Декілька слів про ноосферу
Наукова робота
У 1917–1921 роках працював в Україні, організатор і перший президент Української Академії наук, почесний академік ряду зарубіжних академій.
Наукові праці присвячено дослідженням хімічного складу земної кори, атмосфери, гідросфери, міграції хімічних елементів у земній корі, ролі і значення радіоактивних елементів в її еволюції. Творець науки біогеохімії, засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу, історик науки, філософ, натураліст. Член ЦК партії кадетів, членТимчасового уряду Росії в ранзі товариша міністра, голова комісії Міністерства освіти та мистецтв уряду Української держави за часів гетьмана Скоропадського.
У званні кандидата наук він закінчує університет і залишається в ньому для підготовки професорського звання. Займаючись практикою природознавства, Вернадський відвідував Україну, брав участь в одному з петербурзьких гуртків, де вирували дискусії, суперечки. «Упрямый украинец, себе на уме», — так висловилася якось про Вернадського одна з учасниць гуртка. На час першої російської революції Вернадський — вже відомий професор, а також борець за вільнодумство, демократію. Не до душі була, зрозуміло, громадська активність Вернадського урядовим органам, які збирали агентурні повідомлення про вчених. На знак протесту проти урядової політики Вернадський залишає Московський університет і переїжджає до Петербурга, продовжуючи політичну і наукову діяльність. Перебіг революційних подій спонукає його до праці в Тимчасовому уряді. Після жовтневого перевороту Вернадський не здає позицій, підписує звернення, в якому були і такі слова: «…зусиллями народу буде покладено кінець пануванню насильників». За наказом влади почалося переслідування тих, хто підписав звернення. Вернадський переїжджає в Полтаву.
У квітні 1918 року приходить до влади гетьман Скоропадський, проголошується Українська держава. Вернадського запрошують до Києва. Тут він очолив Комісію з організації Академії наук і Української національної бібліотеки, а також комісію з питань вищої школи. З Москви до Києва переїжджає понад 20 відомих вчених. «Декілька днів не писав, — читаємо в щоденнику, — а між тим у ці дні йшла інтенсивна робота і думки, і діяльності, особливо у зв'язку з вищою школою і академією наук. Я якось відчуваю, як глибше і сильніше я охоплюю всю цю область життя і одержую можливість прояву в ній своєї волі, своєї думки». Цікаве листування з приводу створення Академії між Грушевським і Вернадським. Вернадський був прихильником створення Академії на зразок Петербурзької Академії наук. Грушевський писав з цього приводу: «Ви знаєте, що у нас тепер немає достатньої кількості вчених-українців за межами українознавства. Отже, ми повинні звернутися до росіян. Мине ще чимало часу, доки сили ці у нас з'являться». Позиція Вернадського була такою: «Важливо створити сильний центр наукових досліджень українського народу, його історії, його мови, природи України. Звичайно, треба вести ці дослідження в найширшому загальнолюдському масштабі. Треба якнайшвидше створювати кафедри і лабораторії, інститути, які спочатку, можливо, й будуть зайняті росіянами. Але становище скоро зміниться, бо посади в академії виборні. Дуже скоро заявлять про себе місцеві сили».
13 вересня 1918 року на засіданні комісії за доповіддю Вернадського було ухвалено заснувати щорічні асигнування на наукові роботи, експедиції та ін. Комісія подбала про Ботанічний сад Києва, про створення Геодезичного інституту, розробила Статут академії. У жовтні Вернадського обирають першим президентом УАН. Фізико-математичне відділення академії прийняло тематику Вернадського — почалося створення біогеохімічної лабораторії. Першим відкриттям було повідомлення про наявність в організмі мишей нікелю. Геохімічне дослідження рослин стало основою гіпотези, що в землі є вже відомі тоді 87 хімічних елементів. З приходом більшовиків становище УАН погіршилося. Вернадський захворів на висипний тиф і всю зиму 1919–1920 року лікувався. Подальший життєвий шлях Вернадського складається так: 1920 рік — обирається ректором Таврійського університету, 1921 — повернення в Петроград, призначений директором Радієвого інституту, 1922–1926 — відрядження до Франції на запрошення Сорбонни для читання лекцій з геохімії. З поверненням у Ленінград видає монографії «Біо-сфера», «Нариси з геохімії», організовує відділ живої речовини в АН СРСР, організовує Комісію з вивчення важкої води і головує в ній. У 1935 р. переїжджає в Москву, бере участь в організації ряду наукових комісій, працює над проблемою «життя в космосі». У роки війни був евакуйований у БоровеКокчетавської області. У 1944 р. видав останню працю «Декілька слів про ноосферу».
Вернадський був учнем В.В. Докучаєва, який першим почав комплексно досліджувати взаємозв'язок між рослинністю і ґрунтом, довівши, що останній є продуктом життєдіяльності рослин. Учень пішов ще далі. Саме його праця «Біосфера» [2], в якій розкрито геологічне значення живої речовини та її вплив на біогеохімічні процеси, перетворення енергії і на еволюцію планети, відобразила глобальні закони екології. Він писав, що «жива речовина може розглядатися як речовина, котра перебуває у дієвому стані, як акумулятор сонячної енергії. Вона перетворює сонячну енергію — променеву та термічну — на хімічну енергію, на молекулярний рух, на механічну енергію величезної сили» [2]. Перехоплюючи променеву енергію Сонця і переводячи її за допомогою життя у складні комбінації діючої енергії, біосфера є важливою ланкою глобального «механізму», який забезпечує організованість планети.
«Роль живої речовини полягає в тому, що всі хімічні сполуки, пов'язані з життям, концентрують сонячну енергію. При цьому головну роль відіграє автотрофний блок. Світ тварин сам по собі не має життя. Тваринний організм розсіює всередині своєї фізіологічної машини енергію, накопичену зеленими організмами, що включають хлорофіл» [3].
Енергія відіграє величезну роль в еволюції видів. Процес еволюції видів якнайтісніше пов'язаний з нарощуванням діючої геохімічної енергії. В.І. Вернадський робить висновок, що нарощування енергії планети — це розтікання життя по ній за рахунок розмноження. Апарат розмноження організму — це ні з чим не зрівняний механізм розтікання геохімічної енергії життя, що регулює міграцію елементів у біосфері і, таким чином, усієї земної кори. Жива речовина стає регулятором діючої енергії біосфери. У цих висновках сконцентрована суть сучасної екології, яка сформувалась у другій половині ХХ ст. і пов'язана з ім'ям Ю. Одума.
Саме завдяки Ю. Одуму екологія перейшла від дослідження живого на рівні організмів до вищого рівня його існування — ландшафтно-ценотичного (або екосистемного). Поняття екосистеми ввів Тенслі у 1935 р. А в 1953 р. вийшло перше видання праці Ю. Одума «Основи екології» [4], де чітко була сформована структура цієї науки, в якій центральне місце відводилося екосистемі. Тим самим Ю. Одум здійснив справжню революцію у поясненні єдності компонентів, перевів екологію від редукціонізму (аутекологія) на якісно новий щабель синекології, що стимулювало дослідження енергетичних процесів, і з цього часу екологія почала інтенсивно завойовувати місце у системі інших наук. В основу одумівської концепції було покладено уявлення про те, що всі види рослин і тварин, як і людина, є на планеті рівноцінними і мають право на існування. Усвідомлення емерджентної зміни організації та функцій систем залежно від відповідного рівня їх існування відкриває можливість для розв'язання багатьох екологічних проблем, з якими зіткнулося людство.
Ці питання свого часу безпосередньо глибоко розробляв В.І. Вернадський. І, по суті, можна вважати, що одумівська екологія базується на ідеях нашого видатного співвітчизника. Втім, це той випадок, коли можна говорити взагалі про пряму передачу ідей. Виявляється, син Володимира Івановича Георгій (він викладав історію Росії у Єльському університеті) та колега вченого О. Петрушкевич були тісно пов'язані з Е. Хатчинсоном, який займався тими ж проблемами, що і В.І. Вернадський (геохімічним кругообігом) [5]. Останній і допоміг опублікувати перше видання «La Biosphere» у США. Серед слухачів Єльського університету, що вивчали працю В.І. Вернадського, був і Г.Т. Одум — молодший брат Ю. Одума, від якого той і одержав конспекти з викладом її суті.
Таким чином, наукові погляди В.І. Вернадського справили безпосередній вплив на формування ідей американського вченого, які знайшли свій логічний розвиток у дослідженні проблем функціонування екосистем та їхньої динаміки. Завдяки Ю. Одуму екологія як наука стала класичною і була визнана у системі природничих наук в усьому світі.
З геніальною прозорливістю В. Вернадський передбачав науково-технічну революцію XX століття з усіма її наслідками для біосфери. Саме в пізнанні закономірностей розвитку біосфери і лежить ключ до розумного природокористування. У наші дні особливу актуальність здобуває вчення В. Вернадського про перехід біосфери в ноосферу, що може послужити основою фундаментальних досліджень екологічних проблем.
Вернадський ще у 1913 році зовсім виразно, коротко, надзвичайно цікаво і змістовно охарактеризував геохімічну діяльність людства. Він писав: "В останні століття з'явився новий фактор, що збільшує кількість вільних хімічних елементів, переважно газів і металів, на земній поверхні. Фактором цим є діяльність людини".
Продовжуючи діяльність живої речовини, людина здійснює такі хімічні реакції, яких не було раніш на Землі. Виділяється в чистому вигляді залізо, олово, свинець, алюміній, нікель і багато інших хімічних елементів. Кількість металів, що добуваються і виплавляються людиною, досягає колосальних розмірів і зростає з кожним роком. Ще більш значний видобуток пальних корисних копалин.
Ще більший вплив робить людина повною зміною образу Землі, що робиться ним в усе більших і більших розмірах у міру розвитку культури і поширення впливу культурного людства. Земна поверхня перетворюється у міста і культурну землю, і різко змінює свої хімічні властивості.
Змінюючи характер хімічних процесів і хімічних продуктів, людина виконує роботу космічного характеру. Вона з кожним роком є усе більш значним фактором у мінеральних процесах земної кори і мало - помалу змінює їхній напрямок" (В.І.Вернадський).
В. Вернадський наполегливо підкреслював зв'язок планетних і космічних процесів. Він писав: "У нашому сторіччі біосфера одержує зовсім нове розуміння. Вона виявляється як планетарне явище космічного характеру. Людство як жива речовина нероздільно пов'язане з матеріально-енергетичними процесами визначеної геологічної оболонки Землі - з її біосферою. Воно не може фізично бути від неї незалежним на жодну хвилину".
Тут очевидне прагнення наукової думки знайти єдність природних і соціально-історичних процесів, побачити і проаналізувати хід взаємного впливу . У цих цілях Вернадський виділив особливий етап у розвитку біосфери, зв'язаний із соціальною діяльністю людини.
Геологічна роль людини недооцінювалася вченими. Вернадський виявив деякі геохімічні і загальногеологічні закономірності діяльності людини на планеті. Він зовсім справедливо пов'язував геологічну міць людства з технічним і промисловим прогресом: "Вся історія техніки показує нам, як поступово людина навчилася бачити джерело сили в природних предметах, які здавалися йому мертвими, інертними, непотрібними" (В.І.Вернадський). У 1938 році Вернадський писав: "Ми присутні і життєво беремо участь у створенні в біосфері нового геологічного фактора, не колишнього в ній за потужністю. Створення ноосфери з біосфери є природне явище, більш глибоке і могутнє у своїй основі, ніж людська історія...".
Нема сумніву, що протиріччя між технократичним і екологічним підходом людини до Землі і біосфери буде вирішено на користь останнього, тому що воно засновано на міцній теоретичній базі, що спирається на факти науки, яку Вернадський називав емпіричними узагальненнями.
Суспільство зобов'язане зовсім інакше відноситися до природи: не боротися з нею, як це було в недавньому минулому, не зворушуватися і не ідеалізувати "доброчесну" цивілізовану рівновагу людини з природою, а послідовно поліпшувати свої взаємини з нею, сприяти удосконалюванню механізму цієї гігантської машини.
Не можна відходити від геологічного розуміння біосфери і відповідно геологічного значення людського розуму. Це вже зовсім нове розуміння керуючої планетарної ролі людства.
Людина - вершина космічної еволюції. Вернадський писав: "З появою на нашій планеті обдарованої розумом живої істоти планета переходить у нову стадію своєї історії. Біосфера переходить у ноосферу".
Людина виявляє цю свою здатність не стільки як джерело енергії чи маси, скільки у вигляді специфічного регулятора, що збуджує дію однієї сили природи проти іншої. Саме тут виникає і виявляється "хитрість розуму".
Особливо яскраво і натхненно писав Вернадський про вплив людської діяльності на природу в роботі "Кілька слів про ноосферу", створену в 1943 році: "Образ планети - біосфери - хімічно різко міняється людиною свідомо і головним чином несвідомо. Міняються людиною фізично і хімічно повітряна оболонка суші, усі її природні води. Крім того, людиною створюються нові види тварин і рослин."
Вернадський підкреслював: " Наукова думка людства працює тільки в біосфері й у ході свого прояву зрештою перетворює її в ноосферу, геологічно охоплює її розумом."
Ноосфера є нове геологічне явище на нашій планеті. У ній вперше людина стає найбільшою геологічною силою. Вона може і повинна перебудовувати своєю працею і думкою сферу свого життя, перебудовувати докорінно в порівнянні з тим, що було раніш. Ноосфера - останнє з багатьох станів еволюції біосфери в геологічній історії - стан наших днів".
У дійсності існує лише одна послідовність: біосфера-ноосфера, а механізми, шляхи в космічних, глобальних і регіональних масштабах можуть бути численні і найрізноманітніші. Сьогодні перетворення біосфери в промислових, аграрних і інших цілях здійснюється по-різному і не тільки в результаті технічного втручання людини. Наприклад, все зростаюче число заповідних зон Землі є важливий елемент сучасного періоду перетворення біосфери в ноосферу.
Навчання про ноосферу намічає шляхи використання і розвитку природних сил в інтересах людини, росту продуктивності суспільного виробництва, раціонального природокористування, збереження і розвитку здоров'я населення. Таким чином, інтереси людства лягли в основу концепції Вернадського.
Класичні наукові уявлення Вернадського і їх подальший розвиток у сучасному природознавстві з усією ясністю вказують, що людство стає усе більш могутньою геологічною силою, яка кардинальним образом перетворює біосферу, поверхню планети, навколоземний космічний простір. Але тим самим людство бере на себе відповідальність за продовження і регулювання багатьох найважливіших біосферних процесів і механізмів.
На сьогоднішній день діяльність людини досягла глобальних масштабів впливу на біосферу, змінюючи кругообіг речовин, водний баланс планети, роблячи сильний вплив на ґрунти, рослинність і тваринний світ. Антропогенна діяльність створила нові токсичні джерела забруднення біосфери, що в кінцевому результаті може створити погрозу існування самої людини.
Взаємини Людини і Природи носять складний характер і мають потребу в ретельному і повному вивченні. Успіхи людства в споживанні природних ресурсів залежать від пізнання законів природи і вмілого "їхнього використання. Людство як частина природи може існувати тільки в постійній взаємодії з нею, одержуючи все необхідне для життя.
Людству для свого подальшого існування необхідно піклуватися про збереження навколишнього середовища.. І для цього потрібні великі знання в галузі екології і широке застосування їх у всіх галузях своєї діяльності.
Варто сказати і про значення таких проблем, як зміцнення здоров'я людини, а також боротьба з хронічними захворюваннями, патологічним старінням, освоєння нових екстремальних районів планети і космосу, удосконалювання існування людини в Земних умовах. Зараз актуальні проблеми прісної води, чистого повітря, зеленого покриву планети, забруднення навколишнього середовища, наближення до критичних меж використання рудних і енергетичних ресурсів.
Володимир Іванович був людиною, насамперед носієм розуму. Він вірив, що розум буде панувати на планеті і перетворювати її розумно, завбачливо, без нанесення збитку природі і людям. Він вірив у людину, у її добру волю. "Людство не може робити все, що йому забажається. Воно обмежене у своїх діях, тому що людська історія - не сума випадків. В основних своїх рисах вона закономірна і спрямована. У геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не буде використовувати свій розум і свою працю на самознищення" (В.І.Вернадський).
Володимир Іванович Вернадський вірив у людський розум, йому ніколи не була властивою філософія песимізму. Для цього досить згадати, на якій торжествуючій ноті він закінчив свою наукову творчість. У1944 році, у статті "Кілька слів про ноосферу", він виразив своє переконання в прекрасних перспективах людини і людства: "Зараз ми переживаємо нову геологічну еволюційну зміну біосфери. Ми входимо в ноосферу. Ми вступаємо в неї - у новий стихійний геологічний процес - у грізний час, в епоху руйнівної світової війни".
Вернадському була зрозуміла соціальна природа ноосфери. У1925 році в статті "Автотрофиість людства" він писав: "У біосфері існує велика геологічна, можливо, космічна сила, планетна дія якої звичайно не приймається до уваги в уявленнях про космос, уявленнях наукових чи тих, що мають наукову основу. ... Ця сила є розум людини, спрямована й організована його воля як істоти суспільної"... " Біосфера переходить у новий еволюційний стан - у ноосферу, перетворюється науковою думкою соціального людства". Тому можна дивитися на наше майбутнє впевнено. Воно в наших руках і ми його не випустимо"!
Наш геніальний співвітчизник — перший президент Академії наук України Володимир Іванович Вернадський був у числі перших, хто сприймав Землю як єдиний живий організм, в якому зовсім різні, на перший погляд, процеси у трьох зовнішніх сферах Землі — літосфері, гідросфері й атмосфері — тісно пов'язані між собою.
Володимир Вернадський — великий український натураліст і філософ XX сторіччя. Народився 12 березня 1863 року у Петербурзі в сім'ї українського економіста професора Івана Вернадського, помер 6 січня 1945 року. І за походженням, і за національною самовідданістю Вернадський був українцем, багато зробив для відродження України, її культури і науки* Зокрема, він був організатором і першим президентом Всеукраїнської Академії Наук, Національної книгозбірні України, Комісії з вивчення продуктивних сил України тощо. Всесвітню славу вченому принесли створені ним вчення про біосферу та ноосферу.
В.І. Вернадський одним із перших усвідомив величезний перетворюючий вплив живих організмів на усі три зовнішні оболонки Землі в планетарному масштабі, тісну взаємодію і взаємозалежність усіх форм життя. Це дало йому поштовх до створення всеохоплюючої теорії біосфери, тобто тієї частини зовнішніх оболонок нашої планети, яка безпосередньо пов'язана з існуванням життя на Землі. В.І. Вернадський (1934) дав таке визначення біосфери: "Біосфера являє собою оболонку життя — область існування живої речовини".
Вернадський особливо виділяє перетворюючий вплив на Землю однієї з форм життя — людини — через її розумну діяльність і передбачає швидке зростання глибини і масштабів цього впливу. Природні об'єкти, які вже зазнали впливу людської діяльності, він відносить до "ноосфери" тобто до "сфери розуму" і передбачає, що ноосфера буде швидко розширюватись, охоплюючи все більшу частину Землі — від глибоких її надр до найвищих шарів атмосфери.
У золотий фонд світової науки увійшла робота В.І. Вернадського "Декілька слів про ноосферу", яка з'явилася у 1944 році. Тут у концентрованому вигляді викладено його бачення еволюційно-історичного процесу, перспектив майбуття людства як космічного феномену. Стверджується, що під впливом розвитку науки і пізнання біосфера має стати ноосферою, тобто цариною розуму, де панують закони мудрості й гармонії.
Він писав: "Людство, взяте в цілому, стає могутньою геологічною силою. Й перед ним, перед його думкою та працею, постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого".
В.І. Вернадський вважав, що ноосфера — це такий стан біосфери, в якому мають виявитися розум і спрямована ним праця людини як нова, небувала на планеті, геологічна сила.
Очевидно, що ноосфера в просторі значною мірою перекривається з біосферою, але не тотожна їй. Темпи розвитку ноосфери незрівнянно вищі від темпів змін біосфери.
Але життя на Землі безпосередньо залежить також від низки космічних факторів, найголовнішим (але далеко не єдиним) з яких завжди вважалось випромінювання Сонця. Усвідомлення перетворюючого впливу життя на одне з космічних тіл — планету Земля і безпосередній зв'язок земного життя з космічними факторами дозволили В.І. Вернадському висловити свою всесвітньовідому тезу: життя на Землі — явище космічне. На його думку, зародки життя заносяться з космосу на всі планети, які виникають у Всесвіті, а далі, за сприятливих умов, різні форми життя можуть еволюціонувати, урізноманітнюватись і вдосконалюватись — залежно від конкретних умов даної планети, посилаючи в свою чергу зародки життя у космос на усі інші планети Всесвіту.
Зародки теорії біосфери і усвідомлення взаємозв'язку багатьох процесів у зовнішніх оболонках Землі були вже в роботах попередників. Але таку цілісну й завершену систему уявлень про "космізм життя" В.І. Вернадський сформулював у своїх творах вперше в історії людства.
Навколишнє середовище — це необхідний для буття людства простір, що піддається впливу суспільства, яке у ньому живе. Його (середовище) частково дає природа і почасти створює сама людина.
Область існування живих організмів на Землі називають біосферою (сферою життя). Вчені по-різному трактують це поняття в залежності від того, на що спрямований акцент при вивченні екологічних проблем. Але основним, мабуть, є вчення В. І. Вернадського про розуміння сутності навколишнього середовища. Вперше цей термін вжив австрійський геолог Е. Зюсс у 1875 р., але поширився він після видання в 1926 р. праці нашого видатного вченого В. Вернадського «Біосфера». Він був у числі перших, хто сприймав Землю як єдиний живий організм, в якому зовсім різні, на перший погляд, процеси у трьох зовнішніх сферах землі — літосфері, гідросфері й атмосфері — тісно пов’язані між собою.
В. І. Вернадський народився 12 березня 1863 року у Петербурзі в сім’ї українського економіста, професора Івана Вернадського. Він навчався в Петербурзькому університеті, коли там викладали великі вчені В. В. Докучаєв, Д. І. Менделєєв, М. П. Вагнер та інші. Вернадський багато зробив для відродження України, її культури і науки. Зокрема, він був організатором і першим президентом Всеукраїнської академії наук, Національної книгозбірні України, Комісії по вивченню продуктивних сил України тощо. Всесвітню славу вченому принесли створені ним вчення про біосферу та ноосферу.
Відповідно до його визначення середовище, що оточує сучасну людину, можна умовно розділити на природну — біосферу і штучну — ноосферу, тобто знову створену (або перетворену) людиною (господарське освоєння території, підприємства, населені пункти і т.д.).
Біосфера, на думку вченого, складається із семи взаємопов’язаних речовин: живого, біогенного, косного, біокосного, радіоактивного, космічного, розсіяних атомів. Скрізь в її межах зустрічаються або сама жива речовина, або сліди її біохімічної діяльності. Атмосфера, вода, нафта, вугілля, вапняки, глини та їх похідні створені живою речовиною планети. Існуючі верхні шари земної кори в інші геологічні епохи були перероблені живими організмами. Найпростішою структурою сучасної активної частини біосфери є біогеоценоз.
В. І. Вернадський одним із перших усвідомив величезний перетворюючий вплив живих організмів на всі три зовнішні оболонки Землі в планетарному масштабі, тісну взаємодію і взаємозалежність усіх форм життя. Це дало йому поштовх до створення всеохопної теорії біосфери, тобто тієї частини зовнішніх оболонок нашої планети, які безпосередньо пов’язані з існуванням життя на Землі.
В 20-х рр. минулого століття в працях Вернадського було розроблено уявлення про біосферу як глобальну єдину систему Землі, де весь основний хід геохімічних та енергетичних перетворень визначається життям. Раніше більшість процесів, що міняли в ході геологічного часу вид нашої планети, розглядалися як чисто фізичні, хімічні або фізико-хімічні явища. Вернадський вперше створив вчення про геологічну роль живих організмів, показав, що діяльність живих істот є головним фактором перетворення земної кори. У 1934 році В. І. Вернадський дав визначення біосфери: «Біосфера являє собою оболонку життя — область існування живої речовини»[1]. Вернадський довів, що живі організми відіграють дуже важливу роль у геологічних процесах, які формують обличчя Землі. Хімічний склад сучасних атмосфери та гідросфери зумовлений життєдіяльністю організмів. Велике значення мають організми також для формування літосфери — більшість порід, і не лише осадових, а й таких, як граніти, так чи інакше пов’язані своїм походженням з біосферою. «Якби на Землі не було життя, — писав учений, — обличчя її було б таким же незмінним і хімічно інертним, як нерухоме обличчя Місяця, як інертні уламки небесних світил»[2]. Його ідеї в повній мірі були оцінені лише в другій половині ХХ століття, з виникненням концепції екосистем.
Всю сукупність організмів на планеті Вернадський назвав живою речовиною, яка характеризується сумарною масою, хімічним складом та енергією. Про роль живих організмів на Землі Вернадський писав: «Можна без перебільшення стверджувати, що хімічний стан зовнішньої кори нашої планети, біосфери, повністю знаходиться під впливом життя, визначається живими організмами, безсумнівно, що енергія, яка надає біосфері її звичайний вигляд, має космічне походження. Вона виходить із Сонця в формі променя енергії. Але безпосередньо живі організми, сукупність життя перетворюють цю космічну променеву енергію в земну, хімічну і створюють нескінченне різноманіття нашого світу. Це живі організми, які своїм диханням, своїм живленням, своїм метаболізмом, своєю смертю і своїм розкладом, постійним використанням своєї речовини, а головне, тривалою сотні мільйонів років, безперервною зміною поколінь, своїм народженням, розмноженням породжують одне із величних планетних явищ, яке не існує ніде, крім біосфери».
На думку вченого, неминучий єдино правильний підхід до біосфери як до цілісної глобальної екологічної системи, яка володіє певною структурою та стійкістю, властивими їй особливостями формування та розвитку. Таке поняття біосфери особливо важливе тепер, коли техногенний вплив людини на природу досягнув небувалих масштабів та може викликати планетарні зміни в середовищі існування людини.
У межах біосфери практично кожний елемент проходить через ланцюг живих організмів, включається в систему біогеохімічних перетворень. Так, весь кисень планети — продукт фотосинтезу — поновлюється через кожні 2000 років, а всі вуглекислоти — через 300 років. Однак жива речовина відрізняється від неживої надзвичайно високою активністю, зокрема, дуже швидким кругообігом речовин. Вся жива речовина біосфери оновлюється в середньому за вісім років. Біомаса Світового океану відновлюється за 33 дні, його фітомаса — щодня, фітомаса суші — приблизно за 14 років через більшу тривалість життя наземних рослин.
Біохімічна функція біосфери розглядається Вернадським як загальний прояв життя на Землі. Жоден окремо взятий вид організмів не може виконати цю роль. Для забезпечення всього різноманіття форм біогенної міграції хімічних елементів необхідним був розвиток певного комплексу організмів. Звідси виникає проблема еволюції біосфери як єдиного цілого в процесі історико-геологічного розвитку нашої планети.
Слід врахувати, що життєдіяльність тварин, рослин і мікроорганізмів супроводжується безперервним обміном речовин між організмами та середовищем, внаслідок чого всі хімічні елементи земної кори, атмосфери й гідросфери багаторазово входили до складу тих чи інших організмів. Підраховано, що вся вода планети проходить цикл розщеплення в рослинних клітинах і відновлення в рослинних і тваринних організмах, тобто оновлюється біосферою приблизно за 2 млн років.
Узагальнюючи результати досліджень у галузі геології, палеонтології, біології та інших природничих наук, В.Вернадський дійшов висновку, що біосфера — це «стійка динамічна система, рівновага, що встановилася в основних своїх рисах … з археозою й незмінно діє протягом 1,5—2 мільярдів років». Він довів, що стійкість біосфери за цей час виявляється в сталості її загальної маси (близько 1019 т), маси живої речовини (1015 т), енергії, зв’язаної з живою речовиною (1018 ккал), і середнього хімічного складу всього живого. Стійкість біосфери Вернадський пов’язував з тією обставиною, що «функції життя в біосфері — біогеохімічні функції — незмінні протягом геологічного часу». Всі функції живих організмів у біосфері (утворення газів, окисні й відновні процеси, концентрація хімічних елементів тощо) не можуть виконуватися організмами якогось одного виду, а лише їх комплексом. Звідси випливає надзвичайно важливе положення, розроблене Вернадським: біосфера Землі сформувалася з самого початку як складна система, з великою кількістю видів організмів, кожен з яких виконував свою роль у загальній системі. Без цього біосфера взагалі не могла б існувати, тобто стійкість її існування була відразу започаткована її складністю.
Вернадському належить відкриття такого основного закону біосфери: «Кількість живої речовини є планетною константою з часів архейської ери, тобто за весь геологічний час». Протягом цього періоду живий світ морфологічно змінився невпізнанно, але такі зміни помітно не вплинули ні на кількість живої речовини, ні на її середній валовий склад. Справа тут у тому, як вважає Вернадський, що «в складі організованості біосфери відбувались в межах живої речовини лише перегрупування хімічних елементів, а не докорінні зміни їх складу й кількості»[3].
Таким чином, сучасна біосфера є результатом довгого історичного розвитку всього органічного світу в його взаємодії з неживою природою. В процесі цього розвитку в біосфері виникла складна сітка взаємопов’язаних процесів та явищ. Завдяки взаємодії абіотичних та біотичних факторів біосфера перебуває в постійному русі та розвиткові. Вона пройшла значну еволюцію з часу появи людини, тобто за останні 2—3 млн років. Проте якщо спочатку за своїм впливом на природу людина могла розглядатися лише як один із другорядних факторів, в міру розвитку цивілізації та росту її технічної оснащеності її роль стала порівняльною з дією великих геологічних процесів. Ця обставина заставляє якнайсерйозніше ставитися до можливих віддалених наслідків як виробничої, так і природоохоронної діяльності людини.
Вернадський особливо виділяє перетворювальний вплив на Землю однієї з форм життя — людини — через її розумну діяльність і передбачає швидке зростання глибини і масштабів цього впливу. В результаті техногенної діяльності людини біосфера Землі докорінно перетворюється та стає, за визначенням Вернадського, ноосферою — «сферою розуму», вона охопить все більшу частину Землі — від глибоких її надр до найвищих шарів атмосфери.
Термін «ноосфера» (з грецьк. — сфера розуму) запровадив видатний французький філософ і природознавець П. Тейяр де Шарден[4]. Наповнив його змістом і розвинув Вернадський. Зміст його концепції такий: впливати на природу, змінювати біосферу слід особливо раціонально, думаючи не про сьогоднішні вигоди, а про майбутні наслідки. Обов’язковою умовою діяльності людини, за Вернадським, як і раніше, має залишатися сприятливий стан біосфери, адже людина, як і інші живі істоти Землі, пристосована лише до тих природних умов, до тих сполучень природних агентів, у яких вона виникла й живе. В іншому середовищі, якісно відмінному від цього, люди жити не можуть. Біосфера, що сформувалася еволюційно як складова частина космічної організації матерії і з якою нерозривно пов’язана людина, має бути збережена на благо людей. Саме в цьому полягає сенс ноосфери — не стихійне руйнівне втручання в природу, а науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя і щастя людей.
1944 року вийшла праця В. І. Вернадського «Декілька слів про ноосферу», у якій він у концентрованому вигляді виклав своє бачення еволюційно-історичного процесу, перспектив майбуття людства як космічного феномену. Стверджується, що під впливом розвитку науки і пізнання біосфера має стати ноосферою, тобто цариною розуму, де панують закони мудрості й гармонії.
В. І. Вернадський вважав, що ноосфера — це такий стан біосфери, в якому мають виявитися розум і спрямована ним праця людини як нова, небувала на планеті, геологічна сила. Він визначив кілька загальних умов, які необхідні для створення ноосфери:
людство має стати єдиним в економічному та інформаційному відношеннях;
ноосфера — явище всепланетне, тому людство повинне прийти до цілковитої рівності рас, народів незалежно від кольору шкіри й інших відмінностей;
ноосфера не може бути створена до припинення війн між народами.
Очевидно, що ноосфера в просторі значною мірою перекривається біосферою, але не тотожна їй. Темпи розвитку ноосфери незрівнянно вищі від темпів змін біосфери.
Але життя на Землі безпосередньо залежить також від низки космічних факторів, найголовнішим (але далеко не єдиним) з яких завжди вважалось випромінювання сонця. Усвідомлення перетворюючого впливу життя на одне з космічних тіл — планету Земля і безпосередній зв’язок земного життя з космічними факторами дозволили Вернадському висловити свою всесвітньо відому тезу: життя на Землі — явище космічне. На його думку, зародки життя заносяться з космосу на всі планети, які виникають у Всесвіті, а далі, за сприятливих умов, різні форми життя можуть еволюціонувати, урізноманітнюватись і вдосконалюватися залежно від конкретних умов даної планети, посилаючи в свою чергу зародки життя у космос на усі інші планети Всесвіту.
Таку цілісну й завершену систему уявлень про «космізм життя» В. І. Вернадський сформулював у своїх творах вперше в історії людства, хоча зародки теорії біосфери і усвідомлення взаємозв’язку багатьох процесів у зовнішніх оболонках Землі були вже в роботах попередників.
Володимир Іванович Вернадський - український учений-натураліст і мислитель-енциклопедист, заснував учення про біосферу і ноосферу, генетичну мінералогію, геохімію; теоретик наукознавства й організатор науки; провідний співзасновник і перший президент Української академії наук (1918-1921). За В.І. Вернадським, наука про природу є водночас і наукою про людину. Був філософом у науці і вченим у філософії.
Розробив учення про біосферу як особливу геологічну оболонку Землі. Найголовнішою у філософській творчості В.І. Вернадського є ідея переходу біосфери в ноосферу. Виникнення ноосфери BJ. Вернадський пов'язував, зокрема, з виходом широких народних мас на арену творення історії, демократизацією державного ладу.
Декілька слів про ноосферу
1. Ми наближаємося до вирішального моменту в Другій світовій війні. Вона відновилася в Європі після 21-річної перерви - в 1939 р. - і триває в Західній Європі п'ять років, а в нас, у Східній Європі, три роки. На Далекому Сході вона відновилася раніше - в 1931 р. - і триває вже 13 років.
В історії людства й у біосфері взагалі війна такої потужності, тривалості й сили - небувале явище.
До того ж їй передувала тісно з нею пов'язана причинно, але значно менш потужна, Перша світова війна з 1914 по 1918 р.
У нашій країні ця Перша світова війна привела до нової - історично небувалої - форми державності не тільки у сфері економічній, а й у сфері національних прагнень.
З погляду натураліста (я думаю, й історика), можна й треба розглядати історичні явища такої потужності як єдиний великий земний геологічний, а не тільки історичний процес.
Перша світова війна 1914-1918 pp. особисто в моїй науковій праці відобразилася вирішально. Вона докорінно змінила моє геологічне світорозуміння.
В атмосфері цієї війни я підійшов у геології до нового для мене й для інших тоді забутого розуміння природи - до геохімічного й біогеохімічного, яке охоплювало неживу й живу природу під одним і тим самим кутом зору.
2. Я провів роки Першої світової війни в безперервній науково-творчій роботі: неухильно продовжую її в тому самому напрямі й дотепер.
28 років тому, в 1915 p., у Російській академії наук у Петрограді була утворена академічна Комісія з вивчення продуктивних сил нашої країни, так званий КВПС (головою якого я був), яка відіграла помітну роль у критичний час Першої світової війни. Тому що для Академії наук зовсім зненацька в розпалі війни з'ясувалося, що в царській Росії не було точних даних про так звану тепер стратегічну сировину, і нам довелося швидко зводити воєдино розпорошені дані й покривати недоліки нашого знання.
Підходячи геохімічно й біогеохімічно до вивчення геологічних явищ, ми охоплюємо всю навколишню природу в одному й тому самому атомному аспекті. Це саме - несвідомо для мене - збігалося з тим, що, як виявилося тепер, характеризує науку XX ст. і відрізняє її від минулих століть. XX століття є століттям наукового атомізму.
Всі ці роки, де б я не був, я був охоплений думкою про геохімічні й біогеохімічні вияви в навколишній щодо мене природі (у біосфері). Спостерігаючи її, я водночас спрямував інтенсивно й систематично в цей бік і своє читання, і своє міркування.
Одержувані мною результати я викладав поступово, як вони складалися, у вигляді лекцій і доповідей, у тих містах, де мені довелося в той час жити: в Ялті, у Полтаві, у Києві, у Сімферополі, у Новоросійську, в Ростові та інших.
Крім того, майже всюди - в усіх містах, де мені довелося жити, - я читав усе, що можна було в цьому аспекті, у широкому його розумінні, дістати.
Стоячи на емпіричному ґрунті, я залишив осторонь, скільки міг, будь-які філософські шукання й намагався спиратися тільки на точно встановлені наукові й емпіричні факти й узагальнення, зрідка допускаючи робочі наукові гіпотези. Це треба мати на увазі надалі.
У зв'язку з усім цим у вивченні життя я ввів замість поняття "життя" поняття "живої речовини", що зараз, мені здається, міцно закріпилося в науці. "Жива речовина" є сукупністю живих організмів. Це не що інше, як наукове, емпіричне узагальнення всіх відомих і легко й точно спостережуваних незліченних, емпірично безперечних фактів.
Поняття "життя" завжди виходить за межі поняття "жива речовина" у галузі філософії, фольклору, релігії, художньої творчості. Це все відпало в "живій речовині".
3. У гущі, в інтенсивності й у складності сучасного життя людина практично забуває, що вона сама і все людство, від якого вона не може бути відокремлена, нерозривно пов'язані з біосферою - з певною частиною планети, на якій вони живуть. Вони - геологічно закономірно пов'язані з її матеріально-енергетичною структурою.
У спільному житті зазвичай про людину говорять як про індивідуума, що вільно живе, пересувається на нашій планеті та вільно будує свою історію. Дотепер історики, взагалі вчені гуманітарних наук, а певною мірою й біологи, свідомо не зважають на закони природи біосфери - тієї земної оболонки, де тільки може існувати життя. Стихійно людина від неї невідокремлювана. І ця нерозривність тільки тепер починає перед нами з'ясовуватися.
Насправді, жоден живий організм у вільному стані на Землі не перебуває. Всі ці організми нерозривно й безперервно пов'язані - насамперед харчуванням і диханням - з навколишнім матеріально-енергетичним середовищем. Поза ним у природних умовах вони існувати не можуть.
Чудовий петербурзький академік, який усе своє життя віддав Росії, Кас-пар Вольф (1733-1794) у рік Великої французької революції (1789) яскраво висловив це в книзі, надрукованій німецькою мовою в Петербурзі, "Про особливу й дієву силу, яка властива рослинній і тваринній субстанціям". Він спирався на Ньютона, а не на Декарта, як більшість біологів у його час.
4. Людство, як жива речовина, нерозривно пов'язане з матеріально-енергетичними процесами певної геологічної оболонки Землі - з Ті біосферою. Воно не може фізично бути від неї незалежним ні на хвилину.
Поняття "біосфери", тобто "області життя", було введено в біологію Ламарком (1744-1829) у Парижі на початку XIX ст., а в геології - Е. Зюссом (1831-1914) у Відні наприкінці того самого століття.
У нашому столітті біосфера отримує зовсім нове розуміння. Вона виявляється як планетне явище космічного характеру.
У біогеохімії нам доводиться зважати на те, що життя (живі організми) реально існує не тільки на одній нашій планеті, не тільки в земній біосфері. Це встановлено зараз, мені здається, без сумнівів для всіх так званих земних планет, тобто для Венери, Землі й Марса.
5. У Біогеохімічній лабораторії Академії наук у Москві, нині перейменованої в Лабораторію геохімічних проблем, у співробітництві з академічним Інститутом мікробіології (директор -- член-кореспондент Академії наук В.Л. Ісаченко) ми поставили проблему про космічне життя ще в 1940 р. як поточне наукове завдання.
У зв'язку з воєнними подіями ця робота була припинена й буде відновлена за першої нагоди.
В архівах науки, у тому числі й нашої, думка про життя як про космічне явище існувала вже давно. Сторіччя тому, наприкінці XVII ст., голландський учений Христіан Гюйгенс (1629-1695) у своїй передсмертній роботі, у книзі "Космотеорос", що вийшла у світ уже після його смерті, науково висунув цю проблему.
Книга ця була двічі, з ініціативи Петра І, видана російською мовою під заголовком "Книга світобачення" у першій чверті XVIII ст.
Гюйгенс у ній зробив наукове узагальнення, що "життя є космічним явищем, у чомусь суттєво відмінним від косної матерії". Це узагальнення я назвав недавно "принципом Гюйгенса".
Жива речовина за вагою становить незначну частину планети. Очевидно, це спостерігається протягом усього геологічного часу, тобто геологічно вічно.
Вона зосереджена в тонкій, більш-менш суцільній, плівці на поверхні суші в тропосфері - у лісах і в полях - і пронизує весь океан. Кількість її обчислюється частками, що не перевищують десятих часток відсотка біосфери за вагою, щось близько до 0,25 %. На суходолі вона проникає не в суцільних скупченнях на глибину в середньому, ймовірно, менше 3 км. Поза біосферою її немає.
У ході геологічного часу вона закономірно змінюється морфологічно. Історія живої речовини в перебігу часу виражається в повільній зміні форм життя, форм живих організмів, генетично між собою безперервно зв'язаних, від одного покоління до іншого без перерви.
Століттями ця думка виникала в наукових пошуках; у 1859 р. вона нарешті набула обґрунтування у великих досягненнях Ч. Дарвіна (1809-1882) й А. Уоллеса (1822-1913). Вона вилилася у вчення про еволюцію видів - рослин і тварин, у тому числі й людини.
Еволюційний процес властивий тільки живій речовині. У неживій речовині нашої планети немає його виявів. Ті самі мінерали й гірські породи утворювалися в криптозойській ері, як творяться й тепер. Винятком є біокосні природні тіла, завжди пов'язані так чи інакше з живою речовиною.
Зміна морфологічної будови живої речовини, яка спостерігається в процесі еволюції, у ході геологічного часу, неминуче приводить до зміни його хімічного складу. Таке уявлення нині вимагає експериментальної перевірки. Проблема ця поставлена нами в план робіт 1944 р. разом з Палеонтологічним інститутом Академії наук.
6. Якщо кількість живої речовини втрачається перед косною й біокосною масами біосфери, то біогенні породи (тобто створені живою речовиною) становлять величезну частину її маси, йдуть далеко за межі біосфери.
З урахуванням явищ метаморфізму вони перетворюються, втрачаючи будь-які сліди життя, у гранітну оболонку, виходять із біосфери. Гранітна оболонка землі є областю колишніх біосфер. У чудовій за багатьма думками книзі Ламарка "Hydrogeologie" (1802) жива речовина, як я його розумію, була творцем головних гірських порід нашої планети. Ж.Б. Ламарк де Монне (1744-1829) до самої смерті не приймав відкриттів Лавуазьє (1743-1794). Але інший визначний хімік Ж.Б. Дюма, його молодший сучасник (1800- 1884), який багато займався хімією живої речовини, довго дотримувався уявлень про кількісне значення живої речовини в будові гірських порід біосфери.
7. Молодші сучасники Ч. Дарвіна - Д.Д. Дана (1813-1895) і Д. Ле-Конт (1823-1901), два знаних північноамериканських геологи (а Дана до того ж мінералог і біолог) виявили ще до 1859 р. емпіричне узагальнення, яке показує, що еволюція живої речовини йде в певному напрямі.
Це явище Дана назвав "цефалізацією", а Ле-Конт "психозойською ерою". Д.Д. Дана, як і Дарвін, дійшов такої думки, такого розуміння живої природи під час своєї навколосвітньої подорожі, яку він почав через два роки після повернення до Лондона Ч. Дарвіна, тобто в 1838 р., і яка тривала до 1842 р.
Не можна тут не зазначити, що експедиція, під час якої Дана дійшов своїх висновків щодо цефалізації, досліджуючи коралові острови тощо, фактично історично тісно пов'язана з дослідженнями Тихого океану - океанічними подорожами російських моряків, головним чином Крузенштерна (1770-1846). Видані німецькою мовою, вони змусили американця Джона Рейнольдса (адвоката) домагатися організації такої самої американської першої морської наукової експедиції. Він почав домагатися цього в 1827 р., коли з'явився опис експедиції Крузенштерна німецькою мовою. Тільки в 1838 р., через одинадцять років, завдяки його наполегливості, ця експедиція відбулася. Це була експедиція Вількіса (Wilkes), що остаточно довела існування Антарктики.
8. Емпіричні уявлення про спрямованість еволюційного процесу - без спроб теоретично їх обґрунтувати - ідуть глибше, у XVIII ст. Уже Бюффон (1707-1788) говорив про царство людини, в якому вона живе, ґрунтуючись на геологічному значенні людини.
Еволюційна ідея була йому далека. Вона була далека й Л. Агассіцу (1807-1873), який увійшов у науку з ідеєю про льодовиковий період. Агассіц жив уже в епоху бурхливого розквіту геології. Він вважав, що геологічно настає царство людини, але з богословських уявлень висловлювався проти еволюційної теорії. Ле-Конт зазначає, що Дана, який раніше дотримувався думки, близької до Агассіца, в останні роки життя прийняв ідею еволюції в її тоді звичайному, дарвіністському розумінні. Відмінність між уявленнями про "психозойську еру" Ле-Конта й "цефалізацію" Дана зникла.
На жаль, у нашій країні особливо, це велике емпіричне узагальнення дотепер залишається поза кругозором біологів.
Правильність принципу Дана (психозойська ера Ле-Конта), який опинився поза кругозором наших палеонтологів, може бути легко перевірена тими, хто захоче це зробити, завдяки будь-якому сучасному курсу палеонтології. Він охоплює не тільки весь тваринний світ, а й яскраво виявляється й в окремих типах тварин.
Дана вказав, що в ході геологічного часу, говорячи сучасною мовою, тобто протягом двох мільярдів років принаймні, а напевно багато більше, спостерігається (стрибками) удосконалення - зростання центральної нервової системи (мозку), починаючи від ракоподібних, на яких емпірично й установив свій принцип Дана, і молюсків (головоногих) і закінчуючи людиною. Це явище й назване ним цефалізацією. Щоразу утворений рівень мозку (центральної нервової системи) в досягнутій еволюції не йде вже назад, тільки вперед.
9. Визнаючи геологічну роль людини, І.П. Павлов (1854-1929) в останні роки свого життя говорив про антропогенну еру, в якій ми тепер живемо. Він не враховував можливості тих руйнувань духовних і матеріальних цінностей, які ми зараз переживаємо внаслідок варварської навали німців і їхніх союзників, але він правильно підкреслив, що людина на наших очах стає могутньою геологічною силою, яка дедалі зростає.
Така геологічна сила формувалася геологічно тривалий час, для людини зовсім непомітно. З цим збіглася зміна становища (матеріального насамперед) людини на нашій планеті.
У XX ст., вперше в історії Землі, людина пізнала й пронизала собою всю біосферу, завершивши географічну карту планети Земля своїм розселенням по всій її поверхні. Людство своїм життям стало єдиним цілим. Немає жодного клаптика Землі, де б людина не змогла прожити, якби це було їй потрібно. Наше перебування в 1987-1938 рр. на плавучих кригах Північного полюса це яскраво довело. Й одночасно з цим, завдяки потужній техніці й успіхам наукового мислення, завдяки радіо й телебаченню, людина може миттєво говорити в будь-якій частині нашої планети з ким завгодно. Перельоти й перевезення досягли швидкості кількох сотень кілометрів за годину, і на цьому люди ще не зупинилися.
Все це результат цефалізації Дана (1856), зростання людського мозку й праці, яку вона ним скеровує.
У яскравому образі економіст Л. Брентано ілюстрував планетарну значущість цього явища. Він підрахував, що, якби кожній людині дати один квадратний метр і поставити всіх людей поруч, вони не зайняли б навіть усієї площі маленького Боденського озера на кордоні Баварії й Швейцарії.
Інша поверхня Землі залишилася б порожньою від людини. Таким чином, усе людство, разом узяте, становить незначну масу речовини планети. Могутність людини пов'язана не з її матерією, але з її мозком, з її розумом і спрямованою цим розумом її працею.
У геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це й не буде використовувати свій розум і свою працю для самознищення.
10. Геологічний еволюційний процес відповідає біологічній єдності й рівності всіх людей - Homo sapiens і його геологічних предків Sinanthropus та ін., потомство яких для білих, червоних, жовтих і чорних рас - будь-яким чином серед них усіх - розвивається невпинно в незліченних поколіннях. Це - закон природи. Всі раси між собою схрещуються й дають плідне потомство.
В історичному змаганні, наприклад у війні такого масштабу, як нинішня, зрештою, перемагає той, хто цього закону дотримується. Не можна безкарно йти проти принципу єдності всіх людей як закону природи. Я вживаю тут поняття "закон природи", оскільки це тепер все більше входить у життя у галузі фізико-хімічних наук, як точно встановлене емпіричне узагальнення.
Історичний процес на наших очах докорінно змінюється. Вперше в історії людства інтереси народних мас - всіх і кожного - і вільної думки особистості визначає життя людства, яке є мірилом його уявлень про справедливість. Людство, взяте в цілому, стає потужною геологічною силою. І перед ним, перед його думкою й працею, постає питання про перебудову біосфери в інтересах людства, що вільно мислить, як єдиного цілого.
Це новий стан біосфери, до якого ми, не помічаючи цього, наближаємося, і є "ноосферою".
11. У 1922/23 р. на лекціях у Сорбонні в Парижі я взяв за основу біосфери біогеохімічні явища. Частина цих лекцій була надрукована в моїй книзі "Нариси геохімії".
Взявши встановлену мною біогеохімічну основу біосфери за вихідне, французький математик і філософ бергсоніанець Є. Ле Руа у своїх лекціях у Коллеж де Франс у Парижі ввів у 1927 р. поняття "ноосфери" як сучасної стадії, яку геологічно переживає біосфера. Він підкреслював при цьому, що дійшов до такого уявлення разом зі своїм другом, геологом і палеонтологом Тейяром де Шарденом, який працює в Китаї.
12. Ноосфера є новим геологічним явищем на нашій планеті. У ній уперше людина стає найбільшою геологічною силою. Вона може й повинна перебудовувати своєю працею й думкою область свого життя, перебудовувати докорінно порівняно з тим, що було раніше. Перед нею відкриваються ширші творчі можливості. І, може бути, покоління моєї внучки вже наблизиться до їхнього розквіту.
Тут перед нами постала нова загадка. Думка не є формою енергії. Як же може вона змінювати матеріальні процеси? Це питання й дотепер науково не вирішене. Його поставив уперше, наскільки я знаю, американський учений, який народився у Львові, математик і біофізик Альфред Лотка. Але вирішити його він не міг.
Як правильно сказав колись Гете (1749-1832) - не тільки великий поет, а й великий учений, - у науці ми можемо знати лише, як відбулося що-небудь, а не чому й для чого.
Емпіричні результати такого "незрозумілого" процесу ми бачимо навколо нас на кожному кроці.
Мінералогічна рідкість - самородне залізо - виробляється тепер у мільярдах тонн. Самородний алюміній, що ніколи не існував на нашій планеті, виробляється тепер у будь-яких кількостях. Те саме має місце стосовно майже незліченної кількості знову створюваних на нашій планеті штучних хімічних сполук (біогенних культурних мінералів). Маса таких штучних мінералів безупинно зростає. Вся стратегічна сировина належить до них.
Зовнішній вигляд планети - біосфера - хімічно різко змінюється людиною свідомо й головним чином несвідомо. Змінюються людиною фізично й хімічно повітряна оболонка суходолу, всі її природні води.
У результаті зростання людської культури в XX ст. дедалі більш різко стали змінюватися (хімічно й біологічно) прибережні моря й частини океану. Людина повинна тепер вживати все більше й більше заходів для того, щоб зберегти для майбутніх поколінь морські багатства, які нікому не належать.
Більше того, людиною створюються нові види й раси тварин і рослин.
У майбутньому перед нами постають як можливі казкові мрії: людина прагне вийти за межі своєї планети в космічний простір. І, ймовірно, вийде.
У цей час ми не можемо не зважати на те, що в пережитій нами великій історичній трагедії ми пішли правильним шляхом, який відповідає ноосфері.
Історики й державні діячі тільки підходять до окреслення явищ на основі цієї позиції. Дуже цікавий щодо цього підхід до проблеми як історика й державного діяча Уїнстона С. Черчілля (1932).
13. Ноосфера - останній із багатьох станів еволюції біосфери в геологічній історії - стан наших днів. Хід цього процесу тільки починає нам з'ясовуватися з вивчення її геологічного минулого в деяких своїх аспектах.
Наведу кілька прикладів. П'ятсот мільйонів років тому, в кембрійській геологічній ері, уперше в біосфері з'явилися багаті на кальцій скелетні утворення тварин, а рослин - більше двох мільярдів років тому. Це - кальцієва функція живої речовини, нині могутньо розвинена, - була одна з найважливіших еволюційних стадій геологічної зміни біосфери.
Не менш важлива зміна біосфери відбулася 70-110 мільйонів років тому, під час крейдової системи, й особливо третинної. У цю епоху вперше створилися в біосфері наші зелені ліси, всім нам рідні й близькі. Це інша, більша еволюційна стадія, аналогічна ноосфері. Ймовірно, в цих лісах еволюційним шляхом з'явилася людина близько 15-20 млн років тому.
Зараз ми переживаємо нову геологічну еволюційну зміну біосфери. Ми входимо в ноосферу.
Ми вступаємо в неї - у новий стихійний геологічний процес - у грізний час, в епоху руйнівної світової війни.
Але найважливішим для нас є той факт, що ідеали нашої демократії йдуть в унісон зі стихійним геологічним процесом, із законами природи, відповідають ноосфері.
Тому можна дивитися на наше майбутнє впевнено. Воно в наших руках. Ми його не випустимо.
1944 р.