Специфіка людського існування. Людська сутність та екзистенція

Екзистенціалізм (лаг. existentia — існування) — суб´єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.
Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів Керкегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб´єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об´єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової (ірраціональної) істоти, а не розумної (раціональної), що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в методологічному аспекті (в способі обґрунтування, в категоріальному апараті), на його формування справила феноменологія Гуссерля. Це стосується насамперед феноменологічного розуміння відношення свідомості й світу, згідно з яким свідомість розглядається не як протилежне світові (не в площині гносеологічного, тобто пізнавального відношення суб´єкта і об´єкта), а як певний вид буття, тобто в онтологічному аспекті/На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював на формування сильної — свободної та відповідальної — особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст. Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер (1889—1976) і Карл Ясперс (1883—1969), французькі філософи Жан-Поль Сартр (1905—1980), Габріель Марсель (1889—1973) і Альбер Камю (1913—1969). Ранній Гайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв´язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдегтер, Ясперс і Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв´язку з ідеєю Бога.

Головною темою дослідження екзистенціалістів є існування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого.

Екзистенція — це постійна можливість бути іншим. Людина сама довільно визначає себе в своїх діях, її існування не є чимось визначеним (затверділим у предметній формі), воно — постійна можливість визначення.
Кожна екзистенція унікальна і неповторна.

Діалектика біологічного (інстинкти, задатки), психічного («Я», воля, свідомість, несвідоме), соціального (символи, речі, культура), духовного (мораль, цінності, переконання) в людині. Складна сутність особистості

Людина — частина природи, має біологічні властивості і підвладна біологічним закономірностям. У той же час вона — істота соціальна, є носієм суспільних характеристик і поза суспільством як людина не існує. Звідси й виникає проблема співвідношення біологічного й соціального в людині.З точки зору сучасної науки і наукової філософії сутність людини соціальна, але необхідно визнати наявність, значення і відносну самостійність її біологічної природи. Вчені вважають, що біологічне в людині «зняте» соціальним. Це означає, що воно — це біологічне начало перетворене, значною мірою підпорядковане соціальному, але не усунуте, зберігається, утворює із соціальним діалектичну єдність.Генетично зумовлені, передаються по спадковості анатомофізіологічні характеристики, в тому числі структура нервової системи, мозку, органів чуття. В новонародженої дитини вони від початку є людськими. Природжена можливість, здатність оволодіти мовою, мисленням, стати особистістю, реалізується лише влюдському, соціальному оточенні, у світі культури. Біологічно зумовлений ряд параметрів людського життя, наприклад, вікові етапи, тривалість життя. Але і тут вплив соціальних умов досить виразний. Природжені певні особливості нервово-психічних реакцій, темперамент, тип вищої нервової діяльності; можливо, й деякі обдарування, наприклад, музичні, математичні, - але знов-таки їх прояв, розвиток або, навпаки, гальмування залежать від соціальних умов, від навчання й виховання. Кожна людина унікальна, неповторна. Ця унікальність зумовлена вже біологічно, бо неповторною є в кожної людини комбінація генів. Але вона зумовлена й соціально: неповторний життєвий шлях і досвід кожної людини і — що дуже важливо — вона має здатність до самовизначення. Людина зазнає впливу і природи (зокрема своєї біологічної), і суспільства, й історії, але вона не пасивний продукт цих чинників, тому що має певну свободу, вибірково ставиться до зовнішніх обставин і впливів, сама визначає лінію своєї поведінки. Сильна духом людина буває здатна робити те, що вважає своїм обов'язком, вимогою своєї гідності, всупереч обставинам. Як писав І.Кант, «ти повинен, отже, ти можеш». Навіть і на свою біологію людина може впливати, коригувати свій природний темперамент, приборкувати інстинкти, певною мірою керувати потребами. Давно було сказано: «любов і голод правлять світом». Але ж відомо, що люди можуть з релігійних міркувань відмовлятися від шлюбу і голодувати з політичних та інших мотивів.Одна з особливостей біології людини — висока пластичність, пристосовність, відсутність жорсткої прихильності до певного набору умов існування, природного середовища. Цим відкривається простір для дії соціальних факторів, і в свою чергу, ці фактори зменшують безпосередню залежність від природних, зокрема біологічних обставин.

 

38. Співвідношення понять «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість»

Для розуміння природи особистості потрібно з'я­сувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній пси­хології. Це насамперед поняття індивіда, людини, особис­тості, індивідуальності, суб'єкта.Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині за­датки, анатомо-фізіологічні передумови, закладають підва­лини створення особистості. Індивід — це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах.

Особистість — це індивід із соціальна зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування. В ході свого становлення як особистості індивід посту­пово стає суб'єктом цілеспрямованого пізнання та перетво­рення об'єктивної дійсності й самого себе.Розвиток особистості відбувається у конкретних суспіль­них умовах. Особистість завжди конкретно-історична, юна — продукт епохи, життя своєї країни, своєї сім'ї. Вона — очевидець та учасник суспільного руху, творець власної і загальної історії, об'єкт і суб'єкі сучасності.Особистість характеризується якісними та кількісними проявами психічних особливостей, які утворюють її індиві­дуальність. Індивідуальність — це поєднання психологічних особ­ливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність проявляється у здібностях людини, в домінуючих потребах, інтересах, схильностях, у ри­сах характеру, в почутті власної гідності, у світобаченні, системі знань, умінь, навичок, у рівні розвитку інтелекту­альних, творчих процесів, в індивідуальному стилі діяль­ності та поведінки, в типі темпераменту, в характеристиках емоційної та вольової сфер тощо. Індивідуальність формує важливу характеристику особистості людини, яка забезпечує властивий тільки їй стиль взаємозв'язків з навколишньою дійсністю.Поняття особистості тлумачиться неоднозначне — за­лежно від того, який підхід реалізується дослідником. Мож­на виділити якнайменше чотири аналітичних підходи - соціально-психологічний, індивідуально-психологічний, діяльнісний та генетичний, реалізовані такими психологами, як Б. Г. Ананьєв, В. В. Давидов, А. Г. Ковальов, О. М. Леонтьєв, Г. С. Костюк, Ф. Лерш, В. М. М'ясищев, А В. Петровський, К. К. Платонов, С. Л. Рубінштейн, В. М. Русалов та ін.