Моцарт - Концерт для кларнета з оркестром A-dur, II частина

Значну роль у становленні кларнета як повноцінного інструменту та розширенні його репертуару зіграв Вольфганг Амадей Моцарт. Він познайомився з кларнетом, імовірно, в 1764 році, працюючи з партитурою однієї з симфоній К. Ф. Абеля, а сам вперше використав кларнети в 1771 році в Дивертисменті KV113 [14], і потім ще в двох у 1773 році. У цих творах партії кларнетів щодо нескладні: Моцарт міг розраховувати тільки на наявність інструментів з простим п'ятиклапанним механізмом. Лише з початку 1780-х він почав більш активно застосовувати цей інструмент: всі опери, починаючи з «Ідоменея», припускають використання кларнетів. У той же час Моцарт лише одного разу використовує кларнети в церковній музиці (в Kyrie KV341; в Реквіємі задіяні не кларнети, а два бассетгорни), досить рідко — в симфоніях (спочатку тільки в № 31 і № 39, згодом кларнети також були додані композитором в № 35 і № 40) і фортепіанних концертах (№ № 22, 23 і 24). Кларнет з'являється і в камерній музиці Моцарта: у серенадах для духових KV361, KV375, KV388, Квінтеті для духових з фортепіано KV452, Тріо з альтом і фортепіано Es-dur KV498 (1787), Квінтеті для кларнета і струнних A-dur KV581 (1789). Два останні твори створювалися в розрахунку на виконання видатного кларнетиста, одного композитора, Антона Штадлера, і припускали використання кларнета з розширеним діапазоном вниз. Кілька творів, в яких передбачалося широке застосування кларнета і бассетгорна, композитор не закінчив [15].

Для Штадлера таки Моцарт написав Концерт для кларнета з оркестром — останнє своє оркестровий твір, закінчений за кілька місяців до смерті. Цей концерт, що вважається одним з найкращих у репертуарі кларнета за всю його історію [16], був вперше виконаний Штадлер 16 вересня 1791 року в Празі.

У 1760-х — 1780-х роках кларнет увійшов до складу придворних духових ансамблів, так званих Harmoniemusik, що перебували, як правило, з двох гобоя, двох кларнетів, двох фаготів і двох валторн (іноді з додаванням інших інструментів). Такі ансамблі були дуже популярні в той час і мали у своєму розпорядженні широким репертуаром. Шляхи розвитку цих ансамблів призвели в подальшому до формування духових оркестрів і камерних духових квінтетів (канонічний склад — флейта, гобой, кларнет, фагот, валторна), де згодом кларнет зайняв значне місце.

XIX століття

Наступ епохи романтизму в музиці ознаменувався не тільки зміною музичного стилю, але й поліпшенням можливостей музичних інструментів, в тому числі і кларнета. Композитори звернули свою увагу на удосконалений інструмент і створили ряд творів, досі входять до репертуару кларнетистів.

Невід'ємну частину кларнетового репертуару складають твори Карла Марії фон Вебера. Він вперше використав цей інструмент для виконання соло в березні 1811 року, коли, приїхавши в Мюнхен, познайомився з кларнетистом баварського придворного оркестру Генріхом Йозефом Берманом. Концертіно Es-dur, написаний за кілька днів і виконане Берманом 5 квітня, мало великий успіх і в тому ж році Вебер написав два великі концерти для кларнета (f-moll, op. 73, і Es-dur, op. 74), а через деякий час — Варіації з фортепіано B-dur, op. 33 і Квінтет зі струнними в тій же тональності, op. 34. Всі вони також були присвячені Берману [17]. Ще один твір Вебера — Великий концертний дует Es-dur, op. 48, — написано для іншого видатного кларнетиста того часу — Йоганна Симона Хермштедта.

Вебером також приписувалися знайдені в 1943 році Інтродукція та тема з варіаціями для кларнета і струнного квартету B-dur, проте в 1976 Ульріх Рау довів, що цей твір належить перу Йозефа Кюффнера (1776—1856) і є однією з частин його Квінтету, op. 32 [18]. Сумнівно авторство Вебера і в Дивертисменті для кларнета з оркестром, а також ще одному Концертіно [19]. Крім того, композитор збирався написати третій концерт, але ці плани не здійснилися.

Людвіг Шпор написав для кларнета чотири концерти і кілька інших творів. Вони технічно складні і передбачають не тільки віртуозну техніку виконавця, але й використання новітніх на той момент моделей кларнета. Першим їх виконавцем став Йоганн Симон Хермштедт. Джоаккіно Россіні на самому початку творчої кар'єри, у віці 18 років, написав два цикли варіацій для кларнета з оркестром, з яких відоміші Інтродукція та тема з варіаціями B-dur [20].

Серед менш відомих і рідше виконуваних творів цього часу — концерти Саверіо Меркаданте і Кароля Курпінський, камерні та концертні твори Карла Готліба Райсігера.

Як і раніше, деякі Кларнетисти самі складали для свого інструмента. Яскравим прикладом є шведський музикант Бернхард Хенрік Круселль, автор трьох концертів для кларнета з оркестром і ряду інших творів. У жанрі фантазій на оперні теми працювали італійські Кларнетисти: Бенедетто Каруллі (1797—1877), його учні Ернесто Кавалліні і Луїджі Бассі, а також Фердінандо Себастьяні, Доменіко Ліверані, Гаетано Лабанкі та інші [14].

У камерній музиці кларнет використовували Л. ван Бетховен (Тріо з віолончеллю і фортепіано; Квінтет для духових та фортепіано; Септет для струнних та духових; дуети для кларнета і фагота), Ф. Шуберт (Октет для струнних і духових; тріо «Пастух на скелі» для голосу, кларнета і фортепіано), Глінка («Патетичне тріо» для кларнета, фагота та фортепіано), Ф. Мендельсон (Соната для кларнета і фортепіано, два Концертштюки для кларнета, бассетгорна і фортепіано), Р.Шуман (Фантастичні п'єси для кларнета і фортепіано; «Казкові розповіді» для кларнета, альта і фортепіано). Антон Рубінштейн та Микола Римський-Корсаков написали квінтети для однакового складу: флейта, кларнет, фагот, валторна і фортепіано.

Важливу частину кларнетного репертуару епохи пізнього романтизму складають твори Йоганнеса Брамса. Композитор звернувся до кларнету в пізній період творчості, причому до того він не складав нічого протягом року, вирішивши завершити композиторську кар'єру. Познайомившись в 1891 з кларнетистом майнінгенского придворного оркестру Ріхардом Мюльфельдом, Брамс написав для нього Тріо a-moll з віолончеллю і фортепіано і Квінтет h-moll зі струнним квартетом, а три роки по тому — дві сонати з фортепіано (f-moll і Es-dur) [21]. Інші значимі твори кінця XIX — початку XX століть: написане під впливом Брамса Тріо d-moll Олександра фон Цемлінського, Інтродукція та рондо Шарля Відора, три сонати Макса Регера.

Концертний репертуар для кларнета другої половини XIX століття небагатий. Можна відзначити Концертштюк для кларнета з духовим оркестром М. А. Римського-Корсакова (1878), Романс Р. Штрауса (1879), канцони С. І. Танєєва (1883), Канцонетту Г. П'єрне (1888), два концерти Й. Ф. Гуммеля [22].

З початку XIX століття кларнет є постійним учасником симфонічного оркестру. Його соло, як світлого і життєрадісного, так і драматичного характеру, зустрічаються в творах Бетховена (Четверта і Восьма симфонії), Вебера (увертюри до опер «Вільний стрілець» і «Оберон»), Шуберта (Незакінчена симфонія), Берліоза (Фантастична симфонія), Глінки (опера «Іван Сусанін», фантазія «Камаринська»), Мендельсона (Шотландська симфонія), Даргомижського (опера «Русалка»), Вагнера (опера"Загибель богів"), Верді (опери «Луїза Міллер», «Травіата», «Сила долі»), Брамса (Третя симфонія), Дворжака (Дев'ята симфонія), Римського-Корсакова (сюїта «Шехеразада», опери «Снігуронька» і «Золотий півник»), Пуччіні (опера «Тоска»), Сібеліуса (Перша симфонія), Глазунова (балет «Пори року»), Рахманінова (Другий фортепіанний концерт, Друга симфонія), Респіґі («Пінії Риму»). Великі сольні епізоди доручає кларнету П. І. Чайковський: в Першій, Четвертій, П'ятій і Шостій симфоніях, симфонічній фантазії «Франческа да Ріміні» (початок середнього розділу — «розповідь Франчески»), опері «Євгеній Онєгін», балеті «Спляча красуня».

XX століття

У XX столітті кларнет залишився одним з найбільш затребуваних інструментів в музиці. Здатність виражати найрізноманітніші настрої і почуття і технічна рухливість як і раніше привертали до цього інструменту увагу композиторів найрізноманітніших стилів та напрямків.

Високі технічні вимоги висувають до оркестровим кларнетистом твори Р. Штрауса, Равеля, Стравінського.

Будова кларнета

Корпус кларнета in B (а також in A, in C і малих кларнетів in D і in Es) являє собою довгу пряму циліндричну трубку (на відміну, наприклад, від гобоя або саксофона, що мають конічний корпус). Як правило, матеріалом для корпусу служить деревина благородного дерева (чорне дерево Dalbergia melanoxylon або палісандр). Деякі моделі (призначені для навчальних цілей або для аматорського музикування) іноді роблять з пластику. У 1930-і роки джазові музиканти у пошуках нових звучань використовували металеві кларнети, але такі інструменти не прижилися. У той же час, наприклад, в турецькій народній музиці металевий кларнет — один з основних інструментів.

В кінці XX століття, коли виникла проблема скорочення запасів чорного дерева, деякі фірми стали випускати кларнети зі змішаних матеріалів, що поєднують переваги дерев'яних та пластикових інструментів. Наприклад, компанія «Buffet Crampon» з 1994 року випускає інструменти за технологією Green Line з матеріалу, що складається на 95% з порошку чорного дерева і на 5% — з вуглепластика [23]. Володіючи тими ж акустичними властивостями, що і інструменти з чорного дерева, кларнети Green Line набагато менш чутливі до змін температури і вологості, що знижує ризик пошкодження інструменту, крім того, вони легші і дешевші.

Кларнет складається з п'яти роздільних частин: мундштука, бочонка, верхнього коліна, нижнього коліна і розтруба. Окремо придбають тростину — звукоутворюючий елемент інструмента. Складові частини кларнета герметично з'єднуються між собою, що досягається за допомогою коркових кілець, злегка змазаних спеціальною маззю. Іноді корпус кларнету може бути цільним, не розділеним на частини зовсім або розділеним тільки на дві частини (особливо у малих кларнетів). Повністю зібраний сопрановий кларнет in B має довжину близько 66 сантиметрів.

Складові частини кларнета

Мундштук і лігатура;

Тростину;

Бочонок;

Верхнє коліно (для лівої руки);

Нижнє коліно (для правої руки);

Розтруб.

Мундштук