Соціологія еліти В. Липинського

Лекція 2. Становлення і розвиток соціології. Зародження соціологічної думки в Україні

Зародження соціології як науки.

Протосоціологічні знання в філософському контексті.

Соціологія О. Конта.

Органіцистські погляди Г. Спенсера.

Матеріалістично-конфліктна соціологія К. Маркса.

2. Соціологія на рубежі ХІХ-ХХ ст.

Соціологізм» Е. Дюркгейма.

Соціологія еліти В. Парето.

Розуміюча соціологія М. Вебера.

3. Зародження соціологічної думки в Україні

Політична соціологія М. Драгоманова.

Генетична соціологія М. Грушевського.

Соціологія еліти В. Липинського.

1.1. Протосоціологічні знання в філософському контексті

Соціологія як наукова дисципліна сформувалася в ХІХ ст., а її засновником вважається французький мислитель О. Конт. Однак це зовсім не означає, що до XIX ст. вчені не досліджували соціальних явищ і не давали їм певного тлумачення. Несистематизовані спостереження та узагальнення соціологічного характеру існують так само давно, як і інші суспільні науки. Вже в найдавніших текстах, зокрема в прадавніх манускриптах, є викладені погляди на суспільне життя. В значній мірі саме до соціологічних знань можна віднести погляди давньокитайського мислителя Конфуція (551-479 рр. до н.е.). В античному світі Платон пише твори «Держава» і «Закони», які присвячені дослідженню виключно суспільства, його функціонування та ролі держави в соціальному житті. Виходячи з того, що існуючі типи держави є недосконалими, Платон створює першу в історії європейської думки утопію – конструює модель ідеальної (досконалої) держави, яка повинна прийти на місце існуючих і яка забезпечить, на його думку, щасливе життя всім громадянам. Великим твором із загальної та спеціальної соціології слід вважати і працю «Політика» іншого античного філософа – Аристотеля. В тій чи іншій мірі соціологічні погляди містилися в творах античних істориків: Геродота, Фукідіда, Полібія, Тацита та інших. Навіть в епоху середньовіччя, коли домінувала теологічна проблематика, християнські автори зверталися до аналізу суспільного життя. Так, один з отців церкви Августин Блаженний (354-430 рр.) в праці «Про місто Боже» розробляє концепцію історичного поступу людства. Історія розпочинається з Адама і Єви і лінійно розгортається до свого завершення, яке наступить з другим приходом Христа і Судом Божим, – так розуміє земну історію Августин. Він першим в європейській культурі зробив спробу показати, що історія людства виступає закономірним поступовим розгортанням закладених Богом ідей. Августин запропонував принципово новий підхід до інтерпретації історичного процесу: якщо антична думка розуміла історію циклічно, як виникнення, розквіт і занепад певного народу, то Августин вважає, що історія має початок, прогресивний поступ і кінець, тобто історія має спрямованість. Ця думка стала основним принципом, тлумачення суспільного поступу в європейській історіософії аж до самого XX ст.

В епоху Відродження та нового часу з'являються утопічні концепції досконалого суспільства Т. Мора (1478-1535 рр.) та Т. Кампанелли (1568-1639 рр.), в яких викладаються проекти суспільства соціальної рівності, братерства і свободи людини, що можливе при усуспільненій власності. В цей же час з'являються праці Н. Макіавеллі (1469-1527 рр.), Ж. Бодена (1530-1596 рр.), в яких людська історія та функціонування суспільства починають розглядатися як результат діяльності людей, а форми державного устрою та правління – як засоби для приборкання егоїстичних схильностей індивідів та встановлення соціального порядку. Причому Ж. Боден піднімає проблему взаємозв'язку суспільства і природи, розглядає географічне середовище як один із чинників суспільного життя, досліджує, як кліматичні умови, рельєф впливають на психологічні характеристики людей. Тоді ж з'являються більш-менш систематичні думки про «природні права людини» та про суспільство як «суспільний договір» людей. Відомими теоретиками з цих питань були англійські філософи Т. Гоббс (1588-1679 рр.) і Дж. Локк (1632-1704 рр.).

Виходячи з тези про природні права людини, Гоббс і Локк вважають, що держава виникає внаслідок історичного розвитку суспільних відносин і утворюється людьми для захисту прав кожного окремого індивіда від всіх інших індивідів, вона унеможливлює війну всіх проти всіх, інакше кажучи, гарантує громадянський мир, обмежуючи егоїстичні інтереси індивідів. У вченні Дж. Локка висуваються ідеї про розподіл влади на законодавчу та виконавчу, тобто вже йде мова про принципи формування та функціонування правової держави.

Значний внесок в підготовку до появи соціології як науки зробили французькі просвітники XVIII ст. Ш.Л. Монтеск'є (1689-1755 рр.) та Ж. Ж. Руссо (1712-1778 рр.). Гучного резонансу набули в Європі такі праці Руссо як «Дослідження про походження та причини нерівності між людьми» та «Про суспільний договір або принципи політичного права».

Руссо досліджував виникнення майнової та соціальної нерівності, тобто причини соціальної структуризації, і прагнув вишукати шляхи її ліквідації. Він вважав, що нерівність між людьми не споконвічна і не витікає з природи людини; джерело її виникнення криється в приватній власності. На думку Руссо, первісне людське суспільство знаходилося в природному стані і людина в ньому була істотою вільною й матеріально незалежною від інших людей. Відмінною і головною рисою цього суспільства була моральна честь людини. Однак внаслідок суперечностей між егоїстичними інтересами людей виникає приватна власність, на основі якої й формується соціальна несправедливість та нерівність. Руссо виділив три ступені еволюції соціальної нерівності. Перша пов'язана з утворенням майнової нерівності, друга виникає з формуванням держави, яка є наслідком договору між багатими і бідними про збереження статус-кво, тобто вже існуючої нерівності і третя є дальшим поглибленням нерівності в ході поступового перетворення договірної влади у деспотизм, коли деспот панує і над бідними, і над багатими.

Досить вагоме місце проблеми функціонування та розвитку суспільства знаходять в класичній німецькій філософії, особливо Г.-В.-Ф. Гегеля (1770-1831 рр.). Його найбільш відомими працями з соціальних проблем є «Філософія історії» та «Філософія права». Гегель по-новому поставив і спробував розв'язати питання про ґенезу і суть суспільства, місце і роль держави в соціальному житті, про специфіку моральних та правових норм в функціонуванні соціуму та багато інших. Проте в цілому вся історіософія Гегеля є виключно теоретичною, вона побудована на принципі, що історія є «процес духу». Це надавало їй містифікованого характеру і віддаляло від емпіричного життя індивідів і суспільства.

В цілому ж всі попередні протосоціологічні концепції, не дивлячись на чимало цікавих ідей та плідних розробок багатьох окремих проблем, були донауковими формами соціологічного знання. Цей висновок витікає з того, що, по-перше, всі мислителі цього періоду виходили не з реальних емпіричних фактів соціального життя людей, а з певних умоглядних принципів, на основі яких й конструювали свої теорії і під які «підганяли» події реальної дійсності. По-друге, на цьому етапі становлення соціологічного знання ще не були вироблені власні, властиві тільки соціології методи пізнання суспільства, і не відбулося виокремлення предмета дослідження соціології. Саме тому соціологічні знання доконтівського періоду створили підґрунтя для виникнення нової науки, але аж ніяк не власне соціологію як самостійну галузь наукового знання.

 

1.2. Соціологія О. Конта

Соціологія як наукова дисципліна формується в середині XIX ст. Її виникнення пов'язане з діяльністю О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса. Саме в творчості цих мислителів ми знаходимо ті ідеї, принципи і підходи, застосування яких до аналізу суспільного життя поклало початок наукового дослідження соціуму і складає підґрунтя нової науки. Водночас слід мати на увазі те, що:

Ø в концепціях зазначених вчених були висунуті лише основоположні вихідні ідеї нової науки, але власне соціологія як наука створена ще не була;

Ø основні положення концепції Конта, Спенсера і Маркса окреслили проблеми нової науки, намітили нові методологічні підходи до вивчення суспільства і тим самим дали змогу відокремити соціологію в самостійну науку серед інших наукових дисциплін.

Основоположником нової науки більшість вчених вважають французького дослідника О. Конта (1798-1857 рр.). Саме Конту належить пріоритет і в назві нової науки – соціологія, а також у формуванні основних вимог до неї. Основна мета О. Конта – це створення «позитивної» науки про суспільство, яка б відповідала класичним критеріям науково-природничого знання, зокрема була б емпіричною та об'єктивною, допускала б застосування математичних методів і використовувала б спостереження та експеримент як методи наукового пізнання. Конт творив в умовах, коли на зміну традиційному суспільству приходило нове, наукове, індустріальне. І якщо в матеріальному виробництві використовувалися точні знання природничих наук, то в поглядах на суспільний розвиток і функціонування соціуму, панувала, за Контом, анархія, сваволя, що є однією з причин кризи соціальних порядків, класової боротьби, конфліктів. Нова позитивна філософія і соціологія повинна прийти на зміну метафізиці і теології, які не об'єктивно вивчають суспільство, а довільно нав'язують йому виключно надумані теоретичні конструкції. «Ми визнали неспроможність теологічної і метафізичної філософії, які досі бралися за політичну реорганізацію. З цього випливає одне з двох: або завдання є нерозв'язним, проте це – думка абсурдна, або через те, що людський розум вичерпав інші шляхи, то зостається тільки вдатися до позитивної філософії...», – писав Конт з цього приводу. Засновник соціології надавав такого великого значення науковому мисленню в соціальному пізнанні тому, що спосіб мислення, ідеї є, за його думкою, фундаментом соціального ладу, а історія людства є передусім історія духовного прогресу, вершиною якого виступає позитивно-наукове світорозуміння. Конт розглядає людський світ з позицій новоєвропейського Просвітництва – як розумно упорядкований і постійно прогресуючий. З цих позицій соціологія повинна відкрити загальні закони прогресивного розвитку людства, розкрити детермінізм суспільного поступу, що служитиме подальшому вдосконаленню суспільства. Ця наука, відзначає Конт, «не має іншої мети, крім установлення та зміцнення інтелектуального порядку, який є підставою всякого іншого порядку»; вона «дасть можливість точно оцінити природу соціальних питань і, отже, сприятиме встановленню миру» і тому тільки вона «здатна керувати перетворенням суспільства».

Вивчення суспільства є доцільним з двох точок зору:

1) як дослідження соціального порядку, соціальних структур та

2) як вивчення соціальних процесів і змін, перехід від одних суспільних систем до інших.

Перший напрям є соціальною статикою, а другий – соціальною динамікою. В результаті аналізу функціонування суспільства Конт приходять до висновку: суспільство як цілісність ґрунтується на загальній злагоді індивідів, їх духовній, психологічній та історичній спільності. Кожній окремій людині природно притаманна така властивість як тяга до суспільного, колективного життя. Звісно, що для людей характерні й егоїстичні прагнення, але в ході історичного поступу колективістські начала перемогли, і люди живуть не кожен окремо, а в єдності, в кооперації та сім'ї. Саме всезагальна злагода є базисом соціальної системи.

Закони розвитку суспільства досліджуються Контом в соціальній динаміці. На його думку, соціальний прогрес проходить три стадії:

Ø теологічну (тут панують релігійні ідеї),

Ø метафізичну (домінування ідей абстрактної філософії) і

Ø позитивну (примат наукового мислення).

Відповідно до панівних в соціумі ідей формуються певні типи господарських систем. Зрозуміло, що тристадійна схема еволюції, запропонована Контом, була дуже довільною, надуманою, не охоплювала значної частини людської історії (наприклад, античного світу). Однак вона певним чином виділяла етапи прогресивного розвитку людства, вводила критерії виділення цих етапів, тобто свідчила про намагання вченого висунути та обґрунтувати об'єктивні підходи до інтерпретації історії.

Формування нової «позитивної» науки про суспільство недостатньо було лише проголосити; необхідно було також визначити ті засоби і шляхи, за допомогою яких можна здобути точні і об'єктивні знання про соціум. Конт це чудово розумів і тому велику увагу приділяв методологічним проблемам. Він виділив чотири основні методи соціології: спостереження, експеримент, порівняння, історичний аналіз.

Головним методом нової науки є спостереження. Саме неупереджений, об'єктивний опис «Соціальних фактів» дає можливість уникнути довільних спекулятивних конструкцій і правдиво відобразити суспільне життя. Разом з тим Конт наголошував, що добір емпіричного матеріалу повинен здійснюватися не випадково, хаотично, а спрямовуватися теоретичними настановами. Без цього отримати якесь серйозне знання про суспільство неможливо. Експеримент передбачає вивчення процесів під впливом спеціально створених для цього умов. Соціальний експеримент може бути лише локальним і не може поширюватися на суспільство в цілому. Зіставлення подібних чи відмінних, минулих чи наявних або майбутніх суспільних форм, структур для виведення загальних закономірностей розвитку суспільства складає суть порівняльного методу. Зрештою, історичні методи полягають в порівнянні послідовних етапів людства або окремих народів, в співставленні сучасного стану суспільства чи окремих його структур з минулим. Саме такий підхід дає можливість, за Контом, виявити соціальні трансформації і окреслити віхи суспільного прогресу.

Конт, за великим рахунком, ще не створив нової науки як цілісної системи теоретичного знання. Але він висунув ідею про те, що соціальні процеси протікають закономірно і що потрібна спеціальна наукова дисципліна, яка б вивчала ці закономірності. Крім того, Конт сформулював основоположні принципи цієї науки, виокремив її методологічні засади, що й зробило його одним із засновників соціології.

 

1.3. Органіцистські погляди Г. Спенсера

Соціологічна концепція англійського вченого Герберта Спенсера (1820-1903 рр.) характеризується двома найпомітнішими особливостями:

1) органіцизмом,

2) функціоналізмом.

Перша риса виявляється в тому, що у всіх своїх соціологічних дослідженнях Спенсер виходить з аналогії між структурою і функціями живого організму і суспільства. За його думкою, так, як живі організми класифікуються за видами, підвидами, так само можуть бути класифіковані і суспільства в залежності від їх структури та соціальних функцій. До того ж, в основі тваринного світу і світу соціального лежать якісь спільні універсальні закони, які лише дещо модифікуються в суспільстві; причому в залежності від рівня розвитку того чи іншого суспільства, універсальні закономірності набувають різних проявів, що, зрештою, і робить одні суспільства несхожими на інші, створює велике розмаїття соціальних організацій. Такий організмічний підхід до вивчення соціуму був зумовлений тим, що соціологія як наукова дисципліна лише формувалася і тому відчувала значний вплив природничих наук, які вже виробили свій методологічний інструментарій і досягли вагомих успіхів у пізнанні оточуючого світу. Біологія, яка вивчає живі організми, серед інших природничих наук знаходиться найближче до гуманітарного знання, чим і пояснюється її найвідчутніший вплив на соціологічне пізнання того часу. Щоправда, не варто скорочувати погляди Спенсера і вважати, що він розуміє суспільство як складний живий організм. Це не зовсім так. Спенсер хотів відтінити інше, а саме те, що живі організми і суспільство мають спільні ознаки-структуру, функції, спрямованість еволюцій і керуються спільними вихідними принципами, що їх можна досліджувати схожими методами. Це була типова точка зору тогочасного позитивізму.

Друга риса соціології Спенсера – функціоналізм – найбільш випукло виявляється в розумінні ролі різних соціальних структур та інститутів: вони служать для збереження і вдосконалення суспільства в цілому. Тільки ті конкретні соціальні утворення мають цінність, функції яких корисні і необхідні для суспільства. Функціональний підхід прямо витікав з органічних уявлень Спенсера про суспільство: будь-який живий організм, соціальний також, може існувати завдяки функціонуванню тих частин, органів, з яких він складається. Слід зауважити, що в даному випадку концепція Спенсера виступає витоком всіх форм сучасного соціологічного функціоналізму.

Для європейської культури другої половини XIX ст. характерним було розуміння суспільства як постійно прогресуючої системи. Спенсер увібрав цей прогресивістський дух свого часу, і тому не випадково проблема еволюції людського суспільства є центральною в його соціології. Еволюція – це поступ людства від простих до складніших систем. Англійський мислитель вважав, що цей розвиток здійснюється у вигляді двох взаємообумовлених процесів – диференціації і зростання. В ході еволюції зростає кількість на­селення, утворюються все нові соціальні групи, які під дією різноманітних чинників об'єднуються в складніші соціальні утворення.

Отже, зростання призводить до утворення складніших об'єднань, угрупувань, які в силу своєї більшої вразливості, повинні мати регулятивні стру­ктури для ефективної взаємодії з оточуючим середовищем, щоб забезпечити своє виживання. І такі регулятивні структури, а також супутні їм, виника­ють. Це і є процес диференціації функції і структур, або, інакше кажучи, розподіл соціальних ролей, функцій. Отож, еволюційний розвиток зобража­ється Спенсером як процес зростання (ускладнення) і диференціації (розподілу функцій), які взаємодоповнюють одна одну. Реальність цих тенденція він аргументує численним фактичним матеріалом з історії людської цивілізації. Схема еволюції людської, спільноти, запропонована Спенсером, багато в чому відповідає дійсному історичному процесу, хоча, звісно, й не вичерпує всю його повноту. Одним із істотних недоліків еволюційної концепції Спенсера було розуміння кожної наступної епохи в історії певного народу як обов'язково прогресивної, він тлумачив історію однолінійне: як прогресивний поступ народів, ігнорував відхилення і регресивні відступи в історичному русі. Водночас зауважимо, що концептуальна схема історичного розвитку Спенсера мала значну методологічну цінність, оскільки в ній обґрунтувалися вихідні принципи соціологічного бачення історії. Крім того, Спенсер пов'язував стадії розвитку людських спільнот з типами економічного виробництва; згрупував цей взаємозв'язок в таблицях, що відкривало нову сторінку в методиці соціологічного пізнання.

Спенсер був одним із засновників соціології ще й тому, що він спробував розв'язати питання про предмет соціології. На той час предмет нової науки ще не був чітко окреслений, сама соціологія теж тільки формувалася. Тому однією із заслуг Спенсера є обґрунтування специфіки соціологічного знання, окреслення кола її проблематики. Він докладав чимало зусиль, щоб показати, що причини соціальних процесів, їх протікання мають таку саму закономірність і об'єктивність, як і процеси природні. Саме тому потрібна і спеціальна наука, котра б вивчала ці закономірності. І хоча Спенсер з позитивістських позицій намагався створити соціологію на кшталт природничих наук, він все ж наголошував на її специфіці, відмінності від природознавства. Це, на його думку, проявляється і в предметі соціології і в методах, які застосовуються в ній. Спенсер наголошував зокрема, на об'єктивності аналізу суспільних явищ, застерігав, що необхідно уникати спокус догодити кон'юнктурним потребам часу і владним структурам. Це була, по суті справи, вимога свободи від оцінок, сформульована значно пізніше М.Вебером. Однією з особливостей соціального пізнання є те, що вчений повинен враховувати у своєму аналізі психологічні, оціночні, емоційні настрої і нахили людей, які беруть участь в соціальних процесах. У природничих науках такої потреби немає, і тому там процес пізнання простіший, він долає на своєму шляху до істини менше перешкод. Спенсером було сформульовано ряд інших соціологічних правил, котрі увійшли в методологічний інструментарій нової науки.

Загалом соціологія в трактуванні Спенсера ще дуже тісно пов'язана з природничими науками, але водночас він розуміє суспільство та соціальну еволюцію як специфічну систему, існування котрої неможливе без діяльності індивідів та соціальних спільнот і пропонує нові підходи для її адекватного осягнення.

 

1.4. Матеріалістично-конфліктна соціологія К. Маркса

Німецький мислитель К. Маркс (1818-1883 рр.) є одним з класиків соціологічної думки. Він виступає засновником оригінальної школи соціологічного мислення, вихідними принципами якої є:

1) матеріалістичний підхід до пояснення соціальних процесів;

2) виділення класової боротьби і соціальних революцій в якості основних рушіїв соціального прогресу.

Маркс різко відмежовується від Конта, Спенсера та інших соціологів, котрі шукали причини соціального поступу в духовній сфері, в зміні ідей, які панують в той чи інший час у суспільстві.

Розпочавши свій творчий шлях як гегельянець, Маркс швидко відходить від ідеалістичного тлумачення історії і кладе в основу соціальних змін і соціального життя загалом реальні життєві процеси і відносини, передусім економічні. За його думкою, «спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя загалом», всі суспільні і державні відносини, всі релігійні і правові системи, всі теоретичні погляди, можуть бути зрозумілі лише тоді, коли зрозумілі матеріальні умови життя кожної відповідної епохи і коли з цих матеріальних умов виводиться все інше. «Не свідомість людей, – пише Маркс, – визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість».

Отже, вихідною основою соціального життя є економіка, а всі інші сфери – мораль, релігія, політика, право і т.д. – є похідними, вторинними. Їх зміст і функції визначаються економічними інтересами, виробництвом і економічними відносинами, які складаються в суспільстві. Водночас Маркс намагається уникнути однобічності, виключно економічної детермінації суспільного життя. Тому він наголошує і на тому, що людський розум, свідомість індивіда і суспільна свідомість не є дзеркально-пасивним відображенням економічних відносин і фактів, а й самі активно впливають на явища матеріального життя людей. Цим самим Маркс розглядає соціальні процеси в двох площинах: як на людей впливають матеріально-економічні умови їхнього життя, і як люди, в свою чергу, впливають на матеріальні умови. Проте при цьому слід пам'ятати, що люди не можуть довільно впливати на соціальні зв'язки і процеси. Останні мають об'єктивний характер, незалежність від волі людини. Всі суспільні зв'язки і відносини визначаються економічною структурою суспільства – продуктивними силами і виробничими відносинами. Кожне покоління людей застає їх вже наявними, існуючими, і своїми діями не може відмінити їх, а лише змінити певним чином.

Важливе місце в марксистській соціології належить поняттю «суспільно-економічна формація». Суспільно-економічна формація характеризує певний тип суспільства в його цілісності; вона охоплює всі структурні елементи даного суспільства і відносини між ними. Водночас Маркс і при характеристиці формації проводить своє вихідне матеріалістичне положення: він вказує, що визначальним елементом будь-якої формації є єдність продуктивних сил і виробничих відносин, які є базисом цієї формації. Всі інші суспільні інститути і відносини, духовні утворення є похідними від базису і утворюють надбудову. Ці дві основні сфери суспільно-економічної формації взаємодіють між собою, взаємно впливають одна на одну, але вирішальна роль в житті соціуму належить базису (економічному життю). В цьому плані слід зауважити, що Марксів економічно-матеріалістичний підхід до інтерпретації суспільства цілком відповідав духовній атмосфері другої половини XIX ст., від узгоджувався з розумінням історії більшістю населення. Тому, коли Маркс пояснює всю історію людства, його минуле, теперішнє і майбутнє через призму економічної детермінації, то він на теоретичному рівні виражає саме те розуміння, яке було неактуалізовано втілене в свідомості його сучасників – людей епохи промислового капіталізму. Гроші, капітал виступають найвищою соціальною цінністю, і тому через окуляри інтересів капіталу люди дивляться на світ. Так дивився на суспільство і Маркс, який і створив економічну концепцію соціології.

Друга принципова особливість соціології Маркса полягає в тому, що він є засновником конфліктної соціології. За Марксом, головним рушієм історичного процесу є розвиток продуктивних сил. Їх розвиток завжди здійснюється за певних виробничих відносин. Діалектика взаємозв'язку між продуктивними силами і виробничими відносинами полягає в тому, що на початковому етапі виробничі відносини сприяють розвитку продуктивних сил. Однак «на певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства приходять в суперечність з існуючими виробничими відносинами, або – що є лише юридичним проявом останніх – з відносинами власності, в середині яких вони досі розвивалися. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються в їх ланцюги. Тоді наступає епоха соціальної революції. Зі зміною економічної основи більш або менш швидко відбуваються перетворення у всій надбудові». Саме в революції Маркс вбачає основну (і по суті єдину) форму соціальних змін в минулому людства і саме революція знищить буржуазне суспільство і створить підґрунтя для побудови нового – комуністичного.

Цілком слушно виявивши суперечність у взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин, Маркс, визнає тільки один-єдиний спосіб розв'язання цієї суперечності: революційне знищення застарілих виробничих відносин, економічного базису загалом.

При цьому він безпідставно проголошує революцію єдиним і універсальним способом переходу від однієї формації до іншої, від одного типу суспільства до наступного, нового. Справді, перехід від феодального суспільства до буржуазного в ряді країн Західної Європи здійснився через революції. Але тільки в деяких країнах і тільки в західноєвропейському ореолі, і тільки при переході від феодалізму до капіталізму. Маркс же надає цій специфічній формі розв'язання соціальних суперечностей статусу всезагальності проголошує революцію універсальною формою суспільного прогресу. За його думкою, революція – це єдиний спосіб, яким можна перейти від старого суспільного устрою до нового.

Заслуговує на увагу і положення Маркса про суб'єкта історичного процесу. Боротьба між продуктивними силами і виробничими відносинами не є чимось близьким, а персоніфікується в боротьбі певних соціальних груп, які Маркс називає класами. Суспільство диференціюється на основі відношення до засобів виробництва і на основі способів та розмірів отримуваного багатства: одні володіють засобами виробництва і збагачуються, інші – не мають власності і зубожіють. Є клас власників і клас невласників. Таке структурування суспільства є втіленням, персоніфікацією економічної структури й неминуче веде до класової боротьби, до революції. Положення про класи і класову боротьбу є наріжним каменем соціальної теорії Маркса, підставою для того, щоб характеризувати його вчення як соціологію конфлікту. Виділення класів як головних структурних елементів соціуму та аналіз, відносин між ними мало вагомий вплив на подальший розвиток соціологічної науки: цей аспект марксової теорії виступив однією з теоретичних засад для формування структурної соціології. Виділяючи два основні класи в кожній суспільно-економічній формації, Маркс водночас вказував і на існування інших, неосновних класів в соціальній структурі суспільства, але вони, за його думкою, тяжіють до основних класів і не визначають характеру соціального життя.

В соціологічному вченні Маркса поставлено і проаналізовано чимало інших проблем, зокрема відчуження, влади і державного устрою в майбутньому комуністичному суспільстві, шляхи розвитку людини та інші. Маркс був послідовним матеріалістом і діалектиком, тому всі соціологічні питання досліджуються ним з діалектико-матеріалістичних позицій. Оцінюючи марксистську соціологічну концепцію, можна зробити підсумок, що вона здійснила відчутний вплив на подальший розвиток соціологічної науки, послужила джерелом неомаркcистських соціалістичних теорій (Т. Адорно, Г. Маркузе, Е. Фром), структуралізму (Л. Альт'юсер, М. Годельє) та цілого ряду інших.

 

2.1. «Соціологізм» Е. Дюркгейма

Еміль Дюркгейм (1858-1917 рр.) є представником так званого соціологізму, специфічного напрямку в соціології. Суть цієї концепції полягає в її орієнтації на визначення соціальної реальності як реальності особливого роду та у відмежуванні від натуралізму та психологічного редукціонізму, тобто пояснення соціального життя на основі психології або ж природознавства. Інакше кажучи, Дюркгейм намагається чітко окреслити специфіку предмета та методу соціологічної науки і звільнити її від крайнощів позитивістського натуралізму, який спробував пояснити соціальні явища на основі законів, відкритих природничими науками і за допомогою їх методів. За думкою Дюркгейма, соціологія як самостійна наука не повинна шукати пояснення соціальних явищ поза власним предметом; навпаки, причини їх виникнення і закони функціонування необхідно виявляти в самій соціальній реальності.

Однією з особливостей соціології Дюркгейма є намагання чітко розмежувати явища колективного та індивідуального життя. Він вважає, що знання про життя індивідів принципово неможливо вивести будь-якого достовірного знання про життя колективне. Саме останнє репрезентує соціальну дійсність і становить власний предмет соціології, завдяки чому соціологія виступає в якості самостійної науки. Крім того, Дюркгейм пориває з еволюціоністського концепцією соціології Г. Спенсера – його соціологізм спрямований на виявлення сталих і повторюваних зв'язків між соціальними групами, на дослідження різноманітних соціальних типів. Основним методом, який використовує Е. Дюркгейм, є порівнювальний метод.

З метою чіткого виокремлення предмета соціології та її методу Дюркгейм розробляє основні поняття соціологічної науки і висуває жорсткі вимоги до соціологічного пізнання, які були викладені ним у праці «Правила соціологічного методу» (1895 р.). За його думкою, соціологія досліджує таку реальність, якою не займається жодна інша наука. Цією реальністю є соціальні факти, котрі в сукупності складають соціальну реальність.

Специфічною особливістю соціальних фактів є їхнє незалежне від індивідів, окремих людей, буття і здатність здійснювати на останніх примусовий вплив. В даному випадку Дюркгейм відобразив ту реальну ситуацію, що при народженні індивід застає соціальну дійсність вже існуючою, вона вже є і функціонує незалежно від нього. Окрема людина не створює мови, якою розмовляє, а повинна вивчити її; вона застає форми спілкування між людьми і мусить ними оволодіти; не утворює релігійних уявлень і церковних інститутів, а визнає одну із вже існуючих релігій; вся культура суспільства є реальною й індивід змушений в зоні своєї соціалізації оволодіти нею, щоб увійти в суспільне життя. Якщо ж він не пристосовується до існуючої соціальної реальності, то він наштовхується на різного роду негативні реакції суспільства (правові, судові санкції, моральний осуд і т.п.).

Соціальне виявляється передусім в різноманітних формах колективності - в «колективних уявленнях», «колективних віруваннях», «колективних почуттях», «колективній свідомості». Поза ними соціологія не має свого предмета, зазначає Дюркгейм. Всі ці форми соціального не можна вивести з індивідуального життя та індивідуальної свідомості; це інша, більш висока соціальна реальність.

Виходячи з поняття «соціальних фактів», Дюркгейм пробує певним чином упорядкувати сферу соціального і предметну галузь соціології як науки. Для цього він виділяє в структурі соціологічного знання соціальну морфологію і соціальну фізіологію. Соціальна морфологія досліджує матеріальні форми суспільства, до яких належать економічні, демографічні, географічні фактори: тут виділяються географічні кордони суспільства, чисельність населення, розміри і кількість сіл і міст, комунікації, розміщення продуктивних сил тощо. По суті справи, соціальна морфологія виступає в концепції Дюркгейма теорією побудови суспільства. Соціальна фізіологія має інші основи свого існування – це функціональні (фізіологічні) факти, якими є колективна свідомість та колективні дії, це форми вияву активної природи соціальних утворень. В сукупності морфологічні факти і факти фізіологічні утворюють цілісне внутрішнє соціальне середовище. При цьому варто пам'ятати, що морфологічні факти складають матеріальну сторону даного середовища, а факти колективної свідомості (фізіологічні) – нематеріальний, духовний його аспект.

Суттєво проблемою соціології Дюркгейма є співвідношення колективного та індивідуального. З одного боку, він постійно наголошує на прямоті колективних утворень стосовно індивідуального життя, а з другого, вказує нате, що соціум, суспільство не існує інакше, як тільки в індивідах і завдяки ним, їх діяльності: адже коли колективні вірування, традиції перестануть відчуватися і сповідуватися окремими індивідами, то суспільство загине. Суспільство, отже, реалізується тільки в окремих людях і завдяки ним. А це означає, що суспільство та індивід знаходяться у взаємозумовленості, і тим самим заперечується вихідна теза Дюркгейма про перевагу колективного над індивідуальним: як суспільство творить соціалізованого індивіда, так й індивіди своєю життєдіяльністю створюють соціально-колективне. Дюркгейм не вбачав в цьому ніякої суперечності і вважав такий підхід суто науковим.

Проблемам методології соціологічного пізнання належить вагоме місце в концепції Дюркгейма. Основне завдання, яке він ставить перед собою, – це створення наукового методу, незалежного від психологічних особливостей індивіда, його уподобань. Суспільство є об'єктивною реальністю, то й методи його дослідження повинні бути також об'єктивними. В зв'язку з цим він формулює низку правил, які, на його думку, гарантують ефективність наукових досліджень.

Перше і центральне правило полягає в об'єктивності розгляду соціологічних фактів: їх потрібно розуміти такими, якими вони є самі собою, як вони існують в реальності («розглядати як речі»). Саме соціологічні факти повинні бути першоосновою пізнання, а не наші ідеї про ці факти, наші уявлення про соціальне життя.

Друге правило – це фіксування повторюваності при вивченні соціальних фактів. Для цього, наголошує Дюркгейм, слід досліджувати не поодинокі явища, а групи явищ; виявлення повторюваності усуває індивідуальні, випадкові прояви і створює тверде підґрунтя для соціологічних досліджень; воно слугує для подолання суб'єктивізму в пізнанні.

Третє правило стосується наукових визначень соціальних фактів. Правильне визначення повинне відображати лише те, що притаманне явищу, котре досліджується. Таке визначається дає нам об'єктивне знання, долає суб'єктивність у пізнавальному процесі. Основні моменти правил соціологічного методу Дюркгейма сприяли становленню наукової соціології і не втратили свого значення і понині.

В коло методологічних проблем соціологічного пізнання Дюркгейм включає і пояснення соціологічних фактів. За його думкою, соціологічне пояснення ґрунтується на двох підходах: каузальному і функціональному.

Перший, каузальний підхід досліджує передусім проблеми зміни, трансформації та розвитку соціальних інститутів, вірувань, цінностей, взірців поведінки й форм організації соціуму. Дюркгейм виходять з того, що всі соціологічні явища мають свої причини; основною формою причинної залежності є залежність частин від цілого, компонентів – від системи, структури. Соціальні факти можна правильно пояснити, виходячи не з індивідуальних потреб, а з потреб соціального організму в цілому. Саме в цій цариці потрібно шукати причини соціологічних явищ. «Визначальну причину даного соціального факту потрібно шукати серед попередніх соціальних фактів, а не в станах індивідуальної свідомості», – вказує Дюркгейм. Функціональний підхід покликаний з'ясувати, як, яким чином, частина задовольняє потреби цілого, суспільства в цілому або якоїсь певної його сфери. З'ясувати функцію певного соціального явища, означає вияснити, якій потребі соціуму вона відповідає. За Дюркгеймом, соціальні явища функціонально залежні від соціального цілого. У своєму поєднанні каузальний і функціональний підходи виступають формою і засобами соціологічного доказу, останнього етапу пізнання. Саме тут досягається соціологічна істина.

Основні праці Е. Дюркгейма: «Про розподіл суспільної праці», «Правила соціологічного методу», «Самогубство».

 

2.2. Соціологія еліти В. Парето

Вільферо Парето (1848-1923 рр.) був першим визначним соціологом новіт­ньої доби в Італії.

Соціологічна система В.Парето побудована на принципах психологізму. Він вважає, що найістотнішими чинниками соціального життя є почуття, інстинкти, емоції, підсвідомі фактори. Саме вони визначають поведінку як окремого індивіда, так і соціальних груп. Дослідження суспільного життя Парето розпочинає з погляду індивіда («людської молекули»), його дії та вчинків.

Методологічні установки В. Парето формуються під впливом вагомих досягнень природничо-наукового знання другої половини XIX ст. За його думкою, природознавство досягло значних успіхів в пізнанні світу завдяки

використанню точних формулювань, математичних формул і однозначних термінів. Тому й в соціології слід відійти від метафізичних (загальних і до­вільних) суджень і головну увагу звернути на емпіричну обґрунтованість соціологічного знання. Наукова соціологія не може існувати поза досвідом, виключно на загальнофілософських принципах. Лише експериментальні (факти, доповнені логічним аналізом, дають змогу здобути точні й правдиві соціологічні знання. На цій підставі Парето називає свій соціологічний ме­тод логіко-експериментальним. Його суть полягає у двох взаємодоповнюю­чих процедурах: з одного боку, це – спостереження явищ, дослідження регу­лярності їх виникнення і зникнення, а з другого – екстраполяція здобутого знання на ті об'єкти і явища суспільного життя, які не були об'єктом безпосереднього спостереження. Застосування цього методу дає змогу виявити регулярність, повторюваність зв'язків між явищами реальності, що і є метою соціологічної науки.

Соціальне життя, з погляду В. Парето, є переплетінням двох типів людських вчинків – логічних і нелогічних. Прикладами логічних дій є діяльність вченого, будівельника, інженера. В цьому випадку людина ставить мету діяльності і намагається використати розумні, ефективні засоби її досягнення. Однак більшість людської дій є нелогічними: це дії, які скеровуються не раціональними знаннями, а інстинктами, вірою, традиціями, почуттями. Нелогічний тип дій явно переважає сферу логічної діяльності і є вирішальним в суспільному житті. Суспільство в цілому є сукупністю нелогічних дій і вчинків, які взаємодіють між собою, внаслідок чого утворюється певна соціальна система. Саме тому В. Парето і вважає, що соціологія повинна досліджувати нелогічне, ірраціональне в поведінці і житті людини та соціуму.

Найважливішими компонентами соціальної системи є резидуї та деривації. Резидуї – це основа, фундамент людських почуттів, інстинктів, загалом психологічного стану людини. Вони – сталі, незмінні та ірраціональні. Водночас варто пам'ятати, що резидуї включають в себе не лише психічні явища, а й культурні факти, які сформувалися в ході історичного процесу, увійшли в психіку людини й визначають її поведінку в багатьох ситуаціях (наприклад, при зустрічі знайомі люди вітаються один з одним).

В цілому резидуї є тими компонентами соціальної дійсності, які непідвладні конкретним життєвим ситуаціям, а котрі, навпаки, самі визначають поведінку та дії людини в кожній конкретній ситуації. Індивід завжди живе в певних, конкретних умовах, попадає в конкретні, неповторні життєві ситуації, але його схильності й спрямовування залишаються незмінними, вони виявляються лише по-різному. Ця неоднаковість зумовлена тим, що кожній людині притаманні шість класів резидуїв, які в залежності від умов поєднуються по-різному, складають різні комбінації, що і визначає різну поведінку людини.

Деривації (похідне, відхилення) – це ідеологічні концепції, теорії, програми, міфи, легенди і т.п. Вони є похідними, вторинними стосовно резидуїв і формуються на основі останніх. Проте, незважаючи на свою вторинність. деривації відіграють важливу роль в соціальному житті. Люди, вважає Парето, мають атрибутивну схильність пояснювати і обґрунтовувати свої вчинки і дії. Ці пояснення досить часто бувають довільними й навіть абсурдними. але людей вони задовольняють і втішають. Деривації (ідеї, теорії) слугують псевдологічним обґрунтуванням нелогічних (ірраціональних) дій людей. маскують їх справжні мотиви і цілі; вони є свого роду прикриттям нелогічності людського життя. Цінність деривацій полягає не в їх істинності, правдивості, логічності, а в тому, що вони переконують людину в доцільності. цінності і розумності її дій, які насправді не є такими. Деривації пояснюють та обґрунтовують дії людей посиланням на твердження різноманітного роду догм та аксіоми: «так треба, тому що так треба»; «так треба, тому що це заповідь божа»; «так треба діяти, тому що так сказано в програмі, кодексі» і т.п.

Основний висновок, до якого приходить В.Парето внаслідок вивчення резидуїв і деривацій, полягає в твердженні про незмінність людської природи, яка проте може по-різному виявлятися в суспільному житті.

В пояснені суспільства як певної соціальної системи В. Парето виходить з тези, що в історії людства відсутні прогрес і розвиток. Суспільство є стала система, мінливість якого має хвилеподібний характер: від стану рівноваги воно переходить до боротьби між різними групами, а потім знову повертається до рівноваги. Після цього розпочинається новий історичний цикл, який здійснюється за тією ж схемою, що і попередній. Боротьба між соціальними групами викликається різними інтересами цих груп, їх розмежованістю. Оскільки ж суспільство завжди якимось чином диференційоване, розділене, то завжди існує і боротьба між різними його верстами. Тому, не думку Парето, боротьба є універсальним законом суспільного життя. Основна форма вияву цієї боротьби здійснюється в конфліктах між елітою і масою.

Розмежування суспільства на еліту і масу має всезагальний характер, бо воно витікає з природної нерівності людей. Еліта є головним чинником соціальних змін, їх продуцентом, вона є розважливішою, енергійнішою і прозорливішою, ніж маса, котра підвладна забобонам та емоціям. Саме еліта володіє знаннями та психологічними якостями, які необхідні для керування державою і суспільством в цілому. В. Парето є одним з найвідоміших в соціології представників елітарної концепції суспільства. Історія суспільства, з його погляду, є історія боротьби еліт, їх виникнення і занепаду.

В історії суспільства склалися два типи еліти – «лисиці» і «леви». Перші правлять за допомогою хитрощів, маніпуляції масами, пропаганди, запевнені «Леви» наділені силою, міцною волею, наполегливістю і непримиренністю (це насамперед революціонери і фанатики). На кожному з етапів суспільного поступу панує один із типів еліти, а другий відсувається на задній план. Проте через певний проміжок часу засоби, які використовує правляча еліта, вичерпують себе, суспільство йде до хаосу, втрачає рівновагу і тоді на зміну правлячій еліті приходить другий тип еліти, котрі поступово відновлюють соціальну рівновагу. Але через деякий час і вона перестає відповідати реальним процесам, не може забезпечити рівновагу в суспільстві і витісняється з політичної сцени першим типом еліти. Таке чергування, циркуляція еліт («лисиці» – «леви» – «лисиці» і т.д.) є загальним законом історії. Коли один тип еліти вичерпує свою енергію на зміну йому приходить інший. Одним із важливих положень концепції еліти В.Парето, яка, щоправда, дещо суперечить його принциповій тезі про незмінність природи людини, є твер­дження, що еліта не виступає абсолютно відмежованою від маси, а, може, і повинна поповнюватися найбільш обдарованими представниками нижчих верств. Інакше вона деградує і не зможе знову зайняти провідне становище в суспільстві. Теорія еліти є вузловим положенням в соціологічній концепції Парето. Саме за допомогою неї він пояснює динаміку змін в суспільстві. Водночас зазначена теорія не є серцевинною в його поглядах, оскільки найважливіше для Парето полягає в тому, щоб пояснити шляхи досягнення рівноваги, сталості суспільства.

 

2.3. Розуміюча соціологія М. Вебера

Макс Вебер (1864-1920 рр.) – один з класиків соціологічної думки. Його система належить до гуманістичного напрямку в соціології. Гуманістичний характер вчення М. Вебера виявлявся передусім у двох основних положеннях. По-перше, він рішуче відмежовується від позитивістського тлумачення методів соціологічного пізнання – особливий статус соціальної дійсності (в порівнянні з природною) вимагає застосування і своїх власних, не природничо-наукових методів пізнання. По-друге, для гуманістичної соціології Вебера характерною є концентрація уваги на індивіді, на цілях його поведінки і діяльності, на його інтерпретації світу в цілому і конкретних ситуацій. В противагу Е. Дюркгейму Вебер вважає, що лише індивідуальна осмислена дія і осмислення відношення до інших людей є головним об'єктом соціологічного пізнання і водночас основою для створення істинної соціологічної науки. Поведінка і вчинки людини, якщо їх розглядати лише в зовнішніх проявах без врахування внутрішніх мотивів, оцінок та переконань індивіда, не дають нам можливості зрозуміти зміст і смисл людської взаємодії і діяльності, а, отже, і смисл соціального життя загалом. Тому-то в соціології Вебера надзвичайно важливе місце належить сферам смислів і цінностей, а процедура розуміння виступає одним із найефективніших засобів пізнання. З його погляду, цінності і смисл дають індивіду можливість вибрати той чи той напрямок соціальної дії. Вебер пояснює це на прикладі Нагорної проповіді, в якій Ісус говорить: «Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу». Якщо на це твердження поглянути з житейської позиції, то воно вимагає відмови від почуття власної гідності. Чоловіча етика проповідує дещо зовсім інше: «Протився злу, інакше ти будеш нести свою частку відповідальності, якщо воно пересидить». В залежності від світоглядно-ціннісних установок одна з цих заповідей йде від Бога, а інша – від чорта. І тільки індивід повинен вирішати для себе, хто для нього Бог і хто чорт. І так буває, за Вебером, в усіх життєвих ситуаціях.

Важливим методологічним принципом соціології Вебера є метод віднесення до цінностей, запозичений ним в неокантіанців (Г. Ріккерта). Його суть, в тлумаченні Вебера, полягає в тому, що саме реальні, історично сформовані цінності культури певного соціуму, визначають науковий інтерес дослідника, зумовлюють вибір того фрагмента соціальної дійсності, який здається йому найбільш вагомим для наукового пізнання. З цим принципом тісно пов'язана також інша методологічна установка – свобода від оціночних суджень в науці. Наукове дослідження повинне давати об'єктивне, правдиве знання про дійсність і не залежати від оцінок та уподобань вченого. Ці два методи поєднані в соціології Вебера досить оптимально, і кожен з них виконує свої функції. З одного боку, неупередженого, цілком об'єктивного знання в соціології бути не може: воно завжди опосередковується і спрямовується цінностями культури; саме культура окреслює предметне поле соціального пізнання. З другого ж боку, в ході наукового пошуку індивід повинен відкинути свої особисті уподобання, мрії, свою сваволю, тобто наукове пізнання повинне бути незалежним від особистих оцінюючих суджень індивіда. Звісно, висуваючи цю вимогу. Вебер розумів, що вчений не може не ставитися позитивно чи негативно до тих чи інших соціальних явищ. Однак він повинен залишити власні переконання поза наукою, «для себе». В іншому разі вони будуть впливати на об'єктивність наукового пошуку та його результати, і в підсумку ми отримаємо спотворене уявлення про дійсність.

Концепція ідеальних типів є ще однією фундаментальною засадою методології. М.Вебера. На думку Вебера, ідеальний тип – це теоретична конструкція, продукт мислення, який створюється шляхом загострення, абсолютизації окремих властивостей дійсності, які вважаються істотними, і відкиданням тих властивостей, що є неістотними. Інакше кажучи, дослідник створює нібито ідеал якогось соціального явища, а потім вияснює, в якій мірі, наскільки реальні явища відповідають цьому ідеальному образу. Ідеальний тип - це еталон певного класу предметів. Звісно, реальні явища ніколи не можуть відповідати повністю еталону, але в залежності від того, наскільки вони наблизилися до нього, можна робити висновок про ступінь їх розвитку, відповідності ідеальному типу. Поняття ідеального типу має виключно пізнавальну значимість; воно допомагає глибше осягнути об'єкт дослідження.

На цих вихідних методологічних засадах побудовано вчення Вебера про релігійні вірування, про генезу і суть капіталізму, про соціальні інститути і соціальну структуру, форми правління, бюрократію та ін. проблеми соціології. При цьому важливо уяснити, вихідним і останнім елементом соціології е індивід. Тому завдання соціології полягає в тому, щоб будь-які соціальні інститути і відношення («держава», «влада», «капіталізм», «релігія» і т.д.) звести до усвідомленої поведінки окремої людини, яка бере участь в функціонуванні цих інститутів і продукує ці відносини.

Чималий інтерес і сьогодні являє вчення Вебера про соціальні дії. Соціальною дією є не будь-який вчинок людини, а лише той, який свідомо орієнтований на інших людей, Не буде соціальною дією і поведінка, дія індивіда, коли вона орієнтована виключно на предмети, речі. Застосувавши до аналізу соціальної дії концепцію ідеального типу, Вебер виділив чотири основні типи соціальних дій: традиційні, афективні, ціннісно-раціональні та ціле-раціональні.

Традиційні соціальні дії ґрунтується і спрямовуються звичками людей, історично сформованими традиціями, груповими (кастовими) нормами. Афективні дії зумовлені емоціями індивіда. Ці дії, як правило, смислове не орієнтовані і раціонально не осмислені. В цілому традиційні та афективні дії включають соціальні дії індивіда в традиційних (докапіталістичних) суспільствах.

Ціннісно-раціональною є така діяльність, яка-зумовлена й спрямовується певною цінністю – економічною, релігійною, моральною. Ця діяльність завжди підпорядкована настановам, вимогам, заповідям. Особливістю ціле-раціональної дії є те, що вона передбачає наявність усвідомленої мети, включає осмислення засобів її досягнення та побічні результати, котрі можуть виникнути при досягненні мети. Виділивши зазначені типи соціальних дій. Вебер надавав особливого значення моменту раціональності в них і вважав, що соціальний розвиток суспільства пов'язаний із зростаючого інтелектуалізацією та раціоналізацією соціальної діяльності.

Особливе місце в творчості М. Вебера займає праця «Протестантська етика і дух капіталізму» (1903-1905 рр.), яка принесла йому світове визнання. В цій праці Вебер обґрунтовує думку, що дух капіталізму, його етичні Цінності сформувалися під впливом раціонально-аскетичної етики протестантизму. Розглядаючи працю як соціальну цінність, протестантизм наголошує, що свідченням обраності індивіда Богом є лише та праця, котра приносить економічний успіх. В етиці протестантизму, зазначає Вебер, «корисність певної професії і, отже, її бажаність Богові у першу чергу визначаються з моральної точки зору, а потім уже тою значимістю, котру мають блага, що виробляються в її рамках для «всього суспільства, нарешті третім і практично, звичайно, найважливішим критерієм виступає «прибутковість професії». Бо коли Бог, волю якого пуританин вбачає у всіх обставинах свого життя, надає комусь в своїх обранців певний шанс для здобуття прибутку, він робить це, керуючись цілком певними намірами». Цим самим протестантизм виправдовує і освячує зусилля, спрямовані на накопичення багатства, а, отже, і капіталістичну підприємницьку діяльність, тобто ті види діяльності, які в традиційному християнстві були гріховними. На цій підставі Вебер робить висновок, що в епоху Відродження і нового часу духовно-етичні фактори відіграли вирішальну роль у формуванні капіталістичного господарського укладу, І хоча Вебер неодноразово наголошував на рівноцінності впливу економічних і етичних чинників в утворенні певного типу господарства, все ж з його творчості витікає, що визначальними факторами торгових, аграрних і промислових переворотів в період від епохи Відродження до XIX ст. були зміни в релігійній і загалом в суспільній свідомості. Таким підходом до аналізу соціального поступу Вебер відкрив нові перспективи вивчення не лише західноєвропейського капіталізму, а будь-яких суспільств і цивілізацій. Після Вебера стало цілком очевидним, що неупереджене дослідження генези і розвитку соціуму потребує врахування комплексу матеріальних і духовних факторів, які тільки в єдності й зумовлюють соціальні зрушення.

 

3.1. Політична соціологія М. Драгоманова (1841-1895 рр.)

Хоча в творчій спадщині вченого немає праць, які були б присвячені виключно соціологічній проблематиці і в яких би спеціально досліджувалися методи соціологічного пізнання, все ж за його підходом до розуміння та інтерпретації соціальних явищ, за тими принципами, котрі використовуються ним при аналізі суспільного життя, за тими питаннями, що вивчаються ним, саме М. Драгоманов є одним з перших представників соціологічної думки в Україні.

Основна проблематика, яка цікавила М. Драгоманова як соціального дослідника, охоплювала проблеми державного устрою (федералізм і централізм) влади, прав і свободи індивіда, етнічних спільнот, внутрішньої і зовнішньої політики держав, тобто все те, що нині є предметом політичної соціології. Соціологію Драгоманов розуміє як універсальну синтетичну науку, яка у відповідності зі своїм об'єктом (суспільством в цілому) та методологією і узагальнює всі галузі суспільствознавства, і використовує їх надбання. Слід чітко пам'ятати, що в своїх світоглядно-методологічних засадах Драгоманов позитивіст. Його основною методологічною установкою є бажання віднайти такі ж об'єктивно точні методи пояснення історичних явищ, які вже вироблені й застосовуються природничими науками (позитивними науками). В цьому плані пошуки Драгоманова співзвучні концепціям основоположників західноєвропейської соціології, насамперед О. Конта, Г. Спенсера. Водночас варто підкреслити і те, що український соціолог сприймає їх підходи і особливо висновки не беззастережно, а критично. Зокрема, він вважав безпідставною, надуманою органістично-еволюційну концепцію Г. Спенсера, основна вада якої полягає у відірваності соціальної еволюції від конкретних соціально-історичних умов, в ототожненні суспільства з живим організмом (це гіпертрофована аналогія, за думкою Драгоманова). Для соціологічних поглядів Драгоманова характерним є багатофакторний підхід до вивчення суспільних явищ. За його думкою, на суспільний поступ впливають економічні, політичні, духовні явища, які в певному поєднанні і спрямовують соціальну еволюцію. Тому для правильного розуміння соціальних процесів необхідно досліджувати вплив всіх чинників, які спричиняють ці процеси. Такий підхід контрастував з поширеною у ті часи тенденцією до зведення різноманітних суспільних явищ до дії якогось одного начала, до пошуків якогось абсолютно-визначального фактора соціального життя.

Точні узагальнення в соціології можливі, за М. Драгомановим, при застосуванні методу «логічної семантики», тобто при аналітичному групуванні суспільних явищ, їх класифікації і типологізації на основі чітко визначених принципів. З цього погляду суспільство виступає як складна багаторівнева система, котра включає три основні підсистеми:

1) матеріал, з якою складаються суспільства (індивіди, народи);

2) суспільства, класи, держави, міждержавні об'єднання);

3) продукти суспільної діяльності (матеріальні, духовні, культурні).

Важливим положенням концепції Драгоманова є твердження, що правильно зрозуміти суть цих суспільних рівнів можна лише за умови, коли враховуються конкретні історичні обставини їх функціонування. Така структуризація суспільства відкриває широкі можливості для застосування порівняльного методу при аналізі соціальних явищ. Драгоманов використовує його як в діахронічному, так і синхронічному аспектах, поєднуючи з принципом конкретно-історичного підходу до соціальних явищ.

Центральне місце в соціологічній концепції М. Драгоманова належить комплексним питанням:

1) розумінню та трактуванню суспільної еволюції і суспільного прогресу,

2) політичному (державному) устрої суспільства.

Домінування цієї проблематики над усіма іншими питаннями виступає підставою для того, щоб розглядати його вчення як політичну соціологію. Розглядаючи проблеми державного устрою, Драгоманов основну увагу зосереджує на принципах федералізму і централізму як основних засадах побудови державної влади в XIX ст. На величезному фактичному матеріалі (й сучасному, й історичному) він обґрунтовує положення, що лише федеративне об'єднання вільних общин-громад сприяє розвитку суспільства в цілому і окремих громадян. «Розвиток нації до людського ідеалу, – зазначає він, – може здійснюватися успішно, лише узлагоднюючись з національними особливостями». Централізація прагне підвести всю різноманітність національних культур під одні і шаблон, що послаблює суспільні сили і перешкоджає історичному прогресу. Тому потрібно прийти до того, «щоб спілки людські, великі й малі, складалися з таких вільних людей, котрі по волі посходились для спільної праці й помочі в вільні товариства, – це й єсть та ціль, до котрої добиваються люди і котра зовсім не подібна до теперішніх держав, своїх чи чужих». Водночас Драгоманов – реаліст і прекрасно розуміє, що в одній окремій країні досягти такого устрою неможливо. «Цілком такі порядки тільки тоді можуть бути в одній якійсь країні, коли вони будуть на всьому світі...», – зауважує він. Досліджуючи історичний розвиток державної влади в європейських країнах. Драгоманов показує, що державний абсолютизм, «просвічений деспотизм» поступово вичерпує себе, і на зміну йому приходить ліберальний устрій держав. Цей ліберальний рух «проявив себе ще в XVIII ст. у Франції великою революцією з виголосом (наслідуючи американських англійців) прав людини та громадянина. В XIX ст. відповідно з принципом нового лібералізму переробляються політичні порядки всіх абсолютних держав західної Європи...». Тобто Драгоманов еволюцію суспільств розглядає як в плані розвитку держави і етносу, нації, держави і інших держав, так і в ракурсі держави і людини, громадянина, його прав і свобод. За його думкою, тільки демократичний (ліберальний) державний устрій сприяє розвитку окремої людини, сприяє формуванню вільних громад-общин, що, в свою чергу, служить основою для прогресу суспільства в цілому. Вчений виступає за політичний та ідеологічний плю­ралізм, які найсприятливіші для організації духовного життя в суспільстві і уберігають індивідів від тоталітаризму й духовної неволі.

Аналізуючи проблеми політично-державного устрою Росії і перспективи України, Драгоманов виходив з реалій тодішньої історичної ситуації і вважав, що український національно-визвольний рух в близькому майбутньому не принесе бажаних результатів. Причина цього була, з одного боку, в слабкості самого руху, в його недостатній підтримці з боку народу, а з другого - в силі царського режиму. Тому шлях до конференції автономних регіонів, встановлення і вдосконалення федеративного устрою в суспільстві здавався Драгоманову найдоцільнішим в тих історичних умовах. Така позиція була в контексті політичної реальності Російської імперії не лише прогресивною, а й більш реалістичною, хоча, як відомо, й вона не зреалізувалася.

При дослідженні суспільного прогресу й суспільної еволюції Драгоманов притримується просвітницько-позитивістських позицій. Він вірить в неухильний прогрес людства, який неможливо зупинити нікому - ні особам, ні групам, ні урядам чи державам. Виділяючи різноманітні чинники, котрі спричиняють прогрес соціуму, вчений робить наголос на матеріальних факторах - економічних, географічних, демографічних. Вони є вагомішими детермінантами суспільного поступу, ніж духовні. Значне місце в наукових пошуках мислителя належить проблемі критеріїв прогресу. За його думкою, їх потрібно встановлювати об'єктивно-науковим способом, враховуючи конкретні історичні умови, які характерні для певного часу і певного народу. Не існує якогось абсолютного, незмінного критерію прогресу, який можна було б застосувати до оцінки еволюції всіх народів і у всі часи.

Динаміку соціального розвитку Драгоманов розглядає через призму категорій – «соціальна еволюція» і «революція». Соціальна еволюція – нормальний, природний шлях розвитку суспільства, коли зміна одного соціального ладу іншим підготовлюється поступовими й тривалими трансформаціями матеріального, духовного і соціального життя. Це – магістральний шлях поступу людської цивілізації, тоді як революції – це аномалії, тимчасові і стихійні форми соціальних змін. Вони реально існують, але їх бажано уникати.

Соціологічна концепція М. Драгоманова відображала розвиток європейської соціологічної думки, враховувала її досягнення і водночас ґрунтувалася на національному ґрунті. Саме тому його творчість і започатковує становлення вітчизняної соціології.

 

3.2. Генетична соціологія М. Грушевського (1866-1934 рр.)

За фахом Михайло Грушевський був істориком, що й відбилося на його соціологічних поглядах, які є за своєю суттю історико-соціологічними. Будь-які проблеми соціального життя Грушевський розглядає через призму їх історичного виникнення і еволюції; в своїх теоретичних побудовах найчастіше використовує метод історичного порівняння, спираючись як на історичні факти, так і метаісторичні концепції суспільного поступу, тобто на філософію історії. Світоглядно-методологічні принципи та установки Грушевського сформувалися під впливом переважно позитивістської традиції, зокрема Е. Дюркгейма, Л. Леві-Брюля і частково О. Конта. Разом з тим творчість М. Грушевського безпосередньо пов'язана з духовними національними традиціями, з народознавством й фольклористикою.

М.С. Грушевський є фундатором інститутизації української соціології. Відразу по виїзді за кордон він висунув ідею створення Українського соціологічного інституту і упродовж 1919 р. розробив три варіанти його проекту. Однак «українські круги» в Женеві недооцінили ідею Грушевського і він змушений був переїхати до Відня, де й розгорнулася діяльність УСІ. Співробітники інституту видавали підручники про Україну іноземними мовами, збирали бібліотеку, читали лекції та друкували Оригінальні історик соціологічні праці і тим самим виконували головне завдання, яке став, М. Грушевський перед Українським соціологічним інститутом – науково репрезентувати перед світом українські соціальні рухи та українські соціологічні дослідження. В інституті працювали такі відомі українські діячі як Д. Антонович, В. Старосольський, М. Чечель, М. Шаповал та ін. М. Грушевський читав курс «Початки громадянства або генетична соціологія», який потім видав окремою книгою у Відні (1921 р.). Проте, як показують дослідження архівних матеріалів зроблені В.І. Ульяновським, нестач коштів призвела до припинення функціонування УСІ. З надією поновити соціологічні дослідження М.С. Грушевський повертається в Україну. Після повернення до Києва (1924 р.) він пробує створити науковий заклад, подіє ний до УСІ, в Академії наук України. Однак всі його спроби виявилися, по суті, марними, оскільки більшовицька влада не була зацікавлена об'єктивному вивченні соціальних процесів.