Національно-культурне будівництво у часи Центральної Ради

Лютнева революція 1917 р. відкрила широкі можливості для відродження національної культури та освіти. Найваж­ливішим напрямком культурно-освітньої роботи в той час стала українізація школи. Українське товариство шкільної освіти на чолі з відомим громадським діячем І.Стешенком не лише створювало національні навчальні заклади, а й домо­глося від міністра освіти Тимчасового уряду дозволу на за­провадження української мови і вивчення українознавчих предметів у народних школах, учительських семінаріях та інститутах, інших навчальних закладах.


В Києві було започатковано три державні гімназії з ук­раїнською мовою викладання, а всього у містах України до осені 1917 р. відкрилося 53 середні школи.

В кінці березня 1917 р. у Києві відбувся Український педагогічний з'їзд. У резолюціях було висунуто вимоги зас­нування Головної української шкільної ради, створення на­ціональних бібліотек, українізації вчительських семінарій і інститутів, духовних закладів, викладання Закону Божого українською мовою.

Український освітянський рух наштовхнувся на опозицію російського й зрусифікованого чиновництва, антиукраїнської частини інтелігенції. Проти швидких темпів українізації школи виступили окремі діячі Київського шкільного округу, профе­сура університету Святого Володимира.

Консолідація вчительства, вилилася в створення Всеук­раїнської учительської спілки, заснування журналу «Украї­нська школа». Літо 1917 р. було багатим на з'їзди та конференції, присвячені проблемам культурно-освітнього бу­дівництва. Наприкінці липня 2-й Всеукраїнський з'їзд учи­телів (близько 700 учасників) виробив рекомендації для Генерального Секретаріату у галузі освіти, запропонував ство­рити навчальні заклади за типом єдиної школи, виробленим спеціальною комісією при Товаристві шкільної освіти. Пе­редбачалося заснування комісії при Генеральному Секретар­іаті для вироблення програм українознавства, створення Науково-педагогічної академії, організації по всіх повітах учи­тельських спілок, а по селах - «Просвіт».

На початку серпня 1917 р. відбувся Всеукраїнський про­фесійний учительський з'їзд, який затвердив Всеукраїнську учительську спілку, започатковану ще в травні. На вересне­вому з'їзді просвітян засновано Всеукраїнську спілку «Про­світа», накреслено широку програму у галузі позашкільної

освіти.

Українізація вузів передбачала створення в них кафедр українознавства (української мови та літератури, історії, еко­номіки, права) та викладання національною мовою. Однак якщо у Харківському університеті вже в липні діяли кафед­ри української історії й філософії, то ректорати Київського


та Одеського університетів ставили всілякі перешкоди на шляху українізації керованих ними закладів. І все ж завдя­ки зусиллям професора П.Тутковського, доцентів І.Сушиць-кого, О.Грушевського, І.Огієнка (Київський університет), ректора Харківського університету професора Д.І.Багалія й професора М.Р.Сунцова українознавчі дисципліни впровад­жувалися у навчальний процес.

Технічна інтелігенція гуртувалася навколо створеного в березні 1917 р. товариства «Праця». Під егідою цієї органі­зації відбулися з'їзди інженерів, агрономів, лісників, заліз­ничників, на яких обговорювалися актуальні, життєво важливі для України питання її економічного розвитку. За­початкований 5 жовтня з ініціативи товариства Український університет, який працював за державною програмою, мав історико-філологічний, природничо-математичний та юридич­ний факультети. Заняття для слухачів цього навчального зак­ладу проводили кращі викладацькі кадри і науковці столиці. У грудні 1917 р. Центральна Рада видала закон про підпо­рядкування всіх шкіл на території України (за винятком не­українських) Генеральному секретарству освіти. Потім було скасовано шкільні округи, дирекції й інспекції народних шкіл. Замість них призначалися губернські та районні комісари на­родної освіти і функціонували утворені раніше шкільні ради. Протягом 1917 р. в Україні було відкрито 215 нових так званих «вищих початкових шкіл» (до революції таких шкіл налічувалося 356). Всі вони утримувалися за рахунок громадсь­ких та приватних коштів. Крім того, у 1918 р. діяло 38 026 «нижчих початкових» однокласних шкіл і 1 373 - двокласні. В березні 1918 р. Міністерство освіти УНР розробило план подальшої українізації вищої й професійної освіти, який пе­редбачав створення мережі нових державних вузів, а також розв'язання проблеми підготовки викладацьких кадрів.

Революційні події не загальмували мистецьке життя, а навпаки надали йому нового, національного забарвлення.

У листопаді в Києві почала діяти Українська Академія мистецтв, яка дістала державне утримання та всіляке сприян­ня. Викладачами Академії стали М.Бойчук, М.Жук, Ф.Кри-чевський, А.Маневич, О.Мурашко, Г.Нарбут й інші відомі митці.


Бойчук Михайло (1882-1939) - українсь­кий живописець. Отримав художню освіту завдяки підтримці митрополита А.Шептиць-кого. Мріяв про заснування української шко­ли церковного малярства. З 1924 р. Бойчук - професор Київського художнього інститу­ту. З його ім'ям пов'язане виникнення твор­чого об'єднання художників-монументалістів, відомих як "бойчукісти", завдяки яким Ук­раїна у 20-30-х pp. вийшла на рівень світо­вої культури. Естетичні принципи митця та його школи у 1930-х pp. радянська влада визнала ідейно шкідливими і націоналістич­но обмеженими. "Бойчукісти" були репресовані, твори їхні у пере­важній більшості були знищені. Самого М. Бойчука було розстріляно як ворога народу. "Вільна людина, яка вільно мислить, їй нічого боятися будь-якого матеріалу - взірців, боячись втратити себе.

Вона використовує все, і на досвіді ЯК ПСІ

фундаменті буде будува­ти далі", - писав М.Бойчук.

1917 рік відкрив небачені до того часу можливості для українського книгодрукування та преси. Видавництва «Ук­раїнська школа», «Вік», «Час», «Українське видавництво», «Добровільне товариство видання дешевих і корисних кни­жок», «Сіяч» й інші зосередилися на випуску підручників та популярних книжок для народу. Значна частина видавничої продукції мала агітаційно-пропагандистський характер, що цілком відповідало тому історичному моменту. За даними Головної Книжкової Палати, у 1917 р. вийшло понад 1000 найменувань українських книжок.

Популярністю серед читачів користувалися газети «Нова Рада» (орган УПСР), «Робітнича газета» (орган УСДРП), «На­родна воля» (орган «Селянської Спілки»).

Бурхливі соціальні потрясіння не оминули театральне життя. У квітні було створено Комітет українського націо­нального театру, серед членів якого - актори І.Мар'яненко, Л.Курбас, композитор О.Кошиць, літератори В.Винниченко, О.Олесь, Л.Старицька-Черняхівська, публіцисти С.Єфремов, І.Стешенко й інші. Найбільших творчих успіхів на ниві тво­рення новітнього українського театру досягли Український


національний театр під керівництвом І.Мар'яненка, трупа М.Садовського і започаткований Л.Курбасом «Молодий ук­раїнський театр», який ставив виключно українські п'єси. Київська міська опера почала підготовку двох опер українсь­кою мовою - «Тарас Бульба» М.Лисенка та «Черевички» П.Чайковського. Лібрето для останньої постановки перекла­ла Л.Старицька-Черняхівська, декорації створив Г.Нарбут.

Нарбут Георгій (1886-1920) - графік. Творчість Нар-бута - яскрава сторінка в українському мистецтві. Його по праву називають одним з найбільших графіків су­часності. Як це зрозуміло з його творів, він послідовно відстоював свою принципову позицію - творити сучас­не мистецтво України, не зрікаючись від її історичних високохудожніх здобутків. Крім ілюстрацій, Нарбут створював шрифтові обкладинки, силуетні портрети, малював з натури пейзажи, створював алегоричні ком­позиції, натюрморти. Його твори експонувалися на міжнародних виставках у Римі й Лейпцігу, Брюсселі й Празі, Берліні й Петербурзі. Будучи добрим знавцем українського стародавнього мистецтва і геральдики, він виконав безліч гербів. Свій герб Нарбут підписав «Ма-зепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, стар­шинський син, гербів і емблем живописець».

В Одесі наприкінці 1917 р. також виник український театр, в інших містах театральне життя було ще у зародково­му стані.

Помітною рисою культурного життя України стало ство­рення творчих і громадських об'єднань: Центрального комі­тету охорони пам'яток старовини й мистецтва, фонду ім.Т.Г.Шевченка для виховання обдарованих дітей, українсь­кої жіночої спілки та інших. Створене в квітні Товариство українських правників взяло активну участь у розробці юри­дичної термінології, перекладі й виданні українською мовою діючих законодавчих актів.

Ряд культурних проектів так і не вдалося втілити в жит­тя: це стосується, зокрема, ідеї створення українського при­родничого й сільськогосподарського музею та українського національного музею-архіву.


Курбас Лесь (1887-1942) - видатний український театральний режисер і актор. З 1910 р. - в театрі товариства «Руська бесіда», 1916 р. організував «Молодий театр», де поставив «У пущі» Лесі Українки, «Цар Едіп» Софокла, грав провідні ролі. В 1920 р. поставив одну з кращих вистав - «Гайдамаки» за Т.Шев­ченком. В 1922 р. заснував театр «Бе­резіль». Виховав покоління відомих акторів та режисерів. Звинувачений радянською владою у «культурній контр­революції». Загинув, у трудовому конц­таборі. Діячі науки, культури й освіти не могли бути осторонь того, що відбувалося навколо них. Кращі представники української інтелігенції з ентузіазмом сприйняли можливості для вільного розвитку національної культури. Це знаходило опір з боку росій­ської та зрусифікованої частини бюрократії, політичних сил, що сповідували антиукраїнські настрої. Незаперечним фактом залишається пасивність і відчуженість провінційної інтелігенції від висунутого Центральною Радою гасла українізації суспіль­ного життя. Однак навіть ті кроки, які молода Українська дер­жава зробила на культурно-мистецькш та освітянській ниві, заслуговують на відзнаку й вивчення.