Німецька класична філософія. Термін "класична німецька філософія" був введений Ф

Термін "класична німецька філософія" був введений Ф. Енгельсом. Сам Енгельс спеціально не роз'яснює, що він має на увазі під "німецькою класичною філософією". Але під класикою зазвичай мається на увазі вища міра чого-небудь, деяка завершена форма. І після класики, як правило, йде зниження рівня.

Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий період, який обмежений 80-ми роками XVIII століття, з одного боку, і 1831 роком - роком смерті Гегеля - з іншою (або пізнішою антропологічною, матеріалістичною філософією Фейєрбаха, який, проте, увійшов до протиріччя з основним характером німецької філософії цього періоду - її ідеалізмом). По цілому ряду моментів вона є вершиною філософського розвитку (ідей Відродження, Нового Часу, Освіти). Основними представниками цієї філософії були основоположник її Иммануил Кант, його послідовник Фихте, Шеллинг, супротивник кантіанської філософії Георг Вільгельм Фрідріх Гегель.

Що стосується загальної характеристики класичної німецької філософії, то в ній відбувається зміщення акцентів (по порівнянню, напр., з думкою Освіти) з аналізу природи на дослідження людини, людського світу і історії. При цьому вже у Канта ясно виражена думка про автономність людини і його історію відносно природи. До цього філософи знали, з одного боку, природу,. а з іншої - людини, яка розглядалася як особливого роду природне тіло, наділене нетілесною душею. Представники німецької класики уперше усвідомлюють, що людина живе не у світі природи, а у світі культури. І тільки дивлячись на нього як на продукт культури, можна розгадати цілий ряд філософських загадок. Також німецька класика йде далі за раціоналізм Нового часу (Декарта, Лейбніца, які вважали, що про суть світу ми дізнаємося, лише занурившись в глибини самого розуму, оскільки чуттєве різноманіття природних тіл приховує від нас основу буття). У німецькій класиці йдеться про розумно організовану дійсність, де суть світу відкривається нам безпосередньо. І чим далі просувається думка німецьких філософів, тим ясніше те, що йдеться не про первозданну природу, а про світ культури, організований відповідно до законів Істини, Добра і Краси (метафізика, етика і естетика - три частини філософії Канта, які присвячені відкриттю цих законів). Німецькі філософи виводять цей світ культури з діяльності людського духу, і мислячий суб'єкт, таким чином, виявляється основою всесвіту. Діяльність людей тлумачиться ними тільки як духовна діяльність, а тому на найфундаментальніші питання представники класичної німецької філософії відповідають з позиції спочатку суб'єктивного (Кант), і лише потім об'єктивного ідеалізму (Гегель).

Інша особливість цієї філософії полягає в тому, що, звернувшись до дослідження суб'єкта, до дослідження його діяльних здібностей, німецькі філософи покидають рівень популярного викладу філософії. "Аж до появи кантівської філософії, - пише в зв'язку з цим Гегель, - публіка ще йшла в ногу з філософією; до появи кантівського філософського вчення філософія збуджувала до себе загальний інтерес. Вона була доступна і її бажали знати; знання її входило взагалі в уявлення про освічену людину. Нею тому займалися практики, державні люди. Тепер, коли виступив плутаний ідеалізм кантівської філософії, у них опускаються крила. Таким чином, вже з виступом Канта покладений був початок цьому відділенню від звичайного способу свідомості".

Таким чином, одна з особливостей класичної німецької філософії проявилася в тому, що вона була приречена на громадський неуспіх. Інакше кажучи, вона не могла стати популярною. І це з тієї простої причини, що не може бути популярною серйозна наука. Всяка популяризація науки веде до того, що поступаються спочатку науковою формою заради простоти викладу, а потім самим змістом - заради простоти сприйняття. Що стосується німецької класики, то тут було поставлено протилежне завдання. Кант і Фихте особливо прагнули перетворити філософію на науку. Саме з цим пов'язані прийоми дедукції (логічного виведення і обгрунтування) і конструкції (метафізичні і діалектичні), які вони використовували для побудови філософської теорії.

Перерахуємо деякі з позитивних моментів німецької класичної філософії. Філософія Канта завершує раціональну філософію (почату Декартом). У його філософії знайшло своє вираження теоретичне віддзеркалення і розуміння в просвітянському дусі людської свободи і рівності в період до французької революції. У німецькій класичній філософії можна бачити зачатки "філософії активної сторони" у Фихте, основи нової натурфілософії у Шеллинга (його ж концепцію "динамічного процесу" в природі, близьку до матеріалістичної діалектики), діалектичну концепцію Гегеля (що переосмислила старе розуміння діалектики, як способу суперечки і обговорення проблем у бік її наукової побудови, де діалектика стає методом пізнання дійсності, що розвивається). Починаючи з Гердера, німецька філософія вводить історизм, ідею розвитку в дослідження суспільства і природи і тим самим відкидає неісторичні і механістичні концепції попередньої просвітянської епохи (ідея розвитку ставати головною в діалектиці Гегеля).

Послекантовская філософія проводить також серйозну критику агностицизму (теорії про непізнаваність дійсності) і усієї попередньої раціоналістичної і емпіричної традиції.

Переважання ідеалізму в німецькій класиці пов'язане з розвитком усій філософії після Декарта. В протилежність онтологічній позиції древньої і середньовічної філософії, як недостатньо обгрунтованою, Декарт підкреслив ідею про те, що найбільш суттєвим моментом, з якого філософія повинна почати, є достовірність того, що самого пізнає Я, суб'єкта. У рамках цієї традиції ряд філософів Нового часу робить більший упор на суб'єкта (людини), чим на об'єкт (світ, природу), а питанню про характер пізнання віддають перевагу перед питанням про характер буття (гносеологія перед онтологією). У філософії Канта також проявляється подібне привілейоване положення суб'єкта і теорії пізнання (суб'єктивізм, що почався з робіт Декарта, доводиться Кантом до логічного кінця і його тому можна вважати останнім послідовним суб'єктивним ідеалістом, з чим пов'язане те, що в наступній фазі розвитку німецької філософії (Шеллинг, Гегель) спостерігається перехід до онтологічної позиції).

Також можна сказати, що характерною рисою німецького ідеалізму був пантеїзм (він характерний для Фихте, Шеллинга класичного періоду і Гегеля). Поштовх розвитку пантеїзму дали Кант своєю критикою метафізичних ідей (бог, душа, ідея світової цілісності), а також дискусія, що розгорілася в кінці 18 століття навколо філософії Спінози (викликана книгою Ф. Якобі "Про вчення Спінози", що представляє атеїстичну інтерпретацію його філософії).

В соціальному плані німецька філософія - свідоцтво ідейного пробудження "третього стану" (бюргерство, буржуазії) Німеччини і розвиток соціальних і ліберально-політичних ідей Нового часу і Освіти (у цьому плані Кант і Гегель дають одні з кращих тлумачень "громадянського суспільства" і "правової держави").

Проблема буття

Система філософського знання разом з предметом, принципами, методами включає в себе закони і категорійний апарат. Всі елементи системи тісно пов’язані між собою і становлять цілісну єдність, яка створюється навколо ядра, вихідної, системотворчої категорії. Відомо, що існує багато різних систем філософії, які в свою основу кладуть відмінні одна від одної категорії: буття або дух, свідомість або матерію, людину чи надлюдину тощо.

Буття належить до числа тих системотворчих понять, які покладені в основи філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного. Відома телевізійна гра "Що? Де? Коли?" повторює сутність питань в тій формі, як вони буди поставлені філософами в древності. Наведений вище ланцюжок питань дозволяв розкрити перший аспект проблеми буття: а/ що існує? - Світ. Всесвіт; б/ Де - існує? -Тут і скрізь, всюди; в/ Як довго він існує /Коли/? - Тепер і завжди. Смисл проблеми в існуванні суперечливої єдності неминучого, вічного і минулого, змінного буття окремих речей, станів, людських та інших істот.

Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу "тут" і "тепер" до питання про його існування "скрізь" і "завжди". Звідси випливав другий аспект проблеми буття - питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті повинна бути така: існування всього, що є, було і буде є об’єктивною передумовою єдності світу.

Нарешті, третій аспект проблеми буття пов’язаний з тим, що світ в цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей.

Філософський смисл поняття буття тісно пов'язаний а поняттями небуття. Існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями. Повсякденна мовна практика також робить свій внесок в осмислення проблеми буття. Слова "буття", "є, Існує" в минулому, сучасному і майбутньому існуванні належать до найбільш уживаних слів як російської, так і української, німецької, французької, англійської мов. Слово "є" за Гегелем та Кантом додає характеристики, які дуже важливі для суб’єкта речення, його зв’язку з іменною частиною предиката, а значить, з його допомогою даються нові знання про речі, процеси, стани, ідеї тощо. Наприклад, ми говоримо: "Філософія і форма світогляду". В цьому реченні філософії як одному з історичних типів світогляду з допомогою дієслова "є" надаються більш широкі риси предиката "світогляд".

Існує два заперечення доцільності введення в філософію категорії буття: а/ оскільки категорія буття нічого не говорить про конкретні ознаки речей, її слід вилучити з розгляду; б/ оскільки буття визначається через поняття існування, то і в цьому випадку вона теж непотрібна, бо повторює поняття існування. Необґрунтованість таких точок зору очевидна, бо, по-перше, категорія якраз призначена для того, щоб фіксувати всезагальні зв'язки світу, а не конкретні ознаки речей і, по-друге, філософська категорія буття не тільки включає в себе вказівку на існування, тобто наявність будь-чого, але й фіксує більш складний комплексний зміст цього існування. Таким чином, в категорії буття об'єднуються такі основні ідеї:

- світ є, існує як безмежна і неминуща цілісність;

- природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно існують, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу;

- в силу об'єктивної логіки існування і розвитку, світ в наявності різних форм свого існування утворює сукупну об’єктивну реальність, дійсність, яка представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей.

Дія розуміння сутності буття доцільно виділити наступні якісно відмінні і в той же час взаємозв'язані його форми:

- буття речей, тіл, процесів, яке в свою чергу поділяється на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого і буття речей і

процесів, створених людиною;

- буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно людське буття;

- буття духовного /ідеального/, яке ділиться на індивідуалізоване духовне і об’єктивоване /позаіндивідуальне/ духовне;

- буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття /буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії/ і буття суспільства.

Майбутнім бакалаврам економічного профілю особливу увагу слід звернути на сутність соціального буття.

Серед основних форм буття розрізняють:

· Матеріальне буття (речі, тіла, процеси)

· Буття речей, процесів, стани неорганічної природи, буття Всесвіту загалом

· Буття органічної, живої (дикої) природи

· Буття неживих речей і процесів, вироблених людиною (штучних)

· Буття живого, виробленого людиною

· Буття людини

· Буття людини в світі речей

· Специфічне людське буття

· Буття духовного (ідеального)

· Суб’єктивне, індивідуальне духовне

· Об’єктивоване (позаіндивідуалізоване) духовне

· Буття соціального

· Індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі)

· Суспільне буття

22. категорії сучасної онтології (буття)

Основні форми буття:

Неорганічні процеси неживої природи (механічні, фізичні, хімічні, космічні…);

Органічні процеси живої природи (клітини, організми, популяції, біосфера…);

Світ людського буття (географічне середовище, техніка, релігія і наука, матеріальне виробництво…);

процесів, створених людиною;

- буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей та на специфічно людське буття;

Категорії буття:

Реальність –все те, що здатне діяти, спричиняти та змінювати дію. Це – не лише те, що є зараз, але й те, що має тенденцію, готувалось до появи.

Дійсність – категорія буття, пов’язана з дією або актом, позначає те, що діє тут і зараз.

Існування – категорія, що передбачає виявлення певних явища процесів дійсності через сукупність їх зв’язків з іншими явищами та процесами.

Суще – категорія, яка подає буттяу його конкретному, наявному виявлені.

Вихідні характеристики буття:

Монізм –буття є єдиним у своїй основі;

Дуалізм – визначення двох основ буття: матеріального і духовного (наприклад, науки і релігії);

Плюралізм – буття постає як абстракція від реальної множини явищ, речей та процесів;

Субстанціалізм – визначає те, що явища вміщують глибинну внутрішню суть;

Статичність – світ є незмінним, сталим, нерухомим;

Динамічність (Динамізм) – світ постає змінним та рухомим.