавалася у наступні роки. '

Поєднуючи наукову роботу з культурно-освітньою, М.С.Грушев-ський зробив значний внесок у реорганізацію шкільної освіти в Галичині, відродження діяльності «Товариства любителів українського мистецтва» (1905), створення національного театру у Львові та організацію видавничого товариства.

Перше десятиріччя нового, XX століття внесло корективи в творче життя М.СГрушевського. Певна демократизація всіх сфер життя в країні під впливом буржуазно-демократичної революції 1905-1907 рр. відкрила вченому можливість відвідувати багато міст Лівобережної, Слобідської та Південної України і розширити науково-організаційну діяльність.-М.С.Грушевський виступає ініціатором переведення до Києва «Літературно-наукового вісника» та ряду інших наукових журналів. У 1907 р. під його керівництвом у Києві було засновано Українське наукове товариство, яке, незважаючи на труднощі, почало видавати «Записки УНТ» та журнал «Україна». Одночасно вчений розгорнув інтенсивну публіцистичну діяльність. Він друкує статті, присвячені тогочасним подіям в багатьох газетах та журналах (пізніше вони були упорядковані та видані окремими брошурами).

У роки, сповнені тривалої політичної боротьби і організаторської діяльності, М.С.Грушевський не забуває про популяризацію наукових знань. У 1907 р. він видав книгу «Про старі часи на Україні», де в популярній формі виклав основні події історичного минулого українського народу.

Перша світова війна докорінно змінила життєві і творчі плани М.СГрушевського. З Карпат, де він перебував на відпочинку, вчений переїхав до Відня, а пізніше до Італії та Румунії. І нарешті у листопаді 1914 р. йому вдалося здійснити свої прагнення і повернутися до Києва. Але царські сатрапи зустріли його негостинно. Вони висунули проти нього безглузді звинувачення у шпигунській діяльності на користь Австро-Угорщини, заарештували його і, вчинивши принизливі допити, згодом відправили на заслання в Симбірськ і Казань. Лише завдяки клопотанню з боку Російської академії наук, він повернувся до Москви. Це дало змогу вченому знову зайнятися науковою роботою.


 

Українські історичні дослідження на початку XX ст.

В період з березня 1917 до квітня 1918 р. М.С.Грушевський вів активну політичну діяльність як Голова Центральної Ради і перший президент УНР. В цей час він чимало зробив для відродження української державності, обґрунтовуючи свої погляди у ряді публіцистичних статей та державних документів, які відзначалисяпрагненням автора відобразити в них суть історичного моменту. Ці праці заслуговують нині серйозного вивчення.

Після гетьманського перевороту М.С.Грушевський відійшов від політичних справ. Деякий час він знаходився на нелегальному становищі у Києві, а з березня 1919р. почався емігрантський період в житті вченого. Перебуваючи в Празі, Берліні, Женеві, Парижі та інших містах,він займався переважно науковою діяльністю: готував і публікував ряд наукових праць (в тому числі такі великі як «З історії релігійної думки на Україні», «Початки громадянства», «З починів українського соціалістичного руху: Михайло Драгоманів і женевський соціалістичний гурток» та ін.). За кордоном вчений організував також видання науково-політичних журналів та здійснював їх редагування. Тоді ж в Бадені, під Віднем, він зайнявся літературознавчими дослідженнями. Це було давнє захоплення М.СГрушевського. За його визнанням, з того часу, коли він почав займатися наукою, «історія і література - людське житє і його відбите в словесній творчості - однаково зробились предметом моїх інтересів».

Справді, більшість його наукових студій значною мірою торкалися також дослідження літературного процесу в Україні феодальної доби. Це яскраво видно на прикладі багатотомної «Історії України-Руси», де окремі розділи книг відбивали розвиток письменства і літератури в Україні. Але особливо докладно літературознавчі погляди М.СГрушев­ського викладено в п'ятитомній «Історії української літератури» - другій монументальній праці вченого. Вірний своїм творчим принципам, він не пропонує читачам застиглі схеми та усталені висновки. За його словами, він хотів дати своїм читачам можливість «відчувати і зрозуміти все те багатство почуття і гадки, краси і сили, яке вложено і заховано в нашій літературній спадщині». «Історія української літератури» вже тоді привертала увагу читачів оригінальним підходом до висвітлення тематики, використанням фольклорного матеріалу, широким гуманістичним звучанням.



Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України


Українські історичні дослідження на початку XX ст.



 


Перебуваючи в еміграції, М.С.Грушевський не поривав зв'язків з Україною. Він підтримував інтенсивне листування з діячами культури і науки, уважно стежив за подіями суспільно-політичного життя, що відбувалися на рідній землі. Поступово у нього визріли думки про можливість повернення на батьківщину. Після кількох років переговорів між представниками радянських властей та М.С.Грушевським йому нарешті дозволили в'їзд в країну (7 березня 1924 р. сім'я Грушевських була вже в Києві).

В Україну М.С.Грушевський повернувся уже як визнаний лідер в історичній науці. Він обирається академіком ВУАН (1924), очолює ряд комісій, секцій в системі академії, активно включається в її різнопланову діяльність, зокрема по виданню журналу «Україна», «Записок історично-філологічного відділу ВУАН», «Наукового збірника», «Студій з історії України», ряду збірників та окремих книг. М.С.Грушевський працює багато і плідно: наукові інтереси зосереджуються на науковій спадщині, концепціях та поглядах М.І.Костомарова, В.Б.Антоновича, П.О.Куліша, М.П.Драгоманова. Як і в Львові, навколо М.С.Грушевського гуртуються молоді, талановиті вчені (С.Глушко, А.Глядківський, М.Карачківський, С.Шамрай, В.Юркевич, М.Ткаченко, В.Новицький), які зробили свій внесок у розвиток історичної науки України. Визнанням великих заслуг Грушевського-вченого стало обрання його в 1929 р. дійсним членом Академії наук СРСР. Однак невдовзі ситуація змінилася. Лабети сталінщини не обминули і М.С.Грушевського. Навколо нього виникла атмосфера недовіри, а то й ворожнечі. Утворилася опозиція із числа політичних діячів та вчених, яка розгорнула проти нього систематичне цькування. В березні 1931 р. М.С.Грушевський змушений був залишити Київ і переїхати до Москви. Тут його заарештували (інкримінували участь у так званому Українському національному центрі), але через деякий час звільнили. Незважаючи на вік і стан здоров'я (він практично втратив зір), М.С. Грушевський продовжує багато працювати: відвідує архіви та бібліотеки Москви, займається літературознавчою роботою. Він був ще повний наукових задумів. Та все пережите дало знати про себе. 25 листопада 1934 р. під час лікування у Кисловодську М.С.Грушевський помер.

На смерть визначного вітчизняного історика відгукнулися із болем втрати його численні шанувальники. А газета «Правда», висловлюючи


тогочасну оцінку його діяльності, все ж називала його «видатним буржуазним істориком України». Велич зробленого ним тоді не спроможні були повністю замовчати офіційні кола. 26 листопада в республіканських газетах було надруковано урядову постанову, в якій зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Україною академіка Грушевського М.С, Рада Народних Комісарів УРСР постановила:

Поховати академіка Грушевського в столиці України - Києві.

Похорон взяти на рахунок держави.

Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Затонський, академіки - Богомолець, Палладій і Корчак-Чепурківський.

Призначити сім'ї академіка Грушевського М.С. персональну пенсію 500 крб. на місяць».

Відповідну постанову щодо цього питання прийняла також Президія АН УРСР. Нею передбачались передача увласність сім'ї Грушевського будинку, де вона мешкала, і створення комісії для вивчення величезної творчої спадщини вченого. М.С.Грушевський є автором близько 2 тисяч друкованих праць з різних галузей наукових знань. Безумовно, не всі праці вченого рівноцінні за характером, змістом, глибиною викладу матеріалу, ідейним спрямуванням. Серед них були роботи суто наукового характеру, фундаментальні твори «Історія України-Руси» та «Історія української літератури», і науково-популярні розвідки, рецензії та публіцистика.

Як учений-історик широкого профілю, що не обмежувався якоюсь однією галуззю історичних знань, М.С.Грушевський глибоко і всебічно розробляв практично всі періоди і проблеми не тільки вітчизняної, а й світової історії. Історію свого народу він завжди розглядав в органічному взаємозв'язку з історією інших народів і, насамперед, російського, литовського, польського та ін. Це, зокрема, стосується таких робіт, як серія праць «Про польсько-українські взаємини Галіції», виданих у 1906 - 1907 і наступних роках, розвідки про так зване східне питання, балканські війни та про далеке минуле історичних зв'язків народів (про грецькі колонії в Україні, рецензії на праці Ф.І.Успенського «Історія Візантійської імперії», М.Ростовцева «Скіфія і Боспор», «Эллинство и иранство на юге России» та ін.). Крім того, вчений написав ряд наукових



Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України


Українські історичні дослідження на початку XX ст.



 


розвідок і, зокрема, узагальнюючу «Всесвітня історія в короткому огляді» в шести частинах. Перша частина задуманої М.С.Грушевським книги, що охоплювала період від початків людської цивілізації до XIII ст., вийшла друком у 1917 р. спочатку в Петербурзі і другим виданням 1917 р. у Києві. Цього ж року в Києві були видані друга та третя частини «Всесвітньої історії», що охоплювали відповідно XIII - XVI та XVII -XVIII ст. У 1918 р. у Києві були видані три наступні книги - четверта, п'ята і шоста, де історичні події викладалися до кінця XIX ст. По суті, це було перше подібне видання популярного курсу «Всесвітньої історії», яке отримав український читач своєю рідною мовою. Підхід до вирішення цього питання вчений декларував у передмові до видання. «Всесвітня історія тепер, - писав він, - все більше хоче бути історією всього людства, а не тільки деяких вибраних народів». Відзначаючи певні недоліки цього видання, пов'язані з фрагментарністю викладу, тогочасні рецензенти разом з тим писали, що книга М.С.Грушевського «має особливу вартість для сучасного становища наукового розвитку українського громадянства і може бути скористована широким колом читачів, яким вона допоможе зрозуміти цікаву та складну історію самої недавньої минувшини, котра так яскраво одбивається і на теперішніх таємничих по своїх майбутніх наслідках подіях».

У 1917-1918 рр. вийшли «Середні віки Європи» та «Старинна історія. Греко-римський світ». Цими виданнями М.С.Грушевський розпочав цикл книжок, призначених «для тих, які хотіли б потім поширити свої знання з історії». Рецензуючи працю М.С.Грушевського «Старинна історія. Греко-римський світ», В.Данилевич звернув увагу на деякі недоліки і все ж зазначав: «Я бачу в цій книжці ті самі талановитість і знання, що виявив у своїх творах з обсягу української історії наш славнозвісний історик України. Ця книжка буде гарним подарунком не тільки для читачів, що хочуть «поширяти свої відомості» про греко-римський світ, але й для наших українських шкіл. Можу тільки побажати поширення цієї книжки серед нашого громадянства».

Той факт, що М.С.Грушевський був одним з визначних пред­ставників вітчизняної історичної науки, визнавали практично всі -друзі і вороги, критики і послідовники. Так, «першим істориком України» називав вченого М.М.Покровський. Про те, що М.С.Грушевський був «найвидатніший український історик», писав академік В.І.Вернадський.


«Найзаслуженішим істориком України» назвав М.С.Грушевського академік Д.І.Багалій, підкресливши, що «ми вкупі з усіма, хто працює в українській історії, або хоч лише цікавиться нею, чи то в межах України, чи далеко поза її межами, дивимося на Вашу історію України, як на першу монументальну синтетичну працю, що збудована на основі Вашої власної схеми, відповідає вимогам європейської методології, підводить підсумок усієї попередньої української історіографії в її джерелах і розвідках і стоїть на рівні з аналогічними історіями інших народів».

Рівень праць М.С.Грушевського високо оцінювала наукова громадськість європейських країн. Наприклад, польський вчений, професор О.Брікнер писав, що «праця проф.Грушевського являється похвальним свідоцтвом ученості й всесторонності українського автора, він цілком опанував незмірну літературу предмета, - археологічну, історичну, філологічну, перш за все російську, до цього часу запечатану для Європи семю печатями. Автор просто дивує нас своєю начитаністю, знанням найбільш спеціяльних, дрібних, не раз забутих праць російських і німецьких. А з тією казковою начитаністю іде поруч бистрота ума, самостійний суд, вироблена метода, - все це в мірі цілком не звичайній». Високо шанували М.С.Грушевського як видатного українського історика проф. Празького університету Я.Бідло, болгарський історик проф. В.Златарський та ін.

Величезний творчий доробок М.С.Грушевського - це складова і невід'ємна частина не лише вітчизняного, але й світового історіо­графічного процесу, в якому в другій половині XIX - на початку XX ст. панував позитивістський світогляд. Його представники поступово відмовлялися від традиційних схем та напрямів дослідження, переходили до вивчення соціально-економічної історії, прагнули заглибитися у внутрішню сутність історичних подій та явищ, ввести у науковий обіг та критично осмислити новий документальний матеріал. У контексті цих загальних закономірностей розвитку тогочасної історіографії і кристалізувались основні засади історичної концепції М.С.Грушевського. На відміну від своїх попередників (М.І.Костомарова, В.Б.Антоновича, М.П.Драгоманова, П.О.Куліша та ін.) вчений значно більшу увагу приділяв вивченню базисних явищ феодального суспільства, дослідженню його соціальної структури. Не випадково у



Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України


Українські історичні дослідження на початку XX ст.



 


працях історика читач знайде величезний фактичний матеріал, що характеризує розвиток різних форм феодального землеволодіння, стан ремісничого виробництва, промислів, торгівлі, середньовічних українських міст і т.п.

Безперечно, найбільший масив наукового доробку вченого присвячений політичній та духовній історії України. Проте накопичення значного документального матеріалу, використання у творчому процесі досягнень археології, антропології, мово- та літературознавства дали можливість М.С.Грушевському перейти від висвітлення локальних сюжетів, опису діяльності окремих політичних, релігійних та культурно-просвітніх діячів до широкого зображення життя всього українського народу та ряду класово-станових груп населення (феодали, селяни, міщани, козаки). Разом з тим це не означало, що вчений ігнорував місце і роль видатних постатей в історичному розвої. На сторінках його праць міститься галерея визначних діячів, які репрезентували інтелектуальне середовище України того часу.

М.С.Грушевський не обминув і такого принципового питання, як полярність соціальних інтересів різних станових груп населення українського суспільства, їх боротьбу за свої права і привілеї. Більше того, соціальну напруженість, міжкласові конфлікти він пояснює комплексом причин, серед яких основне місце, на його думку, належало економічним факторам. Так, говорячи про Визвольну війну середини XVII ст., він писав, що «руховою силою сього великого перевороту була продиктована соціально-економічними умовами боротьба за визволення українських мас...»

Оцінюючи конфлікти держави і народу, історик віддає свої симпатії останньому. За словами вченого, він «був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-мефодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власті вина лежить на стороні власті, бо інтерес трудового народу- се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі сьому трудовому народові не добре, се його право обраховатися з нею». Ця авторська теза має принципове значення для розуміння ще одного аспекту концепції М.С. Грушевського-історика, а саме, правильного трактування народних мас в історичному процесі. За словами Д.Дорошенка, «Грушевський в своїй «Історії України-Руси»


мало цінить державні змагання українських князів та гетьманів і осуджує їх, поскільки ці змагання відбувались коштом соціально-економічного приборкання народної (сільської) маси й вимагали від неї жертв». Аналогічні думки містилися і в більш ранніх працях М.С.Грушевського, опублікованих в різні роки і в різних виданнях. Ця концепція в середовищі тогочасних істориків та громадсько-політичних діячів була сприйнята неоднозначно. Одні з них (М.П.Драгоманов) її не сприймали, інші (В.Б.Антонович) зустріли прихильно. Слід зауважити, що і в наступний час М.С.Грушевський продовжував дотримуватися своїх поглядів. Він, наприклад, критикував В.Липинського за його державницьку теорію та відповідні оцінки Б.Хмельницького і подій середини XVII ст. в Україні.

Звичайно, ці зауваження не характеризують всі грані історичної концепції М.С.Грушевського та запровадженої ним методики наукового дослідження. Розкидані на сторінках багатьох сотень різних за жанром, характером та спрямуванням праць авторські міркування, ремарки, наукові роздуми дають можливість простежити еволюцію думок вченого, його оцінки історичного процесу, вичленити принципи відбору документів та методику їх аналізу. Перед минулим і нинішнім поколінням істориків виникає постать видатного вченого-мислителя з величезним арсеналом знань, з своїм оригінальним баченням історичного процесу, якому звичайно притаманні і певний суб'єктивізм та загальні недоліки історіографії того часу. Проте велике наукове значення праць М.С.Грушевського полягає насамперед саме в широкому залученні і критичному опрацюванні ним величезної кількості джерел і у вірності науковим принципам, які він проголосив ще у вступній лекції у Львівському університеті 1894 р., заявивши, що він рішуче відкидає догматизм як неприйнятний для науки метод дослідження і вважає альфою і омегою історичного процесу - народ, який є «єдиним героєм історії з його ідеалами, змаганнями, боротьбою, поспіхами і помил-ками».Цього принципу М.С.Грушевський послідовно дотримувався у всіх своїх численних працях.

• «Історія України-Руси» М.С.Грушевського.Наукові та громадсько-політичні погляди М.С.Грушевського найбільш повно відбито у багатотомній «Історії України-Руси» (У 10-ти т., 13-ти кн. — К.; Львів, 1898-1936) - першому фундаментальному викладі історії



Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України


Українські історичні дослідження на початку XX ст.



 


українського народу з найдавніших часів і до середини XVII ст. Широка джерельна база (крім вітчизняних, праця заснована на документах ряду зарубіжних архівів), врахування висновків своїх попередників, а також використання матеріалів суміжних галузей наук- археології, лінгвістики, соціології, фольклору, дали можливість автору створити багатогранну, далеко не однозначну, але разом з тим цільну наукову концепцію історії одного із східнослов'янських народів-українського. Навколо багатьох питань, порушених М.С.Грушевським на сторінках «Історії України-Руси», уже на той час точилися гострі суперечки, відбувались зіткнення різних поглядів. Не вщухають дискусії з цих проблем і сьогодні. Проте факт залишається фактом: «Історія України-Руси» - велике надбання української історіографії, своєрідний синтез історичних знань кінця XIX - початку XX ст.

Думка про підготовку синтетичної праці з історії України не була новою. Добре відомо, що біля її джерел знаходились такі визначні українські історики, як Д.М.Бантиш-Каменський, М.А.Маркевич, М.І.Костомаров, О.М.Лазаревський, О.І.Левицький, С.Т.Голубєв та ін. Поступово формувалась документальна база, вимальовувалась схема викладу матеріалу. Певними віхами на шляху до створення єдиної історії України стали дослідження за окремими регіонами Русі М.П.Дашкевича, Н.В.Молчановського, О.М.Андріяшева, П.В.Голубовського, Д.І.Багалія, М.В.Довнар-Запольського та ін. Однак М.С.Грушевськии не просто підсумував уже відомий матеріал, а на широкій джерельній базі шляхом критичного аналізу творчої спадщини своїх попередників, на основі власної схеми і періодизації створив узагальнюючий систематичний курс історії України.

Будучи уже відомим ученим, М.С.Грушевськии згадував, що над створенням «суцільної історії України» він почав вперше задумуватись ще у студентських аудиторіях Київського університету. Реалізація цієї думки стала, за словами історика, завданням його життя. Робота над першим томом тривала два роки (він вийшов з друку наприкінці 1898 р.). В кінці XIX - на початку XX ст. побачили світ наступні томи цього видання. Деяка затримка окремих книг була викликана різного роду обставинами - політичними подіями, читанням лекцій, від'їздом за кордон та ін. М.С.Грушевськии продовжував працювати над «Історією» після повернення з еміграції в Україну. У 1928 і 1931 рр. у


Києві з'явилися дві частини дев'ятого тому книги. Десятий том було надруковано у 1936 р. уже після смерті вченого.

Окремі томи «Історії України-Руси» неодноразово перевидавалися за життя автора в наступні роки (перший том - тричі, другий, третій, четвертий і восьмий - двічі). У наш час повністю десятитомник М.С.Грушевського було перевидано у Нью-Йорку у 1954-1958 рр.

Як уже згадувалось, авторська концепція, покладена в основу «Історії України-Руси», відзначалась оригінальністю мислення і методу дослідження.

На відміну від пануючої в офіційній російській історіографії схеми розвитку історичного процесу за Карамзіним, Соловйовим, Ключев-ським, Погодіним М.С.Грушевськии розробив власні підходи до вирішення цього питання. Загальні риси нової схеми простежуються у працях, датованих 1896, 1900, 1901 рр. (вони помітні вже в рецензіях на книги П.Мілюкова «Очерк по истории русской культуры. Население, экономический, государственный и сословный строй» (Спб., 1896. - Ч. 1), збірника статей «Русская история с древнейших времен до смутного времени» (М., 1898. -Вып.1), монографії М.М.Ясинського «Лекции по внешней истории русского права» (Киев, 1898. -Вып.1). Але в узагальнюючій формі вона викладена у статті «Звичайна схема «русскої» історії і справа раціонального укладу історії Східнього Слов'янства» (1904). Квінтесенцією авторських роздумів є думка про те, що «общерусскої» історії не було й не може бути, як нема «общерусскої» народності. Може бути історія всіх «руських народностей», кому охота їх так називати, або історія східного слов'янства. Вона й повинна стати на місце теперішньої «русскої історії». Сама ідея про необхідність вивчення різних гілок східного слов'янства була плідною, як правомірним видається заклик до необхідності перегляду пануючої на той час погодінської теорії, яка розцінювала Київську Русь виключно як творіння великоруської народності. М.С.Грушевськии запропонував інший шлях вирішення цього складного питання. По-перше, він категорично заперечує домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, спадкоємцем якої, на його думку, є виключно «українсько-руська народність», оскільки вона створила Київську державу. По друге, М.С.Грушевськии запропонував вивчати насамперед історію народу, а не держави, що обумовлюється її підпорядкованою


286_____ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

роллю з боку економічних, культурних і національних факторів. І, по-третє, визнаючи «поважаннє до... першинства й важної історичної ролі» великоруської народності, він, як уже згадувалось, закликав вивчати історію «кожної народності (в тому числі української і білоруської. -Авт.) окремо, в її генетичнім преємстві від початків аж до нині».

Думки та ідеї вченого були реалізовані в процесі написання ним «Історії України-Руси», а також інших, як наукових, так і популярних праць. Слід відзначити, що ця схема стала органічною частиною наукової творчості групи істориків - послідовників М.С.Грушевського. Разом з тим уже тоді вона викликала заперечення з боку багатьох дослідників (особливо у питанні про етнічні процеси доби Київської Русі і ролі давньоруської спадщини в історичній долі трьох східнослов'янських народів).

Починаючи з 30-х рр., гострій критиці вона піддавалася в радянській історіографії, яка розглядала Київську Русь як спільну колиску російського, українського і білоруського народів.

Хронологічні рамки багатотомної «Історії України-Руси» охоплюють час від доісторичної доби і до кінця 50-х рр. XVII ст. В межах цього періоду на основі проблемно-тематичного принципу здійснено поділ матеріалу. Всі авторські думки та узагальнення грунтуються на відомій схемі розвитку історичного процесу, обнародуваній вченим, як згадувалось вище, в 1904 р. на сторінках наукової періодики. Вузлові моменти її було повторено в 1906 р. у передмові до другого видання «Очерка истории украинского народа» (Спб., 1906. - С.3-7), а також викладено у третьому виданні першого тому «Історії України-Руси». Більше того, після 1906 р.вчений навіть загострив окремі питання, більш широко і розгорнуто аргументував їх. М.С.Грушевський висловив сподівання, що «не мине ще повних десяти літ, а конструкція української історії як органічної цілості від початків історичного життя руських племен до наших часів буде здаватися таким же нормальним явищем, як десять літ тому здавалося (і тепер здається людям, які не мали нагоди над сим задуматися) оте вклеюваннє українських епізодів в традиціонну схему «государства Россійськаго».

Автор вважав за потрібне у своїх вступних замітках зупинитися на таких принципових питаннях, як з'ясування вживаної ним термінології, підходів до проблемно-тематичного поділу матеріалу і


 

Українські історичні дослідження на початку XX ст.

розміщення його в окремих томах видання тощо. Звичайно, вчений не міг обминути питання географічного середовища і природних умов українських земель, колонізаційних процесів, які розгорталися впродовж віків, методики обрахунків чисельності населення і т.п. З'ясування цих питань дало автору можливість підвести читача до кращого розуміння загального процесу історичного минулого українського народу.

Своїм раціональним розкладом матеріалу, доступністю викладу і водночас серйозними науковими спостереженнями книга захоплює з перших же сторінок. Вчений прагнув на рівні тогочасних знань дати відомості з доісторичних часів: геологічної доби, льодовикового періоду, появи перших людей, їх побуту і господарських занять. Не менш цікаво викладено матеріал (знову ж таки в обсязі знань XIX ст.) епохи палеоліту та неоліту, бронзи і заліза. Характерною особливістю студій є історичний підхід до вивчення та викладу відомих фактів. М.С.Грушевський не замикається на специфічно археологічних відомостях, а прагне на їх базі зробити значно ширші узагальнення про рівень розвитку тогочасного суспільства. Так крок за кроком автор підводить читачів до висновку про те, що поступальний розвиток людських відносин обумовлював появу більш високих форм суспільної організації, поглиблення світоглядних уявлень і т.п.

Наступний масив матеріалу присвячений формуванню пра­слов'янської території, ареалу розселення народів, диференціації різних груп племен слов'янського світу і т.п. Звісно, на сучасному етапі розвитку археології, як і історичної науки в цілому, значного прирощення наукових знань, появи цілого ряду монографічних розробок уточнено, а то й переглянуто питання про розселення слов'ян, меж розповсюдження окремих культур, побут і звичаї автохтонного населення та його контакти з сусідами. Разом з тим спостереження М.С.Грушевського мають не лише історіографічну цінність, але й зберігають своє наукове значення як один із продуктивних підходів до вирішення проблеми етногенезу слов'ян.

Особливістю авторських роздумів над початками та майбутньою долею Київської держави є їх глибока науковість. Критичний підхід до вітчизняних літописів, вивчення інших джерел дали можливість М.С.Грушевському рішуче відкинути норманську теорію походження Русі. Держава, на думку вченого, виникла у слов'ян на власному



Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України