РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. ВЧЕННЯ ПРО ПОНЯТТЯ
§ 160. Поняття є те, що вільне як суща для себе субстанціальна могутність, і є тотальність, у якій кожний з моментів є ціле, являючи собою поняття, і покладене як нероздільна з ним єдність; таким чином, поняття у своїй тотожності із собою є в-собі-і-для-себе-визначене.
Додаток. Точка зору поняття є взагалі точка зору абсолютного ідеалізму, і філософія є пізнання за допомогою понять, оскільки все те, що інша свідомість вважає сущим і самостійним у своїй безпосередності, у ній пізнається лише як ідеальний момент. У розсудковій логіці поняття розглядається звичайно тільки як проста форма мислення й, говорячи більш точно, як загальне уявлення; до відповідного (untergeordnete) трактування поняття відноситься так часто повторюване з боку відчуття й серця твердження, начебто поняття як таке є щось мертве, пусте й абстрактне. На справді ж все є навпаки: поняття є принцип усякого життя і є, отже, разом з тим цілком конкретне. Це є висновком із усього зробленого дотепер логічного руху й не вимагає тому тут доказу. Що ж стосується протилежності між формою й змістом, висунутої проти поняття як чогось нібито лише формального, то цю протилежність разом з усіма іншими, за які міцно тримається рефлексія, ми вже залишили позаду як діалектично (тобто через себе) подолану, і саме поняття містить у собі як зняті всі попередні визначення мислення. Звичайно, поняття варто розглядати як форму, але як нескінченну, творчу форму, яка містить у собі всю повноту всякого змісту й постає разом з цим його джерелом. Можна також називати поняття абстрактним, якщо під конкретним розуміти лише почуттєве конкретне й взагалі безпосередньо сприйняте... Але однак поняття, як ми підкреслили вище, є й той же час цілком конкретне настільки, наскільки воно містить у собі в ідеальній єдності буття й сутність і, отже, все багатство цих двох сфер.
…
§ 161. Поступальний рух поняття не є більше ні перехід, ні видимість в іншому, але є розвиток, тому що розрізнене одночасно безпосередньо покладене як тотожне з іншим і із цілим і визначеність покладена як вільне буття цілісного поняття.
…
§ 162. Вчення про поняття ділиться на: 1) вчення про суб’єктивне, або формальне, поняття; 2) вчення про поняття як визначеному до безпосередності, або вчення про об’єктивність; 3) вчення про ідею, про суб’єкт-об’єкт, єдність поняття й об’єктивності, про абсолютну істину.
…
А. СУБ’ЄКТИВНЕ ПОНЯТТЯ
а. Поняття як таке
§ 163. Поняття як таке містить у собі: 1) момент загальності, як вільна рівність із собою в його визначеності, 2) момент особливості, визначеності, у якому всезагальне залишається нескаламучене рівним собі, і 3) момент одиничності, як рефлексію-в-себе визначеностей загальності й особливості, негативну єдність із собою, яка є в-собі-і-для-себе-визначене й разом з тим тотожне із собою, або всезагальне.
…
b. Судження
§ 166. Судження є поняття в його особливості, як розрізнення відношень своїх моментів, які положені як для себе сущі й разом з тим тотожні із собою, а не один з одним.
…
α) Якісне судження
§ 172. Безпосереднє судження є судження наявного буття, є суб’єкт, покладений у деякій загальності як у своєму предикаті, який є деяке безпосереднє й, отже, чуттєва якість. …
…
β) Рефлексивне судження
§ 174. Одиничне, покладене в судженні як одиничне (рефлексія в себе), володіє деяким предикатом, у порівнянні з яким суб’єкт у відношенні до себе разом з тим залишається деяким іншим. В існуванні суб’єкт уже більше не безпосередньо якісний, а перебуває у відношенні й у зв’язку із чимось іншим, з деяким зовнішнім світом. …
…
γ) Судження необхідності
§ 177. Судження необхідності як тотожність змісту в його відмінностях: 1) з одного боку, містить у предикаті субстанцію або природу суб’єкта, конкретне всезагальне − рід; а з іншого боку − зважаючи на те що це всезагальне містить у собі також і визначеність (як заперечення), воно містить у собі виняткову суттєву визначеність − вид; таке категоричне судження.
2) У силу своєї субстанціальності обидві сторони одержують форми самостійних дійсностей, тотожність яких є тільки внутрішня тотожність, і, отже, дійсність одного є разом з тим не його буття, а буття іншого; таке гіпотетичне судження.
3) Коли в цьому озовнішненні поняття покладена одночасно внутрішня тотожність, то всезагальне є рід, який у своїх одиничних проявах, що виключають один одного, тотожний із собою; судження, яке має це всезагальне своїми двома сторонами (всезагальне як таке й всезагальне як коло виключаючих один одного відособлень), судження, чиє або-або, а також “як те, так і це” є рід, − таке судження є диз’юнктивне судження. Всезагальність спочатку як рід, а тепер також як коло її видів визначена й покладена цим як тотальність.
…
δ) Судження поняття
§ 178. Судження поняття має своїм змістом поняття, тотальність у простій формі, загальне в його досконалій визначеності.
…
с. Умовивід
§ 181. Умовивід є єдність поняття й судження; воно є поняття як проста тотожність, у яку повернулися відмінності форм судження, і воно є судження, оскільки воно разом з тим покладене в реальності, а саме у відмінності своїх визначень. Умовивід є розумне й все розумне.
Примітка. Зазвичай вказується, що умовивід є форма розумного, але в якості лише суб’єктивної форми без будь-якого зв’язку між цією формою й розумним змістом (наприклад, яким-небудь розумним основоположенням, вчинком, ідеєю тощо). Взагалі багато й часто говорять про розумне і апелюють до нього, не вказуючи, у чому полягає визначеність цього розумного, що воно собою являє, і менше всього міркують при цьому про умовивід. Насправді ж формальний умовивід є розумне таким нерозумним чином, що воно геть зовсім непридатне для якого-небудь розумного змісту. Але так як зміст може бути розумним лише в силу тієї визначеності, завдяки якій мислення є розум, то воно може бути розумним лише через форму, якою є умовивід. Але останнє є не що інше, як покладене (спочатку формально), реальне поняття … Тому умовивід є суттєва основа всього істинного; і дефініція абсолютного зазначає тепер, що вона є умовивід, або, виражаючи це визначення у вигляді речення, все є умовивід. Все є поняття, і його наявне буття є розмежування моментів, так що його всезагальна природа повідомляє собі зовнішню реальність за допомогою особливості, і завдяки цьому і як негативна рефлексія-в-себе вона робить себе одиничним. …
…
§ 193. Ця реалізація (Realisierung) поняття, у якій загальне є ця єдина, що повернулася назад у себе тотальність, чиї різні члени суть також ця тотальність, і яка через зняття опосередкування визначила себе як безпосередню єдність, − це реалізація поняття є об’єкт.
Примітка. … Але під об’єктом зазвичай розуміють не тільки деяке абстрактне суще, або існуючу річ, або дещо дійсне взагалі, а дещо конкретне, у собі завершене самостійне; ця повнота є тотальність поняття.
Об’єкт, далі, є взагалі єдине (ще не визначене в собі) ціле, об’єктивний світ взагалі, бог, абсолютний об’єкт. Але об’єкт має також розходження в собі, розпадається в собі на невизначене різноманіття (як об’єктивний світ), і кожне із цих одиничних (Vereinzelten) є також деякий об’єкт, деяке у собі конкретне, повне, самостійне наявне буття.
…
В. ОБ’ЄКТ
§ 194. Об’єкт є безпосереднє буття завдяки байдужості до розмежування, яке зняло себе в об’єкті; він, далі, є в собі тотальність, і одночасно, оскільки ця тотожність є лише в-собі-суща тотожність моментів, воно байдуже до своїх безпосередніх моментів; він, таким чином, розпадається на різні існування, кожне з яких є тотальність. Об’єкт є тому абсолютне протиріччя між повною самостійністю й настільки ж несамостійністю різних існувань .
…
с. Телеологія
§ 204. Ціль є поняття, що вступило за допомогою заперечення безпосередньої об’єктивності у вільне існування, є для-себе-суще поняття. Вона визначена як суб’єктивна ціль, так як це заперечення спочатку абстрактне, і тому поки що об’єктивність лише протистоїть йому. Але ця визначеність суб’єктивності є однобічна визначеність стосовно тотальності поняття, а саме однобічна для самої цілі, так як всяка визначеність поклала себе в ній як зняту. Таким чином, і для цілі зважуваний нею об’єкт є лише ідеальна, незначна в собі реальність. В якості такого протиріччя її самототожності з покладеними в ній запереченням і протилежністю сама ціль є зняття, діяльність, що заперечує протилежність, так що з’ясовує її тотожність із собою. Це є реалізація цілі − реалізація, у якій ціль, зробивши себе іншою щодо своєї суб’єктивності й об’єктивувавши себе, знімає розходження суб’єктивності й об’єктивності, з’єднується лише із собою й зберігає себе.
…
§ 206. Телеологічне відношення є умовивід, у якому суб’єктивна ціль з’єднується із зовнішньою щодо неї об’єктивністю через деякий середній термін, який є єдністю обох; ця єдність є, з одного боку, доцільна діяльність, з іншого боку, об’єктивність, яка безпосередньо підкоряється цілі, засобові.
Додаток. Розвиток цілі в ідею проходить три щаблі: по-перше, щабель суб’єктивної цілі; по-друге, щабель цілі, що досягається, і, по-третє, щабель досягнутої цілі. Спочатку ми маємо суб’єктивну ціль, і вона як для себе суще поняття сама є тотальність моментів поняття. Першим із цих моментів є тотожна із собою всезагальність… Другим моментом є обособлення цього всезагального, завдяки чому останнє одержує визначений зміст. Так як цей визначений зміст зауважується діяльністю загального, то останнє за посередництвом цього змісту повертається до себе й з’єднується (zusammen-schlieβen) із собою. …
…
С. ІДЕЯ
§ 213. Ідея є істина в собі й для себе, абсолютна єдність поняття й об’єктивності. Її ідеальний зміст є не що інше, як поняття в його визначеннях. Її реальний зміст є лише розкриття самого поняття
у формі зовнішнього наявного буття, і, з’єднуючи цю форму (Gestalt) у своїй ідеальності, ідея втримує її під своєю владою, зберігає в такий спосіб себе в ній.
…
Ідею не слід розуміти як ідею про щось, точно так само як не слід розуміти поняття лише як визначене поняття. Абсолютне є всезагальна і єдина ідея, яка в акті судження (als urteilend) відособлює себе в систему визначених ідей, які, однак, за своєю природою не можуть не повернутися в єдину ідею, у їхню істину. У силу цього судження ідея спочатку (zu-nächst) є лише єдина, загальна субстанція, але у своїй розвинутій, справжній дійсності вона є суб’єкт і, таким чином, дух.
Додаток. Під істиною розуміють насамперед те, що я знаю, як дещо існує. Це, однак, істина лише стосовно свідомості, або формальна істина, це - чиста правильність. Істина ж у більш глибшому смислі складається, навпаки, в тому, що об’єктивність тотожна з поняттям. …
…
§ 215... По суті ідея є процес, тому що її тотожність є лише настільки абсолютна й вільна тотожність поняття, наскільки вона є абсолютна негативність і тому діалектична. Ідея є процес (derVer-lauf), у якому поняття як всезагальність, яка є одиничність, визначає себе щодо об’єктивності й щодо протилежності цієї об’єктивності, і ця зовнішність, яка має поняття своєю субстанцією, завдяки своїй іманентній діалектиці повертає себе назад у суб’єктивність.
…
Додаток. Ідея як процес проходить у своєму розвитку три щаблі. Перша форма ідеї є життя, тобто ідея у формі безпосередності. Другою її формою є форма опосередкування чи разрізненності (Dif-ferenz), і це є ідея як пізнання, яке виступає в подвійному образі, в образі теоретичної ідеї й в образі практичної ідеї. Процес пізнання має своїм результатом відновлення збагаченого відмінностями єдності, і це дає третю форму − форму абсолютної ідеї; цей останній щабель логічного процесу виявляється разом з тим справді першою й лише за посередництвом себе сущим щаблем.
…
с. Абсолютна ідея
§ 236. Ідея як єдність суб’єктивної й об’єктивної ідеї є поняття ідеї, для якого ідея як така є предмет, об’єкт, який охоплює собою всі визначення. Ця єдність є, отже, абсолютна й повна істина, осмислююча себе ідея, і саме мисляча себе в якості мислячої, логічної ідеї.
…
§ 244. Ідея, суща для себе, розглянута з боку цієї своєї єдності із собою, є споглядання, і ідея, що споглядає, є природа. Але як споглядання ідея покладена зовнішньою рефлексією в однобічному визначенні безпосередності або заперечення. Але абсолютна свобода ідеї полягає в тому, що вона не тільки переходить у життя й також не тільки в тому, що вона як кінцеве пізнання дозволяє життю світитися видимістю (scheinen) у собі, а в тому, що вона у своїй абсолютній істині наважується вільно вивести із себе момент своєї особливості або першого визначення й інобуття, безпосередню ідею як свою видимість (Widerschein), наважується із себе вільно відпустити себе в якості природи.
Гегель Г.В.Ф. Наука логики: т. 1 // Энциклопедия философских наук. − М.: “Мысль”, 1974. − С. 215−424
Кант, Іммануїл
(1724 - 1804)
Німецький філософ. Видатне місце Канта в історії світової філософської думки визначається насамперед тим, що він осмислив і узагальнив основні проблеми філософії взагалі і особливо Нового часу, подав їх у вигляді співвідношень: чуттєвість і мислення, розсудок і розум, річ у собі і явище, апріорне і апостеріорне, свобода і причинність, пізнавальність світу та її межі. Головна риса його вчення – проблемність і проблематичність.
Зокрема, Кант визначив категорії як розсудкові апріорні поняття, які об’єднують, синтезують матеріал чуттєвості. Вони є гранично загальними “поняттями про предмет взагалі”. Кант подав “таблицю категорій” дещо інакшу, ніж у Аристотеля: в ній відсутня категорія сутності(бо сутність він вважає непізнаваною), простору і часу (вважав їх формами споглядання, а не поняттями); вдосконалено рубрику категорії відношення, куди входять субстанція і акциденція, причина і дія, взаємодія; введено категорію модальності (можливість – неможливість, існування – не існування; необхідність-випадковість); до того ж на першому місці у нього стоять категорії кількості (єдність, множинність, цілокупність). Ці особливості кантівської таблиці Канта, пояснюються як властивостями його філософського вчення, так і розвитком математики і природознавства в Новий час.