Причини війни у Перській затоці

Війна у Перській затоці й викликані нею зрушен­ня сьогодні є предметом роздумів для вчених, політиків, широких кіл громадськості, які прагнуть довідатися, що відбулося в Іраку, здобути уроки на майбутнє.

Висновок, якого доходить більшість і політиків, і вчених, те, що головна причина розв'язання війни США проти Іраку — події 11 вересня 2001 p., коли Америці завдано «страш­ного, практично нічим не спровокованого удару», є, на наш погляд, спрощеним.

Що страшного — це так. Під час терористичних атак Аль-Каїди на Нью-Йорк і Вашингтон загинуло понад 3 ти­сячі осіб, близько 6 тисяч було поранено. Збитки, завдані економіці США, становлять 100 млрд дол. Але чому — нічим не спровокованого? Зневажлива зовнішня політика США, точніше їхніх лідерів, щодо інших країн, роль «світо­вого жандарма», яку визначила останнім часом для себе ця супердержава, призвели до глобального нарощування анти-американських настроїв і, зрештою, до подій 11 вересня.

У 90-х роках минулого століття Сполучені Штати Америки після розпаду Радянського Союзу й Організації Варшавського договору, зникнення альтернативи капіталіс­тичній системі — соціалістичного табору стають єдиною наддержавою. Спираючись на свій потужний економічний, військовий, технологічний потенціал, Америка почала впли­вати безпосередньо чи опосередковано на життя людей в усьому світі «більше, ніж їхні власні уряди», що спричини­ло стихійний протест громадян цих країн. Та коли після 11 вересня 2001 р. Америка перетворилася на зле, поранене, перелякане чудовисько, яке вражає людей військовими засобами, її почали боятися. Налякана Америка розчаровує. Все це великій нації не личить.

У цьому ж контексті не можна сприйняти однозначно й твердження про те, що Америка багатша й сильніша за інших у результаті власної праці. Не можна заперечувати працьовитості американського народу, але добре відомо: США постійно збагачуються за рахунок експлуатації енерге­тичних та інших ресурсів економічно й політично залежних від них країн. Свого часу Америка активно підтримала про­цес деколонізації, оскільки він був їй економічно вигідний.

Війна в Іраку призвела до суттєвого погіршення пози­тивного іміджу цієї країни та її Президента Джорджа Буша у світі. Дані соціологічних досліджень компанії Pew Research Center (протягом червня 2003 p. було опитано 16 тис. осіб у 20 країнах) свідчать: у Франції позитивну думку про США мають нині 43 відсотки (торік — 63 відсотки), Німеччині — відповідно 45 відсотків і 61 відсоток, Росії — 31 відсоток проти 61 відсотка, Італії — 60 відсотків проти 70 відсотків. Збігнєв Бжезинський: «Те, що довірі до США завдано шко­ди, не викликає сумніву». Америка, яка має перевагу, але втратила довіру, — це ослаблена в міжнародному плані країна.

Найімовірніше, головна причина розв'язання війни США проти Іраку — це глобальні (якщо не встановити світове па­нування, то показати, що це реально) економічні інтереси: взяти під контроль величезні іракські родовища нафти. (Свого часу Джордж Буш заявив, що він не дозволить Сад-дамові Хусейну «сидіти» на 12 відсотках світових запасів «чорного золота».) Можливо, було й прагнення випробува­ти новітні види зброї на практиці в Іраку, надавши змогу своєму військово-промисловому комплексу запрацювати з новою силою (в недалекому минулому таким полігоном була Югославія, а згодом — Афганістан). Оглядач газети «Нью-Йорк Тайме» стверджував: «Зрештою ця війна — не тільки битва за повалення диктатора. Це гігантський експеримент для визначення, які військові сили можуть стати найко­риснішими в майбутньому».

Апогеєм цинізму, який не вкладається в межі нормаль­ного людського мислення, є прагнення: спочатку зруйнува­ти матеріальні, визнані світом цінності, а потім виділити астрономічні кошти на їх відбудову (США надають для цьо­го 16 млрд дол. із запланованих на війну, а загалом знадо­биться близько 100 млрд дол.), залучаючи до цього ООН, держави, не причетні до цього руйнування, проте з ентузіаз­мом ладні сприяти цьому. Важко сказати, що тут домінує — бажання допомогти потерпілому, ні в чому не винному населенню чи реалізувати свої стратегічні інтереси, задо­вольнити свої ринкові апетити.

Ми бачимо, що США — держава, яка прокламує демок­ратичні цінності, найвищою серед яких є людське життя, обрали відверто антигуманні, антицивілізаційні засоби в стосунках з іншою державою (ніхто не виправдовує іраксь­кий деспотичний режим та його одіозного лідера), перетво­ривши на ніщо життя своїх та іноземних громадян, а весь світ поставивши на межу чергової світової війни. Як це ко­респондується зі словами, викарбуваними на гранітній стіні зведеного у Вашингтоні меморіалу Рузвельта, про необхідність покласти край не лише Другій світовій війні, а всім війнам як прояву людського безумства у світі? При цьому знехтувано міжнародне право, яке забороняє втручатись у внутрішні справи іншої держави з метою повалення в ній чинної влади, зігноровано статус і авторитет Організації Об'єднаних Націй, позицію членів Ради Безпеки ООН — Росії, Китаю, Франції, спричинено розкол у Європейському Союзі й НАТО, не звернено уваги на багатотисячні протес­ти демонстрантів, зокрема й у власній країні, проти війни.

«Америка — Європа: кінець роману» — так називається стаття Ральфа Петерса, відставного офіцера збройних сил США, автора шістнадцяти книг. Опублікована у «Frankfurter Allgemeine Zeitung» стаття (передрукована потім у «Дзеркалі тижня») викликала бурю емоцій в усій Європі. Якщо за фор­мою авторське роздратування помітно перевищує звичні стандарти жанру, то за змістом стаття, як кажуть амери­канці, «спускає з гачка» лише те, про що хотілося сказати насправді. Говорячи про «стару Європу», автор пише: «Трі­щину, що з'явилася внаслідок недавньої конфронтації між Сполученими Штатами Америки й тими державами, лекси­кон яких скоротився до одного слова «Ні!», проголошеного з французько-німецьким прононсом, буде загладжено — на поверхні». І далі: «НАТО, звичайно, виживе. Як і Європей­ський Союз, це унікальне місце працевлаштування європей­ських бюрократів. Але на перший план у стратегічних роз­рахунках Вашингтона вийдуть інші двосторонні й багатосто­ронні військові союзи».

ФРН дістала таку оцінку: «Німеччина сильно деградува­ла від часів Аденауера й Шмідта до періоду Герхарда Шрьодера. Нам було надто важко пережити порівняння Президента Буша з Гітлером, яке пролунало з боку членів німецького уряду... Німеччина — це країна між Францією і Росією, обдурена Шираком і маніпульована Путіним».

Францію теж не залишено поза увагою: «Дивно, але французи, здається, вважають, начебто Париж може дикту­вати умови Вашингтону. Вашингтон більше не зважатиме на позицію Парижа щодо ключових міжнародних проблем. Не будемо ми чекати й чергового вето з питань, які є важливи­ми для нашої національної безпеки».

Якою є стратегія США? «Ми навчимо ООН засад стра­тегії... Президент Буш на чолі мобілізованої нації здійснив серію точних, ретельно продуманих кроків, які переламали хребет одній терористичній організації слідом за іншою, зруйнувавши дрімучу жорстку теократію в одній країні та криваву диктатуру в іншій. Але Америка ще сказала не все».

Є підстави вважати, що так само, як Ральф Петере, в Америці думає чимало людей. Хоч і далеко не всі. Відомий американський фінансист Джордж Сорос вважає, що докт­рина Буша є дуже небезпечна. Ця доктрина спирається на два стовпи. Насамперед — на те, що США зберігатимуть і підтримуватимуть свою військову перевагу за будь-яку ціну, а крім того, вони залишать за собою право на застосування превентивного удару... Американський народ відкине таке сприйняття світу». Професор Джеймс Мейс зазначає: «Хоч би якими були переваги й недоліки плану Президента Джорд­жа Буша-молодшого вдертися в країну, яка може мати, а може й не мати забороненої міжнародними угодами зброї масового ураження, американський глава держави завдав більше шкоди іміджеві своєї держави, ніж комуністична пропаганда протягом 70 років». І далі: «Так чи так, історія Америки знає чимало випадків, коли народ приходив до тя­ми після того, як лідер заводив його в безглузду авантюру».

До речі, в США й Англії уже спалахнув скандал з при­воду дезінформації щодо наявності в Іраку зброї масового ураження. Як виявилося, в січневому посланні до нації Пре­зидент США безпідставно звинуватив Ірак у закупівлі урану в Нігерії (це був єдиний приклад, який начебто підтверджу­вав наявність такої зброї). Факт не підтвердився. Джордж Буш змушений був давати пояснення в Конгресі США, а Тоні Блер — в англійському парламенті. Ситуація ускладни­лася тим, що наклав на себе руки радник міністерства обо­рони, експерт з озброєння Девід Келлі. Він передав теле-радіомовній компанії Бі-Бі-Сі інформацію, в якій спросту­вав урядову версію про наявність в Іраку хімічної та біоло­гічної зброї. Вважають, що Д. Келлі став жертвою війни між урядом і Бі~Бі-Сі, й хоча незалежна комісія спростувала цю інформацію, а президент Бі-Бі-Сі змушений був піти у відставку, ставлення англійського суспільства до цієї події залишилося неоднозначним.