Аграрні відносини в українських землях
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ ЖИТТЯ НАРОДУ У 1 ПОЛ. ХІХ ст.
Сільське господарство
Україна була в основному сільськогосподарською країною.
Вирощували пшеницю, жито, гречку, овес, ячмінь, просо. Жито сіяли лише в північній частині України, де були гірші землі.
Поширювали нові культури: соняшник, картоплю. В Бессарабії та на Херсонщині почали вирощувати кукурудзу, яку завезли сюди переселенці — болгари і румуни.
Широкого поширення набув цукровий буряк.
У Галичині німецькі колоністи почали вирощувати нові культури, яких раніше тут не було, — конюшину, ріпак.
У Лівобережній Україні (Полтавській, Харківській, Чернігівській губерніях) поряд із зерновими вирощували також тютюн, коноплі і частково — цукровий буряк.
На Правобережжі (у Київській, Подільській, Волинській губерніях) вирощували озиму пшеницю та цукровий буряк.
У Південній Україні (Катеринославській, Херсонській та Таврійській губерніях) вирощували пшеницю на експорт і розводили тонкорунних овець.
У сільському господарстві панувало трипілля, землю угноювали дуже рідко, використовували традиційну сільськогосподарську техніку — плуги, сохи, однозубі та тризубі рала, серпи, коси, ціпи. Та навіть цих примітивних і застарілих знарядь праці не вистачало.
Недосконале сільськогосподарське знаряддя, стихійні лиха (посухи, заморозки тощо) зумовлювали низьку врожайність, що становила 4-5 ц з га.
Аграрні відносини в українських землях
В українських землях, що перебували під владою Російської імперії, кріпосне право було остаточно оформлене указом Катерини II 1783 p.
Селянин втрачав особисту свободу, був безправним: поміщик міг продати кріпака, обміняти його на будь-яке майно, покарати.
Кріпосне право поширилося на всі українські землі, що опинилися під владою Росії.
У Правобережній Україні, яка пізніше потрапила під владу Російської імперії, зберігалося польське поміщицьке землеволодіння.
В Південній Україні кріпосне право почало запроваджуватися значно пізніше і не встигло глибоко вкоренитися. Тому тут склалися значно кращі умови для розвитку економіки після скасування кріпосного права 1861 р.
Більшість поміщиків вдавалася до екстенсивних методів господарювання: розширення своїх володінь за рахунок селянських земель і посилення експлуатації селян (збільшення панщини та різних повинностей, сплата натурального та грошового податків).
Хоча закон 1797 р. офіційно встановив триденну панщину, фактично вона становила 4-6 днів на тиждень.
Чимало українських поміщиків разом з основними польовими роботами селян змушували виконувати й інші повинності:
• обробляти сади й городи поміщиків;
• охороняти їхні маєтки;
• споруджувати ставки та греблі;
• перевозити своїми кіньми чи волами поміщицькі товари на ярмарки;
• приносити на панський двір курей, гусей, ягоди, горіхи, полотно.
Низька продуктивність кріпацької праці призводила до зубожіння поміщицьких господарств.
У першій половині XIX ст. кількість заставлених у банках маєтків та кріпаків у українських губерніях Російської імперії становила майже 56,44%.
Зростала заборгованість поміщиків державі, яка у першій половині XIX ст. становила 83 млн крб.
Зростала кількість обезземелених поміщиками селян. Частину з них поміщики, віддавали у найми до інших поміщиків чи на промислові підприємства.
У багатьох поміщицьких господарствах використовували місячину — поміщик повністю відбирав у селянина землю, а видавав йому щомісячний пайок харчами.
Застосовувалися застарілі засоби ведення господарства, зберігалися рутинний стан техніки й технологічно відстала традиційна система рільництва.
Переважали поміщицькі та державні мануфактури, засновані на підневільній праці кріпаків і примітивній техніці, які починають занепадати.
Таким чином, занепад поміщицьких господарств виявлявся у:
• низькому рівні організації праці;
• зниженні прибутків поміщиків;