Філософія епохи Відродження
Епоха Відродження — це період переходу від середньовіччя до Нового часу. Вона охоплює, приблизно, три століття — з ХІV до ХVІІ. Пошук нових життєвих орієнтирів, які відповідають новим соціальним умовам, що почався в Італії, переноситься потім у Францію, Німеч-чину, інші країни півночі Європи. Духовне хвилювання, яке охопило європейські країни, стимулювало процеси руйнування феодальних порядків, становлення національних держав, церковних реформ. Ця доба стала добою виникнення нового мистецтва, перших кроків су-часного природознавства, нових політичних і соціальних концепцій, соціалістичних утопій. І хоч епоха Відродження не залишила великих філософських систем, а філософська творчість розгорталась, в основ-ному, в формі осучасненого пригадування, вона обґрунтувала ідею до-віри до природного людського розуму, заклала основи філософії, які були вільними від релігійно-світоглядних передумов.
Філософи Відродження виходили з того, що світ і природа явля-ють собою єдине, до того ж розумне творіння Бога, і тому було б без-глуздо відвертатися від них. Навпаки, пізнання світу дає змогу людині прилучитися до вищої мудрості, закладеної у творіння. Найвище тво-ріння Бога — людина. Людиною завершується процес творіння, тому вона здатна осягти його і творити, наслідуючи Творця, навіть змагати-ся з Богом у творчому генії. Звідси випливає титанізм Відродження — піднесення людини до рівня Бога в деяких її можливостях і діях.
Підносячи людину, оспівуючи її, мислителі Відродження були приголомшені реаліями історії, адже насправді титанічна діяльність людини несла з собою не лише позитивні наслідки, а інколи просто жахливі. Італію роздирали нескінченні війни, процвітало політичне інтриганство. Діячі Відродження на практиці могли переконатися у
— 76 —
МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ
тому, що зростання масштабу самовиявлення людини, піднесення її до рівня Бога тягнуло за собою збільшення не лише масштабів пози-тивного, а й негативного в ній самій. Тому саме в цю добу розгорну-лась діяльність інквізиції, і була створена широковідома легенда про доктора Фауста, який заради досягнення особливих знань і здібностей також проявив титанізм, але сатанинський — продав душу дияволові. На певний час фаустівський дух — бажання знати будь-що і будь-якою ціною, знати безмежне — стає символом європейського духу.
У розвитку філософських ідей європейського Відродження виді-ляють три періоди:
— гуманістичний (антропоцентричний): середина ХIV — сере-дина ХV ст.;
— платонічний (онтологічний та пантеїстичний): середина ХV — перша третина ХVI ст.;
— натурфілософський: друга половина ХVI — початок ХVII ст. Протягом усього середньовіччя панує уявлення про те, що зем-не життя не має самостійної цінності, що воно є тільки підготовка до
життя загробного, яка здійснюється під керівництвом церкви. Таке судження ґрунтується на протиставленні природного та божествен-ного та відповідає масовому відчуттю життя пізньої античності та середніх віків. Саме воно й було підірвано творчістю двох великих поетів-мислителів Італії — Данте і Петрарки, які стали провісниками та ініціаторами гуманістичної думки — одного з найбільш характер-них явищ даної доби (гуманістичний період).
У «Божественній комедії» Данте, яка становить собою підсумок розвитку середньовічної культури, великий синтез поезії, філософії, теології, закладені основи нового життєрозуміння. Не відкидаючи вчення про утвір, використовуючи неоплатонічні схеми міркування, Данте вчить про те, що людина має подвійну — смертну та безсмерт-ну — природу, тобто вона є середнєю ланкою між тлінним і нетлінним
й тому має подвійне призначення, визначається двома кінцевими цілями. Одна з них досягається в тутешньому земному житті та по-лягає в прояві власної чесноти, інша досягається лише посмертно й при сприянні божественної волі. Двом цілям відповідають два шляхи: шлях філософських наставлянь і шлях наставлянь духовних, які пе-ревершують людський розум. Данте вчить про свободу людської волі, свободі, що лежить в основі особистісної відповідальності за учинене
й визначає гідність людини.
— 77 —
ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС
Гуманістична програма, намічена Данте й Петраркою, отримала подальший розвиток. Вона передбачала виховання нової людини, що володіє humanitas — властивістю, яка тлумачилося як здатність здій-снювати доброчесні вчинки. Нumanitas не дано людині від народжен-ня, воно виробляється освітою та життєвим досвідом, воно є резуль-татом завзятої праці, роботи душі, в тому числі і в процесі вивчення гуманітарних дисциплін. До їх числа відносяться: граматика, яка пови-нна стати наукою про синтез форми й змісту, про способи виразу дум-ки; риторика — провідниця мудрості та філософія — сама мудрість, центром якої є етика, яка спрямовує людину на шлях вдосконалення.
Основна ідея гуманізму про самоцінність земного життя, про можливість виховання здатності до доброчесних вчинків, про роль філософії в цьому процесі розвивалася та поглиблювалась в творчості суспільних і церковних діячів, ерудитів і мислителів: Лоренцо Валла, Фічіно, Пікоделла Мірандола та ін. Отже, гуманізм Відродження мав яскраво антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на обґрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей; піднесення гідності людини й порівнянні її у чомусь до Бога.
На більш глибокому рівні пошук метафізичних основ гуманіс-тичних поглядів вів М. Кузанський, який був представником пла-тоністичного періоду. Микола Кузанський — кардинал католицької церкви. Особисте знайомство з деякими гуманістами, захоплення античною літературою, яке спонукало його вивчати грецьку мову вплинули на напрямок, метод і стиль його філософствування. Він не використовує ані дискурсивно-розсудковий спосіб мислення схолас-тів, ані риторичне мистецтво гуманістів, хоч часто використовує, як і гуманісти, форму відродженого ними діалогу. М. Кузанський вико-ристовує метод, аналогічний математичному, який відповідає стану вченого незнання. Вчене незнання, на його погляд, є усвідомленням структурної диспропорції між кінцевим людським розумом і не-скінченністю, в яку він включений і до якої прагне. Кінцевий розум наближається до нескінченного, до бога, осягаючи його як єдність протилежностей. Кінцеві речі ми повинні розглядати, як пов’язані з цілим, із нескінченністю. Бог є єдиним початком сущого, але його сутність невимовна, виявлення цієї сутності можуть бути лише сим-волічними. Як сутність, Бог постає можливістю всього, але у згорну-тому вигляді. Світ, відповідно, є розгорнута сутність Бога. Оскільки
— 78 —
МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ
сутність Бога невичерпна, то й творіння світу відбувається вічно. Кожна річ, в тому числі й людина, виступає як утримуюча в згорну-тому вигляді увесь світ, як мікрокосм. Проте людина є мікрокосмос і на іншому рівні. Володіючи розумом і свідомістю, вона включає в себе образи всіх речей, як дійсних, так і можливих. Людина призна-чена для творчості.
Прагнення знайти граничні основи для визнання самоцінності земного життя людини приводило, як це видно на прикладі творчості М. Кузанського, до питань про стан людини в космосі, про його фі-зичні та смислові зв’язки з світовим цілим. Доки світ залишався гео-центричним, людина мислилася як безсумнівний центр усіх зв’язків світового цілого. Становище змінюється після виступу М. Коперника, який замінив геоцентризм геліоцентризмом.
Найяскравішим представником натурфілософії пізнього Відрод-ження є Джордано Бруно. Джордано Бруно, приймаючи геліоцен-тричну концепцію Коперника, іде дальше, позбавляючи і Сонце стану центра Всесвіту. Нескінченний Всесвіт, в його розумінні, має безліч планет, схожих на нашу Землю. По відношенню до нескінченності безглуздо питати про центр. Він — ніде, і він — скрізь. Нескінченний Всесвіт є породженням нескінченної божественної міці. Життя в тій чи іншій формі притаманне усім природним речам. Розумне життя повинне існувати не тільки на Землі.
Людина — кінцева земна істота — має кінцеву смертну душу. Тільки розумна безособистіста частина душі може бути безсмертною. Однак в очікуванні смерті, на думку Дж. Бруно, неможна бути доз-вільним, оскільки ми призначені для творчості на основі пізнання. Вищій ступінь пізнання і вищій ступінь людської досконалості — самовідданість і подвижництво заради високої мети — є станом геро-їчного ентузіазму, до якого і потрібно прагнути.
Північне Відродження представлене мислителями, творчість яких безпосередньо пов’язана з ідеями Нового часу. Еразм Роттер-дамський, ідучи в річищі загального настрою гуманістичної дум-ки, виступив як непримиренний суперник філософії арістотелево-схоластичного типу, зосередженої на проблемах логіки, метафізики, фізики. Для нього філософія — це знання того типу, до якого праг-нув Сократ. Це мудре розуміння життя, тобто практична розсудли-вість християнського життя. Християнська мудрість, вважає він, не має нестатку бути ускладненою силогізмами, її можна почерпнути
— 79 —
ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС
з Євангелій і Послань св. Павла. Тому необхідно повернутися до християнських джерел. Еразм здійснює переклад і критичне видання Нового завіту, публікує праці батьків церкви, критикує церковні по-рядки, духовенство. Він жадає великої релігійної реформи, для якої потрібно стряхнути з себе все, що нав’язано силою церковного авто-ритету. Шлях земного життя, зазначений Христом, простий: щира віра, милосердя без лицемірства та безвадна надія.
Критика Еразмом церкви й схоластичної філософії та його за-клик відродити первісне християнство, витлумачене як філософія земного життя, яке має самоцінність і не зводиться до підготовки до загробного життя, випереджали, хоч і в пом’якшеній формі, деякі по-гляди Мартіна Лютера. Однак заперечення Лютером свободи волі, яку, як і всі мислителі-гуманісти, визнавав Еразм, привело до розри-ву та полеміці між ними. У підсумку Еразм залишився католиком, а Лютер став вождем протестантизму.
Під впливом християнського гуманізму Еразма, ідей і практики церковної реформації знаходилися найкрупніші соціальні мислителі цієї доби: Томас Мор — засновник утопічного соціалізму; теорети-ки природного права Жак Боден, Гуга Гроций і ін. Завершують добу Відродження, безпосередньо підготовляючи перехід до нової філосо-фії, француз Мішель Монтень, італієць Галілео Галілей та ін.
Такими є деякі концепції, які висунули філософи доби Відрод-ження. Однак вирішальний вплив на наступну думку мали не стільки самі ці концепції, скільки ідея автономної філософії, що поступово пробивала собі шлях, яка спирається на досвід і природній розум та обґрунтовує знання про природу, природне право та мораль, при-родну релігію. Епоха Відродження не тільки заповідала наступним століттям переконання у силі природного розуму, здатного обґрунто-вувати самоцінність земного життя, але й посіяла сумніви у його силі, виявив необхідність для розуму самодослідження, тобто досліджен-ня власних можливостей і меж.
Філософія Нового часу
Філософія Нового часу охоплює період із ХVII ст. до першої третини ХІХ ст. Вона являє собою принципово новий рівень у роз-витку європейської філософії: вона розвивається у діалозі з експе-риментальною наукою, що виникає саме у цей час. У зв’язку з цим
— 80 —
МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ
філософія досягає нового рівня деталізації власної проблематики, стає більш диференційованою і розгалуженою, а тому — більш систе-матизованішою. Виникають національні філософії, формуються нові напрямки філософського знання, такі як гносеологія, антропологія, історія філософії.
Формується новий світогляд, якому притаманно наступне: світ розглядається людиною як об’єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина — як суб’єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності. Індивід має спиратися на свою діяльну актив-ність; гаслом епохи стає теза «За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж нічого не робити» людина, дякуючи своєму розуму пови-нна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним; індивід спирається на мислення здорового глузду, яке включає опору на факти («краще одного разу побачити, ніж сто разів почути») та ясну, чітку, зрозумілу логіку; світ постає в якості над-складного механізму, типовим взірцем якого був механічний годин-ник; людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його дякую-чи знанню («Знання — сила». Ф. Бекон).
У духовний світ людини проникають ідеї прогресу, діяльність людей починає розумітися не як кругообіг подій, а як розвиток від примітивних до досконалих форм існування суспільства. Зміна ідей про суспільний розвиток у думках цих учених ішла від погляду на історію як кругообіг трьох епох — божественної, героїчної, людської (Д. Віко) — до тлумачення її як нескінченного прогресу буржуазного суспільства (Ж. А. Кондорсе).
Френсіс Бекон, який розглядав пізнання природи та використан-ня отриманого знання як основу соціального благополуччя й спробу-вав уявити «онаучене « суспільство у роботі «Нова Атлантида», напо-лягає на тому, що відроджувати варто не ті чи інші вчення древніх, а дух сміливого пошуку, притаманний їх творцям. Необхідно відродити самий природній розум, світло якого — проникливість — затемнений у теперішній час заблудженнями-ідолами. Перші два ідоли пов’язані з самою людиною, два останні — із соціальною діяльністю людини:
«ідоли печери» — це помилки, які ми робимо, виходячи з на-шого рівня освіти, виховання, оточення; «ідоли роду» — це загальні помилки, яких людина допуска-
ється в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття;
— 81 —
ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС
«ідоли ринку» — це омани, пов’язані з людським спілкуван-ням, неправильним використанням мови, некритичним став-ленням до інформації;
«ідоли театру» — це орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Цей вид оман — найзгубніший для людей тому, що він блокує їхню ініціативу, змушує некритично ставитись до існуючих теорій, освячених традиціями.
Розум, очищений від заблуджень, спираючись на спеціально проведені експерименти, використовуючи правила індуктивного (від часткового до загального) виводу, здатний надати повну та корисну картину світу. У широкому смислі слова філософія, згідно з Беконом, це система усіх досвідно-раціональних пізнань, що доступні розуму як особливої здібності людини (іншій здібності — пам’яті — відпо-відає історія, уяві — поезія). У вузькому смислі слова філософія — вчення про всі види знань і їх співвідношення, вчення про метод (орган) пізнання. Бекон чітко відрізняє релігію від філософії. Перша базується на зверхприродному одкровенні, друга — на даних органів почуттів. У філософії навіть основні джерела піддаються обговорен-ню та перевірці, тоді як у релігії основні джерела установлюються авторитетом. Разом із тим Бекон стверджує, що можлива природна теологія, яка відповідає природній релігії, оскільки установлюваний пізнанням зв’язок природних явищ вказує на існування божества.
Ідея автономної філософії вперше була реалізована французь-ким мислителем Рене Декартом, який при цьому спирався на концеп-ції нового природознавства, являючись одним із його засновників.
Згідно з Декартом, вчення про природу — фізика — входить ор-ганічною частиною в систему філософських знань, будучи їх стов-буром. Гілками цього дерева знання служать механіка, медицина й етика, а також філософські науки. Корінням дерева знання є ме-тафізика. Усе знання — від метафізики до етики — будується єди-ним методом раціонального, подібного геометричному, міркуван-ня. До досвіду необхідно удаватися, щоб з’ясувати, що з можливо справжнього предмета розуму реалізувалося в нашому світі, який є лише одним із можливих світів.
Метафізика (а з нею і все наше знання) повинна, згідно з Декар-том, спиратися на положення, істинність якого не має сумніву. Щоб знайти таке положення, він стає на позиції радикального скептициз-
— 82 —
МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ
му, відвертаючи все, у чому можна хоч якось засумніватися. Сумнів викликають існування Бога, зовнішнього світу і власного тіла. Без-сумнівно лише положення : «Я мислю, отже існую». Це положення є поєднанням двох відповідних одна одній ідей: «я мислю» і «я іс-ную». Істина і є відповідністю ідей одна одній, яка встановлюється або безпосередньо вбачається — інтуїтивно, або логічним аналізом — демонстративно. Інтуїція та дедукція із інтуїтивно збагненого — це два шляхи, які ведуть до пізнання усіх можливих світів. Досвід грає допоміжну роль.
Такими є гносеолого-методологічні наслідки, отримані Декартом із аналізу вихідного положення його філософії. З нього випливає, що «я» є дещо мисляче — душа — певна непротяжна сутність, або суб-станція. Моя власна душа є першим предметом мого пізнання. У душі я знаходжу ряд ідей, одні з яких придбані мною при житті, інші — притаманні їй з народження. Серед останніх знаходиться ідея Бога — істоти, що володіє усіма досконалостями та міццю. Аналіз ідеї Бога показує, згідно з Декартом, що предмет цієї ідеї, тобто сам Бог, існує. Існує Бог, який утворив дві субстанції (субстанція — самодостатня система, яка сама себе обґрунтовує й не потребує інших основ) про-тяжну й мислячу, і існую я — той, у кому ці дві субстанції поєднані і який може пізнавати і Бога, і створений ним світ. Першоосновою матеріальної субстанції є протяжність. Протяжність необмежена, необмежений і Всесвіт. Матеріальна субстанція єдина і нескінченно подільна. Духовна субстанція непротяжна і неподільна, головним атрибутом духовної субстанції є мислення. Для Декарта проблема субстанції полягає в наступному: чому вони, не маючи загальних тер-мінів, тим не менш, повинні абсолютно співпадати (алгебраїчні фор-мули маюсь відповідати геометричним побудовам, думки — тілесним діям тощо), більше того, їх неспівпадання є хибою. Висновок Декарта: взаємодія між субстанціями в світі зумовлена посередництвом Бога.
У цьому пункті мислительну естафету приймає геніальний гол-ландський філософ Бенедикт Спіноза. Його вирішення проблеми субстанції не втратило свого значення навіть для нашого освічено-го ХХІ ст. Він вважає, що декартівська проблема субстанції не має рішення, оскільки вона невірно поставлена. Не існує окремо двох декартівських половинок — матерії й духу, душі й тіла, які спочат-ку роз’єднані, а потім якимось чином поєднуються і співпадають. Субстанція єдина і всеохоплююча, включає в свій зміст всі можливі
— 83 —
ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС
явища дійсності. Мислення і протяжність постають не окремими субстанціями, а атрибутами (найпершими невід’ємними якостями) єдиної субстанції. Всі речі та явища — лише модуси, різні міри по-єднання — мислення і протяжності. Людина найбільш яскраве та ви-разне поєднання модусу-тіла та модусу-душі. Від універсальності ді-яльності людини залежить ступень розвиненості її інтелекту.
Здавалося б, людина приречена на те, щоб перебувати в істин-ному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку ре-чей), проте її активна властивість — воля — перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей.
Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б. Спінози, людина, якщо бажає свободи, по-винна здолати силу бажань і пристрастей. А для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання — інтелекту-альної інтуїції, яка дозволяє все бачити під кутом зору вічності, тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення.
Німецький філософ Г. Лейбніц захоплювався філософією Б. Спі-нози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. Лейбніц вва-жає, що у світі панує принцип «усезагальних відмінностей» — немає жодної речі, яка була б тотожна іншій, тобто у світі існує безліч суб-станціальних одиниць — монад. Монади є метафізичними субстанці-ями, в кожній із яких у формі можливих уявлень утримується весь світ і які відрізняються одна від одної ступенем ясності уявлень. У монад, які перебувають на найнижчому ступені — монад безжиттєвої природи — всі уявлення неясні, у монад середнього ступеню — душі тварин і людей — одні уявлення неясні, інші — ясні; у вищих монад — ангепи, Бог — усі уявлення ясні. Бог — вища з монад, монада монад, приводить усі монади у відповідність одна одній, при якій без будь-якої реальної взаємодії зміни в одній монаді пов’язані із змінами у всіх інших. Ця наперед установлена гармонія робить наш світ най-кращім із можливих світів.
Такими були в ХVII ст. основні спроби реалізувати ідею авто-номної філософії, вільної від світоглядних умов, побудувати цільний світогляд на розумних і досвідних підставах, які виявлені досліджен-нями пізнавальних здатностей людини. Філософія Нового часу до-сягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні
— 84 —
МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ
субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів. Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософствування, вона або підносила людський розум, або під-давала його випробуванням, щоб визначити його потенціал.
Запитання та завдання для самоконтролю
1. Основні риси епохи Відродження — антропоцентризм, гума-нізм.
2. Натурфілософія епохи Відродження.
3. Онтологічна та гносеологічна проблематика філософії Нового часу.
4. Соціально-філософські концепції філософії Відродження та Нового часу.