В) Стегновий (поясний) одяг

Поясне вбрання прикривало нижню частину фігури. Його одягали безпосередньо на сорочку, що зумовлювало усталеність та простоту конструкції її нижньої частини. В Україні стегновий одяг мав статеві ознаки й поділявся на чоловічий та жіночий.

Чоловічий стегновий (поясний) одяг – це штани різноманітної форми та крою. Назви чоловічого поясного одягу українців відбивають його походження. Найдавнішими загальнослов'янськими назвами є гачі (гащі), холошні, ногавиці.

Шили штани з грубого саморобного полотна – дев’ятки чи десятки (причому ширина полотна зумовлювала й ширину штанів) білого кольору, іноді з вибійчастим малюнком у вигляді вузьких поздовжніх синіх або чорних смуг. Зимові штани робили з неваляної білої вовняної тканини. Заможніше населення використовувало покупні тканини — синю китайку, сірий черкасин, казинет тощо.

Основною ознакою крою штанів є спосіб поєднання двох холошів, тобто форма дна. Різновид крою визначався також кількістю швів (тобто шириною штанів та довжиною холошів) та способом утримання на талії – за допомогою очкура, ременя, вшитого пояса тощо. Народам, що заселяли степову час­тину Східної Європи, здавна відомі й широкі штани – шаровари.

Важливою ознакою є й оформлення краю верхньої частини штанів. Він міг бути або просто підігнутим і прошитим у вигляді широкого рубця, в який протя­гали шнурок або ремінь, або ж закінчу­ватися вшитим поясом, що застібався на один-два ґудзики чи спеціальною застібкою – гапликом. Локальними ознаками виступають способи носіння штанів і сорочок. На території побутування широких штанів сорочка заправлялася в них. З вузькими штанами сорочку носили навипуск.

Жіночий стегновий одяг. В українському жіночому костюмі існувало кілька способів утворення поясного (стегнового) одягу. Згідно з ними можна виділити такі його основні типи: незшитий, що складається з одного чи двох полотнищ (одно- або двоплатовий), частково зшитий розпашний та зшитий глухий. Виготовляли цей одяг переважно з саморобних вовняних, рідше полотняних матеріалів різної якості.

Одним із найдавніших його елементів є незшитий одяг – запаска, яка побутувала майже на всій території України. Характерні для Середньої Наддніпрянщини запаски являли собою два шматки досить товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів (двоплатова запаска). Спочатку на талії пов’язували задню частину, ширшу і довшу, чорного кольору (позадницю, сіряк, плахту), потім спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, густіше зіткану синю запаску – попередницю. На всій території України побутували й фартухи-запаски, які носили зі зшитими формами поясного одягу.

На Середній Наддніпрянщині, переважно на Лівобережжі, а також на Поділлі та в Карпатах був поширений одноплатовий розпашний жіночий одяг – дерга, виготовлений із цілого попе­речно розташованого полотнища (незшитий тип) або з кількох поздовжніх частково зшитих шматків сукна (част­ково зшитий тип). Поряд із дергою перехідною формою від незшитого до зшитого поясного одягу є плахта.

Тканину для плахт виробляли з сировини вищої якості, складнішою ткацькою технікою. Барвиста (переважно клітчаста) плахта іноді додатково вишивалася вовною або шовком. Виконувалася плахта з двох полотнищ (гривок) півтора-два метри зав­довжки, які зшивалися приблизно на­половину або на дві третини, після чого перегинались удвоє так, щоб зшита час­тина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Як і запаску, плахту закріплювали поя­сом, під який іноді підтикали передні кути крил плахти. Ззаду крила розходи­лися, і з-під них було видно частину зшитої половини плахти. Як правило, кожну пілку орнаментували до половини на лицевому боці, а решту – на зворот­ному. Крім описаної, побутував й інший вид плахти – без зовнішніх крил, тобто наче півплахти. Вона складалася з двох зшитих пілок; носили її на Чернігівщині та Полтавщині небагаті селянки.

У північних лісових районах, що межують із Білоруссю, відомі зшиті форми – спідниці із домашніх тканин, котрі являють собою повністю зшиті полотнища саморобного вовняного, напіввовняного чи полотняного матеріалу, пізніше – фабричних тканин. Цей одяг більш піз­нього походження: він поширювався приблизно наприкінці XVIII ст. спочатку серед заможної частини населення, в той час як незаможне селянство носило не­зшитий одяг.

Одяг типу спідниці був поширений по всій території України, але мав різні місцеві назви, а також особливості коло­ристичного та орнаментального вирі­шення. Різновидами спідниці є: андарак (спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної матерії, пере­важно червоного кольору (шилася вона з трьох-чотирьох пілок), із закладеними ззаду по спині зборами. По низу вона прикрашалася широкою смугою тканого малюнка, пізніше – вишивкою), спідниця-літник (шили з трьох-чотирьох поздовжньо розташова­них пілок грубої саморобної вовняної або полотняної тканини з малюнком у горизонтальну або вертикальну смугу яскравих кольорів. Передня пілка (притичка), що прикривалася фартухом-запаскою, могла бути з тканини іншого малюнка, кольору, якості); шорц (спідниця шили з білого полотна у п’ять-шість полотнищ, які закладали у дрібні збори і по низу прикрашали орнаментом червоного кольору); біла спідниця бойків (декорувалася вишивкою-цуркою, що нагадувала полтавське вирізування); гофрована спідниця лемків (кабат, сукня) шилася з яскравої вибійчастої тканини); спідниця до нагрудника (з тканини вишневих, фіолетових, жовто-коричневих кольорів).

Г) Верхній одяг. В Україні існувала велика різноманітність верхнього одягу за матеріалом, кроєм, призначенням та колоритом. Його шили переважно з тканини домашнього виготовлення: сукна, полотна, а також хутра. Сукно, як правило, мало природний колір овечої вовни: коричневий, білий, сірий і чорний.

Найдавнішим зразком крою плащевидного одягу, який сягає періоду Київської Русі, була гугля, що збереглася у Карпатах як верхній ритуальний одяг (під час весілля його одягають молоді). Це зшиті за довжиною три пілки сукна білого кольору зі зрізаними в крайніх пілках зовнішніми верхніми кутами, які нагадували плащ. Він накидався на плечі або на голову. Під шиєю гуглю застібали металевими чепрагами, з’єднаними ланцюжками або вовняними шнурками. Іншою різновидністю плащовидного одягу гуцулів була манта – широка, довга, з капюшоном. Шили її з доморобного сукна.

Складним плащовидним одягом є лемківські чугані (чуга) з вовняного домотканого сукна і дуже довгим чотирикутним коміром, що звисав по спині аж до пояса, оздобленим довгими тороками (свічами), плетеними в косу. Рукави були довгі, зашиті внизу (сліпі) й заміняли кишені. В деяких селах східних районів Буковини верхнім одягом слугував чугай. Його виготовляли з темно-коричневого сукна. Він мав прямоспинний крій з клинами по боках, був довгий, до колін, з низеньким стоячим коміром. Носили його чоловіки і жінки.

На Закарпатті з доморобного ворсистого сукна, куди вплітали довгі пасма вовни з кінцями, випущеними на лицевий бік, виготовляли одяг, що отримав назву космата коцьова гуня. Рукави її були цільнокроєними, вона мала капюшон. Носили гуню наопашки.

Найдавнішим прямоспинним кроєм верхнього одягу вважався сердак, виготовлений з червоного або чорного сукна тунікоподібного крою. Він міг мати на боках два клини, які доходили до рукавів. Носили його жінки і чоловіки поверх безрукавок, оздоблювали комір, поли, поділ, рукави, шви кольоровими шнурками, китицями з різнобарвних вовняних ниток.

Поширений був крій із вусами, фалдами. В деяких областях України побутували свити – верхній довгополий одяг, розширений з допомогою клинів з боків і ззаду. Для чоловічих свит характерний переважно колір природної вовни – сірий або коричневий, а для жінок – білий. Жіночі й чоловічі свити оздоблювали шнуркуванням, свити з вусами – аплікацією та вишивкою коло вусів, коміра, вгорі правої поли та рукавів. Різновидами свити були кобеняки, сіраки, опанчі, які відрізнялись від свит шириною, довжиною і мали капюшон.

Характерною рисою верхнього одягу українців є загортання правої поли на лівий бік – двобортність.

Найдавнішим видом довгого одягу були каптани з домотканого полотна для чоловіків і жінок з усіх верств населення. Шили їх з довгими рукавами, спереду з ґудзиками і петлями для застібання, довжиною до п’ят.

Різновидом короткого полотняного або суконного одягу були кабати (жіночі блузки з домотканого полотна чи фланелі або плечовий суконний одяг до пояса), юпки (чоловічі шили приталеними, з фалдами на боках, з маленьким стоячим коміром, довжина їх сягала до колін, застібались вони на шкіряні або металеві ґудзики та різнокольорові шкіряні петлі. Жіночі юпки шили здебільшого відрізними в стані, з трьома та більше вусами, з клинами ззаду. Підбивали юпки ватою).

Верхнім одягом заможних міщан і шляхти було різноманітне сукняне вбрання: сукман (сукняне довге вбрання з довгими рукавами, суцільнокроєною спинкою та клинами з боків), жупан (довгий сукняний або оксамитовий одяг з двома клинами з боків і виложистим коміром; на грудях його защіпали на густо розміщені ґудзики або гачки), кунтуш (сукняний або парчовий одяг з довгими рукавами з прорізами навпроти ліктя. В ці прорізи просовували руки; низ рукава вільно звисав; одягався поверх жупана), однорядка (довгополий однобортний одяг з довгими рукавами), ферезія (дорогий вільний одяг з широкими рукавами, коштовними ґудзиками й золотими петлями на грудях; її носили накинутою на плечі), делія (мала великий хутряний комір, підбивалася дорогим хутром (куниці, соболя, горностая), прикрашалася золотими або срібними шнурами. Верх часто був з привізного сукна, рельєфного оксамиту, алтабасу – коштовної золототканої, срібнотканої тканини). Одяг без рукавів – кобеняк з відлогою (каптуром), кирея. Різновидами зимового одягу були довгополий кожух прямоспинного крою та з відрізною спинкою. До окремого різновиду можна віднести толубчасті кожухи, дуже довгі та широкі в полах, розширені до низу великими клинами. Кожухи оздоблювали вишивками, раніше – фарбованими вовняними нитками, а згодом – гарусом. Домінуючими кольорами були різні відтінки червоного, зеленого і фіолетового. Вишивали кутки поли, спинку і рукави.

В холодну пору року шляхтянки і заможні городянки одягали футерко (переважно зелена шуба з довгими рукавами, підбита дорогим хутром (лисиці, куниці, білки). Її носили накинутою на спину, не одягаючи руки в рукави. Шубу також прикрашали коштовними гудзиками: срібними, золотими з коштовним камінням.

Пояси, убір голови, взуття, прикраси є невід’ємними складовими народного одягу, що пройшли тривалий шлях свого розвитку. Їхні функції були різноманітними, так само як і матеріали, форми, техніки виконання, художні вирішення. Вони були показниками соціального статусу людини, в них знаходили відображення народні звичаї, моральні норми тощо. Так, навіть наприкінці XIX ст. в жіночому традиційному українському костюмі була недопустимою відсутність головного убору, пояса або ж культових прикрас, які виступали вагомими компонентами традиційних обрядів, і з якими пов’язано багато народних уявлень та повір’їв. Доповнення костюма виконували й важливу естетичну функцію. Вони підкреслювали святковість або буденність того чи іншого комплексу одягу, створювали цілісний художній образ.