Лекція 1. Філософія та світогляд. Ґенеза філософії, її предмет, структура та функції

1.Філософія як світоглядне знання.

2.Генеза філософії. Людиномірність філософського знання. Предмет філософії.

3.Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія, наука.

4. «Софійний» та «епістемний» способи філософування.

Ми багато говоримо про ті безперечні виго­ди, що їх отримує людство від масового поширення осві­ти, нерідко забуваючи при цьому про не менш безперечні не­гативи, а то - й просто втрати, якими супроводжується цей процес. Насамперед йдеться про те, що освіченість (часто-густо це просто інформованість) не обов'язково свідчить про належний рівень культури того чи іншого індивіда, тим більше про його інтелігентність.

Німецький філософ М. Гейдеггер, змальовуючи пере­січного індивіда сучасного суспільства, зазначав харак­терні для нього безапеляційність суджень і оцінок, готов­ність дати прості й «вичерпні» відповіді на будь-які (серед них і найскладніші) питання сучасного життя, цілковиту впевненість у правильності своїх суджень і оцінок (і це все за фактичної некомпетентності в цих питаннях).

І справді, прислухайтесь до розмов людей ви почуєте, що практично кожен, хто обговорює проблеми складного політичного, економічного (навіть наукового) життя, має свій власний, і завжди «точний» рецепт розв'язання за­значених проблем. При цьому впевненість у правильності свого рецепта тим більша, чим менш компетентним є ваш випадковий співрозмовник. Його не здивуєш жодним, у то­му числі й філософським запитанням. Він охоче «повчить» вас, адже не відає, що саме «здивування спонукає людей філософствувати» (Аристотель).

Та й чи знаємо ми сьогодні взагалі, що таке «здиву­вання»? Чи вміємо взагалі дивуватися по-справжньому? Мабуть, все-таки і знаємо, і вміємо, проте тільки всупе­реч реальним обставинам нашого повсякденного життя, яке при найменшій скруті чи просто утрудненні послужли­во «видає» готову відповідь — інструкцію, рецепт, прави­ло, формулу. І це починається з раннього дитинства, з бать­ківських коротких категоричних «можна» — «не можна», «добре» — «погано», «роби так» — «не роби інакше» і т. п. Потім готові відповіді дає школа, коли на уроках рідної мови замість знання про реальний зміст мовного процесу втовкмачують у голову масу правил -інструкцій типу: «між такими і такими приголосними завжди пишеться такий-то голосний», «є такі ось і такі винятки». Варто завчити всі ці правила (а це важко, бо ж дуже їх багато) — і ти справді будеш писати без помилок, не маючи при цьому ані найменшого уявлення, чому між отими приголосними треба писати саме цей, а не якийсь інший голосний, і чому ж все-таки бувають саме такі винятки.

Аналогічна ситуація, принаймні з багатьох дисциплін, склалася у вищій школі. Приходячи після закінчення ву­зу на виробництво, молодий спеціаліст помічає, що тут багато чого не відповідає правилам (інструкціям, форму­лам), відомим із школи чи вузу, проте він швидко помі­чає й інше: тут є свої інструкції, правила й формули, ово­лодівши якими благополучно «впишешся» в новий тип діяльності.

Звичайно, ще з раннього дитинства людина стихійно чинить опір системі інструкцій-заборон та інструкцій-дозволів цілою зливою «чому?», чому?», «чому?».., на які не можна дати відповіді-інструкції. Через те всі ці питан­ня здаються наївними, і від них, зрештою, з досадою від­махуються. Однак з часом і сам Індивід поступово дохо­дить висновку, що жити «за інструкцією» спокійніше, простіше і безпечніше, хоча внутрішнє «чому» не згасає в людяні остаточно. Постійне прагнення знати все про, здава­лося б, найзвичайнісінькі буденні речі, здатність дивува­тися навіть найбуденнішим явищам деякі люди проносять крізь усе своє життя.

Проте таких небагато. Більшість зберігає здатність бачити проблеми лише у вузькій сфері власного фаху (іноді — у сфері хобі). Решта ж, засвоївши зі шкільної і вузівської програм стандартний набір корисних рецептів і формул, поверхово урізноманітнений фрагментарними впливами літературної моди, формує на цій основі «влас­ний» погляд, з позицій якого й дає категоричні оцінки всьому, що потрапляє в їхнє індивідуальне поле зору. При цьому людина зберігає непохитну впевненість у тому, що саме її погляд є оригінальним і єдино правильним.

Не слід, звичайно, драматизувати ситуацію: мовляв, переважна більшість людей є якимись зарозумілими не­вігласами й догматиками. Ні, це нормальні й звичайні лю­ди, що ж до змальованої тенденції до «інструктивності» в їхній поведінці та мисленні, то це цілком природний ре­зультат їхнього життя у сфері повсякденності, де домі­нантою діяльності й мислення є постійно повторюване відтворення вже сформованих у минулому форм, способів дії та мислення, використання, споживання досягнень ми­нулої праці й думки. Отже, нестандартність, неповторність, унікальність вчинку чи помислу тут просто «недоречні», вони навіть «заважають» (це приблизно те саме, що від­хилення від ГОСТу при виробництві стандартних деталей — «брак»). Що ж до філософії, то її зміст не може бути адекватно сприйнятий, якщо застосувати до його засвоєння унітарно-догматичні підходи повсякденного мислення. Адже фі­лософія—це не просто знання (і, тим більше, не «обі­знаність» чи навіть «інформованість», які є «перетворени­ми формами» знання у світі повсякденності), це “софія”, мудрість — слово, майже забуте нами в буденному плині повсякденного існування.

Будучи мудрістю, філософія завжди усвідомлювала свою принципову дистанційованість від світу повсякден­ності. Вже у сиву давнину філософи-мудреці чітко усві­домлювали необхідність певної попередньої підготовки для бажаючих вчитися філософії, для «перенастроювання», «переорієнтації» їхнього мислення з повсякденного на творчий «діапазон». На початку IV ст. до н. е. Платон висуває ідею пропедевтики (від грецького «пропедеуо» — попе­редньо навчаю, готую) як спеціальної процедури підготов­ки мислення до занять філософією. В ході цієї процедури в людини виробляється вміння бачити проблеми, правильно їх формулювати й вирішувати. Надалі пропедевтика посту­пово перетворюється на спеціальну дисципліну, що відігра­вала роль своєрідного вступу до філософії. Принаймні та­кий характер мала «Філософська пропедевтика», написана Г. В. Ф. Гегелем у 1809 - 1811 рр.

Власне, міркуваннями про повсякденну свідомість, орі­єнтовану на тип знань, альтернативний відносно мудро­сті, тобто філософії, ми вже й розпочали пропедевтичну розмову з читачем. Продовжимо цю розмову в напрямі виявлення специфіки, її (повсякденної свідомості) філо­софської альтернативи. Звернемося до одного з перших діалогів Платона «Гіппій більший», в якому змальовуєть­ся зустріч платонівського вчителя Сократа з софістом Гіппієм — людиною самовпевненою, хвальковитою, яка вра­жає повсякденну свідомість своїм «всезнайством» і аплом­бом.

Сократ ставить перед Гіппієм, здавалося б, просте питання: що таке прекрасне? Ґіппій відповідає: прекрасним є прекрасна дівчина. Якщо це так, міркує Сократ, то пре­красна дівчина і є те, що робить будь-яку річ прекрас­ною. Але ж, продовжує він, ми можемо говорити і про прекрасну кобилицю, і про прекрасну ліру і навіть про пре­красний горщик, та яке ж відношення до них має прекрас­на дівчина. Більше того, продовжує Сократ, якщо дівчина є прекрасною у відношенні, скажімо, до горщика, то у відношенні до прекрасної богині вона буде потворною — хіба ж можна називати прекрасним те, що в якомусь пла­ні не є таким?

Збитий з пантелику Ґіппій заплутується в суперечно­стях, і, по суті, ухиляється від подальшої бесіди з Сократом. Діалог цей, однак, не закінчується перемогою Сократа, більше того, Сократ заявляє, що сам він не знає відповіді на питання і тому буде продовжувати шукати цю відповідь. Проте, твердить Сократ, безперечною є ко­ристь від його бесіди з Гіппієм, оскільки завдяки цій бе­сіді він зрозумів важливість питання про прекрасне.

Цей приклад є типовим для творчості Платона, який показує, що філософське знання може існувати як бесіда, діалог, поліфонія (багатоголосся). Зауважимо, що жоден з діалогів Платона не завершується перемогою когось з учасників, адже кожен висловлює і обґрунтовує свою дум­ку, залишаючись після закінчення діалогу на своїх пози­ціях. Проте це не означає догматичної непримиренності учасників діалогу до будь-якого «інакомислія». Залишаю­чись на своїх позиціях, кожен його учасник збагачується через інші погляди. Отже, філософське мислення, на від­міну від повсякденної унітарності й догматизму, є прин­ципово плюралістичним, толерантним, діалогічним.

Будучи орієнтованим на мудрість, філософське мислен­ня є постійним і пристрасним прагненням (навіть — лю­бов'ю) до мудрості, а не самою мудрістю, яка неосяжна в нескінченності багатства свого змісту. Тому філософія передусім вчить мислити, вчить проблемному, творчому підходу до своєї тематики. Я буду вчити вас мислити, як вчить мати неслухняну дитину - вона каже дитині: «От я зараз навчу тебе слу­хатись», і, говорячи так, мати не збирається давати ди­тині дефініцію послуху чи читати курс лекцій про послух — вона просто навчить її... І дитина зрозуміє її краще, ніж якщо б їй було б дано найточнішу дефініцію послуху або ж прочитано найкращий курс лекцій про послух... Отак я буду вчити вас мисленню...

Отже, Гейдеггер пропонує безпосередню демонстрацію самого мислення як творчого процесу (звичайно, сам «де­монстратор» при цьому має бути Вчителем з великої лі­тери). Приблизно так міркував і Сократ, який вмілою постановкою питань своїм співрозмовникам демонстрував труднощі й суперечності їхньої позиції, котрі не можна було побачити очима повсякденного мислення.

Спрямоване на свій предмет слово зустрічається в ньо­му (предметі) з чужим словом. Саме чуже слово, за Бахтіним, не відтворюється, його лише мають на увазі, але вся структура мовлення була б зовсім іншою, якби не бу­ло цієї реакції на чуже слово, що його мають на увазі. Все це докорінно змінює семантику слова: поруч з пред­метним смислом з'являється інший — спрямованість на чуже слово. Не можна цілком та істотно зрозуміти таке слово, враховуючи тільки його пряме предметне значення. Отже, текст, на відміну від передсудів повсякденної сві­домості — і перш за все філософський текст,— ніколи не є однозначним. Він завжди містить у собі кілька смисло­вих шарів. Але знову ж таки всі вони не є чимось без­посередньо «видимим». Треба вміти «бачити» і читати всю поліфонію смислів в одному й тому ж тексті, а цьому вмінню вчить філософія.

Все, що говорилося досі про повсякденне (унітарне, монологічне, однозначне) мислення і про філософію як про мислення плюралістичне, поліфонічне, багатозначне, є пев­ного роду схемою, яка змальовує реальну ситуацію лише в головних рисах, у принципі. Сама ж ситуація набагато складніша й строкатіша. Згідно зі схемою виходить так: людська діяльність у переважній масі є діяльністю репро­дуктивною, такою, що постійно відтворює певні еталони, зразки, встановлені попередньою діяльністю; вона тира­жує досягнення людської цивілізації, щоб зробити їх пред­метами використання і споживання якомога більшого чис­ла індивідів.

Така діяльність, будучи використовуючою, споживчою, реалізується за максимально спрощеними, стандартизо­ваними схемами. Оскільки репродуктивна діяльність явно домінує в нашому повсякденному житті, вона породжує й відповідний стиль повсякденного мислення — схематич­но-інструктивний.

Порівняно невелику частину в загальній масі людської діяльності становить її творча сфера — продуктивна діяльність, яка відіграє провідну, вирішальну роль у загально­му поступі людської життєдіяльності. Саме в ній уперше реалізуються ті або інші нові проекти, задуми, формують­ся цілі як сенс діяльності в цілому, створюються ті етало­ни і зразки, відповідно до яких функціонує репродуктивна діяльність. Відповідним (творчо-конструктивним) є і стиль мислення в цій сфері, а ядром цього мислення, в якому формуються всі його специфічні особливості (плюралізм, поліфонія, свобода тощо), є філософія.

Ще раз зазначимо, що в принципі, в ідеалі продуктив­на й репродуктивна діяльність взаємопроникають, утво­рюючи гармонійну єдність. Це ж стосується і стилів мис­лення (повсякденної і філософської свідомості). Це ми й мали на увазі, змальовуючи дещо «негативними фарбами» пересічну людину в її повсякденності, і закликали не дра­матизувати ситуацію. Проте в конкретні (критичні) мо­менти людської історії (а їх, на жаль, було немало в на­шому XX ст., як і в інших) ситуація нерідко набувала не тільки драматичного, але й трагічного характеру. Критич­ною вона ставала внаслідок своєрідного «розгармоніювання» сфер продуктивної та репродуктивної діяльності і від­повідних сфер свідомості. Причинами такого «розгармоніювання» повсякчас ставали цілком конкретні історичні чинники, проте результати, попри значне розмаїття варі­антів, виявлялися в різкому зростанні споживацько-утилі­тарних моментів суспільної свідомості в цілому, оскільки споживацтво виходило з берегів повсякденності й вихлю­пувалося в традиційно творчі сфери — в науку, культуру, мистецтво, філософію.

Отой самий зарозумілий «всезнайка», готовий давати категоричні відповіді на будь-які питання (саме тому, що до пуття не розбирається в жодному), про якого йшлося вище з посиланням на М. Гейдеггера,— не абстракт­ний символ філософської уяви, він має цілком конкретний історичний прототип. Йдеться про дрібного німецького бюр­гера кінця 20-х — початку 30-х років нашого століття, який під дією сукупності об'єктивних і суб'єктивних істо­ричних чинників перетворювався в націонал-соціаліста, якого «фюрер німецької нації» позбавив «химери совісті», а одночасно і «химери» самостійного критичного мислення. Натомість у голову цього бюргера вкладено кілька ерзац-ідей «вищості» німецької — арійської—раси, «обраності» Німеччини до «тисячолітнього» всесвітнього панування, життєвої «нездатності» інтелектуалізму, який в усьому вбачає підстави до сумніву, й т. їн.

Пересічна людина повсякденності зовсім не обов'язко­во є фашистом (чи чимось подібним до нього). В нормаль­них умовах вона є звичайною, цілком нормальною люди­ною, яка тільки жадає «ясності» й «чіткості» (і через це, можливо, дещо насторожено сприймає інтелігенцію, яка своїми постійними «роздумуваннями» цю. «ясність» і «чіт­кість» «затуманює»). Проте варто настати кризі, яка, зро­зуміло, руйнує чіткість і ясність, і наш пересічний індивід, бажаючи повернення «порядку», стає «здатним на все».

Пересічний індивід здатний «на все» в ім'я «порядку», сталості, «ясності», вигулькує на сторінках історії вже в досить давні часи. Хіба ж це не він затверджував смерт­ний вирок Сократові, щоб той не бентежив сумління афінських громадян своїми «незручними» питаннями, на які немає відповіді? Чи ж не він засуджував Аристарха Самоського на вигнання з рідного міста (і навіть рвався побити видатного астронома камінням за висловлену ним ідею геліоцентризму? «Сьогодні він,— міркував наш інди­від,— всупереч очевидності говорить, що Земля обертаєть­ся навколо Сонця, а завтра його стане піддати сумніву вічні закони моралі й зазіхнути на наших дружин і до­ньок». Список «подвигів» нашого «знайомого» можна продов­жувати до нескінченності (йдучи і в глиб історії, і в ме­жах сучасності, і в нашій країні, і за її межами), але й сказаного досить, щоб зрозуміти соціальну небезпечність його діянь.

Залишається, проте, ще один принципово (з огляду на тему нашої розмови) важливий момент, без з'ясування якого не все в нашому курсі лекцій з філософії вигляда­тиме потрібним і доцільним, йдеться про те, що ми увесь час говорили про філософію як про сферу творчого, плю­ралістичного, поліфонічного мислення на противагу уні­тарності й монологізму мислення повсякденного. Однак, може заперечити наш читач, ми знаємо чимало солідних і авторитетних філософських вчень (і в минулому, і в су­часності), які обстоювали саме не плюралізм, а унітаризм, не поліфонію, а монізм. Це, насамперед, вчення Аристотеля, Фоми Аквінського, матеріалістичні філософські вчен­ня XVII—XVIII ст.

Що ж можна сказати на це? Філософія (подібно до людської діяльності), будучи знанням продуктивним, твор­чим, водночас виконує функції й репродуктивні. Адже не­обхідно хоча б час від часу упорядковувати, системати­зувати, гармонізувати здобутки філософської творчості. Саме такі переважно упорядковуючі функції (хоч і не тіль­ки їх) і виконували в історії філософії названі напрями І течії (звичайно, не можна звинуватити у «відсутності твор­чого моменту» ні філософську позицію Аристотеля, ні Аквіната, ні матеріалістів XVII—XVIII ст., ні позитивістів). Тому, говорячи про філософію в цілому, ми й наголошуємо про домінуванні в ній саме творчо діалогічних момен­тів її змісту, хоча ця домінуюча тенденція постійно допов­нюється (і коригується) упорядковуючо-гармонізуючими функціями.