Особливості редагування й перекладання наукових текстів

Під час перекладу наукових текстів неправильно добирають українські еквіваленти загальновживаних лексем російської мови, перекладають дослівно усталені сполуки, а постійне тиражування одних і тих помилок у наукових текстах зумовлює до розхитування мовної норми. Для наукового стилю характерна наявність слів, які позначають процесуальні поняття. Тому слід розрізняти назви дій (процесів) і назви наслідків дії (процесу). В українській мові на позначення дій (процесів) бажано уживати віддієслівні іменники, утворені від дієслів недоконаного виду за допомогою -ення, -ання, іння, -иття, -іття, -уття: розколювати – розколювання, змінбвати – змінювання. Складним виявляється переклад поширеної у науковому стилі конструкції з фразеологічним сполученням в качестве кого-то (чего-то). Наприклад, словосполучення в качестве сетевой операционной системы слід перекласти так: як мережева операційна система; но чтобы служить в качестве денег, предмет должен пройти одно испытание… / але щоб служити (бути) грошима, предмет повинен пройти одне випробування… Дієприкметники активно вживаються у текстах наукового стилю російської мови. Слід пам’ятати, що активні дієприкметники теперішнього часу в українській мові відтворюються прикметниками: разрушающий – руйнівний, металлорежущий – металорізний. Пасивні дієприкметники на -мый здебільшого замінюються дієприкметниками на -ний: управляемый – керований, познаваемый – пізнаваний. Значні труднощі виникають при перекладі російських конструкцій з прийменником по. Дехто вважає, що російському по в українській мові відповідає лише по. Ця думка хибна, тому що російські конструкції з прийменником по в українській мові перекладаються цілим рядом прийменникових та безприйменникових конструкцій. Ви в цьому переконаєтесь, ознайомлюючись з нижчевикладеним матеріалом.
Редагування – це аналіз, перевіряння та виправлення будь-якого тексту. Основні вимоги щодо редагування текстів: чітке формулювання тези й аргументів; формулювання тези під час доказів залишається незмінним; теза і аргументи не повинні суперечити один одному; як аргумент використовувати положення, правдивість яких не викликає сумніву; докази повинні бути повними й достатніми. Етапи редагування наукового тексту 1. Первинне ознайомлення з текстом документа. Перед тим, як розпочати редагування тексту, слід прочитати його повністю. Під час першого прочитання небажано вносити правки, проте можна зробити помітки на берегах чи фіксувати побіжні зауваження на окремому аркуші паперу. 2. Перевірка фактичного матеріалу. На цьому етапі доцільно перевірити правильність та вірогідність поданих відомостей, продумати, чи достатньо фактичного матеріалу для певного тексту. 3. Власне редагування матеріалу. Цей етап вимагає мовної корекції: виправлення орфографічних, пунктуаційних та стилістичних помилок. Правки в тексті роблять синім або чорним чорнилом. Слова, цифри в тексті мають бути чіткими та охайними. Виправлений текст треба передрукувати, ще раз вичитати.

21.Невербальна комунікація

Поряд із словесними засобами — мовленнєвими — на культуру спілкування впливають жести співрозмовників, інтонація, паузи, рухи тіла тощо.

Різні люди реагують неоднаково на невербальні сигнали. Одні чутливі до них, інші або нічого не знають про цю сферу комунікації, або не мають досвіду їх фіксації та розшифрування. Вважається, що жінки більш здатні до сприймання та інтуїтивного розуміння невербальних засобів, аніж чоловіки. Розвитку цієї здатності сприяє передусім спілкування матері з дитиною.

Невербальна (несловесна) комунікація — це система знаків, що використовуються у процесі спілкування і відрізняються від мовних засобами та формою виявлення. Науковими дослідженнями, зокрема, доведено, що за рахунок невербальних засобів відбувається від 40 до 80 % комунікації . Причому 55 % повідомлень сприймається через вирази обличчя, позу, жести, а 38 % — через інтонацію та модуляцію голосу .

Серед невербальних засобів спілкування першою слід назвати оптико-кінетичну систему, що складається з жестів, міміки і пантоміміки, рухів тіла (кінесики). Далі виокремлюють паралінгвістичну та екстралінгвістичну системи. Паралінгвістична система — це вокалізації, тобто якості голосу, його діапазон, тональність. Екстралінгвістична система — це темп, паузи, різні вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо). Традиційно вважалось, що ці види засобів є навколо мовними прийомами, які доповнюють семантичне значущу інформацію. Зауважимо, що різні спеціалісти в термін "паралінгвістична та екстралінгвістична комунікація" вкладають різний зміст.

Серед невербальних засобів особливою є система організації простору і часу спілкування — проксеміка. Ідеться про розміщення учасників зустрічі та доцільні, прийняті в різних ситуаціях і культурах часові характеристики різних форм спілкування, зокрема монологу та діалогу.

Нарешті, специфічною знаковою системою в невербальній комунікації є контакт очей, який є основним засобом візуального спілкування.

До паралінгвістічних компонентів невербальної комунікації, що визначають якість голосу, його діапазон, тональність, відносять: гучність, темп, ритм і висоту звуку.

Екстралінгвістичними компонентами є індивідуальні особливості типій вимови — мовні паузи, сміх, покашлювання, зітхання, плач, заїкання і тому подібне

22. Текст як форма реалізації мовнопрофесійної діяльності

Текст – це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об’єднаних у тематичну і структурну цілісність. Отже, текст виступає обов’язковим складником комунікативного процесу, допомагаючи фіксувати, зберігати і передавати інформацію в просторі й часі.

Основними ознаками тексту є:

- зв’язаність –основним показником якої є розвиток теми. За допомогою мовних чинників зв’язаність забезпечує обмін інформацією. Показниками зв’язаності є: порядок слів, інтонація, наголос, пауза, ситуація спілкування;

- цілісність, яка забезпечується темою, метою спілкування, граматикою та єдиним жанром;

- структурна організованість (членованість). Будь-який текст можна комунікативно розділяти на частини з метою полегшення сприйняття інформації;

- інформативність. Кожен текст і створюється за ради передачі інформації;

- завершеність передбачає формальну і змістову закритість тексту.

Текст складається з окремих, зв’язаних між собою частин, які називаються одиницями тексту. Основними графічними одиницями тексту є абзац, глава, підрозділ.

Основними елементами тексту є дане (тема, предмет висловлення) і нове (основний зміст висловлювання), з яких складається кожне речення.

Тема - ознака будь-якого тексту. Крім того, у кожному тексті є основна думка, те головне, заради чого твориться текст. Думка в тексті розвивається. Мовець відштовхується від “даного”, того, про що вже було сказано, і додає “нове”, розвиває думку.

Текст є засобом відтворення зв’язного мовлення.

Залежно від кількості учасників текстотворення виокремлюються два види тексту – монологічний та діалогічний. Залежно від змісту й будови текст та його частини діляться на три смислові типи: розповідь, опис і роздум (міркування).

Отже, текст є основною одиницею мовленнєво-професійної діяльності. Не можна навчати усному і писемному монологу без врахування професійної спрямованості тексту.

23.Сутність спілкування

У будь якій життєвій справі людям доводиться спілкуватися, обмінюватися інформацією, домовлятися, знаходити виходи зі складних ситуацій тощо.

Без спілкування практично неможливо провести нормально жодного дня. Правильно, грамотно, культурно вести діалог під силу не кожному, але як необхідно володіти такою культурою сучасній людині.

Спілкування – складний процес взаємодії між людьми, що полягає в обміні інформацією, а також у сприйнятті і розумінні партнерами один одного. Суб'єктами спілкування являються живі істоти, люди. У принципі спілкування характерне для будь-яких живих істот, але лише на рівні людини процес спілкування стає усвідомленим, зв'язаним вербальним і невербальним актами. Людина, що передає інформацію, називається комунікатором, що одержує її – реципієнтом.

У характеристиці спілкування важливими є його функції. Б. Ломов виділяє три групи таких функцій — інформаційно-комунікативну, регуляційно-комунікативну та афективно-комунікативну.

Інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передання та прийому інформації.

Регуляційна-комунікативна функція полягає в регуляції поведінки. Завдяки спілкуванню людина здійснює регуляцію не тільки власної поведінки, а й поведінки інших людей, і реагує на їхні дії.

Афективно-комунікативна функція Характеризує емоційну сферу людини. Спілкування впливає на емоційні стани людини. В емоційній сфері виявляється ставлення людини до навколишнього середовища, в тому числі й соціального.

Виходячи з названих вище функцій, Г. Андреєва виділяє три сторони спілкування: комунікативну (обмін інформацією), інтерактивну (взаємодія) та перцептивну (розуміння людини людиною).

24.Види, типи і форми проф..спілкування

Багатоманітність функцій спілкування породжує багато його видів.

• За участю чи ні мовних засобів бувають вербальні(словесні) та невербальні(міміка, жести)

• За формою представлення мовних засобів усне, письмове і печатне

• За метою ділове та розважальне

• За характером опосередковане та неопосередковане, діалогічне, монологічне і полі логічне

Форми(в основу взято організаційний аспект професійної взаємодії)

• Індивідуальне і групові бесіди

• Телефонні розмови

• Наради

• Конференції

• Дискусії

Типи:

Аннотація, реферат, конспект, рецензія,

Закони спілкування:

На сучасному етапі розвитку комунікативної науки за Йосипом Стерніним виокремлюють такі комунікативні закони: Закон дзеркального розвитку спілкування є одним із найважливіших принципів безконфліктного спілкування (навести приклади, коли поведінка одного співрозмовника починає впливати на поведінку іншого). Закон залежності ефективності спілкування від комунікативних зусиль: чим більше комунікативних зусиль затрачає адресант, тим вища ефективність його мовленнєвого впливу. Закон прогресивного зростання нетерпіння слухачів полягає в тому, що чим довше промова, тим неуважніше слухачі сприймаюит мовця. За даними дослідників, ефективне мовлення повинне бути коротким і тривати не довше 10 хвилин. Закон довіри до зрозумілих висловлювань: форма висловлення не повинна бути ускладненою Чим простіше мовець оформлює свої думки, тим легше , краще його розуміють і більше вірять.

25. Невербальні компоненти спілкування. Слухання і його роль в комунікації

Неверба́льне спілкува́ння — вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на іншу людину.

До таких засобів належить система знаків, які відрізняються від мовних способами та формою їх виявлення. У процесі взаємодії вербальні й невербальні засоби можуть підсилювати або послаблювати дію один на одного. Мова невербального спілкування є мовою не лише жестів, а й почуттів. Люди використовують для комунікативного зв'язку цілу низку невербальних засобів: погляди, міміку, пози, жести тощо.

Слухання є однією з основних ланок процесу спілкування. Від його ефективності залежить ефективність спілкування. Воно ефективне тоді, коли йде безперервне оцінювання сказаного співрозмовником і вами. Необхідно вміти також "слухати" самого себе.

Будь-яка ділова розмова повинна викликати в учасників зацікавлення. Інтерес — це емоційний прояв пізнавальних потреб особистості. Він викликає увагу, активне мислення. Якщо вам вдається втримати інтерес співбесідника до розмови, до даної теми, то його мимовільна увага поступово перейде в післядовільну.

При цьому необхідно пам'ятати, що в діалозі, при безпосередньому слуховому сприйнятті співрозмовника, зменшується значення слів, збільшується роль ситуації, міміки, тестів, інтонації, саме тому мова, що звучить, є простішою, доступнішою.

Але існують норми зовнішнього прояву почуттів у діловому спілкуванні. Стриманість в інтонаціях, силі голосу, у міміці та жестах впливає на співрозмовника сильніше, ніж нестримані оклики, гучний голос, надмірна жестикуляція.

26. Гендерні аспекти спілкування. Стратегії мовленнєвого спілкування

Однією з найважливіших проблем сучасної лінгвістики є дослідження комунікативної взаємодії індивідів (чоловік-жінка ) у співвідношенні з параметрами мови. Гендерні пошуки у лінгвістиці зводяться до таких підходів:

- маніфестація гендеру в стилі спілкування;

- виявлення особливостей мовлення чоловіків та жінок – мовні гендерні стереотипи:

- вираження гендеру на різних мовних стадіях: морфологічному, лексичному та текстуальному;

- гендер і традиції мовленнєвого етикету.

Як стверджують психологи, лінгвісти,стиль спілкування жінок і чоловіків найбільше виражається у професійній та діловій сфері. Чоловічий стиль спілкування орієнтований на домінування: чоловікам притаманна завищена самооцінка, самовпевненість, зосередженість на завданні, схильність до стереотипів у спілкування. Такий стиль називають авторитарний. Жінки репрезентують демократичний стиль спілкування: колегіальне прийняття рішень, заохочення активності учасників комунікативного процесу, що сприяє зростанню ініціативності співрозмовників, кількості нестандартних творчих рішень.

Гендерні особливості спілкування виразно виявляються в етикетному спілкуванні. Під час розмови жінки зазвичай відверто дивляться у вічі співрозмовника, чоловіки ж частіше уникають прямого погляду. Жінки здебільшого починають розмову, а чоловіки її контролюють. Жінки частіше просять вибачення, ніж чоловіки.

27. Поняття ділового спілкування. Стилі та моделі ділового спілкування Ділове спілкування – це спілкування, яке визначається, як специфічна форма контактів взаємодії між людьми, які представляють не лише самі себе, а ще й певні організації воно включає в себе обмін інформацією, цілями, пропозиціями з метою вирішення конкретних проблем.

Особливості: наявність певного офіційного статусу суб’єктів спілкування, конструктивність характеру взаємовідносин, взаємоузгодженість рішень, спрямованість на встановлення взаємовигідних контактів та підтримку взаємозв’язку між комуні кантами.

Моделі спілкування

На основі вибору способів спілкування як способів впливу на людей формується “система дій” суб’єктів спілкування, яку в науковій літературі визначають як “модель спілкування”.

Американський психолог В. Сатир виокремлює такі моделі (типи) спілкування: запобіглива, звинувачувальна, розважлива, віддалена і врівноважена [30].

Запобігливий тип. В основі спілкування намагання догодити іншим. Людина в розмові часто вибачається, не вступає в суперечки. Перед тим як щось зробити, намагається дістати схвалення інших. Вона погоджується з будь-якою критикою на свою адресу, вдячна людям вже за те, що з нею розмовляють.

Звинувачувальний тип. Тип визначається намаганням отримати владу над іншими, постійним пошуком тих, хто винен. Така людина – диктатор, нерідко веде себе зухвало, говорить різко і жорстоко, перебиваючи інших. Даний спосіб поведінки обумовлений намаганням сховати своє усвідомлення, що без інших вона нічого не варта. Людина радіє і дістає задоволення від того, що люди їй підкоряються, відчуваючи себе винними.

Розважливий тип (або “комп’ютер”). В основі поведінки коректність, спокійність. Це людина, яка дуже чітко розраховує все наперед, вибудовує довгі фрази, має монотонний голос.

Віддалений тип. Людина не реагує на жодні питання, часто говорить недоречно, невчасно і невлучно.

Врівноважений тип. Поведінка людини послідовна, гармонійна. Вона ставиться до інших відкрито, чесно, ніколи не принижує гідності. Це цілісна особистість. Вона прямо передає свої думки, відкрито виражає свої почуття. Люди даного типу викликають повагу і довіру до себе і можуть об’єднати інших людей для спільної діяльності. Це особистості, які здатні до самозростання, мають потенційні можливості для підвищення рівня культури спілкування.

На основі аналізу, узагальнення способів впливу на людей в науковій літературі виокремлюють інтегровані характеристики способів впливу, як систему способів (моделей) діяльності особистості – стилі спілкування.

Розрізняють три стилі лідерства – авторитарний, демократичний та ліберальний, які характеризують не лише спілкування, а й манеру ставлення керівника до підлеглих, тип його влади. Тому відповідно до зазначених стилів лідерства визначаються й стилі спілкування.

Авторитарний (синонім директивний, вольовий) – стиль базується на жорсткому способі управління, недопущенні ініціативи.

При автократичному стилі відбувається виразний поділ на керівника й підлеглих, тих, які командують, і тих, що зобов’язані до виконання.

Демократичний стиль – базується на колегіальності прийняття рішень, врахуванні думок і, по можливості, побажань підлеглих, передачі частини повноважень підлеглим. Це стиль заохочення, ініціативи.

Ліберальний (номінальний) – проблеми не обговорюються, керують підлеглі, “вказівки не даються”, “своя людина”.

Лідер, у якому співіснують якості різних типів керівника.

Саме керівник, який володіє навичками застосування кожного з трьох стилів керівництва в конкретній ситуації в певній групі може вважатися найбільш професійним як керівник чи лідер.

28. . Поняття комунікації, типи комунікації, перешкоди та барєри комунікації

Комунікація (від лат. communicatio — єдність, передача, з'єднання, повідомлення, пов'язаного з дієсловом лат. communico — роблю спільним, повідомляю, з'єдную, похідним від лат. communis — спільний) - це процес обміну інформацією (фактами, ідеями, поглядами, емоціями тощо) між двома або більше особами.

типи комунікацій: Формальні комунікації - передбачені організаційною структурою. Схема організаційної структури є ілюстрацією "проходження інформації каналами". Формальні комунікації поділяються на вертикальні, горизонтальні та діагональні.

Неформальні комунікації - не передбачені організаційною структурою. Практика свідчить, що значна частина комунікацій здійснюється неформально, за допомогою незапланованих керівництвом способів.

Далеко не завжди процес комунікації є ефективним, адже між тим, хто доносить інформацію і тим, хто її сприймає можуть виникати комунікативні бар’єри - психологічні перепони, які людина установлює, аби захиститися від небажаної, втомлюючої або небезпечної інформації. Виділяються такі типи бар’єрів, залежно від причин їх виникнення:

• Бар'єр взаєморозуміння. Може виникати через огріхи в процесі передачі інформації. Наприклад, коли комунікатор говорить невиразно, надто швидко, нечітко або вживає велику кількість звуків-паразитів.

• Семантичний бар'єр. Виникає, коли одне і те ж слово різні люди розуміють по-різному, вкладають в них свій власний сенс. Таке викривлення може бути наслідком особливостей особистісного сприйняття людини, її професійної діяльності.

• Стилістичний бар’єр. Він виникає при невідповідності стилю мови того, хто говорить, і ситуації спілкування або стилю мови, стану того, хто в даний момент слухає.

• Логічний бар'єр. Виникає, коли логіка міркування того хто говорить або занадто складна для розуміння слухаючого, або здається йому неправильною, суперечить властивій йому манері доказів.

• Бар'єр відносин. Йдеться про виникнення почуття ворожості, недовіри до того хто говорить, а потім — і до інформації, яку він передає.

29. Поняття про ораторську(риторичну) компетенцію

Риторика – це наука, що вивчає правила підготовки та виголошення промови з метою впливу на аудиторію. Ораторське мистецтво – це красномовність.

Термін „риторична компетенція” означає вміння мовця використовувати емоційно-експресивні і логічні мовні засоби, адекватні комунікативній ситуації і направлені на досягнення запланованого прагматичного результату.

Досягнення риторичної компетенції обов’язково передбачає опору на знання психологічних механізмів впливу на партнера.

Культуру іншомовного спілкування можна визначити, таким чином, як високо розвинене вміння здійснювати комунікацію згідно з нормами даної мовної спільноти. При цьому враховуються, як психологічні механізми впливу на партнера по комунікації, так і лінгвістичні засоби самої реалізації спілкування, які найбільш ефективно сприяють досягненню запланованого прагматичного результату. Виходячи з вищесказаного, можна дійти висновку, що культура іншомовного ділового спілкування складається з сукупності лінгвістичної, комунікативної і риторичної компетенцій, а її основним чинником є ефективність.

Отже, змістовими складниками риторичної компетенції вважаємо знання риторичних законів, стратегій і тактик, риторичних можливостей мовних засобів і закономірностей вживання їх у мовленні; володіння риторичними вміннями; громадянський (патріотичний) світогляд, що формується сім’єю, соціальним, природно-мовним і штучним середовищем; рефлексію; головну настанову особистості – готовність до певної активності.

30. Публічний виступ як важливий засіб комунікації переконання. Види публічного мовлення.

Публічний виступ – це усне монологічне висловлення з метою впливу на аудиторію.

Види: ділова доповідь, звітна доповідь, промова, ділова промова, виступ, повідомлення, лекція.

Кожен з перелічених видів має відповідне призначення, тобто переслідує певну мету — проінформувати, переконати чи створити настрій у відповідної аудиторії. Інформативними бувають найчастіше доповіді, лекції. Будуються вони за схемою: що, для чого, як, у який спосіб.

У вступі викладається проблема, окремі її складові; виклад розвивається від простого до складного. Закінчення містить як теоретичні висновки, так і практичні пропозиції. Промовець ставить перед собою завдання - переконати аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку наростання переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз наголошує на головних аспектах теми й закликає до певних дій чи до прийняття певних рішень.

. Види публічного виступу

Ділова промова вирізняється більшою стриманістю в проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не на емоційний її вплив, аргументованістю.

Звітна доповідь - це особливо важливий і відповідальний публічний виступ, адже доповідач зобов'язаний правдиво, об'єктивно висвітлити факти й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій. Для цього потрібно чітко окреслити мету, характер і завдання доповіді; до кожного положення майбутньої доповіді необхідно дібрати переконливі факти, цифри, приклади, цитати; слід продумати й скласти загальний план доповіді, а до найважливіших пунктів цього плану підібрати й опрацювати фактичний матеріал;

Лекція є формою пропаганди наукових знань. У ній, як правило, йде мова про вже вирішені наукові проблеми, до того ж більш загальні. Усі види лекцій об'єднують те, що вони несуть слухачам певну суму знань і є процесом спілкування між промовцем і слухачем. Дуже важливою для успіху лекції є її вступна частина, в якій - переконливо, дохідливо, цікаво — треба пояснити, чому тема лекції є актуальною і в ній необхідно розібратися, чому вона потрібна саме цій аудиторії.

. Наукова дискусія - це обговорення будь-якого сумнівного наукового питання. Найважливіше в науковій дискусії — точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу. Добре, якщо виступаючий уміє передбачити можливі контраргументи і вже у своєму виступі спробує спростувати їх. У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час.

Повідомлення – невелика доповідь на певну тему.

31. Мистецтво аргументації. Мовні засоби переконування

Переконування - це головний метод дії. Під ним розуміється, з одного боку, різносторонній вплив на особу з метою формування в неї одних якостей і позбавлення інших, а з іншого - спонукання до певної дії.

Ефект переконуючого впливу залежить, насамперед, від:

- власної справжньої переконаності суб'єкта впливу у тому, в чому він хоче переконати інших;

- наявності у нього мотиву «переконати», а не якогось іншого;

- внутрішньої психологічної готовності суб'єкта до застосування переконуючого впливу;

- зовнішніх умов, необхідних для здійснення переконування;

- визнання суб'єктом впливу права об'єкта впливу на власні переконання, на критичну позицію і опір;

- врахування суб'єктом впливу загального рівня підготовленості і готовності об'єкта до сприйняття переконуючого впливу

Основним етапом і змістом переконання є аргументація. У найбільш широкому розумінні термін «аргументація» можна визначити як процес обґрунтування людиною певного з метою переконання в його істинності, слушності.

На першій, початковій стадії формулюється основна мета аргументації, ті завдання або проблема, які належить обґрунтувати і тим самим переконати аудиторію в їх істинності, доцільності, корисності тощо.

Друга стадія аргументації пов'язана з пошуком, оцінкою і аналізом тих фактів, свідчень, спостережень, експериментів, даних.

Третя, заключна фаза аргументації пов'язана з встановленням і обґрунтуванням логічного зв'язку між даними і отриманим на їх основі результатом.

Такий результат може представляти безспірний висновок, виведений з посилок як аргументів. Здебільшого ж укладення аргументації є результатами, отриманими за допомогою недедуктивних міркувань, які з тим або іншим ступенем підтверджують висновок і можуть тому оцінюватися з тим або іншим ступенем ймовірності.

32. Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу. Техніка і тактика аргументування. Психологічні прийоми впливу на партнера.

Успіх публічного мовлення значною мірою залежить від майстерності доповідача. Цицерон зазначав, що найкращий оратор є той, хто своїм голосом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження.

Для того, щоб навчитися добре й змістовно говорити, необхідно збагачувати свої знання і досвід, удосконалювати освіту, всебічно розвивати свою особистість. Вербальну комунікацію слід супроводжувати невербальними компонентами (мімікою, жестами), що свідчитиме про істинність думки і почуття промовця.

Отже, у публічних виступах важливо все: і зміст, і інтонація, і манера викладу, і жести, і міміка, і мовна грамотність. Необхідно пам’ятати, що майже половина інформації передається через інтонацію. Одні й ті ж слова, сказані по-різному, можуть привести до протилежних результатів. Говорити слід достатньо голосно, ясно, чітко, виразно і просто, щоб забезпечити дохідливість, не монотонно, але й не присипляючими “хвилями” (то вище, то нижче). Емоційність виступу повинна відповідати змісту і враховувати ситуацію. Не треба прагнути до гучності за рахунок голосових зв’язок, необхідно навчитися використовувати резонатори: порожнину рота, носоглотку, лобові пазухи, грудну клітку.

Щоб не втомити слухачів “сухом’яткою” мови, доповідач повинен при підготовці виступу підібрати свіжі, цікаві, несподівані факти, афоризми, намалювати яскраві картини. Темп мовлення також відображає певні відчуття: швидкий – схвильованість або стурбованість чим-небудь чи особисті проблеми. Повільний - свідчить про пригноблений стан, горе, зарозумілість або втому.

Кажуть, що перші слова оратора повинні завоювати увагу слухачів, а останні – посилити ефект виступу.

Аргументація може здійснюватися різними способами. По-перше, положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього звернення до дійсності Така аргументація називається емпіричною. Саме такий спосіб обґрунтування дуже часто застосовується у природничих науках. По-друге, обґрунтування може здійснюватися за допомогою вже відомих положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів). У цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але вже не безпосередньо, а опосередковано. Така аргументація називається теоретичною.

33. Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій.

Презентація – спеціально організоване спілкування з аудиторією, мета якого презентувати до дій. Презентацію здійснюють через три канали: вербальний (мовлення), вокальний (голос), невербальний (вирах очей, жести, рухи). Успішною вважається та презентація, під час якої досягнуто її мету.

Як правило, презентація складається з таких чпстин:

- експозиція – встановлення миттєвого контакту з аудиторією, створення атмосфери доброзичливості, утримування уваги та спонукання інтересу до теми презентації;

- вступ;

- основна частина.

Існують наступні типи презентацій:

- інформаційна;

- спонукальна;

- переконлива.

Здебільшого використовують змішаний тип композиції.

Перед презентацією слід підготувати все аудіо- і відеообладнення, потрібно спланувати і продумати перші хвилини презентації, початкові слова повинні звучати впевнено і переконливо, не слід робити довгий і нудний вступ, інформація повинна бути лаконічною, звертаючись до слухачів доведіть, що в вас є щось спільне, ставтеся до слухачів як до рівних, не обтяжуйте слухачів надмірною кількість деталей, зверніть увагу чи ставлять вам питання , будьте уважними, давайте детальні відповіді, коли презентація завершується говоріть повільніше, огляньте аудиторію і останні слова вимовте повільно і чітко, зробіть паузу, всміхніться й подякуйте за увагу.

34. Індивідуальні та колективні форми фахового спілкування. Функції та види співбесід. Співбесіда з роботодавцем

Усне фахове спілкування відбувається у межах конкретних форм, яким властива особлива організація мовних засобів. В основу виокремлення цих форм покладено різні критерії.

1. За способом взаємодії між комуні кантами:

- монологічне;

- діалогічне;

- полі логічне.

2. За кількістю учасників:

- індивідуальне;

- колективне.

3. З урахуванням каналів комунікації:

- безпосереднє (віч-на-віч);

- опосередковане (телефон, радіо, телебачення)

4. Залежно від змісту повідомлення:

- побутове (обговорення щоденних проблем);

- наукове (обговорення наукових проблем);

- фахово-ділове;

- естетичне.

Співбесіда з роботодавцем є основним методом відбору кандидатів при влаштуванні на роботу. Успіх чи невдача залежить як від професійних характеристик (освіта, досвід, кваліфікація тощо), так і від того, як себе зарекомендує пошукач на співбесіді.

Попередня співбесіда – спілкування з роботодавцем по телефону з метою первинного виявлення відповідності претендента вимогам вакансії.

Перша та друга співбесіди. Перша – проходить з представником відділу кадрів або агентства з підбору персоналу, її мета така ж, як і попередньої співбесіди. Друга – безпосередньо з тим, хто приймає остаточне рішення про працевлаштування.

Співбесіда з представниками рекрутингових агентств для надання замовникові списку кандидатів на співбесіду з роботодавцем.

Співбесіда, що проводиться комісією. Цей вид співбесід використовується корпораціями, державними органами влади.

Групова співбесіда. Цей вид співбесід практикують деякі компанії для вибору одного або декількох працівників з групи претендентів.

35. Етикет телефонної розмови

Одним із різновидів ділового спілкування є телефонна розмова. Вона розширює, прискорює ділові контакти, дає можливість оперативно передати чи прийняти певне повідомлення тощо.

У телефонній розмові беруть участь двоє співрозмовників: той, хто телефонує (адресант), і той, хто приймає інформацію (адресат). Може бути й третя особа — посередник, який з'єднує співрозмовників. Тут особливо важливим є слова ввічливості вибачте, будь ласка, дякую тощо.

Вибір мовних засобів для телефонної розмови залежить від того, хто, куди, кому, і з якою метою телефонує.

Умовно телефонну розмову можна поділити на офіційну (ділове спілкування) і приватну (повсякденне, побутове спілкування). Кожне з них вимагає відповідного етикету.

Офіційно-ділова розмова, адресована до певної установи, має діловий характер.

Телефонна розмова, як правило, починається з привітання. І тут же слід відрекомендуватися (назвати ім'я, по батькові, прізвище; вказати посаду та установу). Після цього треба запитати, з ким розмовляєте (якщо адресат не знайомий). Потім треба повідомити, з ким хочете поговорити і, якщо є потреба, то сказати, з якого питання.

Буває, що людина помилилася, зателефонувала не за потрібним номером. Нечемно кидати трубку, безтактно відповідати чи давати неправильну інформацію. Слід спокійно пояснити, що не туди потрапив адресант.

Трапляється, що один із співрозмовників поспішає. Він повинен вибачитись, пояснити причину і домовитися продовжити розмову. Часто в державних установах можна почути шаблонну фразу турбує вас такий-то... Ділова телефонна розмова в поботі установи чи закладу аж ніяк не може турбувати, бо вона для цього й призначена. Тому тут слово турбує зайве.

Інша справа, коли йдеться про приватну розмову. Скажімо, виникла необхідність зателефонувати співробітникові чи знайомому додому у вихідний чи пізно ввечері без дозволу на це, то слід вибачитися за турботу. Ось тут буде доречною фраза вибачте за турботу. Щодо побутової розмови, то тут можливі різні форми привітання, інформування, своєрідні питання про дім, сім'ю, здоров'я тощо.

Приватна розмова теж має загальновизнані норми телефонного етикету. Наприклад, безтактно телефонувати без крайньої потреби знайомим чи друзям надто пізно чи рано. Не коректно обтяжувати інших по телефону своїми невдачами, пригодами, сімейними справами. Не етично говорити про того, кого не знає співрозмовник.

Тактовно буде запитати на початку розмови, чи не завадить телефонний дзвінок чомусь важливому. Адресанта не повинно ображати, коли співрозмовник вибачиться й попросить зателефонувати через годину. Не слід при цьому запитувати причину, якщо людина не вважає потрібним пояснити її.

Розмова по телефону має бути спокійною, розбірливою, чемною, лаконічною. Тому треба заздалегідь її продумати.

Також важливим є вміння слухати співрозмовника. Вихована людина не буде перебивати співрозмовника чи поправляти, підкреслюючи свою мовну освіченість та професійну перевагу. Не варто засмічувати телефонну розмову вставними словами, крилатими виразами тощо.

За етикетом завершує телефонну розмову як у діловому, так і в приватному спілкуванні, її ініціатор. Якщо розмовляють чоловік і жінка, то перевага надається, безперечно, жінці.

Завершуючи телефонну розмову, обов'язково треба попрощатися. Нетактовно класти трубку, не дочекавшись прощальних слів співрозмовника.

36. . Наради, збори, перемовини, дискусії як форми колективного обговорення

Важливу роль у діловому житті людей відіграють різні форми спільного обговорення проблем. Завдяки ним людина проявляє активність у їх розв'язанні, впливає на прийняття та реалізацію рішень. Висока культура колективного обговорення безпосередньо сприяє духовному збагаченню членів суспільства, а отже, і прискоренню демократичних процесів у країні, підвищенню матеріального добробуту людей.

На жаль, форми колективного обговорення поки що чітко не розмежовуються. У розмовній мові, наприклад, терміни "нарада" та "збори" є синонімами.

Однак перший доцільно вживати тоді, коли учасники справді радяться, обмінюються поглядами і спільно доходять певних висновків. Але якщо директор скликає підлеглих для того, щоб проінформувати їх з якогось питання і дати розпорядження про виконання певних завдань і наказів, то присутні лише сприймають готову інформацію. Це вже не нарада в прямому розумінні слова.

Переговори — це обмін думками, який зазвичай відбувається з певною діловою метою. Вони проводяться на різних рівнях з різною кількістю учасників. Переговори можуть мати як неофіційний, так і протокольний характер. Про особливості переговорів з іноземцями йтиметься далі.

Переговори як форма колективного обговорення передбачають три стадії: а)аналіз ситуації, тобто проблем учасників, їхніх емоцій, відносин,інтересів, можливих варіантів прийняття рішення; б) планування; в)дискусія.

Наради — один з найефективніших способів обговорення важливих питань і прийняття рішень в усіх сферах виробничого, громадського й політичного життя. Вони дають змогу спільно аналізувати важливі питання й висловлювати свої думки та пропозиції, приймати найоптимальніші рішення.

Дискусія — форма колективного обговорення, мета якої — виявити істину через зіставлення різних поглядів, правильне розв'язання проблеми. Під час такого обговорення виявляються різні позиції, а емоційно-інтелектуальний поштовх пробуджує бажання активно мислити.

Отже, колективне обговорення реалізується через різні форми — наради, збори, дискусії, диспути, "мозковий штурм", переговори та ін.

37.Збори як форма прийняття колективного рішення. Нарада.

38.Дискусія.Мозковий штурм.

Відома форма проведення дискусії — "мозковий штурм". Вона полягає в тому, що збирається велика кількість учасників дискусії, які вільно висловлюють свої думки з приводу розв'язання певної задачі. Ніхто при цьому не може обговорювати, критикувати чи підтримувати ідеї інших. У процесі такої дискусії можна вислухати велику кількість пропозицій з вирішення певної проблеми і в кінцевому варіанті вибрати найоптимальніше рішення.

Тренери використовують мозковий штурм в багатьох цілях, включаючи:

- Збір поглядів і думок учасників по темі та предметі тренінгу, а отже, зростання їхнього інтересу до тренінгу.

- Більш коректне визначення проблеми учасниками, ніж тренером.

- Стимуляція креативного мислення.

- Стимуляція розгляду проблеми з нової точки зору.

Як проводити мозковий штурм?

Головне завдання тренера в мозковому штурмі - розпочати його і записати ідеї. Більше тренер в штурм майже не втручається.

Як отримати різноманітні ідеї?

Запропонуйте учасникам спонтанно висловлювати ідеї, попросіть їх не редагувати власні думки. Завірте їх, що всі ідеї вітаються, приймаються навіть незвичайні та на перший погляд незначні. Іноді найґрунтовніші та найпрактичніші ідеї виникають саме зі, здавалося б, тривіальних або нереалістичних ідей.

Не дозволяйте оцінювати, оскаржувати або обговорювати будь-які ідеї на стадії їх генерації. Якщо люди починають судити, ставити під сумнів чи навіть розширювати висловлені ідеї, це може привести до двох наслідків:

1) учасники перестають говорити спонтанно,

2) ідеї вичерпуються і починається обговорення.

Тому всі коментарі необхідно припинити.

39. Документ. Класифікація документів

Документ (від лат. взірець, зразок) – це засіб закріплення на спеціальному матеріалі (папері) результатів діяльності установи або фірми.

Класифікація службових документів – це поділ їх на класи за найбільш загальними ознаками схожості та відмінності. Мета класифікації полягає в підвищенні оперативності роботи апарату управління та відповідальності виконавців.

Документи поділяють за такими основними ознаками:

¨ за найменуванням - наказ, протокол, статут, акт, довідка;

¨ за походженням - службові та особисті;

¨ за місцем складання - внутрішні та зовнішні;

¨ за формою - типові, індивідуальні;

- за терміном виконання: звичайні безстрокові; термінові.

¨ за ступенем гласності – для загального користування, службового використання, таємні, цілком таємні

фото- та кінодокументи;

¨ за стадіями створення - оригінали та копії;

- за ступенем складності:прості;складні.

¨ за терміном зберігання - тимчасового зберігання (до 10 років), тривалого зберігання (понад 10 років), постійного зберігання;

- за способом фіксації - письмові, графічні, акустичні, фото- та кінодокументи

Документи з високим рівнем стандартизації створюють за затвердженою формою, тобто відповідно до формуляра-зразка.

Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами.

Сукупність реквізитів, розташованих у певній послідовності на бланку, називається формуляром. Формуляр-зразок — це модель побудови однотипних документів. Він передбачає такі реквізити та їх розташування в організаційно-розпорядчих документах

40. Національний стандарт україни. Реквізит-елемент документа. Націона́льні станда́рти — державні стандарти України, прийняті центральним органом виконавчої влади з питань стандартизації та доступні для широкого кола користувачів.

Важливе завдання нинішнього етапу - спрощення роботи з документами, прискорення їх складання та оформлення регламентують цей процес затверджені і чинні в Україні стандарти: ДСТУ 3843-99 (Основні положення) та ДСТУ 3844-99 (Формуляр-зразок). ДСТУ 2732:2004 Діловодство й архівна справа. Стандарти встановлюють найбільш загальні правила складання документів, а також регламентують машинописне оформлення їх окремих реквізитів.

Реквізитами називають елементи, з яких складаються документи. Сукупність реквізитів і становить формуляр документів. Він залежить від його призначення, конкретного змісту. До елементів документів належать дата, підпис, адреса, заголовок та ін., а також текст. Реквізити - це сукупність обов'язкових даних у документі, без яких він не може бути підставою для обліку й не має юридичної сили.

При оформлянні організаційно-розпорядчих документів використовується такий склад реквізитів:

1 - Державний герб;

2 - емблема організації;

3 - зображення нагород;

4 - код організації;

5 - код документа;

6 - назва міністерства чи відомства;

7 - назва підприємства (установи, організації, фірми);

8 - назва структурного підрозділу; ,

9 - індекс підприємства зв'язку, поштова та телеграфна адреса, номер телетайпа (абонентського телеграфу), номер Телефону, номер рахунку в банку;

10 - назва виду документа;

11 - дата;

12 - індекс (вихідний номер документа);

13 - посилання на індекс та дату вхідного документа;

14 - місце складання чи видання;

15 - гриф обмеження доступу до документа;

16 - адресат;

17 - гриф затвердження;

18 - резолюція;

19 - заголовок до тексту;

20 - позначка про контроль;

21 - текст;

22 - позначка про наявність додатка;

23 - підпис;

24 - гриф погодження;

25 - візи;

26 - відбиток печатки;

27 - позначка про завірення копії;

28 - прізвище виконавця та номер його телефону;

29 - позначка про виконання документа та направлення його до справи;

30 - позначка про перенесення даних на машинний носій;

31 - позначка про надходження.

32- запис про державну реєстрацію

41. Вимоги до змісту та розташування реквізитів:

1. Код підприємства, установи, організації проставляють за Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України (ЄДРПОУ), ведення якого здійснює Державний комітет статистики України - у верхньому правому кутку

після реквізиту “довідкові відомості про організацію”

2. Код форми документа (якщо він є) проставляють згідно з ДК 010-99 Державним класифікатором управлінської документації (ДКУД) - Вище реквізиту “назва виду документа”

3. Найменування організації вищого рівня зазначають скорочено, а за відсутності офіційно зареєстрованого скорочення – повністю - У верхньому лівому кутку або посередині рядка

4. Довідкові відомості про установу - Містять: індекс підприємства зв’язку, поштова і телеграфна адреса, номер телефону, номер телетайпа (абонентського телеграфу), номер рахунку в банку, адресу електронної пошти.

Розміщують нижче найменування установи або структурного підрозділу у верхньому лівому кутку

5. Дата документа - це дата його підписання; для документа, що затверджує колегіальний орган, - дата його затвердження; для документа, який підлягає затвердженню, - дата затвердження.

Датою видання наказу, розпорядження, прийняття рішення і набуття ними чинності вважають дату їх підписання першою посадовою особою установи або дату прийняття документа колегіально, якщо в документі не вказано інший термін набуття ним чинності.

Обов’язково датуються і підписуються всі службові відмітки на документах, пов’язані з їх проходженням і виконанням (резолюції, погодження, візи, відмітки про виконання документа і направлення його до справи) - Дати підписання і затвердження документа, а також ті, що є в тексті, повинні бути оформлені цифровим способом. Елементи дати записують арабськими цифрами в один рядок у послідовності: число, місяць, рік. Цифровий – 25.01.2007. Якщо порядковий номер місяця або числа складається з однієї цифри, то перед нею ставиться “0”.

7. Місце складення або видання документа зазначають на всіх документах, крім листів, у яких ці відомості визначають із реквізиту “довідкові відомості про установу” - Розташовують на рівні або нижче реквізитів “дата документа” та “індекс документа” посередині рядка .У верхній частині сторінки зліва. Включає назву міста чи населеного пункту, де видається документ.

8. Гриф затвердження. Затвердження - спосіб засвідчення документа після його підписання, що санкціонує поширення дії документа на визначене коло структурних підрозділів, організацій чи службових осіб - У верхній правій частині документа.

Елементи грифу затвердження: слово

ЗАТВЕРДЖУЮ; назва посади; особистий підпис; ініціали та прізвище особи, яка затвердила документ; дата затвердження;

слово ЗАТВЕРДЖЕНО; назва документа, яким затверджено.

42. 41. Вимоги до змісту та розташування реквізитів. Вимоги до бланків документів.

Вимоги до змісту та розташування реквізитів:

після реквізиту “довідкові відомості про організацію”

Розміщують нижче найменування установи або структурного підрозділу у верхньому лівому кутку

6. Індексування документів полягає у присвоєнні їм умовних позначень - індексів, що надають документам під час реєстрації і вказують на місце складання, виконання та зберігання документів. Цей реквізит дозволяє забезпечити оперативний довідково-інформаційний пошук документа, контроль виконання - У верхній частині сторінки ліворуч. Містить три пари арабських цифр, де перша пара - індекс структурного підрозділу, друга - номер справи за номенклатурою для підрозділу, третя - порядковий номер за журналом обліку. Посилання на індекс і дату вхідного документа розташовують у верхній частині сторінки ліворуч.

Елементи грифу затвердження: слово

слово ЗАТВЕРДЖЕНО; назва документа, яким затверджено.

42. Оформлювання сторінки. Вимоги до тексту документа.

Організаційно-розпорядчі документи оформляють на папері форматом А4 (297 х 210 мм) та А5 (148 х х 210 мм). Для зручності з обох боків сторінки залишаються вільні поля: ліве — 35 мм; праве — не менше 8 мм; верхнє — 20 мм; нижнє — 19 мм (для формату А4) та 16 мм (для формату А5).

Тільки перша сторінка документа друкується на бланку, друга і наступні — на чистих аркушах паперу.

Нумерація сторінок. У документах, оформлених на двох і більше аркушах паперу, нумерація сторінок починається з другої.

Якщо текст документа друкується з одного боку аркуша, то номери проставляються посередині верхнього поля аркуша арабськими цифрами на відстані не менше 10 мм від краю. Слово «сторінка» не пишеться, а також біля цифр не ставляться ніякі позначки.

Абзац — це відступ на початку першого рядка кожної частини документа, а також фрагмент тексту між двома такими відступами. Він вказує на перехід від однієї думки до іншої.

Типовий абзац має три частини:

1) зачин (формулюється тема абзацу, тобто повідомляється, про що йтиметься);

2) фраза (міститься основна інформація абзацу);

3) коментарі (підбивається підсумок того, про що говорилося в абзаці).

Вимоги до тексту документа

Основою службового документа є текст, який має чітко й переконливо відбивати причину й мету його написання, розкривати суть конкретної справи, містити докази, висновки.

Текст поділяється на взаємозумовлені логічні елементи: вступ, основну частину (доказ), закінчення. У вступі зазначається причина написання документа; в основній частині викладається суть питання, наводяться докази, пояснення, міркування; у закінченні вказується мета, заради якої складено документ.

У розпорядчих документах слід вживати дієслівні конструкції у формі наказового способу: Наказую… ; Пропоную...

Використовувати скорочення слів, складноскорочені слова й абревіатури, які пишуться у діловодстві за загальними правилами: р-н, обл., км, напр., канд. філол. наук.

Віддавати перевагу простим реченням. Використовувати форми ввічливості за допомогою слів: шановний; високошановний; вельмишановний; високоповажний...

43. Документація з кадрово-контрактних питань

Документи з кадрово-контрактових питань — це документи, що містять інформацію про особовий склад підприємства (організації), зафіксовану в заявах про прийняття (звільнення , переведення) на роботу, наказах про особовий склад, автобіографіях, характеристиках, контрактах (трудових угодах) з найму працівників тощо.

Автобіографія — це документ, в якому особа, що складає його, дає опис свого життя і діяльності.

Основна вимога до такого документа — досягти вичерпності потрібних відомостей і лаконізму викладу.

Кожне нове повідомлення починається з абзацу.

В автобіографії обов'язково вказуються:

Прізвище, ім'я та по батькові (Я, Петренко Сергій Миколайович). Дата народження (народився 9 серпня 1977 р.). Місце народження (місто, село, район, станція, селище, область). Короткі відомості про сім'ю, в якій народився (батько, мати, рік народження, їх місце проживання, місце роботи). Відомості про навчання (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелося вчитися і протягом якого часу). Відомості про трудову діяльність (коротко, у хронологічній послідовності назви місць роботи і посад). Відомості про громадську роботу (усі її види). Короткі відомості про сім'ю (чоловік, дружина, діти, місце роботи, посада, місце навчання, вік). Дата і підпис автора.

Заява — документ, який містить прохання або пропозицію однієї, кількох осіб чи організації, адресовану установі або посадовій особі. Розрізняють офіційні заяви, заяви з кадрово-контрактових питань, заяви-зобов'язання та позовні заяви.

Заяви мають такі реквізити:

— Адреса (назва організації або службової особи).

— Відомості про заявника (прізвище, ім'я, по батькові і домашня адреса, у деяких випадках займана посада).

— Назва виду документа .

— Текст (у заяві про прийняття на роботу подається лише сам висновок).

— Перелік додатків із зазначенням кількості сторінок.

— Підпис автора і дата укладання заяви.

Характеристика — документ, у якому дається оцінка ділових і моральних якостей працівника. У кожній характеристиці повинні бути чотири частини, що логічно пов'язані між собою. Перша — анкетні дані, що йдуть за назвою документа, де зазначають прізвище, ім'я, по батькові, посаду (вчений ступінь і звання), рік народження, освіту, які прийнято розташовувати у стовпчик. Друга — дані про трудову діяльність (факс, тривалість роботи, рівень професійної майстерності та інше). Третя — власне характеристика, ставлення до роботи, підвищення професійного і наукового рівня, відносини у трудовому колективі. Тут же міститься згадка про урядові винагороди або заохочення. Четверта — висновки, де зазначено призначення характеристики.

Текст викладається від третьої особи. Підписи на цьому документі посвідчуються круглою гербовою печаткою. Документ видається на руки працівникові або надсилається до установи, підприємства, що його вимагали.

Контракт — це правовий документ, що засвідчує певну домовленість між партнерами (підприємством чи установою й працівником) про засади спільної виробничої і творчої діяльності.

Через контракт громадяни реалізують право розпоряджатися своїми здібностями до праці згідно із Законами України «Про підприємство», «Про власність», які свідчать: «Громадянинові належить виняткове право розпоряджатися своїми здібностями до виробничої і творчої праці, він здійснює це право незалежно або на основі договору». Розрізняють контракти на управління підприємством, контракти на організацію ведення бухгалтерського обліку у товаристві та контракти на виконання обов'язків (трудові договори).

Контракти повинні мати такі реквізити:

— Загальні положення .

— Функції та обов'язки .

— Компенсація та права .

— Формування й умови діяльності .

— Оплата праці й соціально-побутове забезпечення .

— Відповідальність сторін, розв'язання суперечок .

— Умови праці та відпочинку .

— Зміна та розірвання контракту .

— Термін дії та інші умови контракту .

— Адреси сторін та інші відомості .

Трудові угоди — це документи, що укладаються між організаціями і працівниками, які не входять до складу цієї організації, для виконання певних видів робіт, коли ці роботи не можуть бути виконані на договірних засадах з відповідними установами та підприємствами.

Трудова угода повинна мати такі реквізити:

— Назва документа (трудова угода).

— Дата і місце складання.

— Перелік сторін, що уклали угоду.

— Зміст угоди із зазначенням обовў язків виконавця і замовника.

— Юридичні адреси сторін.

— Печатка підприємства або організації.

44.Довідково-інформаційні документи

Звіт — службовий документ - що містить повідомлення про діяльність особи чи організації або її підсумок, виконання дорученої роботи, справи, узагальнення зробленого і т. д.

Звіти бувають прості й складні залежно від характеру виконаної роботи.

Розрізняють статистичні та текстові звіти. Статистичні звіти оформляються від руки або машинописним способом на трафаретних бланках, текстові — на загальному бланку або на чистому аркуші паперу (формат А4) машинописним способом або за допомогою оргтехніки, здебільшого за схемою. Звіти складають про роботу, виконану протягом певного періоду. Вони мають бути конкретними, тобто давати стислу відповідь на запитання схеми.

Реквізити звіту: назва виду документу, дата (дата підписання), заголовок до тексту (про що звіт і за який період), текст (вступ, основна частина, висновки і плани на перспективу), підпис, відбиток печатки (у разі потреби).

Проект текстового звіту готує секретар-референт.

45.Етикет службового листування

Існують службові листи, що потребують відпові(листи-прохання, звернення, пропозиції, запити, вимоги) та ті, що не потребують(листи-попередження, нагадування, підтвердження, відмови, супровідні листи, гарантійні, листи-повідомлення, розпорядження, подяки, рекомендаційні листи).

За кількістю адресатів розрізняють звичайні, циркулярні й колективні листи.

Починати лист потрібно із звертання, важливо обміркувати початкову фразу, потрібно серйозно підійти до вибору завершальних речень, ділові листи не повинні бути надто довгими, уникайте категоричності, будьте ввічливими.

46.

47.Українська термінологія в професійному спілкуванні

Офіційно-діловий стиль, крім загальновживаної лексики, послуговується термінами. Термін – це слово або усталене словосполучення, що чітко й однозначно позначає наукове чи спеціальне поняття. Термін не називає поняття, як звичайне слово, а, навпаки, поняття приписується терміну, додається до нього. У цій різниці вбачається відома конвенційність терміна, яка полягає в тому, що вчені чи фахівці тієї або іншої галузі домовляються, щоб розуміти, яке поняття вкладати в той чи інший термін. Отже, конкретний зміст поняття, визначеного терміном, буде зрозумілим лише завдяки його дефініції – лаконічному логічному визначенню, яке зазначає суттєві ознаки предмета або значення поняття, тобто його зміст та межі.

Терміни поділяються на загальновживані (авангард, ідея, гіпотеза, формула) та вузькоспеціальні, уживані в певній галузі науки (знаменник, дільник, чисельник). Тому терміни вживаються не в усіх сферах мовлення, а лише в деяких (освіта, культура, техніка, діловодство та ін.). Терміни становлять основу наукової мови кожної галузі суспільства.

У множині термінів кожної галузі відрізняють дві складові частини: термінологію і терміносистему. Термінологія – це така підмножина термінів, яка відображає поняття, що утворилися і функціонують у кожній галузі стихійно. На відміну від термінології, терміносистема – це опрацьована фахівцями певної галузі та лінгвістами підмножина термінів, яка адекватно й однозначно відображає систему понять цієї галузі.

В офіційно-діловому стилі терміни підпорядковуються законам, що діють в інших стилях: вони з’являються, уточнюються, розмежовуються із загальновживаними словами, близькими за значенням, потім кодифікуються, пізніше можуть вибувати зі складу активних, переходити до пасивних.

До використання термінів у діловому стилі ставляться такі вимоги:

- послуговуватися термінами, зафіксованими лише у словнику, наприклад, діловодство, а не діловедення;

- вживати терміни зі значенням, закріпленим у словнику. Особливої уваги заслуговують багатозначні терміни, які функціонують в одній або кількох галузях з різними значеннями. Наприклад: справа як сукупність документів, як одиниця зберігання текстових документів в архіві, як різновид справи (атестаційна справа, кримінальна справа тощо);

- суворо дотримуватися правил утворення від термінів похідних слів, перевіряти за словниками та довідниками значення термінів у випадкусумніву, орієнтуватися на ті терміни, які для даної термінологічної системи уже кодифіковані, зафіксовані у словнику.

48.Історія і сучасні проблеми української термінології

Актуальність теми обумовлена поширенням наукових знань та професіоналізму в Україні та намаганнями наукових фахівців у різних галузях знань і мовознавців – унормовувати галузеві термінології.

Науку, що вивчає термінологію, називають термінознавством. Біля витоків творення української термінології стояли науковці І. Верхратський, В. Левицький, О. Курило, О. Огоновський, І. Пулюй та інші. Вони доклали багато зусиль до вироблення фахової термінології з різних наукових і технічних галузях, прагнули до того, щоб термінологія була "всеукраїнська і поєднувала елементи власне національного і міжнародного.

На сьогодні виділяють 6 основних етапів історії української термінології:

1. Період стихійного нагромадження термінологічної лексики (ІХ – перша половина ХІХ ст.).