Методологія фальсифікаціонізму
Фальсифiкацiонiзм виник внаслiдок епiстемологiчної критики iндуктивiзму, яка опиралась на тезу, що обидвi його фундаментальнi передумови самi є недоведеними i навiть хибними.
Завершену фальсифiкацiонiську методологiю запропонував К.Поппер, який використовуючи обґрунтування принципу "фаллiбiлiзму" розгорнуте Ч.Пiрсом, обгрунтував методологiчну процедуру встановлення хибностi теорiї на основi використання modus tollen. Систематично викладена методологiя фальсифiкацiонiзму являє собою певний варiант конвенцiоналiзму, головною тезою якого є дозвiл приймати за угодою просторово-часовi одиничнi "базиснi твердження", аксiоматику, означення термiнiв, постулати та принципи, а не просторовi унiверсальнi теорiї, що претендують на роль "єдиного iстинного вчення". Фальсифiкацiонiзм визнає, що "доля кожної наукової теорiї чи концепцiї завершується її спростуванням". Ця теза вiдповiдає основоположенням фаллiбiлiзму - "теорiя, концепцiя, гiпотеза повинна смiливо еволюцiонувати до свого спростування". Згiдно фальфiкацiонiму, деяка теорiя є науковою лише в тому випадку, коли вона може бути приведеною у зiткнення з яким-небудь базисним твердженням про емпiричний стан речей, i теорiя повинна відкидатись, якщо вона суперечить емпiричнiй перевiрцi прийнятого базисного твердження. Поппер визначив ще одну умову, яку повинна задовольняти теорiя, щоб рахуватись науковою: вона повинна передбачати факти, котрi є новими, тобто неочiкуваними з точки зору iншого знання. Висунення нефальсифiкованих теорiй або ad hoc гiпотез (якi не дають нових емпiричних передбачень) суперечить науцi як дiяльностi, що забезпечує "зростання" знання. Тому, наукова дiяльнiсть полягає в систематичнiй критицi та вiдкиданнi наявних теорiй.
Визначаючи мiсце методологiї фальсифiкацiонiзму в загальному процесi наукового поступу можна обґрунтувати тезу, що ця методологiя є форма створення розвинутої наукової теорiї.
Зазначимо, що фальсифiкацiонiзм набув широкого поширення в соцiологiчних дослiдженнях, якi вимагають обов'язкового обґрунтування "вибірки" збору емпiричної iнформацiї у виглядi гiпотези. У цiлому, головною сферою застосування даної методологiї можна визнати проблеми технiчного впровадження наслiдкiв фундаментальних наукових дослiджень, що охоплюється поняттями "прикладнi науки", "технiчнi науки", "iнженернi науки". Таким чином, стаючи науково сформованою формою технологiчного використання наукового знання методологiя фальсифiкацiонiзму може розглядатися у якостi засобу творення розвинутої наукової теорiї.
Методологія історизму.
Історизм, принцип підходу до дійсності як до такої, що розвивається в часі. Припускає розгляд об'єкта як системи, закономірностей його розвитку.
Iсторизм як методологiя був створений на кiнцi 50-х рокiв ХХ ст. для вирiшення проблем пов'язаних з аналiзом вiдношень мiж рiзними системами теорiй.
Визначаючи мiсце методологiї iсторизму в загальному процесi наукового поступу можна обґрунтувати тезу, що ця методологiя є форма створення структурно самовизначеної розвинутої науки.
Здебiльшого, методологiю iсторизму розумiють як звернення фiлософiв науки iсторичної школи до iсторiї науки як предмету методологiчного дослiдження.
Вiдкриття методу "iсторизму" належить Томасу Семюелу Куну. Вiн, розглядаючи процеси парадигмальних змiн через порiвняння "нормальної" та "революцiйної" науки, аналiз вiдмiнностей способiв дiяльностi рiзних наукових товариств, виявив, що iсторизм може розглядатися у виглядi процедури та виконувати функцiю методу.
На вiдмiну вiд методологiчного фальсифiкацiонiзма, для iсторизму вихiдним пунктом є не встановлення гiпотези, котра фальсифiкується (а отже - логiчно несуперечлива), а визначення методологiчного принципу свiдомої систематизацiї наукових знань для вирiшення конкретних наукових проблем: парадигми чи дисциплiнарної матрицi (Кун), дослiдницької програми (Лакатос), концептуальної змiни (Тулмiн), полiферацiї та теоретичної впертостi (Фейєрабенд).
На вiдмiну вiд iндуктивiзму, iсторизм визнає, що теоретична наука прогресуюча тiльки тодi, коли емпiричному ростовi передує її теоретичний рiст, тобто коли вона може передбачати новi факти. I навпаки - теорiя регресує, якщо її теоретичне зростання вiдстає вiд її емпiричного, тобто якщо вона дає тiльки запiзнiлi пояснення або випадкових (непередбачених) вiдкриттiв, або фактiв, передбачуваних та вiдкритих носiями конкуруючих теорiй.
За сферу застосування методологiї iсторизму здебiльшого визнають процеси свiдомого формування наук, що спочатку почали вiдбуватися у зв’язку з мiлiтаризацiєю фундаментальних дослiджень, а сьогоднi - загальним розповсюдженням конкретних видiв науково-пiзнавальної дiяльностi вiд традицiйних сфер життєдiяльностi людностi до нових, вiд одних груп людей чи країн до iнших: виникненням наукових спiльнот поєднаних парадигмами, науково-дослiдницькими програмами, концептуальними змiнами.