Сформулюйте сутність історичного процесу

Філософія історії - це таке мислення (знання) про будь-які предмети (духовні, соціальні, політичні тощо), коли вони розглядаються відносно розвитку історії або всесвіту. Кінцева мета історії є частиною людського призначення: здійснитись як люди­на, стати людиною. Були часи, коли філософія обходилась без філософії історії. Свій початок вона бере там, де місце ідеї вічного кругообігу посідає ідея векторного розвитку (Августин), коли замість історії як розповіді (Геродот і Фукідід) постає історія як процес усвідом­лення та втілення цінностей, історія як самопізнання Духа.

1.Християнська філософія історії (Іохим Флорський, Євсевій Кесарійський, Августін, Ісідор Севільський). З християнством в історію увійшли три унікально неповторні події: 1) гріхопадіння як початок історії; 2) пришестя Христа - її поворотний пункт; 3) майбутнє Друге пришестя і Страшний суд як необхідне її завершення. Відтак людська історія поділяється на дві ери: дохристиянську (передісторія) і християнську (власне історія).

2.Філософія історії Нового часу (Р. Декарт, Д. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм) ХУІІ-ХУШ ст.

- людина у центрі історичної картини світу;

- академічна точність;

- заперечення претензій;

- мета історика - бачити майбутнє;

- інтерес до фактів як до об'єктивних явищ.

3.Філософія історії Просвітництва (І. Гердер, І. Кант, М. Шиллер, І. Фіхте, Г.В.Ф. Гегель)

- історія минулого як прояв ірраціональних сил;

- історичний розвиток здійснюється з метою заснування нового царства, в якому вста­новлено закони розуму;

- історія розвивається внаслідок необхідності;

- концепція історії людської природи;

- прагнення до створення всезагальної історії.

4.Філософія історії Позитивізму (О. Конт) XIX ст.

- завдання встановлених усіх фактів, де це тільки можливо;

- мету побудови всезагальної історії відкинуто як пусту мрію:

- історичний процес тотожний природному процесу;

- розробка нового методу вивчення джерел - метод філологічної критики.

5.Марксистська філософія історії (К. Маркс, Ф. Енгельс, Г. Плеханов, В. Ленін) XIX ст.

- розвиток суспільства - природно-історичний процес;

- визнання історичної закономірності;

- формаційний підхід до історії;

- матеріалістичне розуміння історичного.

Основні ідеї нового підходу до вивчення історії

1. Переформування завдань філософії історії: вона вивчає одночасно думки історика та об'єкт думок історика.

2. Історія - не наука, хоча і наукова! Якісна відмінність історії від науки визначається відмінностями об'єкта і методу.

3. Справжнім об'єктом вивчення істориків є думка людей минулого. Історичним мето­дом є метод відтворення думок історичних діячів.

4. Аналітичний метод означає показ того, що історики насправді роблять. Методологія історії повинна виходити з реальної сукупності робіт, які виконуються всередині досліджуваної сфери, та з'ясування передумов, якими користуються в історичних дослідженнях.

5. Аналіз проблеми пізнання в історії.

Таким чином, основним в аналітичному підході є перетворення філософського аналізу історичної думки у головне завдання філософії історії - як у вигляді аналітич­ного виділення основних процедур історичного пізнання, так і відтворення, й аналізу форм історичного знання.

3. а)через зімну основи способу матеріального виробництва, б)людини

 

Білет № 31

Філософія Гегеля.

Свою філософську систему Гегель назвав - «абсолютним іде­алізмом». Ця назва пов'язана з його прагненням охопити весь універсум, увесь природний і духовний світ єдиним поняттям. Таким вихідним поняттям гегелівської системи є «абсолютна ідея». Першим і основним визначенням «Абсолютної ідеї» є те, що вона - розум, мислення, розумне мислення. Вона - суб­станція, яка становить сутність і першооснову всіх речей. Розум є субстанція і саме те, завдяки чому і в чому вся дійсність існує як буття; розум є безмежна могутність; він - безмежний зміст, вся сутність і істина, і він є для себе тим предметом, на оброб­ку якого спрямована його діяльність. Заслугою Гегеля є розроблення діалектичного методу, який передбачає розглядання всіх явищ і процесів у всезагальному взаємозв'язку, взаємообумовленості та розвитку. Діалекти­ка розроблялась у філософії як метод аналізу дійсності (Сократ, софісти, Геракліт, Зенон та ін.), але тільки Гегель надав їй найбільш розвиненої і досконалої форми. Він характеризує її як душу, яка скеровує істинне пізнання, як принцип, що вно­сить у зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність. Одним з найважливіших спрямувань дослідницької діяльності Гегеля було створення системи філософії, яка б охоплювала усю сукупність людських знань його епохи в систематизованому вигляді. Оскільки розробку філософської системи Гегель здійснював в контексті діалектичного мислення, то й характеристики окремих елементів системи і самої системи несли в собі діалектичний зміст розвитку Гегель вбачав можливість кількох варіантів розвитку системи філософського знання. А саме три члени філософського знання, якими Гегель вважає логіку, природу і дух, він з'єднує в таких порядках: 1. Логіка (як всезагальне) — природа (як одиничне) — дух (як особливе). 2. Природа (одиничне) — дух (особливе) — логіка (всезагальне). 3. Дух (особливе) — логічна ідея (всезагальне) — природа (одиничне). Абсолютний ідеалізм Гегеля пов'язаний зі спробою охопити весь універсум, природний та духовний світ єдиним поняттям, яким була "абсолютна ідея" — першопочаток, або субстанція всього існуючого. В такій якості абсолютна ідея наділяється атрибутом всезагальності, стосовно якого все інше є або кінцева одиничність, або особливим. Вчення про суб'єктивний дух Гегель поділяє на: 1) антропологію, предметом якої є "душа", або "дух в собі". Розвиток душі представлений у вигляді тріади — "природної", "чуттєвої" та дійсної душі. Суттєвим здобутком гегелівської філософії був також висновок про розвиток людської культури, який розумівся досить широко як формування власне людського життя, що суттєво відрізняється від "природного стану", в якому перебували давні люди. Розвиток культури Гегель вважав спрямованим "метою Розуму", яка полягала в тому, щоб наполегливою працею була усунена природна простота. Розвиток культури, в розумінні Гегеля, нерозривно пов'язаний з трудовою діяльністю та її прогресом

Основні форми матерії

Простір і час — це філософські категорії, які відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об'єктивної реальності, то час — це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим континіумом, а їх універсальність і цілісність (континуальність) — формою організації всього розмаїття нескінченного світу. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу. Невід’ємним атрибутом матерії є рух. З точки зору філософії рух - це не просто пересування, переміна місць, а будь-яка зміна предмета взагалі. Кожному структурному рівню матерії, цілісності наявних на даному рівні систем відповідають свої форми руху. Звичайно виділяють дві групи форм руху матерії: 1. ті форми, які проявляються на всіх відомих просторових масштабах і структурних рівнях матерії /механічний рух атомів: молекул, мікроскопічних і космічних тіл; розповсюдження електромагнітних і гравітаційних хвиль; рух елементарних частинок/; 2/ форми, які проявляються лише на певних структурних рівнях в неорганічній природі, живій природі, суспільстві /галактики, метагалактики, біосфера, ноосфера, техносфера, екологічні системи тощо /. Рух є внутрішньою необхідністю існування матерії. В даному аспекті говорять про існування двох типів руху матерії. Перший з них пов’язаний з процесом збереження якостей предмета, другий - зі зміною якісного його стану.. Поняття простору має смисл тоді, коли воно по-в'язано з існуючою матерією, яка є диференційована, структуролізована. Якби світ не мав своєї складної структури, не розчленовувався на окремі предмети, а ці предмети не членувались би на ще більш дрібні елементи, пов'язані між собою, то тоді поняття простору не мало б сенсуПростір є тривимірним, він має довжину, ширину і висоту; час - є одномірним, бо він характеризується тривалістю. У філософії розрізняють п'ять основних форм рух матерії: механічна форма руху (дія — протидія; притягання — відштовхування тощо); фізична форма руху (наприклад, позитивна — негативна електрика, симетрія — антисиметрія); хімічна форма руху (розкладання — з'єднання; асоціація — дисоціація); біологічна форма руху (асиміляція — дисиміляція; спадковість — мінливість); соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо

3. а)змінювати, б)всесвітньо-історичний

 

Білет № 32

Надлюдина Ніцше.

Філософія життя — це ірраціоналістичний напрямок, що сформувався в кінці XIX — початку XX ст. Він виник як реакція на кризу класичного зах. раціоналізму. Найбільшого поширення філософія життя набула в першій чверті XX ст. У подальшому цей напрямок втрачає свою само­стійність і його принципи використовуються ек­зистенціалізмом, персоналізмом, феноменологією і, особливо, філософською антропологією. Представ­никами філософії життя є Фрідріх Ніцше, Анрі Бергсон, Вільгельм Дільтей, Георг Зіммель, Освальд Шпенглер та ін. Філософія життя розглядає все, що існує як форма прояву життя. При цьому поняття жит­тя розглядається як первинна цілісна реальність, яка не тотожна ні духу, ні матерії і може бути осягнута лише інтуїтивно. Засновники "філософії життя" вважали, що основою життя і його проявом є воля. Серед основних ідей виділяється учення, яке Ніцше запозичував безпосередньо в Шопенгауера, - це вчення про волю як першооснову всього сущого. Воля до влади виступає в Ніцше рушійним початком світу. Космологічні принципи в Ніцше є тим фоном, на якому проголошуються соціально-політичні і етичні принципи, які, на думку автора, придбають більшу вагу, якщо з'являться як прояв уселенських, універсальних, космічних сил. Тематика людини як соціальної істоти в Ніцше розроблена куди детальніше, ніж його натурфілософія. Найважливішим поняттям Ніцше є воля до влади. Він рішуче засуджує мораль, що панувала в Європі, якщо, звичайно, намагатися перетворити її на універсальне, для всіх значима умова діяльності. Ніцше вважає, що справедливо для одного, зовсім не може бути справедливим і для іншого; вимога одноманітної моралі для всіх веде до шкоди. Надлюдина, по Ніцше, є суб'єктом нової моралі. На місце християнської релігії Ніцше ставить міф про надлюдину. Ніцше виступає проти демократії. Ніцше різко негативно відноситься до ідей соціалізму, стверджуючи, що соціалісти прокладають посередній натурі вільну дорогу, пропонують додумане до кінця тиранення нижчих і безглуздіших.