![]() |
![]() |
Категории: АстрономияБиология География Другие языки Интернет Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Механика Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Транспорт Физика Философия Финансы Химия Экология Экономика Электроника |
Розділ 18 ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ЛЮДСТВА…………….………………..292Л. В. Рижак «Філософія як рефлексія духу» Зміст Розділ 1 ФІЛОСОФІЯ, II ПРЕДМЕТ ТА НАУКОВИЙ СТАТУС……………………………………………………….………2 Розділ 2 ФІЛОСОФІЯ, СВІТОГЛЯД, КУЛЬТУРА……………………………………………………………………………..…18 Розділ З СТАРОДАВНЯ ФІЛОСОФІЯ: СТАНОВЛЕННЯ ТРАДИЦІЙ…………………………………………….………34 Розділ 4 БУТТЯ СВІТУ ТА ЛЮДИНИ В АНТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ………………………………………………………….51 Розділ 5 БУТТЯ БОГА, СВІТУ ТА ЛЮДИНИ У ФІЛОСОФІЇ ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ВІДРОДЖЕННЯ…………………………………………………………………………………………………………………………………68 Розділ 6 ПРОБЛЕМА СУБСТАНЦІЇ ТА АБСОЛЮТУ В НОВОЧАСНІЙ ФІЛОСОФІЇ………………………….…..86 Розділ 7 НЕКЛАСИЧНА ОНТОЛОГІЯ ТА ЇЇ ПРОБЛЕМАТИКА…………………………………………………..……..104 Розділ 8 ФІЛОСОФСЬКІ ТРАДИЦІЇ В УКРАЇНІ………………………………………………………………………………..122 Розділ 9 ГНОСЕОЛОГІЧНІ ПАРАДИГМИ НОВОЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ……….………………………………………140 Розділ 10 МОДЕЛІ ПІЗНАННЯ ТА НАУКОВОГО ЗНАННЯ В НОВІТНІЙ ФІЛОСОФІЇ……………….………..157 Розділ 11 ПАРАДИГМИ РОЗВИТКУ НАУКИ: КЛАСИЧНА, НЕКЛАСИЧНА, ПОСТНЕКЛАСИЧНА….……172 Розділ 12 МЕТОДОЛОГІЯ ГУМАНІТАРНОГО ПІЗНАННЯ ТА ЗНАННЯ…………………………………..………..187 Розділ 13 СУБСТАНЦІЙНЕ РОЗУМІННЯ ЛЮДИНИ В НЕКЛАСИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ…………….………………204 Розділ 14 ФУНКЦІОНАЛЬНІ КОНЦЕПЦІЇ СУТНОСТІ ЛЮДИНИ: ДУХОВНИЙ ВИМІР………….…………..222 Розділ 15 СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ: КЛАСИЧНИЙ ПІДХІД І НЕКЛАСИЧНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА…………………………………………………………………………………………………………….…………………..239 Розділ 16 ФІЛОСОФІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ В УКРАЇНІ (ХІХ-ХХІ СТ.)…………………………………………….257 Розділ 17 КУЛЬТУРА ТА ЦИВІЛІЗАЦІЯ: ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ…………………………………….…………..275 Розділ 18 ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ЛЮДСТВА…………….………………..292 Розділ 1 ФІЛОСОФІЯ, II ПРЕДМЕТ ТА НАУКОВИЙ СТАТУС Коло питань: Філософія в системі теоретичного знання. Філософія і наука. Філософські та наукові методи. Визначення філософії. Специфіка предмета філософії та його історична еволюція. Структура філософського знання. Функції філософії. Вивчення філософії зазвичай розпочинається з відповідей на питання: що таке філософія? Яка її проблематика? Для чого існує філософія? Де, коли і чому вона виникає? Відповіді на ці питання є ключем до розуміння специфіки філософського освоєння світу та сутності філософського знання. Філософія виникла майже одночасно в трьох несхожих культурах: давньоіндійській і давньокитайській (VIII—VI ст. до н. е.) та давньогрецькій (VII-V ст. до н. е.). Несхожість Східної (Індія, Китай) та Західної (Греція) культур зумовила своєрідність філософських систем, яка виявляється у способах осягнення світу та репрезентації філософського знання. Незважаючи на особливості філософування в різних культурах, філософія виникає, як наголошував давньогрецький мислитель Аристотель, із подиву та його збереження впродовж життя. Дивуватися, подивляти - це початок розуміння, це розвага й розкіш, властиві інтелектуалові. Професійна риса інтелектуала — дивитися на світ із розплющеними в подиві очима. Все на світі дивне й чудове для широко розплющених зіниць. Дивуватися - це насолода, що не притаманна футболістові, а натомість веде інтелектуала через світ у безнастанному охмелінні візіонера. Його властивість - це здивовані очі. Тому античні народи зображали Мінерву - богиню мудрості - Совою, птахом із завжди засліпленими очима. Здивування - це духовний акт, миттєвий спалах думки, що, як промінь світла, вихоплює зі світу щось, що є та спонукає до роздумів. Як вважає грузинський філософ Мераб Мамардашвілі, філософія починається із здивування, і це справжнє подивування не тому, що чогось немає, а навпаки. Наприклад, немає справедливості, немає миру, немає любові, немає честі, немає совісті тощо. Але не цьому дивується філософ, а тому, що взагалі щось є. Адже дивовижно, що є хоч десь, хоч колись, хоч у когось, наприклад, совість. Так само не дивує відсутність честі чи моралі, а те, що вони є. Дивовижно те, що є дещо, під яким розуміють порядок. Дивовижно, що замість хаосу є порядок, бо, зрештою, мав би бути безлад. Власне, філософування або осмислене міркування починається із запитання: чому саме є порядок, а не хаос? Світ - нехаотичне існування людини. Як навчитися жити у злагоді з цим світом? Очевидно, що людина має впорядковувати розуміння світу для себе, визначати себе та свої перспективи в ньому, можливості досягнення гармонійного існування. З цього й починається філософування. Поняття "філософія" ввели у вжиток греки. Терміни "філософ" і "філософувати" вони використовували вже в VI ст. до н. е. Поняття ж "філософія" для позначення певного типу знання запропонував давньогрецький філософ Платон у IV ст. дон. е. Філософія дослівно означає любов до мудрості. На думку греків, знання та мудрість не тотожні, хоча мудрість не мислима без знань. Зокрема, Платон зазначав, що міркування, де немає знань, нічого не варті . Проте не будь-яке знання є софійним. Невипадково теж давньогрецький філософ Геракліт ще у VI ст. до н. е. наголошував: "Багато знань - це ще не мудрість". У житті людина, як розумна істота, потребує різних видів знань, які слугують їй опорою в життєдіяльності. Вона керується певними цілями, планує та розраховує на певні результати, розвиваючи раціонально-логічне мислення. На думку німецького філософа Мартіна Гайдегера, "розрахунок є прикметною рисою мислення, яке планує та досліджує... Воно безперервно калькулює нові, багатообіцяючі й вигідні можливості. Розрахункове мислення "заганяє" одну можливість за іншою. Воно не може заспокоїтися, щоб задуматися та зосередитись на собі. Розрахункове мислення - це не осмислююче мислення, воно не здатне подумати про смисл усього існуючого" . Отже, як зазначає філософ, існують два типи мислення: розрахункове (раціонально-логічне) та рефлексивне (осмислені роздуми). Щоб людині самоутвердитись у світі недостатньо раціонально-логічного мислення, як і знання, яке воно продукує. Світ, в якому живе людини, є багатоплановим і суперечливим. Взаємодіючи зі світом, людині доводиться постійно розв'язувати проблеми, оцінювати можливості та робити вибір. Це вимагає рефлексивного мислення - осмислюючого обдумування, тобто мудрості. Для прикладу, наведемо малознаний факт із біографії Наполеоне. Поціновуючи достовірні знання, він боготворив науку, науковців і, зокрема, математику. Завоювавши пів-Європи, Наполеон замислив здивувати світ створенням наймудрішого уряду, якого дотепер не було в жодній країні. За його пропозицією, міністрами були призначені: творець нарисної геометрії Гаспар Монжу, член Паризької академії, знаменитий математик Нікола Карно та найуспішніший математик у розв'язанні диференціальних рівнянь Жозеф Лагранж. Названий "математичний" уряд Франції водночас установив і світовий рекорд своєї безпорадності, розваливши господарство імперії за три місяці свого правління. Це - яскравий приклад нетотожності математичного знання й мудрості, зокрема практичної мудрості. Шлях до мудрості пролягає через тривалий процес опанування культурного досвіду народу. Він презентує взірці поведінки, вчинків та життєдіяльності людини. Мудрість, з одного боку, убезпечує людину від прийняття хибних рішень і дій, а з іншого, - дає змогу усвідомити власні помилки, вчитися на них та більше не повторювати їх. Немає людини, яка б не помилялася. Важливо те, що мудра людина здатна критично поставитися до власного досвіду та зробити правильні висновки. Тому український філософ Сергій Кримський визначає мудрість, як "досвідченість", що несе у собі етичну духовність . Життєву мудрість народу в культурі лаконічно фіксують прислів'я, приказки та вірування. Наприклад: "Не лізь поперед батька в пекло" або "Поспішиш - людей насмішиш". У них виражено вдумливе й справедливе ставлення людини до себе та інших людей. При цьому в кожного народу мудрість має своє етнічно-національне забарвлення. Зокрема, в українців мудрість постає як добродійність у всьому: від турботи про людей, убезпечення їх від негараздів до турботи про землю й природу загалом. Це виражено у звертанні, яке, на жаль, призабуте, - добродій, добродійка. Його варто було б відновити у сучасній українській мові. Якщо мудрість є джерелом порад і засобом викриття будь-якої фальші, то нерозумність (глупота) виявляє себе у руйнуванні, підступності та облудній любові. Західна культура виробила своє розуміння мудрості, згідно з яким, мудрість - це мистецтво жити не на шкоду собі та іншим людям, користуючись власним розумом. Перша ознака мудрості, як вважав давньоримський філософ Сенека, не допускати розбіжності між словом і ділом. Мудрість завжди містила в собі етичний аспект, враховуючи цілісність духовного досвіду людства. Тож цілком слушною була й залишається думка відомого італійського художника Леонардо да Вінчі: "Мудрість - донька досвіду". Мудрість не є знанням, яке можна було б завчити та не задумуючись використовувати. Розумна людина набуває мудрості тоді, коли вона опановує рефлексивне мислення, що ґрунтується на критичному оцінковому знанні. Відтак мудрість є результатом особистого пошуку значущих цінностей, як регуляторів життєдіяльності людини на основі знання. Такий шлях осягнення мудрості кожен повинен пройти сам, віднаходячи найважливіші життєві орієнтири для успішного самоствердження. Людина прагне не лише успіху, але й щастя, вона прагне жити мудро, не порушуючи гармонію. А звідси і любов до мудрості, яка дає змогу гармонізувати стосунки зі світом людей та речей. Мудрість формується тоді, коли розум опановує знання загального та необхідного, віднаходить універсальні основи буття світу, а також способи його пояснення та розуміння. "В ідеалі" філософія - мудрість, реально ж вона - постійне прагнення до мудрості, пристрасне бажання оволодіти нею. Платон у діалозі "Банкет", розмірковуючи про мудрість, наголошував, що вона - "щось споконвіку божественне". Тому "з богів ніхто не займається філософією і не бажає стати мудрим, оскільки боги і так вже мудрі; та й взагалі, хто мудрий, до мудрості не прагне". Невігласи ж, які цілком задоволені собою, теж не потребують філософії. Займаються ж філософією ті, хто перебувають посередині між мудрецями і невігласами, а сама мудрість — це одне із найпрекрасніших благ на світі. Філософія ж є шляхетною, благоговійного любов'ю до мудрості . Ці розмірковування стосуються етимології поняття "філософія". Тепер розглянемо специфіку знання, яке означував цей термін. Філософія, за Платоном, є "теорією взагалі". Вона виникає та формується як узагальнююча форма раціонально-поняттєвого знання, в якій людина прагне осмислити реальність в її цілісності та значущості для себе. Реальність постає об'єктом філософського мислення. Під реальністю розуміють наявне буття системи "людина-світ", її можливості як у минулому/ так і в майбутньому. Людина виокремлюється в системі "людина-світ" як особливе буття, ознаками якого є здатність мислити, пізнавати, любити та ненавидіти, радіти та сумувати, бути щасливого чи знедоленою тощо. Саме здатність розмірковувати, здатність заглиблюватися в себе, щоб досягти злагоди з собою й зрозуміти, у що вона вірить, що вона дійсно цінує і що ненавидить, на думку іспанського філософа Хосе Ортеги-і-Ґасета, вирізняють людину як особливу істоту зі світу. Тому людину цікавить світ не сам собою, а у взаємозв'язках та взаємодії з людиною. Людина живе і реалізовує себе в різноманітних світах: природному, соціальному та духовно-культурному. Система "людина-світ" багатовимірна і спонукає людину осмислювати її як цілісність. Філософія репрезентує цілісність буття людини в світі завдяки тому, що досліджує систему "людина-світ" не лише як даність, але й як смисложиттєвий горизонт самоутвердження людини. Світ для людини є не тільки сферою адаптації, але й самореалізації, він відкритий для здійснення її творчих задумів. З'ясовуючи, що таке людина, в чому її призначення, яке її ставлення до природи, суспільства та інших людей, філософія утверджує духовність людини та формує її гуманістичну життєву позицію. Водночас людина може розглядати реальність не лише з погляду того, чим вона є, але й для чого вона є. Освоюючи реальність, людина накопичувала різні види знань. Так, уже давньогрецькі філософи виокремлювали такі види знання, які включала філософія на момент виникнення: емпіричне - це предметно-практичне чи інструментальне знання (як сукупність умінь, навичок у конкретній матеріально-виробничій чи побутовій сфері); епістемне - воно містить елементи наукового знання, яке існує в поняттєвій формі; це знання загального, які "звільнені" від конкретно-чуттєвого змісту. Цей вид знання представлений математикою Піфагора, геометрією Евкліда, методами обчислення площ і об'ємів Архімеда, астрономією Птолемея тощо. Емпіричне та епістемне знання - це прагматичне знання, яке слугує опорою людини в її перетворюючій діяльності задля досягнення успіху. Як слушно зауважив X. Ортеґа-і-Ґасет, "якби філософ мав справу тільки з об'єктами, то філософія назавжди б лишилась примітивною. Але, побіч речей, досліджувач натрапляє на думки інших, на увесь набуток людських розмислів, незліченні стежини переднішніх розвідок, віхи шляхів, прокладених крізь проблематичний праліс, що зберіг свою незайманість, попри безнастанне силоміття" . Тому поряд із прагматичним знанням виникає потреба у знанні особливого роду: що таке світ за своєю природою? Що таке людина? Що таке істина, добро, краса, справедливість, щастя? Таке знання не є прагматичним. Воно виражає сенс людського буття в світі та є опорою людини в її духовних прагненнях. Отож, формується ще один вид узагальненого знання "софія". С о ф і й н е знання, за Платоном, має своїм предметом "умоосяжне та невидиме". Його учень Аристотель (IV ст. до н. е.) визначав філософію як знання про "першопричини, праоснови дійсності". Утвердження філософії започаткувало відокремлення всього наявного раціонально-поняттєвого знання від художньо-образного. Тож філософія включала не лише софійне знання, але і все наявне наукове знання, охоплювала всі існуючі на той час галузі знань. У такій формі вона проіснувала фактично до XVIII ст. Через нерозвиненість науки межі між філософією та наукою були нечіткими, розмитими, що породжувало ілюзію тотожності наукового та філософського знання. Аристотель, зокрема, називав філософію "першою із наук". А, починаючи з XVII ст. і впродовж XVIII ст., філософію трактували як "науку наук", "царицю наук". У цьому був свій сенс, бо наука розвивалася в лоні натурфілософії, а філософія була тісно пов'язана з наукою. Наприклад, у той час для характеристики вченого зазвичай використовували два терміни "філософ" і "натураліст". Але їх було недостатньо, щоб представити ті глибокі знання, якими вони володіли: від математики, астрономії, фізики до літератури, права, медицини тощо. Вісімнадцяте сторіччя стало рубіжним у розвитку філософії й науки. З натурфілософії найперше виокремилася математика, згодом природничі науки - механіка, фізика, хімія, біологія, а в XIX ст. - гуманітарні: право, історія, народознавство, соціологія, психологія тощо. Відтепер учений не тільки більше не займається одночасно різними науками, але й не може навіть охопити однієї будь-якої наука в усій її цілісності. Його дослідження обмежуються певним колом проблем або навіть однією проблемою. У зв'язку з цим уже в XVIII ст. виникає потреба провести демаркаційну лінію між наукою та філософією. Першою спробою встановити межі наукового та філософського знання стала критична філософія Імануїла Канта. "Якщо це наука, - писав філософ, - то чому ж вона не може здобути собі загального і тривалого визнання, як інші науки? А якщо це не є наука, то яким же чином вона, все-таки прикидаючись наукою, без упину гордо тримається, а людський розсудок підтримує ніколи невгасаючими, але й ніколи нездійсненими надіями?" . Тож конче необхідно, вважає він, з'ясувати природу цієї науки, яка хоче бути уособленням мудрості. У XIX ст. проблему співвідношення науки та філософії ставить і розробляє позитивізм. Філософія, на думку речників позитивізму, повинна постати в іпостасі синтетичної науки, що систематизує та узагальнює результати досліджень спеціальних наук. Початок XX ст. ознаменувався появою культурології (науки про дух), лінгвістики (науки про мову), ергономіки (науки про людську діяльність), кібернетики (науки про управління), інформатики, прогностики (науки про завбачення майбутнього), глобалістики (науки про моделі розвитку людства). Це спричинило нову хвилю дискусій щодо проблеми: чи є філософія наукою? Винятковий розквіт наукового мислення, як зазначав Володимир Вернадський, позначився на ставленні науковців до філософії. Деякі з них стверджували, що "творча і живильна роль філософії для людства закінчилася, і в майбутньому її повинна замінити наука". З'ясовуючи цю проблему, можна стверджувати, що спільним для науки і філософії є об'єкт дослідження: система "людина-світ". У такому розумінні як наукове, так і філософське знання є теоретичним знанням, тобто не обмежується фіксацією та описом одиничних фактів, а обов'язково узагальнює одиничне, прагне до пізнання загального й необхідного та його виразу в поняттях. А тому і філософія, і наука розробляють власні поняттєві мови, завдячуючи яким і стає можливим засвоєння наукових та філософських знань. Без знання поняттєвої мови філософії не можна зрозуміти змісту філософської думки. Щоправда, знання філософських понять не вичерпує змісту філософії. Щоб його осягнути, потрібно розмірковуюче мислення — філософську рефлексію. 5 ^Філософія і наука прагнуть логічно обґрунтовувати свої твердження, доводити та вибудовувати цілісну систему знання. Вони розробляють методи (способи пізнання та розуміння світу й людини), їм притаманний вільний пошук істини. Все це дає підстави говорити про науковий статус філософії. Незважаючи на близькість науки та філософії, все ж вони не тотожні. Ще Ґотфрід Ляйбніц (відомий німецький філософ і математик XVII ст.) дав визначення тотожності, згідно з яким дві множини тотожні, коли всі властивості однієї водночас є властивостями іншої і навпаки. Отож, філософія і наука є специфічними типами знання, а тому кожна має свої особливі риси. Наука вивчає реальність, систему "людина-світ" частинами, у певному розрізі. Кожна наука має свій предмет - те, про що наука знає дещо. Її предмет, зазначає Олександр Кульчицький, чітко окреслює ділянку дослідження. На предмет науки, певним чином, вказує вже її назва: скажімо, зоологія чи геологія (з грецької мови: "зоо" - тварина, "гео" - земля, "логія" - від "логос" - слово, поняття) — це науки про тварин чи про землю, земну кору. Тому стосовно більшості наук порівняно легко можна визначити, чим вони цікавляться і що досліджують. Інша річ із предметом філософії. Термін "філософія" не розкриває того, на що звернена "мудрість" або який її предмет. Аналізуючи різноманітні дефініції філософії, О. Кульчицький доходить висновку, що якщо предмет філософії не названо і він не осягнений остаточно, то це тому, що він близький до всіх предметів пізнання, взятих разом, охоплює всі предмети, сягаючи водночас у їхню позаявищну суть. Отже, предметом філософії є цілісність буття системи "людина-світ". Оскільки цілісність не дана, то вона є предметом пошуку. Справді, вивчаючи ціле в його частинах, ми не пізнаємо цілого як такого. Бо воно не є простою сумою частин. Це аналогічно тому, коли людина потрапляє в незнайоме місто. Навіть якщо вона пройде всіма вулицями й огляне всі будівлі, все ж у неї не буде цілісного уявлення про місто. Цілісне ж бачення міста дає план. Так само й науки про природу (фізика, хімія, біологія тощо), суспільство (історія, народознавство, правознавство та інші), людину (психологія, фізіологія, культурологія тощо), вивчаючи частини дійсності не цікавляться їхнім відношенням до інших частин. Для філософії однаково важливе як знайомство з розмаїтою реальністю, так і розуміння зв'язків у ній. Як справедливо зазначає Семен Франк: "Філософія прагне пізнати буття і життя як ціле - предмет, який не вивчає жодна наука" . На такому підході наголосив Президент Міжнародного організаційного комітету філософського конгресу Пітер Кемп (м. Сеул, 2008). "Вчені мають спеціальні дослідницькі галузі, вони представляють визначені дисципліни, окремі ділянки знання й освіти. Але ми, філософи, не маємо якоїсь однієї вузької спеціальної дисципліни. Ми можемо вести дискусії не лише з дослідниками різних галузей, але й з техніками, митцями, моралістами тощо. Ми можемо заходити до їхніх галузей, але наша активність не належить до жодної з них. Ми є скрізь і одночасно ніде. Наша сила не в тому, щоб мати справу з окремою ділянкою дослідження чи мислення, і не в тому, щоб продукувати результати, працюючи у таких відокремлених ділянках; наша сила у нашій здатності промовляти раціонально про все, беручи до уваги роль всього в цілому" . Безперечно, головною властивістю кожної науки є спеціалізація, чітке розмежування та виокремлення сфер дійсності, які вона прагне дослідити. Прикметними рисами філософського знання є його універсальність і тотальність, наголошує О. Кульчицький. Філософія, на відміну від інших наук, - це найглибше і найширше знання того загального, що існує, та синтетичне пов'язання його в єдину цілісність буття. Така універсальність філософського пізнання в поєднанні з його тотальністю остаточно створюють таку властивість, яка відмежовує філософію як суцільно-загальне знання від окремих спеціалізованих наук. Універсальність і тотальність як істотні ознаки філософії та філософування не потребують того, щоб кожний філософський твір справді охоплював загальне всіх ділянок дійсності чи намагався пізнати цілісність всесвіту. Як зазначає О. Кульчицький, філософія може обмежитися, незважаючи на свій суцільно-загальний характер, лише одним відтинком дійсності, не перестаючи бути універсальним і тотальним знанням. Ця можливість зазначається і в назвах філософських міркувань, які заздалегідь визначають вужчу ділянку дійсності. Може існувати, наприклад, філософія природи або філософія історії, інакше - історіософія, філософія мови, філософія права тощо. Цю ж думку метафорично висловив і Фрідріх Ніцше: "Філософ прагне, щоб у ньому пролунав загальний відгомін світу з тим, аби виявити його та передати за допомогою понять". Філософія як універсальне знання тісно взаємодіє з наукою. Так, кожна сфера наукового знання використовує поняття "сутність", "явище", "закон", "існування", "причина" тощо. Але, незважаючи на використання цих термінів, жодна із наукових дисциплін не може пояснити їхнього змісту, не може визначити їх, навіть якщо б цього забажала. Це тому, що всі терміни стосуються рівною мірою всіх сфер наукового знання. А отже, щоб з'ясувати зміст цих термінів, необхідно брати не окрему ділянку світу, а світ у цілому та взаємовідношення люди й світу. А це вже - предмет філософії. Будь-яке наукове знання завжди спрямоване на розкриття сутності явищ конкретної сфери дійсності. Філософське ж знання спрямоване на сутність буття, особливістю якого є тотальність, тобто схоплення світу у взаємозв'язках речей і явищ. А світ у сутності взаємозв'язків речей та явищ для філософії постає буттям. Сутністю буття для філософії, його самодостатньою основою є субстанція. Філософія прагне пізнати тотальність буття, виходячи з його остаточних підстав. Якщо наука спирається на емпіричний досвід, описує та нагромаджує факти, що входять у коло її зацікавлень, класифікує їх та віднаходить їхні причини, відкриваючи сутність явищ, то філософія спирається на духовний досвід. Тому для науки недосяжні такі предмети духовного досвіду, як істина, добро, свобода, краса тощо, які не даються у предметно-чуттєвому досвіді людини, але люди зважають на їхнє існування. Предмети духовного досвіду не є емпірично даними, але вони задають орієнтири життєдіяльності людей як значення, які переживаються особистістю, тобто вони окреслюють ціннісний вимір у системі "людина-світ". Отже, філософське освоєння світу, на відміну від наукового, включає в себе пізнання й переживання загальновизнаних у суспільстві значень явищ, об'єктів, подій. Через них життя людини й людства наповнюються смислом, на основі якого вона веде пошуки свого місця в світі. Це означає, що філософське пізнання світу виходить за межі емпіричного досвіду в сферу трансцендентного (умосяжного). Наука опирається на експеримент у доведенні істинності свого знання. Філософські суперечки у такий спосіб не вирішуються. Різниця між філософськими позиціями не може бути ні доведена, ні спростована простим покликанням на емпірично відомі факти. Кожна філософська система явно чи неявно виходить із принципів, що не ґрунтуються на емпіричних фактах. її принципи трансцендентально-гіпотетичні. А тому перевіряти їх на предмет істинності немає сенсу, все, що покладено трансцендентально (суб'єктивно), лежить не в площині істинності, а у вимірах значущості. А тому всі філософські системи принципово неспростовувані, оскільки критерієм їхньої живучості є актуальні вартості. Наука традиційно абстрагується від проблеми вартостей і від оцінкових суджень. Вона описує й досліджує факти самі собою безвідносно до оцінок та інтересів людей. Вона прагне дати і дає об'єктивно-істинне знання. Філософія ж, пояснюючи світу його цілості й тотальності, обов'язково наголошує на значущості цього пояснення. Вона виражає людську зацікавленість у результатах пізнання й осмислює реальність не лише як єдність дійсного й можливого, а ще й як бажаного та належного, тобто покладає перспективу здійснення буттєвого ідеалу людини та суспільства. Саме завдяки оцінковому ставленню людини до світу філософське знання постає світоглядним за своєю природою. Враховуючи цю специфіку філософії, можна визначити її як систему світоглядного універсального знання, спрямованого на тотальність і сутність буття . Якщо наукове знання є особистісно незаінтересованим, тобто його зміст та методи його освоєння є однаковими для всіх науковців, то філософське знання містить ціннісно-особистісну заінтересованість. Воно стимулює критичне ставлення до дійсності, формує альтернативне розуміння проблем. Філософія використовує як раціональні, так і художньо-інтуїтивні методи освоєння світу. Вони є способом трансцендування світу, а не його редукції, яка властива науковим методам, бо філософія веде пошук таємничого, прагне віднайти позаявищну сутність буття. Вона звертається до культурно-історичного досвіду, рефлектує над ним (критично переоцінює вартості культури) і реконструює його систему вартостей. Мірилом філософії є загальнозначущість тих вартостей, які вона репрезентує. Якщо в науці є спадкоємність проблем і прогрес у їхньому розв'язанні, то філософія, як зазначає сучасний американський філософ Річард Рорті, не "прогресує". Кардинальною помилкою традиційного уявлення про філософію є визнання одних і тих самих проблем в історії філософії. Відсутність загальних проблем у ході історії філософії Р. Рорті пов'язує із несумісністю проблем минулого і теперішнього, що виявляється у різних типах світогляду. Підсумовуючи результати порівняння філософського та наукового знання, можемо стверджувати, що філософія ніколи не виникає з науки і завдяки науці, філософія не є тотожна науці, вона має лише науковий статус. Якщо наука є системою об'єктивно-істинного, теоретично обґрунтованого знання, то філософія постає як теоретично сформульований світогляд. Що є предметом філософії? Це одне з найбільш дискусійних питань. Розуміння предмета філософії змінювалося в ході історичного розвитку. В еволюції предмета філософії можна виокремити чотири періоди: 1. Від V ст. до н. е. аж до XVIII ст. філософія фактично включала, крім власне софійних знань, всі існуючі на той час галузі наукових знань: математику, фізику, медицину, історію, політику тощо. А тому виникла ілюзія "універсальності" філософії, безмежності її предмета. Філософію розглядали як універсальну науку, що покликана здійснювати синтез різноманітних людських знань в єдину цілісність. У XVIII ст. відбувається становлення природничих наук та їхнє відокремлення від філософії. Конституювання таких наук починається зі збору емпіричного матеріалу, опису та аналізу окремих речей і явищ. Правда, науки ще не мали власних теоретичних засобів для синтезу здобутих знань. А тому цю функцію продовжувала виконувати філософія, яка ніби підносилась над конкретними науками і була "царицею наук", "наукою наук". Згодом науки переходять до систематизації знань, виробляють свій поняттєво-категоріальний апарат і самі продукують теоретичні висновки. Філософія в ролі "науки наук" починає гальмувати розвиток природознавства. 2. У 30-40-х роках XIX ст. виникають такі раціоналістичні філософські течії, як позитивізм і діалектичний матеріалізм. Вони розглядають філософію як науку, заперечуючи її світоглядний характер. Родоначальник позитивізму Огюст Конт висунув ідею побудови світоглядно нейтральної філософії за образом і подобою спеціальних наук. Філософія повинна стати синтетичною або однорідною наукою, предметом якої має бути систематизація наукових знань та узагальнення їхніх досягнень в ідеї цілого. Аналогічну позицію обстоювала і діалектико-матеріалістична філософія. Згідно з нею, предметом філософії, як науки, є найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення. Цю традицію в XX ст. продовжують такі раціоналістичні течії, як аналітична філософія та критичний раціоналізм. Предметом філософії як науки стає наукознавство. Згідно з аналітичною філософією, предмет філософії - аналіз мови науки. Такий аналіз роблять задля того, щоб елімінувати з науки твердження, що не мають наукового змісту. Якщо аналітична філософія займається проблемою демаркації наукового і позанаукового знання, то критичний раціоналізм головно зосереджувався на проблемах методології розвитку науки. Його речників цікавлять питання нарощування наукового знання, тобто як відбуваються "прориви" в науці до нових ідей, чи є наступність у розвитку наукового знання? Проте розуміння філософії лише як науки обмежує предметний простір її досліджень, елімінує з цього простору людину. Філософію як науку, що покликана виробити науковий метод розв'язання конкретних проблем, з якими стикається людина, обґрунтовує американська філософія - прагматизм. "Метод прагматизму - це насамперед метод залагоджування метафізичних суперечок, що без нього могли б тягтися без кінця. Чи є світ єдиним чи множинним, царює в ньому свобода чи необхідність, є він матеріальним чи духовним? Усі ці запитання однаково правомірні, й суперечки можуть тривати скільки завгодно. Метод прагматизму в подібних випадках намагається витлумачити кожну думку, вказуючи на її практичні наслідки" . Цей напрям прагнув послабити позитивістське світосприймання, пов'язане з успіхами науки. Філософія має поєднувати в собі, з одного боку, наукову лояльність до фактів і схильність рахуватися з ними, а з іншого, - віру в людські цінності. На думку речників прагматизму, людина не повинна беззастережно слідувати науковим істинам, безвідносно до того чи вони гуманні, чи антигуманні. Людині потрібна філософія, яка б розвивала духовність людини, зберігаючи при цьому тісний зв'язок із фактами. На відміну від прагматизму, класичний психоаналіз, який започаткував Зиґмунд Фройд, був спробою перетворення філософи на методологію дослідження дій і поведінки людини та їхню корекцію. А це, своєю чергою, передбачало вивчення структури особи. Річ у тім, що, досліджуючи поведінку, він виявляв такі її характеристики, які неможливо було пояснити особливостями свідомою ставлення людини до світу та до самої себе. За задумом 3. Фройда, призначення методології - раціоналізувати неусвідомлені бажання й потяги та перевести їх у ранг усвідомлених. У такий спосіб свідомість, володіючи механізмами захисту психіки, керує поведінкою індивіда, гальмуючи небажані прояви з погляду культури й соціуму. Зведення філософії до методології соціогуманітарного пізнання спостерігаємо у структуралізмі. Його поява зумовлена тим, що в європейській культурі відбувся розрив між гуманітарним і природничим знанням, який структуралізм прагнув подолати шляхом впровадження в опис явищ культури точних методів, зокрема математичних та кібернетичних. Отже, структуралізм намагався надати гуманітарним наукам статус точних наук. Суть структуралізму, як методу, полягає у виявленні та аналізі структур, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість при перетвореннях і змінах. Структура здатна до трансформацій, має свої власні, суто системні закони самозбереження або збагачення. Структуру можна формалізувати, що дає змогу подавати її у формі логіко-математичних рівнянь або у вигляді кібернетичної моделі. Завдяки структуралізму розпочався період суцільної інтелектуалізації явищ культури. У структуралізмі розмито межі між філософією і наукою, вони взаємно переходять одна в іншу. 3. Наприкінці XIX - на початку XX ст. формується ще одне розуміння предмета філософії. Виникають ірраціоналістичні філософські течії; філософія життя та екзистенціалізм. Вони трактують філософію як життєрозуміння, світогляд, який позбавлений наукового статусу. Микола Бердяєв, російський філософ XX ст., зауважив одну дуже важливу деталь: необхідною умовою позитивної оцінки явища є ореол науковості. Однак у духовному житті не все те, що ненаукове, — неповноцінне. Наприклад, мистецтво. Хіба його цінність вимірюється науковістю? А мораль? Народ може жиги і живе, не задумуючись над науковими засадами моралі. Християнська мораль і її вартості є позанауковими, але від цього вони не менше вартісні. Мірилом науки виступає істина. Проте сама істина не обов'язково повинна бути науковою. Істини на рівні буденної свідомості не передбачають науковості. Крім того, можуть бути моральні, художні істини тощо. Предметом філософії є буттєві істини, життєрозуміння. Філософія, на думку М. Бердяєва, - це особливе мистецтво, яке принципово відмінне від поезії, музики чи живопису. Це - мистецтво пізнання. Філософія, на відміну від мистецтва, творить буттєві ідеї, а не образи. Філософія - це вчення про належне, ідеали або цінності. У такий спосіб філософія дає теоретичне обґрунтування сенсу людського життя. Карл Ясперс, німецький філософ-екзистенціаліст XX ст., писав, що жодна наука не відповідає на питання про сенс життя, це - прерогатива філософії. 4. У 60-70-х роках XX ст. спостерігаємо синтез цих двох підходів у розумінні філософії та її предмета. Явно чи неявно філософію розуміють як теорію світогляду, а її предметом вважають теоретичне обґрунтування сенсу людського буття. Філософські вчення: персоналізм, гуманістичний неопсихоаналіз, філософська герменевтика, комунікативна філософія наголошують на мовно-комунікативних аспектах людського ставлення до дійсності. В останній чверті XX ст. ці філософські течії здійснили перехід до нової філософської парадигми: гуманістичний аналіз сучасних проблем буття людини в світі та з'ясування сенсу культурно-цивілізаційних трансформацій. Сьогодні у філософському дискурсі виявляється прагнення дослідити проблеми людського буття в глобалізованому та наддинамічному світі, запропонувати світоглядні орієнтири гідного життя людини. Філософія, зазначає сучасний італійський філософ Ніколо Абаньяно, — це діалог між вільними людьми, що мають право відстоювати власні позиції стосовно наболілих проблем сьогодення, а також межових питань буття. В усіх аспектах сучасного життя нині виникають проблеми, розв'язання яких вимагає врахування можливостей людини. Людина не все знає і не все може, тому повинна виявляти постійну обачність щодо того, ким вона вибирає бути і що робити, щоб не перетворити свою розумність в оману, а свою свободу - в рабство. У пошуку фундаментальних засад буття людини в світі перед філософією постають найзагальніші питання: що таке світ? Яким є світ? Яке його значення для людини? Вичерпні відповіді на поставлені питання вибудовують особливу систему знань із внутрішніми елементами та зв'язками - філософську систему. Сучасна структура філософського знання включає такі ділянки, як: онтологія, гносеологія, аксіологія. Онтологія - це вчення про буття взагалі. Буття - це гранично широке поняття про існуюче. З'ясовуючи його зміст, філософське знання ставить перед собою в онтології запитання: що таке світ і людина? Що складає фундаментальну основу їхнього існування? Що таке справжнє буття? Відповідь на ці питання філософи шукають у понадявищній сфері буття, тобто поза сферою фізичного. Не випадково для позначення такого знання було запроваджено термін "метафізика"). Його запропонував Андронік із Родоса (І ст. до н. е.), видавець і систематизатор творів Аристотеля, на означення праць філософа, які включали знання поза фізикою. Він називав їх "першою філософією". А тому онтологію впродовж багатьох сторіч ототожнювали з метафізикою. Починаючи з XX ст., під метафізикою розуміють таку ділянку філософії, яка вивчає сутність буття, д ще називають класичною онтологією. Некласична онтологія має значно ширший предмет дослідження і включає метафізику як свою складову. Очевидно, зауважує О. Кульчицький, визначення сутності існуючого невіддільне від способу існування цієї сутності, від розрізнення форм чи постав її існування та способу з'ясування цих форм між собою, тобто від розгляду внутрішньої структури цієї сутності. Все це - коло проблем сучасної онтології, яку можна визначити як вчення про сутність, структуру, форми та фундаментальні принципи буття. Вона, своєю чергою, поділяється на філософію природи, суспільства, людини, політики, права, історії, мистецтва, техніки тощо. Гносеологія - це теорія, яка з'ясовує, що таке пізнання? Які існують способи та джерела пізнання? Чи існують межі пізнання? Що таке істина і як її досягнути? Які критерії істинності знання? Чи можливе трансцендентне пізнання, тобто таке, яке виходить за межі людського досвіду? Гносеологія - це філософське вчення про сутність, межі та шляхи знання і пізнання. Епістемологія - ділянка філософії, що вивчає проблеми наукового пізнання та істинності наукового знання. Вона вивчає рівні та форми наукового пізнання, його можливості та межі, а також закономірності розвитку наукового знання. Методологія є системою методів пізнавальної діяльності та вчення про них. Вона включає: - власне філософську методологію, тобто розробку та критичний аналіз загальних філософських методів (наприклад, діалектики: ідеалістичної, матеріалістичної, якісної; герменевтики, структуралізму, психоаналізу тощо). Вона є винятково прерогативою філософії; - методологію наукового пізнання як сукупність прийомів дослідження, які застосовуються в певній галузі знань. Вийшовши з надр філософії, вона повністю не пориває з нею, хоча набуває рис окремої, спеціалізованої науки. Безперечно, шлях пізнання у філософії інший, аніж у конкретних науках. Так само, як філософи не погоджуються на спільне визначення філософії, вони не визнають і єдиного методу дослідження буття. З історії філософії відомо, що багато філософів, які намагалися наблизити філософське пізнання до математичного, часто вводили у філософію метод дедукції, притаманний особливо геометрії. Найкращим прикладом перенесення методу геометричної дедукції на терени філософії був твір Б. Спінози "Етика, доведена геометричним способом". Неодноразово були спроби запровадити у філософію методи індукції, аналогії тощо. Однак використання цих методів виявилося недостатнім для здійснення завдань філософії. До сутності речей і цілості буття, як зазначає О. Кульчицький, не можна дійти шляхом індукції, поступового нагромадження й узагальнення нашого досвіду, бо він завжди стосується лише дрібних фрагментів, частин буття і його проявів, а не цілості й суті. Щоб дедукційно охопити цілісність світу і його суть та із цих найзагальніших пізнань вивести все різноманіття дійсності й пояснити її, треба мати безпосередньо дане загальне знання щодо найвищих основ буття, подібно до знання головних істин, наприклад, - аксіом у геометрії. Аксіологія - це вчення про вартості. Аксіологія - вчення про сутність, структуру та закономірності функціонування духовних вартостей. Тому філософія цілком природно надає перевагу світові духу, де панують думки й вартості, ідеї та ідеали правди, святості, добра, краси, переживання вітальних, естетичних, соціальних, релігійних, теоретичних (пізнавальних) і політичних вартостей. Буття людини неможливо мислити поза такими вартостями. Саме існування людини - це безмежне оцінювання, визнання або невизнання вартостей. Філософію цікавлять не лише онтологічні питання, а й аксіологічні: для чого все існує? Віддавна у філософії ставили мету пізнати суть добра, зла, краси, досконалості, любові, справедливості; висували обґрунтування людських чеснот: гідності, чесності, доброчинності тощо. Внаслідок розгляду духовних вартостей у філософії утворилися окремі концептуальні напрямки. Зокрема, в аксіології виокремлюють такі ділянки, як: етика, естетика, філософія культури, філософська антропологія, філософія релігії, екоетика тощо. Е т и к а - це вчення про сутність і функції моралі, природу та походження моральних норм, вартостей та ідеалів, спосіб їхнього функціонування в суспільстві. Живучи в суспільстві, людина засвоює способи співжиття з людьми, принципи, що регулюють взаємини між людьми. З необхідністю постають питання про те, що є, що буває і що має бути найвищим добром, до якого прямує людське життя? Чим відрізняється добро від користі? Чому таке різне розуміння добра і чи можливий тут компроміс? Чи можливе добро лише для однієї людини? Чи можливе добро для всіх? Чи існують об'єктивні закони добра? Не менш актуальними для кожної людини є питання про щастя та шляхи його досягнення. Як співвідносяться щастя та добро? Що таке справедливість і правда? Ці та інші етичні проблеми ставить і прагне розв'язати етика, згідно з якою благо - завдання та призначення людського життя. "Етика, - писав Іван Франко, - вчить людину жити по-людськи - вона керує завжди і всюди її кроками; вона змінює тваринну природу людини і облагороджує, - і в такий спосіб робить її здатною до сприйняття щастя як внутрішнього самозадоволення, так і суспільного, що ґрунтується на узгодженій праці всіх людей і на братській взаємній любові. Щоправда, нині ще далеко до здійснення цього високого етичного ідеалу" . Естетика - це вчення про сутність краси, її природу, естетичні вартості та їхнє здійснення у мистецтві та повсякденності. Людина прагне до досконалості не лише в моральному, айв естетичному відношенні. Сам феномен краси потребує філософського міркування: що це - зовнішня чи внутрішня гармонія, почуттєве переживання приємного чи корисного? Які причини потягу людини до прекрасного й гармонії? Як народжуються на основі переживання прекрасного розмаїта художня творчість? Чи достатньо поняття краси для пояснення джерела натхнення художників? Не менш важливе питання: чи є об'єктивні закони творчості та сприймання її витворів? Яка роль у духовному розвитку людини таких понять, як "прекрасне", "потворне", "трагічне"? Прагнення до краси у повсякденному житті формує естетичний вимір світогляду, який властивий українцям. Професор Іван Огіенко наголошував, що пишна природа чарівного нашого краю сама спонукає своїх мешканців до милування у будь-якому мистецтві. Вироби зі скла та глини, плетіння, ткацтво, різьба на дереві, наші всім відомі писанки, наші вишиванки - все це свідчить не лише про талановитість нашого народу, а й про прагнення надавати всьому естетичної форми. "Подивіться, - пише І. Огієнко, - на вбрання дівоче чи парубоче, на вбрання жіноче чи чоловіче, скільки там своєрідної краси" . До речі, в українців уявлення про красу і добро були органічно поєднані, що виявляються не лише в мові, а й у діях і вчинках. Філософія культури - це вчення про культуру як цілісний феномен людського буття в світі. На теоретичному рівні вона досліджує загальнолюдські та національні вартості, їх природу, структуру та форми вияву. Це нова ділянка аксіології, яка виникла на початку XX ст. у зв'язку з усвідомленням розмаїття культур, які співіснують у просторі й часі. Дослідження форм, в яких та чи та культура виражає себе, наприклад мистецтво, наука, політика, релігія, мода, несе в собі не лише унікальне буття людини та її світу, а містить у собі загальні закономірності їхнього функціонування. Завдяки цим дослідженням і з'явилася нова галузь філософського знання - філософія культури, в межах якої запропоновано нові підходи до вивчення культури: семіотику, структуралізм, культурну антропологію. З аксіологією тісно пов'язана наймолодша із філософських дисциплін — філософська антропологія. Вона ставить загальне питання про сенс людського існування взагалі. Щоб відповісти на це питання, філософська антропологія охоплює й об'єднує всі відомості про людину з усіх наук (природничих і гуманітарних) із релігійними концепціями та поглядами, а також із мистецьким відображенням людського життя в літературних творах. Оскільки людське життя є безнастанним оцінюванням, вибором між вартостями й прагненням розрізнити, що є вартісніше, а що видається безвартісним, виникає засада того, що аксіологічні міркування творять і мусять творити ядро кожної, справді філософської антропології . Філософія релігії - це вчення про природу та функції релігії, сутність Бога та його відношення до світу й людини. Вона також досліджує сутність, особливості та закономірності функціонування релігійних вартостей, їхнього конфесійного різноманіття. Філософія релігії зовсім не претендує на те, щоб реконструювати релігійні вартості, а лише на те, щоб увиразнити їхню значущість для віруючої людини зокрема та суспільства в цілому. У другій половині XX ст. у структурі аксіології виникло нове вчення -е к о е т и к а. Вона досліджує питання моральності дій людини в довкіллі та її відповідальність за наслідки цих дій. Одним із її засновників є сучасний німецький філософ Ганс Ионас. За умов технологічного прогресу, наголошує філософ, на карту поставлена доля людства. Підкорення природи, що мало на меті щастя людей, своїми надмірними успіхами перетворилося на виклик людському буттю як такому. Йдеться про те, що нові технології, які зумовлюють глобальні наслідки, загрожують існуванню людини і людства. Традиційна етика не вчить нас таким нормам "добра" і "зла", які відповідали б технологічній могутності сучасної людини. Тому етика майбутнього, вважає Г. Йонас, має виходити з уявлення про далекосяжні наслідки розвитку технології та її вплив на долю майбутніх поколінь. Екоетика має запропонувати нові обов'язки та норми буття людини, щоб зменшити ризики її дій у довкіллі. Людина має бути відповідальною за довкілля, його збереження для майбутніх поколінь та їхнього гідного життя. Це цілком нові світоглядно-ціннісні орієнтири сучасності. Людство немає права знищити себе. Тому етичний принцип звучить так: у діяльності ніколи не можна ставити на карту існування чи сутність людини. На думку Г. Йонаса, етична теорія ще й досі мало займається новими феноменами моральності, зокрема відповідальністю. Погляду на наслідки розвитку технології, етиці варто зосередитися на діях, які мають безпрецедентний каузальний вплив на майбутнє. До цього необхідно додати масштаби віддалених наслідків, а також, здебільшого, їхню незворотність. Усе це ставить відповідальність у центр етики і навіть перетворює її на часовий і просторовий горизонт, якому мають відповідати вчинки . Часто щодо філософії ставлять такі питання: чому філософські проблеми не можуть бути вирішені, а істини назавжди відкриті? Річ у тім, що людина змінюється, змінюються і її вартісні орієнтації як засади реалізації особистісного сенсу життя. Філософія не виникає з корисливих інтересів. Вона виникає як потреба людського духу, зокрема як потреба в ідеях, у новизні думок, у правді життя. Філософія виражає інтелектуальну засаду незгоди з практичною даністю людського світу, вона є духом неспокою і допитливості розуму, виходом за межі вузькопрагматичного життя людини у світ духовної перспективи. Не легко відповісти і на питання, чим є сучасна філософія? Напевно, можемо стверджувати, що сучасна філософія вийшла з багатої традиції теоретичного мислення та існує в різних напрямах і школах, часто суперечливих між собою. Щоб повніше розкрити предмет і специфіку філософії, треба з'ясувати її функції, які органічно пов'язані зі структурою філософського знання, а саме: світоглядну, методологічну, критичну, комунікативну та прогностичну функції. (^Світоглядна функція філософії дає змогу людині шукати відповіді на смисложиттєві питання, що постають перед нею. Такі питання лаконічно сформулював німецький філософ XVIII ст. І. Кант: Що я можу знати? Що я маю робити? На що я можу сподіватися? Ким є людина? Саме він увів у вжиток термін "світогляд". Даючи аргументовані відповіді на поставлені запитання, філософія допомагає осмислити людині: що є Що? І хто є хто? Тим самим вона формує інтелектуальну самостійність людини, творчу силу її розуму, який освітлює шлях її життя й діяльності. Філософія формує світоглядну настанову як прагнення до мудрості та усвідомлення своєї недовершеності. Вона дає змогу, на думку X. Ортеґи-і-Ґасета, усвідомити різницю, що відвіку існує між дурним і мудрим. Мудрий, продовжує філософ, завжди ловить себе на останньому кроці перед безглуздістю; отже, він робить зусилля уникнути безглуздості, що на нього чатує, і в цьому зусиллі полягає розум. Дурний, натомість, не підозрює себе самого; він має себе за надзвичайно кмітливу людину, і звідси той завидний спокій, з яким дурень усідається й влаштовується в своїй власній глупоті. Мов тих комах, що їх годі видобути з дупла, де вони живуть, так само нема як зрушити дурного з його глупоти, вивести його дещо поза його сліпоту і примусити його сконтрастувати свій звичайно затьмарений зір з іншими чіткішими формами бачення. Глупота довічна й безнадійна. Тому, як вважав Анатоль Франс, дурень далеко гірший від негідника. Бо негідник іноді відпочиває, а дурень ніколи . Філософія, як теоретичний світогляд, досліджує та розробляє соціальні, моральні, естетичні цінності та ідеали. Тому аксіологічна компонента є невід'ємною складовою світоглядної функції. Сприяючи формуванню гуманістичних ідеалів, світоглядна функція філософії надає сенсу людському життю. Обґрунтовуючи ідеали Добра, Краси, Істини та Справедливості філософія виходить із певних засад буття людини в світі та можливостей пізнання й опанування істинами буття. Аргументуючи світоглядні настанови людини, філософське мислення ставить питання про становище людини у Всесвіті: чи життя і живе характерне лише для однієї Землі, чи це - загальний прояв космосу? Чи мало воно початок на Землі, чи зародилося на ній, чи у готовому вигляді проникло в неї ззовні, з інших небесних світил? Цю таємницю життя людина намагалася розгадати різними шляхами: через релігійну колективну творчість, художню творчість і філософське мислення. Такі пошуки й досі не перериваються і не послаблюються з плином часу. Проте в XX ст. в осмисленні онтологічних проблем життя людини філософія спирається на дослідження природничих наук - і найперше біології. Розкодувавши геном людини, молекулярна біологія наблизилась до розв'язання загадки життя. Симптоматично, що в XX ст. світоглядна функція філософії знаходиться під впливом розширення меж наукового пізнання. "Наука неухильно, постійно захоплює області, які довгі віки належали тільки філософії або релігії; вона зустрічає там уже готові й укорінені побудови й узагальнення, які не витримують критики і перевірки науковими методами досліджень. Таке проникання науки в нові, раніше чужі їй області людської свідомості, зумовлює суперечки, які відіграють важливу роль в науці і своєрідно забарвлюють увесь науковий світогляд" . Водночас філософія під впливом зростання науки відкриває перед людиною нові горизонти і нові перспективи її становища у світі. І цей процес став неперервним. Ще у XVIII ст. І. Кант розкрив методологічну роль філософії, тобто її здатність маркувати та охороняти межі різноманітних сфер знання, регулювати відносини наукового, позанаукового (релігія, мораль, мистецтво) та філософського знання. Це був справжній перевороту філософській свідомості, бо філософія, за І. Кантом, постала як знання про знання, як наука, що вивчає природу та рефлективну здатність духу. У такий спосіб методологічна функція набула предметного статусу. Починаючи з XVIII ст. від філософії відокремлювалися спеціальні дисципліни, кожна з яких окреслювала свій предмет і метод дослідження. Відтепер учений не тільки не займався одночасно різними науками, а спеціалізувався. Його наукові пошуки обмежувалися певним колом проблем, успішне розв'язання яких потребувало надійних методів віднайдення достовірного знання. Розробка спеціальних методів дослідження перетворила заняття наукою на самодостатню діяльність. Філософське знання, зауважує український філософ Володимир Мельник, завжди відчутно впливало на будь-які галузі науки не лише своєю проблематикою та поняттєво-концептуальним апаратом, не лише пильною увагою до засад світорозуміння, а й головними методами пізнання та перетворення дійсності. Однак цей останній момент у методологічному аспекті не можна вважати самодостатнім та ізольованим від інших ділянок розвитку філософії. Насправді, у будь-який історичний період методологічна функція притаманна філософському знанню, як інтегральній цілісності, як органічному сплаву всіх його суттєвих компонентів та властивостей. Чималу роль у ньому відіграють не тільки методи філософії та її наріжні принципи, а й такі, наприклад , властивості філософського знання, як найвищий рівень узагальнення та абстрагування від якісної природи будь-яких конкретних явищ світу або ж їхній аналіз в аспекті суб'єктно-об'єктних відносин . Критична функція філософії сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню неупередженого ставлення до світу, інших людей і самого себе. Філософія, критично оцінюючи перспективи буття людини, виявляє оптимальні варіанти життєдіяльності, прагне захистити людей від оман, ілюзій та небезпек. Філософська мудрість завжди повернута на повсякденне життя людини, її поведінку та вчинки. Через свою критичність філософія спонукає до розмірковування над тим, що існує, та до розуміння тих можливостей, що йому притаманні. Вона ніколи ні до чого не змушує, а лише радить діяти розсудливо та обачливо. Наголошуючи на значенні критичної функції філософії, М. Гайдеґер писав, що люди очікують від філософи посвячення в мудрість світу або навіть настанови, що веде до блаженного життя, але аж ніяк не необхідності напруженого й обґрунтованого мислення. Натомість сам філософ завжди звертав увагу слухачів на те, щоб вони стежили за ходом його міркування, бо для нього філософія - це дім думки, її народження, розгортання та руху до істини. Для М. Гайдегера філософія - це одна з не багатьох самобутніх творчих можливостей, що розкриває в думці шляхи і горизонти бачення буття світу і людини. Значення критичної функції філософії зростає в умовах становлення інформаційної цивілізації. За своє суттю, техногенна сучасна цивілізація формує технократичне мислення, де людина елімінується як цінність, а те, що мало слугувати людині - техніка і наука, - є найвищою цінністю. Внаслідок такого мислення людство підійшло до краю прірви, за якою небуття: екологічна катастрофа. Член Римського клубу Томсон Вільсон переконаний, що технократичне мислення - це концепційна пастка, якої ми повинні позбутися, щоб вижити. Впродовж двох сторіч уважали, що науково-технічний прогрес - це незаперечне благо. Проте на рубежі XXI ст. зростають не лише сумніви, а й стурбованість неконтрольованим підкоренням природи та його наслідками для сучасних і майбутніх поколінь. Наукові пошуки та створення на їхній основі нової техніки й технології мають підлягати гуманітарній експертизі, зокрема філософській рефлексії. На думку данського філософа Пітера Кемпа, філософія своєю критичністю створює простір для нових можливостей, відкриває нові горизонти, розгортає приховані потуги й зміни. "Філософська аргументація і рефлексія конституює засобами слова не економічну, технологічну, мілітарну силу, а таку, яка здатна кинути виклик усім іншим потугам, здатна викривати ошуканство й ілюзії та пропонувати кращий світ для людського існування" . Сьогодні філософія перетворилася на глобальну світову силу, стверджує П. Кемп. Справді, коли на нашій планеті зростає кількість війн і конфліктів, сила філософії маніфестується завдяки захисту свободи думки, свободи вираження великих цінностей, свободи критики несправедливості та свободи діалогу, який поширюється поза всі культурні й національні кордони. Коротко кажучи, філософія з'являється скрізь як сила, здатна підтримувати волю до миру. І, мабуть, світ став би найгіршим місцем для людського життя, якби не було філософії. Філософія, як зазначає С. Кримський, завжди була джерелом віковічних запитань людського духу щодо абсолютного смислу, сенсу життя і смерті, таємниці людського духу та людської іпостасі Бога тощо. Запитування - істотна характеристика людського духу, його бунтівного неспокою. У пошуку відповідей на смисложиттєві запитання філософія пропонує панораму можливостей, що передбачають свободу думки і свободу вибору. Проте свобода - не впочаткована даність, не досягнутий раз і назавжди стан, яким індивід може насолоджуватися. Людина має постійно докладати зусиль для реалізації свободи, тобто повинна стверджувати себе як вільну істоту, не заперечуючи свободу інших. Запорукою свободи й злагоди в суспільстві може і повинна бути комунікативна функція філософії, бо завдяки їй майбутнє буде належати людям і буде для людей . Комунікативна функція. Слова завжди мають силу у світі, зауважує П. Кемп. А це означає, що філософування ніколи не буває тотально нейтральним. Одначе якщо філософія несе силу слова, тоді не всі види філософування з необхідності будуть добрими для людськості. Двадцяте сторіччя продемонструвало, наскільки деструктивними і катастрофічними можуть бути для людства націоналістичні, фашистські та інші тоталітарні форми мислення. їх живив груповий егоїзм, який поляризував людство на потенційних ворогів, що належать до іноземців, до різних груп, до різних націй чи різних культур. Ми повинні, наголошує філософ, зробити вагомий внесок у розвиток розуміння сили слова у більш загальному сенсі. Ми є відповідальними за навчання і пояснення; того, що слово може робити серед людей не лише в одній окремій країні, але й серед усіх людей на Землі, що належать до різних націй, різних культур, різних мов, традицій і релігій. Найбільша проблема, продовжує П. Кемп, полягає у нестачі взаємного визнання між людьми різних культур, різних мовних груп, різних історичних дійсностей, різних рас і різних релігій. Для нас, європейців і американців, пропозиція визнання не буде коштувати ні грошей, ні капіталів. Незважаючи на це, така практика видається нам значно важчою, ніж навіть відмова від матеріального достатку. Це потребує покірності, якою ми не володіємо. Протилежність між визнанням і приниженням, на правду, є дуже повчальною. Визнати іншого - це утриматися від насильства проти цієї особи. Приниження, з іншого боку, - це таке ставлення, яке може дати іншому відчуття меншовартості, поранити самооцінку іншого і самоповагу культурної спільноти. Приниження руйнує наше "життя разом" не лише на рівні персональних стосунків, але також на рівні соціального життя. Комунікативна функція філософії полягає в тому, що вона може виконувати роль посередника між культурними та науковими світами, які не завжди усвідомлюють необхідність взаємообміну цінностями. Наприклад, релігія і наука не завжди прагнули до діалогу, позаяк вони є самодостатніми сферами духовного життя. Герменевтика та комунікативна філософія слугують для порозуміння та діалогу. Прогностична функція визначає перспективи людини і людства в цілому. Використовуючи філософські концепти і дискурс, як наголошує П. Кемп, ми вивчаємо і пам'ятаємо міркування філософів, які були до нас, але намагаємося думати на свій манер, відповідно до умов нашого часу, прагнемо переосмислити філософію сьогодні, коли описуємо, аналізуємо, аргументуємо, критикуємо, навчаємо, пропонуємо і т. ін. А коли відкриваємо небезпеку, що виникає перед людством, перед світом, перед індивідом чи перед уразливими групами, то маємо за обов'язок пропонувати спосіб унеможливлення зла чи катастрофи і здатні попереджувати людство щодо прихованих деструктивних сил або чиєїсь недбалості, які можуть принести катастрофу тощо. Зокрема, це стосується потужного техногенного впливу людини на довкілля. З одного боку, технічний розвиток непрогнозовано набуває власної динаміки, позбавляючи можливості вносити якісь корективи. З іншого, - технологічна діяльність перетворюється на самоціль, завдяки якій людина прагне оволодіти дедалі більшою кількістю речей. Людина перетворилася на homo faber, яка вбачає своє призначення у тріумфі над природою. Вона, розширюючи межі штучно створеного довкілля, руйнує не лише первісну природу, а й природу самої людини. Усвідомлення ризиків і небезпек від науково-технологічних новацій, зазначає німецький соціолог Ульріх Бек, спонукає суспільство активізувати пошук відповідей на виклики майбутнього, принаймні, філософувати про можливість і бажаність кращого життя в гармонії з природою й совістю. Філософію цікавлять і перспективи соціального поступу. Впродовж більше як двох сторіч панував погляд, що прогрес науки й техніки забезпечить появу стабільного та контрольованого людиною суспільства. Натомість маємо суспільство ризиків, які мають глобальний характер і зачіпають кожну людину незалежно від місця проживання та соціального статусу. Глобалізація для нашого теперішнього житгя, зазначає британський соціолог Ентоні Ґіденс, не є чимось випадковим. Це спосіб нашого сьогодення, яке не усталене й безпечне, а, навпаки, сповнене тривог. У нашому нестримному світі, що постійно змінюється, філософія задає вартісні орієнтири в ситуації постійного вибору, щоб впоратися з ризиками. Вона формує випереджувальну спрямованість людини в освоєнні нових можливостей у соціальному оновленні. Ми живемо в епоху становлення інформаційної цивілізації. Будь-яка цивілізація експансивна щодо культури. А тому постає проблема духовного самозбереження. Дослідженням експансії цивілізації є праця Бруно Бетельгайма "Освічене серце", в якій на матеріалі концтаборів він показав деспотичне нівелювання особистості. Автор робить висновок, що таке ж деспотичне нівелювання особистості існує і в звичайних умовах, хоча воно менш помітне, але більш витончене. Зберегти духовну свободу допомагає філософія, бо обґрунтовує сенс життя. Цивілізація відчужує життя, робить його абсурдним, тоді як філософія надає сенсу життю. Проте, щоб ми не робили, зазначає П. Кемп, єдина сила, якою ми володіємо, - це сила слова, сила мови, сила мовлення тих, хто навчає, освічує, проводить лекції, пропонує огляди чи міркування на певні теми. Розділ 2 ФІЛОСОФІЯ, СВІТОГЛЯД, КУЛЬТУРА Коло питань: Поняття світогляду, його зміст та структурні рівні. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія та їхні функції. Поняття культури. Культура та особливості національного світобачення. Філософія як рефлексія духовності в культурі. |