Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки
XVIII століття було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й літератури, що відобразився у химерному стилі бароко. Проте майже одночасно з цим створювалися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була адаптуватися до російських імперських взірців.
11 Історичні обставини.Культура України другої половини XVII-XVIII ст. розвивалась в умовах важкої, сповненої героїки і трагізму боротьби народу за свою незалежність і державність. Це визвольна війна українського народу 1648-1654 pp. під проводом Богдана Хмельницького (гетьман у 1648-1657), складний перебіг політичних подій під час гетьманування Івана Виговського (1657-1659), Юрія Хмельницького (1659-1663), Павла Тетері (1663-1665), Івана Брюховецького (1665-1668), Дем’яна Многогрішного (1668-1672), Петра Дорошенка (1665-1676), Михайла Ханенка (1669-1674), Івана Самойловича (1672-1687), Івана Мазепи (1687-1709), Івана Скоропадського (1709-1722), Павла Полуботка (1722-1723), Данила Апостола (1727-1734), Кирила Розумовського (1750-1764). На цей історичний період припали і розквіт української культури під час 22-річногогетьманування Івана Мазепи, і її безжалісне нищення російським царизмом після зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. й 1 перетворення України в російську колонію.
Деспотична Російська держава підозріливим оком дивилася на Україну, в якій за часів козацької республіки панувала демократична форма правління, коли всі ланки державної влади були виборними. Відомий сірійський мандрівник Павло Алепський, відвідавши Україну за часів Богдана Хмельницького, писав про «прекрасну країну», яка вразила його не тільки матеріальним добробутом, але й високим рівнем культури й освіти як серед вищої верстви населення, так і серед звичайного селянства. «По всій козацькій землі – пише він, – ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малим винятком, навіть здебільша їх жінки та дочки, знають читати та порядок богослужень і церковний спів». Підкреслюючи велику освіченість української верхівки того часу, він пише: «Серед монастирських наставників Київської лаври є люди вчені, правники, промовці, знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями». Бачив він, як по селах люди вміють читати, а священики вчать сиріт і не дозволяють їм залишатись невігласами. У Києві він цінував високий рівень друкарства, малювання, будівництва. Висока культура, м’яка вдача, гостинність і привітність українського населення особливо вразили Павла Алепського. Він говорив про контраст життя на Московщині, де йому доводилось перебувати більш, як півроку у самій столиці і спостерігати побут тамтешніх верхів суспільства.
Про те, що гетьманська Україна справляла на чужинців враження висококультурної країни, свідчать спогади не тільки П. Алепського, але й інших мандрівників, що побували на українських землях за часів І. Мазепи. Московський священик Іван Лукіянов, переїжджаючи через Україну в 1701 p., був вражений і красою архітектури Глухова, Батурина, Ніжина і особливо Києва. Датський дипломат Юст Юль, мандруючи Україною вже після руйнування її московськими військами в 1708-1709 pp., був здивований багатством і культурою краю.
Гетьманська Україна, особливо за часів І. Мазепи, І. Скоропадського та К. Розумовського, стояла на рівні найбільш освічених країн Європи. Навіть політика виснаження духовних, фізичних і економічних сил народу, яку провадив російський царизм, довго не могла знищити української національної культури.
Поліграфічна справа на Україні у XVIII ст. зазнавала великих труднощів. Правда, у 1731 р. до числа вже існуючих приєдналася друкарня Почаївської лаври. За перших сімдесят років вона випустила 228 видань. Почаївські видання, як і львівські, мали гарне графічне оформлення. Продовжувала діяти друкарня Києво-Печерської лаври, але з 1718 р. Петро І заборонив їй випускати нові книги, дозволивши тільки передрук раніше цензурованих видань. У 1721 р. при московському синоді було засновано Друкарську контору, яка послідовно обмежувала й переслідувала українську книгу та українське слово. Це було складовою частиною загальної політики царського уряду по відношенню до України, про що І. Франко згодом писав так: «Преславне прорубуване вікно Петром І в Європу там, на півночі, над Невою, се рівночасне затикання тих вікон, якими світло науки проникало в Україну». Про переслідування й обмеження українського друкарства може свідчити хоча б такий факт: коли київський митрополит Й. Кроковєький склав у 1726 р. акафіст на честь св. Варвари, він отримав дозвіл друкувати його тільки за умови, що буде переклад російською мовою. У другій половині XVIII ст. на Україні сяк-так діяли лише дві українські друкарні – при Києво-Печерській та Почаївській лаврах. Протягом 50 років вони могли видавати 5-6 друків річно. Львів і Чернігів як осередки книгодрукування теж втратили своє значення: у Львові за півстоліття з’явилось тільки 15 видань, а чернігівська друкарня зазнавала постійних репресій. У той же час московська і петербурзька друкарні за ті 50 років випустили тисячі багатотиражних світських видань.
Русифікаторська політика царського уряду виражалась і в тому, що українські архієреї кілька разів одержували наказ відбирати по всій Україні церковні книги, які колись видавалися в українських друкарнях, і заміняти їх московськими. А коли у 1769 p. Києво-Печерська лавра намагалась отримати дозвіл на друкування українських букварів, бо московських українці не розуміли і не хотіли купувати, то синод не тільки не дав дозволу, але й наказав вилучити ті букварі, які вже були надруковані. Синод пильно дбав про те, щоб запровадити єдину богослужебну мову і практику. З 1766 р. київській друкарні було наказано випускати й продавати тільки ті книги, які виходили у московській друкарні за погодженням із синодом.
12 Період другої половини 17 — 18 століття називають епохою староукраїнської культури, тобто тієї, що передувала новій, створеній за останні два століття. Мистецтво тієї доби розвивається в стилі бароко, котрий проникає в усі культурні сфери і набуває свого розквіту у 18 столітті як відоме всьому світові «українське бароко».
У цей період нового вигляду набуває Київ, створюється сучасний образ старого міста. Йде інтенсивне будівництво північного Лівобережжя, зокрема Чернігова. Типово барочні споруди будуються на західноукраїнських землях, особливо у Львові. Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І. Григорович-Барський,С. Ковнір, Іван Зарудний.[1]
Українське бароко 17 століття нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей. Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори — все це не порожні слова. За ними — величезний духовний досвід 17 — 18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву. Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід. А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір..
Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.[2]
«Козацький собор» древніший за саме козацтво. Першу відому п'ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого.[3]
Такі хрещаті дерев'яні храми — типове явище в традиційному народному будівництві. Козацтво не вигадало тут нічого незвичайного, неймовірного чи небувалого. Його заслуга в тому, що цей, поширений з давніх часів, тип великої дерев'яної церкви, воно вдягло у камінь, прикрасило безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалило й підняло кілька споруд такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мистецтва.
Перше таке кам'яне диво на Лівобережній Україні з'явилося в столиці найбільшого козацького полку в Ніжині 1668 року. З'явилося не в монастирі, а, як і належить козацькому собору, на широкій площі серед міста. Через кілька років подібна споруда з'явилася в Густинському монастирі, знаменуючи собою союз козацтва і церкви в національно-визвольній боротьбі.
13 Театр. Наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. на українських землях виник шкільний театр. У слов’яно-греколатинських школах учнів навчали складати й проголошувати вірші та промови. Учителі писали вірші у формідекламацій на світські й духовні теми, а учні виступали з ними у школах на різдвяні, великодні, зелені та інші свята, у церквах, під час урочистих зустрічей почесних гостей тощо. Виконавці виходили й декламували фрагменти твору, об’єднані спільною темою. Згодом декламувати твори стали у формі діалогу. У 30-х рр. XVI ст. у Львівській братській і Київській лаврській школах була започаткована шкільна драма і театр.
Першою з відомих пам’яток української великодньої драми вважається надрукований 1631 р. твір учителя Львівської братської школи Іоаникія Волковича «Роздуми про муку Христа Спасителя нашого». Розвитку шкільного театру в Києво-Могилянському колегіумі сприяли програми навчання у класах поетики та риторики. У листах і творах його викладачів є згадки про шкільні вистави, які виконувалися учнями колегіуму.
У першій половині XVII ст. з’явилися перші містерії — духовні драми на біблійні сюжети. Так, у цей час на Волині або Галичині було створено «Слово о збуренню (зруйнуванню) пекла». Містерії виконувалися на майданах міст і містечок мандрівними акторами у дні церковних свят. Між діями містерії, а згодом шкільної драми розігрувалися інтермедії. У цих комедійних сценках із побутового життя значне місце посідала імпровізація, тобто виконання без попередньої підготовки.
Вертеп
У XVII ст. в Україні значної популярності набув різдвяний ляльковий театр — вертеп. Вертепник мандрував зі спеціальною скринею, розділеною на два поверхи, з бічними дверцятами, через які «заводили» ляльок. На верхньому поверсі розігрували сцени, пов’язані з Різдвом, а на нижньому — казки, перекази, комедійні побутові сценки. Ляльок майстер випилював із дерева й розмальовував. Вертепник водив їх за допомогою дротиків, розмовляв і співав за них. Його помічники співали хором і грали на музичних інструментах. Зростанню популярності вертепного театру сприяли учні Києво-Могилянського колегіуму, які ходили з вертепом людними місцями, домівками й заробляли собі на прожиття.
2. Музика. Відображенням високого рівня духовної культури українського народу були досягнення в музичному мистецтві. У пісенній творчості, як і в попередні сторіччя, були поширені обрядові, ліричні, жартівливі, епічні, танцювальні пісні. В епічному жанрі виник ряд таких глибоко драматичних пісень про татарські набіги, як «За річкою вогні горять». Своєрідними пісенними розповідями про найважливіші події стають історичні пісні. Так, про козацькі повстання 20—30-х рр. XVII ст. розповідається в пісні «Про Сулиму, Павлюка, ще й про Яцька Остряницю».
Великої майстерності досяг партесний (багатоголосий) спів без нот та музичного супроводу. Його стали використовувати у православних церквах, на противагу католицькій церковній службі, що супроводжувалася грою на органі. На зміну «знаменам» або «крюкам» для запису церковних наспівів прийшло нотне письмо. Співу по нотах навчали досвідчені музиканти й регенти церковних хорів.
Виникли нові жанри світської музики. На основі віршової поезії складалися канти — церковні й світські пісні для триголосого ансамблю або хору. Існували урочисто-вітальні, моралістично-повчальні, жартівливі, сатиричні та інші канти. Розвивалася також сольна пісня із супроводом. У цьому жанрі, на відміну від канту, відображалися внутрішній світ людини, її життя і ставлення до різних явищ у суспільстві. Розвиток жанру інструментальної музики пов’язаний із музичними цехами, які існували в деяких містах, на зразок ремісничих. Основною метою їх створення було задоволення побутових потреб населення в музиці — супровід до танців на народних гуляннях, гра на весіллях, хрестинах, похоронах тощо. Завдяки музичним цехам формувалася народна професійна музика. Тут створювалися зразки інструментальної музики, зароджувалися характерні склади ансамблів українських національних інструментів, удосконалювалася гра на багатьох інструментах.
Розвитку музичного мистецтва сприяли також козацькі військові музики. Вони грали під час походів, святкувань перемоги, військових і звичайних урочистостей. Серед інструментів найчастіше використовувалися сурми, труби, котли, кобзи, торбани. Козацькі музики виконували марші, танцювальну музику (гопак, козачок) і ліричні наспіви.
3. Архітектура. Із початком XVII ст. в українській архітектурі дедалі виразніше застосовуються елементи європейського стилю бароко, які в районах Середнього Подніпров’я поєднуються з місцевими традиціями. У результаті цього створюються умови для виникнення своєрідного архітектурного стилю, який називають українським бароко. Так, барокові риси в архітектурі дерев’яних церков проявлялися в будівництві зрубів у формі вісімки, видовженні його пропорції та заміни наметового верху на грушоподібну баню.
До видатних пам’яток архітектури першої половини XVII ст. належать українські дерев’яні церкви, зокрема церква Параскеви в с. Радруж та церква Воздвиження у Дрогобичі. Пам’ятками тогочасної церковної мурованої архітектури єцерква Миколи Притиська в Києві (1631 р.), собор Молчинського монастиря в Путивлі (перша половина XVII ст.),Покровська церква в Сулимівці (1622—1629 рр.), П’ятницька церква у Львові (1644 р.) та інші.
У першій половині XVII ст. в Україні, як і раніше, будувалося багато оборонних споруд. На межі XVI— XVII ст. змінився їх зовнішній вигляд. Замість стінових замків стали споруджувати розкішні магнатські палаци, оточені бастіонами.
Найцікавішими зразками поєднання в одне ціле палацу й бастіонних укріплень, збудованими у цей період, вважаються замки в Збаражі та Підгірцях. Нові риси з’являються також у містобудуванні. Будівничі Бродів, Станіслава, Полонного намагаються поєднати характерну для попередніх часів шахову сітку розташування вулиць із бастіонними укріпленнями.
У першій половині XVII ст. за підтримки польської влади в Україні споруджуються католицькі храми. Так, 1610 р. в Києві на Подолі великий костьол збудували домініканці, а навколо спорудили будівлі домініканського монастиря. Визначною архітектурною пам’яткою того часу є костьол бернардинців у Львові, споруджений у 1600—1630 рр. До костьолу прилягають монастирські корпуси, що утворюють замкнуте подвір’я. Із появою єзуїтів у Львові пов’язане спорудження у 1610—1630 рр. костьолу Єзуїтів — першого в місті храму в стилі раннього бароко. У цьому стилі збудовано в 1642—1644 рр. львівський костьол Стрітення. Цікавими архітектурними пам’ятками тогочасного Львова є каплиці Боїмів та Кампіанів — родові усипальниці багатих купецьких сімей. Їхні стіни мають багате архітектурне оздоблення, прикрашені різьбленими декоративними композиціями, виконаними у стилі бароко.
4. Образотворче мистецтво. У першій половині XVII ст. в українському образотворчому мистецтві триває поступальний розвиток тих жанрів, які сформувалися в попередній період. Основними його видами залишаються настінні розписи таіконопис.
Майже повністю збереглися до наших днів розписи, виконані напередодні 1620 р. на стінах церкви Святого Духа в с. Потеличі. У розписах помітне своєрідне поєднання традиційних прийомів із новими реалістичними рисами. На думку дослідників, «страсний» цикл потелицьких розписів (зображення мук Христа) ніби перегукується з ідеями «Протестації» Іова Борецького, де він описує муки та страждання українського народу й закликає його до стійкості в боротьбі. До цього часу збереглися розписи Воздвиженської церкви у Дрогобичі. Їхньою особливістю є поєднання біблійних сюжетів та декоративних орнаментів із місцевих квітів — барвінку, волошок, ромен тощо.
У цей період вдосконалюється техніка різьблення на камені та дереві. В орнаментах переважають рослинні мотиви. При цьому зображення рослин має певний зміст. Так, поширені в орнаментах зображення виноградної лози і грон у християнстві відомі як символ віри. У другій чверті XVII ст. рослинні орнаменти в пам’ятному різьбленні починають поступатися місцем різним маскам, емблемам тощо.
Пам’ятками портретного різьблення того часу є надгробкові портрети. Їх композиція ускладнилася, поглибилося намагання передати риси характеру портретованого. Таким є поколінний надгробок київського воєводи Адама Кисіля, встановлений у його родовій церкві-усипальниці в с. Низкиничі на Волині. У повний зріст, у рицарських латах зображено Яна і Станіслава Жолкевських на їх надгробку в костьолі в Жовкві.
Подальший розвиток мистецтва гравюри пов’язаний із поширенням його світського жанру. Перші цілком світські гравюри з’явилися 1622 р. як ілюстрації до «Віршів на жалісний потреб... гетьмана Петра КонашевичаСагайдачного», написаних К. Саковичем. Серед них зображення гетьмана на коні та гравюра «Здобуття Кафи». В «Учительному євангелії» (1637 р.) вміщено гравюру «Притча про багача і смерть», що зображує працю селян. Видатним гравером бувмайстер Ілія, який із 1636 р. працював у Києві. Його найкращими роботами вважаються гравюри до «Требника» Петра Могили й «Печерського патерика».
В українському живописі провідне місце займає жанр портрету. Пам’яток портретного живопису Наддніпрянщини цього часу майже не збереглося. Створити уявлення про його розвиток у першій половині XVII ст. дозволяють портрети майстрів львівської школи. Пензлю Миколи Петрахновича приписують портрет доньки львівського купця Варвари Лангиш, що вважається найпривабливішим жіночим образом тогочасного українського живопису. Відомий живописець Федір Сенькович є автором портретів представників українських кіл, а також портретів польської знаті — львівського старости Станіслава Мнішека та підканцлера Томаса Замойського. Прикметною рисою цих та інших українських портретів цього періоду є прагнення поряд із зовнішніми рисами передати особливості характеру і внутрішнього світу персонажа.
14 Українське бароко XVII-XVIII ст. - це духовний образ нації, втілений у її матеріальних і духовних надбаннях. XVII-XVIII ст.. в Україні знаменувалися підйомом національного інтелекту, що був спричинений насамперед досягненнями в розвитку національної системи освіти. Вона складалася з початкової, середньої та вищої ланки. Початкову освіту можна було отримати в досить розвинутій мережі братських, церковних, монастирських, січових (при полкових козацьких канцеляріях) шкіл. За свідченнями чужоземних мандрівників, усі діти, навіть сироти, навчалися грамоті, були писемними. Для останніх також існували школи грамоти при церквах. Початковій грамоті навчали й мандрівні дяки.
Середня ланка освітніх закладів була представлена народними училищами, семінаріями, колегіумами. Центром вищої освіти й науки в Україні стала Києво-Могилянська академія. Усі типи навчальних закладів сприяли підвищенню освітнього рівня населення. За неповними даними, у Слобідській Україні в 1732 р. діяло 129 шкіл, у 1740-1748 pp. у семи з десяти полків Гетьманщини налічувалося 866 шкіл. На землях Війська Запорізького часів Нової Січі мала добру славу січова школа, де навчалися діти з різних міст. Сільські та міські школи утримувалися громадою - населенням села чи міського приходу. Громади або братства будували приміщення для школи, дбали про матеріальне забезпечення вчителів. Як правило, обов´язки дячка та вчителя покладалися на одну особу.
У західноукраїнських землях через зменшення чисельності православної шляхти та втрату міщанством свого соціально-економічного значення православні братські школи, що виникли при церквах у ХІ-ХП ст., занепадають. На їх місці створюються уніатські школи, підпорядковані ордену Василіан. Однак за своїм характером вони відрізнялися від братських. У XVII ст. василіанські школи були призначені лише для шляхетської молоді й виховували її в католицькому дусі. Діяльність Василіан набула іншого характеру і значного поширення із створенням Едукаційної комісії (1773) - першого в Європі міністерства народної освіти. Ця комісія здійснила реформу шкільної справи, виробила єдиний шкільний статут, надала школам державний статус та виділила грошову допомогу на їх розвиток. Усі ці заходи значно поліпшили матеріальне становище василіанських шкіл та піднесли їх суспільний статус.
На Лівобережжі, Слобожанщині та в Києві існували тільки православні школи. Перші спроби запровадити в Україні обов´язкову початкову освіту було здійснено в Гетьманщині. У 1760-1762 pp. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням усіх козацьких синів, здібних до науки, посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних, у літах перерослих навчати військовій справі. Проте початкові школи в Україні не здобули сталої організації і з кінця XVIII ст. початкова сільська освіта почала занепадати, що насамперед було пов´язано з закріпаченням селян та ворожим ставленням влади до заснованих не нею навчальних закладів.
Центром освітнього, наукового і культурного життя в Україні була Києво-Могилянська школа, заснована в 1632 р. митрополитом Петром Могилою (1596-1647). У 1633 р. дістала назву Києво-Могилянська колегія. Завдяки сприянню гетьмана Івана Мазепи в 1701 р. за царськими указами від 11 січня 1694 р. та від 26 вересня 1701 р. вона одержала статус академії та назву Київська академія. Були підтверджені, хоч і формально, її давні привілеї: дозволялося включати до навчальних програм курс богослов´я та організовувати внутрішнє життя на засадах самоврядування за зразком вищих навчальних закладів Європи.
За гетьманування Івана Мазепи для Києво-Могилянської академії спорудили будинок. Це був період розквіту академії. Кількість студентів досягла 2 тис. Пізніше вона становила 500-1200 осіб. Вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса. Навчалися в ній переважно вихідці з Лівобережжя, але були й студенти з Правобережної України, Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов´янських країн, Молдавії. Академія була демократичним всестановим навчальним закладом. У ній навчалися діти духовенства, козаків, селян, міщан.
За змістом навчальних програм і рівнем викладання академія відповідала вимогам європейської вищої освіти. Повний курс навчання тривав 12 років і поділявся на вісім класів. Вищим ступенем навчання були "школи риторики і поетики" (тут вивчалися науки гуманітарного циклу), дворічна "школа філософії" (гуманітарні й природничі науки), чотирирічна "школа богослов´я". В академії навчали граматиці, риториці, філософії й богослов´ю; мовам - слов´яно-руській (тодішній українській літературній), грецькій, латині, польській; літературі - класичній грецькій і римській, частково - середньовічній; поетичному і риторичному мистецтву; історії, географії. Лекції викладалися переважно латиною. З першої половини XVIII ст. в Києво-Могилянській академії систематично викладалися лише іноземні мови. З поглибленням дипломатичних, економічних і культурних зв’язків з Західною Європою виникла потреба вивчати німецьку, французьку, староєврейську мови, і академія достойно виконала це завдання.
У Києво-Могилянській академії працювали видатні вчені, письменники, митці: Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало, Ф. Прокопович, Є. Полоцький, Г. Кониський, І. Гізель та ін. З неї вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори й медики, полководці та юристи, серед них - історик І. Гізель, поет, вчений Ф. Прокопович, письменник і філософ Г. Сковорода, гетьман України І. Самойлович. У 1734 р. в академії навчався М. Ломоносов.
Києво-Могилянська академія була не лише освітнім, а й науковим центром. Професори не обмежувались викладанням загальноприйнятих теоретичних курсів, а самостійно розробляли проблеми логіки, семіотики, психології та інших наук. В академії проводилися публічні наукові виступи, ставилися вистави. Високим науковим рівнем вирізнялися праці лінгвіста-орієнталіста С. Тодорського, автора грецької граматики В. Лащевського. У лекціях Ф. Прокоповича вже помітні паростки нової методології, а в поглядах викладачів з´явились елементи раціоналізму і матеріалістичного сенсуалізму. Колишні студенти академії стали авторами козацьких літописів, написаних наприкінці XVII - на початку XVIII ст.
Велика увага в академії приділялась вихованню студентів на принципах гуманізму і рівності. Це сприяло розвиткові демократичних ідеалів, плеканню у вихованців почуття гідності й взаємної поваги. Основи виховання молоді розробив Петро Могила, виклавши їх у своїх працях, передусім в "Антології", виданій 1636 р. для молодих колегіантів. На формування виховних ідеалів в академії значний вплив мало запорізьке козацтво.
Велике значення для забезпечення високого рівня навчального процесу в Києво-Могилянській академії мала бібліотека, до якої надходили книги з Рима, Парижа, Венеції, Лейпціга, Амстердама, Кракова, Відня та інших книго-видавничих центрів Європи. Але найбільшу частину книгозбірні становили українські друки. Зокрема, тут знаходилось перше видання Києво-Печерської лаври "Часослов" (1616), багато примірників "Адельфотеса", надрукованого у Львові і привезеного Іовом Борецьким, "Граматика" (1619) М. Смотрицького, "Лексикон славеноросскій і імен толкованіє" (1627) Памво Беринди та ін. Багато книжок для академії придбав П. Могила. Сюди він передав і свою власну бібліотеку.
Бібліотека академії у XVIII ст. налічувала 12 тис. томів і безліч рукописної літератури та документів, що визначало її як важливий науковий осередок. Однак до нашого часу вона не збереглася. Пожежі 1780 р. і 1811 р. знищили унікальні джерела з історії та культури України.
Києво-Могилянська академія - заклад європейського рівня. їй належить визначне місце в історії культурних зв´язків України із слов´янськими народами. Історія зберегла свідчення, що тут навчалися росіяни, білоруси, молдавани, болгари, серби, хорвати, греки та ін. Вона підтримувала наукові зв´язки з освітніми центрами Кракова, Константинополя, Магдебурга тощо. Деякі студенти і викладачі академії навчалися в Польщі, Франції, Італії, Англії, Німеччині. Міжнародні зв´язки Києво-Могилянської академії мають важливе значення для оцінки її місця в історії світової культури.
У другій половині XVII ст. - першій половині XVIII ст. відчувався сильний вплив української культури на весь слов´янський ареал. Нові ідеї та погляди, сформовані в Києві та в Лівобережній Україні, орієнтовані на західні зразки, справили істотний вплив на церковно-релігійне, літературне і особливо освітнє життя Росії. Фактично силами української еліти було підготовлено базу для систематичної вищої освіти в російських землях, зокрема стало регулярним викладання поетики, риторики, філософії.
Професори й вихованці академії сприяли поширенню освіти, розвитку науки та культури серед багатьох східнослов´янських і південнослов´янських народів. З їх допомогою формувалася основа, на якій будувались міжслов´янські відносини в наступні часи. Деяких українських учених запрошували до Сербії, Болгарії, Молдавії. У середині XVII ст. до Росії змушені були переїхати ЗО вчених, художників, музикантів. З-поміж них - С. Полоцький, Є. Славинецький, С. Яворський, Ф. Прокопович та ін., 12 співаків, київські маляри. Вони працювали там учителями, редакторами, перекладачами, єпископами, митрополитами, порадниками Петра І у його реформаторській діяльності, займали важливі державні посади.
У Києво-Могилянській академії здобули освіту 21 з 23 ректорів Московської слов´яно-греко-латинської академії, 95 із 125 її професорів, багато вчителів шкіл Росії. Загалом впродовж 1701-1762 pp. до Московської академії переїхало 95 вихованців Київської академії. Ректорські посади в цей період у Московській академії обіймав 21 вчений, з яких 18 - київські книжники. Крім того, з 25 осіб, які були префектами, 23 - з Києво-Могилянської академії.
Після Полтавської битви (1709) академія зазнала репресій. Разом із занепадом національної державності, культури вона переживала трагічні та гіркі часи падіння і втрат. Із її стін витісняли все українське. 31 жовтня 1798 p., за ініціативою імператора Павла І, академія втратила свій статус. її прирівняли до трьох інших російських академій: Московської, Петербурзької і Казанської. У 1817 р. вона припинила свою діяльність, але через рік була реорганізована в суто релігійний навчальний заклад, що готував кадри духівництва.
Академія заснувала колегіуми в Ніжині, Білгороді, Вінниці, Гощі, Кременці, Чернігові, Переяславі і постійно допомагала їм. У1727 р. єпископ Є. Тихорський заснував Харківський колегіум, що став центром освіти Слобідської України. З 1765 р. при ньому відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію. У 1779 р. в Полтаві відкрилась слов´янська семінарія (1786 р. переведена до Катеринослава), в 1780-1789 pp. у Полтавській семінарії навчався І. Котляревський. Тут розпочав свою педагогічну діяльність Г. Сковорода. У колегіумах, крім слов´янських, вивчали французьку, німецьку та італійську мови, історію, географію, малювання. Після закінчення колегіуму студенти могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській академії та навчальних закладах Росії.
У Правобережній Україні та в західноукраїнських землях національна освіта була на значно нижчому рівні, ніж у Східній. Саме в цей час припиняють своє існування більшість церковних братств у Галичині, що призводить до занепаду шкільництва. Після шкільної реформи 1776-1783 pp. у західноукраїнських землях були організовані початкові (тривіальні) та неповні середні (головні) школи, де, як правило, навчання велося німецькою мовою.
На Правобережжі більшістю колегіумів - Львівським, Кам´янським, Луцьким, Перемишльським, Ужгородським - керував єзуїтський орден. Львівському колегіуму польський король у II половині XVII ст. надав права академії. Після скасування в 1773 р. єзуїтського ордену частина його шкіл перейшла до членів чернечого чину св. Василія - василіян, які раніше мали кілька колегіумів у Володимирі, Барі, Умані. Крім колегіумів, при монастирях діяли внутрішні школи (студії). У більшості василіянських шкіл вищим курсом вважались риторика і лише в деяких викладалась і філософія.
Розвиток освіти, наукових знань та загалом культури прискорився із поширенням книгодрукарської справи. Бурхливого розвитку друкарська справа набула на початку XVII ст. Друкарні поділялись на стаціонарні, пересувні, братські, церковні, приватні, а з кінця ХУШ ст. - громадські. Кожна з друкарень зробила свій внесок у поширення книжкової справи. У Галичині, крім Львівської, з´явилися друкарні в Рогатині, Крилосі, Угорцях, Уневі, Перемишлі. На Волині засновано друкарні в Луцьку, Почаєві, Дермані, Константанові, Крем´янці, Житомирі. Львівська братська друкарня, що мала привілеї на виняткове право друкувати книжки, в XVII видавала ст. букварі накладами 600 - 2 тис, а на початку XVIII ст. - по 6 -7 тис. примірників. У зв´язку із збільшенням освічених людей зростав попит і на іншу друковану продукцію. Почаївські та львівські видання мали гарне графічне оформлення.
Найпотужнішою в Україні залишалась Києво-Печерська друкарня, заснована архімандритом Єлисеєм Плетенецьким у 1615 р. Вона сприяла поширенню друкарської справи не лише в Україні, а й у Росії та Білорусії. Крім молитовників і богослужбових текстів, з друкарні виходили твори тогочасних українських письменників.
Найпопулярнішою друкованою книжкою в Україні став збірник проповідей И. Галятовського "Ключ разуменія". До найцікавіших київських видань належать такі фундаментальні праці, як "Житія святих" Д. Туптала, "Іфіка ієрополітико"- ілюстроване гравюрами видання з поясненням етичних принципів та норм поведінки, "Вірші нажалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного" К. Саковича, полемічна "Книга о вірі", авторство якої приписують З.Копистенському, церковносло´янсько-український словник П. Беринди та ін. Лаврська друкарня відзначалася розмаїттям тематики і високим художньо-технічним рівнем друків.
Крім Лаврської друкарні, на Київщині функціонували друкарні у Фастові та Бердичеві. На Поділлі їх було сім. Велику друкарню створено в Чернігові. Ця друкарня публікувала проповіді та вірші Л. Барановича, випустила ряд творів І. Максимовича. В Україні діяли також приватні друкарні: Т. Вербицького, С. Соболя, М. Сльозки, А. Желіборського, К. Транквіліона-Ставровецького, Т. Вербицького та ін. Зокрема, заслугою Тимофія Вербиць-кого стало видання першого київського "Букваря" і двох Часословів, що містили піснеспіви на честь старокиївських святих - князів Володимира, Бориса і Гліба, Антонія і Феодосія Печерських. Визначними українськими друкарями і видавцями стали С. Будзинда, А. Скольський, Я. Шеліга, С. Ставницький, мандрівний друкар П. Люткевич та ін.
З XVIII ст. з´являються друкарні губернського підпорядкування: Лисаветградська, Кременчузька, Київська, Бендерська, Катеринославська, Харківська, Чернігівська, Кам´янецька, Миколаївська. Крім церковної літератури, друкувалися книжки для шкіл, твори літературного та ужиткового змісту, науково-богословські видання.
Загалом стаціонарних друкарень було обмаль. Деякі з них існували протягом нетривалого часу. Через примітивну техніку тогочасні друкарні не були високопродуктивними. Так, з початку свого існування і до 1622 р. Львівська друкарня видрукувала 13 назв книжок, Київська за 1615-1630 pp. -40, в тому числі знаменитий "Требник" П. Могили, Почаївська - 187 назв книг, а за значно коротший період у Чернігові вийшло друком понад 50 назв книг.
Втрата української державності призвела до занепаду книгодрукування. Після підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії (1686) українське друкарство зазнало переслідувань. Московська влада почала уніфікувати мову на московський зразок у виданнях, призначених для України. 5 жовтня 1720 р. Петро І видав законодавчий акт, за яким започатковувалась цензура і фактично заборонялась українська мова.
З цього часу багато українських друкарень поступово занепадають. Зокрема, втратили свій український характер такі відомі друкарні, як Києво-Печерська і Чернігівська. За порушення наказу царя Чернігівську друкарню конфіскували і вивезли до Москви. На Поділлі та Закарпатті друкарство не набуло розвитку: всі друкарні існували недовго і не були українськими, а випущені там книжки використовувалися лише для місцевого вжитку.
Однак виникнення книгодрукування та його поширення в Україні мало величезне значення для культурного поступу. Воно стало показником не лише значного культурного розвитку, а й здатності українців до сприйняття надбань цивілізації та інтеграції в європейський культурний простір.
15 Києво-Могилянська академія — перший вищий навчальний заклад в Україні й у всій Східній Європі. Вона була центром освіти, наукового та культурного життя не лише України, а й Білорусії, Росії та південнослов’янських країн.
Виникла з Київської братської школи, початком якої слід вважати 15 жовтня 1615 p., коли високоосвічена українська шляхтянка, киянка Гальшка (Лизавета) Гулевичівна передала свою землю на Подолі Київському православному братству та його школі.
У 1632 р. Київська братська школа об’єдналася з Лаврською школою, створеною архімандритом Києво-Печерської лаври Петром Могилою, і почала називатися Києво-Могилянською колегією. У Гадяцькому договорі, підписаному гетьманом Іваном Виговським з Річчю Посполитою 1658 p., Києво-Могилянська колегія прирівнювалася до вищих навчальних закладів Європи того часу: «Академію в Києві дозволяє її королівська милість мати, яка ж такими прерогативами і свободами може захищатися, як і Академія Краківська».
У 1694 р. за царською грамотою, підтвердженою ще й у 1701 p., колегія одержала статус вищого навчального закладу та почесний титул академії. У документах XVIII ст. колегія вже називалася Києво-Могилянською академією, або Київською академією.
Спудеї (студенти) здобували тут вищу світську й духовну освіту, опановували мови старослов’янську, тодішню українську книжну, латинську, грецьку та польську, а також оволодівали поетичним і риторичним
Петро Могила
мистецтвом (класи поетики й риторики), вивчали філософію, богослов’я, основи математики, природознавства, географію. У перших десятиліттях XVIII ст. до програми було введено нові предмети: французьку, німецьку, староєврейську, російську мови, вищу математику з основами фізики, астрономію, архітектуру, а також економіку й медицину.
У Київській академії було вісім класів. Курс навчання тривав 12 років. У XVIII ст. кількість студентів одного року досягала двох тисяч. До Академії приймали дітей козаків і місцевої аристократії, українського шляхетства й козацької старшини, гетьманів і міщан, духовенства і навіть селян. Вихідці з
козаків і козацької старшини складали значну частку української молоді в академії.
За 150 років існування в ній здобули освіту понад 25 тисяч студентів — вихідців із Лівобережжя, Слобожанщини, Запорожжя, Київщини, Волині, Поділля, Галичини, Закарпаття.
Києво-Могилянська академія відігравала роль міжслов’янського культурного центру. Тут вчилася молодь з Росії, Білорусії, Сербії, Молдови, Валахії, Греції, Болгарії. Вихованці Академії відкривали школи й друкарні, працювали вчителями, друкарями й перекладачами книг.
Академія була не тільки вогнищем освіти, а й центром науки та мистецтва. В її стінах зріла філософська думка, що визначала розвиток філософії в Україні. Її носіями були Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Іоанн Максимович, Григорій Кониський,Григорій Сковорода. Із стін Академії вийшли автори історичних творів XVIII ст.- Григорій Полетика, Микола Бантиш-Каменський, Максим Берлинський, Степан Лукомський, Яків Маркович, Петро Симоновський, а також вчені, які зробили значний внесок у розвиток природознавства у Східній Європі. Так, учений-енциклопедист Нестор-Амбодик Максимович був основоположником акушерства, ботаніки та фітотерапії. Першими докторами медицини і професорами в Росії були вихованці Києво-Могилянської академії, зокрема Іван Андрієвський — доктор ветеринарних і медичних наук, Костянтин Щепин — доктор анатомії, фізіології та хірургії. Біля витоків епідеміології в Росії стояли Д. С. Самойлович, П. Погорецький, К. П. Ягельський. Максим Парпура — офтальмолог і терапевт — був не тільки лікарем, а й культурно-освітнім діячем. Іванові Фальковському належала чимала заслуга в розвитку математичної науки в Україні.
Навчався тут і Михайло Ломоносов.
В академії склалася й літературна школа. Творчість Інокентія Гізеля, Дмитра Туптала (Дмитрія Ростовського), Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Лазаря Барановича, Григорія Сковороди, Митрофана Довгалевського, Лаврентія Горки, Василя Капніста, Михайла Козачинського, Семена Дивовича, Павла Коропчевського, Опанаса Лобисевича, Михайла Миклашевського, Федора Туманського, Симона Тодоровського, Григорія Кониського позначилася на розвитку всієї української літератури XVni ст.
Розвивалися тут також малярство й музичне мистецтво.
З Академією пов’язане й становлення українського театру. Вона славилася хором (понад 300 хористів).
В академічному оркестрі грали сотні музикантів. Саме тут були зроблені перші художні обробки українських народних пісень.
Її вихованцями були відомі українські композитори Максим Березовський і Артем Ведель, художники-живописці й гравери Данило Галятовський, Григорій Левицький, Леонтій Тарасевич, Іван (у чернецтві — Іларіон) Мігура, архітектор Іван Григорович-Барський. У 1765-1769 pp. у Київській академії навчався П. Ф. Чайка — дід славетного композитора П. І. Чайковського.
Бібліотека Києво-Могилянської академії була однією з найбільших в Україні.
Академія була своєрідною кузнею нової української еліти. На чолі Української Козацької держави стояли діячі, які здобули освіту в Києво-Могилянській академії та європейських університетах. У Києво-Могилянській академії вчилися майбутні гетьмани Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа та його племінники Іван Обідовський і Андрій Войнаровський, а також Іван Самойлович, Пилип Орлик, Павло Полуботок. Віддавала своїх дітей до Академії і правляча знатна козацька старшина.
Академія готувала військових керівників різних рангів, а також кадри української адміністрації, судочинства, духовенства, тогочасну українську інтелігенцію з різних верств.
Для Києво-Могилянської академії надзвичайно багато зробила Запорозька Січ.
Українські гетьмани розуміли роль Київської братської школи, колегії, а згодом академії в культурному, суспільному, громадському й державному житті України, а тому всіляко підтримували, охороняли, відстоювали її права, забезпечували матеріально.
Ще козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний у 1620 р. разом із 20-тисячним Військом Запорозьким вступив до Київського православного Богоявленського братства, взяв його разом з Київською школою під політичний і збройний захист. Він залишив малий гарнізон у Києві, ш;об захиш,ати братство і школу від нападок з боку місцевої польської адміністрації.
Сагайдачний жертвував Київській школі і Братському монастирю великі суми грошей із козацької скарбниці. До кінця своїх днів гетьман був їхнім опікуном. Перед смертю, в 1622 p., Сагайдачний заповів велику частину свого майна на потреби школи, ш;о послужило прикладом для його наступників.
Коли створювалася Києво-Могилянська колегія, гетьман Війська Запорозького Іван Петражицький випустив універсал («Лист військовий») від 12 березня 1632 p., де обіцяв її засновникові Петру Могилі підтримувати колегію.
За часів гетьманування Богдана Хмельницького Києво-Могилянською колегією опікувалася козацька адміністрація. Хмельницький передав їй у володіння ліквідований католицький домініканський монастир у Києві, села Ксаве ри, Мухоїди, Плесецьке, Чорногородка, Cap новичі, Обиходи і Базар. Крім фінансування гетьман гарантував існування колегії у свої? трактатах з поляками. До текстів Зборівськогс та Білоцерківського договорів з Річчю Посполитою він включав вимогу, щоб колегія зали шалася «при колишніх правах згідно з давніми привілеями». За умовами Гадяцького договору 1658 р. «могилянка» набула статусу Академії.
Іван Мазепа
Але найбільше зробив для розвитку й під несення Києво-Могилянської колегії (академії) гетьман Іван Мазепа. Протягом 20 років гетьманування Мазепи із державної скарбниці щорічно для неї виділялася тисяча дукатів. У кінці XVI ст. гетьман надав у володіння їй та, Києво-Братському монастирю три села, міс течко Стайки, 16 дворів з садибами в Києві а також повернув колегії те, що надали їй по передні гетьмани. На місці дерев’яної церкви побудував кам’яний Києво-Братський Богоявленський храм. Розпочав спорудження двоповерхового навчального будинку, його й досі називають Мазепиним корпусом.
Після Полтавської катастрофи 1709 р. роз почався занепад Академії.
Студенти були розігнані, маєтності Академії сплюндровані московським військом.
Академічній друкарні було заборонено друкувати книжки українською мовою, студентів з Правобережжя не допускали до навчання в Академії, а патронів академії було скеровано на північ, у ряди вищого московського духовенства та на службу новій імперській адміністрації в Петербурзі.
Величезну роль відіграли Києво-Могилянська академія та її вихованці в розвитку освіти, науки і культури Московської держави. Починаючи з 40-х років XVІІ ст., московський уряд запрошував українських учених і митців, доручав їм важливі справи. Петро І, який намагався підняти Московію до європейського рівня, використовував українських діячів культури, іноді вдаючись навіть до примусового їх переселення, у 1701 році він доручив вихованцю і професору Києво-Могилянської академії Стефанові Яворському реорганізувати Московську слов’яно-греко-латинську школу. Яворський став першим протектором
Московської академії, писав для неї підручники, книжки, доклав чимало зусиль для налагодження роботи друкарні. Водночас він був призначений митрополитом рязанським і муромським, а також намісником патріаршого престолу.
З 1701 р. по 1762 р. до Московської академії за наказом Синоду було запрошено 95 викладачів і студентів Києво-Могилянської академії. Її вихованці-українці, які займали різні церковні посади в Росії, протягом ХУІП ст. заснували школи й семінарії в Архангельську, Астрахані, Бєлгороді, Вологді, Володимирі-на-Клязьмі, В’ятці, Іркутську, Казані, Костромі, Новгороді, Пскові, Рязані, Ростові Великому, Сівську, Смоленську, Суздалі, Твері, Тобольську, Устюзі, Холмогорах.
Вихованці Київської академії отримували також високі державні посади в Російській імперії. У 1817 р. царський уряд закрив Київську академію.
В її приміщенні в 1817-1819 pp. розміщувалася духовна семінарія, а з 1819 р. упродовж цілого століття — Київська духовна академія, яка була ліквідована більшовицькою владою в 1919 р.
Після здобуття Україною незалежності, у 1991 p., був створений Національний університет «Києво-Могилянська академія», який розташовується в корпусах колишньої академії та Братського монастиря.
16 Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність - рідну мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення, та козацького суду, а найголовніше - тут хоча б частково збереглася власна провідна верства - колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.
Національне відродження України, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Процес українського національного відродження історики, як правило, поділяють на три етапи:
- період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII -40-і pp. XIX ст.);
- українофільський або культурницький етап (40-і pp. XIX ст. -кінець XIX ст.);
- політичний етап (з кінця XIX ст.).
Перебіг усіх трьох етапів характеризується невпинною боротьбою діячів національної культури за право вільного розвитку великого творчого потенціалу свого народу, якому є чим пишатися, є що розвивати і є що сказати світові.
Істотний вплив на початок українського національного відродження справила революція у Франції, яка проголосила "права народів". Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільноти, таких як фольклор, історія, мова і література. Національному відродженню сприяло й поширення романтизму.
Один із засновників світового романтичного руху, німецький філософ і історик, видатний дослідник світової культури, чиїми творами зачитувалася вся Європа, Йоган Ґотфрід Гердер після відвідин України ще в 1769 р. відзначав: "Україна стане колись новою Елладою. Чудовий клімат цієї країни, гідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля - колись пробудяться. Із малих племен, якими були колись греки, постане велика культурна нація, її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у широкий світ". Романтизм зруйнував зверхнє ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості. Кожна народна культура має самостійну вартість, світ романтики уявляли як велетенську арфу, в якій кожний народ становить окрему струну. Зникнення окремого народу неодмінно порушить всесвітню гармонію і рівнозначне вселенській катастрофі.
Видатний польський поет Адам Міцкевич називав українців найпоетичнішим і наймузичнішим з-посеред усіх слов´янських народів. Польські й російські поети і фольклористи відкривали в українській народній культурі цілі жанри, яких не було у польській та російській творчості. У дусі державницьких ідеологій вони трактували українську культуру як частину "всеросійської" чи "всепольської" культур. Водночас їх приклад усе більше переконував, а деяким і відкривав очі на непересічну цінність української культури.
Разом з тим важливо зауважити, що романтичне світобачення мусило завойовувати собі місце в душах людей у боротьбі з класицистичними уподобаннями творців Російської та Австрійської імперій, такими як раціоналізм, одноманітність, універсальність і своєрідне уявлення про належний державний "порядок". Дуже багатьом українцям було нелегко зробити чіткий вибір на користь котрогось із типів світовідчуття, а пошуки компромісу зводили їх на манівці безплідних хитань, доки не перемагав заохочуваний державою прагматичний підхід.
Початок українській етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав у 1777 р. в Петербурзі "Описание свадебных малороссийских обрядов". 20 років по тому (1798 р.) тут же з´являється перша енциклопедія українознавства "Записки о Малороссии" Якова Маркевича, де стисло викладалися відомості про Україну, її природу, історію, населення, мову і поезію. Але ще більше значення мала видана того ж року інша книжка - "Енеїда" Котляревського, з виходом якої тради-ційно-умовно пов´язують початок українського відродження.
17 В Галичині на українське національне відродження мали великий вплив революційні події 1848 р. у Відні, які також мали вплив на всю Австрійську імперію. Під тиском революційних подій Австрійський уряд змушений був піти на деякі поступки. У 1848 р. він прийняв нову конституцію, згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту (Рейхстагу), була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян. З метою захисту національних та політичних прав українського населення при активному сприянні греко-католицької церкви у Львові в 1848 р. була створена перша політична організація — Головна Руська Рада, яка складається з духовенства і міської інтелегенції. У своїй діяльності вона обмежувалася вимогами культурно-національної реформи для українського населення Галичини. Делегація галицьких русинів, уповноважена Головною Руською Радою, звернулася до монарха Австрії Франца Йосифа II з проханням: ввести у школах Галичини викладання всіх предметів руською (українською) мовою; усі Цісарські укази й урядові постанови оголошувати руською мовою; розвивати руську мову в усіх округах, де проживають русини; зрівняти у правах представників трьох обрядів (греко-католицького, латинського та вірменського); русинам (українцям) надати право брати участь в усіх адміністративних установах Австрійської держави. Головна Руська Рада організувала культурно-освітнє товариство - «Галицько-руську матицю», відкрила народний просвітній інститут - «Народний дім»; провела з'їзд діячів української культури (Собор руських учених); видавала першу в Галичині українську газету — «Зоря Галицька», яка виходила у Львові з 1848 по 1857 рр. У Львівському університеті була відкрита кафедра української (руської) мови та літератури, роботою якої керував професор Я. Головацький. Одночасно викладання деяких предметів було переведено на українську мову.
Визвольний рух народних мас Східної Галичини в середині XIX ст. багато в чому був пов'язаний з діяльністю «народовців». Заламання консервативного табору викликало, реакцію серед молоді появу нової групи, що звала себе – народовцями.. Це була молода інтелігенція — вчителі середніх шкіл, юристи, письменники, студенти. Організаційним центром молодого руху були редакції журналів («Вечірниці»,«Мета», «Нива», «Русалка», 1860-х р.). Представниками цього нового покоління були письменники Володимир Шашкевич, Климкович, Ф. 3аревич Горбаль та ін. Наприкінці 50-х—на початку 60-х років приймають участь у формуванні на Україні народницької ідеології, що знайшла поширення в середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. А тому всі інші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти і суспільного прогресу. Молода українська різночинська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює свої товариства — так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти.
18. Розвиток української культури під час рев 1917 – 1920
Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української мови й школи. Політика Тимчасового уряду в галузі народної освіти була більш демократичною, ніж царського уряду, вже в березні 1917 р. були видані розпорядження про навчання українською мовою у початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох державних українських гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах. Центральна Рада, представницький орган українського народу, створений 7 березня 1917 р., очолений видатним українським істориком і політичним діячем М.Грушевським, відразу ж проголосила головним завданням освітньої політики відродження української мови і школи. Однак реальну справу розбудови української системи освіти здійснювали різноманітні громадські організації (Товариство шкільної освіти, учительські спілки, товариства «Просвіта», кооперативи, культурно-просвітні об’єднання тощо) та органи місцевого самоврядування. зокрема, 22 серпня 1917 р. збори полтавського товариства «Просвіта» ухвалили відкрити українську гімназію для хлопців і дівчат. Навчальний заклад було відкрито на кошти місцевого самоврядування та громадськості. Але для більшості з них характерною була низка проблем: відсутність власного приміщення, друга зміна навчання, відсутність державної допомоги, нестача підручників й висококваліфікованих учительських кадрівВсього за 13 місяців, що Центральна влада перебувала при владі, вдалося відкрити понад 50 українських середніх шкіл: з них 47 – гімназії, 6 – учительські семінарії, 2 – реальні школи. Переважна більшість нових українських шкіл була відкрита по селах,начну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів мала здійснюватися двома шляхами: українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття паралельних курсів українською мовою; заснування нових українських вищих шкіл. 5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві Крім Київського УНУ, подібні навчальні заклади було відкрито у Миколаєві, Харкові, Одесі. Справу Центральної Ради у галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд Української Держави на чолі з гетьманом П.Скоропадським, що прийшов до влади 29 квітня 1918 р. Українізація освіти зіштовхувалася з опозицією. Початкові школи досить легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені вчителями. Тому велика увага приділялася підготовці вчителів, які б могли викладати українською мовою в учительських семінаріях. Великою заслугою гетьманського уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р. Української академії наук, потреба в якій була нагальною.. Першим президентом академії призначено було професора хімії Володимира Вернадського. Першими дійсними членами УАН стали історики Д.Багалій, А.Кримський, М.Петров, хімік В.Вернадський, фізик С.Тимошенко, економіст М.Туган-Барановський, правник О.Левицький, геолог П.Тутковський. До досягнень у галузі культури за гетьманської доби слід ще додати заснування Українського театру драми та опери, Української Державної капели під керівництвом О.Кошиця, Державного симфонічного оркестру тощо. 13 листопада 1918 р. на українських землях колишньої Австро-Угорської імперії було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Тут було затверджено державність української мови, обов’язковість її вживання у державних установах та організаціях. Водночас національним меншинам залишено свободу усного і письмового діалогу з державними та громадськими структурами їх рідною мовою (а на цих землях, крім українців, проживали також поляки, євреї та інші народи). В тяжкі для розвитку мистецтва роки громадянської війни одним із найоперативніших і найактуальніших видів була плакатна графіка. Вона дуже рельєфно віддзеркалювала строкату картину боротьби і зіткнення різноманітних поглядів, гострих дискусій. Творці плаката зробили великий поступ в освоєнні специфіки плакатної форми, вносячи своє, національне в її розуміння. У багатьох плакатах спостерігається намагання глибше відбити особливості народного характеру, знайти характерний типаж, підкреслити національне в одязі, засобах художнього виразу. Такими є плакати, створені І.Падалкою, Т.Бойчуком. Окреме місце займають плакати-портрети, що їх видавали з відповідними політичними текстами і закликами. Серед них високими художніми якостями відзначається плакат-портрет роботи В.Єрмілова «Іван Франко» з творчим використанням народного орнаменту. У 1919 р. в Харкові почали виходити плакати «УкрРоста». Поєднання образного змісту з народною піснею, приказкою чи віршованим текстом робило їх актуальним і дійовим засобом мистецької агітації. Активно розвивалося театральне мистецтво. До революції 1917 р. у Києві був лише один україномовний театр – це трупа М.Садовського, яка давала вистави у Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П.Саксаганського, О.Суходольського. Із відродженням української державності відбувалася й реорганізація театральної справи. Вже весною 1917 р. у Києві утворилося товариство «Український національний театр», яке об’єднало кращі акторські сили. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи та оновлювали репертуар. У Києві в 1918 р. було відкрито три театри – Державний драматичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О.Загаров та Б.Кривецький, Заслуговує на увагу Молодий театр, який очолив, видатний режисер пореволюційної доби Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра.Нова влада прагнула підпорядкувати своїм інтересам діяльність усіх культурно-освітніх та мистецьких закладів. Так, уже 17 лютого 1918 р. Народний секретаріат освіти України видав розпорядження місцевим радам «Про введення контролю над діяльністю кінематографів і театрів», у якому зазначалося, що «всі кінематографи і театри служать, як і школи, народній освіті», що треба «закривати їх, якщо вони руйнують творчу роботу Радянської влади у цій галузі». Пізніше, в умовах громадянської війни були націоналізовані й поставлені під контроль відповідних державних установ кінематографи, театри, бібліотеки, музеї та інші культурні і мистецькі установи.
19 Восьмимісячний період Української Держави, очоленої гетьманом Павлом Скоропадським, дуже помітний дальшим розгортанням українського культурного процесу, зокрема на всіх відтинках українського національного шкільництва, педагогіки та мистецтва.
Була це велика заслуга передовсім проф. М. Василенка, який очолив Міністерство Вищої Народної Освіти і Мистецтва, а головні становища в ньому були обсаджені відомими культурними діячами. Праця цього міністерства на всіх його відтинках проходила в доволі складних умовинах. Українська мова ще дальше не здобула собі повного визнання і повних прав громадянства в колах зрусифікованого суспільства чи російської інтелігенції, що проживала в Україні. Та й серед народних мас треба було інтенсивно працювати за допомогою школи, щоб довести їх до повного національного себеосвідомлення. Особливо великі труднощі існували серед населення міст, в яких було багато неукраїнського елементу. А що був час різних зовнішніх і внутрішніх зрушень, то всіх намічених реформ у цій ділянці було не під силу перевести самими законними розпорядженнями. Та й самим учителям треба було перейти основну перепідготовку. Зокрема такі труднощі існували в українському середньому і вищому шкільництві. Тому першим завданням Міністерства Освіти було провести ґрунтовну працю в створенні т.зв. єдиної школи (з додатком „трудової”), якої перший проект існував ще в часу Центральної Ради. Для того були організовані курси для вчителів усіх типів шкіл у Києві, а згодом і по інших більших містах. У висліді був випрацьований і оголошений Проект національної вищої початкової школи з семирічним навчанням і обов’язковою українською мовою навчання та українознавчими дисциплінами. В парі з цим пішли заходи для реформи навчання в учительських семінаріях. Окрему увагу присвячено позашкільній і дошкільній освіті. Велику роботу проробило Міністерство в галузі середнього шкільництва. В більших містах України прийшло до відкриття нових, з українською мовою навчання, та українізації старих російських гімназій. Наприкінці гетьманського періоду української державності існувала 150 гімназій, а для незаможних студентів призначено було стипендії. Залишаючи поки що старі російські школи з російською мовою навчання, Міністерство проголосило закон про «Обов’язкове навчання української мови і літератури, а також історії та географії України по всіх середніх школах».
За несповна 8-місячний період влади Павла Скоропадського в Україні, прийшло теж до дальшої розбудови українського високого шкільництва. І так раніше заснований Український Народний Університет перетворено в Державний Український Університет, Педагогічну Академію перетворено в Українську Науково-педагогічну Академію, яка мала підготовляти кадри вчителів українознавства для середніх шкіл.
Державний Український Університет з чотирьом факультетами (історично-філологічним, фізико-математичним, медичним і правничим) урочисто відкрито на початку жовтня 1918 р. і це мало характер великого національного свята.
Стан освітньої справи в Україні перед навалою большевиків (січень 1919), за даними Ст. Сірополка, на кінець 1918 р. виглядав ось так: народних шкіл — 47,208; вищих початкових шкіл — 1,210; хлоп ячих гімназій — 474; дівочих гімназій — 262; комерційних шкіл — 91; реальних — 70; торговельних — 18; духовних шкіл — 18.11.
Скоро по відкритті київського, було відкрито Державний Український Університет у Кам’янці Подільському. У тому ж часі, в Полтаві відкрито, за фонди Земства, Український історико-філологічний факультет.
В листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Мистецтв, а серед її професорів були визначні українські мистці, як Юрій Нарбут, Федір Кричевський, М. Бойчук, Ф. Бурачок, О. Мурашко.