Стабілізаційна стратегія латиноамериканських країн
Одним з центральних напрямів стабілізаційної стратегії латиноамериканських країн було створення сприятливішого інвестиційного клімату. Однак тут не було повного збігу. Якщо в Аргентині й Мексиці були скасовані будь-які значні обмеження на рух іноземного капіталу, то в Бразилії, Чилі, Колумбії та в інших країнах збереглися певні механізми контролю. У Бразилії, наприклад, продовжилася практика оподаткування операцій з державними борговими зобов'язаннями. У Чилі іноземний капітал, вкладений в акції, не можна було забрати і вивезти за кордон протягом року. В Чилі та Колумбії від місцевих компаній, які одержали іноземні позики, вимагалося резервувати великі суми, і частка цього резервування зростала залежно від обсягів короткострокових позик.
Незважаючи на відмінності в економічній і фінансовій практиці окремих країн, перші результати стабілізаційних програм практично скрізь були досить надійними, що виявилося в "приборканні" інфляційних процесів, в оздоровленні фінансової ситуації і, що є найважливішим, у поновленні економічного зростання та підвищенні його динаміки[1, c. 5-7].
У латиноамериканських країн чимало досягнень: макроекономічна стабільність і економічне зростання стали стійкою тенденцією; загальнорегіональний показник дефіциту бюджету в 1997 р. становив менше 2% ВВП; відбулося різке падіння загально-регіонального індексу роздрібних цін - з 384,5% за 1991-1995 pp. до 10,3% у 1997 p.; масштабна приватизація дала країнам регіону понад 100 млрд. дол. (Бразилії у 1997 р. - 19,7 млрд. дол., у 1998 р. -26 млрд. дол.); у 1990-1997 pp. темпи зростання обсягів зовнішньої торгівлі збільшились у 2,7 раза, вартість експорту - у 2,3, а імпорту-у 3,1 раза. Однак кінець 90-х років показав, що макроекономічна стабілізація не означала повного вирішення складних і нагальних проблем Латинської Америки. Поряд з позитивними чинниками активно діють і негативні:
- різке збільшення дефіциту платіжних балансів (відплив "летких капіталів");
- послаблення фінансових систем через ліквідацію регулюючих державних органів;
- збереження соціальної нестабільності;
- повільне зростання числа робочих місць;
- різке скорочення соціальних програм;
- дисбаланс між реальним рівнем зарплати і банківських процентів, а також рівнем зайнятості і державними витратами;
- зростання суми зовнішнього боргу (в 1996 р. загальна сума зовнішнього боргу 22 країн регіону становила 629 млрд. дол., тобто зросла на 73 млрд. дол. порівняно з 1994 p.; за цей самий період у рахунок процентів по боргу сплачено 120 млрд. дол., зростання експорту призвело до зниження частки виплат по процентах - з 29,5 у 1990 р. до 15,2 у 1996 p.);
- відсутність неповоротного характеру стабільності розвитку у переважній більшості країн регіону (у 90-і роки вона спостерігалася тільки у Чилі та Гайані);
- не досить міцна інвестиційна база (питома вага інвестицій - 21 % ВВП, у 80-х роках - 22,5%);
- тенденція до зростання дефіциту торгового і платіжного балансів (за 1990-1997 pp. він збільшився з 1,3 млрд. до 63,7 млрд. дол., а реформи проводилися "в борг");
- невідповідність у темпах проведення реформ у центрах і на периферії;
- зростання безробіття (7,9% у 1998 р. порівняно з 6,8% у 1991-1995 pp.)[5, c. 25-27].
Чітко проявилися й інші негативні моменти розвитку, зокрема, уразливість господарських систем регіону, мікроекономічна і фінансова стабілізація не набула неповоротного характеру, став хронічним бюджетний дефіцит, під сумнівом - стабільність грошового обігу, спостерігаються падіння життєвого рівня більшості населення, зростання майнової нерівності, "вимивання" середніх соціальних прошарків, запізнення заходів щодо нейтралізації й подолання соціальних негараздів, гальмування реалізації програм ринкової трансформації суспільства через тиск на уряди невдоволеного населення.
Деякі важливі причини цієї нестабільності, як і раніше, перебувають поза сферою контролю країн регіону. Зберігається сильна залежність від кон'юнктури цін на сировинні товари, які складають 2/3 обсягу експорту. Крім того, Латинська Америка завжди була імпортером капіталу і істотно залежить від політики іноземних інвесторів, від руху банківських процентних ставок в основних фінансових центрах світу, особливо коли ситуація у сфері міжнародного руху капіталів зазнає різких коливань.
Зазначені коливання пояснюються нестійкістю міжнародної фінансової системи, зростанням обсягів "вільноплинних" капіталів та кон'юнктурними перепадами у сфері виробництва та міжнародної торгівлі. Найпоширеніша економічна теорія, на основі якої розроблялися стабілізаційні програми у Латинській Америці, характеризується певним поділом реального та кредитно-грошового секторів економіки, однак реальна практика черговий раз підтверджує наявність жорстких порогів "незалежності" фінансової сфери і неможливість її довготривалого розриву з реальною економікою.
Мексика була, до речі, одним з основних отримувачів короткострокових іноземних інвестицій у першій половині 90-х років. Саме вона й стала епіцентром кризових потрясінь 1994-1995 pp. Зовнішнім поштовхом до цього слугувало підвищення процентних ставок у США на початку 1994 p., внаслідок чого знизився інтерес іноземних інвесторів до Мексики. Фінансова піраміда, яка базувалася на високій доходності інвестицій у державні боргові зобов'язання, рухнула при перших ознаках погіршення валютної та політичної ситуації у країні. І тільки масована допомога ззовні (понад 50 млрд. дол.) дозволила уникнути подальшого неконтрольованого розвитку подій.
Мексиканська криза поширилася на інші латиноамериканські країни. Аргентина і Бразилія були вимушені вжити термінових заходів для протидії масовому відпливу "гарячих грошей". Маючи завищений обмінний курс валюти, безпосередню "прив'язку" до долара, вони взяли курс на скорочення внутрішніх (у тому числі інвестиційних) потреб для зниження високого рівня дисбалансу по зовнішньоекономічних операціях, що спричинили падіння ділової активності.
Таким чином, у ході реалізації прийнятих у першій половині 90-х років стабілізаційних програм латиноамериканським країнам не вдалося кардинально переломити ситуацію. Як і раніше, високим залишається рівень їх уразливості від впливу зовнішніх чинників. Стійкість латиноамериканських ринків виявилась уразливою в умовах азіатської кризи. Під її впливом у більшості країн регіону знизилися темпи приросту ВВП; немає відчутного прогресу у вирішенні досить широкого спектра невідкладних соціальних проблем[4, c. 58-61].